Приватизація державного майна як спеціальна підстава набуття права власності

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

УДК 347.124:332.025.28

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Приватизація державного майна як спеціальна підстава набуття права власності

12.00.03 -- Цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

Алданов Юрій Валентинович

Київ -- 2006

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано на кафедрі міжнародного приватного та митного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент Кучер Борис Іванович, Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка (м. Київ), доцент кафедри міжнародного приватного та митного права.

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор, академік АПрН України, Луць Володимир Васильович, Академія муніципального управління (м. Київ), професор, завідувач кафедри цивільно-правових дисциплін;

кандидат юридичних наук, доцент Виноградова Ганна Валеріївна, Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова (м. Київ) доцент кафедри правознавства Інституту історичної освіти.

Провідна установа: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого (м. Харків).

Захист відбудеться “26” червня 2006 року о 12.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.10 в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 04119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1.

Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка (01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58, к. 10).

Автореферат розіслано “25” травня 2006 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради М.М.Гнатовський

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. За умов економічних реформ в Україні відбулися істотні зміни у співвідношенні спеціальних і універсальних підстав виникнення права власності різних форм. Приватизація державного майна стала одною з провідних підстав набуття права власності, визначальний зміст якої порівняно з іншими підтверджує факт переваги недержавного сектора у всіх сферах економічної діяльності.

Пов'язані з реформуванням економіки нашої держави зміни форм і структури власності нині торкаються інтересів учасників цивільних відносин, які прямо чи опосередковано брали (або беруть) участь у ринкових перетвореннях, тісно поєднаних із приватизацією. Тому за сучасних умов, ступінь розвитку та вдосконалення правового захисту засад відносин власності в українському суспільстві (їх достатність) буде визначатися ефективністю, а головне передбачуваністю державної законодавчої політики з огляду на нормативне врегулювання широкого кола правових питань, які виникали, виникають і виникатимуть щодо державної власності, яка завдяки ринковій перебудові економіки трансформується у власність приватну.

Приватизація державного майна як спеціальна підстава набуття права власності, а також приватизаційні правочини з державним майном як невід'ємна складова цієї підстави, на наш погляд, поки що досліджені недостатньо повно. Незважаючи на специфічне положення названої підстави набуття права власності, вітчизняним і зарубіжним науково-правовим джерелам, на жаль, ще бракує комплексних досліджень, пов'язаних з аналізом регулювання правовідносин у сфері приватизації, в тому числі нормативно-правових актів різного рівня. Ті ж наукові праці, що присвячені дослідженню цивільно-правових аспектів приватизації державного майна, здебільшого торкаються лише окремих питань щодо його відчуження та не охоплюють усього комплексу правових проблем, які виникають під час зміни форми власності, оскільки висвітлюють переважно лише певні властивості та окремі аспекти зазначених правовідносин, а тому не можуть бути теоретичною основою для усунення наявних прогалин чинного законодавства України, виникнення та існування яких неминуче пов'язано з поступовим розвитком суспільних відносин.

Комплексне наукове дослідження приватизаційних відносин та їх законодавчого підґрунтя підтверджує необхідність розробки пропозицій щодо відповідного корегування нормативно-правових засобів їх регулювання. У цьому зв'язку, пошук раціональної моделі правового регулювання приватизації державного майна, як спеціальної підстави набуття права власності, є одним із актуальних і першочергових наукових завдань та обумовлюється сучасною потребою еволюції цивільних правовідносин в Україні, необхідністю подальшого вдосконалення національних нормативно-правових актів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дослідження пов'язаний з розробкою законодавчих та інших нормативно-правових актів, навчальних планів та програм, що стосуються правового регулювання відносин власності. Тематика дисертації є складовою комплексної програми Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Наукові проблеми державотворення України” та планової теми дослідження Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Міжнародні правові, політичні та економічні засади розвитку України” (ТЗ НДР №01БФ048-01), а також науково-дослідної роботи кафедри міжнародного приватного та митного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є всебічний комплексний науковий аналіз приватизації державного майна як спеціальної підстави набуття права власності, особливостей приватизаційних правочинів, практики застосування судами України відповідних правових норм, а також систематизація й узагальнення міжнародних договорів, укладених Україною у сфері приватизації державного майна та вироблення рекомендацій щодо вдосконалення механізму правового регулювання відносин власності.

Для досягнення поставленої мети необхідно вирішити такі завдання:

-- визначити історично-правові та економічні аспекти, обумовленість і підстави виникнення інституту приватизації, завдяки якому відбувається трансформація державної власності у приватну;

-- провести комплексне дослідження генезису понятійного апарату інституту приватизації щодо визначення правового змісту його основних дефініцій, їх місця і ролі в системі суспільних відносин, що виникають з приводу відчуження державного майна;

-- дослідити характерні ознаки приватизаційних правочинів відповідно до законодавчо встановлених способів приватизації державного майна;

-- проаналізувати судову практику щодо необхідності закріплення в приватизаційному законодавстві України вичерпного переліку підстав, через які той або інший приватизаційний правочин може бути визнано недійсним;

-- провести порівняльний аналіз національного приватизаційного законодавства з відповідним законодавством держав СНД щодо визначення правового змісту та обумовленості нормативної конструкції спеціальної підстави набуття права власності;

-- здійснити аналіз нормативних актів міжнародного характеру, укладених Україною у сфері приватизації державного майна, та використати його результати в обґрунтовані висновків дослідження;

-- розробити конкретні пропозиції щодо усунення існуючих прогалин у чинному законодавстві України про приватизацію та вдосконалення нормативних положень, що регулюють правовідносини, пов'язані зі зміною форми власності.

