Організаційно-правове регулювання в галузі спорту України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Організаційно-правове регулювання в галузі спорту України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Фізична культура і спорт відіграють важливу роль у формуванні, зміцненні, збереженні здоров'я громадян, підвищенні працездатності та збільшенні тривалості активного життя, утвердженні міжнародного спортивного авторитету держави.

Дослідженням встановлено, що в Україні лише 13% населення залучено до занять фізичною культурою і спортом. Недооцінка соціально-економічної, оздоровчої і виховної ролі фізичної культури і спорту, відсутність чітко скоординованих програм взаємодій різних державних структур і громадських організацій, які беруть участь у фізкультурно-спортивному русі, невідповідність нормативно-правової бази сучасним вимогам, недостатнє бюджетне фінансування, незадовільний стан матеріально-технічної бази негативно позначаються на здоров'ї населення, соціально-економічному розвитку держави. За інтегральним показником здоров'я населення - середньою очікуваною тривалістю життя людини - Україна займає одне з останніх місць в Європі.

Стосовно спортивної сфери доцільно зазначити, що фактори кризового стану галузі мають похідний характер, а більшість проблем сучасного українського спорту пов'язані насамперед з неефективністю державного регулювання галуззі. У зв'язку з цим постає питання оптимізації врегулювання суспільних процесів у галузі спорту внаслідок реформування організаційно-правового механізму державного регулювання даною сферою, в тому числі змісту та характеру принципів, мети, завдань, функцій, методів і регулятивних форм, об'єкта, а також системи суб'єктів, визначення їх повноважень та оптимальної моделі взаємодії.

Комплексний характер теми, що досліджується, зумовлює потребу у дослідженні наукових праць з філософії права, теорії держави та права, теорії управління, конституційного, адміністративного права.

Теоретичним підґрунтям досліджуваної проблеми, пов'язаної з організацією діяльності та правовим регулюванням у галузі спорту, стали праці вітчизняних і зарубіжних вчених-адміністративістів: В.Б. Авер'янова, А.П. Альохіна, Д.Н. Бахраха, Ю.А. Дмитрієва, С.В. Ківалова, Н.М. Коніна, Л.В. Коваля, Т.О. Коломоєць, В.К. Колпакова, Ю.М. Козлова, Н.Р. Нижник, Д.М. Овсянко, Ю.А. Тихомирова, В.К. Шкарупи, В.В. Цвєткова, В.С. Четверикова та інших, які в тих чи інших аспектах фрагментарно досліджували питання, що торкаються організації діяльності та правового регулювання у галузі спорту. У запропонованому дисертаційному дослідженні розглядається змістовно група суспільних відносин соціально-культурної сфери, що виникають при організації діяльності та нормативно-правому регулюванні суб'єктами владних повноважень сфери спорту України.

Необхідно підкреслити, що в сучасній українській адміністративно-правовій науці відсутні спеціальні дослідження, присвячені саме державному регулюванню в галузі спорту, а захищена у 2003 році кандидатська дисертація Л. Вострокнутова «Генезис і розвиток правових норм в галузі фізичної культури і здорового способу життя українського народу: від звичаєвого права до законодавства початку XX ст.» фактично є єдиною спробою наукового вивчення генезису нормативно-правового регулювання спортивної сфери України.

Отже, відсутність достатнього наукового підґрунтя, наявність прогалин у нормативно-правовому забезпеченні та практиці упорядкування суспільних відносин у галузі спорту визначають необхідність у розробці проблеми, пов'язаної з організацією діяльності та нормативно-правовим регулюванням цієї сфери.

Тема дисертації затвержена президією науково-технічної ради Запорізького національного університету 18 жовтня 2007 року (протокол №2).

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертацію виконано в рамках планів досліджень юридичного факультету Запорізького національного університету на 2003-2008 рр. та спеціальної науково-дослідної теми «Основні напрямки реформування законодавства України у контексті європейської інтеграції» (номер державної реєстрації 0104U004048).

Мета і завдання дослідження. Мета дослідження полягає у вирішенні конкретного наукового завдання щодо особливостей організаційно-правового регулювання у галузі спорту України, а також надання пропозицій для удосконалення законодавства в зазначеній сфері та практики його застосування і розробки окремих положень науки адміністративного права, що торкаються організаційно-правового регулювання галузі спорту України.

Згідно з поставленою метою, завданнями дослідження є:

– визначення ознак галузі спорту як об'єкта організаційно-правового регулювання, відмежування категорії «спорт» від суміжних понять «фізична культура», «здоровий спосіб життя»;

– виявлення закономірностей розвитку нормативно-правового регулювання у галузі спорту та визначення основних етапів його становлення;

– характеристика положень сучасного підходу щодо визначення правових засад регулювання спортивної сфери та аналіз елементів механізму організаційно-правового регулювання у галузі спорту;

– узагальнення зарубіжного досвіду організації діяльності та правового регулювання у галузі спорту, визначення шляхів його впровадження в Україні;

– обґрунтування напрямів подальшого розвитку організаційно-правового регулювання у галузі спорту з урахуванням адміністративно-правової та інших системних реформ, формулювання ключових проблем, пов'язаних із ефективним функціонуванням даної сфери в Україні;

– надання пропозицій, спрямованих на удосконалення організації діяльності та нормативно-правового регулювання та практики його реалізації у галузі спорту України.

Об'єкт дослідження - суспільні відносини, які виникають у процесі організації діяльності та нормативно-правового регулювання в галузі спорту України.

Предмет дослідження - організаційно-правове регулювання галузі спорту України.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження становить сукупність методів та прийомів наукового пізнання як загальнонаукових (діалектичний, історичний, логічний, системний аналіз тощо), так і спеціальних (документального аналізу, порівняльно-правового тощо).

