Штраф як міра покарання у кримінальному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Руська правда

2. Судебник

3. Соборне Уложення

4. Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р.

5. Уложення про покарання кримінальне і виправне 1845 р.

6. Кримінальне уложення від 22 березня 1903 р.

7. Кримінальний кодекс УРСР 1922 р.

7.1 Конфіскація майна

7.2 Штраф

8. Кримінальний кодекс УРСР 1927 р.

9. Кримінальний кодекс УРСР (України) 1960 р.

Висновок

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження. Однією з класичних проблем не тільки кримінального права, не тільки права загалом, але й в цілому гуманітарно-філософської думки є пошук засобів та методів адекватного реагування на найбільш суспільно небезпечні види соціальних девіацій. Століттями юристи і філософи сперечаються про те, які види покарань і в якому обсязі можуть бути застосовані до осіб, що вчиняють злочини. І якщо стосовно можливості допущення одних видів покарань (таких, наприклад, як смертна кара) дискусії ще точаться й досі, то стосовно деяких інших практично загальновизнано, що вони можуть і повинні застосовуватися до злочинців. До останніх належить і штраф. Штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і в межах, установлених законом. Розмір штрафу встановлюється в залежності від ваги зробленого злочину з урахуванням майнового положення винного.

Штраф як міра покарання у кримінальному праві має особливу історію. Саме грошові стягнення спочатку на користь потерпілого (головництво, урок), а потім і на користь князівської влади (віра, продаж) лежали в основі давньоруської каральної системи, спочатку носила економічний характер.

Перш, ніж перейти власне до проблеми штрафу, слід висвітлити певні історичні відрізки (періоди) в його розвитку у кримінальному законодавстві України:

§ Руська Правда;

§ Судебник 1497 р.;

§ Судебник 1550 р.;

§ Соборне Уложення 1649 р.;

§ Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р.;

§ Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р.;

§ Кримінальне Уложення 1903 р.;

§ Кримінальний кодекс УРСР 1922 р.;

§ Кримінальний кодекс УРСР 1927 р.;

§ Кримінальний кодекс УРСР (України) 1960 р.

1. Руська правда

Штраф як міра покарання у кримінальному праві має особливу історію. Саме грошові стягнення спочатку на користь потерпілого (головництво, урок), а потім і на користь князівської влади (віра, продаж) лежали в основі давньоруської каральної системи, спочатку носила економічний характер.

Перші згадки про штраф виявляються в джерелах договірного характеру. Це договори Олега 911р. та Ігоря 944р. (нанесення побоїв, спричинення поранень, крадіжка, розбій, переховування раба-втікача), в яких говориться про фіксовану грошову винагороду потерпілим - п'ять літрів срібла або відшкодування у розмірі потрійної чи подвійної вартості речі. Для цього періоду характерна заміна кровної помсти винагородою, яка належала родичам загиблого. У договорах зазначається, що родичі вбитого могли стягнути із вбивці - особи "домовитої" - винагороду.

Звідси випливає, що задовго до Руської Правди за нормами звичаєвого права штраф застосовувався в якості покарання. Спочатку це була віра - частина плати за злочин, яка стягувалася на користь князя. В одному з литописів, що супроводжували Руську Правду, віра в скарбницю князя іменується "звичаем", встановленим батьками й дідами. Отже одним з перших кодифікованих джерел давньоруського права, в якому містяться норми про кримінальні покарання, прийнято вважати Руську Правду.

Головна мета покарання за "Руською Правдою" полягала у вирівнюванні завданої шкоди (матеріальної чи моральної) та поповнення княжої скарбниці. Власне, така мета і зумовлювала систему покарань. Вона була досить простою, хоч і пройшла певну еволюцію.

Переважним видом покарання по Руській Правді були грошові стягнення зі злочинця, складені з двох частин: штрафу та компенсації; штраф надходив князю, компенсація за заподіяну злочином шкоду йшла потерпілій стороні, а саме: за вбивство - віра (на користь князя) і головництво (родичам потерпілого), за інші злочини - продаж (князю) і урок (потерпілому). Тяжким покаранням у вигляді грошового стягнення була віра - грошовий штраф, що стягуються на користь князя за вбивство вільної людини.

За Правдою Ярослава віра стягується в тому випадку, якщо немає месника (ст. 1 Короткої редакції Руської Правди). Віра стягувалася не завжди з самого злочинця, але іноді з громади - верві, до якої він належав; в такому випадку вона називалася дикою вірою і стягувалася у двох випадках: а) якщо скоєно ненавмисне вбивство і злочинець складається з членами громади в круговій поруці; б) якщо скоєно навмисне вбивство, але громада не розшукує вбивцю (прикриває його або не видає). У першому випадку вервь платиться за участю самого злочинця (у відповідній частці); у другому випадку сплата частки розстрочується на кілька років. Величина віри постійна: за вільних людей взагалі - 40 гривень. Подвійна віра в розмірі 80 гривень покладалася спочатку за вбивство огнищанина, а пізніше - за вбивство княжих мужів, конюшого, старости і тіуна (ст. 19, 22 Короткої редакції Руської Правди;.. Ст. 3 Великої редакції Руської Правди), що свідчило про посилений захист життя феодалів. За вчинення таких злочинів, як відсікання ноги, руки, носа, виколювання очей, вбивство вільної жінки, стягувалося "полувір'я" - тобто штраф у розмірі 20 гривень (ст. 27, 88 Великої редакції Руської Правди). За вбивство осіб рабського стану стягувався штраф у розмірі 12 гривень. Родичам убитого належала грошова винагорода, яка йменувалася головництвом. На думку більшості дослідників, розмір головництва дорівнював розміру віри.

