Міжнародно-правова концепція міжнародного злочину

16. Вперше аргументовано висновок про те, що заснуванням на початку 90-х років минулого століття міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc було створено особливу модифікацію міжнародно-правового злочину (умовно - “гаазька”), яка, так само як і “нюрнберзька”, базується на концепції злочинів загального міжнародного права, що дає можливість уникнути докорів у порушенні принципу “nullum crimen sine lege”. Разом із тим, ця модифікація суттєво відступає від “нюрнберзької” конструкції міжнародно-правового злочину, побудованої на його обов'язковому зв'язку з міжнародним збройним конфліктом та правопорушенням держави.

17. Вперше зроблено висновок, що Статут Міжнародного кримінального суду формує нову, так звану “римську”, модифікацію міжнародно-правового злочину, яка не спирається на загальне право як джерело міжнародно-правової заборони і не підмінює собою вже існуючі модифікації міжнародно-правового злочину. Статут підтверджує індивідуальну відповідальність за певні злочини безпосередньо з міжнародного права. Серйозність злочинів додає їм особливого міжнародного виміру. Статут, таким чином, діє в рамках концепції міжнародно-правових злочинів. Він не дає відповіді на всі запитання щодо оптимальної конструкції міжнародно-правового злочину, але його прийняття стало важливим внеском у розвиток міжнародного кримінального права.

18. Сформульовано пропозиції, спрямовані на правове забезпечення ефективності міжнародної співпраці у сфері протидії злочинності, імплементацію міжнародних стандартів кримінального права у законодавство України.

Положення, висновки та рекомендації, надані в роботі, є обґрунтованими і достовірними, що доводиться аналітичними методами та підтверджується практикою.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів полягає в тому, що викладені в дисертації висновки можуть використовуватися у сфері науково-дослідницької діяльності для подальшого розвитку міжнародного кримінального права та розв'язання наукової проблеми ідентифікації поняття міжнародного злочину та його видів; у навчальному процесі - при викладанні та вивченні курсів “Міжнародне право”, “Міжнародне кримінальне право”; у правотворчій діяльності - при імплементації міжнародно-правових стандартів криміналізації правопорушників, а також при розробці законодавства, яке регламентує участь України у міжнародній співпраці у сфері протидії злочинності.

Результати досліджень були використані автором у процесі участі у програмі Британської Ради з розвитку партнерських зв'язків (REAP) при розробці разом із вченими Ноттінгемського університету навчального курсу “Міжнародно-правові стандарти прав людини у сфері кримінального правосуддя і пенітенціарної системи”; під час участі в якості експерта Ради Європи у “Програмі регіонального навчального курсу українських прокурорів з питань положень та практики застосування Європейської конвенції прав людини” (вересень - жовтень 2005), під час участі в якості лектора по темі “Європейське кримінальне право” у проекті “Legal training in Ukrainе: Kyiv and selected regions” (лютий 2003); у процесі роботи в якості експерта-дослідника у міжнародному проекті американського університету (Вашингтон, США) “Центри з вивчення транснаціональної злочинності та корупції (TraCCC)” (2002 - 2004); проведенні тренінгу “Міжнародна злочинність і ООН” під час участі у керівництві міжнародною літньою школою ООН (2007). У складі колегії відповідальних редакторів та робочої групи експертів, створеної на базі Антитерористичного центру при СБ України з метою розробки проекту Закону України “Про боротьбу з тероризмом”, автор брала участь у розробці цього Закону. У складі робочої групи здобувач також брала участь у розробці Закону України “Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом”.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконане здобувачем особисто, всі результати цієї роботи, сформульовані в ній висновки, положення та рекомендації обґрунтовані на основі особистих досліджень автора і мають повністю самостійний характер. В індивідуальних монографіях та наукових статтях викладено всі концептуальні положення дослідження. У збірниках наукових праць, перелік яких затверджено ВАК, у співавторстві опубліковано три наукові статті, у яких висвітлення міжнародно-правових проблем (не менше половини обсягу) є науковим доробком автора. У колективних монографіях авторові належать окремі розділи. Наукові ідеї та розробки, що належать співавторам опублікованих робіт, у дисертації не використовуються.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертаційного дослідження оприлюднені на понад тридцяти наукових семінарах та конференціях, зокрема, Всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми сучасної політики та шляхи її здійснення” (Одеса, 1993), науково-практичній конференції “Українське національне відродження: проблеми, прогнози, державна політика” (Одеса, 1995); Міжнародному семінарі з питань практичного застосування європейських конвенцій у сфері кримінального права, організованій Радою Європи (Одеса, 1998); Міжнародній конференції з програми регіональних партнерських зв'язків REAP - Conference Proceedings: The Role of Higher Education in the Development of Democracy and an Open Society (Київ, 1999), Міжнародному “Круглому столі”, присвяченому обговоренню проекту Закону України “Про запобігання відмиванню доходів, одержаних злочинним шляхом” (Одеса, 1999), Колоквіумі “Реформування системи кримінального судочинства у частині захисту прав людини у країнах Центральної та Східної Європи” (Ноттінгем, 2000), Міжнародній науково-практичній конференції “Судовий захист прав людини: національний і європейський досвід” (Одеса, 2001); Міжнародному семінарі “Інформаційне забезпечення боротьби з організованою злочинністю” (Одеса, 2002); науково-практичному семінарі “Корупція: регіональні та галузеві тенденції, проблеми попередження” (Одеса, 2003), Міжнародній конференції “Міжнародне право після 11 вересня 2001 року” (Одеса, 2004); Міжнародній науково-практичній конференції “Римський Статут Міжнародного кримінального суду: імплементація на національному рівні” (Київ, 2004); Міжнародному семінарі “Безпека в Причорноморському регіоні” (Одеса, 2004); Міжнародному семінарі “Правові проблеми протидії організованій злочинності” (Одеса, 2005), Міжнародному науково-практичному семінарі “Боротьба зі злочинністю та права людини” (Одеса, 2006), щорічних звітних наукових конференціях професорсько-викладацького складу й аспірантів ОНЮА (Одеса, 1998 - 2006), в також під час участи у наукових семінарах згідно із програмою “Legal training in Ukraine Kyiv and selected regions” (Київ, Варшава, Львів, Одеса, 2001 - 2003). Результати досліджень апробовані автором під час читання лекцій і проведення семінарських занять з навчальних курсів “Міжнародне право”, “Міжнародне кримінальне право”, “Міжнародне гуманітарне право”, “Міжнародні стандарти прав людини у сфері кримінального судочинства”. Дисертація неодноразово обговорювалася на засіданнях кафедри міжнародного права і міжнародних відносин ОНЮА.

