Громадянство України: поняття та ознаки

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНИЙ АВІАЦІЙНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Навчально-науковий юридичний інститут

Кафедра конституційного і адміністративного права

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Громадянство України: поняття та ознаки

Студентки II курсу група 202

Гільової Катерини Олександрівни

Науковий керівник - доцент

Юринець Юлія Леонідівна,

к.ю.н., доцент

Київ - 2015

ЗМІСТ

Вступ

Розділ 1. Поняття інституту громадянства України

1.1 Інститут громадянства. Загальні поняття про громадянство

1.2 Принципи громадянства України

1.3 Розвиток законодавства про громадянство України

Розділ 2. Особливості набуття та припинення громадянства

2.1 Порядок і підстави набуття громадянства

2.2 Підстави припинення громадянства

2.3 Порядок визначення та зміна громадянства дітей

2.4 Державні органи, які вирішують питання громадянства в Україні

Висновки

Список використаних джерел

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Громадянство - це структурний елемент правового статусу особи, який розкриває головний зміст з'язку людини і держави, взаємовідносини громадянина з державою і суспільством.

Поняття «громадянин» виникло ще за середньовіччя, коли в результаті поділу праці виникають міста, а в них складається суспільно - політичний лад із своїм інститутом середньовічного містового громадянства. Тоді поняття «городядин» ототожнювалося з поняттям «громадядин», як синонімом вільної людини, яка наділена визначальною повнотою політичних і майнових прав. Пройшло чимало часу, поки наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Громадянство стало пердметом правового регулювання , тільки тоді почав формуватися інститут громадянства, який відповідає сьогоденню.

Протягом тривалого часу у вітчизняній літературі громадянство визначалось як належність особи до держави, а інколи - при визначені поняття громадянства - держава порівнювалась з організацією, яка має фіксований склад членів, а громадянство - із членством в такій організації. В радянській літературі громадянство визначалося як особливий політико - правовий з'язок особи з державою, який базується на юридичному визнанні державою даної особи своїм громадянином і який реалізується в поширенні на таку особу суверенної влади держави незалежно від місця проживання .

Громадянство за народженням набувається, у свою чергу, на основі двох принципів : «права крові»,або «права ґрунту». Нині законодавство України, як і більшості країн світу, передбачає змішану систему, при якій переважне значення «права крові» поєднується з «правом ґрунту».

«Право крові» - дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження; «право ґрунту» - дитина стає громадянином тієї держави, на території якої вона народилась, незалежно від громадянства батьків.

Таким чином, викладене вище зумовлює актуальність дослідження курсової роботи.

Об'єктом дослідження курсової роботи є законодавство України.

Предмет дослідження - громадянство України.

Метою курсової роботи є дослідження органів, які вирішують питання, пов'язані з громадянством України.

Мета роботи зумовлює виконання таких завдань:

дослідити громадянство України як правовий інститут;

охарактеризувати особливості набуття громадянства згідно законодавства України;

визначити повноваження державних органів щодо питань громадянства;

Методологічною основою є наукові методи, що ґрунтуються на вимогах об'єктивного та всебічного аналізу суспільних явищ політико - правового характеру. В основу методології дослідження покладено загальнотеоретичні принципи та підходи щодо визначення проблеми зміни громадянства України.

З цією метою використовується ряд загальнонаукових методів діалектичного пізнання: методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції, моделювання, абстрагування, прогнозування тощо.

У процесі розроблення проблеми використовувалося формально - логічний, системного підходу, системно - функціональний, структурно - функціональний, аналогії, порівняльно - правовий та інші методи дослідження.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ ІНСТИТУТУ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

1.1 Інститут громадянства. Загальні поняття про громадянство

Становище індивіда в суспільстві, відображене і закріплене в основному законі, визначається як конституційний статус особи. Його зміст насамперед виявляється в інституті громадянства, принципах і власне конституційних правах і свободах.

Сучасне поняття громадянства історично пов'язане з французькою революцією XVIII ст. Політико-правова концепція «вільного громадянина» прислужилася обґрунтуванню ліквідації феодального ладу, розвитку нових політичних та економічних відносин. Ця концепція заступила категорію підданства, яка за часів феодалізму позначала васальні відносини залежності окремого індивіда від держави, персоніфікованої в особі монарха. В наші дні категорія підданства іноді застосовується в державно-політичній практиці країн з монархічними формами правління. В розвинутих країнах за своїм юридичним значенням вона практично не відрізняється від громадянства і, по суті, лише фіксує відповідну форму правління.

Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідносин держави і особи. Стан громадянства створює взаємні права і обов'язки. Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй території, так і поза її межами, і може вимагати від нього виконання певних дій. Водночас громадянин може претендувати на захист своїх законних інтересів з боку держави або на їх захист від протизаконних дій самих державних органів. Тільки на основі громадянства особа наділяється всією повнотою конституційних прав і свобод. Зокрема, стан громадянства визначає обсяг її правоздатності у сфері відносин владарювання.

