Поняття та функції конституції України

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Неможливо уявити демократичну державу сучасного світу, яка б не мала своєї конституції. Адже саме в конституції закріплюються вихідні положення, на яких ґрунтуються найголовніші форми життя суспільства. Вона закладає підвалини організації та функціонування держави і громадських структур, формулює основи правового статусу особи, є базисом усієї правотворчої діяльності. Сутність конституції - це її внутрішня основа, зміст, найбільш важливі якості і властивості, які визначають всі структурні та функціональні характеристики основного закону суспільства й держави, що знаходять свій предметний вираз у його змісті. Це найбільш узагальнююча категорія, яка обособлює істотні ознаки соціального, політичного призначення та нормативно-правового змісту конституції.

Сутність конституції знаходить своє втілення в найрізноманітніших аспектах. Крім юридичного важливий, перш за все, соціально-політичний аспект конституції. Це своєрідний суспільний договір, який фіксує і узгоджує політичні інтереси різноманітних соціальних груп, прошарків, класів тощо. Більшість з них виникає і реалізується в політичній сфері, яка як відомо, є об'єктом діяльності політичних партій, громадських рухів та інших соціальних об'єднань. Така діяльність знаходить свій вираз в різноманітних правових, в тому числі й конституційних документах. Тобто конституція не може не враховувати дійсний стан речей, не фіксувати їх у відповідних її положеннях. Без такого узгодження неможливо досягти соціальної злагоди, забезпечити законність і правопорядок.

В сучасному постіндустріальному суспільстві конституція має бути механізмом здійснення консенсусу всіх соціальних груп, суспільним договором, коли різноманітні верстви суспільства немов передають державі свої повноваження по забезпеченню соціальної гармонії і злагоди на всіх рівнях. Це, безперечно, не означає, що традиційні соціальні та суспільні суперечності зникають зовсім: вони пом'якшуються, набувають нових рис, відступають на задній план.

Проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України створило умови для радикальних демократичних перетворень у нашому суспільстві і державі. Змінилась організація державної влади - відбувся поділ її на законодавчу, виконавчу, судову. Виникли нові інститути, властиві суверенній демократичній правовій державі, зокрема, інститути президентства, конституційної юрисдикції, Збройні Сили України та ін. Почалось становлення сучасного українського парламентаризму й правосуддя та цілісної системи органів виконавчої влади. Водночас відійшли у небуття колишні загальносоюзні державні органи й організації та численні недемократичні інститути (однопартійність, цензура тощо).

У суспільстві почала складатися реальна багатопартійність, демократична виборча система, місцеве самоврядування тощо. Поряд із змінами в організації держави й суспільства і завдяки їм, відбуваються зміни у правовій системі в цілому.

Конституції стали найважливішим здобутком національної політико-правової думки, втілили найкращі здобутки державотворення, а у ряді країн - нормативно закріпили перемоги у революціях, війнах за незалежність тощо. Недаремно, для більшості зарубіжних країн день прийняття Основного Закону став найважливішим загальнонаціональним святом.

Важливим етапом в українському державотворенні, у розвитку українського суспільства і держави стало прийняття 28 червня 1996 року нової Конституції України. Прийняття Основного Закону нашої держави - це визначна подія в її історії, у житті її народу. Прийнята Верховною Радою України Конституція є історичною віхою в утвердженні державної суверенності України. Разом з тим сьогодення вимагає глибокого її осмислення з тим, щоб позитив Основного Закону оптимально використовувався і спрямовувався у прогресивне русло процесів державотворення. Тим більше, що Конституція у деяких її положеннях неоднозначно сприймається різними політичними силами та верствами суспільства. Говорячи про це ми не можемо забувати, що якою б не була Конституція, вона не може передбачити всіх проблем, які поставить перед нею життя.

Конституція України відображає тенденції і закономірності розвитку світового конституціоналізму. Найважливішими з таких тенденцій є: цілеспрямоване регулювання й перебудова внутрішньодержавних і міжнародних відносин; загальна демократизація конституції, політичних режимів, правового статусу особи виборчого права; закріплення основних рис правової держави; впровадження ідей парламентаризму; орієнтація на людину і загальнолюдські цінності; правове зміцнення основ громадянського суспільства, розвиток механізмів узгодження інтересів різноманітних соціальних, національних, мовних і релігійних груп; посилення виховної, морально-етнічної ролі конституції; розширення масштабів і сфер конституційного регулювання тощо.

Конституція України намагається втілити у життя наступні загальносуспільні цінності: здорове екологічне середовище, соціальну захищеність, відповідний рівень життя, право на користування надбанням людства в сфері політики, економіки, культури тощо.

Тому актуальність роботи полягає у вивченні основного Закону, який став програмою подальшого розвитку України у політичному, економічному, соціальному і культурному напрямах та документом для входження України до світового співтовариства в першу чергу, та як рівноправного і повноцінного суб'єкта. Для України Конституція стала символом консолідації народу в розбудові України як суверенної й незалежної, демократичної, соціальної, правової держави. Водночас Конституція України є найважливішою категорією національного конституційного права, його серцевиною.

Таким чином, метою написання курсової роботи є вивчення поняття та функції конституції України, як основного закону України.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов'язаних завдань:

- вивчити історію розвитку конституційних актів на території України;

- дослідити розроблення і прийняття нової Конституції 1996 року;

- розглянути основні положення Конституції України 1996 року;

- проаналізувати поняття і сутність конституції та поділ конституції на категорії;

- дослідити основні риси та функції конституції та її класифікацію.

1. Конституція як основний закон держави

1.1 Історія розвитку конституційних актів на території України

Розвиток конституційних актів на території України має довгу та складну історію.