Руська Правда передбачає і такий вид покарання, як "продаж" - грошовий штраф, що стягується зі злочинця на користь князя за скоєння низки злочинів як проти особистості, так і майнових. Кримінальне значення продажу видно з деяких наведених фактів щодо віри; в Короткій Редакції Руської Правди воно цілком ясно, наприклад, з наступного: "якщо вкраде човен, то за човен 30 різан, а продажі 60 різаний" (ст. 35 Короткої редакції Руської Правди). Цифри продажу постійні: 12 гривень (за вбивство злодія без вимоги оборони, образу честі, позбавлення волі за крадіжку холопа і бобра, за винищення коня і худоби, за псування між); 3 гривні (30 кун) за всі інші злочини, крім самих маловажних, за які справлялося 60 кун або резан. Продаж зазвичай супроводжувалася митом, що йшла судовим агентам і обчислюється у розмірі 20 % від продажу. Потерпілий отримував грошове відшкодування, що носило назву "урок". Урок таксував у законі (Короткої редакції Руської Правди) щодо злочинів особистих, наносять фізичну шкоду (за зуб - ст. 68, за палець - ст. 28, за рану - ст. 25 по 1 гривні...) за злочин проти честі Руська Правда не дає такси, між тим як церковний устав Ярослава містить докладну оцінку честі. При злочинах майнових чи повертається річ, або ціна її, призначена в законі. Грошові штрафи в певній кількості могли мати правильне кримінальне значення лише в період економічної рівності. При неспроможності злочинця вони повинні були замінюватися іншими кримінальними покараннями, що, дійсно, і знаходимо в пізнішому російській праві. Вищий штраф, тобто віра, що сплачується без допомоги громади, звичайно був не під силу для одного злочинця, а тому в третій редакції Руської Правди віра і замінена вже в законі "потоком".

Вищою мірою покарання по цій редакції Руської Правди був так званий потік і розграбування. "Потоком" називалося позбавлення особистих прав, а "пограбуванням" - позбавлення прав майнових, і те й інше становить одне покарання, а не два види покарань; хоча в одному випадку (ст. 31) згаданий один потік без розграбування (за конокрадство), але в іншому випадку термін "поточіті" вжито в сенсі розграбування (ст. 97: за підпал або розграбування майна злочинця насамперед задовольняється потерпілий, а "в іншому князю поточіті "). Потік і розграбування не тільки замінили віру за навмисне вбивство, але і поширювалися на конокрадство і підпал, а практика поширювала це покарання і на політичні злочини.

Смертна кара, тілесні покарання не були властиві найдавнішої системі російського права, але з'явилися вони фактично досить рано і, насамперед, у практиці церковних судів. Літописи зберегли відомості про страти у Стародавній Русі. Так, за князювання Володимира Святославича збільшилися розбої. Розбій являв собою в ряді випадків не просто майнове злочин, а акт соціального протесту з боку людей, тратили в процесі феодалізації землю і стояли на межі втрати свободи. За порадою єпископів Володимир "відкинув" віри і почав зраджувати страті розбійників, але "з вивідує", Тобто після судового розгляду обставин злочину. Надалі єпископи і "старці" знову звернулися до київського князя, вказавши йому на необхідність повернення до вірам, які в умовах посилення військової небезпеки потрібні були для придбання зброї і коней. Володимир скасував смертну кару і відновив віри.

2. Судебник

Важливими віхами в історії системи покарання були Судебники 1497 р. та 1550 р., що встановили сувору систему покарань, спрямовану на залякування населення. Смертна кара, тілесні покарання, позбавлення волі витіснили розгалужену на той час систему штрафів.

Ухвалення Литовських статутів засвідчило посилення кримінально-правової репресії на законодавчому рівні: смертну кару, що була найбільш тяжким покаранням, за І Литовським статутом застосовували в 20 випадках, за ІІ - у 60, за ІІІ - у 100 [5, с. 91-92]. Кримінально-правові норми мали класовий характер. Життя, майно, честь й особиста гідність представників панівних станів, передусім шляхти, захищали посиленими санкціями. Так, за І Литовським статутом карою за образу шляхтича була в'язниця, за образу не шляхтича - штраф. За вбивство, учинене кількома шляхтичами, покаранню підлягав лише один з них, решта платила спільно "головщину" [1, с. 197]. Після укладення Люблінської унії, згідно з якою відбулося об'єднання Польщі та Великого князівства Литовського в єдину федеративну державу - Річ Посполиту, на українських землях залишався чинним і Литовський статут 1566 р. Після ухвалення 1588 р. ІІІ Литовського статуту це джерело права поширилося на всі українські землі й діяло протягом тривалого часу [7, с. 271]. Після Визвольної війни українського народу 1648-1654 pp. було створено незалежну державу - Українську козацьку республіку. Вона мала власну судову систему й судочинство, що діяли упродовж десятиліть після входження Гетьманщини до складу Росії 1654 р. [3, с. 55]. Одним із джерел кримінального права України цього періоду було Соборне Уложення 1649 р.

