Державне регулювання науки в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 351.82: 330.341.1

Спеціальність 25.00.02 - механізми державного управління

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата наук з державного управління

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ НАУКИ В УКРАЇНІ

Ядранська Олена Василівна

Запоріжжя - 2009

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Класичному приватному університеті.

Науковий керівник - кандидат наук з державного управління, доцент Монаєнко Антон Олексійович, Класичний приватний університет, завідувач кафедри державного управління та адміністративного менеджменту.

Офіційні опоненти: доктор економічних наук, професор Амосов Олег Юрійович, Харківський регіональний інститут державного управління Національної академії державного управління при Президентові України, перший заступник директора;

кандидат наук з державного управління Кириченко Ірина Іванівна, Донецький державний університет управління, доцент кафедри менеджменту у невиробничій сфері.

Захист відбудеться 15 жовтня 2009 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 17.127.03 у Класичному приватному університеті за адресою: 69002, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70-б, ауд. 124.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Класичного приватного університету за адресою: 69002, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70-б.

Автореферат розісланий 15 вересня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради З.О. Надюк

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Утворення незалежності, зміна економічних умов господарювання, розвиток ринкових відносин в Україні - усе це поставило нові завдання перед владою в галузі державного регулювання науки. У період економічних реформ форми організації й фінансування науки, що історично склалися, не могли залишатися незмінними, тому виникла нагальна необхідність підтримки держави в переході від практично повністю державної науки до створення нових механізмів державного управління, джерел фінансування й організації наукової діяльності. Крім того, у зв'язку з ускладненням об'єкта управління, у якому з'явилися ринкові елементи, необхідно було розробити підходи та заходи, які підтримують розвиток науки й одночасно створюють умови для підвищення її економічної віддачі.

В останні 18 років держава активно брала участь у створенні елементів ринкової інноваційної системи й адаптації науки як її найважливішого елемента до нових економічних умов. Проте заходи органів державної влади не завжди були системними і послідовними. У результаті нові і старі форми організації та фінансування науки існують паралельно, а повноцінна, незалежна порівняльна оцінка їх ефективності не проводилася. За рядом напрямів державного регулювання не було адекватного фінансового, інформаційного й інфраструктурного забезпечення. Як наслідок зростання показників ресурсного забезпечення науки, що відбувається останніми роками, поки не дає результатів, на які розраховував уряд. Ситуація в науці в цілому залишається нестабільною, очевидна деградація значної кількості наукових кадрів за важливими напрямами наукових досліджень і розробок, міграція наукової робочої сили за кордон, плани реформування державного сектора науки викликають серйозну занепокоєність наукового співтовариства. У зв'язку із цим існує велика потреба в систематизації результатів вже проведених реформ і розробки теоретичної бази для пояснення проблем, що виникають у науковій галузі, і пошуку шляхів їх вирішення. Узагальнення накопиченого досвіду державного регулювання й визначення можливих напрямів розвитку науки особливо важливі саме зараз, коли з'явилися ресурси для її реструктуризації і ставляться масштабні реформаторські завдання.

Актуальним питанням є розробка механізмів державного регулювання розвитку науки, зокрема, визначення рівня їх ефективності в кожному окремому випадку.

Проблеми державного регулювання наукової й науково-технічної діяльності та механізмів фінансування науки розглянуто в працях науковців і практиків, а саме: А. Абалкіна, О. Амоши, О. Амосова, А. Гальчинського, В. Гейця, О. Долгальової, В. Дорофієнка, В. Колосюка, І. Кириченко, В. Кузіна, Б. Малицького, А. Монаєнка, В. Огаренка, В. Пілюшенка, С. Поважного, В. Рижих, В. Соловйова, Д. Стеченка, Л. Федулової, Н. Якимчук, Я. Яцківа та інших.

Проте деяким питанням було приділено недостатньо уваги. При всій важливості проведених досліджень сьогодні в наукових колах не розроблено Стратегії розвитку науки, недостатньо уваги приділено розвитку інституціонального забезпечення державного регулювання науки, потребує подальших досліджень організаційна структура системи державного управління наукою, не повною мірою розвинуто теоретичні засади розвитку механізму державного регулювання інтеграції науки та освіти.

Важливість проблеми вимагає подальшого дослідження сучасного стану наукової та науково-технічної діяльності в Україні, розробки шляхів удосконалення системи державного регулювання науки, доцільність розробки Концепції наукової, науково-технічної та інноваційної політики в системі освіти.

Актуальність проблеми, недостатнє її висвітлення в науковій літературі, її теоретичне та практичне значення зумовили вибір теми дисертаційної роботи.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційну роботу виконано відповідно до теми науково-дослідної роботи «Планування, прогнозування та державне регулювання мікро- та макроекономічних процесів» (номер державної реєстрації 0102U003195) Класичного приватного університету.

У рамках виконаної теми особисто здобувачем було обґрунтовано та запропоновано ключові положення Стратегії реформування науки, сформульовано пропозиції щодо вдосконалення концептуальних підходів розвитку інституціонального забезпечення державного регулювання наукової та науково-технічної діяльності в Україні шляхом створення при Кабінеті Міністрів України Фонду сприяння розвитку малих підприємств у науково-технічній сфері, при Міністерстві освіти і науки України - Національного фонду технологічного розвитку.

Мета й завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є науково-теоретичне обґрунтування механізмів і розробка практичних рекомендацій щодо розвитку державного регулювання науки в Україні. Для досягнення мети було поставлено та вирішено такі завдання:

удосконалено теоретичні підходи до розвитку системи державного управління наукою;

проаналізовано сучасний стан розвитку наукової та науково-технічної діяльності в Україні;

розвинуто теоретичні засади розвитку механізму державного регулювання науки;

розроблено пропозиції щодо вдосконалення інституціонального забезпечення державного регулювання наукової та науково-технічної діяльності в Україні;

окреслено необхідність розробки та запропоновано ключові положення Стратегії реформування науки.

