Забезпечення прав дитини

Размещено на http://www.allbest.ru/

РОЗДІЛ 1. правовий статус дитини в державі

В законодавстві і у суспільних відносинах існує достатня кількість спеціальних суб'єктів, статус яких специфічний через наявність тих чи інших особливостей: професійних, статевих, посадових, вікових тощо. Що ж стосується особливостей правового статусу дитини, то віковий критерій є основним у його виокремленні як спеціального суб'єкта правовідносин. Дитинство - період, що триває від народження до повної соціальної чи психологічної зрілості, становлення дитини повноцінним членом громадянського суспільства. Різні вікові межі дитинства в різних нормативно-правових актах можна пояснити декількома аргументами. По-перше, тривалість дитинства соціально різна: в первісному суспільстві вона не дорівнює тривалості дитинства в епоху середньовіччя чи на сучасному етапі розвитку суспільства. Тривалість дитинства знаходиться в прямій залежності від матеріальної чи духовної культури соціуму. По-друге, градація вікового цензу при наділенні індивіда конкретними правами залежить від багатьох обставин: конкретного історичного періоду розвитку держави, нормативних змін, національних особливостей.

Володіння правовим статусом дитини пов'язано з такими індивідуальними ознаками як рівень фізіологічного, біологічного, психологічного розвитку. Правовий статус дитини, має особа до досягнення нею повноліття. Закон визначає одне з основних понять сімейного права - термін «дитина». Згідно з ч. 1 статті 6 Сімейного Кодексу України, дитиною вважається особа до досягнення нею повноліття, тобто 18 років. Такий підхід відповідає загальним міжнародним нормам. Згідно із ст. 1 Конвенції про правадитини, дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше. Європейська конвенція про здійснення прав дітей (Страсбург, 25 січня 1996 р.) також застосовується до дітей, які не досягли 18 років. Різний обсяг дієздатності, що залежить від віку, змушує законодавця наділяти "юридично неповноцінних" фізичних осіб додатковим юридичним механізмом, в тому числі і шляхом надання їм низки допоміжних прав.

В новому цивільному та сімейному законодавстві особи віком до 18 років вперше термінологічно поділяються на дві категорії -- малолітні (до 14 років) та неповнолітні (від 14 до 18 років). Таким чином традиційний термін «неповнолітні» розповсюджується сьогодні лише на певну категорію осіб до 18 років, а саме - від 14 до 18 років. Таку заміну термінів важко визнати обґрунтованою. З одного боку вона порушує усталені традиції використання терміна «неповнолітні» як узагальнюючого, з іншого - не додає нічого нового за змістом до визначення осіб віком від 14 до 18 років.

З аналізу частини другої статті 6 Сімейного Кодексу України випливає, що цивільно-правове поняття «малолітня особа» цілком збігається з сімейно-правовим терміном «малолітня дитина», а «неповнолітня особа» - відповідно, з терміном «неповнолітня дитина».

В теоретичному плані статус дитини має означати усю сукупність прав та обов'язків, які має особа, яка не досягла 18 років. Тому сімейно-правовий статус дитини може визначатися шляхом розгляду усієї сукупності прав та обов'язків, які сімейним законом передбачені для осіб віком до 18 років. Це права та обов'язки, які дитина має після народження в сфері особистих та майнових прав.

Слід зазначити, що зі всіх складових правового статусу дитини найбільш вивченою частиною є права і законні інтереси, а також державні, суспільні і міжнародні гарантії їх реалізації: дослідження в цій області ведуться практично у всіх країнах світу. Традиційно високим є інтерес до проблеми кримінальної відповідальності неповнолітніх.

Тим часом, як правило, набагато менше уваги приділяється такому важливому елементу правового статусу дитини як її обов'язки. На те є об'єктивні причини. По-перше, як міжнародне, так і національне ювенальне право своєю магістральною метою мають забезпечення виживання, розвитку дитини та захисту її прав та законних інтересів. Така мета ставиться навіть перед законодавством про кримінальну відповідальність неповнолітніх. По-друге, ювеналістика, в особливості юридична, ще не позбулась уявлень про дитину як лише об'єкт захисту і охорону, натомість на порядку денному стоїть в вироблення і утвердження уявлень про дитину як самостійного, хоч і особливого суб'єкта права.