Так, діалектичний метод пізнання процесів, що відбуваються в сфері організаційно-правового регулювання галузі спорту, дозволяє розглянути їх у розвитку та взаємозв'язку, виявити усталені напрями і закономірності в цілому.

Історично-правовий метод передбачає вивчення організаційно-правового регулювання спорту у прцесі його розвитку, виявлення зв'язку минулого і сьогодення (підрозділи 1.2, 2.1, 3.2), системно-структурний підхід застосовувався при визначенні суб'єктів відносин у сфері організаційно-правового регулювання у галузі спорту як певної організаційної структури (2.2), логіко-семантичний - для формулювання відповідних дефініційних конструкцій (1.1, 2.1, 2.2, 2.3, 3.2).

Важливого значення набуває також порівняльно-правовий метод, який дозволяє виявити переваги та недоліки зарубіжного досвіду організації і функціонування спортивної сфери (3.1).

Методи моделювання, аналізу та синтезу були використані при розробці пропозицій з удосконалення законодавства.

Специфіка об'єкта, що досліджується, передбачає застосування ряду наукових підходів: фундаментального, органічної єдності теорії і практики (1.1, 2.2, 2.3, 3.1, 3.2), поєднання критичного і раціонального (1.1, 3.1, 3.2), порівняльно-ретроспективного (1.2), єдності логічного та системного підходу.

Використання синергетичного наукового напряму та комплексне застосування методів наукового пізнання сприяло дослідженню організаційних питань нормативно-правового регулювання у галузі спорту в сукупності всіх елементів, єдності соціального змісту та юридичної форми, що сприяло підвищенню наукового й практичного значення отриманих результатів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертація є першим у вітчизняній адміністративно-правовій науці комплексним монографічним дослідженням, присвяченим організаційно-правовому регулюванню суспільних відносин у галузі спорту в Україні.

У результаті проведеного дослідження сформульовано ряд нових наукових положень та висновків. Основні серед них такі:

вперше:

– сформульовано поняття спорту як об'єкта організаційно-правового регулювання та визначено його властивості як соціально-правове явище;

– виділені та охарактеризовані етапи розвитку генези нормативно-правового регулювання у галузі спорту України;

– розкрито сутність та взаємозв'язок між елементами механізму організаційно-правового регулювання у галузі спорту України, а саме - мети, завдань, принципів, суб'єктів, функцій, методів і форм;

– подано пропозиції щодо удосконалення законодавства України у галузі спорту та практики його застосування;

удосконалено:

– класифікацію та розширено характеристику принципів, методів і форм організаційної діяльності, нормативно-правового регулювання спортивної сфері, а також суб'єктів, що їх здійснюють;

– систематизацію та узагальнення досвіду зарубіжних країн щодо організації діяльності та правового регулювання у спортивній сфері, запропоновані шляхи його впровадження в Україні;

дістали подальшого розвитку:

– теоретичні положення щодо стану наукових досліджень проблем організації діяльності та нормативно-правового регулювання у галузі спорту України у різні історичні періоди;

– аргументи на користь розширення кола суб'єктів, що здійснюють організацію діяльності та нормативно-правове регулювання у галузі спорту шляхом виділення як самостійних учасників цих відносин, так і включення в цей процес спортивних громадських організацій, національних спортивних федерацій, добровільних спортивних товариств, які, не маючи таких владних повноважень, як державні суб'єкти, створюють умови для організації діяльності з формування політики держави у спортивній сфері;

– визначення основних тенденцій щодо подальшого розвитку організаційно-правового регулювання у галузі спорту в Україні, які необхідно враховувати при реформуванні цієї сфери суспільних відносин.

Практичне значення одержаних у дисертації результатів полягає в тому, що вони становлять як науково-теоретичний, так і практичний інтерес і можуть бути використані:

- у науково-дослідній роботі - для поглиблення уявлень про сучасний стан та основні тенденції розвитку організації діяльності і правового регулювання у галузі спорту, а також для подальших наукових досліджень з відповідної проблематики;

- у правотворчій діяльності - пропозиції та рекомендації, викладені у дисертації, можуть бути враховані при внесенні змін та доповнень до чинного законодавства, в тому числі при розробці нової редакції Закону України «Про фізичну культуру і спорт»;

- у навчальному процесі: при викладанні студентам вищих навчальних закладів дисципліни «Адміністративне право України» та при підготовці відповідних підрозділів підручників і навчальних посібників з курсу «Адміністративне право України» на юридичному факультеті Запорізького національного університету (акт впровадження від 29.02.2008 р.) та Академії митної служби України (акт впровадження від 03.03.2008 р.);

- матеріали дослідження були використані у практичній діяльності Управління у справах сім'ї, молоді та спорту Дніпропетровської обласної державної адміністрації (акт впровадження від 05.03.2008 р.).

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Положення, висновки і пропозиції дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри адміністративного та господарського права юридичного факультету Запорізького національного університету, кафедри управління, адміністративного прав і процесу та адміністративної діяльності Національного університету ДПС України.

Основні положення та висновки дисертації були оприлюднені на міжнародних науково-практичних конференціях «Запорізькі правові читання» (м. Запоріжжя, 2006, 2007 рр.) та всеукраїнських конференціях «Перспективи та проблеми адміністративної реформи в Україні» (м. Запоріжжя, 2007) та «Актуальні проблеми адміністративного права та процесу очима молодих вчених» (м. Запоріжжя, 2008).

Публікації. Основні висновки досліджень відображено у шести одноосібних публікаціях, три з яких надруковані у юридичних фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАКом України, а також трьох тезах доповідей.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків, списку використаних джерел.