Найбільш поширеним у зарубіжній юридичній науці є визначення громадянства як особливого правового зв'язку між особою і державою, що породжує для них взаємні права і обов'язки. Конституційна теорія і практика розрізняє дві сторони громадянства -- державно-правову і міжнародно-правову. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін «державна належність», який означає, що між особою і державою існує юридичний зв'язок особливого характеру, але при цьому особа може і не бути громадянином. Особа, зв'язана державною належністю, політичне підвладна відповідній державі і має право на міжнародно-правовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов'язана гарантувати їй права і свободи у повному обсязі [7].

Поняття державної належності є ширшим за громадянство. Законодавство може визначати різні рівні такої належності, віднесені до різних категорій населення. Це, зокрема, має місце у Великобританії щодо населення її нинішніх і колишніх залежних територій, яке з тих чи інших причин зберегло відповідний правовий зв'язок. Разом з тим для повноправних громадян державна належність не створює додаткових прав і обов'язків. У цьому випадку зміст понять державної належності і громадянства збігається.

Подібний дуалізм стану громадянства відомий праву розвинутих країн, хоч у теорії терміни «громадянство» і «державна належність» розрізняють не завжди. У будь-якому випадку зміст цих термінів пов'язаний з юридичне встановленими правами й обов'язками, з певним співвідношенням між особою і державою, яке у конкретних випадках може бути різним. Водночас треба підкреслити, що для визначення самого сенсу громадянства важливим є не тільки сполучення прав і обов'язків особи і держави, а й наявність у особи (громадянина) окремих, конкретних прав, якими є політичні права і передусім виборче право. Останнє довгий час взагалі розглядалось як своєрідна ознака наявності стану громадянства.

Характеризуючи поняття громадянства, слід також вказати на сталість відповідного правового зв'язку, що виникає між особою і державою. Така сталість існує у просторі і в часі. У просторі вона насамперед виявляється в тому, що стан громадянства зберігається за особою і в разі виїзду її за кордон. Разом з тим деякі зумовлені цим станом права і обов'язки особи під час її перебування за кордоном фактично не реалізуються. Це не означає, однак, що особа втратила такі права. Окремі ж права та обов'язки особи реалізуються саме під час її перебування за кордоном.

Сталість громадянства виявляється в його безперервності. Безперервність громадянства означає його наявність з моменту набуття і до моменту припинення. Зміст стану громадянства рухливий і залежить від змісту відповідного законодавства, хоча сам стан при цьому залишається незмінним. Разом з тим ця незмінність не означає нерозривності громадянства. Сталість громадянства є головною ознакою, яка відрізняє його від правових зв'язків, що виникають між державою та іноземцями, які постійно або тимчасово мешкають на її території.

Рисою громадянства звичайно вважається також те, що воно грунтується на фактичному зв'язку особи і держави. Але ця риса не має абсолютного значення. Наявність у особи фактичного зв'язку з державою не завжди свідчить про те, що вона має громадянство. З іншого боку, існують випадки, коли громадянин втрачає зв'язок зі своєю державою, але зберігає громадянство.

Зміст конституційно-правового інституту громадянства виявляється при аналізі відповідного законодавства. Закони про громадянство і деякі конституції визначають порядок набуття і припинення громадянства.

Головним і об'єктивно найбільш реальним способом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства за народженням. Філіація пов'язана з моментом народження, а її зміст визначається двома принципами -- «права крові» і «права грунту». Однак у ряді країн Латинської Америки набуття громадянства у порядку філіації не має прямого відношення до моменту народження. Тут стан громадянства у відповідних випадках виникає з моменту повноліття і пов'язується з наявністю в особи політичних прав, насамперед виборчого права. З моменту народження в цих країнах особа лише набуває державної належності.

Історично першим був прийнятий принцип «права крові». Він становив ще принцип римського права. У феодальну епоху народження на території, підвладній конкретному суверену, призводило до встановлення правового зв'язку підданства. Звідси і виник принцип «права грунту», що домінував у Європі до кінця XVIII ст. «Право крові» знову набуло значення після його закріплення у французькому Цивільному кодексі 1804 p. (кодексі Наполеона).

Сучасне законодавство про громадянство переважної більшості країн встановило змішаний принцип, за яким домінуючим є «право крові», що узгоджується з елементами «права грунту». Так, за «правом грунту» визначається громадянство дітей, батьки яких невідомі. «Право грунту» зберігає домінуюче або рівне з «правом крові» значення в латиноамериканських країнах, а також у країнах, право яких історично походить від англійської правової системи.

Наявність у законодавстві різних підходів до визначення громадянства за народженням призводить до явища подвійного громадянства (біпатризму). Причинами такого явища також можуть бути розбіжність змісту законодавства різних країн про порядок набуття громадянства за волевиявленням, територіальні зміни тощо. Але нерідко тут головну роль відіграє саме наявність колізій між «правом крові» і «правом грунту» [10].

