Адміністративно-правові засади управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави

Уточнено також повноваження Служби безпеки України щодо забезпеченням національної безпеки від внутрішніх загроз, надано пропозиції щодо внесення змін та доповнень до нормативних актів із зазначених питань.

У підрозділі 2.4 „Адміністративно-правові відносини, що складаються в управлінні забезпеченням національної безпеки Службою безпеки України” основною особливістю адміністративно-правових відносин, які складаються у процесі управління забезпеченням національної безпеки Службою безпеки України, названо те, що обов'язковим суб'єктом таких правовідносин є орган (підрозділ, служба, окрема посадова чи службова особа), який, як правило (за винятком горизонтальних адміністративно-правових відносин), наділений владними (організаційно-розпорядчими) повноваженнями, у зв'язку з чим він має право вимагати від іншого суб'єкта цих відносин певної поведінки, яка передбачена адміністративно-правовою нормою. До особливостей даного різновиду адміністративно-правових відносин віднесено і те, що вони пов'язані з практичною реалізацією завдань, функцій і владних повноважень, покладених на СБУ у сфері забезпечення національної безпеки, а також особливий характер об'єктів таких правовідносин (безпека людини, громадянина, суспільства, держави від внутрішніх загроз).

Аналіз загальних ознак адміністративно-правових відносин, з'ясування особливостей таких відносин, які складаються у ході управління забезпеченням національної безпеки Службою безпеки України, дозволили класифікувати їх за низкою підстав: 1) за напрямками (сферами) реалізації: а) зовнішні; б) внутрішньо-організаційні; 2) залежно від правової форми діяльності СБУ - які складаються під час: а) правотворчої діяльності; б) правозастосовчої діяльності; в) правоохоронної діяльності; г) контрольно-наглядової діяльності; д) установчої діяльності; 3) за рівнем правового регулювання: а) регламентовані законодавчими актами; б) регламентовані підзаконними актами Президента України, Кабінету Міністрів України, відомчими нормативно-правовими актами; 4) за змістом: а) матеріальні; б) процесуальні; 5) залежно від виконуваних органами СБУ функцій: а) регулятивні; б) охоронні; 6) залежно від підпорядкованості суб'єктів, які беруть участь в адміністративно-правових відносинах, що складаються під час управління забезпеченням національної безпеки: а) між вищестоящим органом (посадовою особою) і нижчестоящим органом (посадовою особою); б) між непідпорядкованими суб'єктами; 7) залежно від суб'єкта ініціативи: а) адміністративно-правові відносини, які виникають за ініціативою органів чи підрозділів СБУ; б) які виникають за ініціативою (заявою) фізичної або юридичної особи; 8) за характером дій: а) адміністративно-правові відносини активного типу; б) адміністративно-правові відносини пасивного типу. У підрозділі дано детальну характеристику зазначеним видам адміністративно-правових відносин.

Розділ 3 „Управління внутрішніми справами як напрямок забезпечення внутрішньої безпеки держави” присвячено з'ясуванню сутності та особливостей управління внутрішніми справами, характеристиці видів (напрямів) управління цими справами, уточненню завдань, функцій та повноважень органів внутрішніх справ щодо управління внутрішніми справами, характеристиці правових та організаційних засад управління ними.

У підрозділі 3.1 „Сутність та особливості управління внутрішніми справами” зазначається, що сфера внутрішніх справ є багатоаспектною, оскільки містить різні види (групи) суспільних відносин, які складаються у господарчій, фінансовій, житлово-комунальній, медичній, соціальній, правоохоронній та інших сферах життєдіяльності держави. Разом з тим в літературі цей вид управління розглядається переважно через призму діяльності органів внутрішніх справ, у зв'язку з чим аналізу піддаються лише завдання, функції, повноваження та структура ОВС, внаслідок чого інші суб'єкти управління внутрішніми справами залишаються поза увагою дослідників.

Для правильного визначення поняття управління внутрішніми справами в роботі спочатку з'ясовано його мету, завдання та функції. Зокрема, мету управління внутрішніми справами визначено як оптимізацію (удосконалення) діяльності органів загальної та спеціальної компетенції щодо забезпечення реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, боротьби з правопорушеннями, забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності. Основним завданням цього управління визнається реалізація державної політики щодо організації (забезпечення, координації, узгодження) такої діяльності. Функції управління внутрішніми справами поділено на три групи: 1) основні, серед яких: боротьба з правопорушеннями; виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; охорона громадського порядку та забезпечення громадської безпеки; забезпечення безпеки дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; реалізація державної політики з питань громадянства, реєстрації фізичних осіб за місцем проживання (перебування), проведення паспортної та міграційної роботи; надання соціальної та правової допомоги в межах, встановлених законодавством, громадянам, посадовим особам, підприємствам, установам, організаціям та об'єднанням громадян у реалізації їх законних прав та інтересів; виконання адміністративних стягнень; 2) забезпечувальні, спрямовані на забезпечення виконання основних функцій; 3) загального керівництва, які полягають в організації, координації, узгодженні діяльності різних суб'єктів щодо реалізації (виконання) двох перших груп функцій (основних та забезпечувальних).

