Особливості республіканської форми державного правління в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Особливості республіканської форми державного правління в Україні

Зміст

демократичний республіка влада

Вступ

1. Поняття та сутність форми правління

1.1 Монархічна форма правління

1.2 Республіканська форма правління

1.3 Особливості України як сучасної демократичної республіки

2. Особливості республіканської форми правління в Україні

2.1 Характеристика законодавчої гілки влади в Україні

2.2 Виконавча гілка влади та її характеристика

2.3 Судова влада в Україні

3. Роль та місце контрольно-наглядових органів в Україні

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Із проголошенням в 1991 році незалежності України одним із першочергових заходів, вжитих молодою державою, було запровадження інституту президентства. Для України, яка за нетривалий період своєї чергової незалежності пережила істотні зміни форми правління ? від радянської республіки через президентську республіку до парламентсько-президентську республіку, ? характерною була відповідна зміна правового статусу Президента України ? глави Української держави.
Наділення Президента України закріпленими Конституцією України функціями визначають його формальне місце у конституційно визначеному механізмі реалізації державної влади. Конституція України, закріпивши за Президентом України ряд функцій (виступати від імені держави, бути гарантом дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина тощо), дозволила визначити його фактичне місце серед органів державної влади та у політичній системі суспільства. Функції і повноваження Президента України дозволяють визнати, що він не включений до системи органів жодної гілки влади, а є рівноправним органом.

На ряду з цим дуже важлива роль парламенту республіки, законодавчого органу держави і його взаємодія з президентом. Поряд з вище викладеним дуже важлива актуальна дослідження республіканської форми державного правління.

Об'єктом дослідження є особливе коло суспільних відносин що виникають і функціонують в рамках норм конституційного права які закріплюють республіканську форму правління в Україні.

Предметом дослідження є наукові роботи по заданій тематиці, Конституції зарубіжних держав, приклади з історії.

Мета та завдання дослідження:

Дослідити поставленні питання стосовно республіканської форми правління.

Структура та обсяг дослідження. З урахуванням поставлених перед дослідженням завдань, робота складається із вступу, трьох розділів, що включають в себе 6 підрозділів, висновку та списку використаних джерел. Історично склалося так, що питання, пов'язані з владою, державою завжди викликали та викликають значний інтерес у нашому суспільстві. Вони наболілі в сучасних умовах, на них замикаються непрості взаємини президентських і парламентських структур, труднощі порозуміння й одностайності, наслідки непродуманої приватизації, податкова політика, розгул злочинності, дошкульна проблема високих цін і тарифів та багато іншого. А також “гібридної війни” яку розв'язала сусідня держава.

Наразі тема вдосконалення державного правління, державного устрою і державного режиму - одна з основних для кожного громадянина тієї чи іншої держави, зокрема й України. Адже будь-яка держава є єдина по суті, змісту та формі. Щоб вона активно функціонувала, щоб якісно й ефективно діяв її механізм, потрібна чітко організована державна влада, яка, гарантуючи цілісність та безпеку суспільства, здійснювала б керівництво суспільством в інтересах домінуючої частини населення. Врахування цих закономірностей - необхідна передумова побудови в Україна саме така держава, яка могла б посісти гідне місце в європейській та світовій співдружності держав.

1. Поняття та сутність форми правління

У концентрованому вигляді різні підходи до розуміння поняття "форма державного правління" відображено у дефініціях, що містяться в юридичній літературі межі XX-XXI ст. Формально ці дефініції можна поділити на прості й складні. Прості дефініції невеликі за обсягом, зміст їх вказує лише на найсуттєвіші ознаки поняття. Такий підхід до дефінітивного формулювання форми правління використали П. Рабінович, В. Шаповал та деякі інші вчені, котрі з незначними варіаціями визначають форму правління як спосіб (устрій, тип головування) організації вищої державної влади. Складні дефініції більші та змістовніші. За обсягом охоплених ними ознак їх можна поділити на три групи.

Вихідною для першої групи обрано дефініцію, запропоновану харківською дослідницею О. Скакун, котра визначає форму державного правління як "порядок утворення й організації вищих органів влади в державі". Для другої групи дефініцій характерне доповнення, котре вказує на певний зв'язок органів державної влади не тільки між собою, а й з населенням. Третя група - це своєрідний конгломерат дефініцій, що характеризується певним індивідуальним змістом. У цьому сенсі заслуговує на увагу дефініція, запропонована Е. Григонісом, на думку котрого форма правління "являє собою організацію вищої державної влади в країні, певні способи її здійснення, що залежать від політичного режиму". Отже, в юридичній науці відсутній єдиний підхід до визначення досліджуваних понять, причиною чого є "вихоплювання (фотографування) їх образу" на певній стадії пізнавального процесу (онтологічній або ж гносеологічній), сприйняття їх як частини об'єктивно наявного матеріального світу або певного ідеального образу (моделі), створеного у свідомості.

Вирішальне значення для з'ясування змісту форми державного правління мають відносини вищих органів державної влади, зумовлені відповідним принципом, що є основою інституціональної системи влади. Таким принципом може бути концентрація, що мінімізує кількість взаємозв'язків у системі влади, або деконцентрація, яка розширює їх. Чимало фахівців до системи зв'язків форми державного правління (як суб'єкта відповідних владних відносин) зараховують і населення.

Воно, безперечно, впливає на форму державного правління, але ця дія непряма і зумовлена взаємовідносинами в суспільстві, матеріальними умовами життя населення та державою, яка у соціальному значенні є об'єднанням людей на основі певного інтересу. Цей інтерес, котрий держава як політична організація "захищає", слугує барометром, котрий визначає соціальну сутність держави. Вона, у свою чергу, зумовлює зміст її загальної форми. З огляду на це можна запропонувати визначення форми державного правління у онтологічному сенсі - це інституціонально-функціональна система державної влади, зміст якої визначається певним порядком її формування, принципами організації та взаємодії її суб'єктів - вищих органів державної влади. Для отримання загального уявлення про форму правління держави певного історичного типу, виявлення закономірностей її становлення та розвитку, загальних ознак та особливостей, виокремлення її типів, видів, підвидів тощо слід перейти на гносеологічний рівень пізнання.

