Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Тема моєї курсової роботи є надзвичайно важливою адже господарська діяльність України це економіка країни, а дозвільні процедури це частина регулювання економіки. Об'єктом дослідження є господарська діяльність в цілому а предметом саме дозвільні процедури. Мета мого дослідження це визначити дозвільні процедури у сфері господарської діяльності в Україні і розкрити їх суть та механізм дії. Завдання дослідження це визначити поняття, ознаки та принципи господарської діяльності, види господарської діяльності, розглянути функцію єдиного дозвільного центру та дозвільні процеси і їх суть у господарській діяльності.



Розділ 1. Поняття, ознаки та принципи господарської діяльності. Види господарської діяльності

1.1 Поняття, ознаки та принципи господарської діяльності

Ключовим поняттям господарського права є поняття господарської діяльності, яке ми знаходимо в різних нормативно-правових актах. Зокрема, у Законі України від 16.04.1991 р. "Про зовнішньоекономічну діяльність" у ст. 1 визначено: "господарська діяльність - будь-яка діяльність, у т. ч. підприємницька, пов'язана з виробництвом і обміном матеріальних і нематеріальних благ, що виступають у формі товару"; у Законі України від 01.06.2000 р. "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" під господарською діяльністю законодавець розуміє будь-яку діяльність, у т. ч. підприємницьку юридичних осіб, а також фізичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності, пов'язану з виробництвом (виготовленням) продукції, торгівлею, наданням послуг, виконанням робіт.

У свою чергу, в Податковому кодексі України (далі - ПК) визначено, що господарська діяльність - це діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема, за договорами комісії, доручення та агентськими договорами (п. 14.1.36 ст. 14).

Причому необхідно відзначити, що останнє визначення фактично нівелює суб'єктний склад господарської діяльності.

У частині 1 ст. З ГК (п. 14.1.36 ст. 14) закріплено уніфіковане поняття господарської діяльності. Під господарською діяльністю у цьому Кодексі розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

У цьому визначенні можна виділити кілька ознак господарської діяльності.

Саме слово "діяльність" означає систематичні дії членів суспільства, їх об'єднань, спрямовані на досягнення певного результату.

Змістом цих дій є виготовлення та реалізація продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру.

Метою є задоволення суспільних потреб у відповідних благах, які повинні мати цінову визначеність, тобто функціонувати як товар.

Особливістю господарської діяльності є її суб'єкти - не будь-які особи, а лише ті з них, що відповідно до вимог ГК України визнаються суб'єктами господарювання (ст. 55 ГК). Діяльність таких осіб здійснюється не лише в їх власних інтересах (з метою отримання прибутку), а й у інтересах суспільства (для задоволення певних потреб суспільства у продукції, роботах і послугах).

Задоволення суспільних потреб у певних благах вимагає від виробника відповідних знань, навичок, організації, засобів, що зумовлює професійні засади здійснення господарської діяльності. При цьому цікавий різновид господарської діяльності виокремлює ПК України (п. 14.1.46 ст. 14 ): діяльність у сфері розваг - господарська діяльність юридичних осіб та фізичних осіб підприємців, що полягає у проведенні лотерей, а також розважальних ігор, участь в яких не передбачає одержання її учасниками грошових або майнових призів (виграшів), зокрема, більярд, кегельбан, боулінг, настільні ігри, дитячі відеоігри тощо. Незважаючи на свою особливість, цей вид діяльності належить до господарської сфери.

Отже, ознаками господарської діяльності є такі: сфера здійснення - суспільне виробництво (господарська сфера); зміст - виробництво та реалізація продукції, виконання робіт, надання послуг відбувається не для власних потреб виробника, а для задоволення потреб інших осіб - споживачів у широкому розмінні (громадян як кінцевих споживачів, суб'єктів господарювання та різноманітних організацій, що використовують зазначені блага для задоволення своїх господарських чи інших потреб); передача зазначених благ іншим особам на платній основі, тобто функціонування у формі товару; професійні засади господарської діяльності; спеціальний суб'єкт, який повинен зазвичай мати статус суб'єкта господарювання; поєднання приватних інтересів виробника (в одержанні прибутку чи інших вигод/переваг від господарської діяльності) та публічних інтересів (суспільства в особі широкого кола споживачів - в отриманні певних благ; держави - в отриманні прибутків та інших обов'язкових платежів від суб'єктів господарської діяльності; територіальної громади: а) у забезпеченні зайнятості членів громади; б) в задоволенні потреб громади в певній продукції, роботах, послугах; в) участь суб'єктів господарської діяльності у вирішенні завдань територіальної громади в благоустрої; г) у сплаті місцевих податків та зборів).