Ювенальні права і свободи - це дозволені види поведінки, що встановлюються тільки для дітей. В рамках ювенального права України до них відноситься, перш за все, право дитини на виховання в сім'ї. Слід зазначити, що міжнародні стандарти прав дитини, визнані Україною, встановлюють також права дитини на батьківську любов і щасливе дитинство, право на дозвілля і ігри.

На відміну від прав і свобод, правові норми, що встановлюють обов'язки дітей, в Україні не кодифіковані, а іноді й нечітко сформульовані. Загальні обов'язки слабо модифіковані щодо дитини, а ювенальні (спеціальні) обов'язки взагалі не знайшли адекватного виразу. Так, конституційним обов'язком кожного проголошено отримання повної середньої освіти, при цьому очевидно, що основним зобов'язаним суб'єктом в даному випадку виступає дитина.

Отже, правовий статус дитини обумовлений загальними, адаптованими щодо дітей правовими нормами і спеціально-ювенальнами нормами, адресатом яких виступають тільки діти. При розробленості норм, що закріплюють права дитини, потребують вдосконалення норми, що встановлюють обов'язки і відповідальності дитини.

Загалом, дитині, законом повинен бути забезпечений спеціальний захист і надані можливості та сприятливі умови, які дозволили б їй розвиватися фізично, розумово, морально, духовно та у соціальному відношенні здоровим та нормальним шляхом і в умовах свободи та поваги честі та гідності дитини.

Певні права та обов'язки осіб до 18 років закріплюються законодавством. Так, статус малолітніх осіб визначається сукупністю прав та обов'язків, визначених ст. ст. 31, 58, 221, 269, 272, 292, 295, 313, 405, 1178, 1181, 1261, 1268 ЦК України та іншими нормами цивільного законодавства. Цивільно-правовий статус неповнолітніх осіб закріплюється в ст. ст. 32, 33, 35, 59, 222, 269, 272, 292, 295,313,405, 1179, 1180, 1182, 1268 ЦК України та інших нормах законодавства.

РОЗДІЛ 2. ДЕЯКІ ЗЛОЧИНИ ПРОТИ ПРАВ ДИТИНИ ПЕРЕДБАЧЕНІ РОЗДІЛОМ V КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ

Злочини проти особистих прав дітей являють собою суспільно небезпечні посягання, які безпосередньо порушують суспільні відносини, забезпечують нормальний фізичний, інтелектуальний стан та моральне виховання. Особа, яка не досягла віку 18 років, є потерпілим при вчиненні злочинів, вказаних в Розділі V Кримінального Кодексу України. У відповідності до ККУ потерпілим визнається фізична особа, якій злочином заподіяно фізичний, майновий, моральну шкоду.

В Україні існують дуже великі порушення прав дітей, взагалі права дітей порушуються по різному і з різним фактором ризику для дітей. З одного боку порушення прав дітей відбувається через незнання того який буде в подальшому негатив наслідків для дитини; не компетенцією і не розумінням яким чином потрібно зробити захист прав дітей чиновниками на місцях, а інколи просто їхнім не бажанням, які починають водити постраждалого по різним кабінетах із збором папки паперів, які потім просто перекладають з одного місця на друге і в кінцевому результаті нічого толкового не вирішують. Із захистом прав дітей в Україні справді стовідсоткових знавців справи дуже мало. Тому порушення прав дітей ми чуєм звідусіль щодня.

2.1 Ухилення від сплати аліментів на утримання дітей

Законодавство України зобов'язує батьків утримувати своїх неповнолітніх дітей і непрацездатних повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги. Захист прав та інтересів неповнолітніх дітей лежить на їх батьках, які діють без особливих на те повноважень. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.