"Форма державного правління" як поняття юриспруденції є "гносеологічним продуктом" двох її галузевих наук: загальної теорії держави і права та конституційного (державного) права. Аналіз понять форми державного правління, авторами котрих є представники як загальнотеоретичної, так і конституційно-правової науки, доводять, що в їх межах диференційований підхід ще не сформувався. Свідченням цього є наведені дефініції, зміст яких найчастіше однаково тлумачать і теоретики, і конституціоналісти. Щоб усунути своєрідну "понятійну" плутанину, котра виникає в цих випадках, необхідно визначитися з обумовленими предметами кожної з вищезазначених юридичних наук відповідними рівнями теоретичного осмислення досліджуваного нами явища. На вищій "сходинці" цього пізнавального процесу перебуває загальна теорія держави і права. Оскільки її пізнавальні підходи максимально близькі до філософії, то вироблене теоретиками поняття "форма державного правління" має ґрунтуватися передусім на філософській категорії "форма" (спосіб існування та вираження змісту якоїсь соціальної реальності). Отже, з позиції загальнотеоретичної науки форма державного правління - це спосіб існування та вираження того аспекту змісту держави, котрий зовнішньо відображається в історично обумовленій структурно-інституціональній системі верховних органів влади. За допомогою пізнавальних засобів загальної теорії держави і права таким чином створюється універсальний для всіх історичних епох, максимально узагальнений теоретичний образ, модель досліджуваного явища - форми правління.

Конституційне (державне) право розглядає форму державного правління як стійку, закріплену в юридичних нормах, інституціональну систему влади, зміст котрої визначається правовим статусом (порядком формування, компетенцією, принципами організації та взаємодії) вищих органів державної влади. Однак, якщо для теоретиків форма правління - це спосіб вираження історично обумовленого змісту держави, то для конституціоналістів - це сукупність юридичних норм, державно-правовий інститут, який регулює сферу відносин, пов'язану з інституціональним оформленням зазначеної системи верховної влади. Отже, досліджуючи форму державного правління, і теоретики, і конституціоналісти відтворюють різні за рівнем узагальнення теоретичні моделі форм державного правління. їх ефективність можна оцінити тільки при зіставленні з їх практичними проявами або політичними формами державного правління (Г. Єллінек), котрі є предметом вивчення політології.

Політична форма державного правління (державно-політичний режим) - динамічна система функціональних взаємовідносин відповідних суб'єктів влади, результатом якої є реальне (практичне) правління в державі. В ідеалі і теоретико-юридична, і політична моделі форми державного правління повинні збігатися, але специфіка сучасної політико-правової ситуації така, що у більшості держав цього не відбувається. Тому необхідно зважати на багатомірність форм державного правління.

Історичні типи форм державного правління. Їх сучасна класифікація спирається на підготовлений попередніми поколіннями дослідників базис. Найбільшою різноманітністю відзначаються класифікаційні схеми зарубіжних державознавців, котрі спираються на формально-юридичні або політико-практичні критерії. Для постсоціалістичної, у т. ч. і сучасної вітчизняної юридичної науки, незважаючи на деякі інноваційні підходи (Е. Григонис, Р. Мухаєв), загальноприйнятою є узагальнююча класифікаційна схема, за якою усі сучасні держави за формою правління поділяють на два види: монархія та республіка. Монархії бувають необмежені (абсолютні) та обмежені, або ж конституційні (дуалістичні та парламентські).

Республіки - класичні (президентські та парламентські), гібридні (змішані) та деякі особливі, що існують в одній або ж у невеликій групі держав. Засади цієї класифікації, певним чином "модернізовані" вітчизняними державознавцями радянських часів, закладені були ще на межі XIX-XX ст. Базові елементи цієї конструкції збереглися досі, але певні її ланки потребують удосконалення з урахуванням соціально-політичних реалій сучасного світу.

У цій сфері головною науковою проблемою є типологізація форм державного правління, оскільки юридична наука продовжує оперувати такими поняттями, як "основні форми (види) форм правління ".Для подолання цієї проблеми необхідно "замкнути" понятійний ряд: "держава - історичний тип держави - історичний тип форми держави - історичний тип форми державного правління " та переглянути критерії типологізації і класифікації форм державного правління. Цей понятійний ряд для різних історичних епох виглядає так:

1) держава епохи станово-кастового суспільства за історичним типом - нереспубліка за історичним типом форми держави - монократія, за історичним типом форми державного правління - монархія;

2) держава епохи громадянського суспільства за типом - республіка, за типом форми держави - полікратія.

За типом форми правління було б доречно позначити державу замість "республіка" терміном "поліархія". Ще на початку XX ст. автори Оксфордського словника (1909) тлумачили його як "управління державою чи містом багатьма на противагу монархії" (вперше в широкий науковий обіг термін запроваджено на початку 50-х років XX ст. американським політологом Р. Далем, але він вкладав в нього широкий смисл, вважаючи поліархію типом громадянського суспільства). Більш слушною є думка авторів словника.

У вітчизняному державознавстві термін "поліархія" використовують політологи, хоча доцільно, щоб ним оперувала і юриспруденція. Використання "поліархії" замість "республіки" при типологізації форм державного правління, по-перше, усунуло б існуючий мовно-термінологічний "грецько-латинський" дисбаланс у цьому питанні, використовуючи одну мову - грецьку (грец. monarhia - poly і arche), котра є загальновизнаним термінологічним джерелом державознавства, на відміну від латинської, яку вважають мовою права (правознавства).