1. Акти періоду Київської Русі. Першими правотворчими спробами в Х століття були устави та «уроки» княгині Ольги - фінансові й адміністративні розпорядження, спрямовані проти повсталих древлян, на створення системи повинностей, збір данини, централізацію держави.

2. Акти Гетьманської держави. Гетьманські статті ХVІІ століття - документи державно-правового характеру, котрі визначали суспільно-політичний устрій Української держави - Гетьманщини - та порядок її васальних відносин з Росією.

3. Конституція Пилипа Орлика, або «Бендерська конституція», прийнята на емігрантській Козацькій раді в м. Бендери 5 квітня 1710 року одночасно з обранням на гетьмана П. Орлика. Повна її назва - «Пакти і Конституції прав і вольностей війська Запорізького».

4. Акти середини ХІХ - початку ХХ століття. До них необхідно віднести «Начерки Конституції Республіки» Г. Андрузького - члена Кирило-Мефодіївського братства, підготовлені в 1846 - 1847 рр., проект Конституції України під назвою «Проэкт основаній устава украинского общества «Вольный Союзъ» - «Вільна спілка», розроблений у 1884 року видатним українським ученим і політичним діячем Михайлом Драгомановим; конституційний проект М. Грушевського, викладений у статті «Конституційне питання і українство в Росії», опублікованій у 1905 року.

5. Акти періоду відродження Української держави (1917-1920 рр.). До них слід віднести Третій Універсал Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917 року, Четвертий Універсал Української Центральної ради від 9 (22) січня 1918 року, Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР) від 29 квітня 1918 року, Конституцію Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР) «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії» від 13 листопада 1918 року, Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці від 12 листопада 1920 року.

6. Акти радянського періоду Української державності (1919-1990 рр.). У період радянської державності в Україні було прийнято чотири конституції - 1919, 1929, 1937, 1978 року.

7. Акти новітнього конституційного процесу в Україні (1990-1996 рр.). Цей процес пов'язують з прийняттям Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, де утверджувалося здійснення українським народом його невід'ємного права на самовизначення та проголошувалися нові принципи організації публічної влади й правового статусу людини та громадянина.

Першим етапом цього процесу вважають період 16 липня 1990 року - 26 жовтня 1993 року, у ході якого:

- було утворено Конституційну комісію в складі 59 осіб під головуванням тодішнього Голови Верховної Ради України Леоніда Кравчука;

- Верховною Радою України 19 червня 1991 року було розроблено та схвалено Концепцію нової Конституції України;

- на основі Концепції Комісія підготувала проект Конституції України, останній варіант якого датується 26 жовтня 1993 року.

Другий етап цього процесу тривав від 10 листопада 1994 року (після завершення дострокових парламентських і президентських виборів) до 8 червня 1995 року.

Третій етап новітнього конституційного процесу (8 червня 1995 року - 28 червня 1996 року) характеризується істотними особливостями, які рідко трапляються в конституційній практиці, а саме:

- створенням робочої групи з підготовки проекту нової Конституції України в липні 1995 року з числа фахівців у галузі конституційного права;

- схваленням Конституційною комісією України проекту Конституції, представленого Робочою групою, і передачею його разом із зауваженнями та пропозиціями членів Конституційної комісії на розгляд Верховної Ради України;

- колективним обговоренням 27-28 червня 1996 року на пленарному засіданні Верховної Ради України (упродовж майже доби) статей проекту Конституції України та прийняттям нової Конституції України кваліфікованою більшістю голосів;

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті.

У преамбулі зазначаються цілі прийняття Конституції.

Розділ І «Загальні засади» містить статті, що визначають основи суспільного ладу, державного ладу, громадянства, положення, які стосуються суверенітету України, соціального захисту її громадян, національної та екологічної безпеки, а також статті, що виражають державну символіку (статті 1-20).

Розділ ІІ «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» містить норми, що визначають головні особисті, політичні, економічні, соціальні права та свободи громадян України й гарантії їх реалізації, а також обов'язки громадян перед державою й суспільством (статті 21-68).

Розділ ІІІ «Вибори. Референдум» присвячений регулюванню порядку здійснення та проведення таких основних форм народного волевиявлення, як вибори та референдум (статті 69-74).

Розділ ІV «Верховна Рада України» закріплює порядок утворення та роботи єдинного органу законодавчої влади - Верховної Ради, її склад, компетенцію, а також статус народного депутата України (статті 75-101).

Розділ V «Президент України» містить норми, що регулюють правове становище Президента України, порядок його обрання, компетенцію, умови припинення його повноважень. Цей розділ також закріплює норми, що визначають порядок формування та функції ради національної безпеки і оборони України (статті 102-112).

Розділ VІ «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» присвячений порядку утворення, діяльності та компетенції уряду України, місцевих державних адміністрацій, а також порядку припинення повноважень цих органів (статті 113-120).

Розділ VІІ «Прокуратура» закріплює завдання та структуру органів прокуратури (статті 121-123).

Розділ ІІІ «Правосуддя» містить норми, що регулюють порядок утворення й функціонування органів правосуддя та визначає статус суддів (статті 124-131).

Розділ ІХ «Територіальний уст рій України» закріплює принципи та систему адміністративно-територіального устрою України (статті 132, 133).

Розділ Х «Автономна Республіка Крим» містить норми, що визначають становище цієї республіки, її компетенцію, основи взаємовідносин між Україною та Автономною Республікою Крим, повноваження органів цієї республіки (статті 134-139).

Розділ ХІ «Місцеве самоврядування» містить норми, що визначають систему органів місцевого самоврядування, їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів (статті 140-146).

