Теоретичні підходи до визначення принципів розподілу державної влади

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Факультет фінансів та банківської справи

Доповідь на тему:

«Теоретичні підходи до визначення принципів розподілу державної влади»

з курсу «Державне управління та місцеве самоврядування»

Виконала: студентка

Касян І.Ю.

Київ 2015 р.

Зміст

• Вступ
• 1. Розподіл державної влади
• 2. Зміст принципів розподілу праці
• 3. Гілки влади
• 4. Органи законодавчої влади
• 5. Органи виконавчої влади
• 6. Органи судової влади
• 7. Теоретичні підходи розподілу державної влади
• 8. Сучасні підходи до розуміння принципу поділу державної влади
• Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Держава є надзвичайно складним явищем суспільного життя. Вчені всіх епох намагалися з ясувати причини виникнення держави, дати універсальне визначення поняття держави. Є десятки теорій походження держави(патріархальна, теологічна, договірна, теорія насильства, психологічна, расова, марксистська). Кожна держава для повноцінного здійснення своїх завдань і реалізації функцій повинна створювати різноманітні державні організації, які у юридичній науці називають механізмом держави.

Механізм держави - це система всіх державних органів, які здійснюють її завдання і реалізують функції. Усе державне управління здійснюється за допомогою органів держав, державних підприємств і державних установ, які є різновидом державних організацій. Органи державної влади утворюють певну систему, яка характеризується функціональною і організаційною єдністю. Єдність системи органів державної влади відображають єдність інтересів та волі народу, яку вони покликані реалізувати.

Розподіл влади -- важлива й необхідна умова формування, правової, соціальної держави, її основоположний принцип. Цей принцип справедливо відноситься до основних досягнень світової цивілізації і загально -- людської культури. Соціальна цінність розподілу влади полягає у тому, що він покликаний запобігти можливості зосередження повноти влади в руках якої -- небудь гілки влади чи державного органу. Тому його справедливо вважають важливою гарантією політичної свободи особистості.

Поділ державної влади є необхідною умовою демократичного політичного режиму. Авторитарні, особливо тоталітарні, політичні режими заперечують поділ влади. Комуністична ідеологія відкидає його навіть теоретично, обґрунтовуючи принцип єдності влади, відповідно до якого мандат на здійснення якої-небудь державної функції є похідним від представницької влади. Вважається, що адміністративні та судові дії держави виконуються за дорученням представницьких органів державної влади і як такі є не владою, а лише функцією, здійснюваною від її імені. Практична реалізація в соціалістичних країнах принципу єдності влади призвела до зосередження всієї повноти державної влади навіть не у формально представницькому органі, а в руках апарату комуністичної партії і небачених зловживань владою.

влада депутат суд

1. Розподіл державної влади

Розподіл державної влади -- правова теорія та принцип, згідно з якими державна влада повинна бути поділена на три незалежні одна від одної (але при необхідності контролюючі одна одну) гілки: законодавчу, виконавчу та судову. Деякі європейські держави, а також Тайвань, законодавчо відокремлюють контрольну, екзаменаційну, юридичну а також засновницьку та виборчу гілки.

Запропонована Джоном Локком. Термін увів французький філософ просвітитель Шарль-Луї де Монтеск'є (фр. sйparation des pouvoirs, лат. trias politica) в таких своїх працях, як «Персидські листи» (1721), «Про дух законів» (1748).

Поділ влади, який характеризується формальною ізольованістю кожної з її гілок і відсутністю між ними тісних функціональних відносин, визначається як «жорсткий». Найповніше він проявляється у президентській республіці.

Інший «м'який» характер має поділ влади за парламентарних форм правління, де різниця між законодавчою й виконавчою владою не має суттєвого значення, оскільки тією й іншою володіє партія парламентської більшості, лідер якої одночасно керує урядом і контролює цю більшість. Реальний поділ державної влади тут відбувається всередині парламенту між сформованим партією чи коаліцією партій парламентської більшості урядом та опозицією.