По-друге, можна уникнути дисбалансу між етимологічним змістом цих понять. Монархія - влада, яка є похідною від одного суб'єкта, а правління є результатом дії теж одного державного органу - монарха; поліархія - влада, яка похідна від багатьох суб'єктів (народу), а правління є результатом колективних дій теж багатьох (більше одного) державних органів.

По-третє, обидва терміни за природою відображених в них явищ є юридичними (нейтральними), оскільки безпосередньо пов'язані з державною владою. За попереднього поділу монархія - за змістом політико-правовий термін, республіка - соціальний.

По-четверте, використання термінологічної пари "монархія - поліархія" забезпечує певний порядок у понятійному ряду: "держава - історичний тип держави - історичний тип форми держави - історичний тип форм державного правління", де термін "республіка" з огляду на свій етимологічний зміст, у понятійно-категоріальній ієрархії має посісти вищу, ніж раніше, сходинку.

Нагальною є потреба у створенні комплексного класифікатора форм державного правління як певної сукупності ієрархічно розміщених критеріїв, котрі, залежно від свого змісту, будуть використовувати для визначення типів, видів та підвидів форм державного правління. До такого класифікатора варто включити такі класифікаційні критерії:

1) принцип поділу влади, відсутність або наявність якого вирішально впливає на спосіб та механізм реалізації державної влади, а відповідно і на здійснення правління в державі;

2) режим взаємодії вищих органів законодавчої і виконавчої влади (режим злиття, режим поділу, режим співробітництва) та ступінь впливу інститутів глави держави і законодавчої влади через засоби формування та контролю на урядову владу;

3) спосіб (порядок) формування вищих органів виконавчої та законодавчої влади.

Критерій, що вказує на способи формування державних органів (особливо інституту глави держави), донедавна більшість дослідників вважала головним. Однак його вміщено на останньому місці, оскільки у сучасних умовах він набув формального характеру. Як підтвердження, можна вказати на однаковий правовий статус глав держав з т. зв. парламентською формою правління, коли одні з них наслідують цю посаду ("парламентська монархія"), а інші - на неї обираються ("парламентська республіка").

У сучасній юридичній літературі відзначено, що "обидві форми державного правління не мають принципової різниці в організації та функціонуванні вищих органів державної влади, за винятком визнання главою держави обраного президента або, відповідно, спадкового монарха". Порядок заміщення посади глави держави на певному історичному етапі (майже до початку XX ст.) був одним з тих основних чинників, що визначав зміст форми правління. Проте згодом він втратив першорядне значення, оскільки визначальним для поділу форм правління стало визнання принципів, на яких вибудовується відповідна система владних органів, котра здійснює правління у державі, а не хто є главою держави і яким шляхом він заміщує цю посаду. З урахуванням цього можна зробити удосконалену класифікаційну схему форм правління сучасних держав.

Отже, обравши за основу принцип поділу влад, відсутність або наявність якого обумовлена сутністю держави відповідної історичної епохи, вихідними для цієї класифікації одиницями будуть, з одного боку, монархія, обумовлена типом держави станово-кастового суспільства з його монократичною формою, а з іншого -поліархія, обумовлена типом держави громадянського суспільства з його полікратичною формою. Фомрма держамвного правлімння -- це спосіб організації верховної влади, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, а також взаємовідносини з населенням держави.

1.1 Монархічна форма правління

Монархія -- форма державного правління, за якої найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі -- спадкоємному монархові. Монархів офіційно називають по-різному: царями і царицями, імператорами й імператрицями, великими князями й великими княгинями, принцами і принцесами тощо. Історично монархії виникали за різних обставин. Монархія могла вирости з племінного союзу, і тоді монархом стає вождь племені чи союзу племен, монархом міг стати полководець абоверховний священик якогось із релігійних культів. З часом посада монарха може стати спадковою, і тоді утворюються монархічні династії. Влада в монархії може передаватися й не за спадковим принципом, як це, наприклад, часто траплялося в Римській імперії. Монархічна влада може бути узурпована шляхом насильства внаслідок державного перевороту, як це сталося наприклад при переході від Римської республіки до Римської імперії. Через посередництво старолатинської мови (monarcha) запозичено з грецької грец. Мпнбсчот утвореного з числівника Мпнот «один, єдиний», пов'язаного з Мвнот «рідкий» ті іменника бсчот «керівник, вождь», пов'язаного з дієсловом бсчщ «починаю, (я) є першим, паную».

Монархічні форми правління. В сучасному розумінні монархія -- не просто влада одного, але влада успадкована. Ця влада нерідко боготворяється. В Російській імперії вважалося, що джерелом влади є Бог(самодержав'я), а основою влади служать її моральний авторитет у суспільстві і традиція, в силу чого влада спадкова та невід'ємна. В Японії Імператор до 1945 року вважався сином богині Сонця -- Аматерасу. Нині божественне походження влади монарха мало кого хвилює: з історії відомо, що феодали ставали монархами і здобували трон для себе і своїх нащадків іноді в результаті виборів (зрозуміло, не всенародних), частіше шляхом насильства, зрідка через запрошення, тобто цілком земних процедур. З цього виходить і більшість чинних конституцій монархічних держав.

Так, згідно зі ст. 1 Конституції Японії 1946 року, «Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею народу, якому належить суверенна влада». Символом єдності і постійності держави називає короля ст. 56 Конституції Іспанії 1978 року. Головне, проте, не в тому, як в конституції характеризується монарх. Бельгійська конституція 1831 року, наприклад, взагалі такої характеристики не містить. Головне -- в повноваженнях монарха. Залежно від того, які вони, розрізняються різні форми правління.

