Державно-правові аспекти універсалів центральної ради

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки

ДВНЗ «Київський національний університет ім. Вадима Гетьмана»

Кафедра теорії та історії держави і права

Реферат

Державно-правові аспекти універсалів центральної ради

Роботу виконав:

Студент спеціальності 6401

9 група 1 курс

Омельченко Б.Л.

Перевірила: Ю. В. Сагайдак

Київ 2013

Вступ

Проблема. Задля розвитку України як правової, демократичної держави, необхідно поглянути у минуле, переосмислити державотворчій досвід і використати прогресивні ідеї минулого. Актуальність цієї теми полягає у тому, що гальмування формування молодої української держави відбулося через розбіжності у поглядах політичних та громадських організацій, їх вперте небажання згуртуватися перед обличчям загрози суверенності держави і, звісно, зовнішні фактори, що й призвело до стрімкого падіння.

Мета. Метою є дослідження Універсалів Української Центральної Ради як правових документів

Завдання. Визначення передумов прийняття Універсалів УЦР. Проаналізувати зміст і порівняти Універсали УЦР. Визначення недоліків що містяться в Універсалів УЦР.

Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного руху пригноблених народів Росії. Головною перешкодою на шляху до розв'язання національного питання була політична діяльність Тимчасового уряду. Він хоча і заявив у Декларації від 3 березня 1917 р. про скасування всіх національних обмежень, насправді ж продовжував шовіністичну політику. Із перших днів національно-демократичної революції посилилося згуртування національних сил в Україні. Виник загальноукраїнський громадсько-політичний центр, покликаний очолити масовий народний рух, - Українська Центральна Рада. 4 березня Центральна Рада телеграмою повідомила Г. Львова й О. Керенського про своє утворення. У телеграмі висловлювалося сподівання, що “у вільній Росії задоволено буде всі законні права українського народу” [6, с. 17].

Офіційна діяльність ради розпочалася 9 березня. Цього дня обговорювалися питання про виготовлення печатки Центральної Ради, передачу останній будинку Педагогічного музею, створення агітаційної школи. Центральна Рада виникла на революційній хвилі народного піднесення як організація, котра ставила перед собою завдання перебудови суспільного ладу на основі невід'ємного права українського народу на самовизначення і відродження державності. Головою Ради було обрано видатного історика і громадського діяча М. Грушевського - лідера ТУП. Незабаром М. Грушевський приєднався до українських есерів. На чолі Ради стояли також В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов та ін. Визначальна роль у Центральній Раді належала українським соціал-демократам, які мали соціалістичну орієнтацію, розраховану на віддалену перспективу. Найближчим же часом вони прагнули до того, щоб домогтися від Тимчасового уряду широкої автономії для України у складі Російської федеративної республіки [1, с. 112]. 19 березня 1917 р. у Києві відбулася стотисячна маніфестація, яка завершилася ухвалою резолюції про доручення Центральній Раді вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо зазначених проблем. Протягом березня лідери Центральної Ради напружено працювали над скликанням з'їзду, який дістав назву “Всеукраїнський Національний Конгресс”. В. Винниченко писав про скликання Конгресу як про перший крок на шляху організації державності. Конгрес оформив ідеологічні та організаційні основи руху, передусім із питань національно-державного будівництва. Центральна Рада стала альтернативною політичною силою, що протистояла, з одного боку, існуючій в Україні фінансовій та промисловій буржуазії, а з іншого - тій частині пролетаріату, яку очолювала більшовицька партія. Відправною точкою організаційної роботи Центральної Ради стали рішення Національного Конгресу, згідно з якими Центральна Рада мала розвиватися саме як національний парламент. Поступово почав формуватися державний апарат, але бракувало ще одного дуже важливого елемента - правової основи, на якій ґрунтувалася б діяльність Центральної Ради. Тому в резолюціях Національного Конгресу Центральній Раді доручалося створити комітет для розроблення статуту автономної України. Тимчасовий уряд Росії, однак, не поспішав задовольняти вимогу політичної автономії України. У зв'язку із цим Рада, яка була виразником інтересів народних мас, наполегливо розширювала соціальну базу, залучаючи на свій бік різні верстви населення [7, с. 9]. Для зміцнення позицій Центральної Ради важливе значення мала підтримка її з боку скликаних у Києві в травні 1917 р. всеукраїнських з'їздів: військового, селянського, робітничого. До літа 1917 р. відносини Центральної Ради з Тимчасовим урядом дедалі більше загострювалися, що зумовлювалося насамперед політичною лінією загальноросійської влади. універсал конституційний право цивільний