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження знайшли відображення у 50 наукових публікаціях, у тому числі: двох особистих монографіях (загальним обсягом 55,68 ум. друк арк.), особистих розділах у двох колективних монографіях; 33 статтях у збірниках наукових праць, перелік яких затверджено ВАК України; п'яті тезах конференцій, п'яти публікаціях, які додатково відображають результати дисертації, а також трьох навчально-методичних виданнях.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п'яти розділів, що містять двадцять три підрозділи, висновків і списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації - 486 сторінок, з яких основний текст дисертації становить 418 сторінок. Список використаних джерел займає 68 сторінок і складається з 811 джерел.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У Вступі розкривається сутність та обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначаються ступінь наукової розробленості досліджуваної проблеми, об'єкт та предмет дослідження, його зв'язок з науковими програмами і планами, охарактеризовано ступінь наукової новизни отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення, наведено дані щодо апробації результатів дослідження, структури і обсягу дисертації.

У першому розділі - “Концептуальне обґрунтування поняття “міжнародний злочин” - окреслено основні етапи розвитку наукової думки стосовно поняття міжнародних злочинів, узагальнено основні доктринальні підходи до поняття міжнародного злочину з позицій міжнародного права; проаналізовано різні погляди на це питання, опрацьовано наукову класифікацію міжнародних злочинів; позначено питання, які потребують розв'язання, запропоновано авторський підхід до вирішення цих проблем. Розділ містить шість підрозділів.

У підрозділі 1.1. “Ідентифікація і генезис поняття “міжнародний злочин” висвітлюється еволюція поглядів на міжнародний злочин як категорію науки міжнародного права та формулюється міжнародно-правове визначення цього поняття. Зазначається, що ступінь солідарності держав у кримінальному переслідуванні злочинів може бути різним. Отже, існують різні градації поняття “міжнародний злочин”. Не все, що заборонено національним кримінальним правом, є злочинним з позиції міжнародного права, і не все, що не заборонено національним кримінальним правом, є незлочинним. Цей підхід формує міжнародно-правове розуміння міжнародного злочину як діяння, що підлягає солідарному кримінальному переслідуванню держав або світового співтовариства у цілому. Ступінь солідарності держав у кримінальному переслідуванні злочинів може бути різним. Отже, існують різні градації поняття “міжнародний злочин”. З позицій міжнародного права “міжнародний злочин” - це як заборонене національним і/чи міжнародним кримінальним правом соціально небезпечне діяння, що підлягає солідарному кримінальному переслідуванню в рамках міжнародної і/чи національної кримінальної юрисдикції.