Об'єктом злочину є право неповнолітніх дітей на повноцінне життя та всебічний (фізичний, психічний і соціальний) Розвиток. Потерпілими від цього злочину можуть бути діти, на утримання яких за рішенням суду їх батько чи мати мають сплачувати аліменти, а також неповнолітні чи непрацездатні діти, що перебувають на утриманні батьків. Неповнолітніми дітьми визнаються особи віком до 18 років, якщо згідно з законом вони не набувають прав повнолітніх раніше (наприклад, внаслідок одруження). Непрацездатними є повнолітні діти, які в силу фізичних чи психічних вад позбавлені можливості постійно чи тимчасово працювати (це, зокрема, діти-інваліди І та II групи).

Предметом злочину є кошти, що, за рішенням суду, підлягають сплаті на утримання дітей, а також кошти, різні предмети (одяг, продукти харчування тощо), які мають надаватися батьками на утримання неповнолітніх, а також повнолітніх, але непрацездатних дітей.

З об'єктивної сторони цей злочин може бути вчинений у формі:

1) злісного ухилення від сплати встановлених рішенням суду коштів на утримання дітей (аліментів);

2)злісного ухилення батьків від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебувають на їхньому утриманні.

Склад злочину, передбачений ст. 164, у формі ухилення від сплати аліментів може мати місце лише за наявності рішення суду, відповідно до якого мати або батько чи інша передбачена законом особа зобов'язана сплачувати аліменти. Водночас наявність рішення суду не є обов'язковою умовою притягнення винного до відповідальності за цією статтею у випадку вчинення цього злочину у формі ухилення батьків від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей.

Під ухиленням ленням від сплата аліментів розуміються дії або бездіяльність винної особи, спрямовані на невиконання рішення суду про стягнення з неї на користь дитини (дітей) визначеної суми аліментів. Вони можуть виразитись як у прямій відмові від сплати встановлених судом аліментів, так і в інших діях (бездіяльності), які фактично унеможливлюють виконання вказаного обов'язку (приховуванні заробітку (доходу), що підлягає облікові при відрахуванні аліментів, зміні місця роботи чи місця проживання з неподанням відповідної заяви про необхідність стягування аліментів тощо).

Ухилення від утримання неповнолітніх, а також повнолітніх, але непрацездатних дітей, що перебувають на утриманні батьків, може полягати у незабезпеченні таких дітей харчуванням, одягом, іншими речами (насамперед, першої необхідності), наданні необхідних коштів для їх лікування, відпочинку тощо.

Ухилення від сплати аліментів і ухилення від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей утворюють цей склад злочину лише у випадку, коло воно є злісним. Поняття злісності належить до оціночних категорій і має бути визначено у кожному конкретному випадку. Визнання судом ухилення злісним повинно бути належним чином вмотивовано у вироку. Про злісний характер ухилення можуть свідчити тривалість ухилення, продовження ухилення після попередження про необхідність виконання свого обов'язку та можливість кримінальної відповідальності з боку судді чи державного виконавця, неодноразові звернення потерпілого чи інших осіб до винної особи з цього приводу тощо.

Не може визнаватися злісним ухилення від сплати аліментів чи злісним ухилення від утримання дітей, яке хоча і тривало значний проміжок часу чи мало систематичний характер, але було вимушеним з боку особи, на яку такий обов'язок покладено законом чи рішенням суду. До таких випадків слід відносити несплату аліментів особою через неможливість знайти роботу, через хворобу, невиділення із сімейного бюджету коштів, необхідних для придбання одягу неповнолітній дитині чи для лікування непрацездатної дитини у зв'язку з їх відсутністю тощо. Злочин визнається закінченим з моменту, коли зазначене у цій статті ухилення набуло злісного характеру.

Суб'єкт злочину спеціальний. За злісне ухилення від сплати аліментів на утримання дітей за ст. 164 можуть нести відповідальність батьки й усиновителі. Суб'єктами вчинення цього злочину у другій формі (злісне ухилення від утримання неповнолітніх або непрацездатних дітей) можуть бути лише кровні батьки або усиновителі.