1 червня 1917 року розпочався новий період у політичній історії Центральної Ради. Цього дня Тимчасовий уряд офіційно дав негативну відповідь на вимоги Ради. Прагнучи закріпити за собою на майбутнє керівництво національним рухом та враховуючи революційні настрої широких мас, Центральна Рада (її виконком) 10 червня 1917 р. прийняла свій перший Універсал - правовий документ у формі звернення до населення. Він був оголошений В. Винниченком на II Військовому з'їзді. У І Універсалі проголошувалася суверенність українського народу на своїй землі. Принципово новим було положення про відмову передавати будь-які кошти, у тому числі й податки, у центральну (тобто російську) державну скарбницю, а також про впровадження спеціального податку - на “рідну справу”, тобто на потреби України. В. Винниченко назвав універсали Центральної Ради “першими виразними словами української державності” [3, с. 69], і це можна вважати точною їх характеристикою, причому не тільки політичною, а й правовою. У своїх “Споминах” М. Грушевський пояснює, чому було обрано саме цей термін: “Магічне слово “універсал”, несподівано винесене на поверхню демократичного селянського соціалістичного руху, приносило задоволення усім, хто прагнув до демонстрації української суверенності”. Проголошення в І Універсалі автономії України означало крах національної політики Тимчасового уряду, який не зміг зупинити наростаючий національний рух. Саме непоступлива позиція Тимчасового уряду і стала рішучим поштовхом до перетворення Центральної Ради з “національно-політичного центру” в орган національної державності. Центральна Рада виявила себе у І Універсалі як влада, встановлена українським народом, здатна управляти ним. Її постанови та накази підлягали обов'язковому виконанню українською спільнотою. 28 червня 1917 р. було засновано Генеральний Секретаріат Української Центральної Ради - інститут, що мав за мету реалізувати закріплені в І Універсалі положення. Це не був уряд у звичайному розумінні слова, це була Рада Міністрів для української, свідомо організованої демократії. Генеральний Секретаріат не міг ні поставити, ні скинути ані одного урядовця, не міг ні одній адміністративній інстанції дати розпорядження чи наказу. Голова Генерального Секретаріату В. Винниченко писав про його утворення як про організацію “морально-правової влади”. Генеральний Секретаріат ухвалював акти з багатьох питань. Серед них особливо виділяється Декларація від 27 червня 1917 р., де зазначалося, що “Центральна Рада досягла в своїй національно-політичній діяльності серйозного, відповідального моменту, стала найвищим виконавчим і законодавчим органом усього зорганізованого українського народу”. В загальних рисах визначалися повноваження усіх секретарств, говорилося про головні напрями діяльності Центральної Ради та Генерального Секретаріату. На початку липня 1917 р. пленум Центральної Ради ухвалив рішення, згідно з яким “УЦР, як орган української революційної демократії, складається, головним чином, з Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, цей склад поповнюється представництвом від губерній, великих міст і колоній”. Було ухвалено й спеціальне рішення про обов'язкове представництво в Раді національних меншин [10, с. 239]. Проте Тимчасовий уряд продовжував чинити перешкоди відродженню української державності. Лідери Центральної Ради після переговорів з петроградськими міністрами, які прибули до Києва, змушені були в питанні про автономію України тимчасово піти на поступки. У виданому 3 липня 1917 р. II Універсалі, на підставі угоди з Тимчасовим урядом, Центральна Рада відмовлялася від автономії України до скликання всеросійських Установчих зборів. Зі свого боку, Тимчасовий уряд погодився визнати своїм крайовим органом утворений Центральною Радою уряд - Генеральний Секретаріат. Підзвітний був Генеральний Секретаріат і Малій Раді - комітету, створеному Центральною Радою для оперативного вирішення найважливіших питань. До її складу ввійшли також представники неукраїнського населення [8, с. 145].

