Сутність і класифікація доказів та їх джерел у кримінальному судочинстві: ґенеза і можливості удосконалення

Размещено на http://www.allbest.ru/

КЛАСИЧНИЙ ПРИВАТНИЙ університет

СУТНІСТЬ І КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ ТА ЇХ ДЖЕРЕЛ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ: ГЕНЕЗИС І МОЖЛИВОСТІ УДОСКОНАЛЕННЯ

12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

КИРИЧЕНКО СЕРГІЙ АНАТОЛІЙОВИЧ

Запоріжжя - 2009

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Чорноморському державному університеті імені Петра Могили Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник - кандидат юридичних наук, доцент Стратонов Василь Миколайович, Херсонський державний університет, завідуючий кафедрою галузевого права, Заслужений юрист України.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, доцент Карпов Никифор Семенович, Київський національний університет внутрішніх справ, професор кафедри кримінального процесу;

кандидат юридичних наук, професор Душейко Григорій Олексійович, Запорізький юридичний інститут Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, професор кафедри оперативно-розшукової діяльності.

Захист відбудеться „26” січня 2010 р. о 900 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.127.07 Класичного приватного університету за адресою: 69002, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70-б, ауд. 124.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Класичного приватного університету за адресою: 69002, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 70-б, ауд. 114.

Автореферат розісланий „25” грудня 2009 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради Н.О. Армаш.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Узагальнення літератури і сучасної практики боротьби зі злочинами свідчить про те, що сьогодні у контексті інтенсивної підготовки проекту нового КПК України немає іншої більш давньої і разом з тим складної, науково і практично значущої проблеми боротьби зі злочинами ніж визначення сутності і видового поділу доказів та їх джерел, способів, порядку і форми отримання від них такого роду відомостей у процесі боротьби зі злочинами, оскільки від якості роботи з джерелами доказів залежить рівень надійності захисту особистих прав, честі і гідності громадян від злочинних посягань. Тому не випадково, що цілеспрямоване дослідження вказаних проблем тяжіє до зародження кримінального процесу у межах наук кримінального блоку і проявилося у роботах І. Бентама, Л.Є. Владімірова, Г. Гроса, М.В. Духовського, А. Жеряєва, А.Ф. Кістяковського, П.І. Люблінського І.Я. Фойницького, в яких акцент уваги був перенесений з дослідження сутності і видового поділу доказів на їх особистісні і речові джерела.

Пізніше дана проблема стала предметом дослідження численних праць зарубіжних (В.Д. Арсеньєв, А.Р. Бєлкін, В.П. Божьєв, В.Я. Дорохов, Л.М. Карнєєва, О.М. Ларін, П.А. Лупінська, Р.Д. Рахунов, М.О. Селіванов, М.С. Строгович, Ф.Н. Фаткуллін, М.А. Чельцов та ін.) і вітчизняних учених (Ю.П. Аленін, М.І. Бажанов, Ю.М. Грошевий, І.І. Котюк, В.К. Лисиченко, Л.М. Лобойко, В.Г. Лукашевич, Є.Д. Лук'янчиков, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор, М.В. Салтевський, С.М. Стахівський, Л.Д. Удалова та ін.). Законодавче ж поняття доказів (ст. 65 КПК України) та різноаспектні наукові тлумачення цієї категорії ще не повною мірою сприймають філософське підґрунтя сутності та елементи доказування, оскільки поняття доказу подається без достатньо точного й повного відображення його логічно-інформаційної складової і юридичних властивостей, не розмежоване із джерелами, формою та способами подання такого роду відомостей.

Поряд з цим, останніми роками спостерігається ряд тенденцій у розумінні цієї проблеми: по-перше, набула розвитку забута концепція щодо розмежування особистісних і речових джерел доказів; по-друге, положення традиційної теорії доказів цілеспрямовано досліджуються в контексті вирішення завдань й інших видів судочинства; по-третє, намітився перехід від визначення поняття доказів у вузькому розумінні до розгляду їх у контексті інших видів антикримінальних відомостей; по-четверте, набула розвитку точка зору про те, що замість традиційного й законодавчо закріпленого (статті 78, 83 КПК України) неподільного інституту речових доказів і документів фактично існує широке коло їхніх різновидів, кожний з яких вимагає особливої процесуальної регламентації.

В умовах розробки проекту нового КПК України викладені обставини зумовлюють необхідність узагальнити викладені в літературі і законодавстві різноаспектні та іноді суперечливі пропозиції з уточнення вузького поняття доказу, його інформаційної основи та юридичних властивостей, розвитку широкого розуміння доказів, встановлення фактично існуючої і практично значущої сутності й видового поділу кожної з вказаних груп джерел.

Зв'язок з науковими програмами і планами. Тема дослідження відповідає комплексній програмі профілактики правопорушень на 2007-2009 рр., що затверджена Постановою Кабінету Міністрів України за № 1767 від 20.12.2006 р. Тема затверджена рішенням вченої ради Чорноморського держуніверситету ім. Петра Могили у межах цільової комплексної теми наукових досліджень юридичного факультету „Гуманізація юридичної практики: проблеми та перспективи” (протокол № 9 (62) від 22.05.2008 р.).

Мета і завдання дослідження. Метою дослідження є розробка новітнього поняття й класифікації доказів як виду антикримінальних відомостей, визначення сутності, видового розмаїття її особистісних і речових джерел.

Для досягнення обраної мети було поставлено такі завдання:

- узагальнити існуючі дефініції доказу та уточнити сутність і видовий поділ антикримінальних відомостей, удосконалити принцип її використання, обґрунтувати законодавче розмежування поняття доказу та його джерел;

- дослідити існуючі класифікаційні поділи доказів у контексті розвитку як певного виду антикримінальних відомостей;

- уточнити поняття і процесуальні різновиди особистісних і речових джерел доказів;

- запропонувати шляхи удосконалення процесуальної діяльності з особистісними і речовими джерелами.

Об'єкт дослідження - суспільні відносини, що виникають у процесі уточнення сутності і класифікації доказів та їх джерел у кримінальному судочинстві.

Предмет дослідження - сутність і класифікація доказів та їх джерел у кримінальному судочинстві: ґенеза й можливості вдосконалення.