Конституції і законодавство про громадянство встановлюють різні строки укорінення. Звичайним є п'ятирічний строк, хоча в деяких країнах він сягає десяти років (Бельгія, Іспанія). У Скандинавських країнах строк укорінення визначений у сім років. З іншого боку, в латиноамериканських країнах цей строк дорівнює двом рокам. Водночас у більшості країн припускається можливість скорочення періоду укорінення. Наприклад, в Іспанії він може бути зменшений до п'яти років і навіть до двох років для осіб, які претендують на натуралізоване громадянство і зробили «значні послуги» цій державі. У Франції п'ятирічний строк укорінення може бути скорочений до двох років для тих, хто протягом цих двох років провчився у французькому університеті або іншому вищому навчальному закладі, «зробив або може зробити важливі послуги своїми талантом або здібностями». В Норвегії припускається можливість скорочення строку укорінення для громадян інших Скандинавських держав та Фінляндії.

З юридичної точки зору, умова укорінення пов'язується з так званим доміцилієм, який у даному випадку означає факт постійного проживання особи у відповідній країні, а також намір обрати її місцем свого постійного проживання, одруження і, як наслідок, натуралізації.

Законодавство й адміністративна практика визначають також інші умови, що обмежують можливості натуралізації. Серед них слід назвати наявність певного рівня матеріального добробуту, кваліфікації та професійної підготовки, повагу до закону, відсутність заборгованості щодо сплати податків тощо. Звичайною є вимога знання державної мови.

Однак навіть виконання всіх формальних вимог процедури натуралізації не гарантує набуття громадянства. Законодавство зарубіжних країн не визнає за особою права на натуралізацію. Натуралізація є дозвільною за своїм характером процедурою, пов'язаною з принципом державного суверенітету. В різних країнах цю процедуру здійснюють різні органи. Звичайно відповідні повноваження належать міністерству внутрішніх справ, але іноді вони віднесені до судових органів або до глави держави. Існують також і інші способи набуття громадянства, однак головними є філіація і натуралізація. Конституції багатьох держав встановлюють основи правової регламентації притулку. Окремі конституції встановлюють загальні засади правового режиму іноземних громадян.

1.2 Принципи громадянства України

Багато авторів зверталося до проблеми принципів громадянства, і тому питання виявлення принципів громадянства, характеристики їх змісту вже висвітлені у ряді наукових праць. Як слушно вказував В.Мелащенко, «повною мірою неможливо розкрити поняття громадянства в науці Конституційного права, якщо не розкрити принципи інституту громадянства України, так як принципи є тією основою, яка цементує, зв'язує воєдино різноманітні сторони громадянства. У своїй сукупності вони складають своєрідну систему, кожен з елементів якої є відображенням характеру і сутності громадянства».

Принципи громадянства України -- це висхідні засади, керівні ідеї, в яких відображається характер та сутність українського громадянства; вони являють собою певні закономірності, які дістали наукове усвідомлення, закріплюються в Конституції та чинному законодавстві України і становлять своєрідну систему, яка зв'язує воєдино різноманітні сторони громадянства України. Більшість авторів єдині в тому, що принципи громадянства не розрізнені, всі вони у своїй сукупності становлять певну систему. Щодо визначення цієї системи не існує єдиної точки зору. Різні автори по-різному класифікують принципи громадянства і відповідно утворюють різні групи принципів за різними кваліфікуючими ознаками.

На мій погляд слід погодитися з тими авторами, які вважають, що принципи громадянства не мають хаотичного, дозвільного характеру. Вони утворюють певну систему, яка одночасно характеризується як внутрішньою єдністю, так і різноманітністю груп принципів. Взагалі, в юридичній науці термін «система» застосовується для характеристики права, політичних організацій суспільства, органів держави та інших складних суспільних явищ. Система означає, з одного боку, цілісність та єдність даного явища, а з іншого, -- внутрішню структурну диференціацію його складових частин. Класифікація є одним із засобів аналітичного та синтетичного способів дослідження того чи іншого явища. Розподіляючи ціле на складові частини, аналіз допомагає виявити у різноманітності властивостей та сторін явища головне, найбільш суттєве, що становить їх основу. В процесі класифікації явищ, що досліджуються, розподіляючи ціле на складові елементи, необхідно мати на увазі ціле у всій його багатогранності. Все, це, на мою думку, необхідно брати до уваги при класифікації принципів громадянства України.

Аналіз правової літератури дозволяє зробити висновок про існування трьох груп принципів громадянства України.

Першою серед відповідних груп принципів науковці визначають групу принципів, які найчастіше називали загальними або загальними правовими чи політико-правовими принципами громадянства. Безумовно, є сенс виділяти подібну групу принципів громадянства України. Це ті основоположні принципи громадянства України, які підтверджують основні принципи нашого права. Загальні принципи громадянства виступають як структуроутворюючі елементи взаємовідносин особи і української держави.

До загальних принципів громадянства, а вони завжди є конституційними, на мій погляд, належать:

Принцип державного суверенітету, закріплений у ст. 1 Конституції: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава», у ст. 2, Конституції України, сказано, що «суверенітет України поширюється на всю її територію»[2].

Принцип демократизму, закріплений у ст. 1,3 Конституції України - «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави»[2].

Принцип інтернаціоналізму, закріплений у ст. 10 Конституції, в частині третій якої зазначається: «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України»; в ст. 11, де сказано: «Держава сприяє консолідації та .... розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України»; у ст. 24 Конституції, частина друга якої закріплює наступне положення: «Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, за мовними або іншими ознаками» тощо[2].