2.2.Злісне невиконання обов'язків по догляду за дитиною або за особою, щодо якої встановлено опіка чи піклування.

Основним безпосереднім об'єктом цього злочину є всебічний (фізичний, психічний і соціальний) розвиток дитини або особи, стосовно якої встановлена опіка чи піклування, а також встановлений порядок догляду за такими особами. Додатковим факультативним його об'єктом можуть виступати здоров'я, життя, інші блага. Потерпілими від цього злочину можуть бути:

1) діти;

2) інші, крім дітей, особи, стосовно яких встановлена опіка чи піклування.

Опіка встановлюється над неповнолітніми, які не досягли п'ятнадцяти років, і над громадянами, визнаними судом недієздатними внаслідок душевної хвороби або недоумства. Піклування встановлюється над неповнолітніми віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років і над громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами. Піклування також може бути встановлено над особами, які за станом здоров'я не можуть самостійно захищати свої права. Одну з основних категорій осіб, над якими на практиці встановлюється піклування, становлять діти, позбавлені батьківського піклування, діти, які залишилися без піклування батьків у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення прав, визнанням батьків безвісти відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов'язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їхнє місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки, а також підкинуті діти, діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовились батьки, та безпритульні діти.

Об'єктивна сторона проявляється у формі злісного невиконання батьками, опікунами чи піклувальниками встановлених законом обов'язків по догляду за дитиною або за особою, стосовно якої встановлено опіку чи піклування. Невиконання таких обов'язків може проявлятися у: залишенні впродовж тривалого строку потерпілого без будь-якого нагляду; ухиленні від виховання дітей (у т.ч. незабезпеченні відвідування ними школи, контролю за проведенням дозвілля); незабезпеченні потерпілим безпечних умов перебування за місцем проживання чи в іншому місці; невжитті заходів щодо їх лікування; безпідставному обмеженні в харчуванні, одязі, інших предметах першої необхідності; штучному створенні незадовільних побутових умов тощо.

Обставинами, які вказують на злісний характер такого невиконання, можуть, зокрема, бути його тривалість, системність, багаторазовість, а також неодноразові звернення представників влади, освітніх, медичних та інших закладів, органів опіки та піклування, громадян з приводу неналежного виконання зазначених вище обов'язків.

Злісне невиконання вказаних у ст. 166 обов'язків утворює склад цього злочину лише у разі, коли воно потягло тяжкі наслідки. Тяжкі наслідки - ознака оціночна, яка потребує свого визначення у кожному конкретному випадку. Такими наслідками можуть визнаватися смерть, каліцтво дитини чи особи, стосовно якої встановлено опіку чи піклування, захворювання Їх на небезпечну хворобу, Вчинення ними суспільне небезпечних діянь, які призвели до смерті інших осіб, заподіяння істотної шкоди їх здоров'ю або потягли за собою великі матеріальні збитки тощо. При цьому обов'язковою умовою кримінальної відповідальності батьків, опікунів чи піклувальників є те, що зазначені наслідки перебувають у причинному зв'язку із їх діянням.

Злочин вважається закінченим з моменту настання тяжких наслідків.
Суб'єкт злочину спеціальний. Ним можуть бути лише батьки. усиновителі, опікуни та піклувальники. Суб'єктивна сторона злочину характеризується умислом, на що вказує злісний характер діяння. Ставлення винної особи до наслідків є необережним.

2.3 Зловживання опікунськими правами

Об'єктом злочину є майнові та інші права осіб, стосовно яких встановлено опікучи піклування. За законом опікун має право вчиняти правочини від імені та в інтересах підопічного. Піклувальник дає згоду на вчинення підопічним правочинів, за винятком тих, які за законом підопічний може вчиняти самостійно. Опікун та піклувальник мають право самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування. Потерпілим від цього злочину закон визнає підопічного, тобто особу, над якою встановлено опіку або піклування.