Господарська діяльність неможлива без взаємодії її суб'єктів, вступу в господарські відносини. Саме в процесі керівництва та здійснення господарської діяльності виникають господарські відносини по горизонталі й по вертикалі, а також внутрішньогосподарські відносини.

Загальними принципами господарювання в Україні (ст. 6 ГК) є: забезпечення економічної багатоманітності та рівний захист державою усіх суб'єктів господарювання; свобода підприємницької діяльності у межах, визначених законом; вільний рух капіталів, товарів та послуг на території України; обмеження державного регулювання економічних процесів у зв'язку з необхідністю забезпечення соціальної спрямованості економіки, добросовісної конкуренції у підприємництві, екологічного захисту населення, захисту прав споживачів та безпеки суспільства і держави; захист національного товаровиробника; заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини.

Отже, з урахуванням зазначених ознак можна дати таке доктринальне визначення господарської діяльності: господарська діяльність - це така суспільно корисна діяльність суб'єктів господарювання щодо виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою їх реалізації за плату (як товару), що грунтується на поєднанні приватних і публічних інтересів і здійснюється професійно.

Господарську діяльність можна класифікувати за різними ознаками.

1. За критерієм мети здійснення (ч. 2 ст. З ГК) господарська діяльність може бути: комерційною - з метою отримання прибутку; некомерційною - для досягнення певних економічних та соціальних результатів, проте мета отримання прибутку відсутня.

2. За предметом господарської діяльності розрізняють: виробничу; торговельну; банківську; страхову; інноваційну; концесійну діяльність; спільне інвестування та ін.

3. Залежно від ринку (внутрішній чи зовнішній), національної належності суб'єктів господарської діяльності (вітчизняні товаровиробники/резиденти чи іноземні інвестори та нерезиденти) розрізняють господарську діяльність за участю: вітчизняних товаровиробників (резидентів); зовнішньоекономічну діяльність (за участю резидентів та нерезидентів), у тому числі іноземне інвестування (за участю іноземного інвестора).

1.2 Види господарської діяльності

Специфіка здійснення певних видів господарської діяльності враховується в процесі її правового регулювання в окремих розділах ГК України.

Слід зважати також на те, що господарське право регулює відносини щодо державного регулювання економіки (організаційні відносини), яке здійснюється в певних правових формах і за допомогою певних методів.

Узагальнене поняття підприємницької діяльності наводиться у ст. 42 ГК України: "Підприємництво - це самостійна, ініціативна, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку".

Некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного та комунального секторів економіки у галузях (видах діяльності), в яких відповідно до ст. 12 ГК України забороняється підприємництво на основі рішення відповідного органу державної влади або місцевого самоврядування. Некомерційна господарська діяльність може здійснюватися також іншими суб'єктами господарської діяльності, насамперед у тих випадках, коли здійснення певного виду господарської діяльності у формі підприємництва забороняється законом (наприклад, біржова діяльність). Некомерційна діяльність притаманна казенним підприємствам (ч. З ст. 76, статті 77,78 ГК) та некомерційним комунальним підприємствам (ч. З ст. 78 ГК). Фінансування їх діяльності у разі збитковості здійснюється за рахунок відповідного бюджету.

Здійснення некомерційної діяльності зумовлює залежність її суб'єкта від засновника і власника майна, який забезпечує відповідне фінансування, а також застосування щодо майна суб'єкта некомерційної діяльності-права оперативного управління (ч. З ст. 78, ст. 137 ГК), що передбачає цільове використання майна у визначених власником межах.

Від некомерційної господарської діяльності необхідно відрізняти господарче забезпечення не господарюючих суб'єктів, що здійснюється негосподарюючими суб'єктами. У частині 3 ст. З ГК України зазначається що діяльність не господарюючих суб'єктів спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов їх функціонування, що здійснюється за участю або без участі суб'єктів господарювання, є господарчим забезпеченням діяльності негосподарюючих суб'єктів. Щодо цього цікавою є точка зору М. Л. Шелухіна, який серед видів господарської діяльності виділяє: підприємницьку (комерційну) діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання з метою досягнення економічних і соціальних результатів та отримання прибутку; некомерційну діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання та спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети отримання прибутку; господарче забезпечення діяльності господарюючих суб'єктів, якою є діяльність негосподарюючих суб'єктів, що спрямована на створення і підтримання необхідних матеріально-технічних умов її функціонування, яка здійснюється за участю або без участі суб'єктів господарювання. У своєю чергу, В. С. Щербина наводить такий приклад господарчого забезпечення діяльності негосподарюючих суб'єктів: "...ремонт гуртожитків університету як силами залучених ремонтно-будівельних організацій, так і власними силами; закупівля обладнання, устаткування, підручників, меблів тощо для їх використання в навчальній та науково-дослідній роботі".