З урахуванням проведеного аналізу управління внутрішніми справами визначено як самостійний вид державного управління, який має правоохоронний характер, здійснюється органами загальної та спеціальної компетенції і спрямований на забезпечення реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, боротьбу з правопорушеннями, забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності.

У підрозділі 3.2 „Види (напрями) управління внутрішніми справами” за основу розмежування та класифікації видів (напрямів) управління внутрішніми справами взято такий критерій як сфера реалізації повноважень чи суб'єктний склад учасників відносин, що виникають під час управління внутрішніми справами. У зв'язку з цим виділено два узагальнюючі напрями управління внутрішніми справами: 1) внутрішньо-організаційні; 2) зовнішньо-правоохоронні.

Особливостями видів (напрямів) управління внутрішніми справами першої групи названо те, що такі управлінські відносини: по-перше, виникають, змінюються чи припиняються усередині органів загальної чи спеціальної компетенції у цій сфері, тобто суб'єктами таких управлінських відносин є працівники одного відомства; по-друге, такі управлінські відносини мають організаційно-забезпечувальний характер і стосуються таких аспектів як: визначення структури, повноважень органів (служб, підрозділів); організації кадрової роботи; фінансового та матеріально-технічного забезпечення; організації взаємодії та координації; здійснення внутрівідомчого контролю за виконанням управлінських рішень та ін.

До особливостей зовнішньо-правоохоронних управлінських відносин, які об'єднано у другу групу видів (напрямів), віднесено те, що вони виникають між органами загальної чи спеціальної компетенції та іншими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами чи окремими громадянами, що не входять до їх організаційно-штатної структури, і пов'язані із: забезпеченням реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб; боротьбою з правопорушеннями; забезпеченням охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності.

Зазначається, що діяльність органів спеціальної компетенції щодо забезпечення реалізації, охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб від протиправних посягань здійснюється із застосуванням адміністративно-правових або кримінально-правових засобів. Цей напрямок поєднує у собі три самостійні види правоохоронної діяльності: 1) забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб; 2) їх охорону і 3) захист. Боротьба з правопорушеннями як окремий напрямок зовнішньо-правоохоронної діяльності органів, які здійснюють управління внутрішніми справами, як і попередній, також здійснюється у двох напрямках - кримінально-правовому та адміністративно-правовому, що пов'язано насамперед із застосуванням кримінальних (кримінально-процесуальних) чи адміністративних (адміністративно-процесуальних) засобів. Охорона громадського порядку і громадської безпеки здійснюється з метою попередження правопорушень, створення обстановки, в якій діями або бездіяльністю окремих осіб не створювалися б перешкоди для здійснення фізичними чи юридичними особами їх суб'єктивних прав, для виконання ними обов'язків, для задоволення їх інтересів, потреб; забезпечення необхідних умов для спокійної праці та відпочинку громадян. Що стосується захисту громадського порядку, то він спрямований на припинення розпочатого правопорушення, відновлення порушених прав та притягнення винної особи до відповідальності.

У підрозділі 3.3 „Завдання, функції та повноваження органів внутрішніх справ щодо управління внутрішніми справами” підкреслюється, що найбільшим обсягом завдань, функцій та повноважень щодо управління внутрішніми справами у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави наділені органи внутрішніх справ, правовий статус яких, на жаль, залишається визначеним недостатньо, оскільки й досі не прийнято Закон «Про органи внутрішніх справ України». Їх основні завдання у проекті цього Закону запропоновано визначити таким чином: «На органи внутрішніх справ України покладаються завдання щодо реалізації державної політики із охорони, захисту та забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, боротьби з правопорушеннями, забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності».

Зважаючи на те, що діяльність органів внутрішніх справ здійснюється у двох напрямках: адміністративно-правовому та кримінально-правовому, зроблено висновок, що їх функції мають відображати адміністративно-правовий та кримінально-правовий блоки діяльності окремих органів, підрозділів та служб. Оскільки, по-перше, у законах визначаються основні функції суб'єктів правовідносин, у нашому випадку - органів внутрішніх справ, зокрема, їх зовнішньо-правоохоронні функції; по-друге, основним призначенням функцій є деталізація завдань цих органів, у майбутньому Законі України «Про органи внутрішніх справ України» пропонується передбачити такі з них: 1) надання соціальної та правової допомоги фізичним та юридичним особам у реалізації ними законних прав, свобод та інтересів, їх захист у разі порушення; 2) охорона громадського порядку та забезпечення громадської безпеки; 3) попередження правопорушень, їх виявлення і припинення, вжиття заходів до усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень; 4) проведення усіх видів експертиз у кримінальних справах та криміналістичних досліджень за матеріалами оперативно-розшукової діяльності, у тому числі і на договірних засадах на замовлення фізичних і юридичних осіб; 5) здійснення дозвільної діяльності; 6) забезпечення безпеки дорожнього руху, здійснення контрольно-наглядової та реєстраційно-дозвільної діяльності у цій сфері; 7) охорона та захист майна всіх форм власності від протиправних посягань; 8) здійснення заходів щодо охорони довкілля; 9) здійснення ліцензування окремих видів господарської діяльності; 10) реалізація державної політики з питань громадянства, реєстрації фізичних осіб за місцем проживання (перебування), проведення паспортної та міграційної роботи; 11) виконання адміністративних стягнень.

