Правове регулювання виборчого законодавства на рівні Конституції

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Особливості виборчої системи України

2. Положення закону виборчої системи України

3. Прийняття конституції України

4. Запровадження пропорційної системи

Висновок

Використана література

Вступ

У сучасний період суспільного реформування, становлення громадянського суспільства і правової держави в Україні особливої актуальності набуває проблема пошуку оптимальних шляхів реалізації принципів демократії. Такий пошук визначає перебіг усіх політичних і державотворчих процесів. У правовому відношенні це дістає вираження насамперед у пошуках нових підходів до правового регулювання виборчого законодавства на рівні конституційного права.

1. Особливості виборчої системи України

правовий конституція виборчий законодавство

З прийняттям Конституції України пріоритетну роль у регулюванні суспільного розвитку належить інституту виборчого права. Кожен закон про вибори народних депутатів України 1989, 1993, 1997 та 2005 років на відповідному етапі становлення української державності виступив визначальним законодавчим актом у правовому регулюванні організації системи народовладдя. Однак до цього часу українське суспільство остаточно ще не визначилося з типом виборчої системи і поки що не має стабільного виборчого законодавства.

2. Положення закону виборчої системи України

За цих умов першочергового значення набувають дослідження в галузі парламентського виборчого права для узагальнення на належному рівні науково-теоретичного аналізу формування та застосування законодавства про вибори народних депутатів України.Нині нагальною є потреба у з'ясуванні питання, якою має бути оптимальна виборча система на виборах до парламенту, визначенні критеріїв відповідності законодавства про вибори народних депутатів України міжнародним виборчим стандартам, розкритті ролі парламентських виборів для становлення в Україні правової держави. Увага автора статті зосереджена на визначенні етапів еволюції виборчої системи в Україні, науковому обґрунтуванні місця Закону «Про вибори народних депутатів Україні» в цій системі, розгляді проблеми реалізації розвитку та вдосконалення напрямів формування в Україні різних виборчих систем, зазначенні її місця і ролі в системі демократичних інститутів. Особливістю України можна вважати часту зміну виборчого законодавства. Проведення практично кожних чергових виборів народних депутатів України та Президента України регулювалося іншим законодавчим актом. З одного боку, це ускладнювало практику застосування закону під час виборчого процесу. З іншого - такі постійні зміни були викликані швидким суспільно-політичним розвитком українського суспільства, бурхливим проявом якого стали драматичні події Помаранчевої революції кінця 2004 року. За останні роки додатковим фактором, що вплинув на еволюцію не лише законодавчого регулювання виборчих механізмів і процедур, а й власне виборчої системи, стали настійні намагання змінити конституційні засади стосунків між законодавчою та виконавчою владою в державі, змістити центр тяжіння у змішаній формі державного правління в Україні, зафіксованій Конституцією 1996 року, в бік парламенту.Проте для розуміння шляху еволюції виборчої системи та пов'язаних із цим механізмів реалізації основних принципів виборчого права необхідно оглянути весь шлях розвитку інституту демократичних виборів у сучасній Україні, нехай короткий за історичним виміром, однак надзвичайно ємний за своїм змістом і суспільними наслідками. Новітній виборчий досвід українського суспільства на загальнонаціональному рівні включає в себе вибори народних депутатів СРСР 1989 року, вибори Верховної Ради України 1990, 1994, 1998, 2002 та 2006 років. Відповідне виборче законодавство ілюструє поступовий, хоч і нерівномірний шлях українського народу до демократії, еволюцію ступеня законодавчої реалізації основних принципів виборчого права, що супроводжувалося переходом від однієї до іншої виборчої системи. Хоча вибори 1989 року проводилися ще не Україною, а колишнім СРСР, - відповідний виборчий закон 1988 року заслуговує на розгляд, оскільки яскраво характеризує стартові позиції, з яких почалися процеси демократії в Україні. Підкреслимо, що це були перші після встановлення тоталітарного радянського режиму альтернативні вибори; водночас низка їх особливостей не дає можливості кваліфікувати їх як справжні.1988 року було запроваджено інститут народних депутатів від громадських організацій, які становили третину (750 осіб) від загальної кількості народних депутатів СРСР і обиралися на з'їздах, конференціях або пленумах загальносоюзних органів цих організацій. Керівні органи деяких організацій отримували право призначення депутатів без звернення до виборців. Це були формальні вибори - члени керівних органів громадських організацій мали не два голоси, як основна маса виборців у територіальних виборчих округах, а три чи навіть біль ше. З іншого боку, спосіб обрання депутатів суперечив принципу загальності, оскільки депутати обиралися лише керівними органами. Вибори фактично були непрямими (ступеневими).