29 липня 1917 р. Мала Рада затвердила “Статут Генерального Секретаріату”, за яким Генеральний Секретаріат відповідає перед Центральною Радою і затверджується Тимчасовим урядом. Статут надавав Генеральному Секретаріату право призначати працівників на всі урядові посади в Україні, якщо вони були невиборними. Усі урядові органи віддавалися під його юрисдикцію. Водночас відповідно до Статуту Генеральний Секретаріат мав передавати “на санкцію Тимчасового уряду ті законопроекти, які розглянула й ухвалила Центральна Рада”. Так само він надсилав на затвердження Тимчасовому уряду “фінансові обрахунки потреби України”. Але після кривавих липневих подій 1917 р. у Петрограді ситуація змінилася, і Статут перетворився на Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату від 4 серпня 1917 р. Ця Інструкція істотно обмежувала повноваження Генерального Секретаріату як територіально (його юрисдикція поширювалася на п'ять губерній: Київську, Подільську, Полтавську, Волинську та Чернігівську), так і функціонально (замість 14 генеральних секретарів залишалося тільки 9). Інструкція була актом, виданим Тимчасовим урядом без погодження з українською стороною. Однак, незважаючи на це, Центральна Рада погодилася із вказаним документом, хоча у своїй резолюції від 22 серпня наголосила, що вона “цілком не відповідає потребам не тільки українського народу, а й національних меншостей, які живуть на Україні”. Інструкція була прямим запереченням принципів, на яких ґрунтувався Статут [11, с. 84]. Наприкінці серпня 1917 р. відбувався корніловський заколот. 29 серпня Центральна Рада рішуче негативно відгукнулася про нього. Через Генеральний військовий комітет вона запропонувала українським військовим частинам і організаціям не виконувати наказів Корнілова. Але після жовтневого збройного повстання у Петрограді влада Тимчасового уряду була ліквідована і встановилася пролетарська диктатура. Враховуючи ці обставини, Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки, а згодом і її незалежність від більшовицької Росії. М. Грушевський оголосив текст III Універсалу Центральної Ради: “Віднині Україна стає Українською Народною Республікою. Не відокремлюючись від республіки Російської і зберігаючи єдність, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими допомогти всій Росії, щоб уся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів” [9, с. 64]. III Універсалом в Україні було проголошено демократичну державу, яка характеризувалася самостійною верховною владою, нічим не обмеженою у розв'язанні проблем внутрішнього державного ладу, законодавства, суду й управління. Тільки у відносинах з іншими державами УНР була обмежена положеннями III Універсалу стосовно федеративного зв'язку з Росією. М. Грушевський вважав, що потрібна “широка автономія”. Україна, за його висновком, прагнула саме такої автономії, яка об'єктивно дає поштовх до перетворення в “повну державу”. І вже через два місяці після проголошення УНР у складі Федеративної Російської республіки Україна на весь голос заявила про себе як про “повну державу” [4, с. 115]. 9 січня 1918 року IV Універсалом Центральна Рада сповістила, що “віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною державою”. Зрозуміло, були й інші чинники (конфлікт з Раднаркомом, проблеми міжнародного визнання), що зумовили рішучий поворот до повної незалежності, однак з погляду еволюції “чистих” державних форм цей шлях є закономірним.

III Універсал містить складнішу конструкцію, відповідно до якої Центральна Рада поставлена українським народом разом з іншими братніми народами України “берегти права, здобуті в боротьбі, творити порядок і будувати все життя в нашій землі”, а в IV Універсалі сказано: “...Ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу - селян, робітників і солдатів”. На відміну від Універсалів, у деклараціях Генерального Секретаріату вживаються не політичні, а правові визначення Центральної Ради: “законодавчий орган”, “представницький орган”, нарешті - “революційний, демократичний парламент”. Проте, незважаючи на всі ознаки парламенту, Центральна Рада мала певну специфіку. По-перше, від самого початку в основоположних документах Центральної Ради постійно декларувалося, що вона є тимчасовим органом, який має припинити свою діяльність після скликання Всеукраїнських Установчих зборів. Влада в УНР, зазначалося у IV Універсалі, “буде належати тільки народу України, іменем якого будуть скликані Установчі Збори” [2, с. 83]. Власне, відомий термін “передпарламент” цілком можна застосувати у цей час до Центральної Ради. По-друге, Центральна Рада формувалася не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних демократичних громадських організацій. Видані ще до жовтневого перевороту універсали й декларації мали здебільшого політичний і пропагандистський характер. Вони були розраховані на тривалий переговорний процес з російським центром щодо кожного генерального секретаря, кожного конкретного повноваження. Проте жовтневі події в Петрограді докорінно змінили ситуацію і поставили Центральну Раду перед необхідністю терміново будувати повноцінну державу [5, с. 38]. Як відомо, в аналогічній ситуації більшовики ламали стару державну машину. Лідери Центральної Ради, навпаки, прагнули пристосувати її до потреб національного самовизначення. Отже, Універсали Центральної Ради - це правові документи у формі звернення до народу, які поряд з деклараціями містили важливі норми конституційного та цивільного права.