Повноваження органів внутрішніх справ проаналізовано з урахуванням їх розподілу на основні п'ять груп залежно від спрямованості на: 1) боротьбу з правопорушеннями; 2) охорону громадського порядку; 3) забезпечення громадської безпеки; 4) охорону та захист власності від протиправних посягань; 5) забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб.

У підрозділі 3.4 „Правові та організаційні засади управління внутрішніми справами” наголошується, що управління внутрішніми справами у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави як і будь-який інший різновид державного управління здійснюється відповідно до правових норм, що містяться в нормативних актах різної юридичної сили і які у сукупності становлять правові засади управління. Проте не всі управлінські відносини, які виникають, змінюються та припиняються під час управління внутрішніми справами, урегульовані правовими нормами, що дозволяє говорити і про організаційні засади управління.

Системний погляд на роль правових актів у регулюванні управління внутрішніми справами дозволив зробити висновок про те, що за допомогою правових норм, які в них містяться, здобувають юридичне закріплення: 1) система суб'єктів загальної та спеціальної компетенції у сфері управління внутрішніми справами та їх компетенція щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави, їх організаційна та функціональна структури; 2) дозвільні, зобов'язуючі чи забороняючі вимоги у сфері внутрішніх справ; 3) форми, методи та напрямки управління внутрішніми справами; 4) система об'єктів, на які спрямоване управління у сфері внутрішніх справ; 5) основні засади взаємодії та координації суб'єктів управління внутрішніми справами; 6) гарантії правового та соціального захисту суб'єктів управління внутрішніми справами; 7) основні засади контролю та нагляду у цій сфері.

До елементів (напрямків) організаційної діяльності у сфері управління внутрішніми справами віднесено: 1) аналітичну роботу; 2) планування роботи; 3) проведення інструктажів, нарад, зборів та інших подібних масових заходів; 4) діловодство; 5) забезпечення управління внутрішніми справами (правове, інформаційне, кадрове, матеріально-технічне, фінансове); 6) організацію взаємодії та координування під час управління внутрішніми справами; 7) організацію контролю та нагляду за його здійсненням; 8) масово-роз'яснювальну роботу як серед населення, так і серед персоналу органів спеціальної компетенції у сфері управління внутрішніми справами з питань законності та дисципліни.

Розділ 4 „Управління у сфері охорони та захисту державного кордону в Україні” присвячено уточненню сутності охорони та захисту державного кордону як напрямку забезпечення внутрішньої безпеки держави, характеристиці суб'єктів управління у цій сфері, характеристиці завдань, функцій та повноважень органів Державної прикордонної служби України, визначенню особливостей військової служби в них.

У підрозділі 4.1 „Охорона та захист державного кордону як напрямок забезпечення внутрішньої безпеки держави” зазначається, що основна особливість охорони та захисту державного кордону як одного із напрямів забезпечення безпеки держави полягає у тому, що загрози, які створюють небезпеку життєво важливим інтересам України, можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми.

До внутрішніх загроз державному кордону віднесено: сепаратистські настрої усередині країни; нелегальне перетинання кордону України фізичними особами (громадянами, іноземцями та особами без громадянства), що проживають на території України; незаконне переміщення через кордон наукових та культурних цінностей України, фінансових коштів, інформації, яка становить державну таємницю, інших видів охоронюваної інформації тощо; конфлікти та інші провокації на державному кордоні України; особи, яким згідно із законодавством тимчасово обмежено виїзд з України; корупційні діяння та злочини у сфері службової діяльності особового складу Державної прикордонної служби України; особи, які прямують через державний кордон з боку України та розшукуються за підозрою у вчиненні злочину, переховуються від органів дізнання, слідства та суду, ухиляються від відбуття кримінального покарання та в інших випадках, передбачених законодавством України.

Обґрунтовано, що різниця між охороною та захистом державного кордону полягає у тому, що охорона здійснюється з метою попередження протиправного його перетинання, а коли таке протиправне перетинання вже сталося, то здійснюється захист кордону. Зазначається, що охорона та захист державного кордону пов'язані із функціонуванням відповідних адміністративно-правових режимів, а саме: режиму державного кордону України; прикордонного режиму і режиму у пунктах пропуску через державний кордон. Виокремлено та охарактеризовано такі засоби забезпечення (охорони, захисту) державного кордону: дипломатичні, економічні, військові, імміграційні та екологічні.

У підрозділі 4.2 „Суб'єкти управління у сфері охорони та захисту державного кордону” підкреслюється, що забезпечення охорони та захисту державного кордону здійснюється широким колом суб'єктів. Для одних із них така діяльність є основною (спеціалізованою), що вимагає від персоналу відповідних органів спеціальних знань, вмінь та навичок, для інших - охорона та захист державного кордону є лише одним із покладених на них завдань, у зв'язку з чим здійснюється опосередковано, тобто під час реалізації (виконання) загальних повноважень у цій сфері. Відповідно, першу групу суб'єктів (органів, організацій) названо суб'єктами спеціальної компетенції у сфері охорони та захисту державного кордону, другу - суб'єктами загальної компетенції.