Розділ ХІІ «Конституційний Суд України» визначає склад і повноваження Конституційного Суду, встановлює гарантії незалежності та недоторканності суддів (статті 147-153).

Розділ ХІІІ «Внесення змін до Конституції України» встановлює порядок подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції та порядок їх розгляду (статті 154-159).

Розділ ХІV «Прикінцеві положення» вказує, що Конституція України набуває чинності з дня прийняття. День прийняття Конституції України є державним святом - Днем Конституції України (статті 160, 161).

Розділ ХV «Перехідні положення» закріплює положення щодо чинності діючого законодавства в частині, що не суперечить Конституції України, та порядок вирішення інших питань, що виникли у зв'язку з прийняттям нової Конституції України (14 пунктів).

Конституція України є формальною, постійною, демократичною, республіканською, унітарною, змішаною, прийнятою парламентом, кодифікованою.

1.2 Розроблення і прийняття нової Конституції 1996 року. Основні положення Конституції України 1996 року

Проголошення незалежності України в умовах розпаду СРСР, природно, поставило на порядок денний необхідність розроблення і прийняття нового Основного Закону України. Але конституційний процес проходив з великими труднощами й тривав понад п'ять років.

Конституційна комісія, керуючись Декларацією про державний суверенітет України, підготувала ще до червня 1991 року. Концепцію нової Конституції, яка й була ухвалена Верховною Радою України. Основними засадами концепції були: суверенність України, недоторканність її території, влада народу, поділ влади, рівність усіх громадян, гарантія їхніх прав та свобод.

Починаючи з червня 1991 року, Конституційна комісія зайнялася розробленням проекту Основного Закону, що було складним і дуже відповідальним процесом.

Поряд з розробленням нової Конституції України вносилися зміни в чинну тоді Конституцію 1978 року.

У листопаді 1994 року. почала діяти нова Конституційна комісія, утворена новообраною Верховною Радою за принципом представництва двох гілок влади. Керівниками комісії були затверджені Президент України Л.Д. Кучма і Голова Верховної Ради О.О. Мороз.

Наприкінці 1995 року Конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями народних депутатів.

Головні розбіжності серед парламентаріїв зводилися до таких п'яти пунктів: поділ повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови, статус Республіки Крим. Проект розглядався майже три місяці. Було три офіційних читання.

Враховуючи обговорення, що відбулося, 11 березня 1996 року. Конституційна комісія ухвалила і передала на розгляд Верховної Ради ще один проект Конституції [28].

На початку травня 1996 року Верховною Радою була затверджена тимчасова спеціальна комісія. Перемагаючи труднощі, комісія узгодила думки різних фракцій, партій та течій щодо кожної спірної статті проекту Конституції.

27 червня 1996 року було ухвалено низку дуже важливих для практики парламентаризму України рішень, суть яких зводилася до такого: працювати Верховній Раді у режимі одного засідання доти доки праця над прийняттям Конституції не буде завершена.

Так звана «конституційна ніч» (з 27 на 28 червня), протягом якої був затверджений Основний Закон нашої держави, стала наочним прикладом можливості розв'язання важливих завдань. День ухвалення Конституції було проголошено державним святом.

З прийняттям Конституції була підведена риска під перехідним періодом становлення української державності, гарантована самостійність України. Цим Україна остаточно затвердилася у світі.

Демократичну сутність Української держави закріплює і конкретизує ст. 5 Конституції. Вона, по-перше, проголошує, що Україна за формою правління є республікою; по-друге, закріплює принцип народовладдя.

Важливим з точки зору закріплення в країні демократичного режиму є затвердження у Конституції принципу політичної, економічної та ідеологічної різноманітності суспільного життя. У Конституції спеціально зазначається, що будь-яка ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Держава гарантує свободу політичної діяльності.

Україна є соціальною державою. У ст. З Конституції сформульовано такий принцип: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека є в Україні вищою соціальною цінністю... Держава відповідає перед людиною за свою діяльність».

У першому розділі Конституції «Загальні засади» закріплено характеристику України як правової, демократичної, соціальної держави. Стаття 8 Конституції проголошує принцип верховенства права.

Конституція України закріплює широкий спектр прав і свобод людини і громадянина, встановлюються гарантії прав людини і громадянина. До них належить, зокрема, право на судовий захист громадянином своїх прав і свобод (ст. 55). Захист прав людини у суді визначається й низкою інших конституційних норм. До них, зокрема, слід віднести положення ст. 63, в якій йдеться про права осіб на відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, про права на захист у процесі слідства і судового розгляду справи, про статус засудженого.

Конституція визначає й основні напрями розвитку культурної політики держави. У ній підкреслюється, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури.

Разом з розвитком української культури Конституція закріплює положення, спрямовані на розвиток етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності усіх корінних національних меншин України.

Важливим є конституційне положення, згідно з яким Україна піклується про задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають за межами України.

Конституція спеціально визначає правовий статус власності. Право користування об'єктами права власності має кожний громадянин.

Конституція визначає територіальний устрій України, який будується за принципами цілісності і єдності державної території, її недоторканності.

Конституція є політико-юридичним фундаментом подальшого реформування правової системи України. Основні завдання, принципи і напрями правової реформи мають спиратися передусім на Конституцію, відповідати її основним положенням.

Центральне місце у структурі реформи правової системи посідає розвиток законодавства. Лише за перший рік після прийняття Конституції було прийнято понад 190 законів Конституція є юридичною базою розвитку усіх галузей права. Усі закони, інші політико-правові акти мають відповідати Конституції як Основному Закону країни. Верховенство Конституції у правовій системі виявляється у тому, що жодний правовий акт не може бути поставлений в один ряд з нею.

