Закон про кримінальну відповідальність та його тлумачення

Размещено на http://allbest.ru

ТЕМА: Закон про кримінальну відповідальність та його тлумачення

Зміст

Вступ

Розділ 1. Закон про кримінальну відповідальність

1.1 Поняття закону про кримінальну відповідальність

1.2 Структура Кримінального кодексу України і закону про кримінальну відповідальність

1.3 Тлумачення закону про кримінальну відповідальність

Розділ 2. Види чинності закону про кримінальну відповідальність

2.1 Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі

2.2 Чинність закону про кримінальну відповідальність у часі

2.3 Чинність кримінального закону за національним та універсальним принципами

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Законодавство про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який грунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

Це означає, що, по-перше, злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК. Закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після 1 вересня 2001 р., тобто після набрання чинності новим КК, повинні включатись до нього після набрання ними чинності.

По-друге, оскільки норми чинного КК грунтуються на нормах Конституції України, то й закони про кримінальну відповідальність, схвалені Верховною Радою України після прийняття діючого КК, повинні відповідати її положенням. Конституція України, норми якої є нормами прямої дії, може застосовуватися лише в частині звільнення від кримінальної відповідальності чи покарання у випадку протиріччя між її положеннями та нормами КК.

По-третє, презюмується, що норми нового КК у повній мірі відповідають загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права. Тому положення Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, можуть застосовуватись лише при виявленні протиріччя між нормами діючого КК та нормами міжнародного права. Зміни, що будуть вноситись до нового КК (а вони через певні обставини є неминучими), повинні відповідати положенням ст. 3 КК і не суперечити ні Конституції України, ні нормам міжнародного права.

По-четверте, джерелами кримінального права є чинний КК, міжнародні правові акти, згоду на обов'язковість яких дала Верховна Рада України, та Конституція України. Крім того, джерелами кримінального права можуть бути і рішення Конституційного Суду України про неконституційність кримінальних законів. Такі закони втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Цими обставинами і обумовлено інтерес автора до проблем чинності кримінального закону в часі, просторі та колом осіб, та вдосконалення кримінального законодавства. З вище сказаного видно, що тема курсової роботи є гострою і актуальною

Автор поставив собі за мету на підставі аналізу сучасного стану кримінального закону в Україні охарактеризувати його дію в часі, просторі та по колу осіб, визначити таке поняття як «зворотня дія закону» та дослідити найбільш характерні підходи щодо вирішення проблем, які виникают у зв»язку з цими питаннями, запропонувати свої рекомендації стосовно вирішення існуючих у цій сфері проблем і вдосконалення відповідних норм чинного кримінального закону

В роботі також висвітлено об'єкт - кримінальний закон України та його дія, а також предмет - механізм удосконалення і реалізації поставлених питань у змісті курсової роботи. Відносини, які виникають з приводу застосування кримінального закону складають предмет дослідження.

Мета дослідження - вивчити та проаналізувати законодавство України про кримінальну відповідальність; визначити чинність закону про кримінальну відповідальність у часі, а також розкрити поняття зворотної дії закону про кримінальну відповідальність; з»ясувати як здійснюється чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі.

Задача даного дослідження полягає в тому, що автор повинен вивчити відповідну нормативно-правову базу та літературу з цього питання, приділити увагу існуючим думкам юристів-практиків, після чого розкрити та проаналізувати не тільки позитивні сторони законодавства, а також виявити негативні сторони законодавства та виявити ряд проблем, які виникають.

При написанні дослідження автором були вивченні та проаналізовані різноманітні нормативно-правові акти, також використані підручники та наукові статті вчених-юристів таких, як: Мельника М., Хавронюка М., Бородіна С.В., Бурлакова В.Н., Догеля П.С., Кудрявцевої В.Н., Панченко П. Н., Долгової А.І.

У процесі написання роботи було використано ряд методів, які допомогли у більшому обсязі дослідити тему роботи. Це: метод діалектики, за допомогою якого було визначено зв'язок названих у меті категорій між собою, їх обумовленість суспільним розвитком; логічний метод, за допомогою якого було на різних підставах класифіковано дію кримінального закону в часі, просторі та по колу осіб; соціологічний метод, який дозволив обґрунтувати виникнення спірних питань, які виникають з розвитком соціальних та економічних явищ в суспільстві

Структура дослідження обумовлена метою і завданнями дійсної роботи і складається з вступу, основної частини, яка розбита на розділи, що мають внутрішній розподіл на підрозділи, які логічно та змістовно пов'язані між собою, висновку та списку використаної літератури.

Розділ 1. Закон про кримінальну відповідальність

1.1 Поняття закону про кримінальну відповідальність

Закон про кримінальну відповідальність - це нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України, який містить взаємопов'язані юридичні норми, одні з яких, грунтуючись на Конституції України та загально визнаних принципах і нормах міжнародного права, закріплюють підстави та принципи кримінальної відповідальності, містять загальні положення кримінального законодавства, інші - визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами, і встановлюють, які покарання можуть бути застосовані до осіб, що вчинили їх, або ж називають підстави та умови звільнення їх від кримінальної відповідальності.

Характерні риси кримінального закону полягають утому, що він:

а) базується на Конституції України та загальновизнаних нормах міжнародного права;

б) приймається Верховною Радою України (парламентом) - єдиним органом законодавчої влади в Україні;

в) регламентує підставу й принципи кримінальної відповідальності та звільнення від кримінальної відповідальності;

г) містить юридичні норми, які визначають принципи та загальні положення кримінального права;

д) визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та яке покарання чи інші заходи кримінально-правового характеру призначаються за вчинення цих злочинів;

е) є певним засобом виховного та превентивного впливу на осіб, засуджених за вчинення злочину, а також на інших громадян [20, c. 23].

