Роль інституту омбудсмена в захисті прав засуджених в Україні та зарубіжних країнах

Размещено на http://www.allbest.ru/

ПРАКТИЧНАРОБОТА

на тему: «Роль інституту омбудсмена в захисті прав засуджених в Україні та зарубіжних країнах: порівняльно-правовий аспект»

ЗМІСТ

ВСТУП

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ОМБУДСМЕНА І ЙОГО МІСЦЕ В ПЕНІТЕНЦІАРІЇ

2. ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ОМБУДСМЕНА В РІЗНИХ КРАЇНАХ СВІТУ

3. ІНСТИТУТ ОМБУДСМЕНА В УКРАЇНІ ТА ЗАХИСТ ПРАВ ЗАСУДЖЕНИХ

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

АНОТАЦІЯ

ВСТУП

Актуальність теми полягає в тому, що сфера виконання покарань давно перейшла на новий рівень розвитку, у своїй діяльності працівники ДПтС спираються на фактори що впливають на виправлення засуджених, а інститут омбудсмена може бути поштовхом до плідних змін.

Об'єктом дослідження є вплив інституту омбудсмена на перевиховання та виправлення засуджених, а також захист прав засуджених.

Предметом дослідження є інститут омбудсмена в Україні та зарубіжних країнах.

Мета роботи - виявлення мети роботи та завдань Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (Омбудсмена) у сфері захисту прав засуджених враховуючи зарубіжний досвід.

Для досягнення поставленої мети потрібно виконати такі завдання:

1) Зробити загальну характеристику інституту омбудсмена в Україні та зарубіжних країнах;

2) Виділити права та обов'язки засуджених, використовуючи діюче законодавство та Конституцію України;

3) Проаналізувати значення Уповноваженого Верховної Ради з прав людини у сфері захисту прав засуджених.

Україна, застосовуючи міжнародно-правові стандарти, активно і послідовно розбудовує національну систему захисту прав і свобод людини. 14 квітня 1998 року Парламент обрав першого в історії України Уповноваженого з прав людини (Омбудсмена).

Інститут Омбудсмена давно став невід'ємною частиною механізму захисту демократії в розвинутих державах. Вперше з'явившись у скандинавських країнах як противага необмеженій владі короля, він швидко здобув визнання і поширення в усьому світі. І хоча минуло майже 200 років від дня створення у Швеції інституту Омбудсмена, головне завдання народного правозахисника залишилося незмінним - здійснювати контроль за дотриманням державними органами прав та свобод людини і громадянина, ефективно захищати ці права у разі їх порушення.

Необхідність запровадження такого інституту в Україні назріла давно. Тепер ні в кого не викликає сумнівів про те, що захист прав і свобод людини і громадянина в Україні покращився із створенням інституту Омбудсмена. Але економічна та соціальна криза в нашому суспільстві, на жаль, створює додаткові умови для масового порушення прав і основних свобод людини. Тому, звичайно, важко сподіватися на те, що за такий короткий час можливо докорінно змінити правову ситуацію в державі. Є перші здобутки на непростому шляху до формування демократичного суспільства, додержання принципів верховенства права. Але, я впевнена, Україна подолає цей шлях. Прийнятий на основі Конституції України 23 грудня 1997 р. Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» передбачає створення «сильної» моделі омбудсмена [12].

15 січня 1998 р. набрав чинності Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини". 14 квітня того ж року Верховна Рада України обрала першого в історії держави Уповноваженого з прав людини - Ніну Карпачову [12].

Однією з головних функцій омбудсмена у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина.

На сучасному етапі ідея омбудсменства переросла національні межі і все частіше використовується на регіональному та міжнародному рівнях.

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ОМБУДСМЕНА І ЙОГО МІСЦЕ В ПЕНІТЕНЦІАРІЇ