Депутатський корпус складався з представників номенклатури і тих осіб, які відбивали класові, партійні, національні, професійні, статеві пропорції населення. Ради одностайно схвалювали всі запропоновані «згори» рішення, а виборці не могли вплинути на поведінку свого представника, як і депутат - на дії когось із міністрів. Знайти аналог такого антидемократичного інституту в історії виборів просто неможливо.

Виборча система мала дві складові: перша - стосовно критерію обрання депутатів (вибори проводилися за мажоритарною системою в одномандатних округах у двох турах: у першому - для обрання була необхідна абсолютна більшість, у другому - відносна); друга - стосовно участі виборців у голосуванні. Вибори вважалися такими, що не відбулися, якщо в них взяли участь менше 1/2 виборців округу.

Закон СРСР 1988 року відобразив внутрішні суспільно-політичні суперечності «епохи гласності і перебудови»; він став вихідним пунктом еволюції виборчого законодавства України, а його застосування - джерелом перших навичок практичної участі громадян в альтернативних виборах. Водночас питання модифікації виборчої системи не дискутувалося: вона була такою ж, як і в союзному законі 1988 року. Головною рисою першого в незалежній Україні виборчого закону 1993 року став його відверто «антипартійний» характер. Зокрема, партія, вже зареєстрована Міністерством юстиції, мала пройти повторну реєстрацію у Центральній виборчій комісії, провести конференцію (збори) обласної організації та подати список не менше 100 членів обласної організації із зазначенням дати народження, домашньої адреси, серії і номера паспорта; остання вимога в умовах тодішнього політичного режиму в Україні була достатньо загрозливою для членів багатьох партій. Зміни у виборчій системі, передбачені законом 1993 року, мали просто катастрофічні наслідки для формування парламенту України. По-перше, незмінною залишилася друга складова виборчої системи 1990 року: був збережений 50-відсотковий поріг участі виборців для визначення виборів «такими, що відбулися». По-друге, перша складова - двотурова мажоритарна система абсолютної більшості - була доведена до абсурду: обраним в одномандатному виборчому окрузі вважався кандидат, який отримував абсолютну більшість голосів, у тому числі і в другому турі. Крім того, кандидат, не обраний в окрузі, втрачав право балотуватися на повторних виборах. Внаслідок застосування такої виборчої системи Верховна Рада України другого скликання розпочала роботу, маючи лише трохи більше двох третин свого конституційного складу, і до кінця скликання жодного дня не працювала в повному складі. У 71 окрузі з тих, де не було обрано депутата, кандидат-переможець набирав понад 47 відсотків голосів, кілька десятків округів показали нижчий результат. Воля невеликої кількості виборців (часом менше, ніж 10 відсотків), які проголосували в другому турі проти обох кандидатів, виявилася вирішальною.

В результаті проведення повторних виборів деякі округи так і не отримали свого представництва протягом усього часу скликання Верховної Ради України. Певний переляк від такого досвіду досі залишає слід у Конституції України: Верховна Рада України вважається повноважною, якщо обрано не менше двох третин від її конституційного складу. Вибори до парламенту країни, що відбулися в березні 1994 року, проходили за новим законом, прийнятим на 8-й сесії Верховної Ради 12 скликання 18 листопада 1993 року. Проте багато положень закону мало яскраво виражений демократичний характер. Це, зокрема, такі з них:

а) закон надає право обирати всім громадянам, які досягли 18 років. «Депутатом може бути обраний громадянин України, який має право голосу, не молодший 25 років, і на день виборів який проживав на території України не менше 2 останніх років».