Об'єкт дослідження становлять правовідносини, що виникають між суб'єктами, які беруть участь у приватизації державного майна.

Предметом дослідження є акти національного законодавства та законодавства іноземних держав, нормативні акти міжнародного характеру, теоретичні джерела з питань правового регулювання правовідносин, що виникають між суб'єктами, які беруть участь у приватизації державного майна, їх специфічні процесуальні стадії та риси, а також існуюча судова практика.

Методи дослідження обрані з огляду на поставлені у роботі мету та завдання, з урахуванням об'єкта та предмета дослідження.

Методологічною основою дослідження є сукупність методів і прийомів наукового пізнання, провідне місце серед яких посідають діалектичний метод пізнання та системно-функціональний метод дослідження наукового матеріалу. Застосування історично-правового та формально-логічного методів дозволило проаналізувати науково-теоретичні розробки, пов'язані з приватизацією державного майна, та сформулювати підходи до визначення правової природи приватизації взагалі та приватизаційних правочинів зокрема. Порівняльно-правовий метод використовувався при дослідженні змісту норм чинного законодавства України та співставленні останніх із відповідними конструкціями приписів нормативно-правових актів інших держав.

Теоретичною основою дисертаційного дослідження стали праці вітчизняних і зарубіжних учених, пов'язані з приватизацією державного майна. Істотне значення для підготовки дисертації мали дослідження, висновки та міркування таких науковців, як С. Н. Баліна, І. В. Бандурка, О. М. Бандурка, О. М. Бірюков, Д. В. Боброва, Т. В. Боднар, Г. Бонненберг, М. Брендан, І. В. Буров, Г. В. Виноградова, Ч. Вюйлстек, В. Г. Гринчук, С. А. Давимука, Н. С. Демченко, О. В. Дзера, М. В. Довбенко, А. С. Довгерт, Дж. С. Ерл, І. О. Жадан, В. Я. Калакура, В. І. Кисіль, В. В. Комаров, І. В. Кривов'язюк, Б. М. Криволапов, Н. С. Кузнєцова, Б. І. Кучер, І. М. Кучеренко, В. В. Лавриненко, В. В. Луць, В. А. Нагорняк, В. І. Павлов, О. Й. Пасхавер, С. І. Пересунько, О. А. Підопригора, А. К. Покритан, А. Д. Радигін, А. Рапачинський, В. М. Рутгайзер, О. Д. Рябченко, О. П. Рябченко, Е. С. Савас, Д. М. Середа, А. В. Склепова, І. В. Спасибо-Фатєєва, Н. В. Терещенко, В. І. Тертишніков, М. М. Тищенко, Ф. Н. Ущаповський, Г. С. Фединяк, Р. Фрідман, В. І. Чижова, Я. М. Шевченко, Г. Ф. Шершеневич, В. С. Щербина та ін.

Нормативно-правову базу дисертаційного дослідження становить чинне законодавство України, законодавчі акти іноземних держав, а також відповідні нормативні акти міжнародного характеру.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що ця робота є самостійним, та одним з перших у вітчизняній науці, після набрання чинності новим Цивільним кодексом України, дослідженням законодавчої регламентації регулювання приватизації як спеціальної підстави набуття власності, де науковий доробок цивілістів української школи, що вивчали питання нормативно-правового регулювання відносин власності, набув подальшого розвитку. В рамках дослідження комплексно розглянуто теоретичні та практичні цивільно-правові аспекти приватизації в Україні взагалі та приватизаційних правочинів зокрема. В роботі проведено науковий аналіз приватизації державного майна як спеціальної підстави набуття права власності, де суб'єктами виступають фізичні та юридичні особи. Визначено й теоретично обґрунтовано напрямки вдосконалення чинних законодавчих і підзаконних нормативних актів про приватизацію, розглянуто специфіку приватизаційних правочинів і підстави визнання їх недійсними на основі моніторингу практичної діяльності органів судової гілки влади. Достатньо повно вивчено та проаналізовано міжнародні договори, укладені Україною у сфері приватизації державного майна.

У рамках цього дослідження досягнуто певних результатів, що мають наукову новизну та виносяться на захист.

1. За результатами аналізу історично-правових та економічних аспектів, що обумовили виникнення інституту приватизації, набув подальшого розвитку науковий доробок науковців, що вивчали питання систематизації численних теорій роздержавлення. Під час проведення наукового пошуку виявлено характерні ознаки та пов'язаність зазначених теорій єдиною метою -- наділення фізичних осіб правами співвласника засобів виробництва, що мали вкладати одержану таким чином та належну їм частину приватної (колишньої державної) власності у виробничий процес та, у такий спосіб, отримувати відповідні прибутки. Звернуто увагу на те, що практична реалізація зазначеної мети відбулася лише частково, обґрунтовано авторський висновок про певну спільність існуючих теорій роздержавлення та висунуто гіпотезу про ймовірно похідний характер останніх від вчення, підвалини якого було закладено в період конфронтації двох основних політичних систем світу, задовго до введення в правовий та економічний обіг зазначеного інституту.

2. На підставі проведеного комплексного дослідження генезису понятійного апарату інституту приватизації щодо визначення правового змісту основних дефініцій останнього, їх місця та ролі в системі суспільних відносин, що виникають з приводу відчуження державного майна, обґрунтовано висновок про те, що приватизація є спеціальною та, за сучасних умов, однією з провідних підстав набуття права власності на державне майно, за якою відбувається його відчуження на користь суб'єктів приватного права.