Абсолютна монархія. Ця форма правління типова для пізнього феодалізму, коли в глибинах аграрного ладу виникають зачатки індустріального суспільства. Характеризується вона тим, що в руках монарха концентрується вся повнота державної влади. Монарх сам видає закони, може безпосередньо керувати адміністративною діяльністю або призначати для цього уряд, вершить вищий суд. Жодних обмежень його влади немає, принаймні юридично, хоча політичні, морально-етичні, релігійні і інші чинники можуть бути присутні. Піддані юридично безправні, оскільки монарх не наділяв їх якимись правами і не відбирав ці права. В сучасних умовах абсолютна монархія -- надзвичайна рідкість. Як приклад можна згадати Саудівську Аравію, Оман. Такі держави можуть сьогодні мати навіть символічні конституції, проте ці акти не є конституціями в повному розумінні слово, оскільки не обмежують владу монарха. Такою конституцією була, наприклад, Тимчасова конституція Катару 1970 року.

Монархи в Саудівській Аравії і Омані вважаються також вищими духовними особами, що ще більше посилює їхню владу. Проте все ж таки ця влада не безмежна: особлива роль належить правлячій сім'ї, яка на своїй раді вирішує, зокрема, питання престолонаслідування (успадковує не обов'язково син колишнього монарха), може примусити монарха відректися від престолу. Для абсолютної монархії характерний авторитарний політичний режим, а державний режим іменується абсолютизмом.

Теократична монархія. Теократична монархія -- це різновид абсолютної монархії, за якої політична влада належить голові церкви або релігійному лідерові.

Виборна монархія - тип монархії, коли новий монарх після припинення повноважень попереднього обирається парламентом, членами монаршої родини або іншим спеціальним органом.

Дуалістична монархія. Це первинна форма обмеженої, або конституційної, монархії. Тут вже спостерігається розділення влади у зародковій формі або досить розвинуте, принаймні відділення законодавчої влади від виконавчої. Законодавча влада належить у принципі парламенту, який обирається підданими або певною частиною їх, якщо виборче право цензове. Виконавча влада належить монарху, який може здійснювати її безпосередньо або через призначений ним уряд. Судова влада належить монарху, але може бути більш-менш незалежною. Проте розділення влад при даній формі правління звичайно урізане. Хоча закони приймаються парламентом, монарх користується правом абсолютного вето, тобто без його згоди закон не набере сили. Крім того, монарх звичайно може видавати надзвичайні укази, що мають силу закону і навіть вищу, а головне, може розпускати парламент, замінюючи фактично дуалістичну монархію абсолютною. Наприклад, в Йорданії після розпуску парламенту в 1974 році чергові парламентські вибори відбулися лише в 1989 році.

Уряд, якщо він є, за свою діяльність несе відповідальність лише перед монархом, але зовсім не перед парламентом. Останній може впливати на уряд тільки використовуючи своє право встановлювати бюджет держави. Важіль цей, хоча і достатньо могутній, може використовуватися лише раз на рік, а крім того, депутати, вступаючи в конфлікт з урядом або через нього -- з монархом не можуть не відчувати постійної загрози розпуску парламенту. Як і для абсолютної монархії, для монархії дуалістичної типовий авторитарний політичний режим. Державний режим може характеризуватися як обмежений дуалізм влади. Дуалістична монархія є зразком компромісу між панівною феодальною верхівкою суспільства та рештою громадян, в якому перевага все ж таки залишається за монархом і його оточенням.

Парламентська монархія. Ця форма правління існує звичайно у високорозвинутих державах, де перехід від аграрного ладу до індустріального супроводжувався переважно не докорінним знищенням колишніх інститутів влади, а поступовим їхнім перетворенням і пристосуванням до нових умов (Великобританія, Японія, Нідерланди, Бельгія, Швеція, Канада, Австралія тощо). Тут спостерігається розвинуте розділення влади при дотриманні принципу верховенства парламенту над виконавчою владою, демократичний або принаймні ліберальний політичний режим. Верховенство парламенту виражається в тому, що уряд, який звичайно призначається монархом, повинний користуватися довірою парламенту (або його нижньої палати), а монарх вимушений призначати главою уряду лідера партії, що має в парламенті (нижній палаті) більшість місць, або лідера коаліції партій, який має таку більшість. Чим ширша партійна коаліція сформувала уряд, тим цей уряд менш стійкий, бо тим важче досягати згоди між партнерами у складних питаннях. Часом варто якійсь партії відкликати своїх представників із уряду, як він втрачає необхідну більшість у парламенті (нижній палаті) і часто вимушений піти у відставку. Навпаки, в країнах, де існує двопартійна система (Великобританія, Канада, Австралія й ін.) або багатопартійна система з однією домінуючою партією (Японія 1955-1993 років) й уряди в принципі однопартійні, парламентарна модель відносин між парламентом і урядом практично перетворюється на свою протилежність. Юридично парламент здійснює контроль за урядом, проте уряд, який складається з лідерів партії і володіє в парламенті більшістю, повністю контролює роботу парламенту. Такий державний режим отримав назву системи кабінету, або міністеріалізму. Отже, при одній і тій же формі правління -- парламентській монархії -- можливі два державні режими: парламентаризм і міністеріалізм. Це залежить від існуючої в країні партійної системи.

Божественний Август -- засновник і перший цар одного з найвідоміших царств в історіі людства - Римського. Староруське поняття для опису життя суспільства і державного устрою, відоме в слов'янських мовах ще в часи перших перекладів св. Писання у VIII-IX ст. Широко вживалося в документах практично до XVIII, а в деяких випадках і до XX ст. Царство позначає державний устрій, відомий також як монархія (єдиновладдя) або самодержавіє (самодержавство), заснований на владі однієї особи -- самодержця або царя. Однак на старій Русі поняття царство мало дещо інший сенс, ніж сучасне поняття монархія. Подібно до випадків, згаданих у легендах Риму і Греції, а також текстах святого Писання, допускалось, що в деяких випадках цар на царство може обиратися.