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становлять положення теорії пізнання, її закони і категорії. Для досягнення поставленої мети і забезпечення наукової достовірності отриманих результатів дослідження обрано комплекс сучасних загальнонаукових і часткових методів, такі як: історико-порівняльний, який дозволив прослідкувати закономірності зародження й розвитку поглядів на поняття і класифікацію доказів та їх джерел (підрозділи 1.1, 1.2, 2.1); формально-логічний, з метою з'ясувати наявні варіанти нормативної й криміналістичної сутності доказів, їх класифікації та місця серед інших видів антикримінальних відомостей (підрозділи 1.2, 2.1); системно-структурний, який надав можливість побачити в структурі доказів наявність інформаційної і юридичної складової частини, притаманність відомостям низки юридичних властивостей (підрозділ 1.1); методи аналізу, синтезу, індукції, дедукції та аналогії, за допомогою яких було вивчено наявний стан і можливості уточнення поняття й видового поділу особистісних і речових джерел, шляхи вдосконалення законодавства (підрозділи 2.2, 2.3, 2.4).

Нормативна основа дослідження - Конституція України, КПК України, закони й інші нормативні акти щодо регулювання процесуальної та оперативно-розшукової діяльності із визначення сутності і класифікації доказів, їх особистісних і речових джерел, регламентація цих питань за проектом нового КПК України.

Емпірична основа дослідження - аналіз 500 кримінальних справ архіву місцевих судів різних регіонів України за 2006-2008 рр. та оприлюднені матеріали практики з використання доказів та видового розмаїття їх джерел.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в тому, що за характером дисертація є комплексним монографічним дослідженням теоретичних положень процесуальної науки, криміналістики і теорії ОРД, пов'язаних із уточненням сутності, видового поділу і класифікації доказів та їх джерел у кримінальному судочинстві. У межах здійсненого дослідження одержано результати, які мають ознаки новизни, зокрема:

уперше:

- обґрунтовано існування двох концепцій: вузького (процесуального, нормативного) та широкого (міждисциплінарного криміналістичного та оперативно-розшукового, інформаційного) розуміння сутності доказу у кримінальному судочинстві;

- встановлено наявність і тісний взаємозв'язок у нормативному понятті доказу інформаційної та юридичної складової, основних юридичних властивостей доказу та додаткових юридичних властивостей сукупності доказів, а також варіант відображення вказаних категорій у ст. 65 КПК України;

- визначено сутність початкового, сучасного і перспективного етапу становлення та розвитку широкого розуміння поняття доказів як різновиду антикримінальних відомостей, їх ступеневого видового поділу залежно від порядку отримання;

удосконалено:

- класифікацію доказів за порядком встановлення значимих для справи фактів та обставин на прямі і непрямі відомості обвинувачення і на такого ж роду відомості загального значення, а також у контексті формування обвинувачення на обвинувальні, виправдувальні, умовно нейтральні і резервні відомості;

- класифікацію аналогічних відомостей та їх джерел залежно від першооснови на першоджерела та похідні (однорідні, неоднорідні, сумативні);

- криміналістичні поняття, співвідношення і ступеневий видовий поділ слідів;

дістало подальшого розвитку:

- редакція додаткових норм КПК України в частині відображення сутності й ступеневого видового поділу особистісних і речових джерел доказів;

- класифікація суб'єктів кримінального судочинства з обґрунтуванням наявності трьох груп указаних осіб: головні і допоміжні суб'єкти та особистісні джерела доказів та із поділом останніх на тих, які отримують докази, які відстоюють свої права, які є власне джерелом та які мають невизначений процесуальний статус.

Практичне значення одержаних результатів полягає в науково-прикладній їх спрямованості на підвищення ефективності, раціональності та якості проведення кожного із напрямів юридичної діяльності, зокрема, у:

- правотворчій діяльності - для удосконалення Кримінально-процесуального кодексу України, а саме ст. 65 та інших норм і практики їх застосування;

- правозастосовчій діяльності - для поліпшення стану процесуальної та організаційно-методичної практичної роботи з особистісними й речовими джерелами доказів у кримінальному судочинстві;

- науковій діяльності - для пошуку варіантів вирішення відповідних проблем в інших видах судочинства;

- навчальному процесі - у програмі дисциплін „Кримінально-процесуальне право України”, „Криміналістика” і „Теорія ОРД ОВС”; два видання рекомендовані МОН України як навчальні посібники для ВНЗ і вже використовуються у навчальному процесі юридичного факультету Чорноморського державного університету (акт впровадження від 21.09.09 р.) та Юридичного інституту Прикарпатського національного університету (акт впровадження від 4.09.09 р).

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є самостійним дослідженням автора. Висновки, пропозиції і рекомендації, в тому числі й ті, що характеризують наукову новизну, одержані автором особисто.

У дисертації ідеї та розробки, які належать співавтору, не використовувались.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорювались на таких конференціях: «Стратегії України в геополітичному просторі» (м. Ялта, 2008 р.), «Сторіччя розшуку: історія, сучасність та перспективи» (м. Одеса, 2008 р.), «Роль та місце ОВС у розбудові демократичної правової держави» (м. Одеса, 2008 р.), «Проблеми вдосконалення правового регулювання щодо забезпечення прав та основних свобод людини і громадянина в Україні» (м. Івано-Франківськ, 2009 р.), «Стратегії України в геополітичному просторі» (м. Ялта, 2009 р.), «Досвід та тенденції розвитку суспільства в Україні: глобальний, національний та регіональний» (м. Миколаїв, 2009 р.).

Публікації. Результати дисертаційного дослідження опубліковано у 17 працях, з яких 1 монографія, 3 навчальних посібники для студентів ВНЗ та 8 наукових статей, що опубліковані у фахових виданнях, 6 з яких є одноосібними та 2 написано у співавторстві, а також у 5 тезах доповідей на науково-практичних конференціях. Загальний обсяг публікацій - 76,48 д.а.

Структура й обсяг дисертації. Дисертаційна робота складається зі вступу, двох розділів, що поділяються на шість підрозділів, висновків та списку використаних джерел, що містить 363 найменування. Загальний обсяг роботи - 221 сторінка (основний текст - 185 сторінок).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

доказ антикримінальний особистісний речовий

У вступі обґрунтовано наукову і прикладну актуальність, рівень розробки теми; показано її зв'язок із плановими завданням; сформульовано мету, завдання, об'єкт і предмет дисертаційного дослідження; методи, які були використані, теоретичне, законодавче та емпіричне підґрунтя дослідження; визначено особистий внесок здобувача і новизну отриманих результатів, їх значення, рівень апробації і впровадження в практику.