Принцип поєднання інтересів особи, держави і суспільства дістав свій прояв у ст. 3 Конституції України, а також у II Розділі Конституції «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина»[2].

Принцип пріоритетності норм міжнародного права, закріплений у ст. 9 Конституції України: «Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України»[2], а також у Законі України «Про громадянство України», який закріплює, що коли міжнародним договором встановлені інші правила, ніж ті, що містяться у даному Законі, то застосовуються правила міжнародних договорів[1].

Ці принципи, які закріплені в Конституції України, характерні для всієї системи конституційного права в цілому, і визначають місце інституту громадянства в системі конституційного права України. Але коли ми відносимо принципи, що закріплені в нормах конституційного права, до категорії провідних, то необхідно розрізняти принципи, які встановлені нормами поточного законодавства. Цей факт, до речі, став одним з критеріїв класифікації принципів громадянства України. Отже, одним з критеріїв класифікації принципів громадянства є рівень їх нормативного закріплення, але межі цієї класифікації досить умовні (як і будь-якої іншої систематизації принципів, властивостей, якостей суспільних явищ). Однак, на мій погляд, вона має наукове значення при аналізі громадянства як досить складного правового явища. Виходячи з викладеного вище, необхідно зазначити, що загальні принципи громадянства України в першу чергу закріплені в Конституції України -- чи прямо в нормах Конституції, чи проявляються в рамках змісту Конституції України. Але вони також проймають усе законодавство, знаходять свій вияв у змісті Закону України «Про громадянство України» 2001 року.

Віднесення зазначених принципів до загальних принципів громадянства України обумовлено також тим, що дані принципи, будучи за своєю природою конституційними, характеризують основи правового статусу особи в Україні, елементом якого є громадянство. Громадянство як інститут конституційного права України регулює основи відносин фізичної особи і української держави. В літературі стверджується думка, що конституційне право відіграє особливу роль у закріпленні правового становища людини і громадянина, оскільки до його предмета належить закріплення основ правового статусу особи. Важливою складовою частиною інституту, який закріплює основи правового статусу особи, є сукупність юридичних норм, що регулюють відносини, пов'язані з громадянством. Необхідно зазначити також, що конституційний статус людини і громадянина є однією із загальновизнаних складових частин конституційного ладу України. І відповідно деякі загальні принципи громадянства, будучи конституційними, включаються до числа тих принципів, які характеризують державний лад України. Як зазначає В.Погорілко, основні принципи державного ладу властиві як державі в цілому, так і окремим її інститутам. На мою думку, це стосується насамперед атрибутів механізму держави. Саме механізм держави як система її органів та інших елементів опосередковує собою «конституцію» держави у вузькому розумінні цього слова як організацію, будівництво та устрій держави. А відповідно до Конституції України, одним з основних елементів механізму нашої держави є громадянство України [10].

Громадянство є особливим правовим явищем, оскільки під громадянством розуміється, по-перше, об'єктивно існуючий правовий зв'язок фізичної особи та держави і, по-друге, -- конституційно-правовий інститут як сукупність правових норм, які регулюють відносини з приводу громадянства. Враховуючи цей факт, на мій погляд, громадянству (поряд із загальними принципами) властиві також особливі та спеціальні принципи.

Особливі -- це ті принципи, які характеризують громадянство як цілісний інститут права. Вони також, як правило, мають конституційний характер і регламентують увесь спектр правовідносин, які виникають з приводу громадянства України. Ця група принципів включає: принцип єдиного громадянства; принцип свободи вибору громадянства; принцип рівності громадян України; принцип невидачі громадян України іноземній державі; принцип захисту українських громадян, які перебувають за кордоном; принцип збереження громадянства України особами, які постійно проживають за кордоном.

Спеціальні принципи громадянства -- це ті принципи, які є спрямовуючими для певних підінститутів громадянства і є головними при регулюванні конкретних правовідносин, що виникають з приводу громадянства України. Ця група принципів включає : принцип правонаступництва; принцип невизнання подвійного громадянства; принцип територіальності; принцип “права крові” і “права ґрунту”; принцип дозвільного порядку виходу з громадянства України; принцип невизнання автоматичної втрати громадянства України; принцип невизнання позбавлення громадянина України громадянства.

В наукових працях, які стосуються питань громадянства України, як нам відомо, не зазначалось, що при визначенні належності до громадянства України (ст. 2 Закону) законодавцем застосовується в частині першій цієї статті -- принцип правонаступництва, а в частині другій -- принцип територіальності. На мою думку, ці принципи обов'язково мають бути включені до групи спеціальних принципів громадянства України. Отже, принципи громадянства не мають розрізненого характеру, а становлять певну систему, яка випливає з існування конкретних правовідносин і відповідних процедур з приводу визнання належності до громадянства України, набуття громадянства України та припинення громадянства України. Наведена класифікація запропонована, відповідно до конкретних правовідносин, які виникають між особою та українською державою з приводу громадянства згідно із чинними законодавством України про громадянство. І з цього приводу слід акцентувати увагу на тому, що загальні конституційні принципи громадянства характеризують інститут громадянства України в цілому, і кожний з принципів, які віднесені до групи загальних, дістають свій прояв у кожній з груп специфічних принципів.