На старій Русі відповідно до прийнятих в середньовічному світі уявлень виділяли кілька найважливіших царств за всю історію людства. До них відносили зокрема царство Єгипетське, царство Вавилонське, царство Ізраїльське, царство Римське (Римську імперію), царство Грецьке (Візантійську, Східну Римську Імперію) тощо. Київська Русь, Велике Руське князівство за поняттями тих часів царством не вважалось. Руське царство виникає лише у XV ст. -- саме така самоназва використовується в державному утворенні, відомому також під назвою царство Московське.

1.2 Республіканська форма правління

Республіканська форма правління - форма державного правління, за якої верховні органи державної влади обираються на певний термін, з окресленими законами повноваженнями; існує поділ влади на законодавчу, виконавчу, судову. Республіка відмінна від монархії -- форми державного правління, при якій верховна державна влада належить одній особі -- монарху, передається у спадок.

Республіці властиві такі риси:

Існування одноосібного і колегіального глави держави -- президента і парламенту.

Парламент представляє законодавчу владу.

Завдання президента -- очолювати виконавчу владу, але це характерно не для всіх типів республік.

Виборність на певний термін голови держави і інших верховних органів державної влади. Так, президент і парламент повинні обиратися народом на певний термін.

Юридична відповідальність голів держави. Наприклад, згідно із більшістю конституцій, у парламенту є право звільнення від посади президента за тяжкі злочини проти держави (імпічмент).

У випадках, передбачених конституцією, право представляти і виступати від імені держави має президент.

Існують три основних різновиди республіканської форми правління:

президентська республіка;

парламентська республіка;

республіка змішаного типу.

У президентській республіці президент обирається непарламентським шляхом -- прямими чи непрямими виборами населення (США, Аргентина, Мексика, Швейцарія, Іран, Ірак). Класичною президентською республікою вважають США. Глава держави (президент) особисто або з наступним схваленням верхньої палати парламенту формує склад уряду, яким керує сам. Уряд, як правило, несе відповідальність перед президентом, а не перед парламентом. У парламентській республіці глава держави (президент) не може впливати на склад і політику уряду, який формується парламентом і підзвітний йому. Повноважень у президента менше, ніж у прем'єр-міністра. Тут здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни. Президент обирається парламентом або ширшою колегією за участі парламенту (Італія, Греція, Індія, ФРН, Чехія, Угорщина).

Однією з сучасних форм державного правління є так звана змішана (парламентсько-президентська, або президентсько-парламентська) форма республіканського правління. Типовою ознакою такої форми правління є поєднання елементів президентської і парламентської республік, сильної президентської влади та ефективного контролю парламенту за діяльністю уряду. Уряд формується спільно президентом і парламентом, а та чи інша назва змішаної республіки визначається тим, у кого з них більше повноважень щодо формування та функціонування уряду. Президент має право головувати на засіданнях уряду. Президент обирається позапарламентським шляхом. Класичним зразком змішаної республіканської форми правління є Франція за конституцією 1958 року. В Європі -- Австрія, Румунія, Польща, Фінляндія, Україна та ін.

Роль президента в президентській і парламентській республіках. Для президентської республіки роль глави держави є досить значною. Вибір президента здійснюється незалежно від парламенту (прямим чи непрямим голосуванням). Президент поєднує повноваження глави держави і глави уряду. Парламент не може оголосити недовіру уряду або достроково припинити його повноваження. Пост прем'єр-міністра або відсутній, або відіграє допоміжно-координаційну роль (так званий «адміністративний» прем'єр у деяких країнах «третього світу»). Президент, використовувати право на видання виконавчих актів, ініціювати створення законів, використовувати право вето на прийняття законів, здатний відстоювати інтереси виконавчої влади. Президент у парламентських республіках, зазвичай не має у своєму розпорядженні реальної виконавчої влади. Його повноваження, за винятком суто церемоніальних, як правило узгоджуються з ініціативами уряду, створеного на парламентській основі.

У президентських республіках глава держави формує уряд за своїм розсудом, незалежно від розстановки сил у парламенті, а в парламентських республіках глава держави як-правило призначає уряд, підтриманий парламентською більшістю. Пост прем'єр-міністра, як правило, автоматично займає лідер партії (блоку партій), яка отримала перемогу на виборах, члени уряду можуть бути одночасно і членами парламенту. Недовіра парламентом одному члену кабінету спричиняє відставку всього уряду. Уряд замість відставки має право на розпуск парламенту і призначення нових виборів. Функція глави держави відокремлена від функції глави уряду.

Президент у змішаній республіці є верховним головнокомандувачем, як у президентській республіці. Інші повноваження президента специфічні для кожної такої країни. Так президент не завжди може мати права законодавчої ініціативи, розпуску парламенту. Він може формувати уряд, який затверджується парламентом або погоджуватися з пропозиціями парламенту щодо уряду.

В історії держав світу виникали різні види республік:

антична;

середньовічна (феодальна);

буржуазна;

соціалістична.

Історично виокремлюють аристократичну республіку, де право брати участь у виборах належить лише вищим верствам населення, і демократичну республіку, у якій право обирати вищі органи влади належить усьому населенню країни, що досягло певного віку і не обмежене законом або судом у можливості реалізувати виборче право. Сьогодні більшість країн світу є республіками. Хоча республіка вважається багатьма сучасною формою влади і синонімом демократії, це помилкова думка, заснована на тому, що історично було більше державних утворень з монархічною формою правління, де влада передається у спадок. У більшості сучасних республік голова держави (в основному, президент) обирається загальним голосуванням громадян країни або всенародно обраним парламентом. Влада голови держави також обмежена залежно від Конституції -- від досить солідних повноважень (США, Росія, Франція) до чисто церемоніально-представницьких функцій (Австрія, Німеччина, Італія).