Загальний обсяг дисертації становить 183 сторінки, із них список використаних джерел складається із 151 найменування і займає 17 сторінок.

Основний зміст

правовий спорт організаційний

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; вказується на зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета, завдання дослідження, його об'єкт та предмет, використані методи, нормативна та емпірична основи; формулюються основні теоретичні положення, які обумовлюють наукову новизну, визначається практичне значення одержаних результатів та їх апробація.

Розділ 1. «Спорт як об'єкт організаційно-правового регулювання» складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Поняття спорту як об'єкта правового регулювання та його співвідношення із суміжними правовими поняттями» розглянуто визначення терміна «спорт» як об'єкта правового регулювання та визначено його співвідношення із суміжними поняттями, закріпленими у законодавстві України.

Здійснено розмежування поняття «спорт» з термінами «фізична культура» та «здоровий спосіб життя» як такими, які визначають основний зміст суспільних відносин у цій галузі. З'ясовано, що спорт і комплекс пов'язаних із ним суспільних відносин є підсистемою фізичної культури, одним із методів і способів забезпечення зміцнення здоров'я, розвитку фізичних, морально-вольових та інтелектуальних здібностей людини з метою гармонійного формування її особистості, суспільним проявом фізичної культури, а також формою здорового способу життя.

На підставі аналізу категорії «спорт», закріпленої у Законі України «Про фізичну культуру і спорт», зроблено висновок про необхідність у її наповненні правовим змістом та конкретизації як предмета правового регулювання шляхом визначення нормативних характеристик спорту як складової фізичної культури.

У зв'язку з цим запропоновано під спортом розуміти систему суспільних відносин, урегульованих нормами права, пов'язаних з виявленням та уніфікованим порівнянням досягнень людей у певних видах фізичних вправ, шляхом змагальної діяльності, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки, спрямованих на розвиток і формування здорового способу життя, а також впровадження мір стимулювання, забезпечених і гарантованих державою, з метою надання можливості людині займатися спеціальною діяльністю, яка полягає у відповідних формах фізичної активності для укріплення здоров'я, всебічного фізичного і духовного розвитку, підвищення майстерності і досягнення спортивних результатів.

Запропоновано, таку дефініцію використовувати у подальших доктринальних дослідженнях, а також закріпити її в новій редакції Закону України «Про фізичну культуру і спорт», який буде визначати засади організаційно-правового регулювання у зазначеній сфері суспільних відносин.

Наголошено, що відносини у галузі спорту в Україні врегульовуються різногалузевими та різнорівневими нормативно-правовими актами, основний зміст яких становлять положення, що містять норми адміністративного права.

У підрозділі 1.2 «Ґенеза дослідження організаційно-правового регулювання у галузі спорту в адміністративно-правовій науці» з'ясовано, що питання організаційно-правового регулювання у галузі спорту у вітчизняній адміністративно-правовій науці безпосередньо не досліджувалися, до цього часу відсутні будь-які комплексні роботи.

Визначено, що у поле зору учених-адміністративістів питання організаційно-правового регулювання у галузі спорту потрапляли при дослідженні більш змістовних груп суспільних відносин, і питання спорту досліджувалися лише фрагментарно. Така тенденція була і залишається пануючою для вітчизняної адміністративно-правової науки.

Встановлено, що для наукових джерел відповідної тематики характерним є: 1) зосередження уваги на визначенні кола суб'єктів владних повноважень із характеристикою відповідних повноважень у галузі спорту; 2) аналіз положень нормативно-правових актів, які визначають засади організаційно-правового регулювання у галузі спорту.

Обґрунтовано, що питання спорту цікавили учених-адміністративістів як раніше, так і до цього часу при характеристиці особливостей організаційно-правового регулювання у соціально-культурній сфері (наприклад, роботи О. Якуби, Л. Коваля, Р. Павловського, С. Ківалова, Ю. Битяка, В. Авер'янова та інших).

У результаті узагальнення ґенези досліджень питань організаційно-правового регулювання у галузі спорту вітчизняними вченими запропоновано виділяти кілька її етапів.

Перший етап (до 50-х років ХХ століття) характеризується фрагментарним аналізом організаційно-правової структури державних суб'єктів у галузі спорту та кола їх повноважень у відповідній сфері відносин. Необхідно зазначити, що в цей період дуже мало досліджено питань правового регулювання у галузі спорту, а в існуючих наукових роботах автори занадто вузько підходять до їх вивчення.

Наступний етап (50 - 90 роки ХХ століття) ознаменувався певними зрушеннями. Зокрема, проблемам правового регулювання у галузі спорту приділялася увага у контексті розгляду соціально-культурної сфери. Водночас характерною особливістю наукових досліджень цього періоду було визначення кола суб'єктів владних повноважень із характеристикою відповідних повноважень у галузі спорту, а також аналіз положень нормативно-правових актів, які визначають засади організаційно-правового регулювання у галузі спорту (роботи Л. Коваля, О. Якуби, П. Василенкова та ін.).

Для третього етапу (з 90-х років ХХ століття і до цього часу) характерна більша спеціалізація наукових досліджень. Визначено два основні напрями: 1) дублювання раніше визначених положень; 2) деталізація дослідження деяких питань (наприклад, роботи Ю. Битяка, С. Ківалова, В. Авер'янова, С. Гончарука та ін.). Вставлено, що аналогічна ситуація є і у російській адміністративно-правовій науці.

Таким чином, учені-адміністративісти, висвітлюючи питання організаційно-правового регулювання в галузі культури, охорони здоров'я, санітарно-епідеміологічного нагляду, здорового способу життя та туризму, лише фрагментарно торкаються питання фізичної культури, спорту.

