Цивільно-правове регулювання притримання

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М.КОРЕЦЬКОГО

УДК 347.4

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Цивільно-правове регулювання притримання

12.00.03 -- цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

Іваненко Олеся Анатоліївна

Київ -- 2008

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті держави і права ім. В.М.Корецького Національної академії наук України.

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, Єрьоменко Галина Вікторівна, Інститут держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, старший науковий співробітник відділу проблем цивільного, трудового і підприємницького права.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, Стефанчук Руслан Олексійович, Хмельницький університет управління та права, проректор з наукової роботи;

кандидат юридичних наук, доцент Шимон Світлана Іванівна, Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, доцент кафедри цивільного і кримінального права.

Захист відбудеться «18» лютого 2009 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.02 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук при Інституті держави і права імені В.М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права імені В.М.Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розіслано «16» січня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради, кандидат юридичних наук О.О.Кваша.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. За роки, які минули з моменту набрання чинності Цивільним кодексом України, притримання досить міцно увійшло в повсякденний «юридичний побут», не залишаючись при цьому без уваги науки. Разом з тим, незважаючи на проведені протягом останніх п'яти років наукові дослідження даного способу забезпечення виконання зобов'язань, без належного аналізу залишилися його сутнісні характеристики. Серед проблем, які ще не отримали вичерпного доктринального осмислення, ключовою та визначальною проблемою є відсутність однозначної точки зору серед сучасних науковців щодо правової природи притримання. Зокрема, в сучасній цивілістичній науці на сьогоднішній день ще немає однозначної відповіді на питання щодо віднесення досліджуваного нами способу забезпечення виконання зобов'язань до категорії правочинів, заходів оперативного впливу або самозахисту. Домінуюча в літературі на сьогоднішній день концепція (С.В.Сарбаш, Н.В.Южанін, Л.Н.Якушина, Т.М.Карнаух) ґрунтується саме на припущенні, що притримання є правочином.

Потреби цивільних та господарських правовідносин обумовлюють пошук нових підходів у дослідженні притримання. Виходячи із притаманних йому на різних стадіях реалізації ознак, притримання розглядається з позиції таких основоположних категорій цивілістики, як «суб'єктивне цивільне право» і «правоздатність», «правочин», «захід оперативного впливу», «самозахист», «відмова від виконання обов'язку в рамках зустрічного виконання зобов'язання», «незаконне володіння», «безпідставне збагачення». Необхідність дослідження притримання із зазначених вище позицій, обумовлена і тим, що спираючись на висновки, зроблені на підставі такого дослідження, можна побудувати цілісне наукове знання про об'єкт дослідження і, насамперед, про його правову природу.

Сучасний стан як вітчизняного, так і зарубіжного законодавства, демонструє вже доволі чітке виділення притримання в системі способів забезпечення виконання зобов'язань. Оскільки досліджуваний нами цивільно-правовий інститут отримав законодавче закріплення лише з прийняттям нового Цивільного кодексу України в 2003 році, то саме «законодавча новизна» притримання є причиною його недостатньої дослідженності в науці цивільного права України. Досліджуваний нами цивільно-правовий інститут отримав широке практичне застосування в зарубіжних країнах, де його було закріплено на законодавчому рівні в якості самостійного цивільно-правового інституту у ХІХ столітті. Дослідженням інституту притримання займалися: М.М.Агарков, К.І.Анненков, А.В.Венедиктов, Д.В.Дождєв, О.С.Йоффе, М.М.Катков, А.І.Косарев, Д.І.Мейер, М.Мітіліно, І.Б.Новицький, С.В.Пахман, К.П.Победоносцев, І.М.Тютрюмов, Г.Ф.Шершеневич, В.А.Удинцев та інші. Серед сучасних цивілістів різні аспекти притримання як способу забезпечення виконання зобов'язань досліджували: Ч.Азімов, Т.В.Боднар, М.І.Брагінський, В.В.Вітрянський, Т.М.Карнаух, М.С.Карпов, Г.Б.Леонова, Д.Ю.Макаров, С.В.Сарбаш, К.І.Скловський, П.А.Скобліков, М.В.Южанін, Л.М.Якушина та інші. Важливе значення для даного дослідження мають наукові праці вчених в галузі цивільного права, які досліджували загальні питання договірного зобов'язання та способів його забезпечення - Ю.Г.Басін, С.Н.Братусь, С.М.Бервено, Б.М.Гонгало, В.П.Грибанов, І.О.Дзера, О.В.Дзера, Г.В.Єрьоменко, І.В.Жилінкова, В.Я.Карабань, В.М.Коссак, О.В.Кохановська, В.В.Кривенко, Г.Б.Леонова, В.В.Луць, І.С.Канзафарова, Н.Є.Кузнєцова, І.М.Кучеренко, О.П.Орлюк, О.А.Підопригора, В.Г.Ротань, В.І.Сінайський, І.В.Спасибо-Фатєєва, Р.О.Стефанчук, І.С.Тимуш, Ю.К.Толстой, С.Я.Фурса, Є.О.Харитонов, С.І.Шимон, Р.Б.Шишка, Я.М.Шевченко, А.Г.Ярема та інші. Незважаючи на те, що сучасні цивілісти приділяють увагу дослідженню інституту притримання, однак залишається чимало теоретичних та практичних проблем, пов'язаних з реалізацією даного способу забезпечення виконання зобов'язань. Дисертаційне дослідження ґрунтується на нормах чинного цивільного законодавства, насамперед, Цивільного кодексу України, де притримання закріплено як самостійний цивільно-правовий інститут. Зазначені обставини свідчать про актуальність обраної теми дисертаційного дослідження як з теоретичних позицій, так і з точки зору вдосконалення чинного законодавства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано згідно з планом науково-дослідної роботи відділу проблем цивільного, трудового і підприємницького права Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України «Еволюція цивільного законодавства України: проблеми теорії і практики» (номер державної реєстрації РК 0102 U 007078).