Порівнюючи обидві думки, ми дозволимо собі не погодитися з точкою зору М. Л. Шелухіна, як такою, що, по-перше, не відповідає вимогам ч. 3 ст. 3 ГК України, а саме, хоча господарче забезпечення і є господарсько-правовою категорією, воно не є видом господарської діяльності. По-друге, це пов'язано зі стилістичною суперечністю, а саме - не може господарче забезпечення діяльності господарюючих суб'єктів вважатися діяльністю негосподарюючих суб'єктів.

У господарському законодавстві (ст. З ГК) визначаються лише загальні розпливчасті ознаки негосподарюючого суб'єкта та, на наш погляд, (статті 52-54 ГК) неповна, обмежена регламентація і визначення некомерційного господарювання. Так, згідно з ч. 2 ст. 52 ГК України, некомерційна господарська діяльність здійснюється суб'єктами господарювання державного або комунального секторів економіки у галузях, в яких забороняється підприємництво. Проте у ст. 157 ПК України (п. 157.15) уведено термін "основна діяльність" щодо діяльності неприбуткових організацій, під яким слід розуміти діяльність неприбуткових організацій, яка визначена для них законом як основна, що регулює діяльність відповідної неприбуткової організації, у тому числі з надання реабілітаційних та фізкультурно-спортивних послуг для інвалідів (дітей-інвалідів), благодійної допомоги, просвітніх, культурних, наукових, освітніх, соціальних та інших подібних послуг для суспільного споживання, зі створення систем соціального самозабезпечення громадян (недержавні пенсійні фонди та інші подібні організації").

До основної діяльності такої неприбуткової організації також включається продаж товарів, виконання робіт, надання послуг, які пропагують принципи та ідеї, для захисту яких було створено таку неприбуткову організацію, та які є тісно пов'язаними з ЇЇ основною діяльністю, якщо ціна таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг є нижчою від звичайної або якщо така ціна регулюється державою. Кабінет Міністрів України може вводити тимчасові обмеження на продаж неприбутковими організаціями окремих товарів чи послуг у разі, якщо такий продаж загрожує або суперечить правилам конкуренції на ринку визначеного товару, при існуванні достатніх доказів, наданих особами, які оподатковуються цим податком та надають аналогічні товари, виконують роботи, надають послуги, про таке порушення. Статутні документи неприбуткових організацій повинні містити вичерпний перелік видів їх діяльності, які не передбачають одержання прибутку згідно з нормами законів, що регулюють їх діяльність.

Зазначене свідчить, що діяльність громадських організацій, благодійних фондів, професійних організацій належить до некомерційної господарської діяльності.

Відповідно до Закону Російської Федерації "Про некомерційні організації" (ст. 2) некомерційні організації можуть створюватися для досягнення соціальних, благодійних, культурних, освітніх, наукових та управлінських цілей з метою охорони здоров'я громадян, розвитку фізичної культури та спорту, задоволення духовних та інших нематеріальних потреб громадян, захисту прав, законних інтересів громадян та організацій, розгляду спорів і конфліктів, надання юридичної допомоги, а також в інших цілях, спрямованих на досягнення суспільного блага. Вони існують у формі громадських об'єднань, фондів, державних корпорацій, некомерційного партнерства, закладів або установ, автономних некомерційних організацій, об'єднань юридичних осіб.

У законодавстві України, так само як і в законодавстві РФ, чітко не розмежована діяльність суб'єктів некомерційного господарювання та негосподарюючих суб'єктів. У будь-якому випадку їх не можна вважати тотожними. При цьому діяльність як підприємницьких суб'єктів господарювання, так і суб'єктів некомерційного господарювання разом із негосподарюючими суб'єктами підлягає господарсько-правовому регулюванню.

Окремо в ПК України (п. 14.1.226 ст. 14) визначена так звана незалежна професійна діяльність - участь фізичної особи у науковій, літературній, артистичній, художній, освітній або викладацькій діяльності, діяльність лікарів, приватних нотаріусів, адвокатів, аудиторів, бухгалтерів, оцінщиків, інженерів чи архітекторів, особи, зайнятої релігійною (місіонерською) діяльністю, іншою подібною діяльністю за умови, що така особа не є працівником або фізичною особою - підприємцем та використовує найману працю не більш як чотирьох фізичних осіб. Зазначена діяльність фактично має всі ознаки господарської діяльності, але не потребує державної реєстрації як суб'єкта господарювання і за законодавством не визнається господарською діяльністю. При цьому відповідно до ч. 2 п. 65.1 ст. 65 ПК України приватні нотаріуси та інші фізичні особи, умовою ведення незалежної професійної діяльності яких згідно із законом є державна реєстрація такої діяльності у відповідному уповноваженому органі та отримання свідоцтва про реєстрацію чи іншого документа (дозволу, сертифіката тощо), що підтверджує право фізичної особи на ведення незалежної професійної діяльності, протягом 10 календарних днів після такої реєстрації зобов'язані стати на облік в органі державної податкової служби за місцем свого постійного проживання. Для взяття на облік фізичної особи, яка має намір провадити незалежну професійну діяльність (п. 65.3 ст. 65), така особа повинна подати заяву та документи особисто (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) або через уповноважену особу до органу державної податкової служби за місцем постійного проживання.