З об'єктивної сторони цей злочин полягає у використанні опіки чи піклування на шкоду підопічному, що суперечить призначенню інституту опіки та піклування - забезпеченні особистих немайнових і майнових прав та інтересів підопічних. Використання опіки чи піклування на шкоду підопічному передбачає вчинення опікуном чи піклувальником будь-яких дій або бездіяльності, якими підопічному може бути заподіяна шкода. Формами такого використання закон називає, зокрема, зайняття житлової площі та використання майна. Іншими формами використання опіки чи піклування на шкоду підопічному можуть бути, наприклад: укладення невигідних для підопічного угод; розпоряджання доходами підопічного не на його користь; управління його майном з порушенням установлених правил; відмова від належних підопічному майнових прав; розподіл, обмін, відчуження житла на його шкоду; видача письмових зобов'язань, які покладають на підопічного не вигідні для нього обов'язки.

Формою вчинення цього злочину може бути вчинення опікуном правочинів, які він за законом не може вчиняти, а так само давання піклувальником згоди на вчинення правочинів, на які він не може давати згоду. Так, за законом опікун, його дружина (чоловік) та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри) не можуть укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою. Піклувальник не може давати згоду на укладення договорів між підопічним та своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування на підставі договору позички.

Зловживання опікунськими правами може виразитися у самостійному вчиненні опікуном правочинів, які вчиняються лише з дозволу органу опіки та піклування, а так само у самостійному даванні згоди піклувальником на вчинення правочинів, які можуть бути вчинені лише з дозволу органу опіки та піклування. Відповідно до закону, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування:

1) відмовитися від майнових прав підопічного;

2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;

3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у т. ч. договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;

4) укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати згоду на вчинення зазначених правочинів лише з дозволу органу опіки та піклування.

Шкода, яка може бути заподіяна підопічному внаслідок зловживання опікунськими правами, найчастіше має матеріальний характер. Незначна шкода може бути свідченням малозначності діяння, в результаті чого зловживання опікунськими правами має невизнаватис язлочином. Злочин вважається закінченим з моменту вчинення зазначених у диспозиції ст. 167 дій, незалежно від того, чи спричинили вони негативні наслідки для підопічного.

Суб'єкт злочину є спеціальним. Ним можуть бути лише опікуни та піклувальники. Особа, яка може бути опікуном та піклувальником, визначається законом. З суб'єктивної сторони злочин характеризується прямим умислом. Обов'язковою ознакою суб'єктивної сторони є корислива мета.

РОЗДІЛ 3. ЗАХИСТ ПРАВ ДИТИНИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИМИ ЗАСОБАМИ

право дитина захист опікунський

Захист прав дитини - це важливе завдання Української держави. Українська держава за період незалежності немало зробила для формування та реалізації принципово нової політики у сфері прав дитини, зокрема, зобов'язалася неухильно додержуватися міжнародних правових стандартів у цій сфері. Так, Загальна декларація прав людини 1948 р. (п. 2 ст. 25) визнає, що материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Декларація прав дитини 1959 р. у Преамбулі наголошує, що дитина внаслідок її фізичної та розумової незрілості потребує спеціальної охорони і піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження. У ст. 24 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. стверджується, що кожна дитина без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, національного чи соціального походження, майнового стану або народження має право на такі заходи захисту, які є необхідними в її становищі як малолітньої, з боку її сім'ї, суспільства і держави. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. підкреслює необхідність особливого захисту дітей, зокрема, від економічної і соціальної експлуатації, а застосування праці дітей в галузях, шкідливих для психіки та здоров'я чи небезпечних для життя або таких, що можуть завдати шкоди їхньому нормальному розвиткові, повинно каратися за законом. Конвенція про права дитини 1989 р. вважає завданням кожної держави надати дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, захистити дитину від усіх форм дискримінації або покарання, фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, недбалого і брутального поводження та експлуатації, забезпечити їй здоровий розвиток тощо. Крім того, Україна створила власну нормативно-правову базу шляхом прийняття законів та підзаконних нормативно-правових актів, які спрямовані на захист прав дитини. Конституція України проголошує державний захист дитинства, рівноправність дітей незалежно від походження і від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним, Закон України «Про громадянство України» закріплює право дитини на громадянство (ст. 7).