На відміну від середньовічних республік, в багатьох сучасних демократичних державах обмежені не тільки термін повноважень президента, але й кількість термінів. Також обмежена, хоч і в різній мірі, влада голови держави. Право голосу в республіках мають всі громадяни країни. Для порівняння, у Венеціанській республіці дож обирався довічно і не всіма громадянами, а також мав практично необмежені повноваження. Проте, і в наш час^[в деяких країнах вибори не є загальними. У ПАР до 1990-х не мали права голосу темношкірі і мулати. У Естонії і Латвії права голосу не мають до третини постійних жителів.

У республіках відмінений інститут дворянства. Всі громадяни мають рівні права, проте, не всі постійні жителі, навіть народжені на території країн мають громадянство. У деяких республіках є довічні сенатори (Італія, Франція), але їхні місця не передаються у спадок. Проте республіка не є синонімом демократії. У багатьох країнах, офіційно республіках, скасовуються вибори Президента або відбуваються на безальтернативній основі. В той же час в багатьох державах-монархіях демократичні інститути широко поширені. Республіка -- найпоширеніша сьогодні форма державного правління. Монархія в деяких країнах -- лише данина традиції.

1.3 Особливості України як сучасної демократичної республіки

У нині діючій Конституції України, прийнятої 28 липня 1996 р., говориться про Україну як про суверенну, демократичну, правову, соціальну державу. 16 червня 1990 р., у період розпаду СРСР, Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, проголосивши державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту й неподільність влади Республіки в границях її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Із прийняттям цього політико-правового документа українські нації здійснила своє невід'ємне право на самовизначення: утворене національна держава, і які-небудь насильницькі дії проти нього з боку окремих особистостей або їхніх об'єднань переслідуються за законом. У Декларації відзначалося, що народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Таким чином, вказувалося, що джерелом державного суверенітету є народний суверенітет. Про це ж говориться й у діючій Конституції України.

Принцип народного суверенітету, принцип виборності органів державної влади, принцип поділу влади лежать в основі організації механізму демократичної держави, під яким розуміється держава, організація якого дає громадянам і їхнім об'єднанням можливість впливати на прийняття державних рішень, пов'язана з їхньою рівноправною участю у формуванні й наступному контролі органів держави. Принцип народного суверенітету, принцип виборності органів державної влади, принцип поділу влади закріплені діючою Конституцією України. Діюча Конституція України проголошує Українську державу як правове. Практика правової життєдіяльності українського суспільства й держави багато в чому доводить декларативність цього конституційного положення, однак не можна й заперечувати наявність передумов і початку процесу формування Української держави як держави правового, під яким розуміється держава, влада органів, посадових осіб якого обмежена правом. Іншими словами, ця держава, у якому організація й діяльність державної влади в її взаєминах із громадянами і їхніми об'єднаннями заснована на праві і йому відповідає. При цьому конституції сучасних правових держав, говорячи про зв'язаність державної влади правом і законом, не ототожнюють ці поняття. На це вказує й ст. 8 Конституції України, що закріплює дію в Україні принципу верховенства права.

Початок процесу формування української правової держави, зокрема, пов'язане з установою Конституційного Суду України, поступовим приведенням українського законодавства у відповідність із нормами міжнародного права, що закріплюють стандарти в області прав людини, проголошенням непорушності прав людини й установленням основ юридичного механізму, що гарантує їхню реалізацію, захист. Соціальна держава, у відмінність, наприклад, від держави класового, олігархічного, корпоративно-бюрократичного т. п., що охороняє й забезпечує вузькогрупові інтереси, інтереси меншостей населення, служить всьому суспільству в цілому, прагне до виключення або зменшення невиправданих соціальних розходжень, забезпечує соціальну захищеність особистості.

Формування так званого "середнього класу" (гаранта стабільності суспільства) - один з основних декларуємих напрямків соціальної політики Української держави. Ця політика, зокрема, проявляється у витраті певної частки бюджетних коштів на різного роду соціальні виплати. Наприклад, видаються субсидії нужденної для оплати комунальних послуг; проводяться й фінансуються великомасштабні соціальні програми (Національна програма "Україна", Програма зайнятості населення; створюються відповідні фонди наприклад, Державний фонд сприяння зайнятості населення, Національний фонд соціального захисту матерів і дітей «Україна - дітям».

Основними передумовами формування демократичного суспільства в Україні є:

- розширення економічної свободи;

- радикальна зміна інститутів суспільства, усієї системи цінностей й психології людей, які породила тоталітарна система;

- підвищення рівня політичної дисципліни і політичної культури громадян;

- встановлення ефективного контролю суспільства над політикою можновладців;

- подолання економічних проблем.

Динамізм демократичних процесів в Україні залежить від рівня:

- політичної активності громадян;

- економічної, соціальної й політичної стабільності суспільства;

- співвідношення політичних сил;

- розвитку національної ідеї та правосвідомості.

Сучасна модель демократії - плюралістична. Це система представницького правління, за якою парламентарі обираються народом і є відповідальними перед ним. Сучасною політичною наукою та всією громадсько-політичною думкою сформовано чіткі засади демократичної політики:

- оптимальне поєднання класового й загальнолюдського, універсального й національного;

- гуманістична спрямованість, подолання технократизму, насильства, злочинності;

- демократизм і моральність у здійсненні політики;

- громадянськість і патріотизм.

Під час вироблення та реалізації політики важливо враховувати такі основні чинники:

- конкретно історичні умови розвитку соціуму, геополітичні умови й географічне розташування держави;

- рівень участі чи відчуження населення щодо влади й державно-суспільних справ;

- спрямованість національної ментальності, рівень розвитку політичної та правової свідомості;

- етнонаціональний і демографічний чинники суспільного розвитку;

- відповідність політичних ідеалів і завдань історичній традиції, політичним цінностям певного суспільства, а також принципам гуманізму й соціальної справедливості;

- реальна міжнародна ситуація і ставлення до держави світової громадськості.