Не належить до господарської діяльності несистематична діяльність фізичних осіб, що не зареєстровані належним чином як фізичні особи - підприємці, яка полягає у продажу вироблених, перероблених та куплених речей, товарів, а також вирощених у підсобному господарстві. Необхідно відзначити, що частково ці види діяльності підпадали під дію декрету Кабінету Міністрів України "Про податок на промисел", що втратив чинність у зв'язку з прийняттям ПК України. Цим же документом було визначено таке поняття, як "промисел", до нього належала діяльність у вигляді продажу вищезазначених товарів не більше ніж чотирьох разів протягом календарного року. У зв'язку із скасуванням цього поняття виникає ризик нівелювання різниці між підприємницькою діяльністю фізичної особи - підприємця та діяльністю інших фізичних осіб, що не бажають реєструватися як суб'єкти підприємницької діяльності, але при цьому здійснюють діяльність, яка має ознаки підприємницької діяльності.



Розділ 2. Дозвільні провадження, їх ознаки та види

2.1 Ознаки дозвільних проваджень

Формування напряму дозвільного провадження в адміністративному процесі залежить від пануючого в правовій теорії та практиці підходу до детермінації явища дозвільної системи. Лише за умови встановлення меж цієї системи з'являється можливість чітко окреслити коло правовідносин, які становлять предмет регуляторного впливу відповідного інституту адміністративно-процесуального права. З цього приводу слід відзначити суттєву розбіжність між нормативним та загальноприйнятим визначенням поняття «дозвільна система», що спостерігається на теренах вітчизняної юриспруденції. дозвільний провадження адміністративний ліцензія

Відповідно до п. 1 Положення «Про дозвільну систему», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 р. № 576, дозвільна система являє собою особливий порядок виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, обліку і використання спеціально визначених предметів, матеріалів і речовин, а також відкриття та функціонування окремих підприємств, майстерень і лабораторій з метою охорони інтересів держави та безпеки громадян.

Детальний перелік об'єктів, порядок надання дозволу на різноманітні операції, що потребує обов'язкової адміністративно-процесуальної регламентації, наведено законодавцем у п. 2 зазначеного Положення.

Окреслені в Положенні межі дозвільної системи (інтереси держави і безпека громадян) є дещо розпливчастими. Так само, у даному випадку не можна брати за взірець і перелік предметів, матеріалів, речовин, підприємств, лабораторій тощо, на виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, облік і використання яких потрібно мати спеціальний дозвіл. У реальному житті цей перелік є набагато ширшим і включає в себе значне розмаїття об'єктів, відмінних за своїм змістом та природою, від наведених у зазначеному Положенні. Так Постановами Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1995 р. та від 14 січня 2004 р. затверджено відповідно Порядок надання спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами, а також Порядок надання Кабінетом Міністрів України дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі) чи зареєстрованої топографії інтегральної мікросхеми. Ціла низка розпоряджень Кабінету Міністрів України містить дозволи на проведення фінансових операцій, знесення, перенесення та використання пам'яток історії та архітектури тощо.

Новим поворотом в сучасному підході до розуміння дозвільної системи став Закон України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» вiд 06.09.2005 року № 2806-IV, він розкриває дефініцію «дозвільна система у сфері господарської діяльності» як сукупність урегульованих законодавством відносин, які виникають між дозвільними органами, державними адміністраторами та суб'єктами господарювання у зв'язку з видачею документів дозвільного характеру, переоформленням, видачею дублікатів, анулюванням документів дозвільного характеру.[8]

Очевидна невідповідність законодавчої концепції дозвільної системи реальним масштабам ліцензійно-дозвільної діяльності органів публічної адміністрації, з одного боку, та наявність нормативно конкретизованого переліку об'єктів регулювання цієї системи, факт існування якого не міг не накласти відбиток на відповідні теоретичні положення, з іншого - усе це дало вченим-адміністративістам привід для розуміння дозвільної системи у двох значеннях - широкому та вузькому.

Згідно з першим підходом, у значення поняття дозвільної системи вкладено такий зміст: дозвільна система - «сукупність правил, які передбачають отримання дозволу на здійснення певної діяльності та регламентують контроль за нею» (Д. М. Бахрах). Що ж до вузького розуміння сутності явища дозвільної системи, то воно базується на його законодавчій інтерпретації і в узагальненому вигляді може бути сформульовано, як особливий порядок здійснення визначених дій над закріпленим у Положенні про дозвільну систему переліком об'єктів, проведення операцій, які вимагають спеціального дозволу компетентних органів (С. В. Ліхачьов).