3. Соборне Уложення

На відміну від Руської Правди, по якій метою покарання було відплата і відшкодування матеріального збитку, заподіяного потерпілому, Судебник 1497 має також на увазі залякування злочинців і навколишнього населення. Тому майнові покарання в Судебник поступаються місцем іншим, більш суворим видам наказаній. Грошові покарання, колишні в період Руської Правди лише компенсацією за завдану шкоду, стають з XIV ст. засобом обов'язкового спокутування провини. З майна татів і розбійників задовольнялися збитки позивача при розбої. Якщо майна не вистачало, позови стягувалися в порядку приватного винагороди з тих, "на кого по розшуку доведеться", а саме з співучасників (ст. 22 гл. XXI Соборного Уложення 1649 р). Сума позову визначалася в розмірі, зазначеному розбійниками під час катування, а у випадку, коли розбійники, зізнаючись в розбої, не могли перерахувати "животів по имянно", тобто вказати суму награбованого, то позивачеві виплачувалася чверть пред'явленого позову (ст. 23-25 гл. XXI Уложення). Це, на думку М.Ф. Володимирського-Буданова, пояснювалося "постійним в той самий час збільшенням позовів в чолобитних".

"Продаж" (по Судебнику 1497) означав грошовий штраф за злочин і йшла на користь князя або осіб, які здійснюють правосуддя. Розмір продажу, як правило, встановлювався на розсуд суду. Найчастіше продаж була додатковим покаранням і застосовувалася у поєднанні з торговою або смертною карою (ст. 8, 10 Судебника 1497 г.). Але продаж могла бути і самостійним видом покарання за злісну невиплату боргу, образу словом або дію-Вієм. Судебник 1550 вводить грошові штрафи, іменовані "пеня". Вони стягуються з посадових осіб за хабарництво - втричі проти взятого (ст. 8-11) - і за нанесення безчестя обвинуваченому, за що пеня призначалася за вказівкою государя (ст. 25, 26, 35, 71). Одночасно з виплатою продажу та пені винний сплачував грошову винагороду на користь потерпілого. Якщо за Судебника воно належало позивачеві по всіх видах злочину: "а поб'ються на поли в Пожега або в душегубстве, або в розбої, або в татьбе, іно на вбитому (винному) ісцево доправити" (ст. 7 Судебника 1497 г.), то Соборне Уложення 1649 р. зберігає грошові штрафи всього у восьми випадках - тільки за злочини, що посягають на майно, здоров'я і честь приватної особи.

Розміри плати за безчестя диференційовані: було безчестя просте, подвійне і потрійне. До цього додавалася система штрафних санкцій за кожний вид тілесного ушкодження виплата штрафу призначалася за відсікання руки, ноги, вуха, носа та інших частин тіла: "за всяку рану по п'ятдесяти рубльов" (ст. 10 гл. XXII Уложення). По Соборному Уложенню 1649 р. однакове значення з пенею мала "заповідь", тобто грошовий штраф за провини проти поліцейських розпоряджень уряду (Уложення, гл. XXI, ст. 19-20; гл. XXV, ст. 1-2) 64; заповіддю цей штраф називався тому, що діяння, карається їм, саме по собі байдуже, "заповідається" (забороняється) з міркувань поліцейських або фінансових. Інший вид заповіді - це додаткове грошове покарання за загальні злочину, якщо злочинець раніше скоєння злочину погрожував і тим викликав проти себе загрозу з боку влади у вигляді заповіді.

Якщо винний не мав коштів, щоб виплатити необхідну позивачем винагороду, він або видавався позивачеві "головою на продаж", тобто в холопство до відпрацювання боргу (ст. 10 Судебника 1497 г.), або піддавався правежу "без усякої пощади" (ст. 133 гл. X Уложення). Суть правежа полягала в тому, що відповідач регулярно піддавався судом процедурі тілесного покарання - його били різками на оголеним литках. Число таких процедур повинно було бути еквівалентним сумі заборгованості (за борг у сто рублів пороли протягом місяця). Тут явно звучить архаїчний принцип заміни майнової відповідальності особистісної. "Правеж" - не просто покарання - це міра, що спонукає відповідача виконати зобов'язання (у нього могли знайтися поручителі, або він сам міг зважитися на сплату боргу).

Тобто в Уложенні штраф займає вже дуже скромне місце. Головна мета покарання згідно Соборному Уложенню - залякування: покарати так, "щоб дивлячись на те, іншим неповадно було так робити". Законодавство Петра I внесло свої корективи в порядок стягнення штрафів. Грошові покарання стягувалися не тільки на користь потерпілих, але головним чином на користь держави - скарбницю. Найбільш поширеним в той час видом грошових покарань були штрафи. Так, Указом від 17 вересня 1680 замість введеного Уложенням 1649 р. биття батогом за псування межей і граней (Гл. X. ст. 231) пропонувалося "стягнути за всяку зіпсовану грань по 5 рублів і надсилати ті гроші до Москви в Помісний наказ". Відновлення Указом 1682 торгової страти не завадило збереженню грошового штрафу.

Як самостійні покарання, штрафи від 1 рубля до 1000 стягувалися з посадових і приватних осіб за невиконання тих чи інших розпоряджень. Так, за носіння російської сукні, вусів і бороди стягувався штраф у 50 і 100 рублів з людини і по дві гроші з селян. Оскільки бажаючих залишити вуса і бороду було дуже багато, в 1724 при Сенаті була навіть заснована особлива контора. За неявку без "законних причин" на водну Асамблею стягувався штраф у "50 рублів", іншим разом штраф удвічі, "а буде в третин раз, то заслані будуть в преділену роботу". Штрафи використовувалися і як запобіжний захід. За кожного побіжного солдата стягувалися грошові штрафи з усіх чинів - від офіцера в сумі 1 р. 50 коп. до солдата по копійці з людини. У подальшому штраф брався лише з тих, які були разом кудись послані.

4. Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р.