Об'єктом дослідження є процес державного регулювання науки в Україні. державний наука інституціональний стратегія

Предметом дослідження є теоретичні та практичні засади формування й розвитку механізмів державного регулювання науки.

Гіпотеза дослідження базується на припущенні, що пропоновані механізми державного регулювання науки та їх запровадження в практичну діяльність органів державної влади й місцевого самоврядування дадуть можливість провести остаточне реформування наукової галузі, розробити механізми ефективного бюджетного фінансування науки, покращити наукову діяльність у державі.

Методи дослідження. Для перевірки гіпотези дослідження та виконання поставлених завдань використано загальнонаукові та спеціальні методи: аналізу і синтезу при дослідженні державного регулювання науково-технічної діяльності в контексті зарубіжного досвіду; статистичного аналізу, порівняння та узагальнення при дослідженні стану і тенденцій розвитку наукової та науково-технічної діяльності; монографічний метод - для вивчення досвіду державного управління науково-технічним розвитком; абстрактно-логічний метод - для теоретичного узагальнення й формулювання висновків.

Методологічною базою дослідження є наукові праці вітчизняних та зарубіжних учених. Інформаційною базою дослідження є закони України, нормативно-правові акти Президента України та Кабінету Міністрів України, статистичні матеріали Державного комітету статистики України.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що:

вперше:

обґрунтовано необхідність розробки й запропоновано ключові положення Стратегії реформування науки, яка визначає активізацію державної науково-технічної політики, реструктуризацію мережі наукових організацій, способи кадрового забезпечення й напрями соціальної політики в науковій сфері, механізми раціоналізації використання фінансових ресурсів, зміцнення науково-технічного потенціалу регіонів, підвищення інноваційної активності, розвиток інформаційного забезпечення в науковій сфері, міжнародну науково-технічну співпрацю, розвиток нормативно-правової бази науки;

удосконалено:

підхід до формування системи державного управління наукою шляхом запровадження державно-приватного партнерства, сутність якого полягає в створенні в науково-технологічній сфері інституційно-організаційного альянсу між державою та суб'єктами бізнес-сектора, діяльність яких буде спрямована на реалізацію ключових для держави наукових проектів та програм на засадах спільного фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт;

концептуальні підходи щодо інституціонального забезпечення державного регулювання наукової та науково-технічної діяльності в Україні шляхом створення при Кабінеті Міністрів України Фонду сприяння розвитку малих підприємств у науково-технічній сфері, діяльність якого буде спрямована на виділення пільгових кредитів суб'єктам інноваційного підприємництва з метою стимулювання попиту на вітчизняні НДДКР та подальшого інноваційного розвитку; при Міністерстві освіти і науки України Національного фонду технологічного розвитку як механізм здійснення державно-приватного партнерства, діяльність якого буде спрямована на фінансування НДДКР на великих промислових підприємствах з метою стимулювання їх інноваційної діяльності на умовах безпроцентної цільової позики на строк до трьох років;

підхід до побудови організаційної структури системи державного управління наукою шляхом створення Міжвідомчої комісії з науково-інноваційної політики при Кабінеті Міністрів України як координаційного органу, мета діяльності якого полягає в покращенні взаємодії та координації діяльності органів державної влади та державних наукових установ для розробки цілісної державної політики у сфері наукової й науково-технічної діяльності, покращення ефективності проведення наукових досліджень;

теоретичні засади розвитку механізму державного регулювання інтеграції науки та освіти шляхом розробки ключових положень Концепції наукової, науково-технічної та інноваційної політики в системі освіти як складової частини державної науково-технічної політики України, яка спрямована на підвищення якості підготовки фахівців, наукових і науково-педагогічних кадрів, активізації діяльності вищих навчальних закладів у вирішенні соціально-економічних проблем країни через здійснення науково-дослідних робіт, реалізації державних цільових, галузевих і регіональних наукових програм, пов'язаних з технологічним розвитком галузей економіки;

набуло подальшого розвитку:

обґрунтування необхідності розробки Президентом України цільової програми «Державна підтримка інтеграції вищої освіти і фундаментальної науки на 2010-2015 роки», мета якої полягає в реалізації Стратегії реформування науки та створенні ефективних механізмів державного регулювання поетапної інтеграції науково-дослідних інститутів Національної академії наук України й вищих навчальних закладів через виділення необхідного обсягу бюджетних коштів держави, розвиток нормативно-правової бази для утворення інтегрованих освітньо-наукових установ для збереження кадрового наукового потенціалу та забезпечення ефективності проведення спільних науково-дослідних робіт для потреб держави.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що застосування запропонованих напрямів і механізмів удосконалення державного регулювання науки приведе до створення передумов для ефективної науково-технічної діяльності в Україні, яка сприятиме створенню наукових засад соціально-економічного розвитку України та її регіонів, залученню кваліфікованих кадрів до системи освіти й науки та інтеграції державної політики й науки.

Результати досліджень використано в діяльності Запорізької обласної державної адміністрації (довідка від 10.02.2009 р. № 134) при вдосконаленні підходу до розвитку системи державного управління наукою шляхом запровадження державно-приватного партнерства в науці; в діяльності Дніпропетровської обласної державної адміністрації при розробці Програми соціально-економічного розвитку регіону (довідка від 19.02.2009 р. № 29-2/128).

Теоретичні положення дисертаційної роботи використовуються в навчальному процесі Класичного приватного університету при викладанні таких дисциплін: «Управління освітою», «Болонський процес», «Соціальна і гуманітарна політика», «Державне управління» (довідка від 16.12.2008 р. № 403).

Особистий внесок здобувача. Наукові положення, розробки, висновки й рекомендації, які винесено на захист, одержано здобувачем самостійно та розкрито в наукових працях.