Конституційно-правова природа омбудсмена характеризується спільними рисами, притаманними омбудсменам більшості країн. Однією з таких рис є те, що омбудсмен - це спеціальний контрольно-наглядовий, правозахисний орган державної влади (посадова особа). Його запровадження є реакцією суспільства на недосконалість існуючої в країні правозахисної системи [13]. Суспільство зацікавлене у створенні нового, більш ефективного інституту, який би став доповненням до існуючих форм контролю та нагляду у сфері забезпечення прав людини. Здійснюючи свої контрольно-наглядові та правозахисні повноваження, омбудсмен виконує роль балансу між громадянами, суспільством і державою. Він не тільки пом'якшує суперечності між державними і громадянськими сферами, але й легітимізує державну владу, яка під впливом цього інституту стає більш чуйною до потреб і запитів членів суспільства. Статус омбудсмена визначається положеннями конституції країни чи спеціальним законом. Причому, як свідчить світовий досвід, даний інститут запроваджується трьома шляхами: або на основі конституційних положень, що пізніше розвиваються в законодавстві (Швеція, Данія, ФРН, Іспанія, Угорщина, Намібія, Україна та цілий ряд інших країн), або внаслідок прийняття спеціального закону і більш пізнього закріплення зазначеного інституту на конституційному рівні (Португалія, Польща та деякі інші держави), або шляхом урегулювання статусу омбудсмена спеціальним законом без фіксації в конституції (Франція, Великобританія, Австралія, ряд штатів США та інші країни). Важливою рисою інституту омбудсмена є його незалежність, яка гарантується забороною органам державної влади, будь-яким посадовим особам втручатися в його діяльність, наділення омбудсмена свободою вибору дій при розгляді та вирішенні справ і цілим рядом інших гарантій діяльності. Це політично нейтральний орган. Такий статус омбудсмена не завдає шкоди його суспільному іміджу, а, навпаки, піднімає його, оскільки активна участь омбудсмена у політичному житті країни, безперечно, перетворила б його на знаряддя боротьби за владу і тим самим автоматично позбавила б будь-яких можливостей щодо неупередженого, об'єктивного і незалежного прийняття рішень. У більшості країн омбудсмен призначається на посаду парламентом, проте є чимало держав, де участь у призначенні омбудсмена бере не тільки парламент, а й інші органи державної влади (глава держави, уряд і т. ін.), які мають право чи то рекомендувати свої кандидатури на цю посаду, чи то самостійно призначати омбудсмена. Інститут омбудсмена буває як одноособовим, так і колегіальним органом. Незалежно від моделі інституції, діяльність омбудсмена персоніфікована, що надає йому індивідуальності й специфічності у механізмі захисту прав і свобод людини та громадянина. Омбудсмени самі розглядають скарги громадян, вивчають матеріали та обставини справи, а персонал їх служби тільки допомагає їм готувати справи до розгляду. Омбудсмен реалізує свої повноваження, порушуючи провадження за зверненнями громадян або діючи за власною ініціативою. Сферою його діяльності є відносини між громадянином і державним органом, організацією, установою, об'єднанням громадян, їх посадовими особами тощо, а найчастіше - це контроль у сфері взаємовідносин «громадянин - виконавча влада». Робота омбудсмена носить неформальний характер. Неформалізований підхід щодо вирішення скарг громадян на порушення їх прав і свобод вигідно відрізняє цей інститут від інших правових, в тому числі судових способів захисту прав людини. Основним в його діяльності є безкоштовний, простий і зрозумілий для громадян метод роботи. Це полягає в тому, що законодавством не передбачені якісь особливі вимоги щодо поданих громадянами скарг. Як правило, такі вимоги стосуються тільки терміну подачі скарги, інколи її форми. Хоча більшість омбудсменів світу широко, вільно і гнучко трактують перераховані умови і можуть на свій розсуд приймати скарги до розгляду й при недотриманні зазначених вимог. Слід зазначити, що згідно з правовою природою цього інституту він не наділений повноваженнями приймати остаточні рішення у справі, а може тільки намагатися переконати той чи інший орган державної влади розглянути оскаржене питання. Завдання омбудсмена - переконати органи державної влади в необхідності відновити порушені права людини, здійснити певні зміни у механізмі свого функціонування, особливо на тій ділянці, де допускаються масові порушення прав людини, особливо якщо це стосується засуджених. Адже засуджені мають психологічну особливість іноді не розуміти своїх прав та не виконувати свої обов'язки, особливо якщо вони засуджені до позбавлення волі вперше. Такі особи потребують особливої уваги з боку державних органів. Омбудсмен допомагає забезпечити дотримання працівниками установ виконання покарань прав людини та громадянина щодо таких осіб та відстояти їх права відповідно до законодавства коли вони цього потребують. Неімперативний характер повноважень омбудсмена, використання ним методу переконання забезпечують позитивне сприйняття органами управління цього інституту і його рекомендацій. Необхідно зауважити і такий позитивний аспект, що дуже часто завдяки посередницькій діяльності омбудсмена шляхи усунення порушень прав людини визначаються досягненням компромісу чи спільної угоди між особою, чиї права порушені, та органами влади, їх посадовими особами, які порушили її права. Стосовно українського омбудсмена можна уточнити, що для нього характерні такі риси: по-перше, це орган державної влади у формі посадової особи; по-друге, він незалежний; по-третє, одноособовий; по-четверте, він призначається Верховною Радою України; по-п'яте, український омбудсмен - політично нейтральний орган; по-шосте, він на постійній основі здійснює контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції; по-сьоме, Уповноважений провадить свою правозахисну діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які він отримує за власною ініціативою та зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників або народних депутатів України; по-восьме, він діє неформально на власний розсуд; по-дев'яте, Уповноважений керується у своїй діяльності Конституцією України, законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; по-десяте, сила його рішень не має обов'язкового характеру [10, с. 78].

