Державна реєстрація юридичної особи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Державна реєстрація юридичної особи

Вступ

Верховною Радою України нарешті врегульовано питання державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців з прийняттям 15.05.2003 року відповідного Закону № 755-IV „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців” (далі - Закон). Як відомо, раніше порядок такої реєстрації встановлювався Кабінетом Міністрів України _ відповідна Постанова КМУ № 740 від 25.05.1998 року „Про затвердження положення про державну реєстрацію суб'єктів підприємницької діяльності” (далі - Постанова № 740) втрачає свою силу з дня набуття чинності Законом, а саме з 01 липня 2004 року.

За Законом державна реєстрація - це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Відокремлені підрозділи юридичної особи відповідно до Закону не підлягають державній реєстрації.

Представництва, філії іноземних компаній в Україні підлягають акредитації на території України в порядку, встановленому законом.

Закон визначає порядок державної реєстрації всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування, а також фізичних осіб-підприємців. Цим самим розширено сферу державної реєстрації, адже, як відомо, Постановою № 740 було врегульовано лише порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. У сферу дії Закону потрапили всі без винятку юридичні особи.

Законом встановлено, що об'єднання громадян (у тому числі професійні спілки), благодійні організації, партії, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, банки, торгово-промислові палати, фінансові установи (у тому числі кредитні спілки), біржі, інші установи та організації, для яких законом встановлені особливості державної реєстрації, набувають статусу юридичної особи лише з моменту їх державної реєстрації у порядку, встановленому Законом. Отже, наприклад, сільська чи міська рада, як юридична особа, тепер зобов'язана буде одержати свідоцтво про державну реєстрацію єдиного взірця відповідно до Закону (раніше такого свідоцтва у неї не було), а будь-яке об'єднання громадян після реєстрації у відповідному органі Міністерства юстиції зобов'язане буде пройти державну реєстрацію відповідно до Закону. юридичний цивільний державний реєстрація

Згідно п.2 Прикінцевих положень Закону кожна юридична особа та фізична особа - підприємець зобов'язана протягом 2004-2005 років провести заміну раніше виданого свідоцтва про державну реєстрацію на свідоцтво про державну реєстрацію нового зразка (або одержати таке свідоцтво у випадку його відсутності). Реєстраційний збір за заміну свідоцтва не стягується.

1. Поняття юридичної особи

Суб'єктами цивільних правовідносин поряд з громадянами є також юридичні особи. Хоча юридичні особи це не громадяни, але в їх створенні та функціонуванні беруть участь фізичні особи. Об'єднання фізичних осіб завжди передбачає досягнення якоїсь спільної мети. Кожна фізична особа, вступаючи до об'єднання, передає йому частину своїх прав і обов'язків, в результаті чого об'єднання, яке бере на себе ці права і обов'язки, уособлює своїх засновників. Але однієї волі громадян для створення юридичної особи не достатньо. Потрібно, щоб новостворювана організація була належним чином зареєстрована державними органами. Цим підтверджується зацікавленість держави у створенні (виникненні) юридичних осіб.

Існує кілька тлумачень феномена юридичної особи, які зводяться до трьох головних. Це:

а) тлумачення юридичної особи як штучного утворення;

б) невизнання юридичної особи як суб'єкта цивільних прав;

в) визнання юридичної особи як повноцінного суб'єкта цивільних прав.

Прихильники тлумачення юридичної особи як штучного утворення стверджують, що суб'єктом цивільного права може бути лише фізична особа, а правосуб'єктність організацій являє собою імітацію правового статусу громадян. Автори цієї теорії не заперечують можливість виникнення юридичної особи за умови дозволу держави або закону, але, на їх думку, це є досить штучне утворення і виникає воно передусім для того, щоб відокремити майно юридичної особи від майна фізичних осіб. Ця теорія надає пріоритет незалежності людини і з певним упередженням ставиться до громадських об'єднань.

Теорія невизначення юридичної особи як суб'єкта цивільних прав. В рамках цієї теорії вважається, що кінцеву вигоду від цивільних правовідносин у суспільстві отримують виключна фізичні особи, а тому немає підстав визнавати об'єднання громадян - юридичну особу - суб'єктом цивільних прав.

Тлумачення визнання юридичної особи як повноцінного суб'єкта (теорія реальності).