У підрозділі 1.2. - “Міжнародні злочини” і “злочини міжнародного характеру” розглянуто класифікацію міжнародних злочинів, згідно з якою виокремлюються “міжнародні злочини” і “злочини міжнародного характеру”. Ця класифікація набула у радянській та пострадянській юридичній науці загальновизнаного характеру. В підрозділі викладаються основні аргументи її прихильників.

У підрозділі 1.3. “Формальні параметри і види міжнародних злочинів” опрацьовано нову наукову класифікацію міжнародних злочинів. Пропонується підхід, що ґрунтується на поєднанні двох формальних параметрів: характеру юрисдикції, під яку підпадає правопорушення, і джерела його криміналізації. Та обставина, що діяння підпадає під юрисдикцію двох і більше держав, відображає міжнародну поширеність злочину і/чи динамізм злочинця як об'єктивну властивість злочинної діяльності та постзлочинної поведінки особи; а криміналізація такого діяння відображає джерело кримінально-правової заборони, порушеної злочином. Діяння, що кваліфікується як міжнародний злочин, може мати властивість подвійної кримінальності (визнаватися злочинним у кожній із двох взаємодіючих держав), або множинної кримінальності (визнаватися злочинним не менш як у двох державах, під юрисдикцію яких підпадає), або міжнародної кримінальності (тобто бути криміналізованим міжнародним правом). Поєднання множинної (“подвійної” і більше) або міжнародної кримінальності та множинної (“подвійної” і більше) або міжнародної юрисдикції дозволяє дійти висновку, що родове поняття “міжнародний злочин” містить у собі три види злочинів: екстрадиційні злочини, транснаціональні злочини та міжнародно-правові злочини.

У підрозділі 1.4. “Політичні та загальнокримінальні злочини у структурі міжнародної злочинності” з позицій міжнародного права досліджуються специфіка міжнародних політичних і загальнокримінальних злочинів та їх місце у структурі міжнародної злочинності. Зазначається, що різні визначення уявлень про поняття “міжнародний злочин” обумовлюють різне трактування поняття “міжнародна злочинність” як об'єкта міжнародно-правового реагування. Міжнародна злочинність є складним, багаторівневим системним явищем. Основним критерієм для характеристики складових її злочинів є ознака соціальної небезпеки, що виходить за межі однієї держави, тобто міжнародна значимість злочину, яка обумовлює потребу міжнародної взаємодії при застосуванні заходів кримінальної репресії. В її структурі можна виокремити міжнародні політичні злочини і міжнародні неполітичні (загальнокримінальні) злочини, обумовлюючи, що вони є взаємозалежними і взаємообумовленими. Термін “загальнокримінальна злочинність” жодним чином не припускає існування деякої “некримінальної злочинності”. Він охоплює всі прояви неполітичної (неідеологізованої) злочинності та відображає існування значних розбіжностей між політичними і неполітичними видами злочинної діяльності. Розмежування загальнокримінальних і політичних злочинів має суттєве міжнародно-правове значення, оскільки визначає значну специфіку міжнародно-правового реагування на них. Міжнародні політичні злочини набули катастрофогенної небезпеки, що потребує адекватної міжнародно-правової реакції.

У підрозділі 1.5. “Міжнародний злочин держави: реальність чи фікція?” досліджено концепцію міжнародного злочину держави. Аналізуються різні наукові позиції та їх відображення в дискусії у Комісії міжнародного права, яка протягом багатьох років працювала над узгодженням Проекту статей про міжнародну відповідальність держав. Підбиваючи підсумки розгляду цього питання, автор робить висновок, що держави не є суб'єктами злочинів згідно з міжнародним кримінальним правом. Суперечливе поняття “міжнародний злочин держави” виокремлює категорію найбільш небезпечних міжнародних правопорушень. Диференціація міжнародних правопорушень, безумовно, є необхідною, але настав час визнати, що термін “міжнародний злочин” є неприйнятним. Правова конструкція, відповідно до якої “міжнародний злочин держави” спричиняє міжнародно-правову відповідальність, яка не має нічого спільного з кримінальною, є непослідовною. На зміну їй приходить концепція, згідно з якою найбільш тяжкі правопорушення держав розглядаються як “серйозні порушення зобов'язань, що випливають з імперативних норм загального міжнародного права”.