Окрім того, в змішаних республіках існує «змішана модель поділу влади». Типовою ознакою змішаних форм правління є сполучення рис президентської і парламентарної республік. Як і в президентській республіці, тут главу держави обирають на загальних виборах. Іноді він наділений значними повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її. З іншого боку, як і в парламентарній республіці, суб'єктами виконавчої влади є прем'єр-міністр і уряд в цілому, які несуть відповідальність перед представницьким органом. У наші дні змішані республіканські форми правління є досить поширеними: тільки в Європі їх мають Австрія, Болгарія, Ірландія, Ісландія, Македонія, Польща, Румунія, Словенія і т.д.

2. Зміст принципів розподілу державної влади

Поділ влади - один з основних принципів конституціоналізму, який ґрунтується на політико - правовій доктрині поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову та інші види влади.

Ідея поділу влади висловлювалася ще в античні часи (Аристотель) та в епоху Середньовіччя (Марсилій Падуанський). Але, як теорія, вперше висунута Дж. Локком і розвинута в працях Ш. Монтеск?є. Уперше принцип поділу влади було послідовно втілено в Конституції США 1787 р. В ній законодавча, виконавча і судова гілки влади не тільки відокремлені одна від одної, а й наділені можливостями взаємного контролю через відповідну систему стримань і противаг.

Сутьподілу влади визначається такими положеннями:

1) поділ влади закріплюється Конституцією;

2) законодавча, виконавча і судова влада надаються різним людям і органам;

3) всі гілки влади рівні й автономні, жодна з них не може бути усунена будь - якою іншою владою;

4) жодна влада не може користуватися правами, наданими конституцією іншій владі;

5) судова влада діє незалежно від політичного впливу, судді користуються правом тривалого перебування на посаді. Судова влада може оголосити закон недійсним, якщо він суперечить конституції.

Принцип поділу влади доповнюється системою стримувань та противаг , яка передбачає конкуренцію різних органів влади, наявність засобів для взаємного стримування й підтримки відносної рівноваги сил. Система стримування і противаг, з одного боку, сприяє співробітництву і взаємному пристосуванню органів влади, а з іншого боку -- створюють потенціал для конфліктів, які найчастіше вирішуються шляхом переговорів, угод і компромісів.

Ефективність державної влади залежить не тільки від її поділу, а й від багатьох інших елементів механізму здійснення влади, які у своїй сукупності характеризуються поняттям «форма держави».

3. Гілки влади

Розподіл влади. Один з ключових принципів лібералізму, який передбачає поділ влади на три гілки -- законодавчу, виконавчу та судову. Цей принцип вперше сформулював Локк, а найповніше -- Монтеск'є. Найбільш довершеної форми на практиці досягнув у США.

В Україні принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову вперше було проголошено Верховною Радою 16 червня 1990 року в Декларації про державний суверенітет, а нині закріплено у статті 6 Конституції України.

4. Органи законодавчої влади

Законодавча влада -- це делегована народом своїм представникам у парламенті державна влада, яка має виключне право приймати закони. Вона здійснює і фінансову (право щорічного затвердження бюджету країни), і установчу (участь парламенту у формуванні вищих виконавчих і судових органів), і контрольну функції.

Верховна Рада України (ВРУ) -- представницький орган державної влади України, який має колегіальний характер і складається з чотирьохсот п'ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на п'ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, що уповноважений приймати закони.

Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій.

Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. Народні депутати України можуть добровільно об'єднуватися у фракції за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 14 депутатів.

Керівництво Верховною Радою України здійснює Голова Верховної Ради України, який обирається народними депутатами таємним голосуванням.

Згідно Конституції України він :

· веде засідання Верховної Ради України;

· організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України;

· підписує акти, прийняті Верховною Радою України;

· представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;

· організовує роботу апарату Верховної Ради України;

· проводить засідання Ради голів фракцій і Ради голів комітетів, на яких обговорюється порядок денний сесії. Остаточно порядок денний роботи сесії затверджується на засіданні Верховної Ради.

· Голові Верховної Ради України допомагають два його заступники, які обираються народними депутатами таємним голосуванням запропозицією Голови.

· Роботу Голови Верховної Ради України і його заступників забезпечують відповідні секретаріати

До повноважень та завдань ВРУ належать:

1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом ХІІІ Конституції України;

2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73 Конституції України;

3) прийняття законів;

4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;

6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

7) призначення виборів Президента України у строки ,передбачені Конституцією України;

8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

9) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;

10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому статтею 111 Конституції України;

11) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

12) надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України;

13) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї Конституції;

14) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державнимбюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;

15) призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад осіб у випадках, передбачених Конституцією України;

16) призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;

17) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;

18) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України;

19) призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України;

20) призначення половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

21) призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України;

22) затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України.