3. Дослідження характерних особливостей приватизаційних правочинів під час реалізації таких способів приватизації державного майна, як купівля-продаж об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом; продаж акцій (часток, паїв) на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах; викуп майна згідно з альтернативним планом приватизації та приватизація зданого в оренду майна, дозволило зробити висновок про певний правовий плюралізм, обумовлений акомодацією державної правової політики до конкретного етапу приватизаційних відносин, по відношенню до нормативного закріплення моменту виникнення права власності на об'єкти приватизації.

4. На основі аналізу судової практики обґрунтовано висновок про необхідність закріплення в приватизаційному законодавстві України вичерпного переліку підстав визнання приватизаційних правочинів недійсними у судовому порядку.

5. Завдяки проведеному порівняльному аналізу національного приватизаційного законодавства з відповідним законодавством держав СНД (Азербайджанська Республіка, Республіка Білорусь, Республіка Вірменія, Республіка Грузія, Киргизька Республіка, Республіка Молдова, Російська Федерація, Республіка Туркменістан) щодо визначення правового змісту та обумовленості нормативної конструкції спеціальної підстави набуття права власності, зроблено висновок, що тільки приватизаційне законодавство Білорусі і Туркменістану наводить достатньо чітке визначення та розмежування дефініцій “роздержавлення” й “приватизація”, що під час нормотворчої діяльності, за умови необхідності вдосконалення національного законодавства, може стати в нагоді з огляду на можливість рецепції формулювання норм цих дефініцій органами законодавчої влади зазначених держав.

6. В результаті аналізу міжнародних договорів, укладених Україною у сфері приватизації державного майна, доведено існування певного впливу цих нормативних актів міжнародного характеру на процес формування національного приватизаційного законодавства.

7. Запропоновано нові прикладні результати, що випливають з теоретичного доробку дисертанта та спрямовані на усунення існуючих прогалин у чинному законодавстві України про приватизацію й вдосконалення нормативних положень, що регулюють правовідносини, пов'язані зі зміною форми власності за умови їх реалізації через спеціальну підставу -- приватизацію.

Практичне значення одержаних результатів. Отримані теоретичні висновки і практичні рекомендації дисертаційного дослідження, які розвивають засади правового регулювання суспільних відносин щодо приватизації державного майна як спеціальної підстави набуття права власності, сприятимуть удосконаленню чинного законодавства України про приватизацію.

Теоретичні висновки дисертації, що мають прикладне значення, було впроваджено в нормативних актах Кабінету Міністрів України (акт впровадження від 12.10.2005 р.) та використано під час організації навчального процесу в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка (довідка про впровадження від 17.02.2006 р. №217-34), а також у Національній академії СБ України (довідка про впровадження від 06.05.2005 р.).

Результати дослідження також можуть бути використані в подальших загальнотеоретичних дослідженнях, нормотворчій діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, зокрема Фонду державного майна України щодо вдосконалення законодавства України та механізму регулювання правовідносин у сфері відчуження державного майна, у практиці розгляду судами України спорів, пов'язаних із приватизацією, а також у навчальному процесі вузів України.

Особистий внесок здобувача. Основні теоретичні положення, висновки та пропозиції, що характеризують наукову новизну дослідження, а також теоретичне та прикладне значення його результатів, одержані дисертантом особисто. Наукові праці здобувача за темою дисертації, наведені у списку опублікованих праць, розроблені без співавторів.

Апробація результатів дисертації. Результати дисертаційного дослідження оприлюднені на науково-теоретичних та науково-практичних конференціях, зокрема: “Науково-теоретична конференція молодих вчених Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка”, що відбулась 24.05.2003 р. у м. Києві, та “Концептуальні засади забезпечення державної безпеки України”, що відбулась 29.06.2004 р. у м. Києві. Положення дисертації були використані у доповіді автора на міжвідомчій науково-практичній конференції “Система охорони державної таємниці -- складова частина національної безпеки”, що проводилась 21.04.2005 р. в Національній академії СБ України, а також неодноразово обговорювались на засіданнях кафедри міжнародного приватного та митного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Публікації. Основні результати дисертації опубліковані у 8 одноосібних публікаціях автора у наукових журналах і виданнях, включених до переліку наукових фахових видань України: 5 наукових статях та 3 тезах доповідей на наукових конференціях.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, до яких входять 12 підрозділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Загальний обсяг роботи -- 219 аркушів. Обсяг додатків: Додаток А -- 31 аркуш, у тому числі одна діаграма; Додаток Б -- 5 аркушів. Список використаних джерел нараховує 408 найменувань.

Основний зміст

У вступі дисертації обґрунтовується актуальність теми дослідження, зв'язок роботи з науковими програмами Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, формулюється мета та завдання дослідження, визначено об'єкт, предмет, методологію роботи; викладено основні результати наукового дослідження, які виносяться на захист, а також показано теоретичне і практичне значення дослідження, вказано на його апробацію, публікації та впровадження результатів.

У першому розділі “Процес роздержавлення власності та приватизація державного майна”, який складається з чотирьох підрозділів, на основі аналізу наукових поглядів, у рамках яких формувалася методологія приватизаційних відносин, а також нормативно-правових джерел регулювання останніх, досліджено генезис основних дефініцій інституту приватизації державного майна та їх місце в сучасній системі відносин власності. Розглянуто особливості та надано характеристику приватизаційного процесу та його стадій.

Підрозділ 1.1. “Поняття приватизації державного майна” присвячений дослідженню питань визначення змісту поняття та розвитку інституту приватизації, розгляду основних доктринальних поглядів щодо відчуження державного майна суб'єктами приватизаційних відносин тощо.