Складні, багатогранні зв'язки, які виникають між омбудсменом і громадянами, омбудсменом та державою і різноманітними громадськими об'єднаннями фіксуються в юридичній формі, що являє собою конституційно-правовий статус омбудсмена, який складається з основних та неосновних елементів. Основними є ті елементи, які мають правове вираження і дають можливість зробити висновок про юридичне «оформлення та відбуття омбудсмена» як повноправного суб'єкта права. Вони безпосередньо й суттєво впливають на функціонування омбудсмена, обумовлюють його роль і місце в системі органів державної влади. Це, перш за все, загальна правоздатність омбудсмена, його права і обов'язки та гарантії діяльності. Загальна правоздатність омбудсмена, як основний елемент структури його конституційно-правового статусу, характеризує здатність омбудсмена бути носієм прав і обов'язків. Вона виступає важливою передумовою, що визначає правовий статус омбудсмена в повному обсязі і є першочерговою умовою його легітимної участі у правовідносинах. Права і обов'язки займають центральне місце у структурі конституційно-правового статусу омбудсмена. Саме вони характеризують найбільшу за обсягом частину тих відносин і зв'язків, які виникають між омбудсменом та громадянами, державою і іншими органами влади, місцевого самоврядування, громадськими об'єднаннями і їх посадовими особами. Права та обов'язки являють собою юридично оформлені соціальні можливості омбудсмена, детерміновані політичними, економічними, культурними і соціальними умовами розвитку держави й суспільства. Права омбудсмена як елемент конституційно-правового статусу становлять міру його свободи при здійсненні ним своїх функцій, та водночас вони виступають засобами реалізації завдань, що стоять перед цим контрольно-наглядовим, правозахисним органом. Його ж обов'язки спрямовані на належне виконання омбудсменом своїх функцій. В них виражений доцільний та соціально необхідний варіант поведінки цього інституту. Належній та повній реалізації омбудсменом своїх прав і обов'язків сприяють їх гарантії, які поєднують воєдино його юридичне і фактичне становище в державі і суспільстві. Сутність та зміст гарантій прав омбудсмена полягають, перш за все, в забезпеченні стабільності правової конструкції цієї інституції. Всі інші елементи конституційно-правового статусу омбудсмена - форми і принципи його діяльності, відповідальність - виступають неосновними елементами статусу омбудсмена, оскільки, як правило, вони не завжди мають пряме законодавче закріплення, а виводяться із змісту і логіки його повноважень. Форми діяльності омбудсмена являють собою зовнішні основні однорідні, самостійні дії, які здійснюються ним у передбачених законодавством правових та неправових рамках і спрямовані на реалізацію його прав і обов'язків. Правові форми діяльності омбудсмена пов'язані з учиненням ним у чітко визначеному законодавством порядку юридично значущих дій, які тягнуть за собою певні юридичні наслідки. Вони класифікуються на контрольно-наглядову та правозастосовчу, а в деяких країнах, опосередковано - ще й на установчу, правотворчу та інтерпретаційну. Неправова форма діяльності омбудсмена, на відміну від правової, не вимагає повного і суворого юридичного оформлення і тому не передбачає юридичних наслідків. Основними неправовими формами діяльності омбудсмена є організаційна та тісно пов'язана з нею матеріально-технічна діяльність. Із формами діяльності омбудсмена пов'язані і принципи його роботи. Виходячи з аналізу правових конструкцій, світової практики та досвіду функціонування омбудсменів різних держав, до числа основних принципів діяльності цього контрольно-наглядового, правозахисного інституту можна віднести: 1) принцип гуманізму; 2) принцип законності; 3) принцип справедливості; 4) принцип об'єктивності (неупередженості); 5) принцип незалежності; 6) принцип демократизму; 7) принцип доступності; 8) принцип відкритості, гласності; 9) принцип недоторканності приватного життя і конфіденційності відомостей відносно осіб у справі; 10) принцип професіоналізму [15, с. 231]. Названі принципи не вичерпують всієї системи принципів роботи омбудсмена, проте вони найяскравіше виражають сутність цього правозахисного інституту, підкреслюють його особливу природу і роль у забезпеченні прав людини. Іншим неосновним елементом конституційно-правового статусу омбудсмена є відповідальність, яка виступає наслідком невиконання чи неналежного виконання ним своїх повноважень. Тим самим вона має своєю метою забезпечення законності в країні, попередження і припинення правопорушень з боку омбудсмена, максимально можливе усунення шкоди, завданої діями омбудсмена громадянам, суспільству. Таким чином, відповідальність сприяє дотриманню омбудсменом чинного законодавства і безпосередньо впливає на якість його роботи та поведінку.

Для розуміння сутності і правової природи інституту омбудсмена велике значення має його функціональна характеристика. Це зумовлено тим, що у функціях омбудсмена відзеркалюється соціальне призначення цього інституту, об'єктивна необхідність здійснення ним суспільно корисної, соціально обумовленої контрольно-наглядової та правозахисної діяльності. Правильне розуміння функцій омбудсмена важливе і для практики державно-правового будівництва, оскільки точне їх окреслення сприяє виразному визначенню ролі цього інституту у здійсненні державних функцій. Без вирішення питання про функції омбудсмена важко окреслити пріоритетні напрямки та розкрити обсяг, характер і зміст його діяльності. На основі всебічного аналізу вітчизняної та зарубіжної правознавчої наукової літератури у дисертаційній роботі визначено стан і ступінь розробки функцій омбудсмена, проаналізовано точки зору українських та закордонних науковців з зазначеного питання, що дозволило стверджувати про різноманітність підходів у визначенні функцій омбудсмена та про безсистемність їх дослідження. У науковому плані це є певним недоліком, оскільки довільної форми функцій не буває. У дисертації робиться висновок, що функції омбудсмена - це основні напрямки його діяльності, які випливають із його завдань та визначають сутність і соціальне призначення цього контрольно-наглядового, правозахисного інституту і реалізуються в передбачених чинним законодавством формах і методах.