У своїй діяльності Верховна Рада України керується Конституцією України, Законами України; Законом про вибори народних депутатів, а також міжнародними Актами[Конституція України, стаття 85 ].

Право стати депутатом

Відповідно до закону "Про вибори народних депутатів України", депутатом може бути обраний громадянин України, який на день виборів:

· досяг двадцяти одного року;

· має право голосу;

· проживає в Україні протягом останніх п'яти років

5. Органи виконавчої влади

Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній раді України.

Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри та міністр кабінету міністрів.

Кабінет Міністрів України дотримується вимог утвердження та гарантування прав і свобод людини, відповідальності держави перед громадянами за забезпечення їм гідних умов життя, здійснює виконавчу владу у межах, встановлених Конституцією і законами України, незалежно від органів законодавчої та судової влади. Як колегіальний орган Кабінет Міністрів приймає рішення після обговорення питань на своїх засіданнях. Неприпустимим є неправомірне втручання будь-яких органів, посадових осіб, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян у здійснення функцій, віднесених до відання Кабінету Міністрів України .

Діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України та виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров'я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, протидії корупції, розв'язана інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

Згідно з Конституцією України, Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об'єктами державної власності.

Кабінет Міністрів України здійснює постійний контроль за виконанням органами виконавчої влади Конституції України та інших актів законодавства України, вживає заходів щодо усунення недоліків у роботі зазначених органів .

Акти Кабінету Міністрів, що мають нормативний характер, видаються у формі постанов, а акти з оперативних, організаційно-розпорядчих та інших питань, які не мають нормативного характеру, видаються у формі розпоряджень. Постанови і розпорядження підписуються Прем'єр-міністром і діють з моменту їх прийняття, якщо не встановлено пізніший термін набрання ними чинності, але акти, що визначають права й обов'язки громадян, вступають в дію не раніше дня їх опублікування в офіційних друкованих виданнях. Акти Кабінету Міністрів України можуть бути скасовані Президентом України. Вони втрачають чинність в разі визнання їх неконституційності на підставі рішення Конституційного Суду України.

Виконавчу владу в областях і районах та місті Києві здійснюють місцеві державні адміністрації. Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій.

Голови місцевих держаних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районами чи обласними радами. Місцеві державні адміністрації підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

Місцеві державні адміністрації на відповідний території забезпечують:

1. виконання Конституції та законів України, актів Президентів України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;

2. законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;

3. виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин також програм їх національно-культурного розвитку;

4. підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;

5. складання звіту про виконання відповідних бюджетів та програм;

6. взаємодію з органами місцевого самоврядування;

7. реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.

6. Органи судової влади

Судову владу представляють незалежні суди, які від імені держави, в порядку, встановленому законом, здійснюють правосуддя, наділенні владними повноваженнями, завданням яких є забезпечення захисту гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів суспільства і держави (ст.2 Закону "Про судоустрій України")

Судова система України становить сукупність усіх судів держави, основаних на єдиних засадах організації і діяльності, що здійснюють судову владу. Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції. Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів, яка складається із загальних і спеціалізованих судів.

Характерними ознаками судової системи України є її пристосованість до активного територіального устрою, різні рівні впровадження, стабільність і єдність.

Єдність судової системи зумовлено метою та завданнями організації і діяльності судових органів, єдиними засадами судочинства для всіх ланок судової системи, незалежністю суддів у відправленні судочинства, обов'язковістю для всіх суддів правил судочинства, визначених законом, забезпечення Верховним Судом України однакового застосування законів судами загальної юрисдикції, обов'язковістю виконання на всій території України судових рішень, фінансуванням судів виключно є Державного бюджету України та вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

Відповідно до ст.27 Конституції України та ч.2ст.18 Закону "Про судоустрій України" до системи судів загальної юрисдикції належать :місцеві суди, апеляційні суди, вищі спеціалізовані суди, Верховний Суд України. Щодо Касаційного суду України, то згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 11 грудня 2003 року Закон "Про судоустрій України" в частині утворення такого судового органу визнано таким, що не відповідає Конституції України.