Проведений аналіз відомих теорій роздержавлення дозволив дійти висновку про єднання розмаїття цих учень та ймовірно похідний характер останніх від теорії, підвалини якої було закладено в період конфронтації двох основних політичних систем світу, задовго до застосування у правовій та економічній термінології дефініцій, що пов'язані з приватизацією.

Узагальнення основних підходів до визначення правової природи приватизації державного майна засвідчило, що національне законодавство про приватизацію, по-перше, є спеціальним комплексним законодавством, яке поєднує норми цивільного, адміністративного, фінансового й інших галузей права, де одне з визначальних місць належить законодавству цивільному, а по-друге, юридичним інструментом, завдяки якому публічно-правові норми стають підґрунтям створення засад приватноправових.

Обґрунтовано висновок, згідно з яким встановлена спеціальним приватизаційним законодавством конструкція визначення змісту дефініції “приватизація” будується на нормативно закріпленому взаємозв'язку тріади елементів, складовими якої є суб'єкти (продавці й покупці), об'єкт (майно) і, нарешті, процес (відчуження). Здійснено порівняльний аналіз нормативної конструкції національного приватизаційного законодавства щодо визначення правового змісту цієї дефініції з відповідними конструкціями законодавства держав СНД.

Зазначено, що приватизація, що за своїм змістом є економічним процесом, цілком органічно інтегрується у загальний процес правовідносин сучасного суспільства і, природньо становить предмет дослідження юридичної науки.

У підрозділі 1.2. “Приватизаційні правовідносини як складова правовідносин власності” розглядаються суспільні відносини, що врегульовані нормами приватизаційного законодавства та полягають в нерозривному зв'язку суб'єктивних прав і обов'язків учасників приватизаційних відносин. Зазначається, що приватизаційні правовідносини є невід'ємною складовою правовідносин, регулювання яких відбувається в межах інституту права власності. Акцентується увага на тому, що норми приватизаційного законодавства, знеособлені за своїм характером, реалізуються в приватизаційних правовідносинах, що мають свій предмет регулювання, а також коло суб'єктів --учасників приватизаційного процесу, де відносини цивільно-правового характеру є одними з провідних. Переконання в тому, що переважна більшість норм приватизаційного законодавства спрямована на регулювання порядку набуття прав і виконання обов'язків, пов'язаних з приватизацією (як спеціальною підставою набуття права власності), дозволило зробити висновок про регулятивний характер зазначених норм. Тому саме держава, як власник майна і, водночас, учасник цивільних відносин, встановлює механізм відчуження своєї власності на користь недержавних суб'єктів, а також відповідає за зобов'язаннями цім майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення.

Результати дослідження обсягу повноважень органа, який здійснює державну політику у сфері приватизації, сприяли висновку про необхідність усунення колізії, яка виникла на підставі суттєвої відмінності правосуб'єктності Фонду державного майна України (здійснює “повноваження власника” чи “право розпорядження” майном), що знайшло нормативне закріплення в законодавчому та підзаконному правових актах відповідно.

Проведений автором аналіз приватизаційного законодавства також дозволив зробити висновок про недостатньо вдалу конструкцію застосованої в абзаці п'ятому частини третьої статті 7 Закону України “Про приватизацію державного майна” (у редакції від 19.01.2006 р.) дефініції “колишнє військове майно, що набуло статусу цивільного” з огляду на невизначеність місця цієї категорії майна в загальній класифікації майна (речей) і порядку набуття зазначеного статусу. Наводиться варіант формулювання цієї дефініції, закріплений у відповідному законі.

У підрозділі 1.3. “Нормативно-правові джерела регулювання приватизації” на підставі констатації того, що правові норми законодавства про приватизацію становлять окрему складову інституту права власності та спеціальну підставу набуття цього права, здійснено систематизацію нормативних актів України відповідно до їх юридичної ієрархії та, зокрема, за предметом правового регулювання.

Дослідження розвитку приватизаційного законодавства України спонукало поділ останнього на етапи, що в своїй єдності та поступово-якісному розвитку сприяли зміні концепції загальнонародної державної власності, покладеної в основу перших законодавчих актів про трансформацію відносин власності, концепцією приватної власності.

Характеризуючи новітній етап розвитку приватизаційного законодавства України, з яким, відповідно до переконань відомих вчених, приватизаційні процеси в нашій державі дійдуть свого логічного завершення, автор пов'язує цю фазу еволюції нормативно-правових засобів регулювання відносин власності зі спробою перегляду результатів приватизації, проведеної у попередні роки, який де-факто й де-юре розпочався 2005 року виданням нових та визнанням недійсними низки чинних до цього часу нормативних актів у сфері приватизаційних правовідносин. Дисертантом резюмується, що одним із законів, який характеризує цей період, є Закон України від 01.02.2005 р. №2391-IV “Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини”, який на думку автора створив темпоральну (часову) колізію, через фактичне видання зайвої правової норми, стосовно одного й того самого питання -- заборони приватизації об'єктів культурної спадщини, що на час ухвалення зазначеного Закону вже набула відповідного закріплення в Законі України “Про приватизацію державного майна”.

Підрозділ 1.4. “Приватизаційний процес і його стадії” присвячено аналізу приватизаційного процесу як одного з видів процесуальної форми, поділеного на стадії (етапи).