Отже, кримінальне право України знаходить своє відображення в законодавстві України про кримінальну відповідальність, що являє собою єдину нормативну систему - Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. КК складається із кримінальних законів, що діють в рамках Кодексу як єдина нормативна система з моменту набрання ним чинності. Кожний із кримінальних законів містить певне положення кримінального права, викладене у вигляді норми. Кримінальний закон є свого роду продукт законодавчої діяльності, в якому за допомогою законодавчого веління відображені об'єктивні закономірності розвитку кримінального права. У КК 2001 р. кримінальний закон позначений як "закон про кримінальну відповідальність" (розділ II Загальної частини).

Кримінальний закон і закон про кримінальну відповідальність - тотожні поняття, однак через те, що останнє закріплене в КК, ним потрібно користуватися для характеристики чинного кримінального законодавства України. Кримінальний закон, або закон про кримінальну відповідальність, має відносну самостійність, оскільки його розуміння і застосування можливі тільки у взаємопоєднанні з іншими законами, включеними до Кримінального кодексу. Згідно з ч. 2 ст. З КК закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності. Вони застосовуються як складова частина КК[21, c. 13].

Слід зазначити, що поняття "кримінальний закон", яким широко користується теорія кримінального права при характеристиці тих чи інших нормативних положень кримінального кодексу, є дещо умовним, оскільки на відміну від КК або окремо прийнятого Верховною Радою України закону про кримінальну відповідальність не має всіх атрибутів закону як нормативно-правового акта. Закон в буквальному розумінні - це юридичне цілісний і структурно завершений нормативно-правовий акт, який приймається Верховною Радою України відповідно до її конституційних повноважень. Таку ж частку умовності має і поняття "закон про кримінальну відповідальність", коли за його допомогою характеризуються нормативні положення кримінального кодексу.

Кримінальний кодекс і окремі закони України про кримінальну відповідальність приймаються Верховною Радою України. Останні являють собою одну або декілька кримінально-правових норм, оформлених в статтю чи низку статей КК. Усі закони про кримінальну відповідальність зведені до Кримінального кодексу, де кримінально-правові норми розташовані в певній системі, а статті, в яких вони закріплені, мають відповідний номер. Оскільки законодавство України про кримінальну відповідальність - це Кримінальний кодекс, то кримінально-правові норми, які можуть бути ухвалені окремим законом, повинні бути позначені відповідним номером статті КК. Кримінально-правові норми, що приймаються в доповнення до КК, можуть не тільки міститися в самостійному законі, а й входити як окреме нормативне положення в закон України, яким охоплюється більш широке коло питань, що потребують нормативного регулювання і охорони. Окремі кримінально-правові норми можуть міститися в чинних міжнародних договорах, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Такі норми також повинні бути включені в КК з відповідною нумерацією [22, c. 23].

В нормах Кримінального кодексу сформульовані завдання, підстави та принципи кримінальної відповідальності, встановлено, які суспільне небезпечні діяння визнаються злочинами, які покарання можуть підлягати застосуванню до осіб, що їх вчинили. Згідно зі ст. 1 КК Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку і громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Для здійснення цього завдання КК визначає, які суспільне небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили, тобто КК забороняє під загрозою покарання вчиняти ті суспільне небезпечні діяння, які визнані злочинними.

Отже, основна функція закону про кримінальну відповідальність - охоронна. Разом з тим у деяких нормах він приписує відповідним органам і службовим особам, за наявності законних підстав, звільняти від кримінальної відповідальності і покарання осіб, що вчинили злочин. У цій своїй частині норми закону, як і в низці інших, виконують регулятивну функцію.

Закон про кримінальну відповідальність має також велике попереджувальне значення (превентивна функція). Згідно з ч. 1 ст. 1 завданням КК є запобігання злочинам. Сам факт існування норми, в якій описане кримінальне каране діяння, справляє певний превентивний вплив на осіб, здатних вчинити злочин. Крім того, закон тим самим орієнтує уповноважені державні органи і службових осіб на належну боротьбу зі злочинністю, профілактику правопорушень, їх попередження.

Слід зазначити, що основна частина населення України не вчиняє злочинів не тому, що побоюється притягнення до кримінальної відповідальності, а через впевненість в аморальності самої злочинної поведінки. Для більшості людей КК сприяє зміцненню їх поглядів, життєвій позиції, підтверджує неприйняття ними поведінки, що визнається державою злочинною. Причому для них величезного значення набуває не стільки факт наявності відповідної норми в КК, скільки дійовість, ефективність її застосування.

Закон про кримінальну відповідальність на відміну від законів інших галузей законодавства має певні специфічні риси. Цей закон є основним джерелом кримінального права. Згідно з ч. 3 ст. 3 КК злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки цим Кодексом. Вироки, ухвали і постанови судів не визнаються джерелами норми кримінального права. Вони мають обов'язкову силу тільки лише щодо конкретної кримінальної справи. Так само роз'яснення Пленуму Верховного Суду України не створюють норм кримінального права. Вони лише розкривають смисл, дійсний зміст кримінально-правової норми, націлюють судову практику на правильне її застосування. Не створюють норм кримінального права і акти офіційного тлумачення, що даються Конституційним Судом України. Незважаючи на загальну обов'язковість, акти Конституційного Суду приймаються з метою точного визначення смислу юридичної норми, а також правильного і єдиного її застосування до правових ситуацій, що виникають.

Тільки закон про кримінальну відповідальність має значення правового акта, котрий визначає, яке діяння визнається злочином і які покарання можуть бути застосовані за його вчинення. У нормах інших галузей законодавства можуть міститися принципові положення або окремі визначення (наприклад, визначення контрабанди в ст. 100 Митного кодексу України), що мають безпосереднє значення для формування норми кримінального права. Однак такі положення або визначення можуть служити тільки нормативною базою для прийняття відповідного закону про кримінальну відповідальність [24, c. 53]..

