1

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний технічний університет України

«Київський політехнічний інститут»

Факультет соціології і права

Кафедра публічного права

Реферат

з дисципліни «Міжнародне право»

на тему: Міжнародно-правові питання громадянства

Виконав: студент

Кузьменко Євгенія Ігорівна

Група СП-46

Науковий керівник

Гожій Ірина Олексіївна

Київ

2015 рік

План

Вступ

Інститут громадянства у міжнародному праві : договірно-правова база

Способи набуття та втрати громадянства

3. Проблеми громадянства у міжнародному праві

а) подвійне громадянство

б) безгромадянство

в) статус біженців та іноземців

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

У сучасному суспільстві, в міру демократизації міжнародних відносин та прогресивного розвитку міжнародного права, зростає роль індивідів, ширше - населення. Населення, будучи фундаментальним, необхідним елементом держави, було колись трактоване як всього лиш “придаток” території. Зараз населення - активний елемент, що сам вирішує згідно з визнаним у міжнародному праві принципом самовизначення народів про устрій своєї держави, політичний статус та шлях її розвитку. Під населенням частіше всього розуміють сукупність індивідів, які проживають на даний момент на території тієї чи іншої держави. У будь-якій державі основну частину населення становить особлива категорія фізичних осіб - її громадяни.

Інститут громадянства виник порівняно недавно. У феодальній державі, що, як відомо, грунтувалася на поділі населення на стани та на нерівних правах останніх, існував інститут підданства, який символізував повну залежність людини від влади монарха. Інститут громадянства сформувався у процесі буржуазних революцій під впливом теорії про природні й невідчужувані права людини, її рівні громадянські та політичні права в суспільстві. Починаючи з Декларації незалежності, прийнятої 4 липня 1776 р. 2-м Континентальним конгресом представників англійських колоній під час Війни за незалежність у Північній Америці 1775-- 1783 рр., держава почала визнавати людину вільним і рівноправним членом громадянського суспільства, активним учасником здійснення її суверенної влади.

Отже, інститут громадянства прийшов на зміну інституту підданства. Нині термін “підданство” застосовується лише у державах з монархічною формою правління (та й то не в усіх) і, як правило, у тому ж значенні, що й слово “ громадянство ”.

Розуміння людини як громадянина має надзвичайно важливе значення для характеристики її соціальної сутності, правового становища. Громадянство є тією підставою, яка дозволяє особі, що має статус громадянина, повною мірою прилучатися до політичного, економічного, правового та культурного життя суспільства і держави. Обсяг тих прав і свобод, якими особа може користуватися в окремій державі, а також обсяг обов'язків, покладених на неї цією державою, прямо залежать від наявності чи відсутності у особи статусу громадянина даної держави. Громадянські та політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи у повному обсязі надаються саме громадянам суверенної держави.

Звичайно, за суто правовим поглядом на населення як складовий елемент держави не можна забувати про інші дуже важливі аспекти проблеми: населення держави може бути однорідним та неоднорідним (з точок зору етнічної, культурної, мовної, релігійної та ін.), від цього залежать єдність та стабільність держави. Почуття патріотизму та національні почуття відіграють важливу роль у міжнародних відносинах, особливо коли народ бачить загрозу своєму існуванню чи своїй ідентичності. З іншого боку, залежно від економічної та демографічної ситуації та від власних інтересів, держави впроваджують у життя більш-менш ліберальну або обмежувальну політику набуття їх громадянства, ця політика значно впливає на розвиток міжнародного суспільства

1. Інститут громадянства у міжнародному праві: договірно-правова база

Основою правового статусу особи як одиниці населення як у державному, так і в міжнародному праві є громадянство. Громадян з державою поєднує стійкий правовий зв'язок, що проявляється у чітко визначених законодавством кожної країни взаємних правах та обов'язках. Громадяни мають певні права та обов'язки по відношенню до своєї держави, а держава забезпечує захист їх прав та інтересів як на своїй території, так і за її межами.

Поширеним і у вітчизняній, і у зарубіжній літературі є поняття громадянства як правового зв'язку людини з державою, що визначає взаємні права та обов'язки.

Термін “громадянство” походить від слів “град”, “городянин”. В англійській мові - “city” - “citizenship”. У німецькій мові “Bыrger” - не лише громадянин, а і міський житель. Пояснення - в тому, що перші республіки переймали досвід самоуправлінських міст. Зараз у документах для позначення громадянства використовується інший термін - “nationality” (англ.), “nationalitй” (франц.), “nazionalitб” (італ.). Що означає приналежність до держави. Справа в тому, що термін “nation” в іноземних мовах (англійській, французькій та ін.) означає не національність в етнічному значенні, як це є в українській мові, а “нація”, “народ”, “держава” у суспільно-політичному значенні. Однак у зв'язку з неточним перекладом в українській мові і вкорінилися такі назви, як, наприклад, “Організація Об'єднаних Націй” (замість “Організації Об'єднаних Держав” - адже членами ООН є не нації, а держави). Крім громадянства, вживається термін “підданство”, який раніше використовувався для позначення приналежності монархії. У теперішні часи цей термін звичайно рівнозначний терміну “громадянство”, або взагалі не вживається : в ряді монархій (наприклад, в Бельгії, Іспанії, Нідерландах) у конституціях і в законодавстві його замінив термін “громадянство”.