Висновки

У цілому основний державно-правовий і політичний зміст Першого Універсалу полягав у проголошенні автономії України. Наслідком виконання його положень було створення 15 червня 1917 р. автономного уряду - Генерального Секретаріату. Другий Універсал Центральна Рада прийняла після тривалих і болючих переговорів із представниками Тимчасового уряду як результат взаємопоступок з обох боків. Фактично, Другий Універсал був вимушеним відступом, тактичним кроком назад з боку Центральної Ради у державотворенні, поступкою Тимчасовому уряду. Проте і Перший, і Другий Універсали відігравали значну роль у відродженні Української держави й українського конституційного права в новітні часи. Третій та Четвертий Універсали Центральної Ради розроблялися в умовах, коли в Росії владу захопили більшовики і почався процес поширення та закріплення тоталітарної системи, коли розпочалася інтервенція “червоної” Росії проти проголошеної Української Народної Республіки в умовах загострення подій Першої світової війни. Згідно з Третім Універсалом уся законодавча влада належала Центральній Раді, а виконавча - “правительству”, тобто Генеральному Секретаріатові. Також Універсал скасовував приватну власність на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі. На території УНР вводився 8-годинний робочий день та запроваджувався державний контроль над виробленою продукцією. Універсал відміняв смертну кару в УНР та надавав національно-персональну автономію національним меншинам (росіянам, євреям, полякам та ін.). Історико-правове значення Третього Універсалу полягає у відродженні ним української національної державності. В умовах, коли більшовицька Росія розпочала війну проти УНР і вела масований наступ на Київ 9 січня 1918 р., Центральна Рада приймає свій останній, Четвертий Універсал, в якому констатує проголошення УНР самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Земля, води, надра, ліси оголошувалися всенародною власністю, також гарантувалася національна й особиста свобода громадян УНР. Вирішення соціальних проблем (земля, робота, зарплата, трудове законодавство) покладалося на Всеукраїнські Установчі Збори. Отже, Четвертий Універсал завершив процес відновлення Української національної держави. Можна стверджувати, що за короткий час існування та діяльності Українська Центральна Рада встигла створити власну оригінальну правову систему. Хоча майже в усіх галузях законодавства діяли старі, ще імперські акти й норми, до них вносилися суттєві доповнення та зміни. Найсуттєвіших успіхів досягнуто у конституційному праві, в останній день діяльності Центральна Рада прийняла демократичну конституцію, яка, на жаль, не вступила в дію. Негативним було те, що на законодавчій діяльності досить відчутно відбилися політичні пристрасті, відсутність професіоналізму, непослідовність і нерішучість у реформуванні суспільства, що в поєднанні із зовнішніми факторами призвело до падіння Центральної Ради й виникнення нового державного утворення - Гетьманату “Української держави”. Отже, для досягнення незалежності необхідна єдність усіх національно-патріотичних сил, а щоб зберегти незалежність, потрібні компроміси між різними політичними силами. Вище амбіцій політиків та чиновників повинні стояти інтереси держави та суспільства. Негативний досвід наших попередників має неоціненне значення, але дуже рідко враховується сучасними політичними лідерами.

Список використаних джерел

1. Великий українець: матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського. - К. : Веселка, 1992. - 359 с.

2. Верстюк В. Ф. Українська Центральна Рада: навч. посібник / В. Ф. Верстюк. - К. : Заповіт, 1997. - 341 с.

3. Винниченко В. Щоденники / В. Винниченко // Київська старовина. - 2000. - № 4. - С. 62-84.

4. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть / М. Грушевський. - К. : Т-во “Знання України”, 1991. - 240 с.

5. Історія держави і права України: підруч. для студ. юрид. спец. вищих навч. закл.: у 2 т. / Академія правових наук України; Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / [Рогожин А. Й., Святоцький О. Д., Копиленко О. Л. та ін.]; за ред. В. Я. Тація. - К.: Видавничий Дім “Ін Юре”, 2003. - T. 2. - 2003. - 578 с.

6. Копиленко О. Л. Сто днів Центральної ради / О. Л. Копиленко. - К. : Україна, 1992. - 204 с.

7. Кульчицький С. В. Центральна Рада. Утворення УНР / С. В. Кульчицький // Український історичний журнал. - 1992. - № 5. - С. 7-11.

8. Мироненко О. М. Світоч української державності. Політико-правовий аналіз діяльності Центральної Ради / О. М. Мироненко; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України; Академія правових наук України. - К. : [б. в.], 1995. - 327 с.

9. Михайло Грушевський. На порозі нової України. Статті і джерельні матеріяли. - Нью-Йорк ; Львів ; Київ ; Торонто ; Мюнхен, 1992. - 278 с.

10. Чайковський А. С. Історія держави і права України / А. С Чайковський, В. І. Батрименко, О. Л. Копиленко, В. М. Кривоніс, В. І. Мірошніченко. - К. : Юрінком Інтер, 2000. - 384 с.

Размещено на Allbest.ru