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає у визначенні правової природи притримання та особливостей його застосування, а також у розробці пропозицій щодо удосконалення норм чинного законодавства, які регламентують даний спосіб забезпечення виконання зобов'язань.

Відповідно до мети дослідження поставлені наступні задачі:

- визначити правову природу притримання та з'ясувати функціональне призначення притримання як способу забезпечення виконання зобов'язань;

- встановити момент виникнення права на притримання та виявити юридичні факти, які породжують дане право. Визначити як загальні, так і спеціальні підстави застосування притримання;

- виявити об'єкти цивільних прав, які можуть бути предметами досліджуваного нами способу забезпечення виконання зобов'язань;

- дослідити правомочності суб'єктів правовідносин притримання та проаналізувати можливості застосування правил щодо задоволення вимог заставодержателя, забезпечених заставою і задоволення вимог кредитора, який притримує річ;

- виявити ознаки інституту притримання, які відрізняють його від інших цивільно-правових інститутів, зокрема застави, самозахисту та відмови від виконання обов'язку в рамках зустрічного виконання зобов'язання;

- виявити та охарактеризувати часові межі реалізації притримання як способу забезпечення виконання зобов'язань та встановити правові підстави припинення притримання;

- розробити рекомендації щодо удосконалення правової регламентації досліджуваного способу забезпечення виконання зобов'язань.

Об'єктом дослідження є система цивільних правовідносин, які виникають в результаті реалізації кредитором права на притримання.

Предметом дослідження є закріплений в цивільному законодавстві України інститут притримання, правозастосовча практика, сучасні досягнення науки цивільного права та загальна теорія права.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційного дослідження є система загальнонаукових та спеціально-юридичних методів наукового пізнання соціальних явищ.

Відповідно до мети і поставлених завдань дослідження під час написання роботи було використано діалектичний метод дослідження, за допомогою якого було проаналізовано точки зору вітчизняних та зарубіжних вчених щодо правової природи притримання та визначено основні доводи на користь кожної із позицій. За допомогою історичного методу було досліджено виникнення та розвиток притримання в науці цивільного права, в тому числі, становлення даного способу забезпечення виконання зобов'язань в цивільному праві України. Використання порівняльно-правового та структурно-функціонального методів дослідження сприяло з'ясуванню правової природи притримання та його місця в системі суміжних інститутів цивільного права. Під час написання роботи було використано формально-логічний метод, за допомогою якого було досліджено зміст норм цивільного законодавства, які регламентують притримання. Застосування методів прогнозування та моделювання сприяло розробці пропозицій по удосконаленню правової регламентації притримання.

Основою для визначення правової природи досліджуваного нами способу забезпечення виконання зобов'язань став філософсько-діалектичний метод наукового пізнання соціальних явищ.

Теоретичною основою дослідження є наукові праці вчених в галузі загальної теорії права, римського, цивільного, господарського, кримінального права, а також філософії.

Нормативну базу дисертаційного дослідження склали Конституція України, цивільне, господарське, цивільне та господарське процесуальне законодавство України та зарубіжних країн, а також нормативно-правові акти органів судової влади.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в даному дисертаційному дослідженні вперше проведено комплексний аналіз норм вітчизняного цивільного законодавства, які регулюють інститут притримання. Визначено правову природу притримання та здійснено розмежування притримання як способу забезпечення виконання зобов'язань від суміжних інститутів цивільного права. На підставі проведеного дослідження в дисертації вперше обґрунтовуються або отримали додаткового розвитку наступні положення:

вперше:

обґрунтовано положення, що підставою притримання є юридичний склад, який включає наступні факти: існування грошового зобов'язання, виконання якого підлягає забезпеченню; тимчасовість знаходження речі у володінні кредитора; невиконання боржником основного зобов'язання; настання строку повернення речі власникові;

визначено, що притримання конкретної речі не може бути передбачено в якості умови договору, оскільки для притримання характерною є ознака вірогідної випадковості його застосування кредитором, яка ґрунтується на факті невиконання боржником у встановлений строк основного зобов'язання;