Загальна характеристика ролі та значення громадянства в міжнародному праві є за своєю суттю характеристикою співвідношення міжнародного та внутрідержавного права в галузі громадянства. Щоб з'ясувати це співвідношення, необхідно встановити, що являють собою справи, що входять у внутрішню компетенцію держави. Найбільш правильним буде негативне визначення: це справи, що не регулюються міжнародним правом.

Пункт 7 ст. 2 Хартії ООН формулює таке положення: “Дана Хартія ні в якій мірі не дає Організації Об'єднаних Націй права на втручання у справи, що по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави ”. Наведене вище формулювання успішне в тому значенні, що його можна застосувати і до питань, що перестали бути винятково внутрішніми. Наприклад, регулювання громадянства - питання внутрішнє, але у

випадку укладення між державами договору в цій галузі воно виходить за рамки суто внутрішнього питання відповідної держави і набуває міжнародного характеру такою мірою, в якій цього хочуть сторони договору.

Звичайні правові норми, що стосуються громадянства, як і загальновизнані принципи міжнародного права, безпосередньо не регулюють питання громадянства. Вони лише встановлюють правові рамки, в яких держава може, регулюючи власне громадянство, не зачіпати суверенітет інших держав. Держава “володіє виключною повновладністю для встановлення норм щодо набуття свого громадянства”, тобто встановлює в силу свого верховенства права громадянина, порядок набуття та втрати громадянства. Разом із тим все більший вплив на правовий статус громадянина має міжнародне право, перш за все це стосується норм про права людини та про юрисдикцію держав. Так, у Гаазькій конвенції про деякі питання, що стосуються колізії законів про громадянство зазначено, що закони про громадянство визнаються іншими державами лише ”в тій мірі, в якій вони відповідають міжнародним конвенціям, міжнародним звичаям та загальновизнаним принципам права по відношенню до громадянства”

Отже, оскільки кожна держава діє у сфері законодавства про врегулювання питань набуття та втрати громадянства самостійно, зіткнення (колізії) законів про громадянство різних держав є неуникненними. Найбільш реальним засобом ліквідування колізій та спорів, що стає їх наслідком, є укладання міжнародних договорів, тобто вироблення відповідних норм міжнародного права. Питання, про які йдеться в договорі, стають за своїм характером міжнародними, і у випадку дійсності договору на нього поширюється принцип pacta sunt servanda. Порушення ким-небудь із учасників договору його положень повинно розцінюватися як порушення норм міжнародного права. Тому вимога зацікавленої держави про виконання договірних норм, що стосуються громадянства, не може вважатися втручанням у внутрішні справи держави-порушника. Але оскільки договір пов'язує лише держав-учасниць, така вимога може бути пред'явлена лише однією стороною договору іншій. Внаслідок цього постає проблема усунення протиріч між державами, що належать до різних соціально-економічних систем, оскільки з питань громадянства заключено мало універсальних міжнародних договорів.

Держави переважно регламентують питання громадянства на основі регіональних угод. Окремі питання, такі, як усунення подвійного громадянства (біпатризму), включаються у договори про територіальні зміни, про захист національних меншин, про правову допомогу та правоздатність громадян держав-сторін, про військову службу та подвійне оподаткування.

Першою багатосторонньою конвенцією з питань громадянства була Конвенція про статус натуралізованих осіб, що відновлюють своє постійне місце проживання у державі походження, прийнята в Ріо-де-Жанейро у 1906 році. Учасниками конвенції є 11 американських країн, включаючи США. Вона встановлює правило про те, що повернення натуралізованої особи у державу попереднього громадянства спричиняє втрату натуралізації та реінтеграцію в попередній державі.

Перша спроба універсальної кодифікації питань громадянства була здійснена на Гаазькій конференції з кодифікації міжнародного права 1930 року. На цій конференції була прийнята Конвенція з деяких питань, що стосуються колізій законів про громадянство, яка підтвердила суверенне право держав визначати коло своїх громадян та зобов'язала інші держави поважати це право. Конвенція вступила в силу у 1937 році для 13 держав, що її ратифікували (Бельгія, Бразилія, Великобританія, Бірма, Норвегія, Польща, Канада, Австралія, Індія, Китай, Монако, Нідерланди, Швеція).