До суб'єктів загальної компетенції у сфері охорони та захисту державного кордону віднесено: Верховну Раду України; Президента України; Кабінет Міністрів України; Раду національної безпеки і оборони України; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; військові формування, утворені відповідно до законів України, а також відповідні правоохоронні органи (крім спеціалізованих); місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування; підприємства, установи та організації; громадян України, об'єднання громадян.

Спеціальними суб'єктами у сфері охорони та захисту державного кордону названо Державну прикордонну службу України; Збройні Сили України; Службу безпеки України; митні органи; органи внутрішніх справ; громадські формування з охорони державного кордону.

У підрозділі детально охарактеризовано функції та повноваження суб'єктів як загальної, так і спеціальної компетенції у сфері охорони та захисту державного кордону.

У підрозділі 4.3 „Завдання, функції та повноваження органів Державної прикордонної служби України” основним завданням органів Державної прикордонної служби України, яка є системою органів, визнається забезпечення недоторканності державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні. Виділено також загальні і спеціальні завдання.

Похідними від завдань органів Державної прикордонної служби України визнаються їх функції, які також об'єднано у три групи: 1) основні, які полягають у безпосередньому виконанні поставлених перед Державною прикордонною службою основних її завдань - охорони та захисту державного кордону України та суверенних прав України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах України, охорона та захист виключної (морської) економічної зони України, координації діяльності державних органів, що здійснюють різні види контролю при перетинанні державного кордону України або беруть участь у забезпеченні режиму державного кордону, прикордонного режиму і режиму в пунктах пропуску через державний кордон України та забезпечення реалізації наданих фізичним та юридичним особам прав, свобод та законних інтересів у сфері державного кордону; 2) забезпечувальні, спрямовані на забезпечення виконання основних функцій; 3) загального керівництва, які полягають в організації, координації, узгодженні діяльності різних суб'єктів щодо реалізації (виконання) двох перших типів функцій.

Повноваження (права та обов'язки) органів Державної прикордонної служби України, які визнаються похідними від їх завдань та функцій, розподілено на чотири види за спрямованістю: 1) на боротьбу з правопорушеннями, попередження та припинення надзвичайних ситуацій на кордоні; 2) на здійснення контролю та нагляду за дотриманням встановлених правил перетину державного кордону; 3) на забезпечення територіальної оборони; 4) на забезпечення реалізації наданих фізичним та юридичним особам прав і законних інтересів у сфері державного кордону.

У підрозділі 4.4 „Особливості військової служби в органах Державної прикордонної служби України” зазначається, що в органах Державної прикордонної служби України працюють (проходять службу): 1) військовослужбовці, яких нараховується понад 90%; 2) державні службовці, які у переважній більшості випадків працюють в Адміністрації ДПС України та у територіальних органах управління Адміністрації ДПС України; 3) наймані працівники, тобто усі інші категорії працюючих, які не належать до військовослужбовців та державних службовців.

Військову службу в органах Державної прикордонної служби України визначено як державну службу особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я, віком, особистими, діловими і моральними якостями, фізичною підготовкою громадян України щодо забезпечення недоторканності державного кордону України та суверенних прав України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах України, охорони та захисту виключної (морської) економічної зони України. Визначено особливості військової служби в органах Державної прикордонної служби України.

Враховуючи положення Концепції адміністративної реформи в Україні щодо необхідності віднесення служби у правоохоронних органах, Збройних Силах, інших органах Військової організації до державної служби та з метою деталізації законодавчого положення щодо того, що «військова служба є державною службою особливого характеру» (ст. 2 Закону України «Про військовий обов'язок і військову службу»), пропонується передбачити разом з призначенням військовослужбовців (крім строкової служби) на відповідні посади в ДПС присвоєння їм відповідних рангів державних службовців. Таку практику необхідно поширити і на працівників інших державних правоохоронних органів, Збройних Сил, органів Військової організації.

Розділ 5 „Управління забезпеченням пожежної безпеки” присвячено з'ясуванню сутності забезпечення пожежної безпеки в державі, характеристиці суб'єктів управління у цій сфері, уточненню завдань, функцій та повноважень органів пожежної охорони.

У підрозділі 5.1 „Поняття та система заходів забезпечення пожежної безпеки в державі” забезпечення пожежної безпеки визначено як сукупність правових, економічних, технічних та інших заходів, які здійснюються державними та громадськими органами (організаціями), а також окремими особами під час виконання чи забезпечення виконання правил пожежної безпеки.