Згідно з ч. 1 ст. 3 КК законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Із ст. 8 Конституції випливає, що закони, в тому числі кримінальні, повинні відповідати Конституції України.

Законодавство України про кримінальну відповідальність також повинно засновуватися на загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (ч. 1 ст. 3 КК). Такі принципи і норми містяться, зокрема, у Загальній декларації прав людини 1948 р., Міжнародному пакті про цивільні і політичні права 1966 р., Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. За ч. 5 ст. З КК закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

КК і окремі закони про кримінальну відповідальність приймаються Верховною Радою України, що випливає із ст. 85 Конституції України. Відповідно до Закону України від 3 липня 1991 р. "Про всеукраїнські і місцеві референдуми" прийняття законів можливо також шляхом всенародного голосування (референдумом). Незалежно від процедури прийняття закон про кримінальну відповідальність - завжди письмовий документ, який опублікований в установленому законодавством України порядку і має вищу юридичну силу.

Викладене дозволяє зробити висновок про те, що закон про кримінальну відповідальність - це письмовий правовий акт, що має вищу юридичну силу, приймається Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом і містить кримінально-правові норми, які встановлюють підстави і принципи кримінальної відповідальності, визначають, які суспільне небезпечні діяння є злочинами і які покарання належить застосовувати до осіб, винних у їх вчиненні, формулюють інші кримінально-правові наслідки вчинення злочину. Закон про кримінальну відповідальність має відповідати Конституції України і загальновизнаним принципам та нормам міжнародного права.

Всі кримінальні закони України, як вже відмічалося, сконцентровані в КК. Новий КК прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. і набрав чинності з 1 вересня 2001 р. До набрання ним чинності діяв КК, прийнятий 28 грудня 1960 р. За більш ніж сорокарічний період цей КК зазнав істотних змін. До нього було включено понад 100 нових статей, значна його частина піддана різним корегуванням і доповненням. Особливо інтенсивно доповнювався і змінювався цей КК в останні роки, що зумовлено головним чином радикальними перетвореннями в житті суспільства. Однак це не привело КК в повну відповідність з реаліями, що склалися. Виходячи з цього.

Верховна Рада України прийняла в 1992 р. рішення підготувати проект нового КК України. Розпорядженням Кабінету Міністрів України була створена робоча група з провідних вчених і практиків України. До грудня 1993 р. був підготовлений перший варіант проекту КК. У подальшому проект КК неодноразово обговорювався на конференціях і семінарах юристів, у пресі, на телебаченні. На проект постійно надходили пропозиції від наукових і навчальних юридичних установ України, правоохоронних і правозастосовних органів України, окремих юристів. Проект пройшов термінологічні експертизи Інституту української мови НАН України. В 1996 р. у Києві він був обговорений на робочій нараді експертів Ради Європи, де одержав позитивну оцінку. В зв'язку з прийняттям Конституції України, а також необхідністю врахування зауважень і пропозицій, що надходили від практичних працівників, проект КК був обговорений з представниками Верховного Суду України, Генеральної прокуратури України, Міністерства юстиції України, СБУ, Міністерства внутрішніх справ України, а у 1997 р. повторно вивчений експертами Ради Європи. На нараді, яка відбулася в Гаазі (Нідерланди), проект був обговорений з представниками Нідерландів, Італії, Швеції, Португалії та інших країн. Потім, за участю тих же експертів і представників судів і правоохоронних органів України, проект був обговорений на науково-практичних конференціях і семінарах, що відбулися в Харкові. Все це дозволило розробникам проекту надати в 1998 р. до Верховної Ради України досить обґрунтований, такий, що відповідає сучасному рівню юридичної науки і вимогам часу, проект нового КК України.

При першому читанні проекту КК, що відбулося 8 вересня 1998 р., Верховна Рада розглянула також альтернативний проект КК, представлений народним депутатом України М. Н. Пилипчуком. Значною перевагою голосів був прийнятий проект, розроблений робочою групою Кабінету Міністрів України. Потім проект був прийнятий у другому читанні і остаточно - 5 квітня 2001 р.

1.2 Структура Кримінального кодексу України і закону про кримінальну відповідальність

Закон про кримінальну відповідальність (далі Кримінальний кодекс - КК) складається із Загальної та Особливої частин, кожна з яких, у свою чергу, складається із розділів, а розділи - із статей.

Статті Загальної частини КК містять норми, що встановлюють принципи і загальні положення кримінального права, чинність кримінального закону в просторі і часі, визначають поняття злочину, стадії вчинення умисного злочину, ознаки суб'єкта злочину, зміст вини, поняття співучасті, види множини злочинів, обставини, що виключають злочинність діяння, підстави звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання і його відбування, загальні засади призначення покарання тощо. Загальна частина складається із 15 розділів.

Більшість статей Особливої частини КК складається з одної або декількох частин, кожна з яких є окремою кримінально-правовою нормою, що містить самостійний склад злочину. Норми Особливої частини КК визначають, які саме суспільно небезпечні діяння є злочинами, та які покарання передбачені за їх скоєння. Одна стаття Особливої частини КК (401) визначає поняття військового злочину, родовий об'єкт військових злочинів, осіб, які можуть нести відповідальність за їх вчинення, називає умови звільнення від кримінальної відповідальності військовослужбовця, який вчинив військовий злочин, тощо [26, c. 123]..