б) обумовлює принцип «один виборець - один голос». Права голосу позбавлялися на певний період особи, які за вироком суду перебували в місцях позбавлення волі. Однак рішенням Конституційного суду від 26 лютого 1998 року норма закону була визнана неконституційною і втратила чинність.

в) закон забезпечує виборцям таємність голосування та неприпустимість контролю чи обмеження їхньої волі, виявленої шляхом голосування.

г) важливим моментом є відкритість процесу підготовки та проведення виборів, що прямо обумовлено законом.

Вперше був закріплений інститут спостерігачів, в тому числі й іноземних в українському виборчому законодавстві.

д) вся важлива інформація стосовно виборів має поширюватися через ЗМІ в національному масштабі, яка повинна публікуватися українською, російською та іншими мовами.

е) закон передбачав створення виборчих дільниць у лікарнях, інших закладах, на кораблях, що перебувають у плаванні, та в разі необхідності, за кордоном для громадян країни, які перебувають там.

є) уперше кандидатам у депутати потрібно було подолати символічний бар'єр у вигляді збору 300 підписів виборців відповідного виборчого округу на свою підтримку.

3. Прийняття конституції України

Прийняття Конституції України 1996 року стало важливим етапом у розвитку і становленні українського виборчого законодавства. Розділ ІІІ спеціально присвячений регулюванню питань виборів та референдумів. Конституція України 1996 року не містить вказівок на виборчу систему, залишаючи це предметом регулювання спеціальними законами. Підкреслюємо цей факт у зв'язку з дещо іншим підходом, застосованим у Законі України «Про внесення змін і доповнень до Конституції України» від 8 грудня 2004 року. Уроки виборів 1994 року зламали опір тих українських політиків, які намагалися зберегти старі, укорінені в досвіді радянського часу традиції проведення ви бо рів. Виборча система, запроваджена законом 1997 року, відійшла від ідеї абсолютної більшості; проте вона мала компромісний характер. Слід зазначити, що іще до розгляду та прийняття Закону України «Про вибори народних депутатів України» Верховна Рада України протягом весни - осені 1997 року повертала його 13 разів, а в остаточній редакції, після врахування пропозицій і зауважень Президента, він був прийнятий 14 жовтня 1997 року. Виборча система 1998 року була змішаною: 225 народних депутатів обиралися за системою пропорційного представництва, інша половина - за мажоритарною. На відміну від широко відомої німецької змішаної системи, застосована в Україні - була простим механічним поєднанням зазначених систем. Народні депутати обиралися громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. В законі 1997 року зазначалося, що «участь громадян України у виборах є добровільною» [16, 1]. Вважається, що виборці, які не брали участі у голосуванні на виборах, підтримують результати волевиявлення тих виборців, які взяли участь у голосуванні. Знижено вік учасників виборів, порівняно із Законом 1993 року - пасивне виборче право надається громадянину України, який досяг 21 року і проживає на території України протягом останніх 5 років . У Законі зазначено, що недержавне фінансування здійснюється за рахунок пожертвувань як фізичних, так і юридичних осіб. Крім того, у виборчому законодавстві 1997 року розширено і детально описано, які саме реквізити повинні бути присутніми у підписному листі. «Cтатус офіційних спостерігачів визначається положенням, яке затверджує ВРУ», котрі реєструються Центральною виборчою комісією. Вибори проводилися в єдиному загальнодержавному виборчому окрузі, з єдиним списком кандидатів від кожної партії (блоку) і з голосуванням лише за список без преференцій. Встановлювався виборчий поріг у 4 відсотки від загальної кількості виборців, які взяли участь у голосуванні. Розподіл мандатів здійснювався за методом найбільших остач. Така система була сприйнята як справедлива. Мажоритарна складова виборчої системи базувалася на так званій вестмінстерcькій моделі, яку ще називають «перший отримує мандат». Такий підхід спрощував виборчий процес, даючи змогу провести вибори в один тур. Ці цілі в основному були досягнуті: за пропорційною складовою до парламенту пройшли 8 партій у 1998 році; 6 - у 2002 році. Однієї з основних цілей політичного структурування самого парламенту змішана система не досягла: результати виборів у мажоритарних округах кардинально змінили підсумки голосування щодо політичних партій і блоків. Напередодні виборів 2002 року були намагання змінити виборчу систему. Верховна Рада України 2001 року ухвалила закон, який базувався на застосуванні лише пропорційної системи. Шість разів вищий законодавчий орган країни приймав закон і шість разів він повертався до парламенту з «вето» Президента. В результаті компромісу була збережена виборча система зразка 1998 року. Дискусії навколо виборчої системи відновилися після виборів Президента України , а також у зв'язку з намаганнями певних політичних кіл провести зміни до Конституції України, спрямовані на зміну форми правління. Підсумком нового компромісу стали дві позиції в Законі від 8 грудня 2004 року, які стосуються виборів народних депутатів України. Змінена редакція статті 81 Конституції запроваджує елементи так званого імперативного мандата народного депутата щодо партії (блоку), яка його висувала на виборах. Прикінцеві та перехідні положення цього закону приписують провести чергові вибори до Верховної Ради України 2006 року за пропорційною виборчою системою в єдиному окрузі. Стаття 1 Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 7.07.2005 року вказує, що вибори депутатів здійснюються на засадах пропорційної системи з обранням депутатів у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі від політичних партій, виборчих блоків політичних партій.