В роботі дано характеристику таких заходів забезпечення пожежної безпеки: 1) правотворчих, які реалізуються під час підготовки та прийняття нормативно-правових актів у сфері забезпечення пожежної безпеки; 2) правозастосовчих, пов'язаних із безпосередньою реалізацією цих актів; 3) контрольно-наглядових, які здійснюються під час спостереження і перевірки відповідності виконання і додержання підконтрольними суб'єктами правових норм у сфері пожежної безпеки; 4) правоустановчих, що реалізуються під час дозвільної діяльності органів державного пожежного нагляду; 5) організаційних, пов'язаних із суто організаційною роботою, яка не потребує чіткого юридичного оформлення, не пов'язана із здійсненням юридично значущих дій, що спричиняють правові наслідки. Зазначені заходи застосовуються (реалізуються) під час подібних за назвою форм (видів) діяльності уповноважених суб'єктів щодо забезпечення пожежної безпеки. Зроблено висновок, що лише комплексне та науково обґрунтоване використання усіх заходів забезпечення пожежної безпеки дозволить досягти головної (основної) її мети - захищеності життя та здоров'я людей, їх майна, національного багатства і навколишнього природного середовища.

У підрозділі 5.2 „Суб'єкти управління у сфері забезпечення пожежної безпеки” управління у цій сфері визначено як самостійний вид державного управління, цілеспрямовану, організуючу та регулюючу діяльність, яка здійснюється органами загальної та спеціальної компетенції і спрямована на захищеність життя та здоров'я людей, їх майна, національного багатства і навколишнього природного середовища від пожеж та їх наслідків.

Підкреслюється, що управління пожежною безпекою як різновид державного управління має свої особливості, обумовлені специфічним суб'єктним складом у цій сфері, основу якого становлять сили й засоби пожежної охорони, що виконують завдання з профілактики і гасіння пожеж, рятування людей, майна тощо, та специфічним об'єктом, яким є, з одного боку, життя і здоров'я людей, їх права і свободи, матеріальні і духовні цінності, нормальна діяльність державних інституцій, з іншого - фізичні та юридичні особи, які зобов'язані дотримуватись правил (вимог) пожежної безпеки, а також підлеглі (підпорядковані) підрозділи стосовно керівних органів у субординаційних відносинах.

Суб'єктів, які здійснюють управління у сфері забезпечення пожежної безпеки, об'єднано у дві групи: 1) загальні, а саме - органи загальної компетенції, які визначають засади внутрішньої політики держави, наділені правом прийняття нормативно-правових актів в цій сфері, здійснюють координаційні повноваження, реалізують державну політику щодо забезпечення внутрішньої безпеки у підвідомчих їм сферах тощо; 2) спеціальні, які безпосередньо виконують завдання із забезпечення пожежної безпеки, до яких віднесено органи державної, відомчої, місцевої та добровільної пожежної охорони.

У підрозділі 5.3 „Завдання, функції та повноваження органів пожежної охорони” завдання органів пожежної охорони об'єднано у три групи: 1) основні (загальні), які характерні для усіх без винятку видів пожежної охорони; 2) спеціальні, які визначаються у відповідних положеннях (інструкціях), що регулюють діяльність окремих їх видів; 3) спеціалізовані, які характерні для окремих структурних одиниць таких видів пожежної охорони як державна та відомча.

За аналогією, функції органів пожежної охорони також об'єднано у три групи: 1) основні (загальні): здійснення нагляду та контролю за дотриманням вимог пожежної безпеки, протипожежних вимог стандартів, норм, правил і технічних умов; реалізація єдиної науково-технічної політики в галузі пожежної безпеки; організація пожежної охорони на підвідомчих об'єктах; здійснення пожежно-профілактичних заходів за виконанням встановлених вимог пожежної безпеки; ліквідація пожеж та їх наслідків; проведення протипожежної пропаганди з метою запобігання пожежам та наслідкам від них; організація науково-технічного, кадрового, фінансового, матеріально-технічного, інформаційного та інших видів забезпечення пожежної охорони; організація взаємодії у сфері пожежної безпеки; ведення статистичного обліку пожеж та їх наслідків; 2) спеціальні функції визначаються у нормативних актах, які регулюють діяльність окремих видів суб'єктів пожежної охорони - державної, відомчої, місцевої та добровільної; 3) спеціалізовані, так само як і спеціалізовані завдання, характерні для тих суб'єктів пожежної охорони, які мають розгалужену організаційну структуру.

Повноваження органів пожежної охорони (державної, відомчої, місцевої та добровільної) поділено на дві групи: 1) загальні, тобто ті, які виконують (реалізують) усі без винятку органи пожежної охорони; 2) спеціальні, які характерні лише для окремих їх видів. Крім того, повноваження органів пожежної охорони (державної, відомчої, місцевої та добровільної) класифіковано за їх спрямуванням, зокрема на ті, що спрямовані на: 1) здійснення нагляду та контролю за дотриманням вимог пожежної безпеки; 2) запобігання пожежам і нещасним випадкам на них; 3) гасіння пожеж, рятування людей; 4) здійснення протипожежної пропаганди серед населення з метою запобігання пожежам та наслідкам від них; 5) здійснення дозвільно-реєстраційних функцій. Деякі із вище приведених груп повноважень можуть (зобов'язані) виконувати усі органи пожежної охорони, а деякі із них, як наприклад, дозвільно-реєстраційні, лише спеціально уповноважені органи, а саме органи державної пожежної охорони.