Апробація результатів дослідження. Основні результати дисертаційної роботи доповідались та обговорювались на міжнародних і всеукраїнських науково-практичних конференціях: «Інституціональні перетворення в суспільстві: світовий досвід і українська реальність» (м. Мелітополь, 2006), «Дні науки - 2008» (м. Запоріжжя, 2008 р.), «Державне управління та місцеве самоврядування» (м. Харків, 2008) «Формирование инновационной системы экономики и образования в условиях глобализации» (г. Воронеж, 2008 р.).

Публікації. За темою дисертації опубліковано 10 наукових праць загальним обсягом 4,87 д. а., з них 5 - у фахових виданнях.

Структура й обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг дисертації - 199 сторінок, з яких 8 рисунків займають 8 сторінок, 2 таблиці - 2 сторінки, список використаних джерел (172 найменування).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі дисертації обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету та завдання роботи; викладено найбільш вагомі результати, що характеризують наукову новизну дослідження; зазначено практичне значення та можливості застосування одержаних результатів.

У першому розділі - «Теоретичні основи державного регулювання науки в Україні» - досліджено місце науки в національній інноваційній системі, зарубіжний досвід державного регулювання науки, основні форми та напрями, особливості державного регулювання науки в Україні.

Наука є формою духовної діяльності людей, яка скерована на отримання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), на відкриття об'єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку. Наука є процесом творчої діяльності з отримання нового знання, і результат цієї діяльності - цілісна система знань, сформульованих на основі певних принципів. Основне завдання науки - виявлення об'єктивних законів дійсності, а її головна мета - істинне знання. Критеріями науковості, які відрізняють науку від інших форм пізнання, є: об'єктивність, системність, практична націленість, орієнтація на передбачення, сувора доказовість, обґрунтованість і достовірність результатів. Результати теоретичних досліджень виявляються в наукових відкриттях, обґрунтуванні нових понять і уявлень, створенні нових теорій.

Наука в інноваційній системі є систематичною діяльністю, що спрямована на отримання нових знань, а також пошук нових сфер їх застосування. Наука в національній інноваційній системі взаємодіє з державою і приватним сектором, вони здійснюють взаємний вплив один на одного. Основи державної наукової політики в національній інноваційній системі змінюються: пряме управління наукою все більше заміщується координацією і регулюванням. Це є відгуком на ускладнення функцій науки в національній інноваційній системі: вона стає не тільки галуззю з виробництва знань, але все більшою мірою - чинником економічного розвитку.

У процесі дослідження виділено такі основні групи інструментів державного регулювання науки: пряма участь держави у вигляді фінансування або окремих наукових проектів, або організацій (інститутів державного сектора науки); фінансування елементів інфраструктури (підтримка матеріальної бази досліджень, сприяння в створенні елементів інноваційної інфраструктури при наукових організаціях і університетах - технопарків, інкубаторів, офісів з просування технологій тощо); непряме стимулювання вкладень у НДДКР з приватного сектора (шляхом визначення прав на інтелектуальну власність, стимулювання державно-приватних партнерств, податкові ініціативи); інституційне регулювання (включаючи питання організації й управління державним сектором науки).

У зв'язку із зростанням ролі науки як чинника економічного розвитку дедалі більшого значення набуває залучення приватного бізнесу до фінансування НДДКР. У зв'язку із цим ми пропонуємо ввести категорію поняття державно-приватного партнерства (ДПП) в науковій сфері. Загальновизнаного визначення державно-приватного партнерства немає. Для цілей даної роботи можна взяти таке визначення державно-приватного партнерства: ДПП в науково-технологічній сфері - це інституційний і організаційний альянс між державою й бізнесом з метою реалізації суспільно значущих проектів і програм у широкому спектрі сфер наукових досліджень. При цьому держава має використовувати механізми, що стимулюють участь приватного бізнесу (розподіл ризиків, співфінансування тощо). Партнерства можуть бути реалізовані в різних формах для вирішення цілого комплексу завдань наукової політики. Вони дають змогу об'єднувати фінансові ресурси, розподіляти прибутки й ризики, ДПП сприяють формуванню конкурентного середовища та одночасно ефективнішому використанню бюджетних коштів.

Інструмент ДПП можна розглядати не тільки як спосіб розподілу видатків на реалізацію яких-небудь ініціатив у науково-інноваційній сфері, а і як метод державного регулювання відносин між суб'єктами наукової та інноваційної діяльності.

У всіх країнах світу триває зростання видатків приватного сектора на наукові дослідження та розробки. Так, у країнах ЄС в 1995-2007 рр. щорічний приріст державних видатків на дослідження й розробки становив 1,5%, а фінансування з боку приватних компаній збільшувалося в середньому на 3,5% за рік. Характерне також постійне вдосконалення системи управління наукою. Головна тенденція розвитку полягає в поступовому формуванні координаційних структур, покликаних узгоджувати на державному рівні інтереси й цілі різних суб'єктів інноваційної системи.

Уряди більшості розвинутих в науково-технічному плані країн розглядають наукову й інноваційну діяльність як компоненти єдиного процесу, а тому їх регулювання жорстко не розмежовується. Різні відомства можуть мати в своїй структурі підрозділи, що регулюють питання розвитку науки й інноваційної діяльності.

Ступінь централізації управління може бути різним, але завжди є певним чином організоване міжвідомче регулювання (постійне або здійснюване у зв'язку з необхідністю вирішення конкретних завдань). Умовно можна виділити централізований, децентралізований і проміжний (з децентралізацією ряду функцій) типи державного регулювання.

Прикладами централізованого підходу можуть слугувати Фінляндія, Франція і Японія. У Японії два міністерства - Міністерство економіки, торгівлі і промисловості і Міністерство освіти, культури, спорту, науки і технологій - відповідають за всі питання у сфері науки і технологій, сприяють кооперації між наукою і промисловістю, проводять оцінювання ефективності державної політики.