Втім, недоцільно та логічно некоректно одночасно вживати один науковий термін для позначення явищ, відмінних за своїм змістом чи обсягом. У будь-якому разі ознаками істинності володітиме лише одне значення з кількох альтернативних або жодне з них. Не є винятком з цього правила і поняття дозвільної системи.

О.В. Кузьменко виходячи з тих рамок дозвільної діяльності, які об'єктивно сформувались у сфері функціонування публічної адміністрації, визначає дозвільну систему у найбільш загальному сенсі, тобто як процедури здійснення будь-яких дій чи операцій, які вимагають спеціального дозволу. Ми в цілому поділяємо таку позицію, та визначаємо дозвільну системуяк особливий порядок виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, обліку і використання об 'єктів матеріального світу; доступу до інформації, користування нею та її поширення; в «їзду в Україну, виїзду з неї та пересування її територією; організації і функціонування окремих підприємств та закладів, а також здійснення будь-якої іншої діяльності, що передбачає обов 'язкову наявність дозволу з боку уповноважених органів.

До ознак дозвільної системи ми відносимо:

1) її загальнодержавний характер, оскільки вона здійснюється державою з метою забезпечення економічних та соціально-політичних інтересів, для створення необхідних умов нормальної діяльності державних та громадських організацій, додержання законності, охорони власності та забезпечення громадської безпеки;

2) виконавчо-розпорядчий характер, тому що вона: а) є однією із форм державного управління; б) її правила обов'язкові для виконання; в) за невиконання встановлених правил до винної особи застосовуються заходи примусу;

3) їй властивий організуючий та підзаконний характер;

4) вона здійснюється особливою групою державних органів, на які покладено обов'язки з практичної реалізації функцій держави, пов'язаних з охороною та захистом громадської безпеки;

5) здебільшого вона має попереджувальний (профілактичний) характер, інакше кажучи, основною метою її встановлення у державі є запобігання вчиненню правопорушень;

6) її сутність складають встановлені нормативно-правовими актами правила діяльності, дії або поведінка громадян, юридичних осіб, державних органів і їх посадових осіб та контроль і нагляд за їх виконанням;

7) елементами правовідносин, що складаються в сфері дозвільної системи, є: а) її суб'єкти; б) об'єкти; в) видача дозволів; г) здійснення контрольно-наглядової діяльності уповноваженими суб'єктами за дотриманням загальнообов'язкових правил дозвільної системи; д) попередження та припинення правопорушень, притягнення до встановленої законом відповідальності осіб, які порушують правила дозвільної системи.

2.2 Види дозвільних документів

Дозвільна система передбачає отримання особливих дозвільних документів, таких як: спеціальний дозвіл, ліцензія, сертифікат якості тощо.

Дозвільні документи як правові форми державно- управлінської дозвільної діяльності являють собою юридично оформлену дію суб'єкта виконавчої влади, яка здійснюється у межах його компетенції, виражає державно-владне волевиявлення суб'єкта і має юридичні наслідки у вигляді можливості здійснювати певні види діяльності, в тому числі і господарську, які становлять ризик завдання шкоди громадській безпеці після набуття дозвільним документом чинності.

Аналіз наведених нормативних визначень терміна «дозвіл» дозволяє зробити висновок, що під ними розуміється офіційний документ суворої звітності, який надає певне право. Загальною рисою перерахованих вище, і переважної більшості усіх інших дозволів є визначення суб'єктів, об'єктів та предметів дозвільної діяльності, тобто, хто, кому, де, на яких умовах і протягом якого терміну надає можливість здійснювати ту чи іншу діяльність, використовувати ті чи інші окремі предмети, речовини чи матеріали.

Таким чином, під дозволом необхідно розуміти офіційний документ суворої звітності, який видається уповноваженим виконавчим органом (посадовою особою) у передбаченій формі (ліцензія, сертифікат, патент, свідоцтво, дозвіл та ін.) з дотриманням відповідних умов та порядку його видачі, та який санкціонує перелік певних видів діяльності чи окремої діяльності з використання окремих предметів, речовин або матеріалів.

Спеціальний дозвіл- це документ державного зразка, якій надає право на виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, обліку і використання об'єктів матеріального світу; доступу до інформації, користування нею та її поширення; в'їзду в Україну, виїзду з неї та пересування її територією; організації і функціонування окремих підприємств та закладів, а також здійснення будь-якої іншої діяльності.