Оскільки приватизаційний правочин становить сукупність різних юридичних фактів, відсутність хоча б одного з них може призвести до правової недійсності цього правочину. Виходячи з цього, автор доходить висновку, що приватизація відбувається виключно внаслідок правового поєднання певних трансмісійно-пов'язаних стадій (етапів), послідовність дотримання і виконання яких обумовлюється нормами відповідних правових актів. При цьому, акцент зроблено на обов'язковості чіткого формулювання законодавцем відповідних нормативних вимог, що регламентують процес набуття права власності внаслідок приватизації. Саме такий підхід, на думку автора, є запорукою реалізації гарантованого законодавством набуття прав і встановлення пов'язаних з ними обов'язків. Причому, не тільки щодо права власності. Відтак, автор переконаний у необхідності корегування норм абзацу першого частини третьої статті 12 Закону України “Про приватизацію державного майна” (у редакції від 19.01.2006 р.), а також абзацу другого частини п'ятої статті 7 Закону України “Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)” (у редакції від 15.12.2005 р.) в частині правового формулювання підстав, внаслідок яких уповноваженими суб'єктами приймається рішення про відмову в приватизації державного майна; вказується на недостатню нормативну чіткість цих підстав, що на думку автора може призвести до певних колізій.

У другому розділі “Основні способи приватизації державного майна та види?приватизаційних правочинів”, який складається з чотирьох підрозділів, досліджуються питання, пов'язані з визначенням спеціальних ознак приватизаційних правочинів, а також особливі правові властивості таких основних способів приватизації державного майна, як купівля-продаж об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом; продаж акцій (часток, паїв), що належать державі у господарських товариствах, на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах; викуп майна згідно з альтернативним планом приватизації та приватизація майна, зданого в оренду.

У підрозділі 2.1. “Поняття приватизаційного правочину та способу приватизації державного майна” здійснено аналіз та надано характеристику основних специфічних ознак приватизаційних правочинів, які запропоновано визначати як дії продавців і покупців державного майна, спрямовані на передачу (набуття) права власності на майно, що приватизується, а також набуття, зміну й припинення додаткових прав і обов'язків відповідно до законодавства про приватизацію та змісту зобов'язань сторін за цими правочинами.

Особливу групу цивільно-правових угод, внаслідок яких відбувається відчуження державного майна у власність юридичних і фізичних осіб, автором пропонується вважати правочинами приватизаційними, які законодавство наділяє всіма тими властивостями, що притаманні галузі цивільного права.

На основі дослідження низки специфічних ознак (особливо визначене спеціальне законодавство; своєрідний суб'єктний склад; специфічні форма та порядок вчинення; особливі правові наслідки), що виокремлюють приватизаційні правочини в самостійний юридичний інститут, робиться висновок, що приватизаційні правочини, по-перше, являють собою дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на набуття, зміну або припинення у них цивільних прав та обов'язків, а по-друге, підкоряються загальним правилам про легітимність таких дій і правосуб'єктності осіб, що їх здійснюють. На них поширюються загальні правила про форму вчинення правочинів.

Досліджено еволюцію способів приватизації державного майна, порядок вчинення приватизаційних правочинів, а також умов, що мають їм передувати.

За результатами проведеного аналізу законодавства про приватизацію, та з метою його уніфікації та уникнення неоднозначностей, дисертантом запропоновано окремі зміни та доповнення до нормативно-правових актів, а саме:

-- слова “джерела надходження коштів”, ужиті законодавцем у частині другій статті 21 Закону України “Про приватизацію державного майна” (у редакції від 19.01.2006 р.) замінити словами “джерела походження коштів, за які приватизується державне майно”;

-- при визначенні поняття “промисловий інвестор” у нормативно-правових актах спеціального законодавства, з метою запобігання колізій та ігнорування норм закону на користь норм підзаконного акта, застосовувати єдині критерії.

Підрозділ 2.2. “Купівля-продаж об'єктів приватизації на аукціоні, за конкурсом” присвячено розгляду особливостей найбільш поширеного та важливого різновиду приватизаційних правочинів -- договору купівлі-продажу. На основі поділу договорів купівлі-продажу об'єктів приватизації, проведеному за об'єктовим принципом, здійснено класифікацію цих правочинів.

За результатами дослідження нормативно-закріплених особливостей проведення конкурсів та аукціонів із продажу об'єктів приватизації, визнаних чинним законодавством способами приватизації державного майна, автором робиться висновок про те, що вже підписання протоколу аукціону обома сторонами слід вважати своєрідним правочином, який передує укладенню договору купівлі-продажу, в той час як відносини, що поєднуються процесом приватизації, є, за своє сутністю, зобов'язальними відносинами, в основу яких покладено договір купівлі-продажу.

Аналіз еволюції приватизаційного законодавства, дозволив зробити висновок про певний правовий плюралізм, обумовлений акомодацією державної правової політики до конкретного етапу приватизаційних відносин, по відношенню до закріплення моменту виникнення права власності на об'єкти, котрі підлягали відчуженню.

Договір купівлі-продажу державного майна, що укладається за підсумками комерційного конкурсу, запропоновано визнавати своєрідним правочином, укладеним під скасувальною обставиною (стаття 212 ЦК України -- правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певних обставин). приватизація правочин майно прогалина

У підрозділі 2.3. “Акціонування та продаж акцій (часток, паїв) на аукціоні, за конкурсом, на фондових біржах” проведено дослідження особливостей зміни організаційно-правової форми юридичної особи, внаслідок якої відбувається перетворення державного підприємства в акціонерне товариство. При цьому доводиться, що таке перетворення, з подальшим продажем акцій, є одним з основних, а іноді -- єдиним способом приватизації. Втім констатується, що одним зі способів використання підприємства з метою ведення підприємницької діяльності, крім випадку придбання підприємства як цілісного майнового комплексу, є купівля акцій акціонерного товариства або часток (паїв) у статутному фонді юридичної особи. Придбання ж контрольного пакета акцій акціонерного товариства розглядається як реалізація права покупця на контроль за діяльністю даної юридичної особи. Разом із тим відзначається, що право власності на майно не переходить до набувача акцій, хоча покупку акцій у правовій науці вважають достатньо ефективним способом ведення підприємницької діяльності, оскільки цей правочин дозволяє контролювати підприємство, акції якого придбані.