Теорія визнання юридичної особи як повноцінного суб'єкта цивільних прав акцентує увагу на тому, що фізичні особи в залежності від обставин і власного волевиявлення можуть діяти як ізольовано, так і спільно. Об'єднуються вони між собою тоді, коли у них виникають спільні інтереси. Саме для реалізації таких інтересів фізичні особи і створюють різні організації. Враховуючи, що історичні досягнення є результатом розвитку кооперування людей, автори названої теорії вважають за-потрібне надавати можливість об'єднанням громадян виступати суб'єктами цивільних правовідносин. Сьогодні ця теорія є домінуючою. В рамках цієї теорії існує кілька напрямів. Так, органічна теорія на перше місце ставить соціологічні дослідження об'єднань людей; організаційна теорія визначальною вважає правову охорону юридичних осіб; а теорія соціальної функції віддає перевагу дослідженням соціальних функцій юридичних осіб.

Юридичними особами визнаються організації, які мають у власності, повному господарському віданні або оперативному управлінні відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав, нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді або в третейському суді.

2. Ознаки юридичної особи

Юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку (ст. 80 ЦК).Виходячи з цього визначення, можна виділити такі істотні ознаки юридичної особи:

1. Організаційна єдність. Для того, щоб бути юридичною особою, організація повинна виступати як єдине ціле, мати органи управління та інші індивідуальні ознаки.

Однією з індивідуальних ознак є найменування юридичної особи. Воно має містити вказівку на її організаційно-правову форму або на характер її діяльності. Вказівку на організаційно-правову форму повинно містити найменування товариства, а вказівку на характер діяльності юридичної особи -- найменування установи. Юридична особа може мати, крім повного, ще й скорочене найменування. Якщо юридична особа виникла як підприємницьке товариство, вона повинна мати фірмове найменування. Найменування юридичної особи зазначається в її установчих документах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.

Про організаційну єдність свідчить також, наявність місця знаходження юридичної особи, яке визначається місцем її державної реєстрації і зазначається в її установчих документах. Так, якщо юридична особа зареєстрована в м. Києві, то її знаходження буде м. Київ в існуючих адміністративних межах. Конкретна адреса юридичної особи може зазначатись в її статуті або установчому договорі. Конкретне місце знаходження юридичної особи полегшує застосування до неї актів органів місцевого самоврядування, звернення з позовом до суду, виконання зобов'язань тощо.

2. Майнова відокремленість. Кожна юридична особа має своє майно, яке може належати їй на прав власності або законного володіння. Необхідність відокремлення майна створює матеріальну базу незалежного існування юридичної особи. Майнова відокремленість потрібна юридичній особі не задля формальності, а для досягнення певної мети. Це може бути: вироблення продукції; культурно-освітня діяльність; діяльність, спрямована на досягнення творчих результатів, тощо.

Про майнову відокремленість йдеться у ст. 96 ЦК, в якій зазначено, що учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, передбачених законами та установчими документами.

3. Участь у цивільному обігу від власного імені. Кожна юридична особа, маючи індивідуальне найменування, може діяти лише від свого імені: від свого імені вона набуває майнові і особисті немайнові права, несе обов'язки вступає в різноманітні цивільно-правові відносини з іншими суб'єктами цивільного права. Від імені юридичної особи діють її органи, інші особи можуть виступати від імені юридичної особи на підставі довіреності -- діяти як представники.

4. Здатність бути позивачем або відповідачем у суді, господарському чи третейському суді. Порядок розгляду цивільно-правових спорів за участю юридичних осіб регулюється цивільно-процесуальним правом.

Всі перелічені ознаки юридичної особи тісно пов'язані між собою і повинні розглядатися в сукупності, взаємодії функціональної діяльності юридичної особи.

3. Державна реєстрація юридичної особи

1. Юридична особа підлягає державній реєстрації у порядку, встановленому законом. Дані державної реєстрації включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