Іншою формою дозвільної діяльності є ліцензування, яке передбачає процедуру одержання певними суб'єктами спеціального документа державного зразка (ліцензії - від латинського слова licensia “право, дозвіл”), який видається уповноваженим на те органом державної виконавчої влади та у якому засвідчується право особи займатися певним видом діяльності. Порядок здійснення дозвільної діяльності у формі ліцензування регламентується Законом України «Про ліцензування деяких видів господарської діяльності», де під ліцензією розумієтьсядокумент державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов.

Відповідно до ст.9 цього Закону органи внутрішніх справ здійснюють ліцензуванню таких видів господарської діяльності, як: виробництво та ремонт вогнепальної зброї невійськового призначення і боєприпасів до неї, холодної зброї, пневматичної зброї калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду, торгівля вогнепальною зброєю невійськового призначення та боєприпасами до неї, холодною зброєю, пневматичною зброєю калібру понад 4,5 міліметра і швидкістю польоту кулі понад 100 метрів на секунду; виробництво вибухових матеріалів промислового призначення (разом із Держнаглядохоронпраці); виробництво спеціальних засобів, заряджених речовинами сльозоточивої та дратівної дії, індивідуального захисту, активної оборони та їх продаж; виготовлення бланків цінних паперів, документів суворої звітності; надання послуг, пов' язаних з охороною державної та іншої власності, надання послуг з охорони громадян; діяльність, пов'язана з виробництвом, торгівлею піротехнічними засобами; діяльність, пов'язана з відкриттям та функціонуванням стрілецьких тирів, стрільбищ невійськового призначення, мисливських стендів.

Окремою формою дозвільної діяльності є патентування, яке передбачає одержання в порядку і на умовах, визначених Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» документа, що надає право займатися торговельною або іншою діяльністю, на здійснення якої необхідне одержання патенту.

Як одну з форм дозвільної діяльності необхідно виділити сертифікацію, яка передбачає необхідність одержання заявником сертифіката, що підтверджує якість реалізованої продукції і наділяє таку особу правом маркірування продукції спеціальним знаком відповідності. В Законі України “Про підтвердження відповідності” сертифікація визначена як процедура, за допомогою якої визнаний в установленому порядку орган документально засвідчує відповідність продукції, систем якості, систем управління якістю, систем управління.

Сертифікат- це свідоцтво, що засвідчує якість фактично поставленого товару і його відповідність умовам контракту. Містить характеристику товару або підтверджує відповідність його якості певним стандартам або технічним умовам замовлення. Видається відповідними компетентними органами, спеціальними лабораторіями як в країні експорту, так й імпорту. Надає право на реалізацію та використання зазначеного товару.

З урахуванням специфіки побудови вертикалі адміністративно-правових відносин на принципах взаємного служіння суспільства та держави, поняття дозвільного провадження можна визначити як регламентовану адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів публічної адміністрації, в ході якої вирішуються питання про забезпечення реалізації прав фізичних та юридичних осіб на виконання певних дій або зайняття певними видами діяльності шляхом надання їм відповідного дозволу.

Було б великою помилкою при розгляді цього питання оминути та залишити без уваги принцип мовчазної згоди в дозвільному провадженні. Так на законодавчому рівні вперше цей термін був закріплений в статті 1 Законі України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності» згідно з яким суб'єкт господарювання набуває право на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без отримання відповідного документа дозвільного характеру, за умови якщо суб'єктом господарювання або уповноваженою ним особою подано в установленому порядку заяву та документи в повному обсязі, але у встановлений законом строк документ дозвільного характеру або рішення про відмову у його видачі не видано або не направлено.[9]

Своє продовження даний принцип знайшов в Постанові КМУ №77 від 27 січня 2010 р. «Деякі питання застосування принципу мовчазної згоди». Даним нормативно-правовим документом установлено, що в разі ненадання у визначений законом строк суб'єкту господарювання документа дозвільного характеру або рішення про відмову у його видачі суб'єкт господарювання має право провадити певні дії щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності без одержання документа дозвільного характеру через 10 робочих днів з дня закінчення строку, встановленого для видачі документа дозвільного характеру або прийняття рішення про відмову в його видачі, на підставі копії опису прийнятих документів з відміткою про дату їх прийняття.[10]

Загалом оцінюючі позитивний вплив даних правових принципів слід зазначити, що без політичної волі всі нововведення так й залишаться без своєї реалізації.

В юридичній літературі питання, пов'язані із класифікацією видів дозвільних проваджень, одержали достатнє висвітлення. Разом з тим єдності поглядів з цього питання немає.

Беручи до уваги специфіку дозвільних правовідносин, види дозвільних проваджень варто класифікувати за: 1) цілями; 2) суб'єктами, які здійснюють видачу відповідних дозволів; 3) предметом правовідносин.