Нині слід прийняти передусім базові фундаментальні закони і кодекси. Кодифікація законодавства є головним напрямом у діяльності законодавця.

2. Теорія конституції. Конституція - основний закон української держави

2.1 Поняття і сутність конституції. Поділ конституції на категорії

Конституція (від.лат. constitutio - установлення, устрій) у матеріальному розумінні являє собою писаний акт, сукупність актів або конституційних звичаїв, які проголошують і гарантують права й свободи людини та громадянина, а також визначають основи суспільного ладу, форму правління й територіального устрою, основи організації центральних і місцевих органів влади, їх компетенцію та взаємовідносини, державну символіку та столицю; у формальному розумінні - закон або групу законів, які мають вищу юридичну силу стосовно інших законів.

Поряд з терміном «конституція» вживається термін «Основний Закон».

Конституціоналізм - це:

1) правління, обмежене конституцією, політична система, яка спирається на конституцію та конституційні методи правління;

2) політико-правова теорія, яка обґрунтовує необхідність установлення конституційного ладу.

Конституціоналізм визначають і як теорію та практику конституційного будівництва. теорія, доктрина, у відповідності до якої провадиться конституційне будівництво, формуються найважливіші суспільні та державні інститути, є важливою складовою конституціоналізму. Такі його положення, як теорія розподілу влад, парламентаризм, проголошення прав і свобод громадян стали надбанням цивілізації.

Елементами конституціоналізму є фактична та юридична конституція, конституційна теорія та практична, конституційні відносини. Конституціоналізм не можна ототожнювати з конституційним законодавством або процесом його реалізації, тому що їх можна вважати складовими конституціоналізму.

Конституціоналізм є барометром прогресу, розвитку суспільства. Криза суспільства - це, перш за все, криза його конституціоналізму. Головним виявом такої кризи є істотні розходження між фактичною та юридичною конституцією, конституційною правосвідомістю та офіційною політико-правовою доктриною.

Сутність конституції - це її внутрішня основа, найважливіші якості та властивості, які визначають усі специфічні та функціональні характеристики основного закону суспільства й держави.

За загальною характеристикою конституція - це, насамперед, основний закон держави. Крім того, вона визначає основи суспільного ладу. Будь-яка конституція виникає й діє, у першу чергу, для того, щоб визначити устрій (лад) держави, а не суспільства, але вона не може бути індиферентною до справ суспільства. Конституція - це політико-правовий акт.

Конституція - це не програма розвитку держави та суспільства й відповідних дій у межах цього розвитку. Вона ґрунтується передусім на реальних досягненнях суспільства. Конституції зазвичай приймаються на крутих зламах розвитку того чи іншого суспільства. Тому цілком логічно, що в багатьох конституціях поряд зі статтями, що закріплюють становище, яке сталося в певній сфері державного будівництва й розвитку суспільства, існують норми, які ще тільки належить реалізувати.

Конституція, як правило, - це своєрідний суспільний договір, який фіксує й узгоджує політичні інтереси різних соціальних груп, прошарків, класів тощо.

Конституція - категорія історична. Окремі елементи конституції були сформульовані в працях давньогрецьких філософів, зокрема Платона та Аристотеля, указах імператорів Стародавнього Риму, які мали силу джерела права, в актах конституційного типу - хартіях. За свідченням істориків і правників, ідея створення конституції виникла в Англії.

Поява конституції у сучасному їх розумінні пов'язана з епохою буржуазних революцій. Першими такими конституціями вважаються конституції штатів Північної Америки. У 1787 року була розроблена установчими зборами та згодом ратифікована конституційними конвентами штатів конституція США. До перших конституцій відносять Конституцію Пилипа Орлика 1710 року, конституції Франції й Польщі 1791 року.

Протягом першої половини ХІХ ст. конституції були прийняті майже в усіх країнах Західної та центральної Європи, а в другій його половині - у країнах Латинської Америки, Канаді та Новій Зеландії.

Конституція - категорія правова. Як правило, вона являє собою єдиний правовий акт або систему таких актів, за допомогою яких народ чи органи держави, які виступають від його імені, установлюють основні принципи устрою суспільства й держави, форми безпосередньої демократії, а також визначають статус державної влади та місцевого самоврядування, механізм їх здійснення, закріплюють права та свободи людини й громадянина.

Конституція являє собою основу правової системи держави. Це означає, що норми всіх галузей права, нормотворча та правозастосовча діяльність щодо здійснення правових приписів повинні бути зорієнтовані на конституцію.

Конституція - категорія політична. Її норми безпосередньо пов'язані з політикою держави; у конституції закріплюються основні засади політики держави та суспільства. Конституції притаманна велика єднальна сила щодо охоплення всіх верств населення, усіх політичних сил процесом досягнення порозуміння в суспільстві.

У конституційному праві розрізняють фактичну та юридичну конституцію.

Фактична конституція - це реальний наявний суспільний устрій (конституційний лад), основу якого складають об'єктивні відносини, які визначають найсуттєвіші економічні, політичні, соціальні та інші характеристики суспільства. Юридична конституція є офіційним визнанням фактичного стану речей, засобом правового впорядкування реальних суспільних відносин.

Фактична та юридична конституції - цілком самостійні явища, й ототожнювати їх не можна. проте юридичну конституцію можна вважати похідною від фактичної.

Фактична конституція зазвичай випереджає в часі юридичну. свідченням того є стан справ в Україні періоду 1991 - 1996 рр. Юридична конституція України від 1978 року зі змінами й доповненнями, внесеними в зазначені строки, значно відставала від фактичної конституції, була гальмом розвитку основоположних суспільних відносин. тому приведення юридичної конституції у відповідність до фактичної була першочерговим завданням конституційного будівництва.