Розділ 1 - „Ґенеза поглядів на поняття доказів та їхній розвиток у сучасних умовах” - присвячено дослідженню позицій з приводу визначення сутності доказів, що дало можливість побачити наявність двох концепцій: у вузькому (процесуальному, нормативному) і широкому (міждисциплінарному криміналістичному та оперативно-розшуковому, інформаційному) розумінні, коли у першому з випадків з'ясовується нормативна дефініція доказів, а у другому - їхнє місце в контексті сутнісно-видового поділу антикримінальних відомостей.

Розгляд у підрозділі 1.1. - „Хронологія і можливості удосконалення вузького (процесуального) визначення поняття доказів” - філософсько-логічних основ доказування і понад 50 точок зору із вузького визначення сутності доказів дав змогу виділити два напрями у з'ясуванні: власне інформаційної складової частини нормативного поняття доказу і певних властивостей доказу („относимість”, „належність”, „допустимість”, „достовірність”, „перевірюваність” тощо), які розглядалися окремо або в поєднанні із описом інформаційної складової дефініції доказу. Автор дійшов висновку про те, що вузьке розуміння сутності доказу має бути узгоджене із філософсько-логічним поняттям доказу і доказуванням та його структурою (теза, аргумент, демонстрація), яке уточнюється тим, що „теза” - це загальний, спеціальний чи частковий предмет доказування, „аргумент” - власне доказ, а „аргументація” і „демонстрація” - вже певні аспекти власне процедури доказування (джерел і дій з отримання і форми подання доказів, їх оцінювання та використання).

З урахуванням результатів дослідження юридичних властивостей доказу (Ю.О. Ланцедова) нормативне поняття доказу має бути сформульовано через відображення у ч. 1 ст. 65 КПК України, ч. 1 ст. 77 Проекту КПК від 10.03.2009 р. та у ч. 1 ст. 147 Проекту КПК від 12.10.2005 р. його сутнісної інформаційної складової і термінологічного переліку основних юридичних властивостей: „Доказом по кримінальній справі є будь-які відомості про факт (зовнішній чи внутрішній прояв події, у тому числі явища, діяння, речового джерела) у цілому чи його окрему сторону, яким притаманна єдність значимості, допустимості, законності і доброякісності”.

У другій частині цієї норми доцільно викласти тлумачення протилежних кожній із цих властивостей понять: „Незначимими є відомості, за допомогою яких не можна підтвердити чи спростувати факт (обставину) предмета доказування або доказовий факт (проміжну тезу даного предмета доказування); незаконними - що, отримані із порушенням передбаченого даним Кодексом порядку, у тому числі. із застосуванням обману, погроз чи насильства; недопустимими - першоджерело яких невідомо чи не може бути перевірено, або що спрямовані на доведення положення закону, загальновідомого чи преюдиціального факту або неприродного явища (факту, обставини), тобто такого, що суперечить відомим законам природи чи не може бути ними пояснено; недоброякісними - змістовні суперечності яких не дають можливості зробити однозначний висновок або які отримані із суттєвим порушенням визнаної методики чи із використанням не визнаної у встановленому порядку методики або які недостовірно відображають факт (обставину) у цілому чи його окрему сторону, що підлягає доведенню”. Розмежовані недостовірні і неадекватні докази, коли останні мають право на існування, якщо це виникло внаслідок значущих для вирішення певної справи фізичних чи психічних вад або умов сприйняття особистісного джерела. У нормах кодексу, що стосується порядку оцінювання доказів, варто розтлумачити сутність додаткових юридичних властивостей сукупності доказів, а також „доказовий статус” положення закону, загальновідомого і преюдиціального факту, які використовуються при обґрунтуванні рішень головного суб'єкта без доведення поряд із власне доказами.

Узагальнення в підрозділі 1.2 - „Становлення і перспективи розвитку поняття доказів у широкому (криміналістичному) значенні” - близько 40 варіантів широкого розуміння сутності доказів дало змогу побачити три етапи становлення й розвитку цього підходу: початковий, сучасний і перспективний. Два останніх з етапів ґрунтуються на: а) розмежуванні завдань споріднених методичних юридичних наук „Криміналістика” та „Теорія ОРД”, що мають розробляти складові відповідно гласної і негласної методики боротьби зі злочинами (О.А. Кириченко, Ю.Д. Ткач); б) необхідності вдосконалення правового регулювання негласної діяльності через поетапне прийняття Оперативно-розшукового кодексу України (О.А. Кириченко, Ю.О. Ланцедова).

Це дає можливість будь-які відомості про факт у цілому чи його окрему сторону, що отримані від особистісних і за допомогою речових джерел і за наявністю єдності таких їх властивостей, як значимість, законність, допустимість і доброякісність, вважати антикримінальними відомостями, що залежно від порядку отримання мають міждисциплінарний криміналістичний та оперативно-розшуковий ступеневий сутнісно-видовий поділ на: а) криміналістичні відомості, коли для отримання такого роду відомостей були застосовані складові гласної методики боротьби зі злочинами; б) оперативно-розшукові відомості, якщо такого роду відомості були отримані із застосуванням складових негласної методики боротьби зі злочинами.

Кожна з вказаних видів антикримінальних відомостей має подальший сутнісно-видовий поділ, коли криміналістичні відомості за нормативно-правовим порядком отримання поділяються на: а) основні докази, якщо криміналістичні відомості були отримані у передбаченому КПК України порядку; б) орієнтовні відомості, якщо отримання криміналістичних відомостей проходило з порушенням вимог КПК України чи у позапроцесуальній діяльності.

Оперативно-розшукові ж відомості за вказаним підходом можуть бути представлені: а) допоміжними доказами, якщо негласні відомості були отримані із дотриманням вимог перспективного Оперативно-розшукового кодексу України; б) хибні відомості, якщо негласні відомості були отримані із порушенням вимог вказаного кодексу. Поділ за сучасним етапом широкого розуміння доказу і відсутністю нового Оперативно-розшукового кодексу спрощений: криміналістичні (доказові, орієнтовні) та оперативно-розшукові відомості.

