Поняття, зміст, основні проблеми та захист особистого немайнового права на життя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історія становлення категорії права людини на життя

Розділ 2. Поняття, зміст та проблеми здійснення права фізичної особи на життя

2.1 Поняття та зміст права людини на життя

2.2 Проблеми здійснення права людини на життя

Розділ 3. Правові норми, спрямовані на захист особистого немайнового права на життя

Висновки

Список використаних джерел



Вступ

Актуальність теми дослідження. Найголовнішим, фундаментальним правом особи є право на життя, яке відноситься до особистих немайнових прав фізичної особи, що забезпечують фізіологічне буття особи. Право людини на життя є найважливішою цінністю людської цивілізації, яка здобула визнання та закріплення у конституціях багатьох країн світу. Процес пізнання глибин цього унікального феномену весь час продовжується. Аналіз правових можливостей, що утворюють зміст права на життя, потребують подальшого наукового опрацювання як в площині цивільного права, так і всіх суспільних наук. право життя особистий евтаназія

Комплексне дослідження права людини на життя є нагальною потребою. Воно передбачає науковий аналіз його філософсько-правових витоків, ідей, що історично передували оформленню концепції права на життя у її сучасному вигляді, визначення юридичної природи цього багатоаспектного права.

Метою дослідження є розкриття поняття, змісту, основних проблем та захисту особистого немайнового права на життя.

При написанні роботи було поставлено завдання:

- з'ясувати історію розвитку права на життя та закріплення цього права на міжнародному та національному рівні;

- з'ясувати поняття і зміст права на життя;

- визначити поняття життя та момент його початку та припинення;

- визначити основні проблеми реалізації права на життя;

- розкрити проблему евтаназії на сучасному етапі розвитку суспільства;

- з'ясувати головні аспекти захисту права на життя.

Об'єктом даного дослідження є право на життя та зміст даного поняття, предметом - право на життя, як особисте немайнове право, що забезпечує природне існування фізичної особи.

Різні аспекти права людини на життя привертали і привертають увагу багатьох дослідників, а правові уявлення про сутність цього фундаментального права поступово збагачуються як завдяки здобуткам теорії держави та права, так і завдяки теоретичним надбанням інших юридичних наук.

Теоретичною основою курсової роботи є праці вітчизняних вчених серед яких: Дзера О. В., Федюк Л. В., Борисова В. І., Стефанчук Р. О., Домбровська О. В., Пунда О. О., Гаврилюк Д. В., Мікуліна М. М. та ін..

Курсова робота складається з вступу, трьох розділів, підрозділів, висновків, списку використаних джерел.



Розділ 1. Історія становлення категорії права людини на життя

Проблема особистих немайнових прав посідає у юриспруденції одне із найважливіших місць. Реальне забезпечення прав людини вважається ознакою розвинутої правової держави, результатом побудови демократичних відносин. В будь-якому суспільстві права людини є важливим інститутом, за допомогою якого регулюється правовий статус особи, визначаються способи і засоби впливу на неї, межі вторгнення в особисту сферу, встановлюються юридичні гарантії реалізації та захисту прав і свобод. Повага до кожної людини як до особистості має стати нормою повсякденного життя, а людина має бути єдиною абсолютною цінністю первісного порядку, щодо якої визначаються всі інші цінності. Основні права і свободи людини належать їй від народження і є невід'ємними, тому забезпечення їх - одна із найважливіших функцій держави.

Право на життя має найбільшу цінність для людини і є передумовою всіх інших прав. Право на життя пройшло історію визнання і посіло перше місце серед прав людини.

Друга світова війна показала, до яких трагічних наслідків може призвести неповага до людської особистості, її прав і свобод. Проблема прав людини набула значення міжнародного рівня і це знайшло своє відображення у багатьох міжнародно-правових документах, таких як Загальна декларація прав людини (10 грудня 1948 р.), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (16 грудня 1966 р.), Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та факультативні протоколи до нього (16 грудня 1966 р.), Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (4 листопада 1950 р.) та ряд інших [22, с. 680].

До середини ХХ ст. міжнародне право взагалі не визнавало (окрім деяких спроб у цьому напрямку) того, що досить часто характеризувалось як основні, невід'ємні, природні права людини. Одним з перших документів, спрямованих на захист права на життя, є Статут Організації Об'єднаних Націй (26 червня 1945 р.), в якому передбачено, що однією з цілей цієї Організації є захист усіх основних прав людини. До цих основних прав належить насамперед право на життя. Це можна зрозуміти з тексту Загальної декларації прав людини від 10 грудня 1948 р., яка на сьогодні є найавторитетнішим тлумаченням Статуту ООН щодо змісту словосполучення «основні права людини». У статті 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. право на життя визначається як невід'ємне право кожної людини, яке охороняється законом, і якого ніхто не може бути свавільно позбавлений. Захист цього права передбачає необхідність скасування страти у всіх державах.

Важливим документом про права людини є Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод від 4 листопада 1950 р. В статті 2 Конвенції йдеться про право на життя, що вказує на визнання важливості цього права порівняно з іншими правами людини. Європейський суд з прав людини (рішення якого є обов'язковими) при тлумаченні обов'язків держави згідно зі ст. 2 Конвенції поділяє їх на негативні та позитивні. Під негативними обов'язками держави розуміють обов'язок не перешкоджати в реалізації права, у цьому разі -- не позбавляти життя. Протягом тривалого часу в аспекті ст. 2 право на життя розглядалося як питання про обставини, за яких застосування представниками держави примусу, що призводить до смерті людини, є виправданим. За загальним правилом застосування сили, у тому числі вогнепальної зброї, навіть з метою забезпечення правопорядку, становлять грубе порушення права на життя. Проте можуть існувати ситуації, коли застосування сили визнається виправданим, оскільки було «виключно необхідним». Ці ситуації стосуються самооборони або захисту інших осіб від незаконного насильства; арешту або запобігання втечі особи під час затримання на законних підставах; правомірного придушення заворушення або повстання.