У юридичній науці досліджують формальну та матеріальну конституції.

Формальна конституція являє собою закон або кілька законів. Такою була конституція Австро-Угорщини 1867 року, такими є нині конституція Швеції (складається з трьох конституційних актів), конституція Фінляндії (складається з чотирьох органічних законів).

Матеріальна конституція складається з великої кількості писаних нормативних актів і конституційних звичаїв (такою є конституція Великої Британії).

2.2 Основні риси та функції конституції. Її класифікація

Важливим для вивчення конституційного права є усвідомлення юридичних властивостей конституції.

Відзначимо серед них такі:

- конституція - це насамперед закон, акт виняткової ваги та виняткового значення;

- конституції притаманне юридичне верховенство, найвища юридична сила порівняно з іншими правовими актами. Жоден правовий акт не може бути вищим за конституцію;

- конституція є основою, базою правової системи країни, її законодавства. Поточне законодавство розвиває й розгортає конституційні приписи, деталізує їх;

- конституції властивий особливий порядок її прийняття та зміни, який зазвичай міститься в ній;

- наявність досить складного механізму реалізації конституції, оскільки її дія відбувається на двох рівнях: реалізації конституції в цілому та конституційних норм.

До основних рис конституції необхідно віднести:

- основоположний характер, оскільки предметом конституційного регулювання є фундаментальні, найважливіші політико-правові, суспільні відносини, які визначають «обличчя» суспільства;

- народний характер, який полягає в тому, що конституція виражає інтереси народу та покликана служити йому;

- реальний характер, тобто відповідність суспільним відносинам, які фактично склалися;

- стабільний характер.

Сутність конституції виявляється в її функціях, зумовлених її змістом, роллю щодо регулювання суспільних відносин і задоволення соціальних потреб. Вони відображають її вплив на суспільні відносини, зокрема напрями чи способи цього впливу.

Функції конституції поширюються на всі сфери суспільного життя, на ті суспільні відносини, які охоплені її дією. Вони мають багато спільного з основними функціями права і базуються на них.

Функції конституції поділяють на соціальні, або об'єктні, та нормативно-правові, або технологічні.

Соціальні (об'єктні) функції - це насамперед політична, економічна, ідеологічна (культурна) та ін.; нормативно-правові (технологічні) - це установча, правотворча, охоронна (правоохоронна), інтегративна, системотворча та ін.

Політична функція конституції полягає в тому, що вона формує найактивніше, найістотніше в політиці: належність влади в країні, внутрішню та зовнішню політику, державний лад. Саме конституція закріплює інтереси й волю народу, його державний і національний суверенітет на найвищому законодавчому рівні.

Зміст економічної функції полягає в тому, що конституція фіксує основоположні суспільні відносини, які складають економічний лад (економічну систему) суспільства, базу, на якій функціонують усі інші інститути.

Ідеологічна (культурна) функція полягає в тому, що конституція справляє великий вплив на волю й поведінку мас. Акумулюючи найістотніші моменти світогляду, в основі яких лежить ідея народного суверенітету, суверенітет демократичної, соціальної, правової держави, конституція водночас формує певний тип суспільної свідомості, невід'ємною частиною якої є правосвідомість.

Роль установчої функції полягає в тому, що конституція встановлює найважливіші інститути суспільства й держави, визначає їх спрямованість. За допомогою установчих норм визначається устрій держави, впроваджуються в життя передусім політичні та управлінські структури, різноманітні інститути демократії, закріплюється система державних органів, визначаються їх повноваження.

Правотворча функція конституції реалізується, зокрема, за допомогою норм, які визначають основи правового статусу суб'єктів конституційних відносин: громадян, державних і громадських органів.

Охоронна (правоохоронна) функція конституції полягає в забезпеченні належної дії певних її інститутів і норм, що досягається за допомогою специфічного механізму відповідальності.

Сутність інтегративної функції полягає в тому, що конституція відіграє роль своєрідного інструменту, який об'єднує всі ланки правової системи в одне ціле.

Системотворча функція визначає принципові вимоги щодо призначення, змісту й методів галузей права, окреслює єдині засади правотворчості та застосування права, законності, правопорядку, а також є своєрідним нормативним орієнтиром.

Серед соціальних (об'єктних) функцій головна роль належить політичній функції, серед нормативно-правових (технологічних) - установчій, яка об'єднує всі правові функції.

Основне призначення конституції - закріплення й гарантування фундаментальних прав людини та громадянина, упорядкування й організація державної влади, утвердження загальнолюдських цінностей, на яких ґрунтується будь-яке суспільство.

Існують різні класифікації конституцій.

За часом дії конституції поділяють на тимчасові та постійні. Часта зміна конституції обумовлюється нестабільністю політичної та економічної обстановки, частою зміною верхніх ешелонів влади. Фактично кілька конституцій було прийнято в Україні в 1917 - 1920 рр. (універсали, гетьманські закони, власне конституції).

За державним режимом конституції бувають демократичні та авторитарні (у тому числі тоталітарні); за формою правління - монархічні та республіканські; за формою територіального устрою - федеративних та унітарних держав; за порядком внесення змін і доповнень - гнучкі, жорсткі та змішані.

Залежно від процедури прийняття розрізняють конституції откройовані, «народні» (тобто прийняті на підставі проведення референдуму), прийняті парламентом, установчими зборами, місцевими представницькими органами.