Таким чином, демократія набуває реального характеру лише тоді, коли вона ґрунтується на відповідних їй формах свідомості та культури суспільства, а її життєздатність безпосередньо залежить від психологічної готовності громадян відстоювати її принципи перед лицем тих, хто посягає на неї. Влада держави реально простягається настільки далеко, наскільки громадяни усвідомлюють себе залежними від неї. Тому усвідомлення громадянами їх особистої чи суспільної свободи обумовлює відповідне обмеження державної влади. У сучасній демократії політичні права доповнюються соціальними правами, які передбачають надання всім членам суспільства визначеного законодавством мінімуму соціальних благ. Вводиться принцип соціальної відповідальності приватних корпорацій; так само державні соціальні програми стають невід'ємною частиною державної практики.

2. Особливості республіканської форми правління в Україні

Форма правління - це певний спосіб організації верховної влади в державі, який характеризується структурою, порядком формування, компетенцією вищих органів державної влади, встановленим порядком взаємовідносин між ними, ступенем участі населення в їх формуванні. Форма правління є найважливішим елементом форми держави. Головною, визначальною ознакою форми правління є конституційно-правовий статус глави держави. Залежно від статусу глави держави сучасні держави за формою правління поділяються на дві групи - монархії та республіки.

Монархія - форма правління, за якої найвища державна влада повністю або частково зосереджена в руках монарха - одноосібного глави держави, який здійснює владу за власним правом, а не на підставі делегування. Найчастіше, влада монарха є довічною і передається в спадщину.

Республіка - форма правління, за якої всі вищі органи державної влади чи обираються громадянами на певний строк, чи формуються представницькими установами. Переважна більшість держав світу сьогодні мають республіканську форму правління (більш як 140 із 200). Конституція України також закріплює республіканську форму правління України.

Загальними ознаками республіканської форми правління є:

- виборність глави держави та інших верховних органів державної влади на певний строк;

- здійснення державної влади не за власним правом, а за дорученням народу;

- юридична відповідальність глави держави у випадках, передбачених законом;

- обов'язковість рішень верховної державної влади для всіх інших органів державної влади;

- переважний захист інтересів громадян держави, взаємна відповідальність людини і держави.

Конституційній теорії та сучасній практиці державного будівництва відомі три основні види республік; парламентська, президентська та президентська (напівпрезидентська, або змішана). Вони розрізняються порядком обрання президента, статусом і порядком формування уряду, характером відповідальності уряду тощо. Парламентарна (парламентська) республіка характеризується тим, що парламент є повновладним органом, який формує уряд, що несе перед ним політичну відповідальність, і обирає главу держави (президента або колегіальний орган, що здійснює функції глави держави)1, який фактично виконує лише представницькі функції (модель «гнучкого поділу влади»). Головною ознакою парламентарної республіки є реальне формування уряду парламентом і політична відповідальність уряду перед парламентом.

Президентська (дуалістична) республіка характеризується тим, що глава держави - президент - обирається непарламентським шляхом і водночас є главою виконавчої влади. У президентській республіці найбільш послідовно проводиться в життя принцип поділу влади (модель «жорсткого поділу влади»: президент не може достроково припиняти повноваження парламенту, а останній не має права усувати з посади міністрів шляхом вотуму недовіри), а відносини між законодавчою та виконавчою гілками влади будуються відповідно до принципу стримувань і противаг.

У класичній президентській республіці уряд, як колегіальний орган з власним конституційно-правовим статусом, здебільшого відсутній (наприклад, США). Виконавчу владу одноосібно здійснює президент, якому підпорядковані, кожний окремо, міністри. Головною ознакою президентської форми правління є відсутність відповідальності виконавчої влади перед парламентом. Квазіпрезидентська (напівпрезидентська, або змішана) республіка характеризується рисами як парламентської, так і президентської республіки з превалюванням ознак останньої. Практика державного будівництва різних країн світу знає різні приклади такого поєднання. Найбільш поширеними є два варіанти:

президент, як і в президентській республіці, обирається громадянами, він поєднує функції глави держави і глави виконавчої влади, але виконавчу владу здійснює не одноосібно, а спільно з урядом, який має самостійний конституційно-правовий статус і повинен отримати довіру парламенту. Подібна форма правління, зокрема, була характерна для України в період від 5 лютого 1991 р. до підписання 8 червня 1995 р. Конституційного договору між Президентом України і Верховною Радою України про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період до прийняття нової Конституції України;

всенародно обраний президент формує (за певної участі парламенту) уряд, що відповідальний перед ним, але безпосередньо не входить до законодавчої, виконавчої та судової гілок влади і займає в системі поділу влади окреме, особливе місце. Уряд за такої моделі наділяється статусом вищого органу в системі органів виконавчої влади та підзвітний і підконтрольний парламенту.

З практики державного будівництва інших країн відомі також вестмінстерські (Індія, Пакистан) та спотворені республіки: суперпрезидентські, теократичні, президентсько-моністичні, президентсько-мілітаристські тощо республіки. Стаття 5 Конституції України закріплює республіканську форму правління, не конкретизуючи її. Аналіз розділів Конституції, в яких визначається статус вищих органів державної влади, дає можливість зробити висновок, що в Україні реалізовано квазіпрезидентську (напівпрезидентську чи президентсько-парламентську) форму правління в її другому варіанті.

Така модель організації влади характеризується зверхнім становищем Президента України в системі поділу влади - він, хоча формально і не входить до законодавчої, виконавчої та судової гілок влади, наділяється Конституцією України досить широкими прерогативами в усіх гілках влади, що, з одного боку, забезпечує керованість держави в умовах політичної чи економічної кризи, а з іншого - обумовлює надмірну централізацію управління, «непрозорість» виконавчої влади, створює організаційні можливості до надмірного втручання Президента України у вирішення питань виконавчої влади і, як наслідок, об'єктивно спричиняє виникнення протистояння і конфліктних ситуацій у відносинах між гілками влади.