Найбільш загальними критеріями розмежування функцій омбудсмена є, по-перше, важливість напрямків його діяльності, в роботі дається детальна характеристика основних функцій омбудсмена - найбільш важливих, широких за обсягом та загальних за змістом напрямків його діяльності щодо здійснення стратегічних завдань і цілей, які стоять перед ним. По-друге, аналізуються функції омбудсмена, виділені за способами та засобами його діяльності, які в науковій літературі розглядаються ще як “технологічні” (владні) або “організаційні” функції - більш-менш однорідні, близькі види діяльності омбудсмена. Також у дисертації піддано критиці становище, за якого в науці конституційного права не досліджуються об'єктні функції омбудсмена, виділені в залежності від об'єкта (сфери) впливу, тобто виду прав, який забезпечується омбудсменом, хоча вони мають не менше теоретико-практичне значення, ніж інші функції. Підхід щодо виділення об'єктних функцій омбудсмена базується на конкретизації забезпечення цим контрольно-наглядовим, правозахисним органом громадянських, політичних, соціальних, економічних, культурних та екологічних прав і свобод людини та громадянина, а також прав і свобод, закріплених міжнародними угодами.

Омбудсмен виник у рамках парламентаризму і, відповідно до концепції поділу влади, на першому етапі своєї діяльності підпорядковувався законодавчій владі, діяв у рамках парламенту і вважався його допоміжним органом. У більшості країн такий підхід щодо визначення місця омбудсмена в механізмі державної влади зберігся. Проте у країнах, де має місце більш-менш сильна виконавча влада, омбудсмени запроваджуються в рамках виконавчої влади, а в деяких державах відносяться до числа органів контрольно-наглядової гілки влади чи являють собою автономні інституції, що не входять до класичних гілок влади. Звичайно, парламентська модель збільшує можливості омбудсмена впливати на органи управління і посилює позиції парламенту в галузі контролю за виконавчою владою. У той же час виконавчі омбудсмени роблять виконавчу гілку влади демократичнішою, гнучкішою, ліберальнішою в царині прав людини. Функціонування ж омбудсменів у статусі автономних контрольно-наглядових органів чи інституцій контрольно-наглядової гілки влади носить особливий правозахисний характер, оскільки за цих обставин омбудсмени виступають елементом системи «стримувань і противаг» законодавчої, виконавчої та судової гілок влади у сфері прав людини і своєю діяльністю сприяють недопущенню порушень прав людини з боку різних органів державної влади. Виходячи з такої практики визначення місця омбудсмена в системі органів державної влади, у дисертації переконливо доводиться, що за сучасних умов не можна допускати догматичного трактування розподілу влад як раз і назавжди встановленої схеми, і український омбудсмен яскравий приклад цьому. Він не входить у жодну з класичних гілок влади, а займає в механізмі державної влади самостійне місце і функціонує в режимі стримування і противаги відносно різноманітних органів влади, сприяючи консенсусу між ними. Уповноважений з прав людини виступає автономним контрольно-наглядовим органом влади.

Запровадження в Україні спеціальних контрольно-наглядових органів серед них і Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є наслідком того, що суспільство уже усвідомило необхідність постійного контролю за владою. Це найважливіший та найсуттєвіший елемент її дієздатності. Контроль сприяє одержанню об'єктивної інформації про всі сфери життя держави та суспільства, він усуває атмосферу недовіри між людиною, суспільством і державою, дозволяє об'єктивно оцінити функціонування механізму державної влади, з'ясувати, наскільки ефективно та сумлінно в рамках чинного законодавства державні службовці, органи державної влади та місцевого самоврядування виконують свої обов'язки перед громадянами, суспільством. Сьогодні відбувається переосмислення призначення контролю, висловлюється думка про те, що він повинен відігравати не тільки фіксуючу, а й регулятивну роль. Це є важливим кроком до визнання та формування в Україні контрольно-наглядової гілки влади.

2. ХАРАКТЕРИСТИКА ІНСТИТУТУ ОМБУДСМЕНА В РІЗНИХ КРАЇНАХ СВІТУ

До останнього часу інститут омбудсмена, як і сам термін «омбудсмен», в Україні були відомі лише порівняно вузькому колу фахівців-правників. І це не дивно. Адже ця інституція виникла й розвивалася на основі західноєвропейських демократичних цінностей, що ґрунтуються на засадах поділу влади та верховенства права, і тому до кінця 80-х років не викликав особливої зацікавленості офіційної радянської правової доктрини. З посиленням процесів демократизації у країнах Східної Європи на початку 90-х років зростає інтерес до нових демократичних механізмів захисту прав людини, зокрема інституту омбудсмена, його витоків та історії.