4. Запровадження пропорційної системи

В Україні давно назріла необхідність запровадження пропорційної системи. Про це свідчила низка чинників.

По-перше, запровадження пропорційної системи із зовнішньополітичної перспективи поставило Україну в один ряд з такими країнами, як Польща, Чехія, Словаччина, Литва, Естонія, які вже під час перших виборів після розпаду СРСР запровадили пропорційну систему, а отже, певною мірою стало свідченням європейського вибору України. По-друге, низькі рівні інституціоналізації політичних партій та структуризації українського суспільства, з одного боку, і механізми посилення партійної системи та збереження плюралізму в суспільстві - з іншого, стали суттєвим аргументом на користь пропорційної системи. По-третє, практика застосування мажоритарної та змішаної виборчих систем свідчила про позитивні зміни в партійній системі в результаті запровадження пропорційної складової. Отже, запровадження пропорційної моделі було справді виправданим та затребуваним . В Україні її ідея полягає в таких позиціях:

1. Партія висуває список кандидатів, кожен з яких «приписується» до одного з виборчих округів (аналог одномандатного виборчого округу).

2. Визначення кількості мандатів, отриманих партією, відбувається на засадах пропорційності в межах держави.

3. Кандидати у списку партій упорядковуються залежно від кількості голосів, поданих за партію в окрузі, до якого прикріплений кандидат.

Згідно з новим виборчим законодавством підрахунок голосів здійснюється з використанням квоти Хейра та тривідсотковим бар'єром у єдиному багатомандатному окрузі. На практиці це означає, що під час підрахунку голосів загальну кількість бюлетенів ділять на кількість мандатів і таким чином визначають квоту. Те, скільки цілих квот міститиме відсоток голосів, набраних політичною силою, відповідатиме кількості отриманих нею мандатів.

Власне, саме такий спосіб було застосовано для визначення переможців у 1998 та 2002 році.

Така система сприяє, з одного боку - високому ступеню пропорційності переведення голосів виборців у депутатські місця, а з іншого - залишає достатньо механізмів партійного контролю. Загалом цю систему можна вважати першим кроком до формування ефективної виборчої системи. Понизивши бар'єр до трьох відсотків, Україна випала із загальнорегіональних тенденцій до підвищення виборчого порогу з метою уникнення розпорошеності парламентських партій.