У Франції центральна ланка державного управління також представлена двома міністерствами. Це міністерство, що відповідає за наукові дослідження (у структурі Міністерства національної освіти, вищої освіти і науки), і міністерство, що відповідає за промисловий розвиток (у структурі Міністерства економіки, фінансів і промисловості).

У Фінляндії найвищим органом державного управління у сфері розробки наукової й інноваційної політики і її координації є Рада Фінляндії з наукової і технологічної політики, очолювана Прем'єр-міністром. До переліку його головних завдань входять розробка й координація наукової та технологічної політики, загальних напрямів розвитку науки й освіти, визначення напрямів витрачання бюджетних коштів між різними міністерствами та сферами діяльності.

Децентралізований тип найяскравіше виражений у США, де більшість міністерств і агентств тією чи іншою мірою включені в процеси формування й реалізації наукової та інноваційної політики. Рівень участі органів виконавчої влади, проте, неоднаковий: більше ніж 90% федерального бюджету на НДДКР розподіляється через шість міністерств і агентств: міністерства оборони, охорони здоров'я, енергетики, сільського господарства, Національний науковий фонд, Національне аерокосмічне агентство.

Приклади проміжного типу демонструють Великобританія й Німеччина. У Великобританії центральним у сфері регулювання є Департамент торгівлі і промисловості, хоча є ще ряд міністерств і департаментів, що активно займаються інноваційною діяльністю. Крім того, діє система дослідницьких рад, які розподіляють кошти на фундаментальні дослідження. Вони отримують бюджетне фінансування через Департамент торгівлі і промисловості, проте звітують перед Парламентом. Це робить їх більш незалежними при реалізації наукової політики.

У Німеччині головна специфіка організації державного управління полягає в тому, що воно розділене між федеральним урядом і урядами земель. Загальні питання науково-інноваційної політики перебувають у віданні двох державних міністерств: освіти і науки (BMBF) та економіки і праці (BMWA). При цьому декілька інших державних міністерств також беруть участь у розробці інноваційної політики (переважно шляхом фінансування технологічних програм і підтримки оборонних НДДКР).

Організаційну структуру регулювання науки й інноваційної діяльності України на державному рівні можна віднести до централізованого, традиційно відомчого типу з малим ступенем координації міжвідомчих взаємодій. Така організація управління є спадщиною радянської системи. Тільки порівняно нещодавно почалися зміни, спрямовані на надання їй більшої гнучкості, на формування структур, що дають змогу включити в процес розробки стратегічного бачення не тільки представників органів виконавчої влади, а й інших учасників національної інноваційної системи (насамперед, представників бізнес-структур).

Центральним органом виконавчої влади в цій сфері є Міністерство освіти і науки України. Його діяльність спрямовує Кабінет Міністрів України.

Інші центральні органи виконавчої влади здійснюють управління науковою та інноваційною діяльністю у відповідній галузі; визначають напрями її розвитку; спрямовують і контролюють діяльність підпорядкованих їм наукових організацій; організовують виробництво сучасної конкурентоспроможної продукції; відповідають за рівень науково-технічного розвитку відповідних галузей. Так, наприклад, Міністерство внутрішніх справ України є органом управління Державного науково-дослідного інституту. Цей інститут був створений Міністерством внутрішніх справ України і йому підпорядковується.

Місцеві органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування відповідно до своєї компетенції забезпечують виконання державних наукових і науково-дослідних програм; розробляють та організовують виконання регіональних (територіальних) програм.

Специфічне місце в системі органів, які функціонують у сфері науки, належить ВАК України, що є центральними органом виконавчої влади, статус якого прирівняний до державного комітету України. ВАК України реалізує державну політику в галузі атестації наукових і науково-технічних кадрів вищої кваліфікації, присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, контролює діяльність спеціалізованих вчених рад та якість атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

З метою сприяння формуванню державної політики розвитку науки, визначення пріоритетних науково-технічних напрямів, вироблення стратегії технологічного розвитку, вдосконалення структури управління наукою та системи підготовки й атестації наукових кадрів при Президентові України утворений консультативно-дорадчий орган - Рада з питань науки та науково-технічної політики.

З метою збереження та зміцнення інтелектуального потенціалу, створення сприятливих умов для подальшого розвитку фундаментальної науки, забезпечення з боку держави фінансової підтримки наукових досліджень створено вищу наукову установу України - Академію наук. Академія наук 22 березня 1994 р. набула статусу національної й тепер офіційно називається Національною академією наук України. В Україні діють і галузеві академії наук: Українська академія аграрних наук України, Академія педагогічних наук України, Академія медичних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України, Академія державного управління України як громадська організація.

Враховуючи сучасну систему органів управління наукою, необхідним є, на нашу думку, створення певного координаційного органу, який би узгоджував державну політику у сфері науки, яка здійснюється центральними органами виконавчої влади. У зв'язку із цим ми пропонуємо створити Міжвідомчу комісію з науково-інноваційної політики при Кабінеті Міністрів України. Комісія має стати координаційним органом, що забезпечуватиме взаємодію зацікавлених органів виконавчої влади з метою вироблення й реалізації державної політики у сфері наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності, розвитку центрів науки й високих технологій, державних наукових установ.

У другому розділі - «Сучасний стан державного регулювання науки в Україні» - проведено аналіз тенденцій розвитку наукової діяльності в Україні, визначено структуру та масштаби державного сектора науки.

Розвиток науково-технологічної сфери є одним із дієвих важелів поступового входження країни до спільноти розвинутих країн світу, розширення та поглиблення участі у відповідних європейських структурах. Так, у 2007 р. виконанням наукових та науково-технічних робіт займалося 1404 організацій (табл. 1).

Таблиця 1 - Організації, які виконують наукові та науково-технічні роботи, за секторами науки (одиниць)

Понад чверть таких організацій - організації академічного сектора науки, 56,2% - галузевого, 12,7% - вищої освіти, 5,1% - заводського (рис. 1).