Важливою гарантією виконання державою її негативних зобов'язань є заборона смертної кари. 28 квітня 1983 р. було прийнято Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод -- Протокол щодо скасування смертної кари. У преамбулі цього документа вказано, що він був прийнятий з огляду на те, що розвиток подій у державах - членах Ради Європи відображає загальну тенденцію до скасування смертної кари. Стаття 1 Протоколу № 6 проголошує скасування смертної кари. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено. Відповідно до статті 2 Протоколу, держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни. Таке покарання застосовується лише у випадках, передбачених законом і згідно з його положеннями.

Під позитивними обов'язками держави з реалізації права на життя розуміється зобов'язання держави створювати належні умови для реалізації цього права. Як порушення позитивних зобов'язань держави у цій сфері розглядають неефективну діяльність системи охорони здоров'я. У світовій практиці є різноманітні приклади контролю над ефективністю системи охорони здоров'я. Наприклад, у Великій Британії діє омбудсмен з прав людини та охорони здоров'я; в Італії працює Трибунал із захисту прав пацієнтів, представники якого є в усіх регіонах країни; у США, де, крім комісій з етики, куди входять лікарі, юристи, представники страхових компаній, права пацієнтів відстоює безліч громадських організацій.

Під час екстрадиції, виходячи із завдання держав охороняти права та свободи осіб, які перебувають під їх юрисдикцією, держава, яка видає особу, зобов'язана пересвідчитись, що права цієї особи, гарантовані Конвенцією, не будуть порушені запитуючою країною, навіть якщо ця країна не є учасником Конвенції. Це також стосується загрози застосування до екстрадованої особи смертної кари або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. У цих випадках Суд констатує порушення положень Конвенції саме з боку держави, яка здійснила видачу особи. Тому дуже важливо для компетентних органів запитуваної держави пересвідчитись у тому, що з боку запитуючої сторони до екстрадованої особи не буде застосовано жодних дій, які порушують її права за Конвенцією. Частиною позитивних обов'язків держави також є інформування населення про ризик та процесуальні обов'язки, що стосуються ретроспективного розслідування будь-якого насильницького позбавлення життя [20, с. 302-303].

Після вступу України до Ради Європи виконання смертних вироків спочатку було призупинено «де-факто», але суди продовжували їх виносити. Лише з прийняттям нового Кримінального Кодексу України, який набрав чинності з 1 вересня 2001 року, смертна кара як вид покарання остаточно зникла. В Рішенні Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року наголошується, що «Конституція країни не містить будь-яких положень про можливість застосування смертної кари як винятку з положення статті 27 Конституції України про невід'ємне право на життя кожної людини» [18, с. 107].

У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з'явилася теорія трьох поколінь прав людини. Право на життя відноситься до першого покоління прав людини.

Перше покоління прав людини -- невідчужувані особисті (громадянські) і політичні права. Це -- право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.

Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов'язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цими правами.

Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини, -- Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи) (1679) і Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також американські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція США (1787), Білль про права (1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін. [10, с. 350].

Що стосується становлення інституту права на життя на території України то перші законодавчі акти Української Народної Республіки (УНР) - «Статут про державний устрій, права і вольності Української Народної Республіки (Конституція УНР)» (29 квітня 1918 р.), Конституція УСРР (14 березня 1919 р.), розділів про права людини чи громадян не містять.

У той же час Конституція УНР закріплювала, що «громадянин УНР і ніхто інший на території її не може бути покараний смертю, ані відданий яким-небудь карам по тілу, або іншим актам, які понижують людську гідність…». Аналіз кримінального законодавства радянського періоду історії України свідчить про відсутність розробленої та визнаної концепції права на життя і вирішення питання смертної кари.

30 січня 1937 р. була прийнята Конституція УРСР, в Розділі Х «Основні права й обов'язки громадян» з'явилася ст. 126: «Громадянам УРСР забезпечується недоторканність особи». У Конституції 1978 р. також з'явився новий розділ «Держава і особа», в якому глава 6 мала назву «Основні права, свободи і обов'язки громадян Української РСР». Стосовно права на життя Конституція 1978 р. повторювала текст Конституції УРСР 1937 р. Проте, закріплення такого положення звучало як нонсенс, бо саме в цей час між буквою закону і практикою його застосування була нездоланна прірва.

Аналіз суспільно-правової практики України радянських часів свідчить про те, що перешкодами для здійснення декларативно-гуманістичних конституційних положень були не тільки численні порушення прав людини з боку державних (власне -- партійних) органів, а й низький рівень правової свідомості, «культура мовчазної більшості». Сучасним наслідком тоталітарного минулого є «стан ціннісно-нормативного вакууму» в суспільстві, який має бути заповнений оновленим розумінням сутності права взагалі і прав людини як ціннісних орієнтирів зокрема.

Лише Конституція України 1996 р. визнає людину, її життя та здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю (ст. 3). А ст. 27 Конституції України закріплює положення: «Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави -- захищати життя людини», що є свідченням вибору Україною європейських природно-правових цінностей [18, с. 108].

У Конституції змінено саме розуміння прав людини як таких, що отримуються нею від держави на концепцію прав людини, які пов'язані із самим фактом її існування, тобто належать до основних її властивостей, без яких вона не може бути "членом суспільного союзу". За відсутності прав знищується сама природа людської істоти. Таким чином, людина виступає на сьогодні рівним та вільним партнером держави, а остання має не тільки права щодо людини, а й обов'язки.