встановлено, що притримання наділено усіма характерними ознаками, які притаманні заходам оперативного впливу. Автором доведено, що притримання є заходом оперативного впливу кредитора на неправомірні дії з боку боржника, які полягають у невиконанні останнім покладеного на нього за зобов'язанням обов'язку та застосування якого здатне зменшити негативні наслідки, спричинені невиконанням основного зобов'язання;

обґрунтовано, що притримання і самозахист у вузькому значенні (як застосування управомоченою особою не заборонених законом фактичних дій, спрямованих на попередження настання, зменшення негативних наслідків правопорушення) є способами реалізації самозахисту в широкому розумінні даного поняття. Автор обґрунтовує думку, що притримання і самозахист є діями фізичних і юридичних осіб, спрямованими на охорону цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, які вчинюються ними самостійно, без звернення за допомогою до компетентних органів державної влади;

визначено, що окрім права володіння, у кредитора виникає і право розпорядження предметом притримання. Право розпорядження в даному випадку полягає в тому, що у разі невиконання боржником у строк основного зобов'язання, кредитор має право ініціювати звернення стягнення на притриману річ та задовольнити свої вимоги за рахунок її вартості.

Додаткового розвитку дістали:

1) твердження, що притримання є одностороннім цивільно-правовим правочином, тобто свідомою, вольовою дією особи, яка спрямована на досягнення правового результату (виникнення, зміну або припинення існуючих цивільних правовідносин) та знаходиться у причинному зв'язку з правовими наслідками, спричиненими даною дією;

2) положення, що необхідною умовою застосування притримання є володіння кредитором річчю боржника, яка отримана кредитором з волі власника речі. Окрім цього, володіння кредитора повинно характеризуватися безпосередністю, похідністю, тимчасовістю та законністю набуття, за умови відсутності неправомірних дій кредитора по захопленню речі;

3) твердження, що предметом досліджуваного нами способу забезпечення виконання зобов'язань є річ, в тому числі документарні цінні папери на пред'явника, готівкові грошові кошти (з деякими застереженнями), визначена індивідуальними ознаками, рухома, необмежена в цивільному обороті, а в деяких випадках - обмежено оборотоздатна, та, яка належить боржникові;

4) положення, що захист притримання обмежується фактом наявності притриманої речі у володінні кредитора. Досліджуваному нами способу забезпечення виконання зобов'язань не притаманний абсолютний правовий захист. Вибуття речі із володіння кредитора з його волі припиняє притримання. Оскільки кредитор не має необхідного титулу на річ, він не має права витребувати її назад;

5) твердження, що строк, протягом якого притримання користується правовим захистом, не повинен перевищувати строку позовної давності за основним зобов'язанням, інакше предмет притримання може назавжди вибути із цивільного обігу, оскільки кредитор в результаті пропуску строку позовної давності буде позбавлений можливості звернути на нього стягнення.

Теоретичне та практичне значення роботи полягає у можливості застосування зроблених автором висновків та пропозицій:

у науковій роботі - для подальшого дослідження притримання та суміжних інститутів цивільного права, в тому числі для дослідження способів забезпечення виконання в цілому, з урахуванням представлених в даному дослідженні історії виникнення та розвитку інституту притримання та його аналізу в сучасному законодавстві України та зарубіжних країн;

у практичній діяльності - сформульовані автором висновки та пропозиції, які містяться в роботі, можуть бути використані для вирішення проблем, які виникають під час практичного застосування притримання учасниками цивільного та господарського обігу, а також для вдосконалення норм чинного цивільного законодавства України;

у навчально-методичній роботі - отримані результати дослідження можуть бути використані у роботі правоохоронних органів, під час викладання курсу «Цивільне право України», «Господарське право України» у вищих навчальних закладах, при підготовці методичних рекомендацій та навчальних посібників.

Апробація результатів дослідження. Результати, теоретичні положення, висновки, пропозиції та рекомендації, що містяться в роботі, доповідалися на науково-практичних конференціях: Міжнародній науково-практичній конференції молодих науковців «Четверті осінні юридичні читання», (м. Хмельницький, 21-22 жовтня 2005р.); Міжнародній науковій конференції студентів та аспірантів «Приватно-правовий метод регулювання суспільних відносин: стан та перспективи розвитку», (м. Київ, 25-25 листопада 2005р.); Міжнародній науково-практична конференція «Запорізькі правові читання», (м. Запоріжжя, 18-19 травня 2006р.).

Публікації. Відповідно до теми дисертаційного дослідження та змісту роботи, основні теоретичні положення і висновки дисертації викладені у семи публікаціях, серед яких чотири статті, що опубліковані у фахових виданнях, які входять до переліку Вищої атестаційної комісії України, та трьох тезах доповідей на науково-практичних конференціях.

Структура дисертації. Структура роботи визначена метою та задачами дослідження і складається із вступу, трьох розділів, які об'єднують дев'ять підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертаційної роботи - 192 сторінки, в тому числі 18 сторінок списку використаних джерел (204 найменування).