Рис. 1. Розподіл організацій, підприємств та установ, які виконували наукові та науково-технічні роботи, за секторами науки, %

Майже кожна сьома організація, основним видом діяльності якої є наукові дослідження й розробки, підпорядкована Національній академії наук України, кожна десята - Міністерству освіти і науки та Міністерству промислової політики, 8,5% - Українській академії аграрних наук, 6,1% - Міністерству аграрної політики.

Продовжує поступово змінюватися розподіл організацій за галузями наук: кількість організацій галузі технічних наук порівняно з 2006 р. зменшилася на 6,2%, і їхня частка у 2007 р. становила 49,4% (проти 51,0% у 2006 р. і 53,0% у 2005 р.), частка організацій галузі суспільних і гуманітарних наук зросла майже до 13% (12,3 і 11,5% відповідно). Частка організацій, що виконували дослідження й розробки в галузі природничих наук, досягла 31,5% (30,1 і 30,6% відповідно).

Після набуття державою незалежності спостерігається стрімкий розвиток мережі закладів, що здійснюють підготовку наукових кадрів. За останні сім років як кількість аспірантур, так і кількість докторантур зросли на 21% (аспірантур - з 418 до 507, докторантур - з 209 до 252). Відповідно, зросла і кількість бажаючих здобути певний науковий ступінь: чисельність аспірантів - на 40% (з 23 до 32 тис.), докторантів - на 25% (з 1,1 до 1,4 тис.).

Переважна більшість закладів, що здійснюють підготовку аспірантів, підпорядкована зараз шести міністерствам та академіям наук: Національній академії наук України - 27%, Міністерству освіти і науки - 24%, Українській академії аграрних наук - 8%, Академії медичних наук - 6%, Міністерству охорони здоров'я - 5%, Міністерству аграрної політики - 4%. Схожа ситуація спостерігається і з підпорядкованістю докторантур: Міністерству освіти і науки - 39%, Національній академії наук України - 26%, Міністерству охорони здоров'я - 6%, Міністерству аграрної політики - по 5%, Українській академії аграрних наук, Академії педагогічних наук та Академії медичних наук - по 3%.

У 2007 р. загальна чисельність працівників організацій, які виконували наукові та науково-технічні роботи зменшилась порівняно з 2006 р. на 3,2% і становила 155,5 тис. осіб, з яких 78,8 тис. дослідників (зменшення на 2,1%), 18,0 тис. техніків (на 8,9%) і 28,9 тис. осіб допоміжного персоналу (на 4,3%).

При загальній тенденції скорочення чисельності виконавців наукових досліджень і розробок (дослідників, техніків і допоміжного персоналу) питома вага докторів і кандидатів наук у їх числі продовжує зростати і у 2007 р. становила 17,0%, або 21,4 тис. осіб (4390 та 16976 осіб відповідно). Також зросла частка дослідників з науковими ступенями і становила 27,0%.

Слід зазначити, що з року в рік чисельність фахівців вищої кваліфікації, які працюють у різних сферах економіки України, постійно зростає. Так, на 1 жовтня 2007 р. в Україні працювало на 3,1% більше докторів та кандидатів наук, ніж на відповідну дату 2006 р., у т.ч. докторів наук - на 2,9%, кандидатів - на 3,2%, і їхня чисельність становила 87,0 тис. осіб.

У 2007 р. загальний обсяг витрат на виконання наукових та науково-технічних робіт власними силами організацій зменшився на 2,2% порівняно з 2006 р. і становив 6149,2 млн грн.

Як і в попередній період, зросли витрати на оплату праці (на 1,7%) при скороченні матеріальних витрат (на 9,1%) і капітальних вкладень (на 2,7%), але витрати на придбання устатковання зросли на 8,1%. Середньомісячна заробітна плата виконавців досліджень і розробок збільшилась з 1191 грн у 2006 р. до 1562 грн у 2007 р., що на 15,6% більше, ніж у середньому по економіці України, і майже на рівні оплати праці працівників промисловості (1554 грн).

Кількість виконуваних робіт науковими організаціями України протягом 2007 р. збільшилась на 6,7% і становила 62,7 тис. робіт, з яких майже дві третини упроваджено у виробництво (мали інші форми широкого застосування).

У результаті нашого дослідження ми з'ясували, що загальний обсяг видатків держави на фінансування науки залишається недостатнім для виконання наукових та науково-технічних робіт. У цілому по країні скорочується бюджетне фінансування наукових організацій, незважаючи на приріст обсягу фінансування деяких наукових установ, що свідчить про тенденції до перерозподілу коштів Державного бюджету України в бік стратегічно важливих напрямів розвитку економіки та країни в цілому. Бюджетне фінансування не стимулює розвитку наукових установ. Брак бюджетних коштів не забезпечує належного фінансування поточних видатків науково-дослідних інститутів. Фінансування власними силами наукових організацій науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт зменшується. Наукові установи не можуть планувати свою поточну діяльність, поліпшувати свою матеріально-технічну базу.

Незважаючи на скрутне становище з бюджетним фінансування науки, кількість виконуваних робіт науковими організаціями України збільшується, що свідчить про активізацію позабюджетної їх діяльності. Майже дві третини наукових досліджень упроваджено у виробництво. Продовжує зростати публікаційна активність вітчизняних науковців. Збільшується кількість заявок на видачу охоронних документів на об'єкти права інтелектуальної власності. Останнім часом все більше наукових працівників виїжджало за межі України для здійснення міжнародного співробітництва.

У третьому розділі - «Удосконалення державного регулювання науки в Україні» - досліджено механізми державного регулювання інтеграції науки та освіти, Державне регулювання структурних перетворень у сфері науки; запропоновано ключові положення стратегії реформування науки в Україні.