В Україні вперше на рівні Цивільного кодексу було закріплено особисті немайнові права фізичних осіб, в тому числі права на життя, визначений їх зміст, гарантії та способи захисту, що стало суттєвим внеском у процес поліпшення чинного законодавства, приведення його у відповідність до міжнародних стандартів [22, с. 682].



Розділ 2. Поняття, зміст та проблеми здійснення права фізичної особи на життя

2.1 Поняття та зміст права людини на життя

Розвиток політичного, економічного та соціального життя висуває проблему прав людини на передній план. Людина починає приймати реальну участь у вирішенні проблем як на рівні окремої держави, так і у міждержавному просторі. Саме права людини перетворюють індивіда в активного учасника політичних подій. Без осмислення сутності прав людини як невід'ємної якості особи (як ознаки світової культури) неможливе вивчення проблеми реалізації прав людини. Це надасть можливість розкрити сутність природи людини як джерела її прав і свобод, а також їх роль у розвитку індивіда та світового співтовариства в цілому [17, с. 24].

Особисті немайнові права людини забезпечують її природне існування і соціальне буття, а відносини, які виникають у сфері їх реалізації, складають предмет цивільно-правового регулювання. Показово, що при визначенні предмета цивільного права особисті немайнові відносини стоять на першому місці, а майнові -на другому.

По-перше, немайнові права невіддільні від особистості їх носія, належать конкретній людині та іменуються "особистими". Нерозривний зв'язок немайнових прав з особистістю їх носія дозволяє відрізнити одного суб'єкта права від іншого, індивідуалізувати людину, зберегти і захистити її неповторність і своєрідність.

По-друге, особисті немайнові права мають абсолютний характер. Так, людині, їх носію, протистоїть необмежене коло зобов'язаних осіб, кожна з яких повинна утримуватися від порушення цих прав. Якщо у відносних правовідносинах заздалегідь відомі обидва суб'єкти цих відносин, то в абсолютних - відомим є тільки один суб'єкт (носій особистого права), інший суб'єкт, або суб'єкти (зобов'язані особи) - невідомі, їх існує невизначена кількість, і кожний із них зобов'язаний не порушувати особистого права, що охороняється законом. І тільки у разі порушення особистого права з невизначеної кількості зобов'язаних утримуватися від порушення осіб виокремлюється порушник, який і є суб'єктом відповідальності.

По-третє, особисті немайнові права позбавлені матеріального (майнового) змісту. Навіть якщо вторгнення у сферу особистих прав призвело до вельми негативних наслідків економічного характеру для їх носія, особисті права не наповнюються матеріальним змістом. Наприклад, порушення ділової репутації фізичної особи може привести до розриву ділових відносин із нею, що, безумовно, призведе до погіршення її матеріального стану, як нині, так і в подальшому. Однак саме особисте право не стає майновим.

Поняття особистих немайнових прав і становить єдність зазначених властивостей (ознак). Особисте немайнове право - це міра можливої поведінки управомоченої особи щодо невіддільних від її особистості абсолютних благ немайнового характеру, які позбавлені економічного змісту і надають людині можливість за своїм розсудом, без втручання інших осіб, визначати свою поведінку в сфері особистого життя [1].

Право на життя становить першооснову всіх інших особистих немайнових прав. Конституція України у ст. 27 закріплює положення: «Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави -- захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань» [5].

Юридичну регламентацію права на життя відображено у ст. 281 Цивільного кодексу України: «Фізична особа має невід'ємне право на життя. Фізична особа не може бути позбавлена життя. Фізична особа має право захищати своє життя та здоров'я, а також життя та здоров'я іншої фізичної особи від протиправних посягань будь-якими засобами, не забороненими законом [23]. Аналізуючи цивільно-правову природу права на життя, потрібно зазначити, що це право, як і усі особисті немайнові права фізичної особи, відповідно до ст. 269 ЦК України, є невід'ємним від носія, позбавленим економічного змісту, виникає в особи з моменту народження чи іншого моменту, що прямо передбачений законом, а також належить їй довічно. Відсутність економічного змісту цього права означає, що його, на відміну від майнових прав особи, не можна виразити в грошовому еквіваленті [19, с. 10].

Право на життя складається із двох повноважень: право на збереження життя і право на розпорядження життям.

Право на життя пов'язане з рядом проблемних питань: з якого моменту людський плід стає життєздатним і штучне переривання вагітності буде вважатися протиправним? Чи має право на життя особа, яка народилася з фізичними аномаліями, які несумісні із життям? Чи допустимо з етично-моральних та правових міркувань використання клітин абортованих плодів? [4, с. 180].

З поняттям права на життя нерозривно пов'язаний момент початку і закінчення життя. Складним і дискусійним завжди було саме поняття життя. Можна погодитися з думкою, що життя - це фізичне, духовне та соціальне функціонування людини як комплексного біосоціального організму. Життя є триваючим процесом, а тому важливе значення має визначення моменту появи життя і моменту його припинення. Для права ці проблеми пов'язані із визначенням юридично значимих фактів ї їх правовими наслідками. Саме завдяки праву на життя у правовій державі, де повною мірою діють закони громадянського суспільства, права та законні інтереси громадян є пріоритетними серед інших [22, с. 685].

У цивілістичній науці існують позиції, пов'язані з сучасними природознавчими концепціями та розумінням життя людини як складної єдності фізіологічного існування та соціального буття. Як наслідок, робиться висновок про те, що об'єктом цивільного права під нематеріальним благом життя розуміється фізіологічне існування людини від моменту народження до моменту смерті. Існуюче різноманіття поглядів розуміння права на життя у межах тільки правової науки підкреслює необхідність подальшого удосконалення рівня теоретичного розуміння даного явища.