У 1728 р. гетьманом Запорозької Січі було обрано Данила Апостола. Під час його правління розпочато роботи із систематизації національного законодавства (зокрема, кримінального та кримінально-виконавчого). Результатом кодифікації національного права стало створення визначної пам'ятки права України, першого кодексу українського оправа - зводу законів "Права, за якими судиться малоросійський народ" (1743)

("Права…")

"Права…" пропонували досить розвинуту систему покарань, яка передбачала смертну кару (що поділялася на просту й кваліфіковану), ув'язнення, церковну спокуту, вигнання, майнові покарання тощо [8, с. 84]. Як і раніше, застосування покарання залежало від соціального становища злочинця та потерпілого. Кримінально-правові закони, чинні на той час, мали яскраво виражений класовий характер і продовжували традицію феодального суспільства, у якому охороняли, передусім, права владної верхівки, а тому міра покарання була різною для простолюдинів і заможних (дія, спрямована проти благополуччя (прав і безпеки) усього суспільства).

Наприклад, шляхтича, який убив просту людину, карали штрафом і зобов'язували відшкодувати збитки родині вбитого. Просту ж людину за вбивство шляхтича страчували. Привілейоване становище козацької старшини, української шляхти й дворянства виявлялося також у тому, що, коли будь-хто з них учиняв злочин, він, зазвичай, підлягав значно легшому покаранню, ніж проста людина, яка вчинила таке саме діяння [1, с. 311].

Період перебування України у складі Австрійської (Австро-Угорської й Російської імперій (1764-1917) характеризується ліквідацією української державності, національної правової системи, поширенням на всій території України загальноімперської політики.

5. Уложення про покарання кримінальне і виправне 1845 р.

В Уложенні про покарання кримінальне і виправне 1845 р., що діяло в цей час, багато уваги приділено обставинам, які пом'якшують покарання (надано широкий перелік "обставин, що більшою чи меншою мірою зменшують вину, водночас і суворість наступного за ним покарання") [9, с. 269]. Слід акцентувати увагу на надзвичайній складності системи покарань, недостатній визначеності санкцій, можливості заміни одних покарань іншими, наявності в багатьох статтях Особливої частини Уложення посилань на інші статті для визначення міри покарання. Покарання різнились за розрядами, кожний розряд поділяли на кілька родів, кожний рід - на кілька ступенів (з вищою і нижчою мірою) [1, с. 373].

Одним з нормативно-правових актів, у якому відображено тогочасний розвиток системи покарання, було Угорське кримінальне уложення про злочини і проступки 1879 р., ІІІ "Покарання" якого містив норми стосовно законодавчого визначення та призначення покарання.

За Укладення про покарання кримінальних та виправних від 15 серпня 1845, розрізняли штрафи, що надходять у скарбницю, та пені, що надходять на поліпшення місць ув'язнення. Суми, не мають спеціального призначення, тобто коли в Уложенні або в особливому законі не було конкретно вказано, в яке місце чи відомство вони повинні бути передані, зверталися в дохід державного казначейства; а за Статутом про покарання 1885 р. - в земський по кожній губернії капітал для пристрою арештних будинків. Спеціальні ж призначення стягнень за окремі порушення видавалися вельми різноманітними; в деяких випадках частина стягнень надходила доносіям і відкривачам.

Наприкінці досліджуваного періоду розвиток кримінального законодавства характеризувався посиленням суворості покарання, що було спричинено специфікою воєнного часу та передреволюційної обстановки.

6. Кримінальне уложення від 22 березня 1903 р.

Редакційна комісія при складанні Кримінального уложення від 22 березня 1903 зберегла систему покарань Покладання 1845р. Останнім родом головних (основних) покарань за ст. 2 Кримінального уложення 1903 р. були грошові пені. Покладання передбачало призначення пені не тільки як основне, але і як додаткове покарання, наприклад, при зловживаннях в акціонерних товариствах, підробці карт, а особливо при порушенні акцизних статутів. Грошове стягнення становило таке ж покарання, як і пеня, і не вважалося винагородою за шкоду і збитки. Грошова пеня, для якої не було встановлено особливого призначення (наприклад, за порушення правил про полювання - в особливий капітал Міністерства Внутрішніх Справ; за порушення лісового закону в землях козачого війська - в військовий капітал; за порушення правил о церковних свічках - в розпорядження єпархіального начальства), завжди зверталася на влаштування місць ув'язнень.

Розмір грошового стягнення за укладення 1903 р визначався двояко: або у вигляді суворо визначеній законом суми, або за вказаною в законі основи обчислення, наприклад за розміром дійсно заподіяної або передбачуваного збитку казні, або ж за розміром прибутку, отриманого винним (обчислення за кількістю безмитно провезеного товарів, безконтрольно або таємно викуреного спирту і т. д.), або за тривалістю порушення (наприклад, при порушенні постанов про паспорти); в цих випадках стягнення могли досягати досить значних розмірів.

Грошові пені призначалися або окремо, або паралельно з арештом, або, у виняткових випадках, спільно з останнім, а ще частіше з в'язницею, представляючи тоді особливий вид кумулятивних покарань. Такі, наприклад, в'язниця і пеня до 1 тис. Руб. за ст. 260 укладення 1903 р (поширення на біржі неправдивих чуток). Грошова пеня в тих випадках, коли розмір її був точно встановлений в законі, завжди визначалася тільки вищою її межею - 25 руб., 50, 100, але нижча її межа буде 50 коп., Оскільки за ст. 24 укладення 1903 р. пеня визначалася рублями і полтинами; так що не можна було призначати пені в 25 коп. або в 75 коп.; але в тих випадках, коли вищий розмір пені понад 100 руб., нижчий її розмір не міг бути менше 10 руб.; звичайний розмір визначеної законом пені не перевищував 500 руб., але в деяких випадках грошова пеня призначалася в розмірі 1500 і навіть 3000 руб.