У свою чергу, залежно від цілей, види дозвільних проваджень поділяються на:

- провадження із забезпечення реалізації зацікавленими особами своїх суб'єктивних прав (наприклад, на носіння і зберігання вогнепальної зброї або зайняття певним видом діяльності);

- провадження із отримання дозволів (ліцензій) на зайняття відповідною діяльністю суб'єктами господарської діяльності.

За суб'єктами, що здійснюють видачу дозволів провадження, можна класифікувати так:

1) ті, що здійснюють органи внутрішніх справ;

2) ті, що здійснюють інші державні органи (наприклад, Міністерство праці України; Міністерство охорони навколишнього природного середовища України; Міністерство охорони здоров'я України та їхні структурні підрозділи тощо).

Залежно від предмета правовідносин, можна виокремити такі дозвільно-ліцензійні провадження:

- провадження з видачі дозволу на придбання, носіння і зберігання вогнепальної зброї;

- провадження з видачі дозволу на виробництво і використання вибухових речовин і вибухових матеріалів;

- провадження з видачі дозволу на виготовлення й одержання печаток і штампів;

- ліцензування провадження з ліцензування у сфері освіти;

- провадження з видачі дозволу (ліцензії) на виробництво і торгівлю спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами тощо.

До складових елементів дозвільних проваджень належать: 1) суб'єкти дозвільної системи; 2) об'єкти дозвільної системи; 3) предмети правовідносин, що виникають у сфері дозвільної системи; 4) нормативна база дозвільної системи; 5) юридичні факти (або підстави порушення дозвільного провадження); 6) безпосередні дозвільні правовідносини.

Аналіз чинного законодавства, що стосується повноважень органів, які здійснюють дозвільну систему, дає змогу виділити основні стадії дозвільного провадження:

1) порушення дозвільного провадження (підставами порушення є подача заяви зацікавленою в одержанні дозволу особою);

2) безпосереднє вивчення компетентним органом публічної адміністрації поданих документів або обстеження приміщень, речей щодо відповідності їх вимогам дозвільної системи;

3) прийняття рішення;

4) оскарження та опротестування прийнятих рішень;

5) виконання прийнятого рішення (видача дозволу). Розглянемо їх детальніше.

Стадія порушення дозвільного провадженняпочинається з подання до відповідного органу публічної адміністрації заяви зацікавленою в одержанні відповідного дозволу особи чи органу.

До заяви додаються копії засвідчених у встановленому порядку документів, а також документи, що засвідчують спроможність займатися відповідною діяльністю. Наприклад, документи, що засвідчують наявність працівників з відповідною освітою, наявність технічних засобів тощо.

Заява про видачу дозвільного документа та документи, що додаються до неї, приймаються за описом, копія якого видається заявнику з відміткою про дату прийняття документів компетентним органом дозвільної системи та підписом відповідальної особи.

Порядок та розмір справляння плати за здійснення дозвільних процедур встановлюються кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства.

Заява про видачу дозвільного документа залишається без розгляду, якщо:

- заява подана (підписана) особою, яка не має на це повноважень;

- документи оформлені з порушенням вимог, передбачених нормативно-правовими актами України.

Про залишення заяви про видачу дозвільного документу без розгляду заявник повідомляється в письмовій формі із зазначенням підстав залишення заяви про видачу такого документа без розгляду у строки, передбачені для цієї видачі.

Після усунення причин, що були підставою для винесення рішення про залишення заяви про видачу дозвільного документа без розгляду, заявник може повторно подати заяву про видачу дозвільного документа.

Наступна стадія дозвільного провадження - це безпосереднє вивчення компетентним органом публічної адміністрації поданих документів або обстеження приміщень, речей щодо відповідності їх вимогам дозвільної системи.

Відповідним компетентним органом державного регулювання проводиться попередній розгляд заяви з метою оцінки виконання заявником вимог щодо номенклатури та складу поданих документів.

Про результати попереднього розгляду заяви компетентний орган державного регулювання повідомляє заявника протягом 30 днів з моменту її отримання.

Перевірка повноти і вірогідності поданих документів та їхнє оцінювання здійснюються цим органом проведенням державних експертиз цих документів та інспекційного обстеження, як що це передбачено нормативно-правовими актами.

Строк перевірки повноти та вірогідності поданих документів та їхньої оцінки не повинен перевищувати три місяці з дня отримання повного комплекту документів. Водночас у деяких випадках цей термін може бути подовжено, наприклад, орган державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки в разі виникнення обставин, які тягнуть за собою необхідність проведення додаткових досліджень, може встановлювати інший строк, але не більше ніж шість місяців. Наступною є стадія прийняття рішення про видачу дозволу на відповідну діяльність.