Філософське розуміння «життя» побудоване на розумінні його як форми руху матерії, яка втілюється і реалізується в індивідуальних біологічних організмах або в їх сукупності. Життю властиві якості обміну речовин, росту, розвитку, розмноження та змін під постійним впливом оточуючого середовища.

Об'єднуючи зазначені риси та виділяючи найбільш суттєві з них, можна стверджувати, що життя - це форма існування складних, відкритих систем, властивістю яких є самоорганізація та самовідтворення. Не менш важливою виступає така риса життя, як властивість живого організму зберігати та передавати інформацію.

Зазначене наукове природознавче розуміння життя дозволяє виробити схему складових елементів, що втілюються у структурі права на життя у правознавстві. Цікавим також є те, що міжнародно-правові акти не містять у своїй структурі чіткого визначення поняття життя та не розкривають його змісту, а лише закріплюють такі поняття як «право на життя» та «право людини на забезпечення достатнього життєвого рівня» [11, с. 59].

В сучасному розумінні право на життя розглядається як особисте немайнове право фізичної особи, яке виникає з приводу особистого нематеріального блага, яким є життя кожної людини. Характерною особливістю права на життя є те, що його виникнення чи припинення у більшості випадків не залежить від волі управомоченої особи. Народження та смерть людини - особливий різновид юридичних фактів, що належать до подій. Однак цивільне право не може не охоплювати своїм регулюючим впливом зазначені події, оскільки як народження людини, так і в ряді випадків її смерть, відбувається у зв'язку з волевиявленням тих чи інших осіб, які можуть суттєво вплинути на зародження нового життя чи передчасне закінчення існуючого. Право на життя має декілька аспектів, у тому числі право на збереження життя (індивідуальності) і право на розпорядження життям [22, с. 688].

Складність визначення моменту виникнення права на життя полягає в тому, що народження є тривалим процесом, кожний елемент якого може бути розцінений як початок людського існування. Кожна країна визначає момент виникнення права на життя по-своєму. Наприклад, у Франції життя людини захищається державними законами через 10 днів після зачаття, а в Данії -- після 12 тижнів, в Швеції -- 20. В Японії, як і в багатьох країнах, життя юридично захищено лише після народження [3, с. 43].

Законодавче встановлення початку життя дозволяє відповісти на питання: на якій стадії свого розвитку людський ембріон чи плід стає життєздатним (може існувати поза організмом матері) і є суб'єктом права. Під процесом народження розуміється проміжок часу між початком фізіологічних пологів і моментом початку самостійного дихання дитини, а отже, під юридичним фактом народження розуміється початок самостійного дихання дитини.

Цивільне право України приділяє значну увагу питанням штучного переривання вагітності і впровадження репродуктивних технологій. Така дія, як штучне переривання вагітності, може здійснюватися за бажанням жінки, якщо вагітність не перевищує дванадцяти тижнів і може бути проведена при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів у випадках, встановлених законом. Перелік обставин, що дозволяють переривання вагітності після дванадцяти тижнів вагітності, встановлюється законодавством.

Повнолітня жінка або чоловік мають право за медичними показаннями на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством.

Передбачена законом охорона прав та інтересів майбутньої дитини є способом збереження можливих суб'єктивних прав на випадок, якщо дитина народиться живою. Таким чином, законодавство, так само як і раніше, визнає суб'єктом права лише ту дитину, яка народилася живою, а до народження дитина є лише можливим майбутнім суб'єктом права. Між тим, доречно вести мову про повагу до життя зачатої дитини, враховуючи сучасні тенденції досліджень у сфері генетики і проблеми, пов'язані з донорством органів, клонуванням тощо [22, с. 685-686].

Початковим моментом виникнення права на життя вважається початок фізіологічних пологів для українського кримінального законодавства при кваліфікації злочинів проти життя особи . Посягання на плід після початку родового процесу є посяганням на право людини на життя. Не має значення, що дитина, яка народжується, ще не розпочала самостійного позаутробного життя і навіть не відділилась від утроби матері. Посягання на плід, що відділився від утроби матері внаслідок пологового процесу (незалежно від його життєздатності), є посяганням на право на життя [14, с. 115].

Початок і кінець життя людини являють собою юридичний факт - подію, з якою пов'язані виникнення, зміна, припинення правовідносин. Щодо смерті, то розрізняють смерть клінічну та біологічну. Клінічна смерть передбачає можливість відновлення життєдіяльності, але в суворо обмежений період. Біологічна смерть незворотна і ніякі медичні маніпуляції не можуть призвести до відродження людини. У стані клінічної смерті громадянин є суб'єктом права. Це означає, що медичні працівники зобов'язані надавати йому допомогу. Моментом смерті, таким чином, є незворотне припинення діяльності мозку, яке визначається медиками за спеціально розробленими ознаками [22, с. 687].

Згідно з розділом І «Інструкції щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 25 вересня 2000 р. № 226, «смерть мозку -- повне та незворотне припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює, та примусовій вентиляції легенів». Смерть мозку прирівнюється до смерті людини. Рішучим для констатації смерті мозку є поєднання факту припинення функцій всього головного мозку з доказом незворотності цього припинення. Право на встановлення діагнозу смерті мозку дає наявність точної інформації щодо причин і механізмів цього стану [8, с. 163].