У 1936 році в Гаазі була прийнята нова багатостороння Конвенція з деяких питань, що стосуються колізій законів про громадянство, преамбула якої починається з декларативної заяви про те, що кожна особа повинна мати лише одне громадянство. Ця конвенція містила ряд статей, перейнятих від Гаазької конвенції 1930 року, і положення, яке грунтується на запереченні подвійного громадянства, що дає право державі громадянства особи здійснювати захист біпатрида проти держави, громадянством якого дана особа також володіє. Конвенція вступила в дію у 1937 році для 10 держав-учасниць (Бразилія, Канада, Китай, Великобританія, Індія, Голандія, Швеція, Норвегія, Польща, Монако).

Унікальним явищем в галузі міжнародно-правового співробітництва з питань громадянства слід вважати багатосторонню угоду, укладену в 1950 році між скандинавськими країнами - Швецією, Норвегією та Данією. Угода була укладена з метою полегшення натуралізації громадян однієї скандинавської країни в іншій та спрощення поновлення у громадянстві осіб, які втратили громадянство однієї держави-сторони через натуралізацію в іншій. Згідно з договором, місце народження і місце проживання в іншій скандинавській країні прирівнюється до народження чи проживання у власній державі; цей режим стосується лише осіб, що набули громадянства скандинавської країни через народження вже у другому поколінні, тобто якщо батьки цієї особи теж були громадянами з народження даної скандинавської країни віком від 21 до 60 років; до осіб, що мають 10-річну осідлість в іншій скандинавській країні і не піддавалися в той час кримінальному покаранню.

Угода була поновлена 15 січня 1969 року, коли до неї приєдналася Фінляндія. Новацією в угоді було визначення про те, що втрата громадянства через тривалу відсутність у країні громадянства не наступала, якщо особа протягом цього часу прожила сім років в іншій скандинавській країні. Також було відмінено 60-річну вікову межу, ценз осідлості скорочено до семи років. Таким чином, для громадян скандинавських країн-учасниць створено режим найбільшого сприяння.

Прикладом багатосторонньої угоди з питань громадянства є також Європейська конвенція про скорочення випадків множинного громадянства та про військову повинність у випадку множинності громадянства, підписана у 1963 році Австрією, Бельгією, Кіпром, Данією, ФРН, Францією, Норвегією, Швецією, Туреччиною і Великобританію. Згідно з цією конвенцією, яка вступила в силу у 1969 році, повнолітній громадянин денаціоналізується у первинній державі після натуралізації в іншій країні-стороні договору. Біпатридам (особам з подвійним громадянством) рекомендується вибір якогось одного громадянства. Визначення порядку регламентування питань державної приналежності залишається в компетенції законодавства держав-сторін. Особа повинна нести військову службу лише в тій державі, державною приналежністю якої вона володіє і на території якого постійно проживає, але їй надається певне право вибору. Внаслідок колізій законодавства країн Європейського союзу ця конвенція не призвела до усунення випадків біпатризму.

Для скорочення безгромадянства була 18 вересня 1954 року прийнята Конвенція про статус апатридів.

Статус осіб, що не є громадянами країни, у якій вони проживають, визначила резолюція Генеральної Асамблеї ООН 1985 року. Резолюція закріпила над іноземцями такі основні права, як право на життя та особисту недоторканість, право на свободу думки, совісті та релігії, право на рівність перед судами, трибуналами та інші.

Незважаючи на значну кількість регіональних норм, що регламентують питання населення, дуже мало цих норм цих актів набули авторитет загальновизнаних норм міжнародного права. Це стосується і тих небагатьох спроб кодифікації міжнародного права, зроблених під егідою ООН.

Розглянувши основні теоретичні підвалини інституту громадянства та договірно-правову базу, на якій даний інститут ґрунтується, можемо відмітити факт невеликої кількості міжнародних угод світового характеру, що відповідно спричиняє колізії законів про громадянство різних держав та міжнародного права. Щодо українського законодавства, то серед інституцій конституційного права нашої держави інститут громадянства є одним із найважливіших правових інститутів. У нормах вітчизняного законодавства, що регулюють цей інститут, в цілому відображені положення міжнародних документів з питань громадянства, а також враховано позитивний досвід законодавчого регулювання зазначених питань в інших державах.

2. Способи набуття та втрати громадянства

громадянство міжнародний право

Населення як складовий елемент держави вступає у складні правові зв'язки з іншими складовими елементами держави: територією та державною владою. В дійсності держава здісйнює власні повноваження щодо своїх громадян, навіть якщо вони знаходяться на території іноземної держави; таким чином територіальні повноваження держави, що надає їм притулок, та власні повноваження держави їхнього походження повинні бути узгоджені та взаємозалежні, саме міжнародному праву належить це здійснити. З іншого боку, повноваження держави передбачають визначення умов надання свого громадянства, але саме міжнародне право визначає умови протиставлення цього громадянства іншим державам. Таким чином, суверенітет держави щодо її громадян постає як сукупність повноважень, регламентованих міжнародним правом.