Конституції бувають різні за формою та структурою. Форма конституції - це спосіб вираження й організації конституційних норм та інститутів. Конституція може функціонувати у вигляді моно конституційного акта чи багатьох актів, що в сукупності складають її. До першого виду належать колишні радянські конституції, колишні конституції Німеччини, Іспанії, Мексики, а до другого - конституції Швеції та колишньої Чехословаччини. Конституцію Великої Британії відносять до конституції змішаного виду. Вона об'єднує парламентські закони, судові рішення-прецеденти, доктринальні тлумачення, статути, конституційні угоди, які містять так звані конвенційні норми.

Інколи виникають і тимчасово діють неписані конституції, які не мають формального закріплення. Так було, наприклад, у Румунії.

У переважній більшості країн структура конституції має сталий вигляд, включає низку елементів: преамбулу, основну частину, заключні, перехідні та додаткові положення.

Преамбула, як правило, несе на собі політичну й ідеологічну функції та не є типовою правовою нормою. Вона являє собою декларацію з притаманними їй цілями та завданнями.

Основна частина конституції включає інститути та норми, які розкривають її зміст.

3. Напрямки сучасної конституції та шляхи забезпечення подальшої розбудови правової держави

3.1 Етапи сучасної конституційної реформи

Характерною ознакою другого періоду історії Конституції України 1996 року стала реалізація її положень через новостворені правові акти (закони та підзаконні акти) та систему органів державної влади та місцевого самоврядування, передбачену Конституцією України. Тобто протягом 1996-2006 pp. було в цілому сформовано нормативно- та організаційно-правові механізми реалізації Конституції України 1996 року.

Політичні, економічні, соціальні та інші чинники обумовили необхідність зміни форми держави, а відтак -- конституційної реформи. Посиленням соціально-економічної кризи та суперечностей між Верховною Радою України та Президентом України позначився в Україні 2000 рік. Кризові явища загострилися у зв'язку з неспроможністю парламенту вчасно прийняти Державний бюджет України на 2000 pік, поданий Кабінетом Міністрів України. До того ж, сам парламент розколовся на так звану «більшість» та «меншість». У суспільстві набула поширення ідея проведення конституційного референдуму, почали створюватися ініціативні групи з питання проведення відповідного всеукраїнського референдуму.

На виконання вимоги більш як трьох мільйонів громадян України, засвідченої в установленому порядку протоколом Центральної виборчої комісії «Про загальні підсумки збирання підписів громадян України під вимогою проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» від 15 січня 2000 року відповідно до ст. 72 та п. 6 ст. 106 Конституції України Президент України видав Указ № 65/2000 «Про проголошення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою» від 15 січня 2000 року.

Попри численні песимістичні прогнози, 16 квітня 2000 року відбулося голосування з чотирьох питань, винесених на всеукраїнський референдум, участь у якому взяли 29 728 575 виборців (81, 15%) з 36 629 926 громадян, що були включені до списку громадян України, що мали право голосу на всеукраїнському референдумі. Усі питання референдуму отримали підтримку виборців.

Конституційний Суд України визнав рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року імперативними, але вони так і не були реалізованими. Невдовзі, під впливом поглиблення політичної та соціально-економічної кризи рішення всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 року були остаточно забутими. Подальші спроби внести зміни до Конституції України виявилися невдалими. Віру народу України у власні сили пробудили події, пов'язані з виборами Президента України в 2004 році, що отримали в політичній теорії та практиці назву Помаранчевої революції.

Ці події ознаменували третій період історії Конституції України пов'язаний із вдосконаленням Конституції України шляхом проведення конституційної реформи.

Наслідком Помаранчевої революції стало не тільки обрання Президентом України В.А. Ющенка та проголошення політичного курсу на подальшу демократизацію суспільного і державного життя й євроінтеґрацію, а й те, що народ України, реалізуючи своє природне право здійснювати владу безпосередньо у будь-якій формі, що не суперечить чинному законодавству, активно сприяв проведенню справедливих виборів глави держави та підняв питання про потребу внесення змін до чинної Конституції.

Правовим здобутком Помаранчевої революції став Закон України про внесення змін до Конституції України. 8 грудня 2004 року на позачерговому пленарному засіданні Верховної ради України було вирішено питання про внесення змін до Конституції України. 402 голосами підтримали пакет документів -- Закон «Про внесення змін до Конституції України», закон «Про особливості застосування закону про вибори Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 pоку», та «Про внесення змін до Конституції України щодо вдосконалення системи органів місцевого самоврядування».

У Верховній Раді України формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів від конституційного складу парламенту, яка вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури прем'єр-міністра та членів Кабінету Міністрів України та є відповідальною за діяльність уряду.

Положення Закону про внесення змін до Конституції України набрали чинності з 1 січня 2006 pоку, за винятком кількох нормативних положень, які вступають у дію з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною в 2006 року.

Реалізація конституційної реформи в 2006 року передбачає якісну зміну чинної Конституції України, а також оновлення чинного законодавства України з метою його приведення у відповідність до Конституції України та прийняття нових законів України, необхідність яких визначається положеннями оновленої Конституції України.

30 вересня 2010 року Конституційний Суд України скасував дію конституційних реформ, що були прийняті в 2004 році. З цієї дати знову діє Конституція 1996 року.

Політики націонал-демократичного табору (насамперед Юлія Тимошенко) заявили, що Конституційний Суд за дорученням президента Януковича -- здійснив анти-конституційний переворот, внаслідок чого президент Янукович привласнив собі право на формування уряду (бо Верховна Рада 8 грудня 2004 року 403 голосами прийняла редакцію Конституції, згідно якої уряд в 2005-2010 роках формувався парламентом). Але націонал-демократичні партії не змогли ефективно протидіяти вказаному рішенню Конституційного Суду, оскільки в ті часи в Україні активно розгорталися процеси, які в шести Постановах Європарламенту названі «політично вмотивоване судочинство».