Внутрішні зв'язки між елементами системи принципів громадянства України проходять в кількох напрямах. Так, наприклад, реалізація загальних принципів громадянства є підставою для реалізації особливих та спеціальних принципів. А у разі порушення чи обмеження реалізації будь-якого із спеціальних принципів громадянства відповідно відбувається порушення і загальних конституційних принципів. Необхідно зазначити, що групи особливих і спеціальних принципів дуже тісно пов'язані між собою. Особливі принципи виступають своєрідним засобом забезпечення стійкості та гарантованості спеціальних принципів громадянства.

Основоположна роль принципів громадянства України полягає в тому, що всі норми даного інституту повинні відповідати зазначеним принципам. Характер зв'язків держави і особи певною мірою залежить від тих керівних ідей, які покладені в основу інституту громадянства. І відповідно -- дотримання чи не дотримання принципів громадянства є одним з показників демократичності держави, її ставлення до прав людини. Принципи громадянства важливі не тільки для вираження наукової концепції, але й для практичної діяльності при вирішенні питань громадянства України, оскільки, на мій погляд, тенденція практики має бути у нерозривному зв'язку з науковими ідеями. Тобто принципи певною мірою повинні бути керівними ідеями і для практики. На жаль, на сучасному етапі розвитку нашої держави практична реалізація принципів громадянства не забезпечується на відповідному рівні. Можливо, цей факт можна пов'язати із загальною політичною та економічною ситуацією в Україні.

1.3 Розвиток законодавства про громадянство України

«В радянській літературі громадянство визначалось як особливий політико-правовий зв'язок особи з державою, який базується на юридичному визнанні державою даної особи своїм громадянином і який реалізується в поширенні на таку особу суверенної влади держави незалежно від місця проживання».

Ця концепція визначення громадянства була не дуже вдалою, тому що людина не належить державі, а також держава не є асоціацією людей. Громадянство - це стійкий юридичний зв'язок особи і держави.

Першими кроками на шляху становлення інституту громадянства України після проголошення незалежності нашої батьківщини став Закон “Про правонаступництвоУкраїни” від 22 вересня 1991р., у статті 9 якого закріплено, що “всі громадяни союзу РСР, які на момент проголошення незалежності України проживали на території України, є громадянами України”[4]. Одразу після цього закону було прийнято Закон України “Про громадянство України” від 8 жовтня 1991р. Указом Президента України від 31 березня 1992р. було затверджене “Положення про порядок розгляду питань, пов'язаних з громадянством України”. Цими нормативними актами вперше було визначено поняття громадянства України. Сформувалося коло осіб, які стали громадянами незалежної Української держави, визначився порядок набуття та припинення громадянства України.

У зв'язку з прийняттям Конституції України виникла необхідність приведення всіх нормативних актів у відповідність до Конституції. Верховна Рада України ухвалила нову редакцію Закону про громадянство України 16 квітня 1997р. Цей Закон набув чинності 20 травня 1997р. Відповідно до Закону “Про громадянство України” і в його розвиток 6 листопада 1997р. вийшов указ Президента України “Про заходи щодо поліпшення організації розгляду питань громадянства”.

Закон України “Про громадянство України” визначає громадянство України як “постійний правовий зв'язок особи та Української держави, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках”. Дане правове визначення дає змогу розкрити істотні ознаки громадянства України.

Не всякий правовий зв'язок особи з державою буде розглядатись як громадянство.

Відмінність правового зв'язку Української держави зі своїми громадянами та з іноземцями полягає насамперед у тому, що правовий зв'язок між громадянином України та Українською державою є стійкий, він виникає з моменту набуття особою українського громадянства і продовжується до її смерті (або припинення українського громадянства). Законодавство України виходить з того, що це двосторонній зв'язок, який може припинятися тільки у всановленому законом порядку і за наявності відповідних умов не в однієї, а в обох сторін. Стійкість правового зв'язку - одна з характерних рис громадянства України. Тобто цей правовий зв'язок не змінюється й не послаблюється від того, що громадянин виїжджає за межі своєї держави. Громадянство не змінюється під впливом зовнішніх факторів. Для набуття чи зміни громадянства необхідні дії, як певної особи, так і держави.

У визначенні громадянства України, яке дається в преамбулі Закону “Про громадянство” підкреслюється, що громадянство - правовий, а не фактичний стан.

Громадяни України незалежно від підстав і порядку набуття громадянства України мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Українська держава гарантує і захищає конституційні права і свободи своїх громадян та забезпечує виконання ними обов'язків перед суспільством.

Аналізуючи Закон про громадянство, необхідно звернути увагу на те, що у статті “Належність до громадянства України” законодавець користується терміном “належність”, тому що належність є однією з найважливіших характеристик громадянства України.

Громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення

незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на

території України;

2) особи, які на момент набрання чинності Законом України "Про громадянство України" ( 1636-12 ) (13 листопада 1991 року) постійно проживали в Україні, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, і які не є громадянами інших держав;

3) особи, які народилися або постійно проживали на території України, а також їх нащадки (діти, онуки), якщо вони на 13 листопада 1991 року проживали за межами України, не перебувають у громадянстві інших держав і до 31 грудня 2004 року подали у встановленому цим Законом порядку заяву про визначення своєї належності до громадянства України; ( Пункт 3 статті 2 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1614-III ( 1614-14 ) від 23.03.2000 )

4) особи, які набули громадянства України відповідно до цього Закону.

Проблема громадянства винятково важлива як для науки конституційного права, так і для практичної державно-правової діяльності. Громадянство є однією з істотних ознак державного суверенітету, а в суверенітеті української держави у свою чергу, міститься джерело існування і розвитку громадянства України. Громадянство, як суб'єктивне право людини, визнається в Україні невід'ємним правом людини. Тут законодавство про громадянство України виходить з вимог міжнародно-правових стандартів забезпечення прав і свобод людини.

Термін “громадянство” можна розглядати і як правовий інститут, тобто як сукупність правових норм, що охоплюють специфічну сферу суспільних відносин між особою та державою. За характером та значенням цей інститут має конституційний характер.

“В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.”. Цим законом і є Закон “Про громадянство України”.

Держава, реалізуючи свій суверенітет, визначає юридичні підстави, за якими та чи інша особа визнається громадянином України. Належність до громадянства

України забезпечує широке коло прав і свобод у різноманітних сферах життя. Певні з них викладено у розділі 2 Конституції України.

“Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними”.

Також належність до громадянства України є найважливішою передумовою обов'язку держави захищати в повному обсязі права і свободи своїх громадян не тільки на території держави, а й за її межами:

“Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі.”

“Документами, які підтверджують громадянство України, є паспорт громадянина України, а для осіб віком до 16 років - свідоцтво про народження.”[4]. Підтвердження громадянства України проводиться в індивідуальному порядку.

Дуже приємно, що на основі існуючого законодавства з'явився документ такого змісту: “Щодо проведення у вищих навчальних закладах України першої лекції в новому 2000/2001 навчальному році "Я - громадянин України" , v-307290-00, 21.07.2000.” Це дає велику надію, що наступні покоління знатимуть свої права та обов'язки ще зі шкільної лави і пишатимуться тим, що вони громадяни України.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ НАБУТТЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ГРОМАДЯНСТВА

2.1 Порядок і підстави набуття громадянства

Законодавство України, як і законодавство інших держав, закріплює порядок набуття громадянства відповідними категоріями осіб за наявності певних підстав, проте основними з них є набуття громадянства окремо дітьми за народженням (філіація) і дорослими (в порядку натуралізації), тобто внаслідок прийняття громадянства.

У ряді країн можливий також виключний порядок набуття громадянства (колективна натуралізація, оптація, тобто вибір людиною громадянства певної держави, реінтеграція -- поновлення у громадянстві).

Набуття громадянства за народженням дитини може здійснюватися на підставі таких принципів:

- за "правом крові" (jus sanguinis), коли береться до уваги громадянство батьків особи незалежно від місця її народження. "Право крові" діє не тільки під час народження дитини, а й може поширюватися на випадки, коли батьки неповнолітньої особи набувають інше громадянство;

- за "правом грунту" (jus soli), коли громадянство у даній державі надається будь-якій особі, яка народилася на її території, незалежно від громадянства або за обставин, пов'язаних з територією, з якою фізична особа має певні відносини. Територіальними факторами може бути й місце знайдення дитини, батьки якої не встановлені або невідомі.

Застосування кожного з цих принципів неоднакове. Перевага може надаватися одному з них або ж вони можуть поєднуватися. У законодавстві більшості держав пріоритетним вважається принцип "права крові", а принцип "права грунту" застосовується як додатковий, коли родинні зв'язки не дають змоги цілком певно визначити громадянство особи. "Право грунту", зокрема властиве законодавству США, латиноамериканських країн, в тому числі Кубі, а також Індії та ін.

В українському Законі зазначені принципи поєднуються, причому "право крові" превалює, а "право грунту" застосовується лише для дітей, батьками яких є особи без громадянства.

Відповідно до ст. 6 Закону України "Про громадянство України" громадянство України надається:

- за народженням;

- за територіальним походженням;

- внаслідок поновлення у громадянстві;

- внаслідок усиновлення;

- внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

- внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;

- у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

- внаслідок встановлення батьківства;

- за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України[1].

Закон передбачає різні варіанти набуття громадянства за народженням: від батьків -- громадян України; коли дитина народжена за межами України тощо. Визначається, що особа, яка має право на набуття громадянства України за народженням, вважається громадянином України з моменту народження. [3].

Заслуговує на увагу специфіка набуття громадянства за територіальним походженням.

Попередні закони достатньою мірою не визначали, які категорії фізичних осіб мають право за цією підставою набута громадянство.

Згідно зі ст. 8 Закону особа, яка сама або хоч би один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 р. на території, яка стала територією України відповідно до ст. 5 Закону України "Про правонаступництво України", а також на інших територіях, що входили до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української держави, Української Соціалістичної Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної республіки (УРСР)[4], є особою без громадянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України.