Можливий і подальший сутнісний поділ кожного із видів антикримінальних відомостей у контексті удосконалення класифікацій доказів на прямі і непрямі, обвинувальні, виправдувальні та ін. Виділяють також мікрооб'єктологічну (О.А. Кириченко), одорологічну (В.Д. Басай та ін.); вербальну (Л.Д. Удалова) та іншу інформацію, що підпорядковано ступеневому сутнісно-видовому поділу, і названі види інформації залежно від порядку отримання можуть бути визнані як криміналістичні, оперативно-розшукові, орієнтовні чи хибні відомості або основні чи допоміжні докази.

Потребує вдосконалення принцип використання доказів, коли рішення головного суб'єкта, що обмежує права і свободи громадянина, має ґрунтуватися на внутрішніх переконаннях на всебічному, повному, об'єктивному і безпосередньому розгляді всіх обставин і матеріалів; належній оцінці як прямих, так і непрямих основних і допоміжних доказів у сукупності, без надання певному доказу наперед встановленої сили. Випадки використання орієнтуючих відомостей варто обмежити оцінкою доказів або інших видів антикримінальних відомостей і цілями забезпечення якісного, раціонального та ефективного ведення боротьби з певним злочином. Дії з отримання хибних відомостей треба визнати суспільно небезпечними, а використання цих відомостей у боротьбі зі злочинами з будь-якою метою - заборонити.

Розділ 2 - „Сутність і видовий поділ особистісних і речових джерел доказів та інших видів антикримінальних відомостей” - має на меті вдосконалення класифікації доказів, їх особистісних і речових джерел, з'ясування їх сутності та видового поділу.

Аналіз у підрозділі 2.1. - „Існуючі класифікаційні поділи доказів і можливості їх удосконалення” - понад 80 класифікацій доказів дав змогу побачити одинадцять основних підходів з приводу тлумачення переліку об'єктів із ч. 2 ст. 65 чинного КПК України, коли одні автори (С.В. Слинько, В.М. Тертишник та ін.) вважають цей перелік видами доказів, інші (Л.М. Карнєєва, Є.Г. Коваленко, В.Т. Маляренко, С.М. Стахівський та ін.) - переліком процесуальних джерел доказів тощо, тоді як поміж названих об'єктів видів доказів практично немає і лише одна частина з них (речові докази і документи, власно потерпілий, свідок, переслідуваний, експерт) по суті є відповідно речовими та особистісними джерелами доказів; друга (висновок експерта, протоколи слідчих і судових дій, негласних заходів) - процесуальною формою подання доказів, а третя (показання переслідуваного, потерпілого, свідка, експерта) - своєрідним способом передачі доказів як певних відомостей із пам'яті особистісних джерел до головних суб'єктів. Дослідження традиційного поділу джерел доказів на речові (предметні) й особистісні (особові, особисті) робить можливою класифікацію джерел на особистісні та речові, а доказів (інших видів антикримінальних відомостей) - лише умовно на особистісні, речові та особистісно-речові, оскільки такого роду відомості можуть бути отримані як від особистісних або за допомогою речових джерел, так й при пред'явленні для впізнання, перевірці показань на місці тощо від обох цих груп джерел одночасно. У розвиток позиції Ю.П. Аленіна, А.Р. Бєлкіна, В.В. Гмирка, Ф.М. Фаткулліна та інших можна погодитися й з умовною (щоб розмежувати між собою) класифікацією доказів та їх джерел на значимі і незначимі, законні і незаконні, доброякісні і недоброякісні, допустимі і недопустимі, а сукупність доказів ще й на достатню і недостатню та узгоджену і неузгоджену. Неузгоджена і недостатня сукупність доказів і незаконні докази використовуються у ранзі орієнтовних відомостей. Немає ж місця у доказуванні недопустимим, незначимим і недоброякісним як доказам, так й іншим видам антикримінальних відомостей.

Традиційний поділ доказів на прямі і непрямі доцільно удосконалити у напрямку класифікації основних і допоміжних доказів та інших видів антикримінальних відомостей за порядком встановлення значимих для якісного, ефективного і раціонального ведення боротьби з певним злочином фактів та обставин на прямі і непрямі докази (основні, допоміжні) та інші види антикримінальних відомостей обвинувачення, а також на прямі і непрямі докази (основні, допоміжні) та інші види антикримінальних відомостей загального значення.

Поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні варто подати як класифікацію певних видів антикримінальних відомостей у контексті формування обвинувачення на обвинувальні, виправдувальні, умовно нейтральні і резервні, а класифікацію доказів та їх джерел на первинні і похідні - як поділ особистісних і речових джерел доказів та інших видів антикримінальних відомостей залежно від першооснови на першоджерельні і похідні (однорідні, неоднорідні, сумативні).

Розгляд у підрозділі 2.2 - „Поняття і процесуальні види особистісних джерел” - законодавчого врегулювання і понад 70 точок зору з приводу сутності і видового поділу особистісних джерел дає підстави підтримати намагання О.А. Кириченка визначити основні ознаки і різновиди такого роду джерел та їх лаконічну дефініцію, коли особистісними джерелами антикримінальних відомостей мають виступати осудні чи обмежено осудні особи, які перебувають у свідомому стані й у пам'яті яких за припущенням головних суб'єктів могли зберегтися такі відомості про факт у цілому чи його окрему сторону, що мають значення для якісного, ефективного та раціонального ведення боротьби з певним злочином.

Дослідження законодавчих і наукових варіантів видового поділу особистісних джерел доказів та класифікації суб'єктів кримінального судочинства дає можливість передбачити в КПК України у порядку пояснення термінів такий поділ:

а) головні суб'єкти - особи, відповідальні за безпосереднє, об'єктивне, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи (дізнавач, начальник органу дізнання, слідчий, слідчий суддя, керівник слідчої групи, начальник слідчого підрозділу, прокурор, суддя, народні і присяжні засідателі, у відомому сенсі - експерт і керівник експертної установи);

б) допоміжні суб'єкти - особи, які мають сприяти виконанню цих завдань (державний обвинувач; захисник; поняті; перекладач; спеціаліст; особливі учасники процесуальних дій, представник пенітенціарного закладу; представник служби у справах неповнолітніх; зберігач описаного майна чи речових джерел доказів; реалізатор речових джерел доказів; поручитель; заставодавець; секретар судового засідання; судовий розпорядник);

в) особистісні джерела доказів, які, у свою чергу, поділяються на тих, які отримують докази (експерт), які відстоюють свої права (потерпілий, переслідуваний та ін.), які є власне джерелом (свідок) і які мають невизначений статус (заявник).