При паралельній загрозі арештом і пенею в законі також було встановлено таке співвідношення: загроза однотижневим арештом прирівнювалася 25 руб. пені; двотижневим - 50 руб., загроза одним місяцем арешту - 100 руб., трьома місяцями - 300 руб., шістьма місяцями - 500 руб. Суд, призначаючи грошову пеню, міг відстрочити її сплату або розстрочити таку на час, проте не більше одного року з дня набрання вироком законної сили. Подібне правило існувало і в Уложенні про покарання кримінальних та виправних 1845 р., але тільки щодо справ, підсудних мировим суддям і земським начальникам. У разі відсутності у винного якихось готівкових коштів для внесення присудженої з нього грошової суми сплата могла бути розстрочена на певні терміни, залежно від суми стягнення і способів сплати; при цьому закон залишав не роз'ясненим, ким могла бути визначена ця розстрочка і навіть на який термін. За Уложенням 1903 р. це правило отримало більшу визначеність, оскільки відстрочення та розстрочення застосовувалися не тільки одноосібно суддями, але і колегіально; вони визначалися судом при постановленні вироку, і притому на час не більше одного року з для вступу вироку в законну силу. Сплата пені могла бути проведена негайно після постановлення вироку або після набрання ним чинності, але, у всякому разі, не пізніше одного місяця після цього, якщо ж пеня відстрочена або розстрочена, то вона або належна частина її повинні бути внесені не пізніше настання дня відстрочки або розстрочки. Ці правила ставилися до всіх випадків призначення грошової пені по укладенню 1903 р.. Встановлюючи грошову пеню, закон передбачав і ті випадки, коли присуджений опинявся неспроможним до сплати такої. За Укладенням про покарання 1845 р. це покарання замінювалося затриманням, причому встановили таку співмірність, що при стягненні перших 20 руб. день укладення зараховувався в 50 коп., за наступні - від 20 до 50 руб. - в 75 коп., а за всю решту суми - по рублю, так що, наприклад, стягнення в 300 руб. вважалося рівним 11 місяців позбавлення волі. Затримання, у всякому разі, не повинно була перевищувати шести років; Відбував це покарання у в'язницях. З виданням судових статутів в цю систему були введені дві зміни: з одного боку, для грошових стягнень до 300 руб. була допущена заміна не тюрмою, а арештом, а з іншого - піднесена цінність дня взяття під варту. Таким чином, по Укладенню та Статуту про покарання видання 1885 р. грошове стягнення замінювалося позбавленням волі наступним чином: до 15 руб. - До 3 днів; від 15-300 руб. - До 3 міс. арешту; 300-900 руб. - До 4 міс.; 300-2 тис. Руб. - До 6 міс.; 2-10 тис. Руб. - До 1 року; 10-30 тис. Руб. - До 2 років; 30-60 тис. Руб. - До 3 років; 60-100 тис. Руб. - До 4 років; понад 100 тис. руб. - До 5 років в'язниці.

Крім арешту, закон передбачав і інший вид заміни грошових стягнень для неспроможних: неспроможні селяни і міщани могли бути віддані в громадські роботи або ж у заробітки; така ж віддача допускалася і для осіб інших станів, але лише в разі вираженої ними про те прохання. Заміна грошового стягнення арештом або роботами цілком залежала від розсуду судового місця. При цьому по відношенню до селян вибір самого роду заробітків не міг бути визначений судом, а залежав від суспільства, з яким у цих випадках суддя і повинен був увійти в зносини.

Але і це співвідношення пені та арешту в 1903 р. було визнати невідповідним, особливо заміна стягнення в'язницею, на тій підставі, "що це покарання має свої певні завдання, що зумовлюють передбачувану у в'язниці дисципліну і порядок утримання; всією своєю постановкою вона направляється до каре проступків, що викликаються буйних чи корисливих волею, вимагають приборкання і тяжкого уроку. Тим часом, найбільш великі грошові стягнення призначаються за порушення статутів казенних управлінь, тобто власне за невиконання цивільних зобов'язань, поставлене під санкцію кримінальної загрози; застосування тюремного ув'язнення до таким діям викликало б очевидна невідповідність між злочином і покаранням". Кримінального уложення 1903 р. була прийнята наступна схема: пеня до 25 руб. - арешт до одного тижня; від 25-100 руб. - арешт від одного тижня до одного місяця; від 100-500 руб. - арешт від одного до трьох місяців; від 500-1000 руб. - арешт від трьох до шести місяців; понад 1000 руб. - арешт від 6 місяців до 1 року; так що при цій заміні розмір позбавлення волі не встановлювався з повною визначеністю, а закон вказував тільки межі. Пояснювальна записка говорила з цього приводу: встановлення постійного точного співвідношення між сумою стягнення і числом днів ув'язнення з прийняттям за основу простий або подвоєною цінності робочого дня представляється комісії невірним. Зростання інтенсивності покарання позбавленням волі йде зовсім не в тій пропорції, в якій зростає тяжкість грошових стягнень; з іншого боку, і злочинність, визначальній термін позбавлення волі при заміні грошових стягнень, залежить не від одного тільки обсягу шкоди, але й від ступеня небезпеки волі, від властивості спонукань, так що і в цьому відношенні формальна рівновага була б несправедливою. Заміна пені роботою в укладення 1903 р. була збережена, незважаючи на наведені на користь такого теоретичні міркування, оскільки практика вказала забруднення, як пристрої цих робіт, так і призначення на них через місцеві суспільства. Особи, яким грошові стягнення були замінені арештом, звільнялися після внесення частини грошового стягнення, сумірним що залишається терміну ув'язнення або робіт, у випадку ж сплати ними меншої частини накладеного на них стягнення, термін арешту зменшувався, при такому зменшенні арешт зараховувався в пропорційності, встановленої вироком суду. Ці правила про заміну ставилися передусім до грошової піні, а в особливо зазначених випадках - і до грошових стягнень, але вони не поширювалися на стягнення, які вносилися у винагороду за шкоду і збитки, на стягнення, накладені адміністративними та казенними управліннями за повідомлені їм порушення статутів. штраф покарання кримінальне історія

7. Кримінальний кодекс УРСР 1922 р.