Відповідно до адміністративно-територіального устрою судову системи України поділено на ланки. Поняття "ланка судової системи" пов'язане з компетенцією кожного конкретного судового органу. Суди, які належать до певної ланки судової системи, мають однакову системну компетенцію, ті самі функції і здебільшого розташовані в межах територіальних одиниць, прирівняних одна до одної за адміністративним поділом.

Судова система загальних судів складається з трьох ланок:

1)місцеві суди району, району в місті, міські, районні, військові суди гарнізонів;

2)апеляційні суди областей, міст, Києва;апеляційні військові суди регіонів і Військово-Морських Сил; Апеляційний суд України;

3)Верховний суд України.

Господарські та адміністративні суди є спеціалізованими судами в системі судів загальної юрисдикції.

Господарські суди сприяють зміцненню законності і протидіють проявом злочинності в економічній сфері. З цієї метою постійно направляють окремі ухвали на адресу керівників підприємств, установ і організацій, у діяльності яких виявлено недоліки, а також повідомлення до органів прокуратури та внутрішніх справ. Щороку майже на 50% збільшується кількість звернень суб'єктів господарювання за захистом своїх порушених прав та інтересів.

Діяльність господарських судів ґрунтується на засадах:

· Незалежності, в тому числі від органів законодавчої та виконавчої влади, і підкорення лише законові;

· Рівності всіх учасників процесу перед законом і господарським судом;

· Гласності та відкритості розгляду справ, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної та комерційної таємниці або за наявності обґрунтованих заперечень однієї зі сторін;

· Обов'язковості виконання рішень, ухвал, постанов господарського суду;

· Змагальності сторін і свободи в наданні ними господарському суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості;

· Повного фіксування судового процесу технічними засобами в порядку, встановленому законом;

· Забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень господарського суду, крім випадків, установлених законом.

Відповідно до кодексу адміністративного судочинства в Україні з першого вересня 2005 року діє така система адміністративних судів:

1)місцеві адміністративні суди;

2)окружні адміністративні суди;

3)Вищий адміністративний суд України;

може переглядати адміністративні справи тільки за винятковими обставинами).

7. Теоретичні підходи розподілу державної влади

Аналізуючи загальні засади Конституції, ми бачимо поєднання двох Верховний суд України (судова палата в адміністративних справах різних підходів, що йдуть від Монтеск'є та Руссо: поділу влади в організаційно-правовому аспекті та єдності влади, з позицій ідеї суверенітету народу. За ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо й через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні; це право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. По суті, тут має місце соціологічний підхід, аналогічний тому, який застосовували ще розробники Конституції США. З другого боку, Конституцією України встановлюється система органів держави з більш-менш чітким розмежуванням повноважень між ними, виходячи з вимоги здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, а також обмеження здійснення повноважень органами, які належать до вказаних гілок влади, межами, встановленими Конституцією й відповідно до законів України.

Цей загальний підхід досить чітко відображається у структурі чинної Конституції України. Так, після розділу І «Загальні засади» вміщено розділ ІІ «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина», що цілком відповідає системі засадничих положень Основного Закону. Адже перед згаданими статтями 5 і 6 Конституції міститься визначальна стаття 3, згідно з якою права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини в Україні названо головним обов'язком публічної влади, і насамперед виконанню цього обов'язку має підпорядковуватися організація та функціонування цієї влади. Розділ ІІІ у Конституції присвячено виборам і референдуму як формам безпосередньої демократії, в яких реалізується здійснення влади Українським народом. І лише подальші розділи Конституції присвячено організації державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову.

Зокрема, ІV розділ стосується парламенту - Верховної Ради України, V - Президента України як глави держави, у VІ - йдеться про Кабінет Міністрів України та інші органи виконавчої влади, й, нарешті, VІІІ - присвячено організації правосуддя.

Разом з тим у кожному з розділів, присвячених названим органам держави, більш-менш повно і послідовно визначаються їхній статус та загальні вимоги до здійснення ними конституційних повноважень як самостійно, так і у взаємодії з іншими органами. При цьому найдетальніше врегульовано статус Верховної Ради України - парламенту як єдиного органу законодавчої влади. Водночас конституційний статус Верховної Ради не обмежується її функціями як законодавчого органу. Парламент також здійснює в межах, визначених Конституцією, установчі та контрольні повноваження.