Історично-правовий аналіз відповідних нормативно-правових актів Україні дозволив констатувати, що на початковому етапі реформування економіки нашої держави функції з управління часткою акцій товариств, що належить державі (разом з такими функціями як погодження питань щодо відчуження (приватизації) акцій (часток, паїв), що належать державі у майні господарських товариств; проведення оцінки вартості державних корпоративних прав та іншими не менш важливими) і продажу державного майна (в тому числі й акцій (часток, паїв), що належать державі у майні господарських товариств поряд з обов'язком контролювати виконання приватизаційних зобов'язань тощо), було розподілено між двома суб'єктами владних повноважень -- уповноваженим Кабінетом Міністрів України центральним органом виконавчої влади (Національне агентство з управління державними корпоративними правами) та Фондом державного майна України відповідно. Не зважаючи на прозору обумовленість такого розподілу правосуб'єктності щодо державного майна між зазначеними органами, правонаступником Національного агентства після його ліквідації наприкінці 1999 року став Фонд державного майна України. Проте зазначене правонаступництво так і не знайшло відповідного закріплення в Законі України “Про приватизацію державного майна” (аж до його редакції від 19.01.2006 р.) хоча в проекті Закону України “Про Фонд державного майна України” ця складова правоздатності Фонду вже задекларована.

Також дисертант констатує, що придбання акцій підприємства (як об'єктів цивільних прав) суб'єктами приватного права, підтверджує цивілістичну сутність цього способу приватизації державного майна, спрямованого на перехід права управління підприємством, а також отримання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів або частини майна під час його ліквідації.

Підрозділ 2.4. “Викуп майна згідно з альтернативним планом приватизації та приватизація майна, зданого в оренду” присвячено дослідженню застосування таких способів приватизації майна, як викуп майна згідно з альтернативним планом приватизації і приватизація майна, зданого в оренду, а також аналізу притаманних ним властивостей.

Дослідження еволюції застосування такого способу приватизації майна, як викуп (приватизація) об'єкта оренди, призвело до висновку про певну часову рухливість законодавчого визначення терміну виникнення у суб'єкта-орендатора права на приватизацію у цей спосіб. Адже законодавець пов'язує зазначене право з обов'язковим закріпленням останнього як у відповідному договорі оренди, так і неодмінно з вказівкою на подію, що має неминуче настати (дату набрання чинності основним законодавчим актом, що визначає юридичне підґрунтя орендних правовідносин) та застосовує бланкетне посилання на неї. При цьому автор звертає увагу на ту обставину, що визначення цього терміну в спеціальному приватизаційному законодавстві змінювалось тричі та визначалось від дати “набрання чинності Постановою Верховної Ради Української РСР від 29.11.1990 р. “Про захист суверенних прав власності Української РСР”, яка внаслідок нормотворчої діяльності трансформувалася в дату “набрання чинності Законом України “Про оренду державного майна”, тобто 18.12.1997 р.

За результатами проведеного дослідження дисертантом також доведено, що нормативно-закріплений перелік способів приватизації державних (комунальних) підприємств, наведений у статті 146 ГК України, вступає в певне протиріччя з переліком способів приватизації, наведеному в статті 15 Закону України “Про приватизацію державного майна” (у редакції від 19.01.2006 р.), що, в свою чергу, вимагає відповідного редагування статті 146 ГК України на користь спеціального Закону.

Третій розділ “Недійсність приватизаційних правочинів”, котрий складається з чотирьох підрозділів, присвячений розгляду наслідків недотримання вимог законодавства про приватизацію, класифікації порушень, а також підстав для визнання приватизаційних правочинів недійсними.

У підрозділі 3.1. “Наслідки недотримання вимог законодавства суб'єктами приватизаційних відносин” на основі класифікації та розгляду порушень законодавства про приватизацію, здійсненого за галузевим принципом, досліджуються особливості цивільно-правової відповідальності суб'єктів приватизаційних відносин, що беруть участь у приватизації державного майна.

Автором запропоновано систематизацію різних форм цивільної відповідальності покупців, зокрема такої, що застосовується в разі повного або часткового невиконання умов договорів купівлі-продажу, який укладається у зв'язку з приватизацією державного майна; наведено перелік та аналіз позовів, за якими суб'єкти приватизаційних відносин можуть здійснити судовий захист прав, які вони вважають порушеними.

На основі дослідження правомочності суб'єктів, наділених відповідними повноваженнями щодо певних категорій майна (речей) під час приватизації, дисертантом констатується, що брак єдиної системи органів приватизації (її відомчі акценти) сприяли піднесенню таких небажаних складових трансформаційних процесів, як непрозорість та протиправна діяльність суб'єктів приватизації.

Підрозділ 3.2. “Підстави недійсності приватизаційних правочинів” присвячено дослідженню нормативних вимог по відношенню до приватизаційних правочинів, а також підстав для визнання їх недійсними.

В результаті проведеного аналізу дисертантом робиться висновок про те, що законодавчо-закріпленими підставами для визнання приватизаційних правочинів недійсними є факти невиконання однією зі сторін зобов'язань, передбачених договором купівлі-продажу, у визначені строки або порушення встановленого законодавством порядку приватизації чи прав покупців.