Однією з головних функцій омбудсмена у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина. В цьому сенсі важливим невід'ємним правом омбудсмена є право проводити розслідування, у тому числі й за власною ініціативою, і на їх підставі вносити рекомендації щодо шляхів відновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозиції стосовно змін до законодавства або перегляду неправомірної адміністративної практики органів державної влади. Процедура звернення до омбудсмена максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави.

Найбільш поширеною з них є так звана класична, або сильна, модель омбудсмена, вперше запроваджена у Швеції на початку XIX ст.

До цього часу не можна з упевненістю сказати, які саме соціально-історичні передумови привели до створення цієї інституції у Швеції. З одного боку, цьому сприяла притаманна шведам багатовікова традиція верховенства права та поваги до індивідуальних прав людини, з другого - гостра боротьба за владу між шведським королем та парламентом. У результаті цього королівська влада була значно обмежена і парламент отримав право обирати на противагу королівському канцлеру юстиції парламентського уповноваженого для здійснення незалежного контролю за адміністрацією та судами. Це дістало відображення в Конституції 1809 р., згідно з якою у правовій системі Швеції вперше була запроваджена посада омбудсмена юстиції (justitieombudsman) [7, с. 143-146].

Характерними ознаками шведської моделі стали надзвичайно широкі повноваження та сфера компетенції.

Наступною країною, котра запровадила інститут омбудсмена у 1919 р., стала Фінляндія, що дуже близька до Швеції за правовою системою. Тому і модель, запроваджена у Фінляндії, багато в чому схожа на шведську. Тут широка сфера компетенції і повноважень, серед яких: право ініціювати кримінальне переслідування голів Верховного та Вищого адміністративного судів Фінляндії, а також за рішенням парламенту виступати державним обвинувачем інших вищих посадових осіб держави, зокрема членів Державної ради та канцлера юстиції.

У 1952 р. інституція омбудсмена заснована в Норвегії. Спочатку її функції були обмежені лише контролем за збройними силами країни, і лише у 1962 р. було створено відповідний орган для контролю за цивільною адміністрацією. омбудсмен конституція захист засуджений

Відтоді починається активне поширення ідеї омбудсменства зі скандинавських держав до інших країн Європи, Америки, Азії та Африки.

Того ж 1967 р. інститут омбудсмена було створено у низці провінцій Канади. У 1979 р. його запровадили на території Австралії.

В цей же період спостерігається зростання інтересу до інституту омбудсмена і у США. Основою став шведський аналог. Звичайно, інтерес американців до цього інституту ніколи не сягав такого рівня як, скажімо, в Європі, що пояснюється великою роллю судової влади в країні. В США також було запроваджено в окремих місцевостях інституції омбудсменів. У 1969 р. - на Гаваях, у 1971 р. - у Небрасці, у 1972 р. - в штаті Айова. Характерною особливістю США стало запровадження великої кількості омбудсменів на різних рівнях: штату, округу, міста.

У 1976 р. інститут омбудсмена був запроваджений у Португалії, а у 1981 р. - у сусідній Іспанії. Запровадження інституту народного захисника в конституційно-політичній системі Іспанії стало одним із найбільш вдалих державно-правових нововведень після падіння диктатури Франко. Іспанцями обрана «сильна» модель омбудсмена, схожа на шведську. Проте з огляду на специфіку федеративного державного устрою країни на рівні провінцій запроваджені регіональні омбудсмени. Вони повністю незалежні у виконанні своїх повноважень від національного омбудсмена Іспанії, відносини з яким будуються на принципах координації та розмежування сфери компетенції. Таке розмежування, зокрема між регіональним омбудсменом провінції Каталонія та національним омбудсменом Іспанії, здійснюється на підставі двосторонньої угоди. Своєрідність цієї моделі пов'язана з федеративними особливостями Іспанії і, як свідчить досвід, не виправдовує себе у країнах з унітарним адміністративно-територіальним устроєм.

Різні моделі омбудсменів було запроваджено також у Австрії, Бельгії, Ізраїлі, Індії, Італії, на Кіпрі, у Мексиці, у Нідерландах, Франції, Новій Зеландії, ФРН, Швейцарії та ін.

Особливістю французької моделі, запровадженої в 1973 р., є те, що медіатор Франції, де традиційно сильна роль виконавчої влади, призначається Радою міністрів Франції, що є своєрідним винятком у концепції парламентського омбудсмена. Крім цього, у Франції, як і у Великобританії, діє так званий парламентський фільтр, що позбавляє громадян безпосереднього доступу до омбудсмена.

У 1988 р. першою з-поміж країн Східної Європи інститут омбудсмена запровадила Польща. Це був перший експеримент запровадження цього інституту в соціалістичній системі управління. Експеримент виявився вдалим. Інститут речника громадянських прав у Польщі не лише вписався в діючу систему державних органів, а й активно сприяв багатьом перетворенням, що відбувалися в країні наприкінці 80-х років.

Досвідом Польщі скористалися багато інших країн Східної Європи. У 1989 р. інституцію омбудсмена було запроваджено в Угорщині, а у 90-х роках - у Грузії, Литві, Латвії, Молдові, Російській Федерації, Румунії та Узбекистані.