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність та наукова новизна теми дисертаційного дослідження, зазначається зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, встановлюються мета та завдання дослідження, визначається об'єкт та предмет дослідження, характеризуються методи роботи, описуються основні положення роботи, висвітлюється наукова новизна одержаних результатів дослідження, їх теоретичне та практичне значення, зазначаються відомості про апробацію результатів дослідження на науково-практичних конференціях та їх публікацію.

Розділ 1 «Становлення та правова природа притримання як способу забезпечення виконання зобов'язань» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню сутності інституту притримання, його правової природи, становлення та розвитку притримання як способу забезпечення виконання зобов'язань у вітчизняному законодавстві.

У підрозділі 1.1. «Виникнення та розвиток притримання у вітчизняному законодавстві», досліджуючи проблему виникнення права на притримання, автором дослідження було виділено елементи, які є необхідними для виникнення у особи права на застосування даного способу забезпечення виконання зобов'язань: 1) існування основного грошового зобов'язання; 2) тимчасове володіння кредитором річчю боржника; 3) невиконання боржником у визначений строк основного зобов'язання; 4) настання строку виконання обов'язку кредитора повернути річ власникові. Дослідження та аналіз зазначених складових елементів, необхідних для виникнення у особи права на притримання, дозволив автору даного дослідження зробити ґрунтовний висновок, що для виникнення у особи права на притримання необхідним є існування всіх складових елементів у сукупності. Виключення хоча б одного з елементів не дозволяє стверджувати, що у кредитора виникає право на притримання речей боржника для забезпечення виконання ним основного зобов'язання.

У підрозділі 1.2. «Притримання як цивільно-правовий правочин» проаналізувавши характерні ознаки правочину, дослідивши нормативно-правові акти вітчизняного і зарубіжного права та проаналізувавши точки зору сучасних цивілістів, автор даного дослідження підтримує точку зору науковців щодо правової природи притримання як одностороннього правочину, відповідно з яким кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.

У підрозділі 1.3.«Притримання як захід оперативного впливу» автором дослідження було здійснено порівняльний аналіз притримання та заходів оперативного впливу, адже єдиної точки зору щодо правової природи досліджуваного способу забезпечення виконання зобов'язань в сучасній науці цивільного права не існує. Крім того, в науковій літературі з цивільного права було висловлено думку, що притримання є заходом оперативного впливу (Грибанов В.П., Карпов М.С., Вітрянський В.В. та інші).

Керуючись викладеними в роботі позиціями прибічників віднесення притримання до заходів оперативного впливу та проаналізувавши їх характерні ознаки, автором дослідження було зроблено ґрунтовний висновок, що досліджуваний спосіб забезпечення виконання зобов'язань є заходом оперативного впливу, адже характерні особливості останніх повною мірою характеризують і притримання.

Розділ 2 «Зміст притримання» складається з трьох підрозділів, які присвячено дослідженню предмета притримання, визначенню прав та обов'язків сторін під час застосування досліджуваного способу забезпечення виконання зобов'язань, встановленню часових меж реалізації та правових підстав припинення притримання.

У підрозділі 2.1. «Предмет притримання» на підставі аналізу норм чинного цивільного законодавства України, автором дослідження було зроблено висновок, що предметом притримання є річ, в тому числі цінні папери на пред'явника в документарній формі , готівкові грошові кошти (з деякими застереженнями), визначена індивідуальними ознаками, рухома, необмежена в цивільному обороті, а в деяких випадках - обмежено оборотоздатна, та, яка належить боржникові. Кредитор (ретентор) не може притримувати власну річ, оскільки неможливо навіть припустити, що власник речі повинен отримати задоволення своїх грошових вимог за рахунок вартості своєї власної речі. З урахуванням зробленого висновку, автором було запропоновано конкретизувати ч.1 ст.594 ЦК України та викласти її в наступній редакції: „Кредитор, який правомірно володіє рухомою, визначеною індивідуальними ознаками річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній ним.”

У підрозділі 2.2. «Права та обов'язки сторін під час застосування притримання» автор дослідження визначає правомочності кредитора та боржника, якими вони наділяються при виникненні та застосуванні притримання. Норми цивільного законодавства, наділяючи повною мірою кредитора правами щодо отримання задоволення за невиконаним або неналежним чином виконаним зобов'язанням, вказують на єдину правомочність боржника - право розпорядитися притриманою річчю. На підставі цього, автор дослідження пропонує додати до § 7 гл.49 ЦК України статтю, яка б надавала боржникові право на відстрочення реалізації притриманої речі:

«Боржник має право звернутися до суду із заявою про відстрочення продажу його майна, яке стало об'єктом притримання. Суд, за наявності згоди кредитора, має право прийняти рішення про відстрочення продажу притриманої речі з публічних торгів. Строк відстрочення продажу встановлюється судом, але не може перевищувати одного року з моменту винесення рішення судом. Відстрочення продажу не звільняє сторін від виконання основного зобов'язання, забезпеченого притриманням».