Інтеграція науки та освіти була заявлена як одне із стратегічних завдань держави. Так, Президент України у своєму «Посланні Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України 2008 рік» неодноразово наголошував на тому, що освіта та наука є основою національного гуманітарного простору: «Загалом питання науки та освіти як основи національного гуманітарного простору мають посісти центральне місце в нашому «порядку денному». Наше завдання - розбудова якісно нової національної освітньої і наукової справи: самодостатньої, добре фінансованої і адекватної потребам держави і суспільства».

З метою реалізації цих положень запропоновано Президенту України затвердити цільову програму «Державна підтримка інтеграції вищої освіти і фундаментальної науки на 2010-2015 рр.». Пізніше слід розробити пакет нормативно-правових актів з організації й фінансування цієї програми. Така цільова програма має бути прийнята на виконання пропонованої нами нижче Стратегії розвитку науки в Україні.

Така цільова програма має реалізовуватися через виділення необхідного обсягу бюджетних коштів держави, розвиток нормативно-правової бази для утворення інтегрованих освітньо-наукових установ для збереження кадрового наукового потенціалу та забезпечення ефективності проведення спільних науково-дослідних робіт для потреб держави

Ключовим елементом Програми має стати створення інтегрованих освітньо-наукових установ: науково-освітніх центрів (НОЦ), заснованих на співпраці вищих навчальних закладів з академічними науковими організаціями у сфері навчання й фундаментальних досліджень. На нашу думку, відмінністю НОЦ від раніше існуючих форм кооперації є, перш за все, нова організація співпраці - більш комплексна, узгоджена, з розширеним колом учасників, що дасть змогу швидко впроваджувати результати наукових та прикладних досліджень у навчальний процес.

Метою Програми буде поетапна інтеграція «споріднених» інститутів НАН України і вищої школи, що означає поступовий перехід від простих форм співпраці до глибшої кооперації, що спричиняє організаційно-економічні перетворення. Умовою реалізації такої цільової програми має бути співпраця принаймні одного ВНЗ й однієї академічної наукової організації, проте можуть бути і випадки, де сумарна кількість вищих навчальних закладів і наукових організацій, що взаємодіють, може сягати більшої кількості.

З метою розробки механізмів державного регулювання інтеграції науки та освіти запропоновано розробити Концепцію наукової, науково-технічної та інноваційної політики в системі освіти. В ній слід визначити головну мету наукової, науково-технічної і інноваційної політики системи освіти, основні завдання та напрями роботи з молоддю з метою відтворення кадрового наукового потенціалу.

Концепція наукової, науково-технічної та інноваційної політики в системі освіти України має визначати шляхи перетворення наукового й інноваційного комплексу системи освіти в національний ресурс оновлення та розвитку країни, нарощування її духовного, інтелектуального й економічного потенціалу. Пропонована нами Концепція має орієнтувати систему освіти на використання внутрішніх резервів її освітнього, наукового та інноваційного потенціалу, на структурну перебудову й пошук нових, ефективніших форм діяльності, на підвищення ролі та місця науково-технічного й інноваційного комплексу системи освіти в єдиному комплексі країни.

Також є доцільним розробити концептуальні підходи щодо вдосконалення інституціонального забезпечення державного регулювання наукової та науково-технічної діяльності в Україні. У зв'язку з цим запропоновано створити при Кабінеті Міністрів України Фонд сприяння розвитку малих підприємств у науково-технічній сфері, при Міністерстві освіти та науки України - Національний фонд технологічного розвитку.

Фонд сприяння розвитку малих підприємств у науково-технічній сфері необхідно утворити постановою Кабінету Міністрів України у формі державної некомерційної організації. До Фонду щорічно має спрямовуватися 0,5% коштів Державного бюджету на розвиток науки. Основні кошти Фонду спрямовуватимуться на фінансування проектів НДДКР. Розподіл проектів за тематичними напрямами достатньо рухомий, хоча сфери пріоритетної підтримки протягом останніх декількох років стабілізувалися.

Робота Фонду сприяння має бути зосереджена на тих малих підприємствах, які вже пройшли етап становлення. Такий підхід націлений для зниження ризику неефективного використання бюджетних коштів в умовах загальної нестабільності в країні й лише розвитку малого інноваційного бізнесу. Тому важливим критерієм при відборі малих фірм-кандидатів є наявність платоспроможного попиту на вироблювану ними продукцію. Фонд має виділяти кошти на поворотній основі як пільгові кредити за ставкою, рівною половині облікової ставки Національного банку України. Тому повернення коштів до Фонду є одним з основних критеріїв успішності його роботи.

Національний фонд технологічного розвитку (НФТР) має бути заснований при Міністерстві освіти та науки України. Основними завданнями НФТР має бути: сприяння розвитку прикладних НДДКР, що відповідають пріоритетним напрямам розвитку науки й техніки; підтримка НДДКР, спрямованих на вирішення проблем галузевого та міжгалузевого значення; фінансування інноваційних проектів, розвиток інфраструктури науково-технічної й інноваційної діяльності.

НФТР фінансуватиме НДДКР в основному на етапі від лабораторного до дослідного зразка. Кошти виділятимуться у формі безпроцентної цільової позики на строк, необхідний для виконання робіт міжгалузевого, загальносистемного характеру (як правило, не більше ніж три роки). Кінцевим результатом проекту при його успішному завершенні має стати випуск партії продукції.

У галузевій структурі профінансованих НФТР проектів мають переважали такі напрями, як: розвиток хімії й нових матеріалів, машинобудування та приладобудування, інформаційних технологій та електроніки. Наступним після малих підприємств одержувачем коштів НФТР мають виступати наукові організації академічного сектора науки й великі промислові підприємства. Головним критерієм успішності роботи НФТР має бути рівень повернення коштів.

По суті, НФТР є одним з варіантів державно-приватного партнерства, механізм якого нами було запропоновано у першому розділі дисертаційного дослідження. Більше ніж 60% ресурсів Фонду буде формуватися за рахунок донорів, які не належать до державного сектора. У Фонді добре має бути відпрацьована практика системи поворотного фінансування проектів, зокрема, використання системи арбітражного способу вирішення спорів.