Державна реєстрація є невід'ємною ознакою юридичної особи, оскільки лише з цього моменту вона набуває статусу юридичної особи. Державна реєстрація юридичних осіб -- це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -- підприємців" реєструються всі види юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності та підпорядкування. Особливості державної реєстрації можуть бути встановлені іншими законами для об'єднань громадян (у тому числі професійних спілок), благодійних організацій, партій, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, банків, торгово-промислових палат, фінансових установ (у тому числі кредитних спілок), бірж, а також інших установ та організацій. Але у будь-якому випадку вони набувають статусу юридичної особи лише з моменту їх державної реєстрації у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ст. 5 зазначеного Закону державна реєстрація юридичних осіб -- підприємців проводиться державним реєстратором виключно у виконавчому комітеті міської ради міста обласного значення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі державній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи. Для проведення державної реєстрації подаються: реєстраційна картка, яка заповнюється машинодруком або від руки друкованими літерами. Установчі документи (установчий акт, статут або засновницький договір, положення) юридичної особи повинні містити відомості, передбачені законом. У разі коли законом встановлено вимоги щодо реєстрації установчих документів, такі документи подаються з відміткою про їх реєстрацію в органі, визначеному законом. Крім установчих документів також подаються копія рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом; документ про підтвердження реєстрації іноземної юридичної особи в країні її місцезнаходження (легалізований у встановленому порядку); документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи.

2. Порушення встановленого законом порядку створення юридичної особи або невідповідність її установчих документів закону є підставою для відмови у державній реєстрації юридичної особи. Відмова у державній реєстрації з інших мотивів (недоцільність тощо) не допускається.

Крім встановлених ч. 2 ст. 89 ЦК підстав для відмови в реєстрації юридичних осіб (порушення порядку створення або невідповідності її установчих документів) відповідно до ст. 27 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -- підприємців", підставами для відмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи є: невідповідність відомостей, які вказані в реєстраційній картці на проведення державної реєстрації юридичної особи, відомостям, які зазначені в документах, що подані для проведення державної реєстрації юридичної особи; невідповідність установчих документів вимогам, встановленим Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -- підприємців" щодо оформлення документів, які подаються державному реєстратору.

До порушень порядку створення юридичної особи, який встановлено законом, Закон України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -- підприємців", зокрема, відносить: наявність обмежень на зайняття відповідних посад, встановлених законом щодо осіб, які зазначені як посадові особи органу управління юридичної особи; невідповідність відомостей про засновників (учасників) юридичної особи відомостям щодо них, які містяться в Єдиному державному реєстрі; наявність обмежень щодо вчинення засновниками (учасниками) юридичної особи або уповноваженою ними особою деяких юридичних дій, а саме проведення державної реєстрації юридичної особи, засновником (учасником) якої є юридична особа, щодо якої прийнято рішення щодо припинення; наявність в Єдиному державному реєстрі найменування, яке тотожне найменуванню юридичної особи, яка має намір зареєструватися; використання у найменуванні юридичної особи повного чи скороченого найменування органу державної влади або органу місцевого самоврядування, або похідних від цих найменувань, або історичного державного найменування, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України. Відмова у проведенні державної реєстрації юридичної особи :з інших підстав не допускається.

За наявності підстав для підмови у проведенні державної реєстрації юридичної особи державний реєстратор зобов'язаний не пізніше трьох робочих днів з дати надходження документів для проведення державної реєстрації видати (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) засновнику або уповноваженій ним особі повідомлення про відмову в проведенні державної реєстрації із зазначенням підстав для такої відмови та документи, що подавалися для проведення державної реєстрації юридичної особи, відповідно до опису.

3. Відмова у державній реєстрації, а також зволікання з її проведенням можуть бути оскаржені до суду.

Відмову в проведенні державної реєстрації юридичної особи може бути оскаржено в господарському суді, якщо засновниками юридичної особи є лише юридичні особи, чи у суді, якщо засновником є хоча 6 одна фізична особа.

4. До єдиного державного реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом.

В Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості щодо юридичної особи:

- повне найменування юридичної особи та скорочене у разі його наявності;

- ідентифікаційний код юридичної особи; форма власності; організаційно-правова форма;

- місцезнаходження юридичної особи;

- перелік засновників (учасників) юридичної особи, у тому числі ім'я, місце проживання, ідентифікаційний номер фізичної особи -- платника податків, якщо засновник -- фізична особа; найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код, якщо засновник -- юридична особа; основні види діяльності;

- прізвище, ім'я, по батькові осіб, які мають право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності, у тому числі підписувати договори, ідентифікаційні номери фізичних осіб -- платників податків;

- серія та номер свідоцтва про державну реєстрацію, дата видачі або заміни свідоцтва про державну реєстрацію;

- дані про установчі документи, дати та номери записів про внесення змін до них; підстави для відмови у проведенні державної реєстрації змін до установчих документів;

- дата та номер запису про скасування державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи;

- дані про відокремлені підрозділи юридичної особи;

- дата та номер запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи, підстава для його внесення;

- місцезнаходження реєстраційної справи;

- дата передачі реєстраційної справи до державної архівної установи, адреса її знаходження.