1 лютого 2011 року Верховна Рада України прийняла Закон України № 2952-VI «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів», попередньо схвалений Верховною Радою України 19 листопада 2010 року. Закон набрав чинності 4 лютого 2011 року.

19 вересня 2013 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до статті 98 Конституції України» (щодо повноважень Рахункової палати), попередньо схвалений 20 червня 2013 року. Після підписання Президентом України та опублікування 5 жовтня у газеті «Голос України» Закон набрав чинності з 6 жовтня 2013 року.

Таким чином, з 6 жовтня 2013 року діє Конституція України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV, зі змінами, внесеними згідно із Законами № 2952-VI від 01.02.2011 «Про внесення змін до Конституції України щодо проведення чергових виборів народних депутатів України, Президента України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» та № 586-VII від 19.09.2013 «Про внесення змін до статті 98 Конституції України».

3.2 Конституція України і перспективи подальшої розбудови правової держави

Прийняття в 1996 році нової Конституції України заклало основу для розбудови в нашій Батьківщині правової держави. Разом з тим цей документ сам по собі не означає, що таку державу громадяни України вже мають. Її формування - це тривалий багатоплановий процес, на початку якого ми тепер перебуваємо.

Розглядаючи Конституцію як основу розвитку законодавства нашої держави, В. Опришко виділяє три напрями такого розвитку: «Перший - це прийняття абсолютно нових законів, які випливають з Конституції. Другий зводиться до приведення чинного законодавства у відповідність з Основним Законом. Якщо вести мову про третій напрям, то він полягає у вдосконаленні норм самої Конституції».

Правова держава передбачає, поміж іншим, реальне дотримання прав людини всіма державними органами й посадовими особами. На заваді порушенню цих прав стоїть насамперед суд. Отже, створення в Україні умов для суду, який міг би на високому професійному рівні ефективно захищати і поновлювати права людини, є одним з головних завдань сьогодення.

Як зазначав В. Стефанюк: «Важливо, щоб суспільство усвідомило, що у правовій державі суд може ухвалити рішення на користь особи і проти держави. Віра в державу може сформуватися лише в тому разі, коли вона є демократичною і правовою, ставиться до громадян не як до об'єктів своїх дій, а поважає їх права і зміцнює правову стабільність, насамперед за допомогою передбачуваності своїх рішень».

У правовій державі суд не лише вирішує спори про право, а й виступає своєрідним арбітром у процесі законотворчості. Суд має певні переваги перед законодавцем у оперативності приведення правопорядку у відповідність з вимогами життя. При застосуванні Конституції і законів суд може використовувати аналогію закону і аналогію права, тобто приймати рішення, керуючись не тільки буквою, а й духом закону, аксіомами та принципами права. Йдеться, передусім про екстремальні, виняткові ситуації, особливо у процесах, що забезпечують такий баланс двох інших гілок влади, який в остаточному підсумку гарантував би панування в суспільстві права і справедливості.

Процес подальшої розбудови правової держави означає відмову від усталених, але вже неприйнятних норм правовідносин, прийняття суспільством нових норм і процедур. Поняття «правова держава» набуває реального наповнення лише за умови досягнення волі кожним окремим її громадянином в межах цієї держави.

Йдеться, зокрема, про взаємну, «двоїсту» спрямованість процесу формування правової держави - не тільки держава набуває ознак правової, а й її громадяни усвідомлюють засадничі (юридичні й моральні) поняття такої держави.

Поняття правової держави тісно пов'язано з іншою характеристикою сучасних високорозвинутих суспільств - демократією, адже побудова демократичного суспільства передбачає насамперед наявність чіткої правової бази, покликаної регламентувати всі сторони суспільного буття, а також забезпечення можливості вільного вибору (в межах і у відповідності до норм чинного законодавства) для всіх громадян держави.

Разом з тим, прагнення до побудови правової держави не може означати відмови від можливості силового впливу на волю окремих осіб (примушування їх до виконання тих чи інших норм права), адже в протилежному випадку загроза для суспільства може з'явитися вже не з боку необмеженого всевладдя держави, а, навпаки, від свавілля певних громадян.

Отже, основними чинниками подальшої розбудови в Україні правової держави мають стати:

1) щодо суспільства - дотримання норм Конституції та законів усіма без винятку членами суспільства;

2) щодо права - наявність такої законодавчої та нормативної бази, яка здатна забезпечити правовий аспект демократичного суспільства;

3) щодо держави - спроможність владних структур виробляти закони, здатні гарантувати дотримання норм права всіма членами суспільства, а насамперед самими урядовцями.

Висновки

конституційний незалежність закон український

Дослідивши в даній курсовій роботі поняття та функції конституції України можна зробити наступні висновки та узагальнення. По перше, Конституція України - це єдиний, наділений найвищою юридичною силою нормативно-правовий акт, через який український народ і українська держава виражають свою суверенну волю, утверджують основні принципи устрою суспільства і держави, основи правового статусу особи і громадянина, визначають систему і функції органів державної влади й органів місцевого самоврядування, механізми реалізації державно-владних повноважень і територіальний устрій держави. Тому, за періодом дії Конституція України є постійною, за порядком зміни належить до жорстких, згідно державного режиму та форми правління - демократична республіканська, за формою територіального устрою - це Конституція унітарної держави з автономним утворенням у складі.

Отже історію розробки, прийняття, реалізації Конституції та внесення до неї змін можна поділити на три основних періоди: перший період (1991-1996 pp.) ознаменувався здобуттям незалежності України, процесом підготовки проекту Конституції і прийняттям Конституції України 1996 pоку; другий період (1996-2004 pp.) став періодом реалізації Конституції України 1996 pоку; третій період (2004 рік - донині) позначився початком процесу внесення змін та доповнень до Конституції України (конституційної реформи).