У підрозділі 2.3. «Часові межі реалізації та правові підстави припинення притримання» автор дійшла висновку, що можливість застосування притримання як способу забезпечення виконання зобов'язань обмежується строком позовної давності за основним зобов'язанням. Окрім цього, зазначається, що між моментом застосування кредитором притримання і моментом, коли він має право ініціювати звернення стягнення на притримані ним речі боржника, повинен пройти певний час, зокрема, час, протягом якого боржник міг би задовольнити пред'явлені вимоги кредитора в добровільному порядку. З приводу цього, автор дослідження вважає цілком можливим застосування для інституту притримання правила ч.3 ст.530 ЦК України, яка передбачає семиденний строк для виконання зобов'язання з моменту пред'явлення вимоги. Так, автор даного дисертаційного дослідження пропонує доповнити § 7 гл. 49 ЦК України наступною статтею:

«1. Кредитор має право ініціювати звернення стягнення на притриману річ боржника після спливу семи днів з моменту пред'явлення кредитором вимоги щодо виконання зобов'язання.

2. Даний строк добровільного виконання зобов'язання може бути збільшено кредитором з урахуванням особливостей забезпеченого зобов'язання, інших фактичних обставин неналежного виконання, керуючись вимогами розумності у здійсненні цивільних прав та обов'язків».

Аналізуючи підстави припинення зобов'язань автором було виявлено, що правовідносини притримання можуть припинятися як на загальних, передбачених гл. 50 ЦК України, так і спеціальних підставах, які випливають із сутності досліджуваного нами цивільно-правового інституту. Серед спеціальних підстав припинення притримання автором виділено: 1)остаточне вибуття речі боржника, яка стала предметом притримання, із фактичного володіння кредитора; 2)припинення основного зобов'язання шляхом його належного виконання з боку боржника припиняє і акцесорне зобов'язання притримання; 3)недійсність основного (забезпеченого) зобов'язання автоматично припиняє і притримання, яким забезпечується його виконання; 4)загибель притриманої речі, адже на відміну від заставних правовідносин, чинне цивільне законодавство не передбачає можливості заміни або відновлення предмету притримання; 5)задоволення вимог кредитора з вартості притриманої речі шляхом її продажу з публічних торгів.

Розділ 3 «Порівняльно-правова характеристика інституту притримання яз іншими інститутами цивільного права» складається з трьох підрозділів, які присвячено дослідженню співвідношення інституту притримання з інститутом самозахисту, інститутом застави, відмовою від виконання обов'язку в рамках зустрічного виконання зобов'язання, а також аналізу застосування притримання в окремих видах цивільно-правових договорів.

У підрозділі 3.1. «Порівняльно-правова характеристика інститутів притримання і самозахисту», на підставі порівняльно-правового аналізу співвідношення інститутів самозахисту і притримання, автором дослідження було зроблено висновок, що притримання і самозахист у вузькому значенні (тобто, як застосування управомоченою особою не заборонених законом фактичних дій, спрямованих на попередження настання, зменшення негативних наслідків правопорушення) є способами реалізації самозахисту в широкому розумінні даного поняття. Іншими словами, притримання і самозахист є діями фізичних і юридичних осіб, які спрямовані на охорону цивільних прав і охоронюваних законом інтересів та, які вчинюються ними самостійно, без звернення за допомогою до компетентних органів державної влади. право притримання цивільний юридичний

У підрозділі 3.2. «Співвідношення інституту притримання із суміжними цивільно-правовими інститутами (відмова від виконання обов'язку в рамках зустрічного виконання зобов'язання та інститут застави)» автором дослідження було визначено, що основною ознакою, яка відрізняє притримання і відмову від виконання обов'язку в рамках зустрічного виконання зобов'язань є різна мета зазначених цивільно-правових інститутів. Так, відмова від виконання зустрічного зобов'язання має своєю метою надати стороні, яка виконує свої обов'язки, можливість не понести збитки в результаті виконання нею зобов'язання. Тобто, відмова від виконання обов'язку має мету не допустити настання небажаної ситуації, коли одна сторона, виконавши першою свій обов'язок не зможе забезпечити свої інтереси. Що стосується притримання, то кредитор на момент невиконання боржником зобов'язання вже поніс певні збитки або вчинив витрати. А тому, метою досліджуваного нами способу забезпечення виконання зобов'язань є забезпечення інтересів кредитора, який вже поніс збитки або має іншу (не пов'язану з основним зобов'язанням) невиконану вимогу до боржника.

На підставі проведеного аналізу норм чинного цивільного законодавства, автором дослідження було встановлено, що притримання і застава є самостійними інститутами цивільного права і переростання або «трансформації» досліджуваного нами способу забезпечення виконання зобов'язань у заставу не відбувається.

В підрозділі 3.3. «Застосування притримання в окремих видах цивільно-правових договорів» автором було досліджено застосування притримання в договорах підряду, перевезення та комісії. Аналіз чинного цивільного законодавства та практики свідчить, що незважаючи на законодавчу регламентацію, застосування даного способу забезпечення виконання зобов'язань у практичній діяльності суб'єктів господарювання є достатньо складним. Адже існують суперечності між загальними та спеціальними нормами, які регулюють притримання. Автор дослідження пропонує доповнити зміст загальної норми про притримання та зафіксувати в ній, що: «Спеціальні підстави та умови застосування притримання можуть визначатися законом, іншими нормативно-правовими актами або випливати із сутності зобов'язання». Автор підтримує позицію сучасних цивілістів, що регламентація притримання лише в трьох видах договорів Цивільного кодексу України не виключає можливості застосування кредитором притримання і в інших зобов'язаннях, за умови наявності необхідних для цього підстав.