Президент України є главою держави, який бере участь у здійсненні як законодавчої, так і виконавчої функцій влади. Водночас більшість його повноважень мають характер повноважень установчої влади. Кабінет Міністрів визначено в Конституції як вищий орган у системі органів виконавчої влади, однак у владній ієрархії він нижче за главу держави та парламент. Незалежну самостійну гілку влади в системі поділу влади становлять суди загальної юрисдикції на чолі з Верховним Судом України, а також Конституційний Суд України.

Визнаючи реалізацію в Конституції України принципу поділу влади на сучасних теоретико-правових засадах, необхідно разом з тим відзначити низьку ефективність функціонування державної влади з точки зору утвердження й забезпечення прав і свобод громадян. Однією з істотних причин цього є те, що ідея балансу гілок влади не доповнюється юридичним формулюванням принципу взаємодії гілок влади, що не дає змогу забезпечити єдність влади та її реалізацію в інтересах суспільства

7. Сучасні підходи до розуміння принципу поділу державної влади

В основу сучасного розуміння теорії поділу влади покладено ідею єдності й цілісності державної влади, яка відбиває органічний зв'язок цієї теорії з теорією народного суверенітету. Остання передбачає наявність єдиного джерела влади -- суверенного й повновладного народу, який передає частину належної йому влади державі, яка в особі її органів реалізує делеговані їй повноваження в інтересах останнього. Наявність єдиного джерела влади на державно-правовому рівні виражається у створенні єдиного державного механізму

За традицією, що сягає ще часів Дж. Локка і Ш.-Л. Монтеск'є, виділяють три гілки державної влади, легалізовані конституціями, -- законодавчу, виконавчу й судову, але іноді організаційно-правова сторона розглянутої концепції зазнає модифікацій. Сучасні вчені (в основному конституціоналісти) відштовхують- ся не від теоретичного обґрунтування функціонального призначення влади, а від норм, які містяться в текстах конституцій. У зв'язку з цим можна припустити можливість уточнення класичного варіанту теорії поділу державної влади.

Так, іноді можна зустріти пропозиції про виокремлення тільки двох гілок -- законодавчої і виконавчої, позбавляючи судову владу характеристики самостійної гілки влади. Цю точку зору аргументують таким: суди діють на підставі законів, прийнятих законодавчою владою, тому судові органи можуть вважатися органами виконавчої влади. В окремих наукових працях сучасних представників теорії держави й науки порівняльного конституційного права можна помітити тенденцію до так званого «нарощування» гілок влади.

Така інтерпретація іноді визнається необхідною й закономірною віхою в розвитку цієї теорії. Так, Л. Галієва запевняє, що вказаному процесу властива певна стадійність. На першому етапі поділу влади спостерігається виділення двох гілок влади -- законодавчої (головної) й виконавчої (з нижчим статусом); на другому -- трьох гілок з рівним ступенем самостійності; на третьому -- відбувається адаптація теорії поділу влади до республіканської форми правління й федеративної форми державного устрою; четвертому ж етапу властиве обґрунтування необхідності функціонування чотирьох гілок влади.

Окремі вчені-конституціоналісти виокремлюють також контрольну владу. Особливо слід звернути увагу на позицію В. Чиркіна, за якою не всі державні органи можна віднести до законодавчих, виконавчих і судових; існує четверта -- контрольна гілка влади . Учений вважає, що в умовах сучасної держави колишня тріада влади є недостатньою, розвивається процес виокремлення четвертої, контрольної влади, яка має значну своєрідність з погляду як структури органів, так і методів їх діяльності.

До такої гілки він відносить конституційні суди й конституційні ради контролю за дотриманням Конституції, омбудсменів, парламентських комісарів, правозахисників. Вважає необхідним існування четвертої -- наглядово-контрольної влади поряд з владою народного представництва (законодавчою), виконавчою й судовою і М. Цвік. Її необхідність він доводить тим, що ця влада важлива як стримування і противага, що перешкоджає порушенням закону в царині існування інших властей. Конститутивними ознаками функціонування будь-якої самостійної гілки влади є системний характер її структури і спільне функціональне призначення всіх елементів, що входять до неї.