Відповідно до вищесказаного ЦК України до змісту права на життя відносяться наступні елементи:

- заборона позбавлення життя фізичної особи;

- захист свого життя і здоров'я та інших осіб від протиправних посягань не забороненими законом засобами;

- неможливість проведення медичних, наукових та інших дослідів щодо неповнолітньої, недієздатної особи чи без її вільної згоди;

- заборона задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя;

- недозволенність стерилізації щодо неповнолітньої особи та особлива вимога щодо порядку стерилізації недієздатної особи;

- визначений порядок проведення операцій по штучному перериванню вагітності, штучного запліднення та перенесення зародка в організм жінки.

Також, відповідно до ЦК України, Сімейного кодексу України, Основ законодавства України про охорону здоров'я, у структурі права на життя можна виділити групу репродуктивно-генетичних прав:

- право на материнство (ст. 49 СК);

- право на батьківство (ст. 50 СК);

- право на штучне запліднення (ст. 123 СК, ч. 7 ст. 281 ЦК, ст. 48 Основ);

- право на імплантацію (перенесення в організм) зародка (ст. 123 СК, ч. 7 ст. 281 ЦК, ст. 48 Основ);

- право на штучне переривання вагітності (ч. 6 ст. 281 ЦК, ст. 50 Основ);

- право на стерилізацію (ч. 5 ст. 281 ЦК, ст. 49 Основ);

- право на корекцію (зміну) статевої належності (ст. 51 Основ) [15, с. 45].

2.2 Проблема здійснення права людини на життя

Право на життя - широке і багатопланове поняття, що включає в себе різні аспекти, до яких можна віднести збереження життя, визначення межі його здійснення, право розпоряджатися своїм життям, яке реалізується через можливість піддати себе ризику або евтаназії [12, с. 140].

Право на життя можна розглядати в двох аспектах - абсолютному і відносному. Абсолютне право на життя має таку специфіку: якщо абсолютним правом на річ можна розпорядитися - цим абсолютне право перетворюється у відносне, абсолютне право на життя не підлягає трансформації. Абсолютне право на життя у зв'язку з цим мало залежить від його носія. Можливості його реалізації обмежені передбаченою законом формою. Про право на життя як абсолютне право говорять у тих випадках, коли людину не можна позбавити життя ні в якому разі, незалежно від її поведінки і вчинених дій. Про відносний характер йтися не може, бо в такому випадку держава «заволодіє» невід'ємним правом людини.

Включаючи до змісту права на життя таку складову, як розпорядження ним, то слід згадати про право людини на самозахист свого життя та право вимагати від інших осіб утримуватися від протиправного позбавлення життя людини. Щодо співвідношення заборони позбавлення особи життя та прав на захист життя та здоров'я, то Кримінальним законодавством України передбачений перелік обставин, що унеможливлюють злочинність діяння - необхідна оборона і затримання особи, що вчинила злочин. Кримінальний кодекс України передбачає можливість притягнення особи до кримінальної відповідальності лише у випадках умисного вбивства, вбивства при перевищенні меж необхідної оборони або у випадках перевищення заходів необхідних для затримання злочинця [7, с. 8].

На даний час особливу увагу юристів, медиків, філософів, представників інших спеціальностей привертає проблема евтаназії (від грец. "еu" -- "легка, блаженна", і "thanatos" -- "смерть"). Евтаназією є умисні дії чи бездіяльність медичних працівників, які здійснюються ними за наявності письмово оформленого клопотання пацієнта, який перебуває у стані, коли усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, з дотриманням законодавчо встановлених умов, з метою припинення його фізичних, психологічних і моральних страждань, у результаті яких реалізується право на гідну смерть.

Необхідність вивчення правових проблем евтаназії у ракурсі медичного права обґрунтовується складною природою самої евтаназії, де тісно переплелись питання медицини і права. Цей термін запропонований ще в XVI ст. англійським філософом Ф. Беконом, якому належать слова: "Обов'язок лікаря полягає не тільки у тому, щоб відновлювати здоров'я, але й у тім, щоб полегшити страждання і муки, що спричинені хворобою..." [6, с. 12].

Підвищений інтерес до евтаназії пояснюється як прогресом медицини, що дозволяє тривалий час боротись за життя людини, так і пріоритетним правом людини на життя, під яким розуміють свободу вибору, у тому числі й щодо продовження життя.

Питання евтаназії виходять на перший план у багатьох напрямах медичної діяльності, зокрема при здійсненні трансплантації органів і тканин. Пояснюється це, з одного боку, постійним дефіцитом донорських органів, а з іншого боку - пріоритетним правом людини на життя.

В українському законодавстві, зокрема в Основах законодавства про охорону здоров'я (ч. З ст. 52) під евтаназією розуміють навмисне прискорення смерті або умертвіння невиліковного хворого з метою припинення його страждань [16].

У сучасному трактуванні "евтаназія" часто ототожнюється з поняттям "вбивство з милосердя" та розуміється як скорочення руками медиків життя хворих певної категорії на їх прохання. Розрізняють активну (позитивну) евтаназію, коли використовують засоби, які прискорюють настання смерті (передозування снодійного, смертельна ін'єкція та ін.) та пасивну (негативну), яка означає відмову від заходів, які сприяють підтримці життя. Обидва види евтаназії стосуються хворого пацієнта і можливі лише на його прохання [22, с. 690].