З метою встановлення єдності кримінального законодавства всіх союзних республік у 1922 р. на територію України було поширено дію КК РСФРР 1922 р. як перший кримінальний кодекс УРСР. Саме на це наголошувалось у вступі до Постанови Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 23 серпня 1922 р., що носила назву "Про введення в дію Кримінального кодексу УРСР". У ньому наголошувалось на тому, що "для захисту робітничо-селянської держави і революційного порядку від його порушників і суспільно небезпечних елементів і для встановлення твердих основ революційної правосвідомості, Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет визнає за необхідне об'єднати всі каральні постанови в Кримінальний кодекс, прийнявши - з метою встановлення єдиного кримінального законодавства Радянських Республік за основу Кримінальний кодекс РСФРР". На виконання наведеного вище завдання, законодавчі органи УРСР зберегли однакову з КК РСФРР нумерацію і зміст статей. Стаття 5 КК УРСР 1922 р. передбачала, що зазначений кодекс має своєю метою правовий захист держави трудящих від злочинів і суспільно-небезпечних елементів і здійснює цей захист шляхом застосування до порушників революційного правопорядку покарання або інших заходів соціального захисту.

Загальний перелік покарань було закріплено у ст. 32 КК УРСР 1922 р. під назвою "Роди і види покарань та інших заходів соціального захисту". Варто зазначити, що, на відміну від Керівних засад 1919р., КК УРСР 1922 р. Встановлював вичерпний перелік кримінальних покарань. Законодавець передбачав доволі широке коло покарань, а саме десять видів, розташованих від найбільш тяжкого (вигнання за межі УРСР на певний строк чи назавжди) до найменш тяжкого (покладення обов'язку відшкодувати шкоду). Серед наведеного переліку покарань знаходились й ті, що можна віднести до майнових, а саме конфіскація майна, штраф та покладення обов'язку відшкодувати шкоду. Проаналізуємо їх детальніше, починаючи з найбільш тяжкого.

7.1 Конфіскація майна

Конфіскація майна, відповідно до ст. 38 КК УРСР 1922 р. полягала у примусовому безвідплатному відчуженні на користь держави всього або точно визначеного судом майна засудженого, за винятком необхідних для засудженого і його сім'ї предметів домашнього вжитку і того, що слугує засобом для існування засудженого і його сім'ї, інвентаря дрібного, кустарного або сільськогосподарського виробництва, або інвентаря, необхідного для професійної діяльності засудженого, а також за винятком предметів харчування, необхідних для особистого вживання засудженим чи його сім'єю, на строк не менше шести місяців. Варто зазначити, що конфіскація, як вид покарання, диспозиціонувалась законодавцем як більш тяжке покарання, ніж штраф. Конфіскація майна могла призначатись як у вигляді основного, так і додаткового покарання, хоча, як вірно твердить Г. Цепляєва, у більшості статей Особливої частини вона (конфіскація) передбачалась лише як додаткове покарання.

Інвентар, необхідний для професійної діяльності засудженого, міг бути конфіскований, якщо суд застосовував до останнього позбавлення права займатись відповідною професією. Конфіскація майна, виходячи з наведених вище положень, могла мати місце у двох формах - повна конфіскація майна (передбачена, наприклад, у ч. 1 ст. 58, ч. 1. ст. 75, ст. 123, ч. 2. ст. 130), та часткова конфіскація майна (наприклад, ч. 1 ст. 81, ст. 102, ч. 1. ст. 130 та ін.).

Законодавець встановлював подвійний підхід до фіксації форм конфіскації у санкціях норм Особливої частини. В одних випадках зазначалась форма конфіскації, яку мав застосувати суд (наприклад, ч. 1 ст. 81, ст. 137), в інших - судові надавався вибір форми цього покарання (наприклад, ст. 129, ст. 171).

Звертає на себе увагу і той факт, що у нормах КК УРСР 1922 р. згадувалась конфіскація майна і як обов'язкове за конкретний злочин покарання (наприклад, ч. 3. ст. 114, ст. 123, ч. 1, 2 ст. 130), і як таке, що могло бути призначене чи не призначене на розсуд суду (наприклад, ч. 1, 2 ст. 114, ст. 193, ст. 204).

7.2 Штраф

Штрафом, відповідно до ст. 39 КК УРСР 1922 р., вважалось грошове стягнення, що призначалось судом у розмірах, визначених у окремих статтях Кримінального Кодексу, відповідно до майнового становища засудженого.

Окремо варто підкреслити, що зазначений вид покарання не було передбачено у Керівних засадах 1919 р. і було відновлено у КК УРСР 1922 р.

Зі змісту санкцій Особливої частини КК УРСР 1922 р. можна дійти висновку, що штраф міг виступати у ролі як основного (у більшості випадків), так і додаткового (наприклад, до примусових робіт (ст. 103-1, ст. 135, 172) або позбавлення волі (ч. 2 ст.132)) покарання. У більшості випадків штраф закріплювався як альтернативне до інших видів покарання, хоча ст. 226 передбачила його у вигляді безальтернативної санкції за ненадання в установлений строк головами правлінь, кооперативних товариств і трудових артілей та їх об'єднань, а також представниками різного роду товариств, які мали та переслідували торгово-промислову мету, а також приватними підприємцями, які експлуатували приватні або орендовані у держави підприємства, даних про хід робіт, кількість виробленої продукції, зміну в особистому складі та ін., відповідно до встановлених центральною та місцевою владою форм. Цікавим був підхід законодавця до визначення розмірів штрафу.