15 січня 1998 р. набрав чинності Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини". 14 квітня того ж року Верховна Рада України обрала першого в історії держави Уповноваженого з прав людини - Ніну Карпачову.

На сьогодні інституція омбудсмена на національному, регіональному та місцевому рівнях існує більш ніж у 100 країнах світу, і ця ідея продовжує поширюватися.

3. ІНСТИТУТ ОМБУДСМЕНА В УКРАЇНІ ТА ЗАХИСТ ПРАВ ЗАСУДЖЕНИХ

Права, як би широко вони не були декларовані, не становлять реальної цінності без гарантій їхньої реалізації. Конституційні гарантії реальні лише тоді, коли надійно підкріплені механізмом їхньої реалізації. Механізмом гарантій прав людини і громадянина можна вважати систему правових засобів, визначених конституцією - це державні правоохоронні органи, судова система, громадські організації із захисту прав людини та громадянина тощо [10, с. 114]. Україна, застосовуючи міжнародно-правові стандарти, активно і послідовно розбудовує національну систему захисту прав і свобод людини. 14 квітня 1998 року Парламент обрав першого в історії України Уповноваженого з прав людини (Омбудсмена). Уповноважений здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод [6, с 45].

Інститут омбудсмена діє за принципом неприпустимості обмеження прав і свобод людини та громадянина. Нікому не дано право по-своєму змінювати, а тим більше обмежувати права і свободи громадянина та людини без відповідної вказівки про це в законі. Право на знання кожним своїх прав і обов'язків є важливою демократичною гарантією прав і свобод [2, с. 356].

Інститут омбудсмена є принципово новим засобом захисту прав людини, до якого можна звертатися, якщо в цьому є потреба. Омбудсмен (омбудсмен) - спеціально обрана (призначувана) посадова особа для контролю різного роду адміністративних органів, а в деяких країнах - також приватних осіб і об'єднань. Спеціалізовані омбудсмени відповідають за одну їз сфер захисту прав людини.

Щодо ролі інституту омбудсмена в захисті прав засуджених, то відповідно до статті 8 КВК України засуджені мають право на отримання інформації про свої права і обов'язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання, а також звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини має право без спеціального дозволу відвідувати установи виконання покарань для здійснення контролю. Засуджені мають право звертатися з листами, скаргами та пропозиціями до омбудсмена [9].

Низка статтей Конституції України закріплює права засуджених відповідно до яких інститут омбудсмена і здійснює свої повноваження у цій сфері. Засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законом і встановлених вироком суду. Інакше кажучи, на них поширюється більшість прав і свобод, передбачених розділом II Основного Закону. Засуджені залишаються громадянами України, незважаючи на те, що вони вчинили злочин, заподіяли шкоду іншим громадянам, державі чи суспільству і держава не відмовляється від своїх засуджених громадян. Забороняється дискримінація засуджених за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місцях проживання, за мовними або іншими ознаками [8].

Права засуджених можуть обмежуватися тільки законами, а не іншими нормативно-правовими актами. При цьому слід виходити з того, що покарання, по суті, є заходом примусу і для досягнення його цілей права та свободи засуджених повинні обмежуватися. Ступінь обмежень, безумовно, залежить від виду кримінального покарання, призначеного судом [11, с. 342]. Найменшу кількість обмежень передбачено при виконанні покарань, не пов'язаних з ізоляцією від суспільства, найбільшу - при виконанні покарань, пов'язаних із ізоляцією від суспільства. Наприклад, особи, засуджені до таких видів кримінальних покарань, як арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, більш обмежені у правах і наділені специфічними обов'язками порівняно із засудженими до виправних чи громадських робіт. Найбільша ж кількість обмежень в особистих, політичних та соціально-економічних правах встановлюється для засуджених до позбавлення волі.

Зокрема, засуджені, які перебувають в установах виконання покарань, прямо чи побічно обмежені і в таких конституційних правах, як право на особисту недоторканність, недоторканість житла, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, свободу пересування, право вільного вибору місця проживання та право вільно залишати територію України , право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації, участь у професійних спілках, право брати участь в управлінні державними справами , право проводити збори, мітинги, походи і демонстрації , право на підприємницьку діяльність та ін. Вони також побічно обмежені й у низці загальногромадянських прав, які передбачені нормами цивільного, сімейного, житлового, трудового, фінансового та інших галузей права (не можуть брати участі у вихованні дітей, вільно користуватися більшою частиною своєї власності, розпоряджатися повною мірою грошовими коштами, обирати місце роботи тощо) [3].

Обмеження прав засуджених можливе і за вироком суду. Наприклад, вироком суду встановлюється відсоток відрахувань із суми заробітку засудженого до виправних робіт у дохід держави, у зв'язку з чим засуджений обмежується в праві на отримання повної винагороди за результати своєї праці.