Перші дві групи суб'єктів можуть виступати як особистісне джерело, але втрачають попередній статус.

Розглянувши у підрозділі 2.3. - „Ознаки і видовий поділ речових джерел” - близько 60 варіантів визначення сутності і ступеневого видового поділу речових джерел, дисертант дійшов висновку про те, що переважна більшість авторів розуміє дану проблему в контексті процесуального законодавства як неподільний інститут речових джерел, коли єдиним словосполученням „речові докази”, з одного боку, називається все можливе розмаїття подібного роду об'єктів із загальною процесуальною регламентацією, що практично виконати неможливо, і це спонукає до різного роду порушень; а з іншого боку - презентується певний перелік предметів, що, зазвичай зустрічаються в такій якості на практиці й іноді розглядаються як видовий поділ речових доказів залежно від їх зв'язку з подією злочину.

Цей підхід фактично не містить видового поділу речових доказів та у науковому і прикладному сенсі поступається класифікації антиделіктних слідів за характером зв'язку з подією злочину (О.А. Кириченко, Є.Д. Лук'янчиков), яку варто вдосконалити таким чином:

1. Сліди певного слідоутворюючого об'єкта, тобто матеріальні чи ідеальні зміни у вигляді трас, субстанцій чи обох одночасно, що виникли у результаті певного впливу або дії конкретного об'єкту.

2. Сліди події злочину - аналогічні матеріальні чи ідеальні зміни, які виникли при готуванні або вчиненні злочину чи приховуванні такого роду змін.

3. Інші сліди - аналогічні матеріальні та ідеальні зміни, процес виникнення яких має інший, ніж причинний зв'язок, з подією злочину (готування, вчинення, приховування) або не має з нею ніякого зв'язку, але цим самим вказані зміни набувають певного значення для правильного вирішення справи.

Підтримавши новації О.А. Кириченка, С.М. Стахівського та інших щодо поділу речових джерел доказів за характером і способом фіксації відомостей на трасосубстанції (траси, субстанції) і документи, а названі види й далі, дисертант пропонує з криміналістичної точки зору під речовими джерелами антикримінальних відомостей розуміти різного роду матеріальні об'єкти, вивчення зовнішніх і внутрішніх проявів яких має значення для правильного вирішення справи (якісного, ефективного і раціонального ведення боротьби з певним злочином), а характер цих проявів та особливості отримання відомостей визначають їх поділ на трасосубстанції і документи.

Трасосубстанціями є будь-які речові джерела, що можуть мати значення для вирішення вказаних завдань процесуальної діяльності як:

1. Субстанції, що набувають антиделіктного значення своїми субстанціональними властивостями (ознаками зовнішньої і внутрішньої будови, якісно-кількісним складом тощо).

2. Траси, значення яких виявляється через дослідження трасологічних зв'язків (просторове матеріально-фіксоване відображення ознак трасоутворюючого об'єкта) із подією злочину, що зумовлює появу таких різновидів даного відображення:

2.1. Відбитки - матеріально-фіксоване відображення ознак зовнішньої будови твердого тіла (трасоутворюючий об'єкт) на поверхні і не виключно у структурі іншого твердого тіла чи у свідомості людини (трасосприймаючі об'єкти) або ж аналогічне відображення ознак зовнішності людини (трасоутворюючий об'єкт) у свідомості іншої людини (трасосприймаючий об'єкт), коли шляхом дослідження даного відображення можна провести індивідуальну чи групову ідентифікацію трасоутворюючого об'єкта і цим самим встановити певні значущі для правильного вирішення справи відомості про факт у цілому чи про його окрему сторону;

2.2. Діагностичні відображення - матеріально фіксоване відображення загального характеру зовнішньої дії (трасоутворюючий об'єкт) на поверхні чи у структурі твердого тіла і не виключно речовин іншого агрегатного стану або у свідомості людини (трасосприймаючі об'єкти), коли шляхом дослідження даного відображення можна діагностувати факт наявності і характер такої зовнішньої дії і цим самим встановити аналогічні значущі для справи відомості;

2.3. Ситуативні відображення - матеріально фіксоване відображення механізму (ситуації) взаємодії двох і більше твердих тіл чи речовин іншого агрегатного стану (трасоутворюючі об'єкти) на поверхні або у структурі цих чи інших твердих тіл і не виключно речовин іншого агрегатного стану або у свідомості людини (трасосприймаючі об'єкти), коли шляхом дослідження даного відображення можна дізнатися про механізм чи ситуацію взаємодії вказаних об'єктів і цим самими встановити аналогічні значущі відомості.

Сутнісно-видовий поділ трасосубстанцій на макрооб'єкти, мікрооб'єкти, ультрамікрооб'єкти, ультраоб'єкти, параоб'єкти і латентнооб'єкти подано в окремій нормі КПК із відображенням процесуальних особливостей роботи з кожним із них, після виконання яких трасосубстанції мають залучатися до справи як макроречові, мікроречові, ультрамікроречові, ультраречові, параречові чи латентноречові джерела доказів.

У підрозділі 2.4. - „Пропозиції з удосконалення законодавчого поняття доказів, сутності та видового поділу особистісних і речових джерел” - запропоновано в окремих нормах КПК України відобразити лаконічні визначення сутності і ступеневого видового поділу як особистісних, так і речових джерел доказів, найбільш новітнім виглядає такий видовий поділ:

- свідків на очевидця (особу, яка на власні очі спостерігала обставини готування чи вчинення злочину або приховування його слідів, яка не несе відповідальності за недонесення чи яка повідомила антиделіктні органи про обставини даної події), параочевидця (аналогічну особу, яка знає про вказані обставини з інших джерел) і парасвідка (особу, яка може дати показання щодо будь-яких інших значимих для правильного вирішення справи фактів);