У підрозділі 1.6. “До питання про поняття міжнародного кримінального права” досліджено процес формування і сучасний стан концепції міжнародного кримінального права. Зазначається, що термін “міжнародне кримінальне право” набуває все більш широкого застосування. Проаналізувавши різні варіанти трактування цього поняття, автор дійшов висновку, що міжнародне кримінальне право у широкому сенсі складають міжнародно-правові норми, сконцентровані навколо поняття “crimen”, тобто великий масив неоднорідних норм, які регламентують взаємодію держав у реагуванні на міжнародну злочинність. Міжнародне кримінальне право базується на принципові індивідуальної кримінальної відповідальності. Оскільки кримінальне переслідування осіб, які скоїли міжнародний злочин, здійснюється в рамках національної чи міжнародної юрисдикції, солідарне кримінальне переслідування може виражатися: а) у взаємодії національних юрисдикцій, тобто набувати транснаціонального характеру; б) у діяльності органів інтернаціональної юстиції, тобто мати інтернаціональний характер у строгому значенні. Відповідно, у міжнародному кримінальному праві можна виокремити дві підгалузі. Перша підгалузь - “міжнародне кримінальне право stricto sensu” - регламентує підстави і порядок притягнення індивідів до кримінальної відповідальності органами міжнародної кримінальної юстиції. Друга підгалузь - “транснаціональне кримінальне право” - складається з норм, які регламентують взаємодію національних правосистем у реагуванні на злочинність.

Другий розділ дисертації “Міжнародні екстрадиційні злочини” присвячений характеристиці поняття “міжнародний екстрадиційний злочин” як категорії міжнародного кримінального права. Він містить чотири підрозділи.

У підрозділі 2.1. “Еволюція міжнародних екстрадиційних злочинів: від політичних - до загальнокримінальних” аналізуються історичні корені та основні тенденції розвитку категорії екстрадиційних злочинів в міжнародному праві. На основі вивчення багатьох джерел дисертант стверджує, що функціональний еквівалент екстрадиції існував у найдавніших цивілізаціях, і його роль у суспільстві була відносно константною. Політичні, у тому числі релігійні, злочини були основними злочинами, які тягли видачу. Еволюція міжнародно-правової доктрини і практики видачі свідчить про те, що зміцнення солідарності держав у протидії злочинності й одночасна лібералізація політико-правових поглядів призвели до того, що замість політично значимих злочинів у договорах про видачу на перший план стали виходити “загальнокримінальні”.

У підрозділі 2.2 “Формування й обмеження екстрадиційного імунітету щодо політичних правопорушень” - здійснено ретроспективний аналіз становлення поняття “політичний злочин” в міжнародному праві та формування принципу невидачі осіб, обвинувачуваних у скоєнні політичних злочинів. Зазначається, що з 30-х років XIX ст. у відносинах європейських країн і США політичні правопорушення стали виключатися з екстрадиційної номенклатури. У міру зростання політичної злочинності, поєднаної з людськими жертвами, використання правила невидачі політичних правопорушників стосовно терористів викликало дедалі все більше обурення. Зростаюча небезпека тероризму змусила держави піти на більш тісне співробітництво у питаннях екстрадиції, внаслідок чого почалося повільне, але неухильне звуження поняття політичних правопорушень у контексті екстрадиції.

У підрозділі 2.3. “Інтерпретація і застосування принципу невидачі політичних правопорушників в “епоху тероризму” розглядається міжнародно-правова регламентація принципу невидачі політичних правопорушників стосовно осіб, яким інкримінується скоєння терористичних злочинів, а також сучасне ставлення до нього у доктрині та практиці міжнародного права. Правило невидачі політичних злочинців - це один із найбільш суперечливих принципів міжнародної екстрадиції. Його застосування ускладнюється відсутністю однозначного й інтернаціонально прийнятого визначення поняття політичного злочину. Разом з тим сьогодні можна вважати загальновизнаним той факт, що особи, які вчинили терористичні злочини, підлягають видачі.

У підрозділі 2.4. “Міжнародно-правова регламентація діапазону екстрадиційних злочинів” на основі вивчення численних двосторонніх та багатосторонніх угод, що містять положення стосовно екстрадиції, а також доктрини і практики видачі правопорушників, досліджується міжнародно-правовий механізм утворення категорії екстрадиційних злочинів. Визнається, що розрізнена система міжнародно-правових заходів, які вживаються в рамках діючого договірного механізму, не відповідає зростаючим потребам антикримінального співробітництва держав. Незважаючи на існування численних екстрадиційних договірних зв'язків між державами, прогалини у такій екстрадиційній мережі є неминучими. Мінімізація такого роду прогалин є однією з цілей створення всеохоплюючих міжнародно-правових рамок протидії злочинності.