Найбільш поширеним способом набуття громадянства вважається так зване укорінення або набуття громадянства в порядку натуралізації, тобто надання органами державної влади громадянства особі, яка про це просить. При цьому, прийняття до громадянства даної країни тягне за собою втрату громадянства, набутого за народженням. Це стосується трьох категорій осіб: громадян іноземних держав, осіб без громадянства і осіб з невизначеним громадянством.

Натуралізація має два основні різновиди: індивідуальна і натуралізація внаслідок правонаступництва держав. Остання, як правило, відбувається в момент виникнення нової держави.

У свою чергу індивідуальна натуралізація поділяється на натуралізацію, яка базується на особистому виборі, і натуралізацію за законом. Остання являє собою юридичний наслідок одруження іноземця з громадянином даної держави, а також усиновлення, опіки, визнання батьківства тощо. Згадані вимоги, як уже зазначалося, відображено у ст. 6 Закону України "Про громадянство України". Законодавство всіх країн передбачає певні передумови натуралізації (досягнення повноліття, письмова заява, знання мови тощо).

Перш за все для подання заяви про натуралізацію вимагається досягнення певного віку, як правило повноліття, тобто 18 років, у ряді країн -- 21 року і більше (наприклад, у Греції і Бельгії). В Україні Законом цей вік визначено у 18 років.

Питанню натуралізації присвячена ст. 9 Закону "Прийняття до громадянства". Згідно з цією статтею іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотанням прийняті до громадянства України.

Умовами прийняття до громадянства України є:

- визнання і додержання Конституції України та законів України;

- зобов'язання припинити іноземне громадянство або не перебування в іноземному громадянстві (для осіб, які були громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони);

- зобов'язання припинити іноземне громадянство, підставою якого є письмово оформлена заява іноземця про те, що в разі набуття громадянства України він припинить громадянство іншої держави і протягом одного року з моменту набуття ним громадянства України подасть документ про припинення громадянства іншої держави до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України [5],[6].

Особи, які є іноземцями, мають взяти зобов'язання припинити іноземне громадянство і подати про це документ, виданий уповноваженими органами відповідної держави, до органу, що прийняв документи про прийняття їх до громадянства України, протягом року з моменту прийняття їх до громадянства України.

Якщо особа, маючи всі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання такого документа, з незалежних від неї причин не може його отримати або їй надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, вона подає декларацію про відмову від іноземного громадянства. Це правило не поширюється на осіб, які є громадянами держав, міжнародні договори України з якими дозволяють особам звертатися для набуття громадянства України за умови, якщо доведуть, що вони не є громадянами іншої договірної сторони.

Декларація про відмову від іноземного громадянства -- документ, в якому особа засвідчує свою відмову від громадянства іншої держави і зобов'язується не користуватися правами цієї держави і не виконувати обов'язків, пов'язаних з належністю до її громадянства.

Зобов'язання припинити іноземне громадянство не вимагається від іноземців, які є громадянами держав, законодавство яких передбачає автоматичне припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства іншої держави або міжнародні договори України з якими передбачають припинення особами громадянства цих держав одночасно з набуттям громадянства України, а також осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, та осіб без громадянства;

Наступна вимога до осіб, які бажають натуралізуватися, -- постійне проживання у країні протягом певного строку (наприклад, в Швейцарії -- 12 років, Австрії і Іспанії -- 10, в Італії, Фінляндії, Швеції та США -- 5 років).

При цьому можуть бути і додаткові вимоги. Так, відповідно до американського законодавства необхідно фізично перебувати у країні не менш як 2,5 року і проживати у штаті, в якому подано заяву, не менш як 6 місяців; у Швейцарії із загального строку в 12 років необхідно постійно проживати у країні 3 роки протягом 5 років, які передували поданню заяви.

В Україні згідно з Законом для набуття громадянства в порядку натуралізації необхідно безперервно проживати на законних підставах на території України протягом останніх 5 років. Безперервне проживання на території України -- це проживання особи в Україні, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік -- 180 днів. Не є порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд особи за кордон у службове відрядження, на навчання, у відпустку, на лікування за рекомендацією відповідного медичного закладу або зміна особою місця проживання на території України.

Ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України понад 2 роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад 2 роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті. Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на 3 роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадянства, -- на 3 роки з моменту одержання дозволу на проживання в Україні.

Отримання дозволу на постійне проживання в Україні не поширюється на осіб, які мають у паспорті зразка 1974 р. громадянина колишнього СРСР, відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

У громадянстві України не поновлюються особи, які втратили громадянство внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів.

Датою набуття громадянства України є дата реєстрації набуття особою громадянства України.

Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Закон України "Про громадянство України" також докладно регламентує порядок набуття дітьми громадянства України внаслідок усиновлення (ст. 11); набуття громадянства внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування (ст. 12); особою, визнаною судом недієздатною, внаслідок встановлення над нею опіки громадянина України (ст. 13); набуття громадянства України дитиною у зв'язку з перебуванням у громадянстві України її батьків чи одного з них (ст. 14); набуття громадянства дитиною внаслідок встановлення батьківства (ст. 15).