Понад 30 статей Особливої частини мають примітки, в яких роз'яснюються окремі терміни, що вживаються у диспозиції конкретної(их) статті(ей), та розкривається зміст таких оціночних понять як значна шкода, істотна шкода, великий, особливо великий розмір шкоди, тяжкі наслідки тощо. Більш ніж у 10 статтях Особливої частини КК визначаються підстави звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили передбачені в них злочини (ч.2 ст. 111, ч.2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст.212, ч. 2 ст. 255, ч. 5 ст. 258, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289 та інші). У трьох статтях (ч. 4 ст. 331, ч. 2 ст. 385, ч. 2 ст. 396) сформульовано виключення із правила, зазначеного у попередніх частинах названих статей, згідно з яким виключається кримінальна відповідальність осіб, що вчинили передбачене в них діяння.

Особлива частина складається із 20 розділів, назва кожного з яких відображає певну групу розташованих у ньому злочинів, схожих між собою за об'єктом посягання. Наприклад, Розділ II. Злочини проти життя та здоров'я особи; Розділ VI. Злочини проти власності; Розділ VI. Злочини у сфері господарської діяльності; Розділ VIII. Злочини проти довкілля; Розділ XVIII. Злочини проти правосуддя.

Загальна та Особлива частини КК органічно взаємозв'язані та взаємообумовлені і складають собою єдину систему кримінально-правових норм. Найбільш помітно це проявляється при застосуванні закону про кримінальну відповідальність. Наприклад, для визначення вини особи, яка вчинила діяння, передбачене статтею Особливої частини КК, необхідно звернутися до статей розділу V Загальної частини, які розкривають зміст умислу та необережності; для кваліфікації дій осіб, які вчинили злочин у співучасті - до статей розділу VI Загальної частини, в якому регламентована відповідальність співучасників; для визначення при постановленні обвинувального вироку нижньої межі покарання за злочин, санкція за який вказує лише верхню межу покарання, - до статті Загальної частини КК, яка розкриває зміст відповідного виду покарання та його межі; для застосування ст. 396 Особливої частини - до ст. 12 Загальної частини, в якій дається визначення тяжкого і особливо тяжкого злочинів.

Спостерігається єдність норм і всередині кожної з частин КК. Наприклад, застосування положень розділу IX (Звільнення від кримінальної відповідальності) Загальної частини неможливе без використання положень ст. 12 (класифікація злочинів) із розділу III (Злочин, його види та стадії) тієї ж частини КК. Для визначення повторності вимагання (ст. 189), шахрайства (ст. 190), привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191) треба використати п. 1 примітки до ст. 185 Особливої частини КК. Найчастіше спостерігається єдність норм, розташованих в одній статті Особливої частини. Вона проявляється у використанні словосполучень "та сама дія", "дії, передбачені .", "ті самі дії" тощо, якими здійснюється відсилання до норми, розташованої раніше, наприклад, в частині першій тієї ж статті Особливої частини КК.

Норми Особливої частини закону про кримінальну відповідальність діляться на : диспозицію та санкцію.

Диспозиція - це та частина норми (статті) Особливої частини КК, в якій називається конкретне злочинне діяння або описуються його ознаки. Наприклад, у ст. 119 КК диспозицією будуть слова "вбивство, вчинене через необережність"; у ст. 304 - "втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, у пияцтво, у заняття жебрацтвом, азартними іграми".

За технікою побудови і способом описування ознак конкретного виду злочину у чинному кримінальному законодавстві розрізняють чотири види диспозицій: 1) просту, 2) описову, 3) бланкетну і 4) відсилочну.

Простою вважається диспозиція, яка тільки називає злочинне діяння, не розкриваючи його змісту. Наприклад, без вказівки на ознаки діяння сформульована диспозиція ч. 1 ст. 369 КК - давання хабара. Проста диспозиція використовується у тих випадках, коли зміст суспільно небезпечного діяння в загальних рисах достатньо зрозумілий і без описування його ознак у законі.

Простими, зокрема, є диспозиції ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 146, статей 178, 302, 335, 336 КК.

Описовою визнається диспозиція, в якій описуються найбільш суттєві ознаки злочину. Наприклад, у ч. 1 ст. 127 розкривається зміст катування - умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі; у ч. 1 ст. 185 дається визначення крадіжки, у ч. 1 ст. 186 - грабежу, у ч. 1 ст. 187 - розбою, у ч. 1 ст. 189 - вимагання. Більшість статей Особливої частини КК мають саме такі диспозиції.

Бланкетною є диспозиція, яка, не називаючи конкретних ознак злочину або називаючи тільки частину з них, відсилає для встановлення їх змісту до інших нормативних актів, що не є кримінальними законами (інших законів, інструкцій, статутів, положень, стандартів, правил, вказівок тощо). Наприклад, бланкетною є диспозиція ст. 251 (порушення ветеринарних правил), ст. 421 (порушення статутних правил внутрішньої служби) тощо. Суспільно небезпечні діяння, передбачені такими диспозиціями, називають злочинами зі змішаною протиправністю [20, c. 120]..