Висновки

В дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукової проблеми - визначення сутності, специфіки правового регулювання та практичної діяльності щодо управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави. Основним завданням дослідження було вироблення на основі аналізу теоретичних засад, системи правового регулювання та практики управлінської діяльності щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави концепції управління у зазначеній сфері, визначення шляхів його удосконалення. В результаті проведеного дослідження сформульовано ряд висновків, пропозицій і рекомендацій, спрямованих на досягнення поставленої мети.

Внутрішню безпеку держави визначено у широкому та вузькому значеннях. У широкому - як захищеність від усіх можливих видів внутрішніх загроз, у вузькому - лише від тих, які є наслідком вчинення правопорушень. Саме вузьке розуміння внутрішньої безпеки держави взято за основу під час визначення предмета дослідження особливостей управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави.

Забезпечення внутрішньої безпеки держави розуміється як необхідна умова життєдіяльності людини, суспільства та держави, система правових, організаційних, кадрових, інформаційних та інших заходів, що реалізуються спеціально уповноваженими суб'єктами з метою охорони та захисту людини, суспільства і держави від внутрішніх загроз, які є наслідком вчинення правопорушень.

Аналіз сформульованих у літературі визначень поняття державного управління дозволив визначити управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави як діяльність взаємозв'язаних між собою суб'єктів загальної та спеціальної компетенції, які здійснюють управлінський вплив на відповідні об'єкти для досягнення загальної мети - охорони та захисту людини, суспільства і держави від внутрішніх загроз.

На основі аналізу сутності таких категорій як „служба”, „державна служба”, „державні службовці”, „види державної служби”, визначено поняття та особливості державно-службових відносин у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави.

Аналіз загальнотеоретичних положень та практики забезпечення внутрішньої безпеки держави дозволив до її напрямків віднести: 1) національну безпеку; 2) внутрішні справи; 3) охорону та захист державного кордону; 4) пожежну безпеку.

Національну безпеку об'єкт управління Служби безпеки України визначено як захищеність життєво важливих інтересів людини, суспільства і держави від внутрішніх загроз, яка забезпечується під час оперативно-службової діяльності органів (підрозділів) спеціального призначення, що входять до організаційної структури СБУ і наділені у зв'язку з цим повноваженнями щодо застосування оперативно-розшукових методів і засобів з метою попередження, виявлення та припинення злочинів та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють внутрішню загрозу життєво важливим інтересам України.

Визначено напрямки оперативно-службової діяльності Служби безпеки України, метою якої є захищеність людини, суспільства та держави від внутрішніх загроз. На основі аналізу завдань, функцій та повноважень Служби безпеки України щодо забезпеченням національної безпеки від внутрішніх загроз, які на сьогодні закріплені у чинному законодавстві, зроблено висновок про необхідність перегляду деяких з них. Це насамперед стосується таких завдань і похідних від них функцій та повноважень як протидія корупції та організованій злочинності.

Внутрішні справи розглядаються у широкому та вузькому значенні. У широкому - як сукупність усіх існуючих в державі напрямів (видів, сфер) діяльності, які дозволяють забезпечити її стале функціонування та розвиток. У вузькому - лише тих напрямів (видів, сфер) діяльності, які пов'язані із охороною та захистом прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, боротьбою з правопорушеннями, забезпеченням громадського порядку, громадської безпеки та охороною власності, тобто складають основу забезпечення внутрішньої безпеки від такого виду внутрішніх загроз як правопорушення.

Запропоновано авторське визначення поняття «органи внутрішніх справ» як єдиної системи озброєних правоохоронних органів виконавчої влади, призначенням яких є охорона, захист та забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб, боротьба з правопорушеннями, забезпечення охорони та захисту громадського порядку, громадської безпеки та власності, а також органів (служб, підрозділів), які виконують забезпечувальні функції.

Наголошується, що приведення кримінального судочинства у відповідність до потреб суспільства неможливе без реформування інституту попереднього розслідування кримінальних справ, необхідною умовою якого є створення на базі Головного слідчого управління МВС Слідчого комітету, що дозволить органам внутрішніх справ забезпечити належне розслідування злочинів, підвищить рівень законності і правопорядку в державі. Крім того, щоб підвищити ефективність протидії нелегальній міграції, торгівлі людьми, незаконним перетинанням кордону і перевезенням вантажів у складі МВС України слід вирішити питання про спрямування і координацію діяльності Державної прикордонної служби України Міністром внутрішніх справ з подальшим входженням цієї служби до складу МВС. До системи органів МВС України доцільно включити також органи пожежної безпеки. Зосередження функцій забезпечення пожежної безпеки та боротьби зі злочинністю і забезпечення громадської безпеки в одному відомстві сприятиме більш тісній взаємодії при проведенні комплексу заходів з розслідування причин пожеж та розкриття злочинів, пов'язаних з підпалами, охорони правопорядку під час проведення масових заходів, ліквідації масових заворушень, надання невідкладної допомоги.