Перелік всіх прав, так само як і їх обмежень, визначити у законодавстві неможливо. Тому КВК України закріпив лише основні з них. Так, згідно зі ст. 8 КВК засуджені мають право:

- на отримання інформації про свої права й обов'язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання;

- на гуманне ставлення до себе і на повагу гідності, властивої людській особистості;

- звертатися відповідно до законодавства з пропозиціями, заявами і скаргами до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян;

- давати пояснення і вести листування, а також звертатися з пропозиціями, заявами й скаргами рідною мовою. Відповіді засудженим даються мовою звернення. У разі відсутності можливості дати відповідь мовою звернення вона дається українською мовою з перекладом відповіді на мову звернення, який забезпечується органом або установою виконання покарань;

- на охорону здоров'я в обсязі, встановленому Основами законодавства України про охорону здоров'я, за винятком обмежень, встановлених законом. Охорона здоров'я забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних і платних форм медичної допомоги. Засуджені, які мають розлади психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи інших одурманюючих засобів, можуть за їх письмовою згодою пройти курс лікування від вказаних захворювань;

- на соціальне забезпечення, у тому числі й на отримання пенсій, відповідно до законів України [9].

Засудженим гарантується також право на правову допомогу. Для одержання правової допомоги засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи.

Засуджені іноземці мають право підтримувати зв'язок з дипломатичними представництвами і консульськими установами своїх держав.

До основних прав осіб, які відбувають покарання, кодекс відніс і право засуджених на особисту безпеку. Стаття 10 КВК встановлює, що у разі виникнення небезпеки життю і здоров'ю засуджених, які відбувають покарання у виді арешту, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або позбавлення волі, вони мають право звернутися із заявою до будь-якої посадової особи органу чи установи виконання покарань із проханням про забезпечення особистої безпеки. У цьому разі посадова особа зобов'язана вжити невідкладних заходів щодо забезпечення особистої безпеки засудженого. У подальшому адміністрація установи виконання покарань повинна вжити заходів до переведення засудженого в безпечне місце, а також інших заходів до усунення небезпеки, вирішити питання про місце подальшого відбування ним покарання.

Якщо є наявність небезпеки для життя і здоров'я засуджених, до яких згідно із законом у зв'язку з їх участю у кримінальному судочинстві прийнято рішення про застосування заходів безпеки, адміністрація установи виконання покарань повинна вжити заходів щодо забезпечення безпеки таких осіб. Крім того, до зазначених осіб можуть бути застосовані такі заходи: 1) ізольоване тримання; 2) переведення в іншу установу виконання покарань.

Важливим невід'ємним правом омбудсмена є право проводити розслідування, у тому числі й за власною ініціативою, і на їх підставі вносити рекомендації щодо шляхів відновлення порушених прав у конкретному випадку, вносити пропозиції стосовно змін до законодавства або перегляду неправомірної адміністративної практики органів державної влади [1, с. 14].

Тож, омбудсмен сприяє ефективному вирішенню питань з прав засуджених відповідно до законодавства. У своїй діяльності інститут омбудсмена здійснює свої повноваження відповідно до законодавства і сприяє контролю та нагляду за виконанням встановлених норм щодо прав засуджених. У разі порушення прав він надає змогу їх відстояти. Омбудсмен має бути не політиком, не представником політичної сили, не заангажованою людиною, а незалежним і неупередженим представником громадського сектору, який має досвід захисту прав людини, тісну і щоденну роботу з громадянами і зможе кваліфіковано виконувати центральну функцію омбудсмена - бути посередником між особою та владою. Він не входить у жодну з класичних гілок влади, а займає в механізмі державної влади самостійне місце і функціонує в режимі стримування і противаги відносно різноманітних органів влади, сприяючи консенсусу між ними. Уповноважений з прав людини виступає автономним контрольно-наглядовим органом влади [3]. Запровадження в Україні спеціальних контрольно-наглядових органів серед них і Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є наслідком того, що суспільство уже усвідомило необхідність постійного контролю за владою. Це найважливіший та найсуттєвіший елемент її дієздатності. Контроль сприяє одержанню об'єктивної інформації про всі сфери життя держави та суспільства, він усуває атмосферу недовіри між людиною, суспільством і державою, дозволяє об'єктивно оцінити функціонування механізму державної влади, з'ясувати, наскільки ефективно та сумлінно в рамках чинного законодавства державні службовці, органи державної влади та місцевого самоврядування виконують свої обов'язки перед громадянами, суспільством.

ВИСНОВКИ

Інститут Омбудсмена став невід'ємною частиною механізму захисту демократії в розвинутих державах і швидко здобув визнання і поширення в усьому світі. Практика омбудсменства в різних країнах виражається по-своєму, але має одну мету - забезпечити дотримання прав і свобод людини та громадянина. Кожна особа, яка потребує кваліфікованої допомоги омбудсмена може звернутися до нього і вирішити всі питання. Діяльність омбудсмена щодо засуджених спрямована на забезпечення їх суб'єктивного права [4, с. 132-134]. Зміст суб'єктивного права включає в себе такі можливості засудженого: 1) вільно користуватися соціальними благами у межах, встановлених правом; 2) вимагати виконання кореспондуючих даному праву обов'язків адміністрацією органів і установ виконання покарань, іншими суб'єктами кримінально-правових та інших правовідносин; 3) звертатися за захистом свого суб'єктивного права. Уповноважений Верховної Ради з прав людини є гарантом втілення в життя зазначених принципів, що є важливим для забезпечення нормального відбування покарання засудженими, з відсутністю порушення їх прав та виконанням працівниками установ виконання покарань своїх обов'язків щодо засуджених добросовісно.