- потерпілих на дефактопотерпілого (особу, якій подією злочину шкода заподіяна безпосередньо і яка свідомо спостерігала дану подію), парадефактопотерпілого (особу, якій подією злочину шкода заподіяна безпосередньо, але яка через несвідомий стан чи неосудність, відсутність на місці та з інших причин не могла свідомо спостерігати дану подію), деюрепотерпілого (особу, якій подією злочину шкода заподіяна опосередковано, яка визнана потерпілою на підставі закону і яка не спостерігала дану подію) і парадеюрепотерпілого (особу, якій подією злочину шкода заподіяна опосередковано, яка визнана потерпілою на підставі закону, але яка на власні очі спостерігала дану подію);

- переслідуваних на підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, причетного (із винесенням остаточного судового рішення про закриття справи за недоведенням вини переслідуваного, коли всі можливості для формування внутрішнього переконання суду про винність або невинність особи вже вичерпані), парапричетного (із винесенням остаточного судового рішення про застосування примусових заходів виховного характеру щодо особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, але не досягла віку кримінальної відповідальності) і парапереслідуваного (із винесенням остаточного судового рішення про застосування примусових заходів медичного характеру щодо особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, але за висновком стаціонарної судово-психіатричної експертизи визнана неосудною чи обмежено осудною).

Дослідивши існуючі пропозиції з удосконалення процесуального законодавства в частині роботи із трасосубстанціями та документами, дисертант пропонує передбачити окрему статтю „Різновиди документів” із визначенням документів як речових джерел доказів, що містять у собі візуальні чи звукові відомості про події, людину чи її діяння, речові джерела та інші факти в цілому або їх окремі сторони у вигляді певних знаків, символів та інших формалізованих зображень чи різного роду візуальних образів, що не є трасами, або звукових сигналів (звуків). Залежно від характеру і способу фіксації, зміни, зберігання й отримання такого роду відомостей виділяють письмодокументи, образодокументи, фотодокументи, кінодокументи, відеодокументи, аудіодокументи, голограмодокументи, електрографодокументи, електроннодокументи, пластикодокументи, комп'ютеродокументи, полідокументи, що поєднують у собі декілька названих різновидів документів, та інші види документів, які можуть з'явитися у міру розвитку інформаційних технологій.

ВИСНОВКИ

У дисертації наведене теоретичне узагальнення й нове вирішення наукового завдання із з'ясування ґенези та можливостей удосконалення сутності та класифікації доказів і їхніх джерел у кримінальному судочинстві, у результаті чого обґрунтовано такі найважливіші висновки:

1. Існування двох концепцій: вузького (процесуального нормативного) та широкого (міждисциплінарного криміналістичного та оперативно-розшукового, інформаційного) розуміння сутності доказу у кримінальному судочинстві.

2. Наявність і тісний взаємозв'язок у нормативному понятті доказу двох складових частин: інформаційної та юридичної.

3. Викласти нову редакцію:

3.1. Частини 1 ст. 65 КПК України і відповідної норми проекту цього кодексу із взаємопов'язаного розкриття змісту: 3.1.1. Інформаційної складової частини процесуального поняття доказу як відомостей про факт (зовнішній чи внутрішній прояв події, у тому числі явища, діяння, речового джерела) у цілому чи його окрему сторону. 3.1.2. Юридичної складової частини процесуального поняття доказу через притаманність названим відомостям єдності чотирьох основних юридичних властивостей окремого доказу: значимості, законності, допустимості й доброякісності.

3.2. Частини 2 цієї ж статті кодексу із пояснення сутності вказаних основних юридичних властивостей доказу через тлумачення протилежних понять: незначимості, незаконності, недопустимості і недоброякісності такого роду відомостей.

4. Варіант викладу в інших нормах КПК України, що мають розкривати сутність оцінки доказів, двох додаткових юридичних властивостей сукупності доказів: її достатності та узгодженості для прийняття на основі внутрішнього переконання певного проміжного чи остаточного процесуального рішення щодо кримінальної справи.

5. Наявність трьох етапів становлення та розвитку широкого розуміння сутності доказів: початкового, сучасного й перспективного, коли за: 5.1. Другим сучасним етапом пропонується поняття антикримінальних відомостей із сутнісним її видовим поділом за порядком отримання такого роду відомостей на криміналістичні (доказові, орієнтовні) та оперативно-розшукові відомості. 5.2. Третім перспективним етапом, що пов'язується із прийняттям Оперативно-розшукового кодексу, за цією ж підставою поділу даної інформації на криміналістичні відомості (основні докази, орієнтовні відомості) і оперативно-розшукові відомості (допоміжні докази, хибні відомості) та із більш детальним поділом кожного із названих видів відомостей у контексті удосконалення класифікацій доказів.

6. Поняття і сутнісний поділ джерел антикримінальних відомостей на особистісні і речові із формулюванням редакції окремих норм КПК України, в яких має бути розкрита сутність і ступеневий видовий поділ:

6.1. Особистісних джерел доказів на заявника, свідка (очевидця, параочевидця, парасвідка), потерпілого (дефактопотерпілого, парадефактопотерпілого, деюрепотерпілого, парадеюрепотерпілого), переслідуваного (підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, причетного, парапричетного, парапереслідуваного), цивільного позивача і відповідача, третьої особи із самостійними вимогами і без них, експерта, представника неповнолітнього обвинуваченого, цивільного позивача і відповідача і третіх осіб.

6.2. Речових джерел доказів на: 6.2.1 Трасосубстанції [макрооб'єкти (макроречові джерела доказів), мікрооб'єкти (мікроречові джерела доказів), ультрамікрооб'єкти (ультрамікроречові джерела доказів), ультраоб'єкти (ультраречові джерела доказів), параоб'єкти (параречові джерела доказів) і латентнооб'єкти (латентноречові джерела доказів)], коли вказана у дужках термінологія трасосубстанцій має з'явитися після виконання необхідного процесуального порядку роботи з кожним із них. 6.2.2. Документи (письмодокументи, образодокументи, фотодокументи, кінодокументи, відеодокументи, аудіодокументи, електрографодокументи, електроннодокументи, голограмодокументи, пластикодокументи, комп'ютеродокументи, полідокументи).

7. Класифікація суб'єктів кримінального судочинства із обґрунтуванням наявності трьох груп указаних осіб: головні і допоміжні суб'єкти та особистісні джерела доказів та із поділом останніх на тих, які отримують докази, які відстоюють свої права, які є власне джерелом та які мають невизначений процесуальний статус.