Висновки

Притримання за своєю правовою природою є одностороннім правочином. Ознаки, притаманні цивільно-правовому правочину, є цілком характерними і для притримання. Притримання є свідомою, вольовою дією особи, яка спрямована на досягнення правового результату (виникнення, зміну або припинення існуючих цивільних правовідносин) та знаходиться у причинному зв'язку з правовими наслідками, спричиненими даною дією. Таким чином, автор дослідження підтримує позицію сучасних цивілістів, що притримання за своєю правовою природою є одностороннім правочином, зміст якого полягає в тому, що кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання щодо оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов'язаних з нею витрат та інших збитків має право притримати її у себе до виконання боржником зобов'язання.

Юридичний склад, який породжує право на притримання, включає в себе наступні юридичні факти: наявність грошового зобов'язання; тимчасове знаходження речі боржника у володінні кредитора; невиконання боржником у встановлений строк основного зобов'язання, настання строку повернення речі власникові. Відсутність хоча б одного із зазначених фактів, позбавляє кредитора права на застосування притримання.

Проведене дослідження притримання в системі суб'єктивних цивільних прав дозволяє охарактеризувати його як правоохоронний інститут, з ознаками відносності та невідчужуваності. На охоронну сутність інституту притримання вказує його похідний характер від основного зобов'язання; факт виникнення притримання виключно в результаті правопорушення; існування в рамках охоронного правовідношення, а також його спрямованість на примусову реалізацію цивільного права власними діями кредитора або за допомогою компетентних органів державної влади.

Притримання наділено усіма характерними ознаками, які дозволяють кваліфікувати його як реалізацію заходу оперативного впливу. Досліджуваний спосіб забезпечення виконання зобов'язань, по-перше, має своєю задачею охорону прав та інтересів суб'єктів цивільних правовідносин, тобто є правоохоронним заходом. По-друге, притримання має характер односторонньої дії, оскільки для його застосування кредитором не вимагається звернення до суду і, окрім цього, волевиявлення власника притриманої речі (який на момент застосування притримання є боржником) не має юридичного значення. Адже, право на застосування притримання з'являється у кредитора після порушення зобов'язання з боку боржника і реалізовувати надане законом право чи ні, залежить виключно від його волі. По-третє, правильність застосування притримання гарантується можливістю оспорювання боржником дій кредитора в судовому порядку. По-четверте, застосування і заходів оперативного впливу, і притримання спричинює настання невигідних майнових наслідків для зобов'язаної особи. Такі наслідки можуть бути значно зменшені, або взагалі виключені за умови позитивної реакції з боку боржника, тобто належного виконання зобов'язання. По-п'яте, основним функціональним призначенням як заходів оперативного впливу, так і притримання є забезпечення належного виконання суб'єктами цивільних правовідносин покладених на них обов'язків. Керуючись зазначеним вище, автор вважає, що досліджуваному нами способу забезпечення виконання зобов'язань притаманні характерні ознаки заходів оперативного впливу.

Предметом притримання може бути річ, в тому числі документарні цінні папери на пред'явника, готівкові грошові кошти (з деякими застереженнями), визначена індивідуальними ознаками, рухома, необмежена в цивільному обороті, а в деяких випадках - обмежено оборотоздатна, та, яка належить боржникові. З урахуванням зазначеного, автор дослідження пропонує конкретизувати ч.1 ст.594 ЦК України та викласти її в наступній редакції: „Кредитор, який правомірно володіє рухомою, визначеною індивідуальними ознаками (виділено мною - О.І.) річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов'язання…має право притримати її у себе…”. Така конкретизація, на думку автора, виключить неоднозначності щодо об'єктів цивільного права, які можуть бути притриманими для забезпечення виконання зобов'язання.

Дослідивши права та обов'язки сторін, які виникають під час застосування притримання, автор пропонує наділити боржника правом на відстрочення продажу предмету притримання. І на підставі цього, доповнити § 7 гл.49 ЦК України статтею наступного змісту:

Боржник має право звернутися до суду із заявою про відстрочення продажу його майна, яке стало предметом притримання.

Суд, за наявності згоди кредитора, має право прийняти рішення про відстрочення продажу притриманої речі з публічних торгів.

Строк відстрочення продажу встановлюється судом, але не може перевищувати одного року з моменту винесення рішення судом.

Відстрочення продажу не звільняє сторін від виконання основного зобов'язання, забезпеченого притриманням.

Притримання і самозахист у вузькому значенні, тобто, як застосування управомоченою особою не заборонених законом фактичних дій, спрямованих на ненастання, зменшення негативних наслідків правопорушення, є способами реалізації самозахисту в широкому розумінні даного поняття. Іншими словами, притримання і самозахист є діями фізичних і юридичних осіб, спрямованими на охорону цивільних прав і охоронюваних законом інтересів, які вчинюються ними самостійно, без звернення за допомогою до компетентних органів державної влади.