Зазначено, що поза увагою учених-адміністративістів залишаються адміністративно-охоронні правовідносини у цій сфері (зокрема, деліктний та судочинський аспекти), проблеми побудови моделі організаційно-правового регулювання у галузі спорту, в тому числі й приведення його механізму у відповідність з загальносвітовими вимогами. Вказані аспекти й зумовлюють необхідність усунення прогалин у науковому забезпеченні адміністративно - правового регулювання у галузі спорту.

Розділ 2 «Особливості організаційно-правового регулювання у галузі спорту України» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 «Мета, завдання та принципи організаційно-правового регулювання у галузі спорту» аналізуються зазначені елементи.

Зокрема, метою організаційно-правового регулювання у загальному розумінні є соціально детермінований та науково обґрунтований результат, на досягнення якого спрямований процес державно-управлінської діяльності шляхом створення та формування нормативно-правової бази.

При цьому мету організаційно-правового регулювання у сфері спорту України можна визначити як забезпечення ефективного вдосконалення чинного законодавства як шляхом систематизації нормативно-правових актів, так і шляхом упорядкування діяльності регулюючих суб'єктів та розширення повноважень громадських спортивних організацій.

На підставі аналізу нормативно-правової бази, наукової літератури до основних завдань організаційно-правового регулювання у галузі фізичної культури та спорту пропонується віднести: 1) розробку, нормативне закріплення та забезпечення впровадження загальнодержавних програм популяризації спорту у виробничій, навчально-виховній та соціально-побутовій сферах; 2) формування основних засад держаної регуляторної політики у галузі спорту в Україні у новому законопроекті про фізичну культуру і спорт; 3) створення системи відповідних державних органів фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного забезпечення розвитку спорту в Україні; 4) уточнення самодіяльного статусу фізкультурно-спортивного руху в Україні і розробка заходів щодо взаємодії державних органів з громадськими організаціями фізкультурно-спортивної спрямованості; 5) законодавче забезпечення державної підтримки олімпійського руху в Україні, розвиток всеукраїнських фізкультурно-спортивних товариств, національних спортивних федерацій, інших громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості; 6) розширення обсягу державного фінансування затрат на програми розвитку спорту України, утримання закладів фізичної культури та спортивних об'єктів.

Функції організаційно-правового регулювання розглянуто як обумовлені досягненням мети та підпорядковані вирішенню конкретних завдань основні види організаційно-правової діяльності суб'єкта, пов'язані із його впливом на об'єкти управління. Відповідно функції організаційно-правового регулювання у галузі спорту - це зовнішній прояв властивостей суб'єктів регулювання, який характеризується самостійністю, здійснюється специфічними методами залежно від даного об'єкта регулювання з метою досягнення певних результатів у даній сфері суспільних відносин.

До загальних функцій організаційно-правового регулювання в сфері спорту віднесено такі - прогнозування, планування, організація, регулювання, координація, облік, контроль. До спеціальних - добір кадрів та їх розстановка, складання бюджетних витрат щодо розвитку та функціонування спортивної сфери, здійснення довгострокових цілей і подолання кризових ситуацій.

Виходячи із розуміння принципів, як керівних, основних ідей, певним чином фундаментальних засад організаційно-правового впливу держави на галузь спорту, виділено та проаналізовано такі принципи, на яких повинно базуватися організаційно-правове регулювання у даній сфері суспільних відносин: законність, цілеспрямованість, ефективність, прозорість та врахування думки громадських спортивних організацій (відкритість, обов'язковий розгляд державними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих національними спортивними федераціями, фізкультурно-спортивними товариствами).

Зроблено висновок, що саме таке розуміння мети, завдань, функцій та принципів організаційно-правового регулювання необхідно покласти в основу подальшого наукового дослідження з відповідної проблематики, а також використовувати як «каркас» для нормотворчої діяльності у процесі розробки, прийняття нормативно-правових актів з питань організаційно-правового регулювання в сфері спорту. Задля уникнення будь-яких суперечок, колізій доречно поняття «принципи організаційно-правового регулювання в сфері фізичної культури та спорту» закріпити як норми-дефініції в оновленому Законі України «Про фізичну культуру і спорт», поряд із фіксацією переліку цих принципів і розкриттям їх змісту.

У підрозділі 2.2 «Суб'єкти організаційно-правового регулювання у галузі спорту та особливості їх діяльності» розглянуто зміст та особливості системи суб'єктів організаційно-правового регулювання у галузі спорту та особливості їх діяльності.

Під суб'єктами організаційно-правового регулювання в галузі спорту потрібно розуміти спеціально утворені зовнішньо відокремлені органи державної влади, що взаємодіють між собою, між якими розподілені певні державно-владні повноваження щодо державного регулювання як у сфері фізичної культури, так і у сфері спорту.

Їх пропонується класифікувати за територіальною поширеністю повноважень на загальнодержавні та місцеві; обсягом і змістом повноважень - суб'єкти галузевої компетенції, вузькоспеціалізовані; наявністю або відсутністю владних повноважень - державні органи та організації, громадські організації.

Проаналізовано специфіку діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування щодо організаційно-правового регулювання суспільних відносин у галузі спорту.

Висвітлено, повноваження Верховної Ради та Президента України як основних суб'єктів, що визначають базові засади розвитку цієї галузі; компетенцію Кабінету Міністрів України - як органу, що визначає напрями розвитку спорту, спрямовує діяльність підпорядкованих йому органів виконавчої влади; розробляє на строк своїх повноважень програму діяльності, яка спрямована на відродження відповідної галузі, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань розвитку спорту в Україні; Міністерство України у справах сім'ї, молоді і спорту як центрального органу виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики з питань фізичної культури та спорту.