По-перше, у Загальній частині КК УРСР 1922 р. не містилося норми, яка б визначала чіткі межі цього покарання. Якщо ж виходити з Особливої частини КК, то вивести мінімальний та максимальний розміри штрафу також буде неможливо. З великою долею впевненості можна хіба що стверджувати, що максимальний розмір штрафу був вищим від 1000 рублів золотом, оскільки ця сума, передбачена у ч. 2 ст. 132 КК, встановлювалась як найвища мінімальна серед усіх санкцій КК УРСР 1922р.. Загалом, найбільш традиційним можна вважати підхід, згідно якого у санкції статті зазначався лише максимальний розмір штрафу: до 300 рублів золотом (наприклад, ст. 97, ст. 124), до 500 рублів золотом (наприклад, ст. 98, ст. 99, ст.1 03)та ін. З зазначеного правила можна виділити декілька винятків. Наприклад, ст. 100 та ч. 1 ст. 132 закріплювали мінімальну межу штрафу, передбаченого за вчинення цих злочинів, а саме не нижче 100 рублів золотом. Особливу увагу привертає до себе підхід законодавця до фіксації розмірів штрафу у ст. 134, 198 та 199. У першій з них взагалі не визначався згаданий вище розмір, а просто фіксувалась можливість застосування досліджуваного покарання. Статті 198 та 199 взагалі відходять від традиційних для КК УРСР 1922 р. позицій щодо грошової оцінки штрафу, закріплюючи кратний підхід відносно отриманої винним вигоди, а саме потрійну її суму. По-друге, зазначені розміри штрафу фіксувались не у чинних грошових одиницях, а у золотих рублях. З цього приводу примітка до ст. 39 КК УРСР 1922 р. вказувала, що "обчислення штрафу проводиться шляхом переведення призначеної судом суми в золотих рублях у радянські грошові знаки за курсом на день оплати". Таку ситуацію М. Шаргородський пояснював нестабільністю грошової системи того часу. Ю. Макаревич заходить у своїх поясненнях ще далі, зазначаючи, що у згаданий час "у Радянській державі фактично існувала подвійна грошова система, саме тому штраф і мав визначатися судом у золотих рублях, а сплачуватись винним уже у радянських грошових знаках за курсом дня сплати". Цікавою є думка І. Козаченка, який стверджує, що на практиці, у період чинності згаданого КК, штраф стягували "не лише у твердій грошовій сумі, а й у виді продуктів, харчів, оскільки в державі панував голод". У випадку ухилення засудженого від сплати штрафу, останній міг бути замінений примусовими роботами без утримання під вартою.

Заміна позбавлення волі штрафом і штрафу - позбавленням волі не допускались. Із зазначеного положення А. Коробєєв робить висновок щодо його прогресивності, оскільки таким чином виключалась можливість бідним засудженим отримати позбавлення волі лише на тій підставі, що вони не мали засобів для сплати штрафу, а маєтним відкупитися грошима від позбавлення волі.

Підсумовуючи, варто зазначити, що у КК УРСР 1922 р. було чітко та детально закріплено основні положення, що стосувались штрафу, які назагал є незмінними й до сьогодні, а саме:

1) штраф, як грошове стягнення, накладався за вироком суду щодо особи, визнаної винною у вчиненні злочину;

2) межі штрафу встановлювались кримінальним законом і не могли бути довільними;

3) штраф міг виступати у ролі як основного, так і додаткового покарання;

4) при призначенні штрафу враховувалось майнове становище засудженого;

5) у випадку ухилення засудженого від сплати штрафу не допускалась заміна останнього позбавленням волі.

Покладення обов'язку відшкодувати шкоду. Цей вид покарання, відповідно до ст. 45 КК УРСР 1922 р., накладався на засудженого у випадках, якщо суд визнавав доцільним, щоб винний власними діями, точно визначеними у вироку, усунув наслідки злочину і завдану потерпілому шкоду.

Щодо майнових відшкодувань, то про них, наприклад, зазначалось у ч. 2 ст. 79 та ч. 3 ст. 80, де їх розмір визначався у кратному розмірі (не нижче подвійного) до розміру прихованого прибутку. Цього ж підходу дотримувалась і ст. 198, однак у ній розмір відшкодування зростав до потрійного розміру.

Підсумовуючи викладене вище, важко переоцінити значення КК 1922 р. для подальшого вдосконалення вітчизняного кримінального законодавства, посилення його логічної структури. Він же, як і КК РСФРР 1922 р., за вірним твердженням І. Усенка, став важливою віхою в історії всього тогочасного радянського кримінального права, фактично завершивши формування цієї галузі права.

8. Кримінальний кодекс УРСР 1927 р.

Етап Кримінального кодексу УРСР 1927 року. Відповідно до ст. 21 КК УРСР 1927 року [55] одним із "заходів соціального захисту судово-виправного характеру" визнавався штраф, який в системі покарань, розташованій від більш суворого, до більш м'якого покарання, знаходився на передостанньому місці - перед застереженням.

9. Кримінальний кодекс УРСР (України) 1960 р.