У даний час підхід до проблеми евтаназії характеризується полярністю думок. Якщо прихильники ототожнюють її з полегшенням хворому його страждань, з "приємною, легкою смертю", то опоненти прямо пов'язують це з убивством. Підвищений інтерес до евтаназії пов'язаний у тому числі й з істотним постарінням населення, що викликає безліч питань соціального, економічного, медичного і правового характеру. Загалом противники легалізації евтаназії наводять такі аргументи:

- можливість помилкового діагнозу, коли первинно невиліковне захворювання, виявляється, надалі піддається лікуванню;

- гуманність професії лікаря, що зобов'язує останнього продовжувати життя, а не прискорювати прихід смерті;

- дозвіл евтаназії здатний призвести до зловживань з боку медичних працівників;

- право людини на евтаназію, виходячи з визначення, повинно передбачати обов'язок медика сприяти прискоренню смерті.

У той же час аргументи прихильників легалізації евтаназії зводяться до такого:

- це прояв реалізації права людини на життя;

- законодавство дозволяє хворому відмовитись від лікування;

- краще спокійна гідна смерть, ніж важкі, принижуючі страждання, породжені нестерпним болем;

- обмеження прав невиліковно хворих людей у порівнянні з іншими людьми, оскільки останні для зведення "рахунків з життям" можуть зробити самогубство, у той час як невиліковно хворі за станом здоров'я часто позбавлені такої можливості.

По суті, розглядаючи право людини на евтаназію, можна говорити про право людини на смерть. У правовій літературі зустрічаються думки щодо нормативного закріплення евтаназії. Найбільш аргументованою може вважатися позиція М. Малеїной, яка зазначає: "Видається, що в законі повинна бути дозволена й активна, і пасивна евтаназія. Вищою цінністю є реальне благополуччя людини" [13, с. 18-19].

Слід зазначити, що в ряді країн нормативно-правова база містить норми, які дозволяють здійснення пасивної евтаназії. Серед них можна виділити Нідерланди, Північну територію Австралії, штат Орегон у США. Щодо Нідерландів, то слід зазначити, що ця країна вважається піонером упровадження багатьох ліберальних моделей, у тому числі й у галузі медицини. Однак не зовсім правильним є, орієнтуючись на деякі пропозиції, рекомендувати їх і для застосування в Україні. Не зовсім правильно також порівнювати країни, які відрізняються за багатьма економічними, культурними, правовими характеристиками і національними особливостях. До того ж, у цьому разі зовсім ігноруються відомості про те, що після закріплення можливості пасивної евтаназії у Нідерландах з'явилось безліч випадків загадкових, але добре документованих смертей, вчинених за допомогою лікарів. Як бачимо, це результат однобокого підходу до проблеми, що не може бути визнаний оптимальним.

З погляду сучасного розвитку українського суспільства впровадження евтаназії, як форми впливу нехай навіть і на безнадійних хворих, не має під собою достатнього підґрунтя. Пов'язано це з неможливістю належним чином визначити правомірність здійснення евтаназії та імовірністю зловживань з боку медичного персоналу. До того ж необхідно враховувати і неадекватну оцінку того, що відбувається, хворими, які знаходяться у вкрай важкому стані. Медичні технології дозволяють зараз активно боротись з патологічними станами, лікування яких ще десять-п'ятнадцять років тому було досить проблематичним. Щодо питання про право людини на смерть як підстави для евтаназії, важливо вказати, що наступна реалізація цього права як наполягання хворого на виконанні свого бажання призведе до фактичного визнання правомірності-убивства. Якщо право на життя -- природне право кожної людини, то право на смерть - далеко не безперечна категорія. Законодавство України закріплює положення про заборону задоволення прохання фізичної особи про припинення її життя [16].

На сьогоднішній день багато українських вчених вже виступають за дозвіл евтаназії у різних її формах, оскільки вважають за можливе вже нині законодавчо врегулювати в Україні процес обмеженої евтаназії, яка б не суперечила чинному законодавству, а також не зачіпала професійного гуманізму та етики медичних працівників. Проте, обґрунтована думка чому у найближчий час евтаназія в Україні є неможливою оскільки:

- легалізація евтаназії викличе зловживання нею зі сторони лікарів та рідних, а також надасть їм можливість маскувати певні злочини;

- буде гальмувати розвиток фармацевтичної промисловості;

- зменшить, до того малий, розмір державного забезпечення важкохворих;

- суперечить принципу моралі та призначенню медицини, основним завданням якої є надання медичної допомоги навіть у безнадійних ситуаціях;

- на даному етапі не повністю є зрозумілим та обґрунтованим процес здійснення евтаназії;

- якщо дивитися з погляду релігії, то життя надане людині лише Богом [2, с. 80].

Проблема здійснення права людини на життя гостро проявляється в аспектах поведінки інших людей щодо життя особи та проблемі евтаназії, що також має багато недосліджених аспектів з правової точки зору. З однієї сторони особа сама в праві розпоряджатися своїм життя та реалізовувати своє право на нього, а з другої - інші особи можуть безпосередньо вплинути на реалізацію права на життя.



Розділ 3. Правові норми, спрямовані на захист особистого немайнового права на життя

В сучасному суспільстві зростає роль окремої людини, привілейоване значення займає її духовна сфера над матеріальною. Проголошені Конституцією України вимоги щодо верховенства права, гарантій прав і свобод людини, орієнтири на цінності і стандарти Європейського Союзу зобов'язує до безумовного дотримання невід'ємних прав і свобод людини, до неухильного підвищення рівня захисту особистих немайнових прав [19, с. 4].

Право на життя є основоположним правом людини та правом, що забезпечує основні демократичні цінності. Воно гарантується Загальною декларацією прав людини, а саме в статті 3: «Кожна людини має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність». Стаття 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визнає право кожного на життя, додаючи, що це право «має бути захищене законом», а також, що «ніхто не може бути позбавлений життя свавільно». Право на життя осіб віком до 18 років та обов'язок держави гарантувати це право визнається статтею 6 Конвенції ООН про права дитини.