Рішення про видачу або відмову у видачі ліцензії приймається компетентним органом публічної адміністрації протягом місяця після отримання висновків державних експертиз поданих документів та акта інспекційного обстеження. Не пізніше ніж у 10-денний строк після прийняття рішення компетентний орган публічної адміністрації видає заявникові дозвільний документ або направляє письмове повідомлення про відмову у видачі такого із зазначенням причин відмови та умов повторного розгляду заяви. Повідомлення про прийняття рішення про видачу дозвільного документа або про відмову у його видачі надсилається (видається) заявникові в письмовій формі протягом трьох робочих днів з дати прийняття відповідного рішення.

Заявникові може бути відмовлено у видачі дозвільного документа органом публічної адміністрації на підставі результатів проведеного інспекційного обстеження та висновків державних експертиз у разі:

- відсутності чи недостатності документів, які підтверджують можливість займатися відповідною діяльністю;

- наявності в документах, поданих заявником, невірогідної або перекрученої інформації.



Висновок

Досліджуючи свою тему я дізнався , що на сьогоднішній день через складність проходження за принципом організаційної єдності дозвільні процедури здійснюються не повністю; власне, виконується певний її етап або готується проміжний документ дозвільного характеру. Решта етапів дозвільної процедури здійснюються без дотримання принципу організаційної єдності. Ця відмінність від простих документів дозвільного характеру і спричиняє низьку ефективність виконання дозвільної процедури за принципом організаційної єдності.

У зв'язку з цим пропонується внести доповнення до статті 1 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», визначивши терміни «дозвільна процедура» та «дозвільні послуги» у такому значенні:

«Дозвільна процедура - процес видачі місцевим дозвільним органом документа дозвільного характеру, який передбачає обов'язковість отримання суб'єктом господарювання двох або більше проміжних документів дозвільного характеру (висновків, погоджень, актів, дозволів, довідок, свідоцтв, рішень тощо) від місцевих дозвільних органів та/або двох або більше дозвільних послуг, які є необхідною підставою для видачі кінцевого документа дозвільного характеру».

«Дозвільні послуги - дії посадових осіб місцевих дозвільних органів з учинення ними на заявах або інших документах, що подаються суб'єктом господарювання для одержання документів дозвільного характеру (в тому числі проміжних), чи на проектах рішень (розпоряджень) про видачу документів дозвільного характеру, підписів (візування, погодження, накладення резолюцій тощо), які є обов'язковою підставою для видачі документа дозвільного характеру».



Список використаної літератури

1. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. - К.: Преса України , 1997. - 80 с.

2. Цивільний кодекс України. - К.: Парламентське видавництво, 2004. -352 с. (глава 8 ).

3. Цивільний кодекс України : Науково - практичний коментар / за ред. Харитонова Є.О - Видання третє - Х.: ТОВ “ Одіссей “, 2007. - 1200 с.

4. Господарський кодекс України , станом на 15 вересня 2004 р. - К.: ВЕЛЕС, 2004. - 164 с. (глава 9 ).

5. Господарський кодекс України : Науково-практичний коментар / О.І. Харитонова , Є.О. Харитонов, В.М. Коссак; За ред.. Харитонової - Х.: Одіссей , 2007 - 832 с.

6. Закон України “ Про господарські товариства “ від 19 вересня 1991 р.

7. Щербина В. С. - Господарське право: Підручник. - 3-тє вид. - К,: Юрінком Інтер, 2006. - 656 с.

8. Вінник О. М. - Господарське право : Курс лекцій - К.: Атака, 2004. - 624 с.

9. Жук Л.А, Жук І.А, Неживець О.М. - Господарське право : Навчальний посібник - К.: Кондор, 2003. - 400 с.

10. Щербина В. С. - Господарське право: Підручник - К.: Юрінком Інтер, 2003. - 480 с.

11. Гайворонський В.М, Жушман В.П. - Господарське право України : Підручник. - Харків : Право, 2005. - 384 с.

12. Шевченко Я.М. - Цивільне право України : Академічний курс : Том I Загальна частина- К.: Концерн “ Видавничий Дім Ін Юре “, 2004. - 520 с.

13. Основы предпринимательства / Под род. А. С. Пслиха. - М, 1996. - С. 192.

14. Предпринимательское право / Под ред. Н. И. Клейн. - М„ 1993. - С. 208.

15. Попова Ж. А. Правовые проблемы легитимации предпринимательства // Государство и нраво.-1997. - № 5.- С. 46.

16. Коммерческое право. - СПб., 1998. - С. 67.

17. Тихомиров Ю. А. Курс административного права и процесса. - М., 1998. - С. 422.

18. Олейник О. М. Працовые основы лицензирования хозяйственной деятельности // Закон. - 1994. -№ 6. - С. 17.

19. Государственное управление: проблемы теории, истории, практики, преподавания. - Ростов н /Д., 1993. - С. 162-163.

Размещено на Allbest.ru

...