Передбачається також, що набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою (ст. 16 Закону).

2.2 Підстави припинення громадянства

Поряд з питаннями щодо набуття громадянства, Закон визначає і підстави припинення громадянства України.

Згідно зі ст. 17 громадянство України припиняється:

- внаслідок виходу з громадянства України;

- внаслідок втрати громадянства України;

- за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Закон визначає підстави і порядок виходу з громадянства України.

Громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кордон, може вийти з громадянства України за його клопотанням.

В Законі окремо визначено підстави виходу з громадянства України дітей. Якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з громадянства України, за клопотанням одного з батьків разом з батьками з громадянства України може вийти і дитина.

Якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є громадянином України, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням того з батьків, який вийшов з громадянства України.

У разі якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням.

Дитина також може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків, якщо вона виїхала на постійне проживання за кордон і її батьки вийшли з громадянства України.

За умови, якщо один з батьків виїхав разом з дитиною на постійне проживання за кордон і виходить з громадянства України, а другий залишається громадянином України, дитина може вийти з громадянства України разом з тим із батьків, який виходить з громадянства України, за його клопотанням.

Нарешті, за умови, якщо дитина виїхала на постійне проживання за кордон з одним із батьків і він вийшов з громадянства України, а другий є іноземцем чи особою без громадянства, дитина може вийти з громадянства України за клопотанням того з батьків, який вийшов з громадянства України.

Крім того, дитина, яка набула за народженням громадянство України, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків незалежно від місця проживання дитини.

Дитина, усиновлена подружжям, один з якого є громадянином України, а другий іноземцем, може вийти з громадянства України за клопотанням усиновителя, який є іноземцем.

Дитина, усиновлена іноземцями або особами без громадянства, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з усиновителів.

Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий уповноваженими органами іншої держави про те, що громадянин України набуде її громадянство, якщо вийде з громадянства України.

Вихід дітей віком від 15 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою.

Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка подала клопотання про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню.

Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України.

Втрата громадянства в країнах світу, тобто втрата правового зв'язку особи з даною державою, можлива з таких підстав: внаслідок виходу з громадянства за власним бажанням (експатріація); примусового позбавлення громадянства особи, яка набула його за погодженням (денаціоналізація); або примусового позбавлення громадянства натуралізованих осіб (денатуралізація).

Щодо позбавлення громадянства, то воно має персональний характер і звичайно є санкцією держави щодо особи, яка вчинила протиправну дію. Як правило, такий захід застосовується лише стосовно натуралізованих громадян, причому протягом досить невеликого строку після натуралізації (ФРН, Іспанія).

В Законі колишнього СРСР "Про громадянство СРСР" від 1 грудня 1978 р. позбавлення громадянства було передбачено ст. 18, в якій зазначалося: "Позбавлення громадянства СРСР може мати місце у виняткових випадках за рішенням Президії Верховної Ради СРСР, якщо особа вчинила дії, які ганьблять високе звання громадянина СРСР і завдають шкоди престижу або державній безпеці СРСР"[8].

В Україні згідно з ч. З ст. 2 Закону діє принцип неможливості позбавлення громадянина України громадянства України. Щодо втрати громадянства України, то відповідно до ст. 19 Закону, громадянство України втрачається, якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави.

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком випадків, якщо:

- діти при народженні одночасно з громадянством України набувають також громадянство іншої держави;

- діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набувають громадянство усиновителя;

- громадянин України автоматична набув громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцем;

- згідно із законодавством іншої держави її громадянство надано громадянину України автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави;

- якщо іноземець набув громадянство України і не подав документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

- якщо він набув громадянство України і скористався правами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

- якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

- якщо громадянин України без згоди державних органів України добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

2.3 Порядок визначення та зміна громадянства дітей

Українське законодавство про громадянство детально регламентує питання набуття дітьми громадянства України. Перш за все, це набуття громадянства за народженням, яке ми детально розглянули у третьому пункті плану.

Статті 14 і 15 Закону “Про громадянство України” закріплюють такі положення, щодо порядку визначення громадянства дітей:

- Дитина, яка народилася на території України від осіб без громадянства, які постійно проживають в Україні, є громадянином України.

- Дитина, яка перебуває на території України, обоє з батьків якої невідомі, є громадянином України.[1]

Статті 21 та 22 закріплюють, що: “у разі зміни громадянства батьків, внаслідок якої обоє стають громадянами України або обоє виходять з громадянства України, змінюється відповідно громадянство їх дітей, які не досягли 16 років.

Якщо відомий один із батьків дитини, то в разі зміни громадянства цієї особи відповідно змінюється громадянство дитини, яка не досягла 16 років. Якщо обоє батьків або один з батьків дитини, яка проживає на території України, виходять з громадянства України і при цьому не беруть участі у вихованні дитини, над якою встановлено опіку або піклування громадян України, дитина за клопотанням батьків, опікуна або піклувальника зберігає громадянство України.”[1]

...