Водночас такий крок можна розглядати як поступку для невеликих партій із впливовими лідерами. Використання пропорційної системи в Україні має свої переваги та недоліки. Основними публічними аргументами на користь застосування пропорційної системи слугують:

1) стабільна політична структуризація законодавчого органу;

2) створення більших можливостей для формування коаліційного уряду;

3) розвиток партійної системи;

4) сприяння утвердженню загальнонаціональних інтересів;

5) зменшення впливу адміністративного ресурсу на результати виборів.

«Прихованими» аргументами «проти» є:

1) марне витрачання чималих коштів і зусиль у виборчий період як діючими депутатами-одномандатниками, так і їх найбільш далекоглядними потенційними суперниками в округах;

2) низький соціологічний рейтинг частини українських партій;

3) домінування вузькопартійних інтересів над загальнонаціональними. Використання пропорційної системи зробить суттєвий крок уперед на шлях трансформації політико-правової системи України до кращих європейських стандартів.

Висновок

Вибори до Верховної Ради України є важливим показником народовладдя і мають суттєве значення для становлення в Україні правової державності на демократичних засадах, реалізації установчої влади народу. На сучасному етапі йде процес становлення державної правової політики у сфері виборчих правовідносин, зорієнтованої на забезпечення виборчих прав громадян. Але їй не вистачає стабільності, системності, наукової обґрунтованості, спрогнозованості, концептуальної визначеності.

Парламентське виборче законодавство в радянський і сучасний періоди пройшло кілька етапів. Тенденціями його розвитку є поступова демократизація, розширення кола суб'єктів виборчих правовідносин, ґрунтовніша регламентація від етапу до етапу стадій виборчого процесу, збільшення кількості процесуальних норм у загальному масиві виборчого законодавства, орієнтація на всебічне гарантування виборчих прав громадян.

Пріоритетними напрямами вдосконалення законодавства про вибори народних депутатів України на сучасному етапі державотворення мають виступати, по-перше, проблеми формально-правової організації означеного законодавства: структуризація, систематизація; по-друге, вдосконалення правового регулювання виборчого процесу; по-третє, вдосконалення правового регулювання механізмів судового захисту виборчих прав громадян України та оскарження порушень виборчого законодавства.

Використана література

1. Богашева Н., Ключковський Ю. Еволюція виборчої системи в Україні // Вісник Центральної виборчої комісії. - 2005. - № 1.

2. Дешко Т. Пропорційна виборча система в Україні: передумови запровадження та основні характеристики// Віче. - 2005. - № 7-8.

3. Ставнійчук М.І. Вибори в Україні / НАН України; Інститут держави і права імені В.М. Корецького. - К., 1998.

4. Ставнійчук М.І. Законодавство про вибори народних депутатів України: актуальні проблеми теорії і практики / Інститут держави і права імені В.М. Корецького НАН України / В.Ф. Погорілко (ред). - К.: Факт, 2001 .

5. Малишко М.І. Парламентські вибори 2002: Довідник виборця / Українська академія наук національного прогресу; Інститут правознавства; Слов'янський комітет України. - К.: ТОВ ВВФ «Котигорошко», 2001.

6. Малишко М.І. Парламентські вибори-98: Довідник / Українська наукова асоціація; Незалежний науковий правовий центр. - К., 1997.

7. Давидов Р.К., Кравченко В.В., Лінецький С.В. Коментар Закону України «Про вибори народних депутатів України » / М.І. Ставній чук (ред.), М.І. Мельник (ред.). - К. : Атіка, 2002.

8. Кіс Т. Виборчі системи та їх політичні наслідки // Нова політика. - 1996. - № 2.

9. Про внесення змін до Конституції України: Закон України від 08.12.04. // Відомості Верховної Ради України. - 2005. - № 2.

10. Кальченко С. Правові можливості оскарження в адміністративному порядку порушень Закону «Про вибори народних депутатів» // Юридичний журнал. - 2005. № 9 (39)

Размещено на Allbest.ru