Ці положення, що мають універсальний характер, мають також інтерпретуватися в контексті інших договорів, резолюцій, декларацій, прийнятих компетентними органами ООН, а також документів регіональних організацій. До таких належить, в першу чергу, Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод, у статті 2 якої йдеться про право людини на життя та про захист цього права [7, с.12].

Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб за допомогою традиційних способів, визначених у Цивільному Кодексі та іншими способами відповідно до змісту конкретного права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення. Згідно зі ст.15 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання чи оспорювання, а також право на захист свого інтересу, який не суперечить принципам цивільного законодавства, вимогам справедливості, добросовісності та розумності. Стаття 16 ЦК надає суду можливість відмовити у захисті цивільного права та інтересу особі, якщо вона вчинила певні дії виключно з наміром заподіяти шкоду іншій особі або ж всупереч моральним засадам суспільства.

Фізична особа при захисті своїх особистих немайнових прав має можливість застосувати як один з передбачених нижче способів захисту, так і сукупність декількох способів захисту, незалежно від того, чи відносяться вони до загальних, чи до спеціальних. Основне, щоб застосування цього способу (способів) захисту відповідало змісту особистого немайнового права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення, а також забезпечувало ефективність даного захисту.

Захист права на життя має дещо інший характер оскільки особа може тільки припинити посягання на своє життя, а коли інша особа позбавляє її життя, то неможливо вчинити будь-які дії для повернення до попереднього стану. Правомочності, що випливають із права на життя, кореспондують певні обов'язки як самої людини, так і інших суб'єктів права: утримуватися від протиправних чи свавільних порушень прав інших людей, надати допомогу, в тому числі правову, для захисту права на життя, притягнути винних у порушенні цього права до відповідальності.

В цьому плані велике значення має самозахист (ст. 55 Конституції) - полягає у наданні кожній людині права захищати свої права і свободи від порушення і протиправних посягань всіма не забороненими законом засобами. Згідно з Кримінальним кодексом (ст. 15) кожна особа має право на необхідну оборону від посягання незалежно від того, чи можливо було б уникнути його або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.

Термін «самозахист», являється необхідним елементом виживання людини та існує невідривно від неї з моменту існування. Значення права на самозахист як для людини так і для суспільства надзвичайно велике, оскільки з його реалізацією безпосередньо пов'язана особиста і майнова безпека кожного. Право на самозахист надає право людині здійснити захист життя, здоров'я, прав і свобод власними силами. Ключовим тут є саме захист життя і здоров'я, тобто права кожного на життя. А саме:

1) право необхідної оборони як спосіб захисту життя та здоров'я від злочинців і правопорушників;

2) право діяти у стані крайньої необхідності як спосіб захисту життя та здоров'я від небезпеки природного, техногенного чи іншого характеру;

3) передбачене законодавством України право звертатися до державних органів, установ, посадових осіб, ЗМІ з письмовим зверненням, як спосіб опосередкованого самозахисту порушених прав та свобод [9, с. 34-35].

Практика Європейського суду з прав людини у тлумаченні права на життя становить особливий інтерес, так як даний Суд розглядає велику кількість справ у порівнянні з іншими уповноваженими органами, а його рішення є обов'язковими при тлумаченні Конвенції. У тлумаченні обов'язків держави згідно зі статтею 2 Конвенції, Суд їх загалом визначає як негативні та позитивні. Частиною позитивних обов'язків держави є також процесуальні обов'язки, що стосуються ретроспективного розслідування будь-якого насильницького позбавлення життя.

Держава повинна використовувати всі заходи для охорони життя людей у межах своєї юрисдикції. Держава наділена негативними обов'язками, а саме: утримання держави від позбавлення життя людини і процедурними - в її обов'язку здійснювати ефективне розслідування незалежно від того, чи загинула людина в результаті дій представників держави або приватних осіб.

В національному законодавстві повинні існувати ті нормативно-правові акти, які б закріплювали відповідні положення. В Україні право на життя гарантується Конституцією. Оскільки життя традиційно належить до об'єкта кримінально-правової охорони, то й за посягання на нього настає саме кримінальна відповідальність. У КК передбачається відповідальність за цілу низку злочинів, які полягають у позбавленні життя людини (або замаху на вчинення відповідних злочинів) - ст.ст. 115, 116, 117, 118, 119, 348, 379, 400, 442, 443 КК. Крім того, у багатьох статтях КК встановлена відповідально за вчинення незаконних діянь, які спричинили смерть (загибель) потерпілого (потерпілих). Одночасно у ньому передбачаються ті обставини, за наявності яких посягання на життя людини не є вважатися кримінально-караним. Йдеться про випадки заподіяння смерті у стані необхідної оборони (ст. 36 КК), крайньої необхідності (ст. 39 КК), затримання особи, яка вчинила злочин (ст. 38 КК) тощо [21].

Захист права на життя суттєво відрізняється від захисту інших особистих немайнових прав особи. Перш за все це проявляється у невідчужуваності та невіддільності цього права від особи її носія. Коли відбувається замах на життя особи і цей замах немає летального закінчення, то особа за допомогою самостійних дій чи за допомогою державних органів може відвернути негативні наслідки, клопотати про відшкодування завданих моральних чи фізичних страждань тощо. Коли йде мова про позбавлення людини життя, то особа яка це зробила несе відповідальність, проте жодними діями не можливо повернути людині життя, тобто іншими словами відновити попередній стан. В цьому і полягає специфіка захисту особистого немайнового права на життя.



Висновки

У курсовій роботі здійснено дослідження права на життя як особистого немайнового права, що забезпечує природне існування фізичної особи.