Притримання і зупинення виконання свого обов'язку, можливість відмовитися від його виконання частково або в повному обсязі в рамках зустрічного виконання зобов'язань не є тотожними інститутами цивільного права. Можливість невиконання зустрічного зобов'язання хоча і захищає інтереси кредитора, але все ж таки не являє собою спосіб забезпечення виконання зобов'язань.

Право на застосування притримання є обмеженим у часі. Право притримувати річ виникає у кредитора в момент невиконання в строк основного зобов'язання (тобто, прострочення виконання боржником). Щодо моменту виникнення права на звернення стягнення на притриману річ, то воно не співпадає з моментом виникнення права на застосування притримання і повинно визначатися на підставі критеріїв добросовісності та розумності. Ідеальне вирішення проблеми строку, протягом якого право на застосування притримання підлягає захисту, можливе лише в законодавчому порядку. Оскільки такого закріплення ще не існує, то припинення правового захисту притримання одночасно зі спливом строку позовної давності за основним зобов'язанням, на думку автора дослідження, вбачається єдиним можливим.

На підставі результатів проведеного дослідження у висновках автором надаються пропозиції та рекомендації щодо вдосконалення цивільно-правового регулювання притримання в чинному цивільному законодавстві України.

Список праць, опублікованих за темою дисертації

Іваненко О.А. Часові межі реалізації притримання / О.А.Іваненко // Юридична Україна. - 2007. - № 6(54). - С.56-60.

Іваненко О.А. Предмет притримання як способу забезпечення виконання зобов'язань / О.А.Іваненко // Юридична Україна. - 2007. - № 7(55). - С.54-59.

Іваненко О.А. Правова природа притримання як способу забезпечення виконання зобов'язань / О.А.Іваненко // Юридична Україна. - 2007. - № 8(56). - С.55-60.

Іваненко О.А. Виникнення права на притримання / О.А.Іваненко // Вісник господарського судочинства. - 2007. - № 4 - С.116-124.

Іваненко О.А. Притримання як спосіб забезпечення виконання зобов'язань / О.А.Іваненко // Молодь в юридичній науці: Збірник тез міжнародної наукової конференції молодих вчених «Четверті осінні юридичні читання» (21-22 жовтня 2005 року): у 3-х частинах: Частина друга: «Приватно-правові науки». -- Хмельницький: Вид-во Хмельницького університету управління та права, 2005. -- С.109-112.

Іваненко О.А. Становлення та розвиток інституту притримання / О.А.Іваненко // Приватно-правовий метод регулювання суспільних відносин: стан та перспективи розвитку: Збірник тез Міжнародної наукової конференції студентів та аспірантів (25-26 листопада 2005 року). -- Київ - Хмельницький: Вид-во Хмельницького університету управління і права, 2005. -- С. 222-223.

Іваненко О.А. Співвідношення інституту притримання з іншими інститутами цивільного права / О.А.Іваненко // Запорізькі правові читання: Тези доповідей щорічної Міжнародної науково-практичної конференції «Запорізькі правові читання» (18-19 травня 2006 року). - Запоріжжя: ЗНУ, 2006. - С. 233-235.

Анотація

Іваненко О.А. Цивільно-правове регулювання притримання. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. - Інститут держави і права імені В.М.Корецького НАН України. - Київ, 2008.

Дисертаційна робота присвячена комплексному дослідженню норм цивільного законодавства України, які регламентують інститут притримання. В дисертації узагальнено ключові проблеми, пов'язані із функціонуванням притримання та сформовано основні шляхи їх вирішення. Проведене дослідження дозволило визначити підстави застосування притримання, правову природу даного способу забезпечення виконання зобов'язань та його функціональне призначення. Доведено, що момент виникнення права на притримання, момент застосування кредитором притримання і момент, коли він має право ініціювати звернення стягнення на притримані ним речі боржника не збігаються у часі. Обґрунтовано, що окрім права володіння у кредитора виникає і право розпорядження предметом притримання. Досліджено співвідношення притримання з іншими інститутами цивільного права та визначено, що притримання є самостійним цивільно-правовим інститутом з притаманними йому характерними особливостями.

На підставі результатів дослідження було розроблено пропозиції щодо вдосконалення норм чинного цивільного законодавства, які регламентують досліджуваний спосіб забезпечення виконання зобов'язань, а також рекомендації для оптимізації застосування притримання у практичній діяльності суб'єктів господарювання.

Ключові слова: притримання, спосіб забезпечення виконання зобов'язань, підстави притримання, заходи оперативного впливу, самозахист, фактичне тимчасове володіння.

Аннотация

Иваненко О.А. Гражданско-правовое регулирование удержания. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.03 - гражданское право и гражданский процесс; семейное право; международное частное право. - Институт государства и права имени В.М.Корецкого НАН Украины. - Киев, 2008.