8. Класифікацію доказів та інших видів антикримінальних відомостей: за порядком встановлення значимих для справи фактів та обставин на прямі і непрямі відомості обвинувачення і на такого ж роду відомості загального значення; у контексті формування обвинувачення на обвинувальні, виправдувальні, умовно нейтральні і резервні відомості.

9. Класифікацію аналогічних відомостей та їхніх джерел залежно від першооснови на першоджерельні та похідні (однорідні, неоднорідні, сумативні).

10. Криміналістичні поняття, співвідношення і ступеневий сутнісно-видовий поділ: трасосубстанцій на траси (відбитки, діагностичні відображення, ситуативні відображення) і субстанції; слідів певного слідоутворюючого об'єкта, сліди події злочину та на інші антиделіктні сліди; сутність представлення названих слідів трасами і субстанціями.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Кириченко С.А. Особисті і речові джерела антикримінальних відомостей (поняття, класифікація, правова регламентація) : монографія / [С.А. Кириченко, Ю.О. Ланцедова, А.П. Огородник, Ю.Д. Ткач]. - Миколаїв : МДГУ, 2006. - 168 с.

(Особистий внесок здобувача: розкрито сутність і проведено класифікацію доказів та їх джерел.)

2. Кириченко С.А. Концепція роботи з особистими джерелами: можливості вдосконалення / С.А. Кириченко // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. - Одеса : ОІВС, 2003. - № 4. - С. 121-126.

3. Кириченко С.А. Сутність слідів, трас та субстанцій як ордистичних речових джерел / С.А. Кириченко // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. - Івано-Франківськ : Плай, 2003. - Вип. ХІ. - С. 251-257.

4. Кириченко С.А. Поняття і різновиди слідознавчих об`єктів / Е.Г. Галецький, С.А. Кириченко // Проблеми пенітенціарної теорії та практики. - К. : КІВС, 2003. - №8. - С. 239-244.

(Особистий внесок здобувача: уточнена сутність, різновиди співвідношення слідів, трас і субстанцій.)

5. Кириченко С.А. Концепція роботи з речовими джерелами: можливості вдосконалення / С.А. Кириченко // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. - Івано-Франківськ : Плай, 2004. - Вип. XІІ. - С. 231-238.

6. Кириченко С.А. Можливості удосконалення чинного КПК України у контексті роботи з особистими і речовими джерелами доказів / С.А. Кириченко, Г.В. Подройко // Південноукраїнський правничий часопис. - Одеса : ОІВС, 2006. - № 4. - С. 207-210.

(Особистий внесок здобувача: обґрунтоване криміналістичне і нормативне поняття і різновиди трасосубстанцій і документів, особистих джерел доказів.)

7. Кириченко С.А. Поняття, властивості і класифікація доказів у кримінальному судочинстві / С.А. Кириченко // Південноукраїнський правничий часопис. - Одеса : ОІВС, 2007. - № 4. - С. 119-121.

8. Кириченко С.А. Удосконалення антикримінального судочинства при роботі з особистими і речовими джерелами доказів / С.А. Кириченко // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. - Івано-Франківськ : Плай, 2008. - Вип. XІX. - С. 214-223.

9. Кириченко С.А. Удосконалення класифікації суб'єктів антикримінального судочинства / С.А. Кириченко // Актуальні проблеми вдосконалення чинного законодавства України. - Івано-Франківськ : Плай, 2009. - Вип. XXІ. - С. 260-268.

10. Кириченко А.А. Основы теории антиделиктной информации / А.А. Кириченко, С.А. Кириченко, Ю.А. Ланцедова // Сторіччя розшуку: історія, сучасність та перспективи : матер. наук.-практ. конф. (Одеса, 2008 р.). - Одеса : ОДУВС, 2008. - С. 111-114.

(Особистий внесок здобувача: уточнена сутність інформаційної та юридичної складової частини вузького поняття доказів, місце доказів поміж інших видів антиделіктної інформації.)

11. Кириченко С.А. Новітнє поняття і класифікація доказів та їх джерел / С.А. Кириченко // Ольвійський форум - 2008: Стратегії України в геополітичному просторі : матер. наук.-практ. конф. (Ялта, 2008 р.). - Миколаїв : МДГУ, 2008. - С. 179-180.

12. Кириченко С.А. Поняття і класифікація доказів та їх особистісних і речових джерел в антикримінальному судочинстві / С.А. Кириченко // Роль та місце ОВС у розбудові демократичної правової держави : матер. наук.-практ. конф. (Одеса, 2009 р.). - Одеса : ОДУВС, 2009. - С. 299-300.

13. Кириченко С.А. Поняття і класифікація доказів та їх особистісних і речових джерел / С. А. Кириченко // Проблеми вдосконалення правового врегулювання щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні : матер. наук.-практ. конф. (Івано-Франківськ, 2009 р.). - Івано-Франківськ : ПНУ, 2009. - С. 175-177.

14. Кириченко С.А. Класифікація суб'єктів антикримінального судочинства / С.А. Кириченко // Ольвійський форум - 2009: Стратегії України в геополітичному просторі : матер. наук.-практ. конф. (Ялта, 2009 р.). - Миколаїв : ЧДУ, 2009. - С. 33-34.

15. Кириченко С.А. Регламентація роботи з особистими і речовими джерелами антиделіктної інформації : навчальний посібник / С.А. Кириченко, Ю.О. Ланцедова, Ю.Д. Ткач. - Миколаїв : МДГУ, 2007. - 64 с.

(Особистий внесок здобувача: визначені види та форми джерел антиделіктної інформації.)

16. Кириченко С.А. Етапізація роботи з особистісними і речовими джерелами антикримінальних відомостей : навчальний посібник / [Ю.О. Ланцедова, С.А. Кириченко, Ю.Д. Ткач, О.С. Тунтула]. - Миколаїв : ЧДУ, 2009. - 296 с.

(Особистий внесок здобувача: визначено співвідношення і нормативне представлення основних і додаткових властивостей доказів.)

17. Кириченко С.А. Сутність і класифікація антикримінальних доказів та їх особистісних і речових джерел: навч. посібник / [С.А. Кириченко, Ю.О. Ланцедова, Ю.Д. Ткач, О.С. Тунтула]. - Миколаїв : ЧДУ, 2009. - 384 с.

(Особистий внесок здобувача: розкрито сутність і проведено класифікацію антикримінальних доказів.)