Право людини на життя - це свобода людини безпосередньо реалізовувати всі свої можливості та задовольняти необхідні біологічні, соціальні, духовні, економічні та інші потреби, неподільні із самою людиною, що об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути всезагальними. Таким чином, дається розширене тлумачення права на життя як права на біологічне, соціальне та духовне існування, обґрунтовується його фундаментальний характер, головне місце в системі прав людини.

До системи ознак права на життя поряд з його багатоаспектністю належать: значущість цього права, фундаментальність, універсальність, висока ступінь захищеності, наявність специфічного неподільного з самим суб'єктом об'єкту, невід'ємність, пріоритетність, особливий механізм реалізації, неможливість правонаступництва, неоновлюваність, сталість, всезагальність, індивідуальний і недискримінаційний характер, абсолютність (необмежене коло суб'єктів зобов'язано поважати та не порушувати вказане право).

Завдяки опрацюванню цієї теми можна визначити результати даного дослідження:

- визначення історичних етапів становлення категорії права на життя;

- розкриття поняття та змісту права на життя;

- визначення початку та припинення права на життя фізичної особи;

- розкриття основних проблем при реалізації права на життя;

- розкриття проблеми евтаназії з правової, медичної та соціальної точки зору;

- визначення особливостей захисту особистого немайнового права на життя.

Отже, право на життя було і є актуальною темою для дослідження. Це поняття є багатоаспектним явищем, що включає багато елементів, які варто досліджувати з правової, філософської, медичної, соціальної точки зору. Тільки в сукупності можна скласти уявлення про право на життя та зрозуміти зміст даного явища.

Враховуючи певну законодавчу невизначеність в Україні щодо принципів тлумачення і захисту права людини на життя, так і правових меж досліджуваного права, доцільним є прийняття відповідного закону, що урегулює всі основні питання щодо права людини на життя.



Список використаних джерел

1. Борисова В. І. Цивільне право. Т. 1 [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://pidruchniki.ws/1584072045843/pravo/tsivilne_pravo_-_borisova_vi

2. Гаврилюк Д. В. Евтаназія в Україні: бути чи ні? //Права людини як критерій морального виміру політики і державної влади [Збірник тез доповідей]. - С.: УАБС НБУ, 2006. - 98 с.

3. Домбровська О. В. Теоретичні проблеми кримінально-правової охорони життя людини // Кримінально-правова охорона життя та здоров'я особи: Матер. Наук.-практ. конф. [Харків] 22 - 23 квітня 2004 року. - К. - Х.: Юрінком Інтер, 2004. - С.42-44.

4. Заіка Ю. О. Українське цивільне право / Ю. О. Заіка. - [2-ге вид. змін і доп.] - К.: Правова єдність, 2008. - 368 с.

5. Конституція України від 26 червня 1996 р.

6. Ларін М. Право на гідну смерть / М. Ларін // Юридичний вісник України. - 2003. - №5.- С. 11-13.

7. Мікуліна М. М. Право на життя як складова приватності фізичної особи / М. М. Мікуліна// Часопис Національного університету «Острозька академія». Серія «Право». - 2013. - №1.- С. 3-13.

8. Ольховик Л. А. Право на життя // Актуальні проблеми політики. Вип. 17. - О.: Юридична література / гол. ред. С. В. Ківалов, 2003. С.160-167.

9. Парниця С. П. Самозахист як самостійне суб'єктивне право особи /С. П. Парниця// Часопис Київського університету права. - 2011. - №2. - С.33-36.

10. Погорілко В. Ф., Федоренко В. Л. Конституційне право України В. Ф.Погорілко, В. Л. Федоренко. - К.: Правова єдність, 2010. - 432 с.

11. Пунда О. О. Право на життя / О. О. Пунда // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. - 2003. - №9. - С. 58-64.

12. Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права людини і громадянина: Навчальний посібник. - К.: Атіка, 2004. - 215 с.

13. Соловйов А. Право на життя: цивільно-правові аспекти: Автореферат дис. канд.. юрид. наук: 12.00.03 / Львівський націон. унів-т ім. І. Франка, 2004. - 21 с.

14. Сташис В. В., Бажанов М. І. Особа під охороною кримінального закону /В. В. Сташис, М. І. Бжанов. - Х.: Право, 1996. - 224 с.

15. Стефанчук Р. Право на життя як особисте немайнове право фізичної особи /Р. Стефанчук // Юридична Україна. - 2004. - № 7. - С. 44-49.

16. Стеценко С. Г. Медичне право України [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://pidruchniki.ws/15840720/pravo/medichne_pravo_ukrayini_-_stetsenko_sg

17. Стичинська А. Співвідношення політики і прав людини / А. Стичинська // Освіта регіону. - 2013. - №3. - С. 23-26.

18. Федюк Л. В. Право на життя в цивільному законодавстві / Л. В. Федюк // Право України. - 2004. - №9. - С. 107-109.

19. Федюк Л. В. Система особистих немайнових прав у цивільному праві. - Монографія. - Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника, 2007. - 148 с.

20. Хилюк С. В. Розвиток вчення про злочини проти життя та здоров'я особи в доктрині кримінального права незалежної України / С. В. Хилюк // Вісник Львівського національного університету. - 2005. - №14. - С. 300-313.

21. Хім'як Ю. Б. Захист права на життя у практиці Європейського суду з прав людини [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://radnuk.info/statti/568-sud/15168-2011-01-21-09-18-38.html

22. Цивільне право України. Загальна частина / [за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, Р.А. Майданика] - [3-тє вид., переробл. і доп.] - К.: Юрінком Інтер, 2010. - 976 с.

23. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. з наступними змінами та доповненнями

Размещено на Allbest.ru

...