Диссертационная работа «Гражданско-правовое регулирование удержания» посвящена комплексному исследованию норм гражданского законодательства Украины, которые регламентируют новый для гражданского права Украины правовой институт - институт удержания.

Гражданско-правовой институт удержания получил законодательную регламентацию с принятием в 2003 году Гражданского кодекса Украины. Несмотря на то, что данный правовой институт не является новым для отечественного гражданского права, именно «законодательная новизна» удержания является причиной того, что оно недостаточно полно исследовано в науке гражданского права Украины. Исследуемый способ обеспечения исполнения обязательств получил широкое практическое применение в зарубежных странах, где он был законодательно закреплен как самостоятельный гражданско-правовой институт в ХІХ веке. На протяжении последних 5 лет исследованию института удержания уделено немало внимания со стороны как зарубежных, так и отечественных цивилистов. Тем не менее, вопросы относительно правовой природы удержания, соотношения удержания со смежными институтами гражданского права, его места в системе способов обеспечения исполнения обязательств, вопросы, связанные с применением удержания в практической деятельности субъектов гражданского права, остаются все еще актуальными.

В диссертации обобщены основные проблемы, связанные с функционированием удержания и предложены основные пути их разрешения. Проведенное исследование позволило определить основания применения удержания, правовую природу данного способа обеспечения исполнения обязательств и его функциональное назначение. В диссертации доказано, что момент возникновения права на удержание, момент применения кредитором удержания и момент, когда он имеет право инициировать обращение взыскания на удержанные им вещи должника не совпадают во времени.

В работе обосновано, что кроме права владения у кредитора возникает и право распоряжения предметом удержания. Определено, что право распоряжения в данном случае состоит в том, что в случае невыполнения должником в срок основного обязательства, кредитор имеет право инициировать обращение взыскания на удержанную вещь и удовлетворить свои требования за счет ее стоимости. В диссертации доказано, что несоответствие в денежном эквиваленте стоимости удержанной вещи размеру предъявленных кредитором требований не должно быть помехой для применения удержания. Подчеркнуто, что должник, который лишен возможности в полной мере пользоваться принадлежащим ему имуществом, которое имеет для него экономическую или личную ценность, будет заинтересован в надлежащем исполнении обязательства для того, что бы вернуть вещь в свое владение.

В данной диссертационной работе обосновывается положение, что удержание конкретной вещи не может быть предусмотрено в качестве условия договора, так как для удержания характерным признаком является вероятная случайность его применения кредитором, которая основывается на факте невыполнения должником в срок основного обязательства.

В диссертационном исследовании затронута проблема соотношения удержания и мер оперативного влияния. На основания проведенного анализа признаков мер оперативного влияния обосновывается позиция, что удержание является мерой оперативного влияния кредитора на неправомерные действия со стороны должника, которые заключаются в невыполнении последним возложенных на него по обязательству обязанностей и, применение которой способно уменьшить негативные последствия, вызванные невыполнением основного обязательства.

Сформулировано, что удержание и самозащита в узком значении (как применение уполномоченным лицом незапрещенных законом фактических действий, направленных на предупреждение, уменьшение негативных последствий правонарушения) являются способами реализации самозащиты в широком понимании данного понятия.

На основании результатов исследования были сформулированы предложения по усовершенствованию норм действующего гражданского законодательства, которые регламентируют исследуемый способ обеспечения исполнения обязательств, а также разработаны рекомендации для оптимизации применения удержания в практической деятельности субъектов гражданского права.

Ключевые слова: удержание, способ обеспечения исполнения обязательств, основания удержания, меры оперативного влияния, самозащита, фактическое временное владение.

Annotation

Ivanenko O.A. The civil-law regulation of liens. - The manuscript.

Thesis for holding the Scientific Degree of Candidate of Juridical Sciences according to the specialty 12.00.03 - Civil Law and Civil Process; Family Law; International Private Law. - The Institute of State and Law by the name of V.M.Koretskiy of the National Academy of Science of Ukraine. - Kiev, 2008.

Dissertation work is dedicated to a comprehensive study of norms of civil legislation of Ukraine, which regulate the institute of lien. In dissertation generalized key problems, related to functioning of liens and the basic ways of their decision are formed. The conducted research allowed to define the grounds of application of liens, legal nature of this method of guaranteeing the satisfaction of obligation and allowed to define its functional setting. According to researches, was proved that the moment of origin of a right on liens, moment of application of liens by creditor and the moment, when creditor has a right to initiate the appeal of penalty on the debtor's things does not clash in time. In dissertation it is grounded, that except of the right of possession for a creditor the right for disposing of the object of liens arises up. In dissertation was investigated correlation of liens with other institutes of civil law and defined, that liens is an independent civil legal institute with its own peculiar features.

On the basis of results of research work were formed the offers to improve the norms of civil legislation, which regulate the probed method of guaranteeing the satisfaction of obligation, and also were formed the recommendations for optimization of application of liens in practical activity of subjects of the civil law.

The keywords: liens, method of guaranteeing the satisfaction of obligation, base of the lien, measure for operational action, self-defense, actual temporary possession

Размещено на Allbest.ru