Етап Кримінального кодексу УРСР (України) 1960 року. Пошуки оптимальних моделей кримінально-правового реагування на вчинені злочини змушувало законодавця в молодій українській державі неодноразово експериментувати з кримінальними покараннями. Отож, з урахуванням всіх внесених до неї змін, на останній день чинності КК України 1960 року (31 серпня 2001 року) ст. 32 "Штраф" мала наступну редакцію: "Стаття 32. Штраф. Штраф є грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині, а також в ст. 45 і 461 цього Кодексу. Розмір штрафу встановлюється залежно від тяжкості вчиненого злочину з урахуванням майнового стану винного в межах від десяти до чотирьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, а за корисливі злочини - в межах до однієї тисячі мінімальних розмірів заробітної плати. У виняткових випадках, передбачених законодавчими актами України, за окремі злочини можуть бути встановлені і більш високі розміри штрафу. В разі злісного ухилення особи від сплати штрафу, призначеного як основне покарання, суд може замінити несплачену суму штрафу покаранням у вигляді виправних робіт без позбавлення волі з розрахунку один місяць виправних робіт за чотири мінімальних розміри заробітної плати штрафу, але на строк не більш як два роки. Заміна штрафу позбавленням волі і позбавлення волі штрафом не допускається. Предмети, що не підлягають конфіскації, не можуть бути вилучені і при стягненні штрафу".

Таким чином, з'ясувавши історичний розвиток штрафу, можна перейти до детальнішого дослідження його поняття та значення як виду покарання за кримінальним законом України.

Визначною подією не тільки в сучасному правовому житті України, але й у всій історії розвитку вітчизняного кримінального законодавства стало прийняття 5 квітня 2001 року Верховною Радою України нового Кримінального кодексу України, який набув чинності з 1 вересня того ж року. Зазнали реформування і положення щодо штрафу як виду кримінального покарання.

Традиційно, даному виду покарання в Загальній частині Кримінального кодексу України 2001 року присвячена самостійна стаття - ст. 53. Відповідно до ч. 1 цієї статті, "Штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і межах, встановлених в Особливій частині цього Кодексу". Для з'ясування ознак штрафу видається за необхідне звернутися до положень кримінального закону, що стосуються поняття та ознак покарання, та суджень вчених-криміналістів, які їх досліджують.

Висновок

В сучасному світі немає жодного кримінального кодексу, який би не передбачав штраф - як вид покарання.

Як і будь-який інший вид покарання штраф має як позитивні, так і негативні риси. До позитивних рис штрафу належать наступні: ефективний вплив на злочинця без застосування до нього надзвичайних і сурових заходів, зокрема, позбавлення волі; скорочення питомої ваги позбавлення волі в структурі караності злочинів і зниження рівня переповнення в'язниць; відсутність необхідності в спеціальній виконавчій системі; доходність для державного бюджету. Негативними сторонами штрафу визнаються неможливість його застосування рівною мірою до всіх категорій населення у зв'язку з його майновим розшаруванням (існування альтернативи у виді позбавлення волі і штрафу призводить до того, що небагатим засудженим призначається позбавлення волі, а багатим - штраф); можливість заміни штрафу позбавленням волі, що призводить на практиці до того, що за діяння невеликої тяжкості особа піддається позбавленню волі.

Викладене свідчить, що проблематика штрафу як виду покарання була й залишається актуальною і для науки кримінального права, оскільки саме від ступеня наукової розробленості відповідних проблем значною мірою залежить і адекватність законодавчого визначення даного виду покарання і ефективність його практичного застосування.

Список використаних джерел

1. Історія держави і права України: [підруч.]: у 2 т. Т. 1 / за ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина. - К.: Вид. дім "Ін Юре", 2000. - 648 с.

2. Історія держави і права України. Частина 1: Підруч. для юрид. вищих навч. закладів і фак.: У 2 ч. // А.Й. Рогожин, М.М. Страхов, В.Д. Гончаренко та ін.; За ред. акад. Академії правових наук України А.Й. Рогожина. - К.: Ін Юре. - 1996. - 368 с.

3. Маляренко В.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів: теорія, історія, практика: дис. канд. юрид. наук: 12.00.09 "Кримінальний процес та криміналістика; судова експертиза" / Маляренко Василь Тимофійович. - Х., 2005. - 449 с.

4. Развитие русского права в XV - первой половине XVII в. / Отв. ред. В.С. Нерсесянц. - М.: Наука, 1986. - 288 с.

5. Российское законодательство Х-ХХ веков. В девяти томах. Т. 6. // Под общ. ред. О.И. Чистякова, отв. ред. тома О.И. Чистяков. - М.: Юридическая литература, 1988. - 432 с.

6. Таганцев Н.С. Русское уголовное право. Лекции. Часть Общая. В 2 т. - М.: Наука, 1994. - т 2., 463 с.

7. Усенко І. Литовські статути / І. Усенко, В. Чехович // Українське державотворення: невитребуваний потенціал: [словник-довідник]/ за ред. О.М. Мироненка. - К.: Либідь, 1997. - 559 с.

8. Фріс П.Л. Кримінально-правова політика Української держави: теоретичні, історичні та правові проблеми: [моногр.]/ Фріс П.Л. - К.: Атіка, 2005. - 332 с.

9. Хрестоматія з історії держави і права України: [навч. посіб.]: у 2 т. Т. 1 / Гончаренко В.Д., Рогожин А.Й., Святоцький О.Д.; за ред. В.Д. Гончаренка. - К.: Вид. дім "Ін Юре", 1997. - 464 с.

10. Шевчук В.П. Історія української державності: Курс лекцій: [навч. посіб.]/ В.П. Шевчук, М.Г. Тараненко. - К.: Либідь, 1999. - 480 c.

Размещено на Allbest.ru