Визначено роль й інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування у цій сфері.

Окремо розглянуто специфіку діяльності учасників організаційно-правового регулювання у галузі спорту, які створюють передумови упорядкування державного регулювання у зазначеній сфері суспільних відносин: громадські організації фізкультурно-спортивної спрямованості (добровільні спортивні товариства, спортивні федерації, клуби тощо) та реалізують завдання, визначені у ст. 2 Закону України «Про фізичну культуру і спорт», на всіх рівнях і напрямах фізкультурно-спортивної діяльності у взаємодії з державними органами, профспілками, іншими об'єднаннями громадян, суб'єктами підприємництва, відповідними міжнародними організаціями.

Звернуто увагу на існування розвиненого самоврядування у сфері спорту, що представлено спортивними федераціями, національними спортивними федераціями, Національним олімпійським комітетом України, фізкультурно-спортивними товариствами.

Зазначено, що в новій редакції Закону України «Про фізичну культуру і спорт» доцільно оптимізувати систему суб'єктів регулювання, розширити повноваження місцевих органів влади, визначити заходи із активізації залучення до такої діяльності громадських організацій. Такий підхід кореспондується з положеннями Концепції адміністративної реформи в Україні щодо поступового переходу від жорсткої централізації до децентралізації регулятивних повноважень.

У підрозділі 2.3 «Форми та методи організаційно-правового регулювання у сфері спорту, їх класифікація та аналіз» визначено форми та методи організаційно-правового регулювання у галузі спорту, здійснено їх аналіз та класифікацію.

Визначено, що форми організаційно-правового регулювання спорту - це зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюються органами державної влади для реалізації поставлених перед ними регулятивних завдань.

До них віднесено: правові форми (тягнуть за собою певні юридичні наслідки): видання регулятивних нормативних актів; видання індивідуальних (ненормативних, адміністративних) актів управління; укладання адміністративних договорів; здійснення юридично значимих дій; та неправові форми державного регулювання (не зумовлюють настання юридичних наслідків): проведення організаційних заходів; здійснення матеріально-технічних операцій.

Звернуто увагу на специфіку застосування адміністративних договорів щодо регулювання відносин у галузі спорту, - саме: при організації побудови спортивних дитячих майданчиків, реконструкції, капітального ремонту, будівництва й утримання сучасних палаців спорту, спортивних комплексів, фітнес-центрів, плавальних басейнів, льодових та інших спортивних майданчиків для проведення регіональних, всеукраїнських, міжнародних змагань, масових фізкультурно-спортивних заходів та залучення до занять спортом широких верств населення, в тому числі осіб з обмеженими фізичними можливостями.

Метод організаційно-правового регулювання в галузі спорту розглянуто як сукупність різних способів, прийомів і засобів здійснення безпосереднього й цілеспрямованого впливу державних органів (посадових осіб) на підставі закріпленої за ними компетенції, у встановлених межах і відповідній формі.

Запропоновано виділити такі методи державного регулювання саме в сфері спорту: переконання та заохочення, адміністративні й економічні методи.

Серед методів переконання та заохочення, які застосовуються у державному регулюванні у галузі спорту, основними є: а) формування у громадян переконання, що необхідно регулярно використовувати різні форми фізичного виховання та масового спорту; б) виховання (забезпечення реалізації заходів щодо формування позитивного іміджу спорту у засобах масової інформації та через різні форми соціальної реклами); в) роз'яснення завдань державного регулювання (в тому числі й через засоби масової комунікації); г) заохочення (моральне - подяка, нагорода почесним знаком, присвоєння почесного звання тощо, матеріальне - грошові премії, путівки окремим особам або групам осіб, здійснення заходів щодо покращення житлово-побутових умов чемпіонів і призерів змагань різних рівнів, визначення на конкурсних засадах грантів для проведення науково-дослідних робіт з актуальних проблем розвитку спорту, покращення умов оплати праці тренерів-викладачів дитячо-юнацьких спортивних шкіл); д) критика роботи й поведінки окремих осіб тощо.

До адміністративних методів державного регулювання в галузі спорту відносяться: а) встановлення обов'язковості вчинення певних дій (наприклад, ліцензування фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності регулюється статтею 27-1 Закону України «Про фізичну культуру і спорт»); б) здійснення реєстраційних дій щодо легітимації підприємств-виробників спортивного інвентарю; в) проведення контролю і нагляду відповідними органами; г) встановлення стандартів (наприклад, щодо фізкультурно-спортивного спорядження і обладнання для занять спортом) та інші.

Застосування адміністративних методів регулювання в галузі спорту виражається в прямих приписах алгоритмів діяльності в даній сфері, що проявляється також у вимогах положень загальноорганізаційного характеру, посадових інструкціях, регламентах, наказах, постановах, розпорядженнях, правилах.

Також проаналізовано й економічні методи державного регулювання: прогнозування, індикативне планування, державне регулювання, конкурентна політика, вплив на ринкове ціноутворення, грошово-кредитна та фінансова політика, податкова політика, економічне стимулювання та ін.

Наголошено на необхідності замінити зміст індикативного плану розвитку спортивної сфери з виключно директивного на рекомендаційний характер, надання плановим документам лише контурів державного прогнозу: включення рішення про державні витрати, капіталовкладення, поточні витрати. Завдання застосування даного методу - координація використання державних ресурсів. До найбільш ефективних індикативно-планових методів державного регулювання в сфері спорту можна віднести плани підтримки та розвитку спорту України, комплексні цільові програми.

Розділ 3 «Удосконалення організаційно-правового регулювання у галузі спорту України» складається з двох підрозділів.