Головною особливістю охорони та захисту державного кордону як одного із напрямків забезпечення внутрішньої безпеки держави визнається те, що загрози, які створюють небезпеку життєво важливим інтересам України, можуть бути як зовнішніми, так і внутрішніми. Забезпечення державного кордону України є невід'ємною складовою загальнодержавної системи забезпечення національної безпеки і здійснюється під час його охорони та захисту на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах, у повітряному та підводному просторі військовими формуваннями та правоохоронними органами держави з метою гарантування його недоторканності.

Підкреслено, що процес охорони та захисту державного кордону України досить складний і потребує пошуку й впровадження нових, надійних та економічно обґрунтованих засобів його забезпечення, удосконалення прикордонного контролю, підвищення ефективності комплексного використання сил та засобів із широким залученням до охорони та захисту державного кордону населення. Крім того, реформування Державної прикордонної служби вимагає розширення її повноважень у галузі правозастосовної діяльності, забезпечення діяльності пунктів тимчасового перебування в Україні іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають на її території, видачі всім іноземцям документів для в'їзду в країну, перебування в ній і виїзду з неї та деякі інші функції. У зв'язку з цим Державну прикордонну службу України доцільно включити до складу МВС зі створенням на його базі цілісної системи контролю за в'їздом іноземців, їх перебуванням в Україні і виїздом з нашої держави.

Зазначається, що проблема забезпечення пожежної безпеки як виду (напряму) національної безпеки, що полягає у захищеності життя та здоров'я людей, майна та інших цінностей фізичних і юридичних осіб, національного багатства і навколишнього природного середовища, за якої забезпечуються своєчасне попередження, виявлення, припинення і нейтралізація пожеж та їх наслідків, є комплексною і вимагає вдосконалення організаційних засад функціонування цієї системи, зміцнення нормативно-правової, науково-технічної і ресурсної бази, удосконалення державного управління у цій сфері.

З метою встановлення більш тісної взаємодії при проведенні комплексу заходів з розслідування причин пожеж та розкриття злочинів, пов'язаних з підпалами, охорони правопорядку під час проведення масових заходів, ліквідації масових заворушень, надання невідкладної допомоги, пропонується поєднати функції забезпечення пожежної безпеки та боротьби зі злочинністю і забезпеченням громадської безпеки в одному відомстві, для чого органи пожежної безпеки доцільно включити до системи органів МВС України.

Основними напрямами удосконалення сучасного стану забезпечення внутрішньої безпеки держави названо такі: створення сприятливих умов для прогресивного економічного і соціального розвитку в державі; реформування системи правоохоронних органів, пріоритетним напрямком діяльності яких має стати охорона, захист та забезпечення реалізації прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб та прав і законних інтересів юридичних осіб; покращення координації діяльності правоохоронних органів; підвищення рівня їх фінансового, матеріально-технічного, організаційно-правового і кадрового забезпечення; забезпечення збалансованого розвитку бюджетної сфери; створення ефективної системи соціального захисту людини, охорони та відновлення її фізичного і духовного здоров'я, зменшення негативного впливу на суспільні відносини алкоголізму, наркоманії, інших негативних явищ; ліквідацію бездоглядності, безпритульності та бродяжництва серед дітей і підлітків; активне залучення засобів масової інформації до боротьби з корупцією, зловживаннями службовим становищем, іншими явищами, які загрожують внутрішній безпеці України.

В результаті проведеного дослідження сформульовано низку обґрунтованих пропозицій щодо удосконалення системи та змісту адміністративно-правового регулювання управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави, внесення змін та доповнень до Конституції України, законів України «Про основи національної безпеки України», «Про Службу безпеки України», «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону», «Про державний кордон України», «Про Державну прикордонну службу України», «Про пожежну безпеку», «Про державну службу», «Про державну таємницю», «Про боротьбу з тероризмом», «Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України», «Про внутрішні війська МВС України», а також до підзаконних нормативних актів: Положення про Міністерство внутрішніх справ України, Положення про орган охорони державного кордону Державної прикордонної служби України, Положення про місцеву пожежну охорону та ін.

Список опублікованих праць за темою дисертації

1. Пономаренко Г.О. Управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави: адміністративно-правові засади: Монографія. - Харків: Видавець ФО-П Вапнярчук Н.М., 2007. - 448 с.

2. Пономаренко Г.О., Зайцева Т.Г. Технологічні аспекти формування позитивного іміджу міліції: Науково-методичн. посібник. - Херсон: Видавець Чуєв С.М., 2006. - 80 с.

3. Пономаренко Г.О. Органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення // Адміністративна відповідальність в Україні: Навч. посіб. / За заг. ред.. А.Т. Комзюка. 3-тє вид., доопр. - Харків: Вид-во Харк. нац. ун-ту внутр. справ, 2007. - С. 41-46.

4. Пономаренко Г.О., Миронов В.В. Економіко-правова та екологічна охорона земель як складова національної безпеки // Право і безпека. - 2005. - Т. 4. - № 1. - С. 150-153.

5. Пономаренко Г.О. Шляхи підготовки працівників ОВС до взаємодії з громадськістю // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ: Зб. наукових праць. - 2006. - № 1. - С. 33-37.

6. Пономаренко Г.О. Принципи управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих учених. - Сімферополь: Таврія, 2006. - № 9. - С. 110-115.