Факт внесення до Єдиного державного реєстру запису про державну реєстрацію юридичної особи засвідчує свідоцтво про державну реєстрації документ встановленого зразка.

5. Зміни до установчих документів юридичної особи набирають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації, а у випадках, встановлених законом, -- з моменту повідомлення органу, що здійснює державну реєстрацію, про такі зміни. Юридичні особи та їх учасники не мають права посилатися на відсутність державної реєстрації таких змін у відносинах із третіми особами, які діяли з урахуванням цих змін.

Державній реєстрації підлягають також зміни до установчих документів. Для проведення державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи засновники (учасники) або уповноважений ними орган, особи повинні подати особисто такі документи: заповнену реєстраційну картку на проведе державної реєстрації змін до установчих документів юридичної особи; нотаріально посвідчену копію рішення засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу, яким затверджено зміни до установчих документів; оригінал установчих документів юридичної особи відміткою про їх державну реєстрацію; два примірники змін до установ документів юридичної особи та два примірники установчих документ новій редакції, або два примірники установчих документів у новій редакції документ, що підтверджує внесення реєстраційного збору за проведе державної реєстрації змін до установчих документів. Внесення змін до у повних документів юридичної особи оформляється окремим додатком викладенням установчих документів у новій редакції. На титульній сторінці додатка до установчих документів юридичної особи робиться відмітка про те, що зазначені документи є невід'ємною частиною відповідних установчих документів. 2.Правовідносини у сфері страхування

Страхові правовідносини

Дія норм страхового права нерозривно пов'язана зі страховими правовідносинами, які є формою буття цих норм і основним елементом правового регулювання страхових відносин. Тобто норми страхового права діють (існують) лише у формі страхових правовідносин, оскільки вплив тих чи інших норм на поведінку суб'єктів страхових відносин здійснюється шляхом надання учасникам цих відносин суб'єктивних прав і покладання на них юридичних обов'язків. У процесі здійснення прав і виконання покладених обов'язків між суб'єктами страхових відносин встановлюються відповідні суб'єктно-правові відносини, і самі страхові відносини виникають, змінюються та припиняються згідно з нормами страхового права. В цьому виявляється діалектична єдність правової форми та економічного змісту в одному цілому -- страхових правовідносинах.

Таким чином, страхові правовідносини -- це страхові відносини, які врегульовані нормами страхового права, становлять органічну єдність правової форми та змісту, виникають, змінюються, діють та припиняються на підставі норм страхового права і визначаються суб'єктивними правами та юридичними обов'язками страхувальника (застрахованої особи, вигодонабувача) і страховика.

Страхові правовідносини (зобов'язання) -- різновид правових відносин, тому їм притаманні загальні риси правових відносин. До загальних рис, що дають підстави визначати їх як відносини, які регулюються правом, можна віднести такі:

Страхові правовідносини -- це вольові суспільні відносини, оскільки страхове право регулює страхові відносини шляхом впливу на свідомість і волю суб'єктів цих відносин, спрямовуючи їх поведінку відповідно до інтересів сторін договору страхування, третіх осіб, інших заінтересованих осіб та держави.

Страхові правовідносини через норми страхового права, на підставі яких вони виникають (встановлюються в процесі укладання договору страхування), пов'язані волею держави, яка виражена в цих нормах.

В. Серебровський у свій час дав таке визначення страхових правовідносин. В силу страхових правовідносин одна сторона (страховик) повинна протягом певного строку нести ризик за ті наслідки, які можуть настати для майна або життя відповідної особи від настання відомої події (страхового випадку), а при настанні цієї події -- сплатити іншій стороні (страхувальнику) страхове відшкодування (страхову суму). Друга ж сторона (страхувальник) повинна сплатити за це страховику певний внесок (страхову премію).

Однак таке визначення страхового зобов'язання має один недолік: допускається певне ототожнення страхових правовідносин з відповідальністю страховика. В характеристиці страхового зобов'язання на першому плані виступає обов'язок страховика нести ризик за ті чи інші наслідки. Зазначене ототожнення страхових правовідносин з відповідальністю страховика ставить під сумнів самостійність страхового зобов'язання. Вказана конструкція, запропонована В. Серебровським, не дає можливості точно зазначити та розкрити правову сутність страхового зобов'язання.