Захист прав дитини в Україні забезпечується кримінально-правовими засобами, до яких належать, по-перше, диференціація та індивідуалізація кримінальної відповідальності і покарання осіб, які не досягли повноліття, по-друге, застосування більш суворих санкцій до осіб, які вчинили злочин проти дитини.

Питання захисту прав дитини кримінальним законом, з огляду на його важливе теоретичне і практичне значення, активно досліджується в українській юридичній науці. Однак це не применшує його актуальності, оскільки процес формування системи кримінально-правового захисту прав дитини триває, а сама система потребує удосконалення.

За законодавством України правовий статус дитини має особа, яка не досягла повноліття. У Кримінальному кодексі України встановлено: загальний вік, з якого особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності, - 16 років, а за деякі з них - 14 років. Перелік злочинів, за вчинення яких кримінальній відповідальності підлягають особи віком від 14 років, є вичерпним і містить тільки умисні злочини. Фахівці підкреслюють, що Кримінальний кодекс виключає можливість притягнення до кримінальної відповідальності, починаючи з 14 років, за злочини, вчинені з необережності, тому що відсутність життєвого досвіду і особливості розвитку мислення не дозволяють підліткам передбачити однакові з дорослими особами заходи перестороги. Разом з тим значно розширений перелік злочинів, відповідальність за вчинення яких може поставати з 14 років (наприклад, за диверсію, бандитизм, терористичний акт, захоплення заручників тощо).

Загальна частина Кримінального кодексу містить низку норм, що забезпечують нормальний фізичний і психічний розвиток неповнолітніх: вчинення злочину неповнолітнім є обставиною, що пом'якшує кримінальне покарання, до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років, не застосовується довічного позбавлення волі.

Привілейоване становище неповнолітньої особи, яка вчинила злочин, закріплює розділ XV Кримінального кодексу України «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх». Норми цього розділу:

1) встановлюють більш широкі, ніж щодо повнолітніх, умови звільнення від кримінальної відповідальності, зокрема із застосуванням примусових заходів виховного характеру;

2) містять обмеження щодо суворості видів і розмірів кримінальних покарань та інших заходів кримінально-правового характеру;

3)передбачають більш м'які вимоги (умови) для звільнення від кримінального покарання;

4) регламентують вимоги щодо погашення і зняття судимості неповнолітніх.

Зазначимо, що норми кримінального закону про примусові заходи виховного характеру суттєво оновлені. У ч. 1 ст. 97 встановлено умови звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру, у ч. 1 ст. 105 - умови звільнення від покарання із застосуванням таких заходів.

Система цих заходів, передбачена ч. 2 ст. 105, є альтернативою кримінальній відповідальності і покаранню неповнолітнього, однак вони так само встановлюють певні обмеження для особи, щодо якої застосовуються. Зміст кожного з примусових заходів полягає, зокрема, в такому:

1. Застереження передбачає офіційний (від імені суду) осуд поведінки неповнолітнього і попередження про неприпустимість вчинення протиправних діянь в майбутньому.

2. Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього означає судову заборону відвідувати певні громадські місця, залишати своє житло в певні години, вчиняти певні діяння тощо, крім того, суд може зобов'язати неповнолітнього розпочати чи продовжити загальноосвітнє чи професійне навчання, роботу та ін.

3. Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання можлива, якщо ці особи чи колектив здатні справити позитивний вплив на засудженого і мають можливості для здійснення відповідних заходів, а неповнолітній при цьому зобов'язується сприймати виховний вплив і заходи нагляду, які до нього застосовуватимуться.