Закріплений Конституцією України 1996 р. статус Президента України значною мірою, обумовив проведення широкомасштабної конституційної реформи, мета якої полягає у зміні системи організації влади, переході від президентсько-парламентарної до парламентарно-президентської форми правління. У перебігу реформи передбачається здійснити перерозподіл повноважень між вищими органами державної влади на користь парламенту та Кабінету Міністрів України та значно звузити прерогативи Президента України.

2.1 Характеристика законодавчої гілки влади в Україні

Законодавча влада, легіслатура (лат. latio legis -- внесення законопроекту) -- це відокремлена в умовах поділу влад гілка влади, головним призначенням якої є здійснення державної влади шляхом законотворення. Структурно є сукупністю повноважень щодо прийняття законів та інших нормативно-правових актів, а також сукупністю організаційних форм реалізації цих повноважень. Якщо ж підходити до розуміння словосполучення «законодавча влада» у більш широкому трактуванні, то це поняття містить у будь-якому разі три складові елементи (влада, закон і його законодавець -- той, що має відношення до встановлення законів), а ще чотири залишаються за його межами. Це відповіді на запитання:

що таке закон.

хто створює («дає») його.

як приймаються та реалізуються закони.

Зміст цих явищ розкривається в конституціях, законах і підзаконних актах (наприклад, регламентах парламентів), у дослідженнях учених, у практиці законодавчої діяльності.

Історія розвитку інституту законодавчої влади. Витоки наукових знань у цій сфері беруть свій початок у Стародавньому світі. Але застосування словосполучення «законодавча влада» пов'язують з іменами теоретиків поділу влади Д. Гарінгтоном, Д. Локком, Ш. Монтеск'є та послідовним прихильником неподільності народного суверенітету -- Ж.-Ж. Руссо. Зокрема, Ш. Монтескґє у «Духові законів» (1748) писав: «У кожній державі є троякого роду влади: влада законодавча, виконавча, що відає питаннями міжнародного права, і влада виконавча, що відає питаннями права громадян. У силу першої влади государ або установа створює закони, тимчасові або постійні, та виправляє або скасовує існуючі закони. У силу другої влади він оголошує війну або укладає мир, направляє або приймає послів, забезпечує безпеку, запобігає навали. У силу третьої влади він карає злочини і розв'язує зіткнення приватних осіб. Останню владу можна назвати судовою, а другу -- просто виконавчою владою держави».

Англійський науковець Джон Локк відвів законодавчій владі верховну, але не абсолютну владу, і вважав, що на користь народу її слід обмежувати. Локк перераховує чотири головні умови, що обмежують законодавчу владу:

1. Закон повинен бути рівним для всіх, для багатих і для бідних, для фаворита при дворі і для селянина за плугом.

2. Закон створюється не для придушення людей, а для їх блага.

3. Без згоди народу не можна збільшувати податки.

4. Законодавці нікому не можуть передовіряти свої функції.

Отже, ці ідеї є підвалинами щодо сучасного трактування теорії поділу влади. Цікаво зазначити, що в одному з авторитетних енциклопедичних видань законодавчу владу визначають як таку, яка поряд із владою виконавчою і судовою є однією з головних галузей верховної державної влади.

Місце та роль законодавчої влади в державному механізмі. Стосовно місця законодавчої влади у державному механізмі відповідно до її функцій, то теоретики поділу влади Д. Локк і Ш. Монтескґє обмежували її роль здійсненням переважно законодавчою функцією. І на сьогодні законодавча функція є ключовою і найбільш обґємною за своїм значенням і змістом. Результатом її реалізації є формування правової системи держави, що забезпечує завдяки законодавству правове регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі розвитку суспільства і держави, і які вимагають державного регулювання у формі законодавчих приписів. У правовій державі законодавча діяльність повинна бути спрямована на забезпечення абсолютного пріоритету і главенства в організації всіх сфер життєдіяльності суспільства і держави, прав і свобод людини, шляхом створення законів, що забезпечують їх захист, тобто на практичну реалізацію принципу правозаконності.

Законодавча влада посідає особливе місце в системі органів публічної влади. Вона визначає організацію та функціонування виконавчої та судової влади і в такий спосіб відіграє свою орієнтовну роль стосовно цих гілок державної влади. У відносинах з іншими гілками державної влади, а також для визначення ролі законодавчої влади в суспільстві важливе значення має реальна, тобто фактична сила законодавчої влади. Зазвичай вважають, що в сучасних умовах у демократичних державах законодавча влада -- це сильна влада. Вона іноді приймає закони (поправки до них) усупереч волі уряду (наприклад, один із останніх законів про соціальні стандарти) або глави держави. Вона здійснює дієвий контроль стосовно виконавчої влади. Дієвою формою контролю є робота слідчих комісій, звіти уряду та інших посадових осіб тощо.

Зміст та завдання законодавчої влади. Здійснювана парламентами законодавча влада є представницькою. Саме на основі виборів народ передає владу своїм представникам і вповноважує представницькі органи здійснювати державну владу. У цьому змісті можна говорити про первинність представницьких органів у механізмі державної влади. Проте, є сутнісні і політико-юридичні обмеження цієї влади. Сутнісні обмеження випливають із її делегованості, визначаються принциповою залежністю від волі виборців. Політико-юридичні обмеження пов'язані з тим, що будь-який закон, щоб не залишатися набором фраз на папері, повинний відповідати політичним і юридичним реаліям, а також фундаментальному праву -- конституції. Поточне завдання законодавчої діяльності парламенту полягає у підготовці та прийнятті законів, безпосередньо передбачених Конституцією, і тих законів, які забезпечують потреби розвитку суспільства і держави в усіх сферах їх життєдіяльності. При цьому слід наголосити, що законодавство є безпосереднім інструментом формування стратегії такого розвитку.

...