Під страховим зобов'язанням у юридичній літературі традиційно розуміють правовідносини, в силу яких одна сторона (страхувальник) зобов'язується сплатити встановлений законом чи договором внесок (страхову премію), а інша сторона (страховик), зобов'язана при настанні передбаченої події (страхового випадку) при майновому страхуванні відшкодувати страхувальнику або іншій особі, на користь якої був укладений договір страхування або перед якою за умовами цього договору страхувальник повинен нести певну відповідальність, збитки, яких він зазнав, в межах обумовленої суми (страхової суми), а при особистому страхуванні -- виплатити відповідну грошову (страхову) суму.

Більшість цивілістів визначають зобов'язання зі страхування як самостійний вид зобов'язань. Водночас деякі науковці відносять страхові зобов'язання до групи договорів, пов'язаних із наданням послуг (поряд із перевезенням, комісією, зберіганням, позикою).

Підставою виникнення страхового зобов'язання може бути тільки певний юридичний факт. Під юридичним фактом у страховому праві слід розуміти конкретну життєву обставину, із наявністю якої норми права пов'язують настання передбачених у них правових наслідків. В юридичних фактах, які лежать в основі страхових правовідносин, відображаються особливості їх виникнення -- це насамперед договір як юридичний факт, що пов'язує суб'єктів страхового відношення в силу їх взаємного волевиявлення. Відповідно до ст. 6 Закону "Про страхування" добровільне страхування здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Згідно з ЦК договір є тим юридичним фактом (підставою), з яким закон пов'язує певні юридичні наслідки. Таким чином, факт укладення договору страхування свідчить про виникнення добровільних страхових правовідносин, а обов'язкове страхування породжується юридичними складами, які передбачені безпосередньо законом.

Особливості страхових правовідносин проявляються через призму традиційних елементів будь-яких правовідносин. Такими елементами є: суб'єктний склад, об'єкт та зміст. Однак кожен елемент страхових правовідносин має свої особливості, які відрізняють його від подібних елементів інших видів правовідносин. Поряд із цими елементами для страхових правовідносин характерні такі основні елементи, як страховий інтерес, страховий випадок, страховий ризик, страхова виплата, страховий внесок та ін.

Крім того, елементом страхових правовідносин є його об'єкт. Страховий інтерес як об'єкт страхових правовідносин повною мірою знайшов відображення у ст. 4 Закону "Про страхування", яка називає майнові інтереси єдиним об'єктом усіх видів страхування.

Суб'єктний склад страхових правовідносин включає дві групи суб'єктів. До першої групи належать страховик і страхувальник, тобто особи, які є сторонами договору страхування. Друга група суб'єктів страхових правовідносин представлена застрахованими особами та вигодонабувачами -- третіми особами.

Зміст страхових правовідносин становить сукупність суб'єктивних цивільних прав та юридичних обов'язків. Цивільні правовідносин, з одного боку, правомочності та обов'язки -- з іншого, співвідносяться як форма і зміст та залежать один від одного. Правомочності та обов'язки не можуть існувати поза правовідносинами, а правовідносини існують лише остільки, оскільки воно виражає правомочності та обов'язки його учасника. Зміст суб'єктивних прав сторін в страхових правовідносинах може бути визначений шляхом розкриття змісту відповідних обов'язків.

У зв'язку з різноманітністю об'єктів страхування, різниці в обсязі страхових зобов'язань, ступенів ризику, категорій страхувальників, підстав виникнення страхових правовідносин однорідні та взаємопов'язані категорії потребують чіткої класифікації, за допомогою якої можливо визначити правила поведінки сторін -- учасників страхових відносин, задоволення їх прав та інтересів. Класифікація за юридичними ознаками передбачає кілька підходів. Насамперед це -- виділення певних класів страхування згідно з міжнародними нормами.

Так, згідно з директивами ЄС з 1 січня 1978 р. країни -- члени цієї організації використовують класифікацію, яка встановлює 7 класів довгострокового (життя і пенсій) і 18 класів загального страхування. Згідно з цією класифікацією в багатьох країнах страхова діяльність ліцензується. Починаючи з 1996 р. приблизно такий самий підхід до виокремлення класів (вони названі "видами") страхування при видачі страховикам ліцензій практикує державний наглядовий орган у галузі страхування -- Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України. Хоча окремої класифікації з поділом страхування на "життя" і "нежиття" у нас немає.

Перелік видів страхування, на які видаються ліцензії, визначено в ст. 6 Закону "Про страхування". Тобто йдеться про класифікацію страхування з офіційної точки зору, згідно з вимогами внутрішнього законодавства України.