У третьому розділі “Транснаціональні злочини і транснаціональна криміналізація”, який містить сім підрозділів, сформульовано концепцію транснаціонального кримінального права, визначено поняття транснаціональних злочинів, проаналізовано міжнародно-правові стандарти криміналізації.

У підрозділі 3.1. “Транснаціональний злочин і транснаціональне кримінальне право” відзначається, що у міжнародно-правовому контексті поняття “транснаціональний злочин” включає широкий спектр діянь різного ступеня суспільної загрози, які кваліфікуються як злочинні у праві, принаймні, двох держав, під юрисдикцію яких вони підпадають. Воно відображає міжнародний (за поширеністю) характер злочинної діяльності при національному походженні кримінально-правової заборони. Питання про злочинність індивідуальної поведінки та її кваліфікації стосовно даної категорії злочинів вирішується виключно з позиції національного права. Протиріччя між інтернаціональним характером злочину і національним характером кримінально-правової заборони є основною проблемою боротьби з транснаціональними злочинами.

Необхідність реагування на транснаціональні злочини тягне за собою формування транснаціонального кримінального права. Основним джерелом транснаціонального кримінального права є міжнародно-правові угоди, спрямовані на гармонізацію кримінально-правової заборони, оптимізацію систем кримінального правосуддя, міжнародну кооперацію у застосуванні заходів кримінальної репресії і координацію організаційно-правових заходів попередження злочинності і припинення злочину. За діяннями, стосовно яких укладено багатосторонні угоди, закріпилася назва “конвенційні” злочини (treaty crimes). Цей термін може бути витлумачений двояко: по-перше, він означає діяння, які підпадають під сферу застосування певної конвенції, і по-друге - міжнародно-правовий стандарт криміналізації правопорушення. Транснаціональне кримінальне право включає в себе матеріально-правові, процедурно-організаційні та превентивні компоненти.

У підрозділі 3.2. “Формування та зміст всеохоплюючого конвенційного поняття транснаціонального організованого злочину” розглядаються становлення та зміст конвенційного визначення транснаціонального організованого злочину згідно з Конвенцією Організації Об'єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності (2000) та протоколами, що її доповнюють. На основі аналізу процесу узгодження концептуального підходу до визначення транснаціонального організованого злочину, підготовчих матеріалів і тексту зазначеної Конвенції, досліджується зміст і складові елементи поняття “транснаціональний організований злочин” у міжнародно-правовому сенсі і робиться висновок, що стосовно попередження, розслідування та кримінального переслідування, конвенційне поняття “транснаціональний організований злочин” охоплює: 1) серйозні злочини, які караються позбавленням волі на максимальний строк не менше чотирьох років чи більш суворою мірою покарання, якщо вони мають транснаціональний характер і скоєні за участі організованої злочинної групи; 2) правопорушення, які підлягають криміналізації відповідно до Конвенції (участь в організованій злочинній групі, відмивання доходів від злочинів, корупція, перешкоджання здійсненню правосуддя); 3) злочини, які охоплюються протоколами, що доповнюють Конвенцію, тобто: торгівля людьми, особливо жінками і дітьми; незаконний ввіз мігрантів по суші, морю і повітрю; незаконне виготовлення і обіг вогнепальної зброї.

Зобов'язання щодо криміналізації участі в організованій злочинній групі є важливішим елементом Конвенції. За допомогою визначення організованої злочинної групи як такої, що діє “з метою отримати, прямо чи опосередковано, фінансову чи іншу матеріальну вигоду”, Конвенція обмежує сферу свого поширення діяннями з корисливою мотивацією, виключаючи з поняття “транснаціональний організований злочин” політично мотивовані правопорушення. Це положення має принципове значення. По суті, воно розмежовує ідеологічної та інші форми транснаціональної організованої злочинності. Конвенція охоплює дії тих організованих злочинних груп, які керуються прагматичними, а не ідеологічними міркуваннями. Конвенція сприяє гармонізації кримінально-правової заборони правопорушень, в яких потенційно закладена властивість транснаціональності, але поняття “транснаціональний організований злочин” для формулювання стандартів криміналізації не використовується.