АНОТАЦІЯ

Кириченко С.А. Сутність і класифікація доказів та їх джерел у кримінальному судочинстві: ґенеза і можливості удосконалення. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидат юридичних наук за спеціальністю 12.00.09 - кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза; оперативно-розшукова діяльність. - Класичний приватний університет. - Запоріжжя, 2009.

Встановлено наявність вузького (нормативного) і початкового, сучасного й перспективного етапу розвитку широкого (міждисциплінарного криміналістичного та оперативно-розшукового) розуміння сутності доказів. Сформульовано інформаційну та юридичну складову частину нормативного поняття доказу. Визначено ступеневий сутнісно-видовий поділ антикримінальних відомостей на криміналістичні (основні докази, орієнтуючі відомості) та оперативно-розшукові (допоміжні докази, хибні відомості).

Удосконалено традиційні класифікації доказів та їх джерел у напрямі визнання викладених видів антикримінальних відомостей. Визначено нормативну сутність і ступеневий видовий поділ особистісних джерел доказів: заявника, свідка (очевидця, параочевидця, парасвідка), потерпілого (дефактопотерпілого, парадефактопотерпілого, деюрепотерпілого, парадеюрепотерпілого), переслідуваного (підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, причетного, парапричетного, парапереслідуваного), цивільного позивача і відповідача, третьої особи із самостійними вимогами і без них, представника неповнолітнього обвинуваченого, цивільного позивача і відповідача і третіх осіб; експерта, їх співвідношення із головними і допоміжними суб'єктами кримінального судочинства.

Розкрито нормативне поняття і ступеневий видовий поділ речових джерел доказів як документів (письмодокументів, образодокументів, фотодокументів, кінодокументів, відеодокументів, аудіодокументів, голограмодокументів, електрографодокументів, електроннодокументів, пластикодокументів, комп'ютеродокументів, полідокументів) і трасосубстанцій (макрооб'єктів, мікрооб'єктів, ультрамікрооб'єктів, ультраоб'єктів, параоб'єктів і латентнооб'єктів; макроречових, мікроречових, ультрамікроречових, ультраречових, параречових і латентноречових джерел доказів).

Удосконалено криміналістичне поняття і розмежування трас (відбитків, діагностичних і ситуаційних відображень) і субстанцій та антиделіктних слідів (слідів певного слідоутворюючого об'єкту, слідів події злочину, інших антиделіктних слідів).

Ключові слова: докази, антикримінальні відомості, особистісні джерела, речові джерела, трасосубстанції, відбитки, відображення.

АННОТАЦИЯ

Кириченко С.А. Сущность и классификация доказательств и их источников в уголовном судопроизводстве: генезис и возможности усовершенствования. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.09 - уголовный процесс и криминалистика; судебная экспертиза; оперативно-розыскная деятельность. - Классический приватный университет. - Запорожье, 2009.

Установлено наличие узкого (процессуального, нормативного) и широкого (криминалистического, информационного) понимания сущности доказательств. Сформулирована информационная и юридическая составные части нормативного понятия доказательства как любых сведений о факте (внешнем или внутреннем проявлении события, в том числе явления, деяния, вещественного источника) в целом либо его отдельной стороны, обладающих единством значимости, законности, допустимости и доброкачественности. Дано толкование противоположным названым основным юридическим свойствам отдельного доказательства понятиям и предложен вариант нормативного отражения дополнительных юридических свойств совокупности доказательств - согласованности и достаточности.

Раскрыта сущность первоначального, современного и перспективного этапов становления и развития междисциплинарного криминалистического и оперативно-розыскного широкого понимания доказательств как разновидности антикриминальных сведений и ступенчатого сущностно-видового, связываемого с принятием нового Оперативно-розыскного (Ордорегламентного) кодекса Украины, деления этих сведений в зависимости от порядка получения на криминалистические (основные доказательства, ориентирующие сведения) и оперативно-розыскную (вспомогательные доказательства, порочные сведения). Предложен принцип их использования в доказывании.

Усовершенствована классификация доказательств и их источников с учетом названных разновидностей антикриминальных сведений: в зависимости от порядка установления значимых для дела фактов (обстоятельств) на прямые и косвенные сведения обвинения и такого ж рода сведения общего значения; в контексте формирования обвинения на обвинительные, оправдательные, условно нейтральные и резервные; в зависимости от первоосновы на первоисточники и производные (однородные, неоднородные, суммативные).

Предложена в порядке разъяснения терминов УПК Украины классификация субъектов уголовного судопроизводства на главных субъектов, ответственных за полное, всестороннее, объективное и непосредственное выяснение всех обстоятельств дела; вспомогательных субъектов, способствующих выполнению указанной задачи, и на личностные источники доказательств, призванные быть источником такого рода сведений и подразделяемые наряду с этим на тех, кто отстаивает свои права (потерпевший, преследуемый и др.), кто получает доказательства (эксперт), кто является лишь источником доказательств (свидетель) и кто имеет неопределенный процессуальный статус (заявитель).

Уточнена нормативная сущность и ступенчатое видовое деление личностных источников: заявителя, свидетеля (очевидца, параочевидца, парасвидетеля), потерпевшего (дефактопотерпевшего, парадефактопотерпевшего, деюрепотерпевшего, парадеюрепотерпевшего), преследуемого (подозреваемого, обвиняемого, подсудимого, осужденного, оправданного, причастного, парапричастного, парапреследуемого), гражданского истца и ответчика, третьего лица с самостоятельными требованиями и без них, эксперта, представителя гражданского истца и ответчика, третьих лиц и несовершеннолетнего обвиняемого.

Усовершенствованы нормативное понятие и ступенчатое сущностно-видовое деление вещественных источников доказательств на документы (письмодокументы, изодокументы, фотодокументы, кинодокументы, видеодокументы, аудиодокументы, голограммодокументы, электрографодокументы, электроннодокументы, пластикодокументы, компьютеродокументы, полидокументы) и трассосубстанции (макрообъекты, микрообъекты, ультрамикрообъекты, ультраобъекты, параобъекты и латентнообъекты), когда таковые признаются в качестве макровещественных, микровещественных, ультрамикровещественных, ультравещественных, паравещественных либо латентновещественных источников доказательств после выполнения особых требований их процессуальной регламентации.

...