Відсилочною є диспозиція, яка відсилає до іншої статті або іншої частини статті кримінального закону, де називається злочин, або описуються його ознаки, або ознаки, що виключають відповідальність за злочин, описаний у цій диспозиції. Наприклад, відповідальність за невиконання наказу (ст. 403) можлива за відсутністю ознак, зазначених у ст. 402; диспозиція ст. 445 передбачає кримінальну відповідальність за незаконне використання символіки Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, крім випадків, передбачених цим Кодексом. Не називаючи конкретну статтю, вона вимагає найти у КК норму, яка виключає відповідальність за описані в ній дії. Нею є незаконне використання названих видів символіки та зловживання ними (ст. 435). Найчастіше відсилочні диспозиції вживаються для того, щоб уникнути повторень. Для цього законодавець використовує словосполучення "та сама дія", "дії, передбачені .", "ті самі дії", "ті самі діяння", "те саме діяння", "діяння, передбачені .", "вчинене особами, зазначеними в частинах першій або другій цієї статті", "один із злочинів, передбачених статтями .", тощо, якими здійснюється відсилання до норми, розташованої раніше, наприклад, в частині першій тієї ж статті, або діянь, опис яких розташований в інших статтях Особливої частини КК. Іноді замість цих слів називається злочин, суть якого розкрита у іншій статті або першій частині відповідної статті. Наприклад, ч. 1 ст. 115 розкриває поняття вбивства, а в ч. 2 та статтях 116, 117, 118 і 119 воно тільки називається; в частинах перших статей 185, 186 та 187 розкривається зміст крадіжки, грабежу та розбою, наступні ж частини названих статей починаються відповідно словами "крадіжка", "грабіж", "розбій", а далі йде перелік кваліфікуючих ознак.

Санкція - це частина статті Особливої частини КК, яка встановлює вид і розмір покарання за злочин, вказаний у диспозиції.

Теорія кримінального права знає, а законодавча практика різних років розрізняла п'ять видів санкцій: неконкретизовані, абсолютно визначені, відсильні, відносно-визначені та альтернативні санкції.

Так, після Жовтневої революції 1917 р. і до прийняття у 1922р. першого КК нашої держави, кримінальному законодавству була відома така неконкретизована санкція як "покарати по всій строгості законів", яка, виходячи із її змісту, не називала ні вид покарання, ні його розмір.

Абсолютно визначені санкції зустрічались у кримінальних кодексах 1922, 1927 та 1960 років. Вони були двох видів. Санкції першого виду встановлювали один певний вид покарання та (при необхідності) його точний розмір. Наприклад, за самовільне залишення поля бою під час бою або відмову під час бою діяти зброєю була передбачена вища міра покарання - розстріл (ст. 20622 КК 1927 р.); за самовільне повернення висланих у місцевість, де їм проживати заборонено, передбачалась заміна висилки засланням на невідбутий строк (ст. 185 КК 1960 р.).

Санкції другого виду передбачали два альтернативних абсолютно визначених покарання. Наприклад, санкція ст. 258 КК 1960 р. за добровільну здачу в полон передбачала смертну кару або позбавлення волі строком на 15 років. Неконкретизовані (невизначені) санкції допускали свавілля у їх застосуванні, а абсолютно визначені звужували можливості щодо індивідуалізації покарання,

Відсильна санкція - відсилала до санкції іншої статті КК, де визначався вид і розмір покарання за певні види злочинів. Наприклад, санкції статей 92 (злочини проти державної або громадської власності інших соціалістичних країн) та 146 (злочини проти власності об'єднань, що не є соціалістичними організаціями) КК 1960р. відсилали до санкцій відповідних статей глави II та глави IV названого кодексу.

Чинне кримінальне законодавство використовує два види санкцій: 1) відносно визначену та 2) альтернативну.

Відносно визначена санкція передбачає покарання певного (лише одного) виду у певних межах, вказуючи або не вказуючи текстуально його нижчу межу, але обов'язково вказуючи його вищу межу. Наприклад, незаконне введення будь-яким способом наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів в організм іншої особи проти її волі (ч. 1ст. 314 КК) карається позбавленням волі на строк від двох до п'яти років. Якщо текстуально нижча межа покарання певного виду не вказана, вона встановлюється на підставі відповідної статті Загальної частини КК. Наприклад, за ухилення від призову на строкову військову службу (ст. 335) передбачено покарання у виді обмеження волі на строк до трьох років. Це означає, що для визначення нижчої межі названого виду покарання треба звернутися до ч. 2 ст. 61 КК (обмеження волі), в якій встановлено мінімальний розмір цього покарання - один рік [27, c. 135].

Альтернативна санкція передбачає не один, а два і більше видів основних покарань, із яких суд може призначити тільки одне. Розпізнати таку санкцію можна за сполучником "або", який стоїть між назвами основних видів покарання, перерахованих у санкції статті.

Альтернативні санкції, залежно від визначення видів та міри покарання, мають різновиди:

а) санкція, в якій по кожному виду покарання вказані його верхня і нижня межі (остання може припускатися), тобто два або більше відносно визначені види покарання. Наприклад, санкція ч. 1 ст. 120 (доведення до самогубства) передбачає покарання у виді обмеження волі строком до трьох років або позбавлення волі на той самий строк.

б) санкція, в якій вказано відносно визначений і абсолютно визначений види покарання. Наприклад, санкція ст. 112 (посягання на життя державного чи громадського діяча) передбачає покарання у виді позбавлення волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічне позбавлення волі.

в) санкція, в якій вказано два абсолютно визначених види покарання. Такі санкції були відомі кримінальному законодавству до прийняття нині діючого КК. Наприклад, санкція ст. 258 КК 1960р., про яку вже йшла мова вище, та аналогічна їй санкція ст. 257 (самовільне залишення поля бою або відмова діяти зброєю) того ж кодексу.

У відносно визначених та альтернативних санкціях може міститися вказівка на одне або кілька додаткових покарань, котрі можуть бути застосовані як додаток до основного (одного із основних) видів покарання. Додаткове покарання може бути обов'язковим або факультативним. Санкції з додатковими видами покарання в юридичній літературі називають кумулятивними або такими, що підсумовують.

1.3 Тлумачення закону про кримінальну відповідальність

При застосуванні кримінального закону виникає необхідність у його тлумаченні, тобто у з'ясуванні волі законодавця, усвідомленні змісту закону, у точному поясненні термінів, що вживаються у ньому. Тлумачення закону полягає у знаходженні належного правового рішення для конкретного випадку.