7. Пономаренко Г.О. Забезпечення внутрішньої безпеки держави як вид адміністративно-політичної діяльності // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2006. - Вип. 33. - С. 66-72.

8. Пономаренко Г.О. Державно-управлінські відносини у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави // Науковий журнал „Південноукраїнський правничий часопис”. - Одеса: Вид-во Одеського юридичного інституту ХНУВС, 2006. - № 2. - С. 17-20.

9. Пономаренко Г.О. Компетенція суб'єктів управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2006. - Вип. 34. - С. 188-194.

10. Пономаренко Г.О. Сутність та особливості забезпечення внутрішньої безпеки в державі // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ: Зб. наукових праць. - 2006. - № 4. - С. 96-103.

11. Пономаренко Г.О. Суб'єкти загальної компетенції та їх функції щодо забезпечення внутрішньої безпеки держави // Науковий вісник Київського національного університету внутрішніх справ: Наук.-теорет. журнал. - 2007. - № 1. - С. 18-23.

12. Пономаренко Г.О. Сутність та значення забезпечення законності управління у сфері внутрішньої безпеки держави // Науковий журнал „Південноукраїнський правничий часопис”. - Одеса: Вид-во Одеського юридичного інституту ХНУВС, 2007. - № 1. - С. 119-122.

13. Пономаренко Г. Пожежна безпека як елемент внутрішньої безпеки держави: поняття та система заходів забезпечення // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 2007. - Вип. 74. - С. 47-50.

14. Пономаренко Г.О. Система органів державного управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки в державі // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2006. - Вип. 35. - С. 259-264.

15. Пономаренко Г.О. Сутність та особливості управління внутрішніми справами як складової забезпечення внутрішньої безпеки держави // Науковий журнал „Південноукраїнський правничий часопис”. - Одеса: Вид-во Одеського юридичного інституту ХНУВС, 2007. - № 2. - С. 121-124.

16. Пономаренко Г.О. Система управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки в державі // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2007. - Вип. 37. - С. 177-182.

17. Пономаренко Г. Способи підтримання законності управління у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 2007. - Вип. 75. - С. 92-95.

18. Пономаренко Г.О. Адміністративно-правові відносини, які виникають в управлінні забезпеченням національної безпеки Службою безпеки України // Форум права. - 2007. - № 3. - С. 195-201 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/FP/2007-3/07pgosbu.pdf.

19. Пономаренко Г.О. Функції суб'єктів загальної компетенції у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2007. - Вип. 38. - С. 12-16.

20. Пономаренко Г.О. Державно-службові відносини у сфері забезпечення внутрішньої безпеки держави // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. Збірник наукових праць / Головний редактор В.Л. Ортинський. - Львів, 2007. - Вип. 3. - С. 150-157.

21. Пономаренко Г.О. Напрямки управління внутрішніми справами// Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. - 2007. - Вип. 39. - С. 8-14.

22. Пономаренко Г.О. Функції та повноваження Служби безпеки України щодо забезпечення національної безпеки від внутрішніх загроз // Право і безпека. - 2007. - Т. 6. - № 2. - С. 80-83.

23. Пономаренко Г.О. Правові та організаційні засади управління внутрішніми справами як напрямку забезпечення внутрішньої безпеки держави // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: Збірник наукових праць. - Донецьк: ДЮІ МВС ЛДУВС, 2007. - № 4. - С. 181-190.

24. Пономаренко Г. До питання про категорійний апарат державної служби // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Юридичні науки. - 2007. - Вип. 76. - С. 140-144.

25. Пономаренко Г.О. Особливості підготовки працівників слідчих підрозділів у сучасних умовах // Позитивний імідж міліції: проблеми формування: Зб. матер. конф. - Херсон: ХЮІ НУВС, 2004. - С. 5-7.

26. Пономаренко Г.О., Стратонов В.М. До питань підготовки працівників слідчих підрозділів // Нормативно-правове забезпечення проходження служби в ОВС України. - Харків: Вид-во Націон. ун-ту внутр. справ, 2004. - С. 23-26.

27. Пономаренко Г.О., Задорожний В.В. Етико-моральні детермінанти формування професійної культури майбутніх працівників ОВС // Теорія і практика виховної роботи в ОВС України: Мат-ли наук.-практ. конф. - Харків: Вид-во Нац. ун-ту. внутр. справ, 2004. - С. 7-14.

28. Пономаренко Г.О. Роль громадськості у забезпеченні внутрішньої безпеки держави // Актуальні проблеми участі населення та громадських формувань в охороні громадського порядку і безпеки громадян у сучасних умовах: Матеріали наук-практ. семінару (м. Харків, 29 березня 2007 р.). - Харків: Вид-во Харк. нац. ун-ту внутр. справ, 2007. - С. 3-5.

29. Пономаренко Г.О. Інформаційна безпека України: сучасне визначення // Інформатизація вищих навчальних закладів МВС України: Матеріали науково-практичної конференції. Харків, 27 квітня 2007 р. - Харків: Вид-во Харк. нац. ун-ту внутр. справ, 2008. - С. 116-120.

Размещено на Allbest.ru