Іноді існує потреба у класифікації за формою організації (юридичним статусом) страховика. Така класифікація використовується переважно з метою забезпечення державного регулювання страхової діяльності (видача ліцензій, ведення державного реєстру страхових компаній тощо), контролю за страховиками, аналізу розвитку страхового ринку в інституційному і територіальному аспектах. У цьому плані можна виділити страхування комерційне (в Україні згідно з чинним законодавством його здійснюють страхові компанії, створені у формі акціонерних товариств відкритого і закритого типів, повних, командитних товариств, товариств з додатковою відповідальністю), взаємне (його здійснюють товариства взаємного страхування), державне (його здійснюють спеціалізовані державні страхові організації).

Наступною важливою класифікаційною ознакою є галузева ознака, яка грунтується на різниці в об'єктах страхової охорони. Предметом страхової охорони є об'єкти цивільних прав у вигляді матеріальних і особистих нематеріальних благ. Формування класифікації страхових правовідносин на підставі предмета страхової охорони виділяє страхування майнове (об'єкти -- матеріальні цінності, майно), особисте (об'єкти -- життя, здоров'я, працездатність) та страхування відповідальності (об'єкт -- майнова відповідальність перед третіми особами).

Однак поділ страхових правовідносин за галузями не дозволяє виділити конкретні страхові інтереси суб'єктів страхових відносин. Конкретизація інтересів вимагає виділення в кожній галузі самостійної підгалузі або виду страхування.

Особливості правовідносин у сфері страхування

Страхові правові норми взаємопов'язані, єдині за природою і диференціюються у розділи та інститути залежно від змісту відносин, які вони регулюють. Як і будь-які юридичне врегульовані відносини, вони відрізняються взаємообумовленістю прав та обов'язків, тобто кожне право одного учасника передбачає наявність відповідного зобов'язання у іншого і навпаки. Усі ці правовідносини у сфері страхування можна поділити на п'ять груп: 1. Цивільні правовідносини, ... які, у свою чергу, розподіляються на: - страхові правовідносини (між сторонами договору страхування або перестрахування); - посередницькі правовідносини (між сторонами посередницького договору); - інвестиційні правовідносини (між сторонами договору, пов'язаного із розміщенням коштів, в т.ч. страхових резервів); - правовідносини підряду (між сторонами договорів спрямованих на належне виконання договору страхування, наприклад, договір про assistans); - представницькі правовідносини (між сторонами договорів про представництво інтересів у суді, господарському суді або у стосунках із третіми особами). 2. Адміністративні правовідносини (між страховими організаціями, страховими брокерами та державою в особі державного органу з питань регулювання та нагляду за діяльністю на страховому ринку, а також антимонопольного регулювання). 3. Фінансові правовідносини між страховими організаціями, страховими посередниками та державою в особі державних фіскальних органів (Державна податкова адміністрація. Пенсійний фонд, Фонди соціального страхування). 4. Трудові правовідносини між страховими організаціями, страховими посередниками та працівниками таких організацій і фізичними особами, які залучаються на умовах трудового договору як страхові агенти, аварійні комісари, актуарії, консультанти тощо. 5. Правовідносини соціального забезпечення, які визначаються передачею державою страховим організаціям частини своїх соціальних зобов'язань перед громадянами на випадок стихійних чи екологічних лих, катастроф, збитків майна, шкоди життю, здоров'ю, працездатності, а також пенсійного забезпечення. Страхові правовідносини мають специфічні риси, головні з яких: 1. Одним із суб'єктів виступає страхова організація, діяльність якої повинна відповідати вимогам Закону України "Про страхування". 2. Опосередкованість через страхові правовідносини соціальної та інвестиційної політики держави, що означає відсутність свободи волі сторін у визначенні форм правовідносин та правил їх реалізації, а також безпосередньо або через Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг, участь держави в цих правовідносинах. 3. Об'єктом можуть бути майнові інтереси, що не суперечать законодавству України, пов'язані: - з життям, здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування); - з володінням, користуванням і розпорядженням майном (майнове страхування); - з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності). 4. Виникнення, зміна або припинення їх обумовлюються законодавчими актами, правилами та договором страхування (наприклад, відкликання ліцензії на здіснення страхової діяльності за порушення страхового законодавства, ліквідація страхової організації, смерть фізичної особи тощо). Склад страхових правовідносин передбачає виділення декількох суб'єктів: -- страхова компанія або товариства взаємного страхування; -- страхувальник (застрахована особа, вигодонабувач); -- треті особи в договорі страхування як самостійні суб'єкти. Умовами настання страхових правовідносин є факт укладання договору страхування, що повинен здійснюватися за наступних обставин: 1. Між сторонами договору страхування досягнуто згоди по всіх істотних умовах, а саме: - умови про предмет договору страхування; - умов, які визначено ст.16 Закону України "Про страхування"; - умов, щодо яких за заявою однієї із сторін повинно бути досягнуто згоди. 2.Між сторонами договору страхування досягнуто згоди стосовно форми такого договору. Зокрема, договори страхування можуть бути укладені у письмовій формі шляхом складання одного документа, підписаного сторонами, а договір страхування життя також шляхом обміну листами, документами, підписаними стороною, яка їх надсилає. При цьому, слід врахувати, що особа, яка підписала такий договір страхування повинна мати відповідні повноваження підпису (керівник юридичної особи підписує відповідно до правовстановлюючих документів, ... а інші працівники повинні мати довіреність на право укладання договорів страхування), а для громадян-страхувальників важливою умовою є їхня дієздатність. 3. Внесення страхувальником першого страхового платежу, якщо інше не передбачено договором страхування (ст. 17 Закону України "Про страхування"). Договір страхування хоча формально й вважається консенсуальним, тобто таким, що укладено шляхом досягнення згоди, проте, в більшості випадків, для набрання чинності, крім узгодження всіх суттєвих умов, необхідною умовою стає внесення страхувальником першого страхового платежу.