Залежно від критерію, покладеного в основу поділу тлумачення на види, наука кримінального права розрізняє тлумачення закону : 1) за суб'єктом, 2) за обсягом та 3) за способом (прийомом).

За суб'єктом, тобто залежно від того, хто здійснює тлумачення, розрізняють тлумачення:

а) автентичне, яке дає орган, що прийняв закон. До прийняття Конституції 1996р. таке тлумачення здійснювала Верховна Рада України (див., наприклад, постанову Верховної Ради України від 26 січня 1993 р. "Про застосування статей 154, 1556 КК України та статей 160-2, 208' Кодексу України про адміністративні правопорушення"). Зараз визначення окремих понять, термінів дається у примітках до самого закону, у зв'язку з чим автентичне тлумачення Верховною Радою України не застосовується. Автентичне тлумачення мало загальнообов'язкову силу і являло собою по суті новий закон;

б)легальне (офіційне), яке дається органом, спеціально на те уповноваженим. Правом офіційного тлумачення законів, у тому числі й кримінальних, наділений Конституційний Суд України. Його роз'яснення є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені;

в) судове (казуальне). Воно має два різновиди:

1) тлумачення, яке дається судом (суддею) будь-якої інстанції при розгляді конкретної кримінальної справи. Воно є обов'язковим тільки у тій справі, у зв'язку з якою воно здійснювалось. Якщо таке тлумачення виходить від вищих судових органів (наприклад. Палати чи Пленуму Верховного Суду України), то воно одночасно може бути зразком правильного застосування закону для судів нижчих ланок при розгляді аналогічних справ;

2) тлумачення, яке дається на базі вивчення й узагальнення судової практики у постановах Пленуму Верховного Суду України. Воно носить рекомендаційний характер. Воно впливає на практику судів при розгляді ними кримінальних справ відповідної категорії. Ним можуть користуватися й інші суб'єкти при застосуванні норм закону про кримінальну відповідальність;

г)доктринальне (наукове) - це роз'яснення чинного кримінального законодавства фахівцями у галузі кримінального права. Воно дається у підручниках, монографіях, статтях, лекціях, виступах наукових і практичних працівників на науково-практичних конференціях тощо. Доктринальне тлумачення не має обов'язкової сили, але відіграє велику роль у розвитку науки кримінального права, при підготовці нових законів та застосуванні закону про кримінальну відповідальність у слідчій та судовій практиці.

Тлумачення за обсягом - це визначення меж дії закону у співвідношенні тексту закону і кола тих діянь, на які розповсюджується його дія. За обсягом тлумачення може бути : буквальним, обмежувальним і поширювальним. кримінальний соціальний конституційний

При буквальному тлумаченні зміст кримінально-правової норми точно відповідає її текстуальному вираженню. Наприклад, у ст. 344 КК дається точний перелік осіб, втручання у діяльність яких тягне кримінальну відповідальність за цією нормою. Його розширення за рахунок інших державних діячів чи виключення з переліку хоча б одного з них є недопустимим. При буквальному тлумаченні зміст певної ознаки або всієї норми закону збігається з її словесним викладенням.

При обмежувальному тлумаченні закону надається більш вузький (обмежувальний) зміст, ніж у тексті самого закону. Цей вид тлумачення застосовується у випадках, коли закон про кримінальну відповідальність недостатньо визначає якусь ознаку складу злочину. Наприклад, ст. 324 КК передбачає кримінальну відповідальність за схиляння неповнолітніх до вживання одурманюючих засобів. Зі змісту диспозиції цієї статті випливає, що кримінальну відповідальність за цей злочин можуть нести тільки особи, які на момент його вчинення досягли 18-річного віку, хоча ст. 22 КК такого виключення із загального положення про вік кримінальної відповідальності не називає. Ст. 343 КК пе­редбачає відповідальність за втручання в діяльність працівника правоохоронного органу. Для тих, хто застосовує закон про кримінальну відповідальність, очевидно, що такими не можуть бути технічні працівники прокуратури, органу внутрішніх справ тощо, які не наділені повноваженнями щодо здійснення правозастосовчих чи правоохоронних функцій (прибиральниці, водії тощо), оскільки вплив на них не може спричинити шкоду авторитету цих органів [27, c. 29]..

При поширювальному тлумаченні закону, що застосовується, надається більш широкий (але в рамках закону) зміст у порівнянні з буквальним його текстом. Наприклад, потерпілим від злочину, передбаченого ст. 347 КК, закон називає працівника правоохоронного органу. Фактично ж ним може бути і працівник іншого відомства, наділений правозастосовними або правоохоронними функціями (наприклад, технічний інспектор праці). Поширювальним тлумаченням треба вважати і розкриття змісту узагальнюючих термінів. Так, Пленум Верховного Суду України, говорячи про зґвалтування, яке спричинило тяжкі наслідки, роз'яснив, що ними треба визнавати смерть або самогубство по­терпілої, втрату будь-якого органу чи його функцій, душевну хворобу, або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш ніж на одну третину, непоправне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрату здатності до дітоутворення, а так само зараження вірусом імунодефіциту людини або сифілісом, що сталися внаслідок зґвалтування.

При тлумаченні за обсягом межі закону не звужуються і не розширюються, а тільки повніше розкривається його зміст.

Теорія кримінального права знаєчотири способи (прийоми) тлумачення кримінального закону: 1) граматичне, 2) логічне, 3) систематичне (системне) і 4) історичне.

Граматичне тлумачення (його ще називають філологічним) полягає у з'ясуванні змісту закону шляхом етимологічного аналізу термінів і понять, що вживаються у ньому, та аналізу його тексту за допомогою правил граматики, синтаксису, орфографії та пунктуації. Наприклад, вживання у санкції статті Особливої частини КК сполучника “або” між названими в ній видами покарання свідчить про те, що суд може застосувати до винного лише одне з них.