Разом із тим, на основі дослідження чинного цивільного законодавства та судової практики, автором дослідження доведено існування широкого та фактично необмеженого кола підстав, внаслідок яких приватизаційні правочини можуть бути визнані недійсними. При цьому підкреслено, що зазначена обставина обумовлюється недостатньо вдалою нормативною конструкцією частини п'ятої статті 27, а також абзацу другого частини шостої статті 29 Закону України “Про приватизацію державного майна” (у редакції від 19.01.2006 р.), що, в свою чергу, призводить до розширеного тлумачення суб'єктами владних повноважень переліку підстав, через які зазначені правочини можуть бути визнані недійсними. Наведений приклад недосконалості законодавства про приватизацію, на думку автора, сприяє збільшенню суспільного резонансу, оскільки, за певних обставин, може викликати напруження у найбільш чутливій сфері суспільних відносин. Видається, що приймаючи подібні нормативно-правові акти, законодавець має чітко усвідомлювати свою відповідальність за створення деколи авантажно-авантюрних правових норм не лише перед Богом, але й у першу чергу перед громадянами України, що й довірили йому дбати про свій добробут. І цей припис Конституції України є найголовнішим серед інших її норм прямої дії.

Відтак, сформульовано, наведено та обґрунтовано пропозицію щодо закріплення в приватизаційному законодавстві України вичерпного переліку підстав визнання приватизаційних правочинів недійсними у судовому порядку, яка за обставин, наведених вище, здається більш прийнятною.

У підрозділі 3.3. “Правові наслідки визнання приватизаційних правочинів недійсними”, відповідно до проведеного вивчення наслідків недійсності приватизаційних правочинів, обґрунтовується висновок про те, що загальні підстави і наслідки недійсності правочинів, наведені в ЦК України, мають застосовуватись в усіх випадках, коли правочин вчинено з порушенням закону та якщо він не підпадає під дію інших норм, які встановлюють спеціальні підстави або наслідки недійсності правочинів.

Визначено перелік специфічних обов'язків (зобов'язань) покупців об'єктів приватизації, котрі внаслідок цієї спеціальної підстави набули право власності на державне майно, а також аналіз строку дії зазначених зобов'язань.

За результатами проведеного дослідження, наводиться констатація того, що на сьогодні приватизаційні правочини фактично можуть визнаватися недійсними як за загальними, передбаченими ЦК України, так і за специфічними підставами, притаманними приватизаційним відносинам.

Підрозділ 3.4. “Практика вирішення судами спорів, пов'язаних із приватизаційними правочинами” присвячено дослідженню та систематизації судової практики, що склалася в приватизаційній сфері впродовж трансформації відносин власності в Україні.

Аналіз практики розгляду органами судової влади спорів, пов'язаних з приватизацією державного майна дозволив автору роботи відповідним чином систематизувати випадки визнання недійсним того або іншого приватизаційного правочину адекватно до конкретних умов та обставин.

На основі дослідження спеціального приватизаційного законодавства, судової практики та з метою закріплення в приватизаційному законодавстві України вичерпного переліку підстав через які певні приватизаційні правочини можуть бути визнані недійсними у судовому порядку, дисертантом запропоновано проект редакції відповідної статті Закону України “Про приватизацію державного майна”.

Наводиться погляд автора на окремі проблеми, що обумовили затримку прийняття Закону України “Про Фонд державного майна України”.

У додатках А і Б проведено аналіз міжнародних договорів, укладених Україною у сфері приватизації державного майна, а також розроблено порівняльну таблицю нормативного закріплення моменту виникнення (переходу) права власності та оформлення приватизаційних правочинів в державах СНД, відповідно.

Висновки

У висновках дисертації наведено теоретичне узагальнення та нове вирішення наукового завдання, що виявляється в дослідженні питань правового регулювання приватизації державного майна як спеціальної підстави набуття права власності та, зокрема, особливостей приватизаційного процесу й виконання зобов'язань за укладеними приватизаційними правочинами, а також підстав визнання їх недійсними.

Головні наукові та практичні результати роботи тісно пов'язуються з її науковими і прикладними положеннями та можуть бути підставою для теоретичного узагальнення й формулювання відповідних практичних рекомендацій заінтересованими суб'єктами під час нормотворчої діяльності.

1. Дослідження приватизації державного майна як юридичного інституту дозволило зробити висновок про те, що вона є спеціальною похідною підставою набуття права власності та являє собою приватизаційний процес, тобто регульовану законом діяльність уповноважених державних органів та інших суб'єктів з відчуження (передачі) цього майна у власність суб'єктів приватного права (фізичних та/або юридичних) осіб.

2. Результати аналізу приватизаційного законодавства України визначили аргументи на користь того, що останнє за своєю природою носить спеціальний комплексний характер, що з одночасною кореляцією його норм до норм цивільного, адміністративного, фінансового та інших галузей права, має підкреслювати визначальний зміст перш за все права цивільного, а на перспективу, враховуючи розвиток суспільних відносин у сфері відносин власності, зазначене законодавство, повинно набути ознак інструмента, котрий гарантує максимально повну захищеність та пріоритетність приватноправових засад набуття права власності через таку спеціальну підставу, як приватизація з одночасним залишенням за державою функції публічно-правового регулювання цих специфічних відносин.