4. Покладення на неповнолітнього, який досяг 15-річного віку і має майно, кошти або заробіток, обов'язку відшкодування заподіяних майнових збитків може бути застосоване, якщо злочином заподіяна майнова шкода, а неповнолітній є власником майна, за рахунок якого він погоджується відшкодувати збитки, розуміючи, що це є умовою його звільнення від покарання. кримінальний злочинний відповідальність неповнолітній

5. Направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років, є найбільш суворим примусовим заходом виховного характеру. Такими спеціальними установами є загальноосвітні школи соціальної реабілітації (для неповнолітніх віком від 11 до 14 років) та професійні училища соціальної реабілітації (для неповнолітніх віком від 14 до 18 років). Термін перебування у спеціальній навчально-виховній установі, який визначається судом, має бути достатнім для виправлення, але не повинен перевищувати трьох років. Неповнолітній, який довів своє виправлення, може бути достроково звільнений з навчально-виховної установи судом за клопотанням її адміністрації.

Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру допускається із дотриманням комплексу умов, серед яких - неповноліття особи, що вперше вчинила злочин невеликої тяжкості. Оскільки серед злочинів, за які кримінальна відповідальність настає з 14- річного віку, тільки хуліганство належить до злочинів невеликої тяжкості, то цей вид звільнення стосується переважно осіб, які досягли 16-річного віку. Перед законодавцем варто поставити питання про розширення вказаних умов до меж, зафіксованих у ст. 105, за якою звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру можливе при вчиненні неповнолітнім злочину невеликої або середньої тяжкості.

Закон надає суду можливість застосування до неповнолітнього кількох примусових заходів виховного характеру одночасно, якщо вони за своїм змістом не виключають один одного. Тому видається доцільним обов'язкове застосування застереження разом з іншими, більш суворими заходами. Застосування примусових заходів виховного характеру не повинно породжувати у неповнолітнього, який вчинив злочин, ілюзію безкарності. Важливо, щоб неповнолітній усвідомлював - ухилення його від зазначених заходів матиме своїм наслідком їхнє скасування і притягнення до кримінальної відповідальності. Як зазначалося, при обмеженні мінімального віку кримінальної відповідальності законодавець виходив із того, що з досягненням 14-річного віку особа повною мірою здатна розуміти й оцінювати свої вчинки і сприймати застосовувані до неї заходи. Відповідно, до особи, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, і вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною кодексу, суд також може застосувати примусові заходи виховного характеру (ч. 2 ст. 97). Це стосується осіб, яким виповнилося 11 років, і які за своїм розумовим розвитком здатні усвідомлювати свої дії та керувати ними. Зауважимо, що застосування примусових заходів виховного характеру до таких дітей є єдиним і остаточним заходом.

Кримінальний кодекс України в цілому забезпечує захист прав і законних інтересів дитини від злочинних посягань. В Особливій частині Кримінального кодексу є значна кількість норм про злочини, потерпілими від яких можуть бути лише неповнолітні (чи окремі їхні категорії), або ж караність яких посилюється при вчиненні їх щодо неповнолітніх. Такими злочинами є посягання, спрямовані проти:

1) новонародженої дитини;

2) малолітніх;

3) особи, яка не досягла статевої зрілості;

4) дітей, які не досягли віку, з якого законодавством дозволяється працевлаштування;

5) осіб, які не досягли 16-річного віку;

6) неповнолітніх;

7) неповнолітніх або непрацездатних дітей, що перебувають на утриманні батьків.

Кримінальний закон охороняє дитину і до народження: вчинення злочину щодо жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності, обтяжує кримінальне покарання; умисне вбивство жінки, яка завідомо для винного перебувала у стані вагітності, утворює кваліфікований склад злочину; умисне тілесне ушкодження визнається тяжким, якщо воно спричинило переривання вагітності.