Логічне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону на підставі правил логіки. Наприклад, згідно з п. 10 розділу II Прикінцевих та перехідних положень КК 2001 р. дії осіб, які вчинили розкрадання державного чи колективного майна у великих чи особливо великих розмірах, передбачене відповідними статтями КК1960 р., необхідно перекваліфікувати, якщо будуть для цього підстави, на відповідні частини й статті КК 2001 р. Для вирішення цього питання треба побудувати логічні силогізми. Припустимо, що в період дії КК 1960 р., коли мінімальна заробітна плата складала 118 гривень, Імрек викрав державного майна на суму 12000 гривень, що перевищує 100 мінімальних заробітних плат. Відповідно до п. 2 примітки до ст. 81 КК 1960 р. крадіжка, якою завдано шкоду на суму, що перевищує 100 мінімальних заробітних плат, вважалась вчиненою у великих розмірах. Значить Імрек вчинив крадіжку у великих розмірах (ч. 4 ст. 81 КК 1960 р.). У новому КК категоризація розкрадання чужого майна залежить від кратності неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Згідно з п. 4 примітки до ст. 185 КК 2001 р. розкрадання на суму, яка в 600 і більше разів перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, вважається вчиненим в особливо великих розмірах. Імрек вчинив крадіжку на суму 12000 гривень, що в 705,88 рази перевищує неоподатковуваний мінімум доходів громадян, тобто більше, ніж в 600 раз. Значить Імрек вчинив розкрадання в особливо великих розмірах (ч. 5 ст. 185 КК 2001 р.).

Систематичне тлумачення полягає у з'ясуванні змісту закону про кримінальну відповідальність шляхом порівняння його з положеннями цього чи інших законів. Наприклад, для з'ясування змісту словосполучення "те саме діяння", передбаченого у ч. 3 ст. 153 КК, треба звернутися до диспозиції ч. 1 цієї ж статті, в якій дається його опис. Для з'ясування значення слів "корисна модель", "промисловий зразок" тощо, які вживаються у ст. 177 КК, треба звернутися до Закону України "Про авторське право і суміжні права". Для визначення того, хто є батьком, опікуном чи піклувальником, тобто особами, які можуть нести кримінальну відповідальність за злочин, передбачений ст. 166 КК, треба звернутися до відповідних норм сімейного законодавства.

Історичне тлумачення зводиться до з'ясування соціальних передумов, що обумовили прийняття закону про кримінальну відповідальність, а також завдань, які ставить законодавець, приймаючи закон. Інколи ці обставини вказуються у преамбулі закону.

Розділ 2. Види чинності закону про кримінальну відповідальність

2.1 Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі

Просторова юрисдикція означає поширення кримінального закону України в межах певної території та щодо певного кола осіб. Просторова юрисдикція (ст.6-8) кримінального закону ґрунтується на 3 основних принципах: територіальному, національному та універсальному. Територіальний принцип (ч.1-3 ст.6) регламентує чинність кримінального закону на території України. Винятком із територіального принципу є принцип дипломатичного імунітету (ч.4 ст.6). Він передбачає, що кримінально-правова юрисдикція України не поширюється на осіб, що мають дипломатичний імунітет, але зберігається щодо вчинених ними в Україні злочинів. Тому до відповідальності за ці злочини вони притягаються в державі, яка є акредитуючою.

Національний принцип (принцип громадянства), який передбачено ч.1 ст.7, регламентує чинність кримінального закону щодо діянь, вчинених за межами України її громадянами та особами без громадянства, що постійно проживають в Україні. Універсальний принцип (ст.8) передбачає поширення чинності кримінального закону України щодо діянь, вчинених за межами України іноземними громадянами, у випадках, передбачених міжнародними договорами [20, c. 73].

Просторові принципи, в основному, визначаються нормами кримінального закону України. Однак за сучасної мирової спільності просторові принципи все більш корелюються міжнародними угодами. Це стосується ч.4 ст64 - про коло осіб, які не підлягають юрисдикції кримінального закону України, та ст.8 - щодо кола іноземних громадян, які вчинили злочини за межами України і не проти інтересів України, боротьба з якими ведеться на основі міжнародних договорів.

Однак найбільш яскравим прикладом є приєднання України до Європейської конвенції та укладення країнами СНД Мінської конвенції 1993р. Ці конвенції суттєво корелюють зміст територіального та національного принципів просторової чинності кримінального закону України.

Ч. 1 ст. 6 містить загальне правило, відповідно до якого всі особи, незалежно від громадянства, які вчинили злочини на території України, підлягають відповідальності за цим Кодексом (принцип територіальяостї). При цьому в ч. ч. 2 і 3 містяться певні уточнення щодо загального правила, а в ч. 4 -- виняток із нього (принцип екстериторіальності).

Правило, визначене у ч. І ст. 6, не означає, що всі особи, які вчинили злочини на території України, мають бути притягнуті до відповідальності незалежно від наявності обставин, що виключають злочинність діяння, або інших законних підстав для звільнення їх від відповідальності.

До складу території України відповідно до її законодавства та міжнародних договорів належать:

а) суходіл, у т.ч. острови у відкритому морі, що належать Україні (при цьому острів -- це природно утворений простір суходолу, оточений водою, який знаходиться вище рівня води під час припливу). Як частина берега розглядаються і виступаючі в море постійні портові споруди, що є складовою частиною даного порту (крім прибережних установок та штучних островів);

б) внутрішні води (визначені відповідними лініями або такі, що історично належать Україні, морські води, води портів, бухт, заток, губ і лиманів, гаваней і рейдів та інші водойми, частини вод річок, озер та інших водойм);

в) надра в межах кордонів України, у т.ч, надра під територіальним морем (на глибину, доступну для їх геологічного освоєння);

г) повітряний простір над суходолом і водним простором, у т.ч. над територіальним морем (на висоту до 100--110 км над рівнем моря);

д) територіальне море (прилеглий морський пояс) -- смуга прибережних морських вод завширшки, до 12 морських миль (майже 19 км), відлічуваних від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, що належать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з'єднують відповідні точки;

е) континентальний шельф України (дно і надра під територіальним морем), у т.ч. континентальний шельф островів, що належать Україні (однак скелі, не придатні для підтримання життя людини або для самостійної господарської діяльності, вважаються такими, що не мають континентального шельфу).