На нашу думку, основним завданням найближчих років є створення необхідних умов для збереження й розвитку найбільш перспективної частини української науки та системи підготовки наукових кадрів, визначення пріоритетних напрямів у науково-технічній сфері й концентрація на цих напрямах наявних ресурсів, реформування науково-технічного комплексу, створення технологічної бази переходу на шлях економічного зростання та підвищення добробуту населення.

У зв'язку із цим запропоновано розробити ключові положення Стратегії реформування науки, завдяки якій має бути сформована державна програма реформування науки, що містить план дій на кожен рік. Стратегія реформування науки містить напрями активізації державної науково-технічної політики, зміцнення взаємозв'язку науки й суспільства, реструктуризації мережі наукових організацій, вирішення питань кадрового забезпечення та соціальної політики в науковій сфері, напрями раціоналізації використання фінансових ресурсів у науці, зміцнення науково-технічного потенціалу регіонів, підвищення інноваційної активності, розвиток інформаційного забезпечення наукової сфери, вдосконалення нормативно-правової бази науки.

Необхідність даної Стратегії пояснюється відсутністю доктрини розвитку вітчизняної науки, розриву науки із іншими сферами суспільного життя, відсутності її адаптації до ринкових відносин.

ВИСНОВКИ

У дисертації подано теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання розвитку механізмів державного регулювання науки. Отримані в процесі дослідження результати підтвердили покладену в його основу гіпотезу, а їх узагальнення дає змогу сформулювати такі висновки і внести пропозиції, що мають теоретичне й практичне значення.

Державне регулювання науки є здійсненням організаційних заходів органами державної влади щодо визначення актуальних наукових тем та перспективних досліджень з метою задоволення економічних, суспільних, гуманітарних та інших потреб держави, створення умов для відтворення наукових знань для здійснення державної політики в різних сферах суспільного життя, формування попиту на науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи та створення механізмів трансферу наукових знань у реальний сектор економіки. Метою державного втручання в наукову сферу є забезпеченням прямої підтримки науки і стимулювання безперервного трансферу знань і технологій з науки в економіку країни з метою її соціально-економічного розвитку.

З'ясовано, що в Україні в трансформаційний період держава виконує три головні завдання у сфері державного регулювання науки: збереження наукового потенціалу й елементів організації науки, формування нових наукових організацій, реструктуризації елементів наукового комплексу. Організація системи державного регулювання науки в Україні має ознаки відомчого характеру, механізми координації й консультацій зі всіма зацікавленими суб'єктами наукової та науково-технічної діяльності є малорозвиненими. Наука поки що не розглядається як найважливіший елемент національної інноваційної системи.

Виділено інструменти державного регулювання науки: пряма участь держави у вигляді фінансування окремих наукових проектів або наукових організацій; фінансування елементів наукової інфраструктури через підтримку матеріальної бази досліджень, сприяння в створенні елементів інноваційної інфраструктури при наукових організаціях і вищих навчальних закладах - технопарків, інкубаторів, центрів з просування технологій; непряме стимулювання вкладень приватного сектора в НДДКР шляхом визначення прав на інтелектуальну власність, стимулювання державно-приватних партнерств; інституційне регулювання через систему організаційних структур науки.

Удосконалено підхід до формування системи державного управління наукою шляхом запровадження державно-приватного партнерства. Державно-приватне партнерство в науковій сфері є інституційно-організаційним альянсом між державою та суб'єктами бізнес-сектора, діяльність яких буде спрямована на реалізацію ключових для держави наукових проектів та програм на засадах спільного фінансування науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт. Створення такого інституту партнерства дасть змогу об'єднати фінансові ресурси, розподіляти прибутки й ризики держави та суб'єктів господарювання, сприяти формуванню конкурентного середовища й одночасно ефективнішому використанню бюджетних коштів у науковій сфері, здійснювати регулювання відносин між суб'єктами наукової та інноваційної діяльності.

Визначено, що сучасна система органів управління наукою не містить координаційного органу держави, який би узгоджував державну політику у сфері науки, що здійснюється спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади. У зв'язку із цим запропоновано створити Міжвідомчу комісію з науково-інноваційної політики при Кабінеті Міністрів України. Створення такого координаційного органу дасть змогу покращити взаємодію та координацію діяльності органів державної влади й державних наукових установ з метою розробки єдиної державної політики розвитку наукової та науково-технічної діяльності, визначення шляхів вирішення основних проблем фінансуванні науки, системності діяльності органів державної влади, які мають у своєму підпорядкуванні наукові установи.

Аналіз розвитку наукової сфери показав, що протягом останніх 14 років кількість наукових установ зменшується, що пов'язано з нездатністю держави утримувати такі установи. Загальна чисельність працівників організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи, зменшилась у зв'язку із падіння престижу роботи в науковій сфері та недостатнім рівнем заробітної плати, враховуючи інфляційні процеси в державі та зростання вартості споживчого кошика. У цілому по країні скорочується бюджетне фінансування наукових організацій, незважаючи на приріст обсягу фінансування деяких наукових установ, що свідчить про тенденції до перерозподілу коштів Державного бюджету України в бік стратегічно важливих напрямів розвитку економіки та країни в цілому. Бюджетне фінансування не стимулює розвитку наукових установ. Брак бюджетних коштів не забезпечує належного фінансування поточних видатків науково-дослідних інститутів. Наукові установи не можуть планувати свою поточну діяльність, поліпшувати свою матеріально-технічну базу.

Встановлено, що в Україні наукова сфера малоінтегрована із сферою виробництва та вищою освітою. Наукові організації здійснюють наукову та науково-технічну діяльність у розриві із сучасними тенденціями розвитку інноваційних технологій світу, інноваційної діяльності промислових підприємств, не враховуються останні тенденції при підготовці кваліфікованих кадрів у сфері вищої освіти. Наукова діяльність вищих навчальних закладів зводиться до підготовки дисертаційних досліджень, видання навчальної літератури та монографій, що свідчить про відсутність комплексних фундаментальних досліджень у вищих навчальних закладах та державного замовлення й замовлення промислових підприємств на виконання певних науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт.