Загальним і спільним функціональним призначенням наглядово-контрольної влади є охорона конституційного ладу .Вирізняє владу контрольну поряд із трьома традиційними гілками влади й О. Дашковська

Висновок

Мета поділу державної влади полягає в тому, щоб не припустити зосередження влади в руках однієї особи або невеликої групи осіб і тим самим запобігти можливості зловживання владою.

Поділ державної влади не означає „китайської стіни” між різними її гілками. У реальному житті кожна з гілок влади взаємодіє та переплітається з іншими. Наприклад, повноваження створювати норми права належить не тільки законодавчій владі, а й органам виконавчої влади, зокрема, уряду, який видає підзаконні акти.

Державна влада в Україні теж здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України (ст.6 Конституції України).

Разом з тим, принцип єдності державної влади зовсім не означає, що вся державна влада повинна бути сконцентрована в одних руках. Повноваження або компетенція органів державної влади можуть бути різними. В тому числі залежно від функцій держави і державної влади їх поділяють на законодавчі, виконавчо - розпорядчі, судові, контрольно - наглядові, главу держави - президента або монарха. Оскільки теорія розподілу державної влади суперечить розподілу принципу єдності державної влади, то її розуміють як принцип розподілу функцій між вищими органами державної влади.

Цей принцип стосується в першу чергу, підкреслюють окремі спеціалісти, розподілу державних повноважень (функцій) у сфері управління державою і суспільством. У такому аспекті цей принцип може існувати. Що стосується верховної влади народу, то її поділити не можна, оскільки держава і суспільство розколються на декілька частин, що призведе до розпаду держави.

Усі гілки державної влади тісно і нерозривно взаємопов'язані між собою, вони відносно залежні одна від одної і в цілому залежні від верховної влади народу, але в здійсненні своїх повноважень, завдань і функцій вони відносно самостійні, підконтрольні, підзвітні і відповідальні перед законом.

Проблема полягає в тому, в яких формах і методах здійснюється народний контроль за діяльністю вищих, центральних і місцевих органів державної влади і управління. Щоб зберегти єдність державної влади і народу, необхідно різним гілкам державної влади навчитися правильно приймати політичні рішення, застосовувати методи кооперації, консолідації, консенсусу тощо. У першу чергу, необхідно усвідомити і сформулювати національні потреби та інтереси, виразити їх у формі державної політики, основних завдань і функцій державної влади.

Окреслимо певні аспекти власного розуміння принципу поділу державної влади:

1) поділ єдиної державної влади на гілки (галузі), представлені відповідними видами органів державної влади -- носіями законодавчої, виконавчої й судової влади, які в рамках своєї компетенції задля здійснення своєї основної «влади-функції» є незалежними й самостійними;

2) відсутність органу, в якому концентрувалася б уся повної та державної влади;

3) наявність системи взаємних стримувань і противаг, яка передбачає:

а) тісну компетенційну взаємодію й урівноваження гілок державної влади ;

б) контроль і компетенційне обмеження (взаємопроникнення) влади кожного органу держави, який уособлює певну гілку, для запобігання зосередженню влади в рамках будь-якої однієї гілки влади на шкоду двом іншим.

Список використаної літератури

1. Ведєрніков Ю.А. Теорія держави і права.- Київ, 2005. -- 455 с.

2. Гетьманчук М.П. Політологія. -- Львів, 2000. -- 290 с.

3. Кириченко В.М. Теорія держави і права. -- Київ, 2003. -- 508 с.

4. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. -- Київ, 2010. -- 625 с.

5. Шведа Ю. Політичні партії. Енциклопедичний словник.- Львів: Астролябія.- 2005.- 488 с.

6. Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем: Навч. посібник.- Львів: Тріада плюс.- 2004.- 528 с.

7. Обушний М.І., Примуш М.В., Шведа Ю.Р. Партологія: Навч. посібник / За ред. М.І. Обушного.- К.: Арістей.- 2006.- 432 с.

8. І.В. Процюк Випуск 24' 2012 Державне будівництво та місцеве самоврядування «Сучасні підходи до розуміння принципу поділу державної влади» -- 3с.

Размещено на Allbest.ru

...