Крім того, до території України прирівнюються певні об'єкти, що перебувають під її суверенітетом;

є) військові кораблі (військовий корабель -- це судно, яке належить до військових сил певної держави, має зовнішні ознаки, що визначають національність судна, знаходиться під командуванням офіцера, який перебуває на службі уряду даної держави, і має екіпаж, підпорядкований регулярній військовій дисципліні) чи шлюпки, що ходять під прапором України, незалежно від того, знаходяться вони у відкритому морі, в територіальних водах іншої держави чи іноземному порту;

ж) військові повітряні об'єкти, які знаходяться в будь-якому місці за межами повітряного простору України;

з) невійськові кораблі чи шлюпки, що приписані до портів на території України та ходять під прапором України у відкритому морі (тобто за.межами територіальних і внутрішніх вод іноземних держав);

й), невійськові повітряні об'єкти, зареєстровані в Укргані, які знаходяться у відкритому повітряному просторі (тобто за межами території України або території іноземних держав),

Вчинення особою злочину у межах перелічених територіальних просторів і на територіях перелічених об'єктів є підставою для притягнення її до кримінальної відповідальності саме за КК України, а не за кримінальним законом іншої держави, незалежно від громадянства особи і від того, чи є вона, наприклад, членом екіпажу корабля або повітряного судна тощо. Це стосується і випадків зіткнення або будь-якого іншого навігаційного інциденту із судном у відкритому морі, що тягне кримінальну відповідальність капітана чи іншої особи зі складу команди судна,

Окремі міжнародні акти вносять певні уточнення у ці правила.

Наприклад, відповідно до Конвенції з морського права, навіть на ті невійськові судна України, які проходять через територіальне море іншої держави, не поширюється кримінальна юрисдикція прибережної держави у зв'язку з будь-яким злочином, вчиненим на борту судна під час такого проходу, якщо: а) наслідки злочину не поширюються на прибережну державу; б) злочин не порушує спокій у прибережній державі `або порядок в територіальному морі; в) капітан судна, дипломатичний агент або консульська посадова особа держави прапора судна не звернулась до місцевої влади з проханням про надання допомоги; г) злочин не пов'язаний з незаконною торгівлею наркотичними засобами або психотропними речовинами [24, c. 163]..

Згідно з Конвенцією про злочини та деякі інші дії, вчинені на борту повітряного судна, злочини, вчинені на повітряному судні, що належить державі--учасниці Конвенції, крім судна, що використовується на військовій, митній і поліцейській службі, з метою видачі розглядаються як такі, що були вчинені на території держави реєстрації повітряного судна. Тобто у певних випадках кримінальна юрисдикція України поширюється і на злочини, вчинені на борту невійськових повітряних об'єктів, зареєстрованих в Україні, які знаходяться у польоті над територією інших держав. Винятками із цього правила згідно із зазначеною Конвенцією є випадки, коли злочин: а) має наслідки на території іншої держави; б) вчинено громадянином цієї держави чи особою, що постійно проживає на її території або відносно таких осіб; в) спрямований проти безпеки цієї держави; г) полягає у порушенні діючих у цій державі правил польотів чи маневрування повітряних суден; д) здійснення юрисдикції є необхідним для забезпечення зобов'язання цієї держави відповідно до багатосторонньої міжнародної угоди.

Що стосується виключної (морської) економічної зони України (її ширина становить 200 морських миль, або близько 320 км, відлічених у такий самий спосіб, як і територіальне море), то вона, згідно з цією ж Конвенцією, прирівнюється до території України, але не у всіх випадках. Підставою для притягнення особи, незалежно від громадянства, до кримінальної відповідальності за КК України є вчинення нею у межах вказаної зони лише певних видів злочинів (наприклад, пов'язаних з порушенням митних, фіскальних, санітарних та імміграційних правил, правил стосовно безпеки експлуатації штучних островів, установок і споруд, правил рибальства та інших правил, спрямованих на збереження живих ресурсів).

Особливий правовий режим мають місця перебування науково-дослідних антарктичних станцій (Україна на сьогодні має одну таку станцію -- “Фарадей”), території дипломатичних представництв і консульських установ України за кордоном, автомашини послів під прапором України, місця розташування військових частин України на території інших країн, космічний простір, включаючи Місяць, космічні та деякі інші об'єкти. Ці об'єкти не знаходяться під суверенітетом України. Наша держава лише має права щодо проведення на них окремих видів діяльності, а на території дипломатичних представництв і консульських установ України за кордоном діє принцип імунітету території, який означає заборону здійснення на цій території слідчих дій без дозволу керівника представництва (установи). Злочин, вчинений на цих територіях (об'єктах), тягне відповідальність за КК України відповідно до правил, встановлених його ст. ст. 7 і 8.

Згідно з ч. 2 ст. 6 для того, щоб злочин вважався вчиненим на території України, достатньо, щоб його було:

1) почато і закінчено на території України;

2) почато, продовжено і закінчено або припинено на території України;

3) почато на території України, а продовжено, закінчено або припинено за її межами;

4) почато і продовжено на території України, а закінчено або припинено за її межами;

...