З метою реалізації положень, проголошених Президентом України у щорічних посланнях до Верховної Ради України щодо інтеграції науки та освіти, запропоновано затвердити цільову програму «Державна підтримка інтеграції вищої освіти і фундаментальної науки на 2010-2015 рр.», що має призвести до більш ефективної підготовки елітних кадрів для науки, гальмування відпливу наукових кадрів за кордон, до створення вищим навчальними закладами України механізмів розвитку сучасних наукових центрів, оснащених високоякісним устаткуванням, інтеграції університетських та академічних наукових ресурсів, покращення підготовки кадрів у сфері наукового менеджменту; розвитку міжнародних зв'язків університетів на базі наукової кооперації; створення передумов до самостійного виконання науково-дослідних робіт вищими начальними закладами.

З метою розробки механізмів державного регулювання інтеграції науки та освіти запропоновано ключові положення Концепції наукової, науково-технічної та інноваційної політики в системі освіти, яка призведе до створення передумов розвитку бази підготовки фахівців, наукових і науково-педагогічних кадрів на рівні світових кваліфікаційних вимог, розвитку механізму формування, оновлення й реалізації пріоритетів наукової діяльності, реорганізації системи наукових, науково-технічних і інноваційних програм, спрямованих на вирішення проблем розвитку освіти, реального сектора економіки і соціально-економічних проблем регіонів, сформує передумови створення мережі державних дослідницьких університетів, розробки організаційно-фінансових механізми підтримки науково-дослідної роботи студентів, молодих учених та аспірантів, розвитку єдиної телекомунікаційної мережі освіти, науки та інноваційної діяльності й забезпечення застосування нових інформаційних технологій, закріплення співпраці навчально-науково-інноваційного комплексу системи освіти з галузями і регіонами, що сприятиме створенню нових технологій, вирішенню великих науково-технічних проблем, розвитку ринку науково-технічної продукції, розширенню експортних можливостей країни.

Розроблено пропозиції щодо розвитку концептуальних підходів щодо вдосконалення інституціонального забезпечення державного регулювання наукової та науково-технічної діяльності в Україні. У зв'язку із цим запропоновано створити при Кабінеті Міністрів України Фонд сприяння розвитку малих підприємств у науково-технічній сфері, при Міністерстві освіти та науки України - Національний фонд технологічного розвитку. Створення таких інституцій приведе до розвитку прикладних науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, що відповідають пріоритетним напрямам розвитку науки і техніки та спрямовані на вирішення проблем галузевого і міжгалузевого значення; покращення державного фінансування інноваційних проектів у науковій сфері, розвиток інфраструктури науково-технічної та інноваційної діяльності.

За результатами дослідження доведено необхідність та запропоновано ключові положення Стратегії реформування науки в Україні. Необхідність даної Стратегії пояснюється відсутністю доктрини розвитку вітчизняної науки, розриву науки із іншими сферами суспільного життя, відсутності її адаптації до ринкових відносин. Реалізація Стратегії надасть можливість здійснити вибір наукових пріоритетів держави і механізмів їх реалізації, розширити міжнародну наукову кооперацію, пом'якшити наслідки економічної кризи, зберегти істотну частину накопиченого науково-технічного потенціалу, а також залишитися на передових позиціях за рядом важливих напрямів розвитку сучасної науки і техніки, створення умов покращення фінансування досліджень і розробок на конкурсній основі через бюджетні та позабюджетні фонди, формування і реалізації державних цільових програм, реформування науково-технічного комплексу, створення технологічної бази переходу на шлях економічного зростання і підвищення добробуту населення.

До напрямів подальшого дослідження вдосконалення державного регулювання науки належать: підготовка та подання до Верховної Ради України законопроекту «Про стимулювання науково-технічної діяльності та виробництва високотехнологічної продукції в Україні», розробка пропозицій щодо вдосконалення державної фінансової підтримки наукової, науково-технічної діяльності, передбачивши, зокрема: внесення змін до бюджетного законодавства щодо запровадження в класифікації видатків бюджету Автономної Республіки Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських бюджетів обов'язкових видатків на сприяння науково-технічному та інноваційному розвитку; збільшення обсягів програмно-цільового фінансування прикладних наукових досліджень і науково-технічних (експериментальних) розробок. Необхідно прийняти нормативно-правові акти щодо: вдосконалення порядку координації фундаментальних досліджень, спрямованих на забезпечення технологічного розвитку національної економіки; врегулювання порядку розроблення та виконання державних цільових програм; вдосконалення методики визначення економічної ефективності витрат на наукові дослідження. Слід розробити пропозиції щодо вдосконалення структури державного управління у сфері науково-технологічної діяльності, зокрема, визначення Державного агентства України з інвестицій та інновацій спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у сфері наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності, трансферу технологій та охорони інтелектуальної власності; здійснити аналіз та внести пропозиції щодо впорядкування системи дорадчих та міжвідомчих робочих органів у сфері науково-технологічної та інноваційної політики. Потрібно розробити та затвердити Державну програму розвитку науково-інноваційної інфраструктури, передбачивши в ній: створення системи державної підтримки розвитку соціотехнополісів, технологічних та промислових парків, інноваційних бізнес-інкубаторів; стимулювання у сфері науково-технічної та інноваційної діяльності кооперації підприємств різних форм власності та наукових установ і організацій як складову механізму державно-приватного партнерства (спільне інвестування та виконання робіт, використання матеріально-технічної бази наукових установ); підтримку розвитку українських високих технологій шляхом реалізації пілотних проектів створення та функціонування сукупності науково-дослідних лабораторій, освітньої бази, виробничих потужностей.