Запровадження в Україні інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини є наслідком того, що суспільство уже усвідомило необхідність постійного контролю за владою [5, с. 5]. Це найважливіший та найсуттєвіший елемент її дієздатності. Контроль сприяє одержанню об'єктивної інформації про всі сфери життя держави та суспільства, він усуває атмосферу недовіри між людиною, суспільством і державою, дозволяє об'єктивно оцінити функціонування механізму державної влади, з'ясувати, наскільки ефективно та сумлінно в рамках чинного законодавства державні службовці, органи державної влади та місцевого самоврядування виконують свої обов'язки перед громадянами, суспільством [14, с 4].

Уповноважений Верховної Ради України з прав людини є класичним взірцем парламентського омбудсмена, оскільки обирається на посаду Верховною Радою України шляхом таємного голосування, що забезпечує йому високий статус, легітимність, а також є гарантією незалежності від усіх гілок державної влади, включаючи законодавчу. У зв'язку з цим важливо, що строк перебування на посаді Уповноваженого з прав людини не збігається зі строком повноважень парламенту України [6].

Уповноважений є посадовою особою, статус якої визначається Конституцією України, Законом України «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини», Законом України «Про державну службу».

Він здійснює свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Діяльність Уповноваженого доповнює існуючі засоби захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, не відміняє їх і не тягне перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод.

Особливо важлива робота омбудсмена з засудженими, адже від ефективності роботи омбудсмена з засудженими залежить подальша їх орієнтація на повернення до правомірного життя, адже як не порушуються права осіб що відбувають покарання, так держава й спонукає їх до впевненості в майбутньому.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Агєєв П. «Людина має право на звернення до Уповноваженого з прав людини чи ні ?» \\ Урядовий кур'єр, 21.04.1998р. - С. 14.

2. Бесчастний В. М. Конституційне (державне) право зарубіжних країн: Навч. посіб. - К.: Знання, 2007. - 467 с.

3. Говоров В.С. Правова природа регіональних омбудсманів // Форум права. - 2012. - №1. - С 182-198

4. Давиденко Є. "Служба омбудсмена в Україні"\\ Право України, 2001.- № 6. -С.132-134.

5. Ждан О. «Людина має право на захист права?» \\ Голос України, 23.03.1997 -С.5

6. Закон України "Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини" від 23.12.1997р. № 776\97-ВР\\ Відомості Верховної Ради, 1998р. - № 20. - 99 с.

7. Зозуля О. І. Періодизація формування апарату Президента України / О. І. Зозуля // Форум права. ? 2014. ? № 2. ? С. 143-146.

8. Конституція України: чинне законодавство зі змінами та доповненнями станом на 1 вересня 2014 р.: (ОФІЦ. ТЕКСТ). - К.: Паливода А.В.,2014 - 64 с.

9. Кримінально-виконавчий кодекс України: текст відповідає станом на 22 березня 2011 р. - К.: Національний книжковий проект, 2011. - 80 с.

10. Лисодєд О. В. Навчально-методичний посібник для самостійної роботи та практичних занять з навчальної дисципліни «Кримінально- виконавче право». - Х. : Нац. ун-т «Юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого». - 2013. - 114 с.

11. Марцеляк О.В. Інститут омбудсмана: теорія і практика. - Х.: Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2003. - 450 с.

12. Пономарьова О.П. Інститут спеціалізованого омбудсмана / О.П. Пономарьова // Право і Безпека Науковий журнал №3 (40). - 2011

13 Ролганчук А. "Омбудсмен - суддя без мантії (Впроваджена посада Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини) \\ Голос України - 1996. - С.4.

14. Степанюк А. Х. Кримінально-виконавче право України: Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів. - X.: Право, 2006. - 256 с.

АНОТАЦІЯ

Актуальність дослідження полягає в тому, що сфера виконання покарань давно перейшла на новий рівень розвитку, у своїй діяльності працівники ДПтС спираються на фактори що впливають на виправлення засуджених, а інститут омбудсмена може бути поштовхом до плідних змін. Метою є виявлення сутності роботи та завдань Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (Омбудсмена) у сфері захисту прав засуджених враховуючи зарубіжний досвід.

В дослідженні даної теми наукової роботи було використано метод дедукції та аналізу.

Наукова робота складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Обсяг роботи - 27 сторінок. У дослідженні даної теми використано 15 джерел використаної літератури, а саме наукові матеріали вчених та науковців, фахівців даного питання, досліджень, інформації з діючого законодавства.

Ключові слова: омбудсмен, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, інститут омбудсмена в зарубіжних країнах, принципи діяльності інституту омбудсмена, права засуджених, захист прав засуджених.

Размещено на Allbest.ru