Підрозділ 3.1 «Зарубіжний досвід організаційно-правового регулювання у галузі спорту та основні напрями його впровадження в Україні» присвячений висвітленню досвіду інших країн світу у здійсненні державного регулювання у галузі спорту.

Аналіз сучасних тенденцій щодо визначення векторів подальшого розвитку України дозволив констатувати, що вітчизняний нормотворчий, у тому числі і законодавчий, процес традиційно тяжіє до запозичення досвіду країн Європи, Російської Федерації та СНД. Тому, враховуюти певні спільні закономірності у суспільному розвитку, саме цим країнам у роботі приділено основну увагу.

Вивчення положень міжнародного законодавства засвідчило, що на цьому рівні існує значна кількість актів у сфері спорту. Беручи за основу положення цих документів, різні держави залежно від специфіки соціально-економічного і політичного устрою формують умови для розвитку спорту, створення, відновлення і поповнення його ресурсної бази як основи функціонування.

Акцентовано увагу на загальній тенденції, пов'язаній з відокремленням суспільних відносин у галузі спорту та фізичної культури в окремий предмет правового регулювання (Франція, Фінляндія, Російська Федерація, Республіка Білорусь, Республіка Молдова, Казахстан), Про це, зокрема, свідчить наявність окремого нормативно-правового акта, що є основою для розвитку спорту в тій чи іншій державі та окремого органу виконавчої влади, що здійснює управління у цій сфері.

Звертає на себе увагу те, що в європейських країнах в основу розподілу управлінських функцій щодо регулювання у галузі спорту покладено територіальний принцип розподілу компетенції між державними і місцевими органами управління.

Загальними функціями органів виконавчої влади у галузі спорту в європейських державах є виділення і розподіл коштів державного бюджету, складання кошторису витрат; виділення, анулювання і умови отримання субсидій, пільг та кредитування спортивних організацій; контроль за використанням фінансових коштів; формування кадрової політики і забезпечення трудовими ресурсами; участь у розробці і реалізації планів з будівництва і модернізації спортивних споруд тощо.

Зазначено, що масовий спортивний рух є пріоритетним у державній політиці в Німеччини, Франції, Фінляндії, Іспанії, Російської Федерації, де особлива увага приділяється питанням розвитку та регулювання залучення населення до занять масовим спортом, пропаганді спорту для різних вікових груп населення, що здійснюється за допомогою фінансової підтримки держави різних спортивних компаній та програм, реалізації соціальних програм із залученням громадських організацій, при дотриманні принципів вертикального та горизонтального підпорядкування.

Визначено, що особливістю розвитку мережі фізкультурно-спортивних організацій за кордоном є превалювання частки підприємств суспільної власності і некомерційних організацій.

Зроблено висновок, що державне управління та організаційно-правове регулювання у галузі спорту в іноземних державах є досить ефективним як щодо отримання доходів до державного бюджету від проведення професійних спортивних змагань, надання спортивних послуг, медійного висвітлення тощо, так щодо залучення значної кількості населення до занять спортом і здорового способу життя, розвитку фізкультурно-оздоровчої інфраструктури. При цьому акцентовано увагу на тому, що податкове законодавство європейських країн спрямоване на створення найбільш сприятливих умов для розвитку спорту і впровадження засад здорового способу життя, а основним методом державного управління у галузі спорту є метод економічного стимулювання, що полягає в наданні відповідних пільг, субсидій, дотацій, кредитування тощо.

Синтезуючи відповідні положення щодо досвіду інших країн світу в регулюванні відносин у галузі спорту, пропонується в Україні: 1) на законодавчому рівні передбачити заходи економічного стимулювання, в тому числі й ряд кредитних програм, гнучку систему пільг, субсидій, дотацій тощо; 2) започаткувати соціальні програми для популяризації здорового способу життя та масового спорту; 3) удосконалити систему підготовки трудових ресурсів у сфері фізичної культури і спорту; 4) активізувати діяльність засобів масової інформації щодо висвітлення проблем спорту, збільшити кількість соціальних реклам, що пропагують здоровий спосіб життя; 5) ініціювати програми розвитку масового спортивного руху в цілому та щодо окремих груп населення зокрема; 6) посилити відповідальність за порушення вимог законодавства про спорт тощо.

У підрозділі 3.2 «Проблеми та перспективи розвитку організаційно-правового регулювання у галузі спорту України» запропоновані та розглянуті напрями вдосконалення законодавства України щодо організаційно-правового регулювання галузі спорту України.

Звернуто увагу на те, що удосконалення законодавства у сфері спорту в Україні відбувалося шляхом внесення змін і доповнень до прийнятого у 1993 році Закону України «Про фізичну культуру і спорт». На жаль, вони не стосувалися ідеології оновлення суспільних відносин у спортивній сфері, тому на сьогодні нагальним є прийняття нового законодавчого акта, що враховував би процеси у стратегії державного регулювання суспільних відносин у нашій країні.

У роботі детально проаналізовано законопроект від 20 липня 2004 року за №6004, що окреслює концептуально нові погляди на розвиток фізичної культури і спорту в Україні. Підтримується позиція авторів цього проекту щодо: розширення та уточнення термінологічного ряду, закріплення статусу спортивних клубів як окремих суб'єктів відносин у цій сфері, а також визначення статусу Національного комітету спорту інвалідів України; закріплення засад масового і дитячого спорту, гарантій забезпечення умов для занять масовим спортом за місцем проживання, у місцях масового відпочинку населення та за місцем роботи; введення інституту так званого резервного спорту; врегулювання рекламної діяльності у галузі спорту та фізичної культури.