Об'єкти страхового правовідношення

Чинне законодавство України (Закон України «Про страхування» ст. 4) визначає об'єкти страхування як майнові інтереси, що не суперечать законодавству і які пов'язані: 1) з життям, здоров'ям, працездатністю та додатковою пенсією страхувальника або застрахованої особи (особисте страхування); 2) з володінням, користуванням і розпорядженням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідності); 3) з відшкодуванням страхувальником заподіяної ним шкоди особі або її майну, а також шкоди, заподіяної юридичній особі (страхування відповідальності). Базилевич В. Д. і Базилевич К. С. у своїй праці «Страхова справа» вказують, що конкретизація видів страхових послуг, пропонованих страховиком страхувальникові, визначається правилами, які встановлює сам страховик, котрий має право займатися тільки тими видами страхування, які визначені в ліцензії. Наприклад АСК «Консул» називає такі об'єкти майнового страхування, на які вона пропонує підписувати договори зі страхувальником: а) будівлі (включно з флігелями), стіни, ворота, огорожу, устаткування, інвентар, товарно-матеріальні цінності, готова продукція, сировина та матеріали, що зберігаються на складі; 6) майно: оргтехніка, устаткування, меблі, транспортні засоби, внутрішнє оздоблення приміщення.

Далі у правилах зазначається, що на страхування приймається тільки майно, яке: а) належить страхувальнику (застрахованому), відбите на його балансі, а право власності (розпорядження) підтверджується документами; б) придбане в кредит: в) отримане за договором оренди або прийняте від інших організацій (населення), що підтверджується документами. Правилами регламентуються випадки, ... в яких страховик не зобов'язується відшкодувати збитки. Так, у правилах АСК «Консул» з добровільного страхування майна зазначається, що не підлягають відшкодуванню збитки внаслідок: 1) впливу ядерної енергії будь-якого виду; 2) військових дій, громадянської війни або їхніх наслідків, страйків, громадянської непокори, конфіскації, пошкодження або знищення майна за розпорядженням військових або громадянських владних структур; 3) навмисних дій або грубої необачності страхувальника, його персоналу, за вчинки яких вони несуть відповідальність; 4) порушення правил техніки безпеки, експлуатації. Інших правил та норм використання застрахованого майна; 5) руйнування або знищення застрахованого майна в результаті гноїння, бродіння, самозапалювання і т. ін.; 6) подій які не є страховими; 7) дії гризунів та інших шкідників.