28 червня 1996 року о 9 годині 18 хвилин після 24 годин безперервної праці Верховна Рада України прийняла і ввела в дію Конституцію України. 8 грудня 2004 року на позачерговому пленарному засіданні Верховної ради України було вирішено питання про внесення змін до Конституції України. 402 голосами підтримали пакет документів - Закон «Про внесення змін до Конституції України», закон «Про особливості застосування закону про вибори Президента України при повторному голосуванні 26 грудня 2004 pоку», та «Про внесення змін до Конституції України щодо вдосконалення системи органів місцевого самоврядування». Сутність і зміст Конституції виявляються у сукупності її властивостей: верховенство Конституції України в правовій системі, найвища юридична сила та пряма дія конституційних положень, Конституція України як правова база поточного законодавства, стабільність і динамізм, легітимність і легальність, програмний характер, установчий характер, підсумковий характер, спадкоємність, особлива процедура прийняття та внесення змін до Конституції.

Система Конституції України - це сукупність конституційно-правових актів найвищої юридичної сили (Акт проголошення незалежності України 1991 pік, Конституція України 1996 pік, рішення всеукраїнського референдуму 2000 рік та Закон України «Про внесення змін до Конституції України» 2004 pік).

Структура Конституції України - внутрішня взаємоузгоджена побудова Основного Закону як нормативно-правового акта найвищої юридичної сили. Конституція України 1996 року - це кодифікований конституційний акт. Вона складається із трьох основних частин: преамбули, основної частини, прикінцевих і перехідних положень. Основна частина та прикінцеві і перехідні положення Конституції України складаються із п'ятнадцяти самостійних розділів, позначених латинськими цифрами, що включають 161 статтю (розділи I-XIV) і 14 пунктів (розділ XV), позначених арабськими цифрами. Окремі статті Конституції України мають декілька абзаців, що не нумеруються, а при посиланні на них позначаються як частини (ч.) відповідної статті.

Структура Конституції України обумовлена і тісно пов'язана із своїми функціями. Конституція України, як і більшість конституцій світу, є багатофункціональною. Вона здійснює, зокрема, політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну, ідеологічну) та інші галузеві й об'єктні, а також владні функції: установчу, правотворчу, контрольну, охоронну та інші власне конституційні функції.

Процес внесення змін до конституції складає невід'ємну частину загальносуспільного розвитку будь-якої країни. Утім, на відміну від інших законодавчих актів, Конституція постає як найбільш стабільний нормативно-правовий акт. Інститут «межконституційного перегляду» дозволяє водночас адаптувати конституцію до суспільних змін, але при збереженні її високого рівня стабільності. Процес внесення змін до Конституції України в новітню добу її державотворення носить складний і суперечливий характер (чисельні питання, що виникають в контексті внесення змін до Конституції України 2004 pоку, та референдум 2000 pоку, результати якого так і не були імплементовані).

Таким чином, головне призначення сучасної конституції полягає у тому, що вона закріплює у правовій формі ліберально-демократичний політичний та ринковий економічний режим, що призводить до суттєво вищого, у порівнянні з докапіталістичною епохою, рівня соціальної динаміки. Однією із найважливіших складових ліберальної демократії є верховенство права, конституціоналізм. При цьому норми писаної або неписаної конституції мають вищу юридичну силу у порівнянні з діяльністю та нормативно-правовими актами всіх суб'єктів влади.

Отже, якщо демократичні інститути держави не будуть обмежені владою конституцій, це може призвести до тиранії демократії, про що попереджали мало не всі політичні філософи ХХ століття. Тобто органічна конституція виступає нормативним запереченням державної репресивності по відношенню до громадянського суспільства. Для досягнення цієї мети органічні конституції переносять свободу слова, преси, совісті і релігії, а також академічну свободу у правовий простір, звільнений від політичного та адміністративного контролю. Виступаючи основним правовим результатом стратегії демократії, конституція зберігає свій пріоритет перед поточним законодавством як результатом демократичної тактики.

Література

1. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. - К.: Юрінком, 1996. - 80с.

2. Закон України «Про внесення змін до Конституції України» від 8.12.2004 року №2222-IV // Відомості Верховної Ради України.

3. Кравченко В.В. Конституційне право України. / В.В. Кравченко: Навчальний посібник. - К.: Університет «Україна», 2004. - 228с.

4. Мелащенко В.Ф. Основи конституційного права України / В.Ф. Мелащенко. - К.: Вентурі, 2005. - 240с.

5. Сташків Б.І. Конституційне право України / Б.І. Сташків: Навчальний посібник. - Чернівці, 2010. - 264с.

6. Тодика Ю.М. Конституція України: проблеми теорії і практики / Ю.М. Тодика: Монографія. - X.: Факт, 2007. - 108с.

7. Тодика Ю.М. Тлумачення Конституції і законів України: теорія та практика / Ю.М. Тодика: Монографія. - X.: Факт, 2001. - 228с.

8. Тодика Ю.М. Конституційні засади формування правової культури / Ю.М. Тодика: Монографія. - X.: РАЙДЕР, 2001. - 160с.

9. Фрицький О.Ф. Конституційне право України / О.Ф. Фрицький: Підручник. - К.: Юрінком Інтер, 2002. - 536с.

10. Шаповал В.М. Сучасний конституціоналізм / В.М. Шаповал: Монографія. - К.: Юридична фірма Салком, Юрінком Інтер, 2005. - 290с.

11. Зелена книга української конституційної реформи: матеріали для громадського обговорення / За ред. І. Коліушка, Ю. Кириченко. - К.: Лікей, 2007. - 32с.

...