Водночас, акцентовано увагу на ряді недоліків цього законопроекту. Зокрема, він: не вирішує проблему розвитку спорту серед дітей, позбавлених батьківського піклування; не містить реальних механізмів упорядкування земельних відносин у сфері фізичної культури і спорту; не визначає специфіку інвестиційної діяльності у галузі спорту. Вказані недоліки можуть бути усунуті під час подальшої законопроектної роботи.

Крім того, з метою визначення засад правового регулювання у галузі розвитку фізичної культури і спорту, формування здорового способу життя серед підлітків запропоновано прийняти Закон України «Про дитячо-юнацький спорт».

Висновки

У результаті дисертаційного дослідження здійснено теоретичне вирішення наукового завдання, що полягає в розвитку розуміння сутності організаційно-правового регулювання у галузі спорту України. У роботі обґрунтовано ряд положень, що торкаються організації діяльності та нормативно-правового регулювання спортивної сфери на сучасному етапі розвитку нашої держави, а також запропоновано для використання дефініції «спорт», подано обгрунтування щодо форм, методів, які використовуються при здійсненні організаційно-правового регулювання галузі спорту України і ряд пропозицій, спрямованих на вдосконалення поточного законодавства, яке ругулює суспільні відносини у сфері спортивної справи, та рекомендацій, спрямованих на удосконалення практичної діяльності державних органів і недержавних формувань у галузі спорту України.

Так, для використання запропонована авторська дефініція «спорт» - це система суспільних відносин, урегульованих нормами права, пов'язаних із виявленням та уніфікованим порівнянням досягнень людей у певних видах фізичних вправ, шляхом змагальної діяльності, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки, спрямованих на розвиток і формування здорового способу життя, а також впровадження мір стимулювання, забезпечених і гарантованих державою, з метою надання можливості людині займатися спеціальною діяльністю, яка полягає у відповідних формах фізичної активності для укріплення здоров'я, всебічного фізичного і духовного розвитку, підвищення майстерності і досягнення спортивних результатів.

Питання організації діяльності та нормативно - правового регулювання у галузі спорту у вітчизняній адміністративно-правовій науці безпосередньо не досліджувалися або ж були предметом фрагментарного дослідження при більш змістовних групах суспільних відносин. Така тенденція була і залишається пануючою у сучаснй вітчизняній адміністративно-правовій науці, що проявляється в акцентуванні уваги дослідників на визначенні кола суб'єктів владних повноважень із характеристикою відповідних повноважень у галузі спорту, а також аналізі положень нормативно-правових актів, які визначають засади організаційно-правового регулювання у галузі спорту.

Генезис нормативно-правового регулювання в галузі спорту у законодавстві можна умовно поділити на три етапи: перший етап (до 50-х років ХХ століття) характеризується фрагментарним аналізом організаційно-правової структури державних суб'єктів у галузі спорту та кола їх повноважень у відповідній сфері відносин, другий етап (50 - 90 роки ХХ століття) пов'язаний із вивченням проблем правового регулювання у галузі спорту у контексті розгляду соціально-культурної сфери, третій етап (з 90-х років ХХ століття і до цього часу) характеризується спеціалізацією наукових досліджень.

Метою організаційно-правового регулювання у галузі спорту України є забезпечення ефективного функціонування та розвитку спорту внаслідок вдосконалення чинного законодавства, в тому числі шляхом систематизації нормативно-правових актів, упорядкування регулятивних суб'єктів, розширення повноважень громадських спортивних організацій.

Завданнями організації діяльності та нормативно-правового регулювання у галузі спорту є: 1) розробка, нормативне закріплення та забезпечення впровадження загальнодержавних програм популяризації спорту у виробничій, навчально-виховній та соціально-побутовій сферах; 2) формування основних засад державної регуляторної політики у галузі спорту України у новому законопроекті про фізичну культуру і спорт; 3) створення системи відповідних державних органів фінансового, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного забезпечення розвитку спорту в Україні; 4) окреслення загальних засад самодіяльного статусу фізкультурно-спортивного руху в Україні і комплексної взаємодії державних органів з громадськими організаціями фізкультурно-спортивної спрямованості; 5) законодавче забезпечення державної підтримки олімпійського руху в Україні, розвиток всеукраїнських фізкультурно-спортивних товариств, національних спортивних федерацій, інших громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості; 6) передбачення у проектах Державного бюджету України видатків на програми розвитку спорту в Україні, утримання закладів фізичної культури та спортивних об'єктів.

Функції організаційно-правового регулювання - це обумовлені досягненням мети та підпорядковані вирішенню конкретних завдань основні види організаційно-правової діяльності суб'єкта, пов'язані із його впливом на об'єкти управління. Функції організаційно-правового регулювання галузі спорту розділяються на загальні та спеціальні. Загальними функціями організаційно-правового регулювання в галузі спорту є: прогнозування, планування, організація, регулювання, координація, облік, контроль. Спеціальні регулятивні функції - це добір кадрів та їх розстановка, складання бюджетних витрат щодо розвитку та функціонування спортивної сфери, здійснення довгострокових цілей і подолання кризових ситуацій.

Принципи організаційно-правового регулювання у галузі спорту - це основні ідеї, на підставі яких здійснюється ця діяльність. На думку дисертанта, принципами, на яких повинно базуватися організаційно-правове регулювання у цій галузі, є: законність, цілеспрямованість, ефективність, прозорість і врахування думки громадських спортивних організацій (відкритість, обов'язковий розгляд державними органами ініціатив, зауважень та пропозицій, наданих національними спортивними федераціями, фізкультурно-спортивними товариствами).