Якщо в договорі страхування не вказано інше, то страховик несе збитків відповідальності за такі збитки як: 1) втрата прибутку; 2) перерви у виробництві; 3) втрата орендної або квартирної плати; 4) розчистка території; 5) інші непрямі збитки, навіть якщо вони були спричинені страховим випадком. Із вказаного вище переліку випливає, що страхові відносини виникають між страховиком та страхувальником з приводу майна та майнових інтересів, а також життя, здоров'я, працездатності тощо. Ці відносини зумовлюють необхідність дотримуватись певних зобов'язань з обох сторін. Відповідно до норм чинного законодавства (ст. 19, 20 Закону України «Про страхування») страховик зобов'язаний: 1) ознайомити страхувальника з умовами та правилами страхування; 2) протягом двох робочих днів, як тільки стане відомо про настання страхового випадку, вжити заходів щодо оформлення всіх необхідних документів для своєчасної виплати страхової суми або страхового відшкодування страхувальнику; 3) при настанні страхового випадку здійснити виплату страхової суми або страхового відшкодування у передбачений договором термін. Страховик несе майнову відповідальність за несвоєчасну виплату страхової суми (страхового відшкодування) шляхом сплати страхувальнику неустойки (штрафу, пені), розмір якої визначається умовами договору страхування; 4) відшкодувати витрати, понесені страхувальником при настанні страхового випадку щодо запобігання або зменшення збитків, якщо це передбачено умовами договору; 5) за заявою страхувальника у разі здійснення ним заходів, що зменшили страховий ризик, або збільшення вартості майна переукласти з ним договір страхування; 6) тримати в таємниці відомості про страхувальника і його майновий стан, за винятком випадків, передбачених законодавством України. Умовами договору страхування можуть бути передбачені також інші обов'язки страховика. Страхувальник зобов'язаний: 1) своєчасно вносити страхові платежі; 2) при укладанні договору страхування надати інформацію страховикові про всі відома йому обставини, що мають істотне значення для оцінки страхового ризику, і. надалі інформувати його про будь-яку зміну страхового ризику; 3) повідомити страховика про інші діючі договори страхування щодо цього об'єкта страхування; 4) вживання заходів щодо запобігання та зменшення збитків, завданих внаслідок настання страхового випадку; 5) повідомити страховика про настання страхового випадку в термін, передбачений умовами страхування. Умовами договору страхування можуть бути передбачені також інші обов'язки страхувальника.

Список використаної літератури

1. Цивільний Кодекс України: Чинне законодавство зі змінами та допов. станом на 1 квіт. 2007р.:(відповідає офіц.. текстові).- К.: Вид. ПАЛИВОДА А.В., 2007.

2. Цивільний Кодекс України: Науково-практичний коментар: у двох частинах/ За заг. ред. Я.М. Шевченка, Київ. - Концерн - Видавничий дім "Ін Юре", ч.1, 2004.- 1043с.

3. Безбабік О. Поняття та правосуб'єктність юридичних осіб як суб'єктів підприємницької діяльності// Юридичний журнал. Видавнича організація "ЮСТІНІАН", 2006р., №9(51) - С.9-11.

4. Блащук Т. Організаційно-правові форми юридичних осіб у сучасному цивільному праві// Підприємництво, господарство і право. Науково-практичний господарсько-правовий журнал, 2005., № 8.- С.12-17.

5. Бондаренко Л. Цивільно-правовий аналіз юридичних осіб публічного права// Юридична Україна. Вид. Юрінком Інтер2005., №3 - С.23-24.

6. Винар Л. Організаційно-правові форми юридичних осіб заснованих державою// Підприємництво, господарство і право. Науково-практичний господарсько-правовий журнал, 2005., №12- С.21-24.

7. Приватне право у Стародавньому Римі :Навчальний посібник/ За ред. Харитонова Є.О.- Одеса: АО БАХВА, 1996р.- 321с.

8. Українське цивільне право: Навчальний посібник/ Заіка Ю.О.- Київ: Видавництво "Істина", 2005.- 438с.

9. Цивільне право України: Навч. посібник, видання 2-ге зі змінами/ За ред. Бірюкова І.А., Заіки Ю.О.- Київ: Видавництво "Прецедент" 2005.- 341с.

10. Цивільне право України: Підручник у двох книгах, книга перша/ За ред. Дзери О.В., Кузнєцової Н.С.- Київ: Юрінком Інтер, 2004.-234с.

11. Цивільне право України: Навчальний посібник/ За ред. Стефанчука Р.О - Київ: Видавництво "Прецедент", 2005.-213с.

12. Цивільне право України: Підручник, Видання 2-ге, перероблене і доповнене/ За ред. Харитонова Є.О., Старцева О.В. - Київ: Видавництво "Істина", 2007.- 815с.

Размещено на Allbest.ru