3. Акцентовано увагу на нагальності вирішення питання щодо правового визначення та коректності застосування в абзаці п'ятому частини третьої статті 7 Закону України “Про приватизацію державного майна” (у редакції від 19.01.2006 р.) дефініції “колишнє військове майно, що набуло статусу цивільного”, місця цієї категорії майна в загальній класифікації майна (речей) і порядку набуття зазначеного статусу. Адже якщо визначення дефініції “військове майно” ще наводиться в Законі України від 21.10.1999 р. №1075-XIV “Про правовий режим майна у Збройних Силах України” (у редакції від 22.05.2003 р.), то порядок набуття ним статусу “цивільного” не міститься ні в зазначеному Законі, ні в іншому нормативно-правовому акті України. За таких умов вбачається слушним внесення відповідних змін до Закону України “Про приватизацію державного майна” (у редакції від 19.01.2006 р.) та відповідних поправок до проекту Закону України “Про Фонд державного майна України”. Можливими варіантами заміни нормативної конструкції дефініції “колишнє військове майно, що набуло статусу цивільного” може бути її подання у вигляді “військові містечка (майнові комплекси), інше нерухоме і рухоме військове майно (крім усіх видів озброєння, бойової техніки та боєприпасів), яке вивільняється в процесі реформування Збройних Сил України і не планується до використання за призначенням”, що наводиться в абзаці шостому частини першої статті 7 Закону України від 3.03.1998 р. №147/98-ВР “Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності” (у редакції від 03.11.2005 р.), або застосування бланкетного посилання на останній.

4. Аналіз міжнародних договорів, укладених Україною у сфері приватизаційних відносин, дозволяє зробити висновок про те, що головною інституцією, з якою впродовж ринкових перетворень у нашій державі здійснюється фінансово-кредитне (позичкове) міжнародне співробітництво у сфері приватизації, є Міжнародний банк реконструкції та розвитку, котрий в обмін на кошти, спрямовані на визначене ним цільове призначення, проводив відповідну приватизаційно-правову політику.

5. За результатами проведеного аналізу законодавства про приватизацію, та з метою його уніфікації та уникнення неоднозначностей, дисертантом запропоновано окремі зміни та доповнення до нормативно-правових актів, а саме:

-- законодавчого закріплення в статті 30 Закону України “Про приватизацію державного майна” вичерпного переліку підстав, через які приватизаційні правочини у судовому порядку можуть бути визнані недійсними;

-- слова “джерела надходження коштів”, ужиті законодавцем у частині другій статті 21 Закону України “Про приватизацію державного майна” (у редакції від 19.01.2006 р.) замінити словами “джерела походження коштів, за які приватизується державне майно”;

-- при визначенні поняття “промисловий інвестор” у нормативно-правових актах спеціального законодавства, з метою запобігання колізій та ігнорування норм закону на користь норм підзаконного акта, застосовувати єдині критерії.

6. Зміст статті 345 Цивільного кодексу України (у редакції від 22.12.2005 р.) вступає в певну колізію зі статтею 1 Закону України “Про приватизацію державного майна” (у редакції від 19.01.2006 р.) у частині персоніфікації та виокремлення майна АР Крим від майна державного. Протиріччя полягає в тому, що майно, котре може бути приватизоване фізичними та юридичними особами, Закон України “Про приватизацію державного майна” (на відміну від ЦК України) поділяє на майно, яке перебуває у державній власності і таке, що належить Автономній Республіці Крим. Через це вважається слушною пропозиція щодо виключення норми, яка виокремлює дефініцію “майно, що належить АР Крим” від дефініції “майно, що перебуває у державній власності”, із зазначеної вище статті Закону України “Про приватизацію державного майна”, або щодо доповнення частини першої статті 345 ЦК України після слів “приватизації державного майна” словами “майна що належить Автономній Республіці Крим”, оскільки зміст загальної статті 345 ЦК України (у її чинній редакції) через відсилання до спеціального приватизаційного законодавства вказує на її бланкетність, а тому визнає пріоритетність застосування спеціального приватизаційного законодавства.

7. Закон України від 01.02.2005 р. №2391-IV “Про тимчасову заборону приватизації пам'яток культурної спадщини”, на думку автора, створив темпоральну (часову) колізію через фактично повторне, а відтак зайве закріплення норми, стосовно одного й того самого питання -- заборони приватизації об'єктів культурної спадщини, що на час ухвалення зазначеного Закону вже набула нормативного закріплення (Закон України “Про приватизацію державного майна”, абзац п'ятий підпункту “б” частини другої статті 5).

8. Нині залишається чинним, а отже, суперечить законодавчим вимогам Указ Президента України від 29 грудня 1993 року №612/93 “Про приватизацію автозаправних станцій, що реалізують паливно-мастильні матеріали виключно населенню”, викладеним у статті 11 Закону України “Про власність” (у редакції від 03.03.2005 р.) та свого часу вступав у колізію з останньою частиною статті 6 Земельного кодексу України від 18.12.1999 р. (до його редакції від 08.06.2000 р.), що нині втратив чинність. На думку автора дисертаційного дослідження, ця обставина потребує відповідного корегування. Адже питання придбання у власність іноземними суб'єктами (фізичними та юридичними особами) земельних ділянок на яких розташовано об'єкти приватизації вже набуло нормативного вирішення у спеціальному законодавстві (статті 5, 7, 18-1 Закону України “Про приватизацію державного майна”, у редакції від 19.01.2006 р.), а також статті 129 Земельного кодексу України (у редакції від 09.02.2006 р.), статті 374 ЦК України (у редакції від 22.12.2005?р.). У зв'язку із цим вбачається доцільним визнати зазначений Указ Президента України таким, що втратив чинність, а також відповідним чином врегулювати колізію між чинним Земельним кодексом України та Законом України “Про власність” в частині, що стосується порушеного питання. Втім ця ситуація може вирішитись і за умов визнання таким, що втратив чинність Закону України “Про власність”, адже таку саме пропозицію, тільки з інших, набагато вагоміших підстав, свого часу висловлювали такі відомі цивілісти української школи як, О. Дзера та інші, котрі саме у такий спосіб прогнозували подальший розвиток нормативного регулювання відносин власності у зв'язку із прийняттям нового ЦК України.