Досліджуючи захист неповнолітніх потерпілих від статевих злочинів кримінальним законодавством зарубіжних країн, можливо дійти висновку, що в багатьох державах захист неповнолітніх і малолітніх від статевих злочинів та сексуальної експлуатації проводиться всебічно, ґрунтовно і в належному обсязі, торкаючись усіх аспектів цієї проблеми. Позитивним є те, що у зарубіжному законодавстві вирішено питання про кримінальну відповідальність батьків та осіб, що їх замінюють, чи тих, хто безпосередньо займається вихованням дітей, за жорстоке поводження та статеве насильство над ними. На жаль, такі норми не знайшли відображення у Кримінальному кодексі України. Зазначимо, що ч. 2 ст. 155 (статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості) та ч. 2 ст. 156 (розбещення неповнолітніх) містять вказівку на таких спеціальних суб'єктів, як батько, мати дитини або особа, що їх замінює - усиновителі, опікуни чи піклувальники. З метою захисту неповнолітніх від статевих злочинів у сім'ях та з боку тих, хто зобов'язаний їх виховувати, варто було б доповнити такими кваліфікаційними ознаками ст. 152 (зґвалтування) та ст. 153 (задоволення статевої пристрасті неприродним способом).

Аналізуючи зміст ст. 149 Кримінального кодексу України, можна підкреслити, що з торгівлею людьми або іншими незаконними угодами щодо передачі людини (тим більше, якщо йдеться про неповнолітніх) потрібно вести рішучу боротьбу, що вимагає відповідної законодавчої бази. Тому необхідно встановити кримінальну відповідальність за здійснення будь-якої незаконної угоди щодо людини, навіть якщо це не пов'язано із переміщенням її через державний кордон, а відбувається на території України. Окремо слід передбачити відповідальність за такі ж дії, вчинені щодо дитини.

Недостатньо захищені кримінальним законом і майнові права неповнолітніх. Так, діти часто стають жертвами шахраїв, які шляхом обману чи зловживання довірою заволодівають їхнім майном, але ст. 190 Кримінального кодексу не передбачає відповідальності за шахрайство, вчинене щодо особи, яка не досягла 18- річного віку.

Досить актуальною є проблема захисту дітей від експлуатації. На думку І. Лисенко, злочином є будь-яке використання праці неповнолітніх для отримання прибутку. Це можуть бути діяння, під час яких:

1) щодо неповнолітнього вчиняються дії, пов'язані з сексуальною експлуатацією, з використанням їхньої праці в порнобізнесі, з незаконним вивезенням дітей за кордон;

2) неповнолітні втягуються у злочинну діяльність;

3) праця неповнолітніх використовується на роботах зі шкідливими її умовами,

на підземних роботах;

4) неповнолітні залучаються до нічних, надурочних робіт та робіт у вихідні дні;

5) коли їх примушують підіймати чи переміщувати важкі предмети;

6) неповнолітнім призначається низька оплата праці.

Щодо останніх порушень, то вони прямо не передбачені кримінальним законодавством, а охоплюються диспозицією статті 172, яка встановлює відповідальність за грубе порушення законодавства про працю, причому ч. 2 містить вказівку на кваліфікаційну ознаку - вчинення такого діяння щодо неповнолітнього, вагітної жінки чи матері, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину-інваліда.

Окремої уваги потребує питання про втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність, яке полягає у впливі на свідомість конкретного неповнолітнього завдяки переконуванню в доцільності, вигідності певної поведінки. Воно здійснюється шляхом умовлянь, залякування, підкупу, обману, розпалювання почуття помсти, заздрощів або інших низьких спонукань, розповідей про легкість і доступність певних дій, навчання способам та прийомам їх виконання тощо. Як наслідок, діти разом з дорослими вчиняють такі тяжкі злочини, як умисне вбивство, умисні тілесні ушкодження, розбійні напади і грабежі, крадіжки транспортних засобів, та ін. На думку деяких науковців, суспільна небезпечність втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність вимагає суворіших покарань, тим самим захист неповнолітніх від негативного впливу буде більш ефективним.

Размещено на Allbest.ru