Галузь спорту керується певною сукупністю суб'єктів, які організовують діяльність у сфері спорту та здійснюють нормативно - правове регулювання. Складність такого регулювання полягає в тому, що суб'єкти не завжди поєднуються вертикальними і горизонтальними зв'язками, тому, на думку здобувача, таких суб'єктів доцільно виділяти за територіальним поширенням повноважень (загальнодержавні та місцеві суб'єкти організаційно-правового регулювання у галузі спорту) за обсягом та змістом повноважень (суб'єкти галузевої компетенції та вузькоспеціалізовані) за наявністю або відсутністю владних повноважень (державні органи та громадські організації).

Форми організаційно-правового регулювання спортом - це зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюються органами державної влади для реалізації поставлених перед ними завдань. До них відносяться: правові форми (тягнуть за собою певні юридичні наслідки): видання регулятивних нормативних актів; видання індивідуальних (ненормативних, адміністративних) актів управління; укладання адміністративних договорів; здійснення юридичнозначимих дій; та неправові форми державного регулювання (не зумовлюють настання юридичних наслідків): проведення організаційних заходів; здійснення матеріально-технічних операцій. Зусилля держави спрямовані протягом всього періоду існування спортивної галузі й до цього часу, здебільшого, на опосередковане визначення основних форм державного впливу. При цьому нормативно-правова база існування спорту в Україні відрізняється значним обсягом, розмаїттям складових (акти різної юридичної сили), інколи суперечливим змістом, що, безперечно, негативно впливає на її існування, на державне регулювання та на весь механізм державного впливу.

Методами організаційно-правового регулювання в галузі спорту є сукупність різних способів, прийомів та засобів здійснення безпосереднього й цілеспрямованого впливу державних органів (посадових осіб) на підставі закріпленої за ними компетенції, у встановлених межах і відповідній формі. Державне регулювання в галузі спорту здійснюється за допомогою методів: переконання та заохочення, адміністративних й економічних методів.

Більшість держав реалізує єдині підходи до ресурсного забезпечення спорту, засновані на їх пріоритетності і визнанні високої соціальної значущості. Європейські країни виділяють спорт і фізичну культуру в окремий предмет правового регулювання. На національному рівні приймається ряд внутрішніх нормативно-правових актів у галузі спорту, які є основою для формування поточного законодавства, створення системи управлінських органів. Територіальний принцип розподілу управлінських функцій дозволяє чітко розмежовувати компетенцію і відповідальність державних і територіальних органів управління. Значна кількість нормативних положень внутрішнього законодавства Франції, Німеччини, Фінляндії, Іспанії присвячена врегулюванню проблема пошуку фінансових, трудових та наукових ресурсів у галузі спорту.

Законодавство європейських країн, у тому числі і податкове, спрямоване на створення найбільш прийнятних умов для розвитку спорту і впровадження засад здорового способу життя, а саме: створена система пільг, субсидій та кредитування підприємств, організацій, окремих громадян, що надають послуги у галузі спорту, виступають окремими суб'єктами так званих спортивних відносин тощо. Застосування економічних методів стимулювання у галузі спорту дало значні результати, що, зокрема, підтверджується не тільки збільшенням доходів до державного бюджету, але і збільшенням у відсотковому відношенні людей, що активно займаються спортом і ведуть здоровий спосіб життя, розвитком фізкультурно-оздоровчої інфраструктури. За рахунок прямої або непрямої державної участі в діяльності спортивних комерційних організацій за кордоном проблема участі широких верств населення у тих чи інших спортивних заходах, збільшення людей, які займаються спортом, практично вирішена. Тому запропоновано ряд положень такого досвіду запровадидити в практику організації діяльності і правового регулювання спорту України.

Та з метою вдосконалення організації діяльності та нормативно-правового регулювання галузі спорту України доцільно:

- повернутися до розгляду законопроекту за №6004 і взяти його за основу для розробки нового проекту або прийняти вказаний варіант;

- розширити повноваження місцевих органів управління у галузі спорту;

- враховуючи в цілому низький рівень фізичної культури населення та відносно низьку кількість малолітніх та неповнолітніх дітей, що ведуть здоровий спосіб життя прийняти Закон України «Про дитячо-юнацький спорт»;

- у новому Законі України «Про фізичну культуру і спорт» оптимізувати систему суб'єктів, що займаються нормативно-правовим регулювання галузі спорту України, та керувати цією галуззю;

- відповідно до Концепції адміністративної реформи в Україні збільшити повноваження місцевих органів державної влади у сфері організації спортивної діяльності;

- розробити механізми активного залучення до державного регулювання в галузі спорту місцевих органів державної влади.

Список опублікованих автором праць за темою дисертації

1. Ярова Н.Г. Форми адміністративно-правового регулювання у галузі фізичної культури і спорту /Н.Г. Ярова Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. Збірник наукових праць. - 2008. - №1 (37). - С. 192-196.

2. Ярова Н.Г. Зарубіжний досвід регулювання відносин у галузі спорту та окремі пропозиції щодо його можливого запозичення для України /Н.Г. Ярова. - Митна справа. - 2008. - №3. - Ч. 2. - С. 35-39.

3. Ярова Н.Г. Методи адміністративно-правового регулювання у галузі фізичної культури та спорту /Н.Г. Ярова. - Підприємництво, господарство і право. - 2008. - №11. - С. 75-78.

4. Ярова Н.Г. Принципи державного управління в галузі спорту і фізичної культури /Н.Г. Ярова. - Проблеми та перспективи реформування права України очима молодих вчених тези доповідей Всеукраїнської студентської науково-практичної конференції, (м. Запоріжжя, 27 березня 2008 р.) [за заг. ред. С.М. Тимченка і Т.О. Коломоєць.] - Запоріжжя ЗНУ, 2008. - С. 88-89.

...