Ми розглянемо в загальних рисах ці складні питання, водночас аналізуючи деякі особливі ситуації, які змінюються залежно від різновидів національного законодавства та чинних договорів.

Набуття громадянства

Правове регулювання порядку надання громадянства у різних державах має свої особливості, оскільки всі питання, пов'язані з цим, регулюються тими ж державами. Це не означає, що вони можуть довільно встановлювати порядок набуття громадянства, не зважаючи на загальновизнані принципи міжнародного права та міжнародні звичаї. Основним і найбільш поширеним способом набуття громадянства є філіація, або набуття громадянства в силу народження. Згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права, кожна дитина має право на громадянство. Дане положення міститься у принципі 3 Декларації прав дитини 1959 року і в п. 3 ст. 24 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року. Отже, згідно із сучасними нормами міжнародного права, дитина ні при яких умовах не повинна залишитися апатридом (особою без громадянства).

Філіація може здійснюватися на основі двох основних принципів: “права крові” (jus sanguinis) та “права ґрунту” (jus soli).

Принцип права крові полягає в тому, що дитина, народжена від осіб, котрі є громадянами певної держави, автоматично визнається громадянином останньої. У випадку різного громадянства батьків питання вирішується за їхньою домовленістю. Якщо батьки не домовилися, то народжена в шлюбі дитина набуває громадянство батька, позашлюбна - матері. Цей принцип закріплено у законодавстві більшості держав. Відповідно до принципу права ґрунту, громадянство у даній державі надається будь-якій особі, яка народилася на її території, незалежно від громадянства батьків.

Сучасне законодавство більшості країн, в тому числі і українське, передбачає змішану систему, при якій переважаюче значення права крові поєднується з певним впливом права ґрунту. Право крові практично у чистому вигляді діє зараз лише в скандинавських країнах, де право ґрунту застосовується виключно до дітей, батьки яких невідомі. Право ґрунту зберегло переважаюче значення у країнах англо-американської системи загального права, а також в окремих латиноамериканських країнах, наприклад, в Аргентині та Кубі. Проте воно завжди в якоюсь мірою доповнюється правом крові (зазвичай по відношенню до дітей громадян відповідних країн, що народилися за кордоном). Держави прагнуть ввести у своє законодавство норми, обмежуючі можливість набуття їхнього громадянства особами, народженими від змішаних шлюбів. Це диктується різними міркуваннями, зокрема небажанням сприяти набуттю своїми громадянами ще й іноземного громадянства, тобто подвійного громадянства, що може призвести до ускладнень у міждержавних відносинах.

Вибір державою того чи іншого принципу набуття громадянства головним чином обумовлюється її політикою у демографічній сфері. Якщо держава зацікавлена у швидкому зростанні кількості своїх громадян, вона закріплює у своєму законодавстві обидва зазначені принципи.

Отже, набуття громадянства за народженням має місце в силу самого факту народження людини і не залежить від вияву її волі. Лише в деяких правових системах, наприклад у Франції, особа від змішаного шлюбу може самостійно вибирати громадянство після досягнення повноліття.

Слід відзначити, що в галузі набуття громадянства за народженням не існує ані загальновизнаних норм міжнародного права, ані однакової практики держав. Тому в силу колізій законодавства різних держав саме в цій галузі виникає найбільша кількість випадків біпатризму.

Такими, що ущемлюють інтереси інших держав видами філіації є розширене застосування: 1) права ґрунту щодо дітей офіційних представників іноземних держав, народжених на території даної держави, як це практикується, наприклад, в США; 2) права крові до безкінечного числа поколінь дітей, народжених у громадян певної країни, які постійно проживають за кордоном та які втратили будь-який реальний зв'язок з батьківщиною. Даний недолік характерний для багатьох правових систем.

Наступним найбільш поширеним способом набуття громадянства є так зване укорінення, або натуралізація. Раніше говорилося про натуралізацію в широкому значенні, що охоплює всі способи набуття громадянства після народження (шлюб, усиновлення, оптація, поселення, вступ на державну службу). У вузькому значенні (яке використовується у більшості випадків) натуралізація означає прийом у громадянство за заявою. Натуралізація - акт добровільний. Примусове надання громадянства суперечить міжнародному праву, і спроби його здійснити завжди викликали ноти протесту. Практика знає такі випадки. Наприклад, деякі латиноамериканські країни у минулому столітті намагалися в примусовому порядку автоматично надати іноземцям, які проживали тривалий час на їхній території, своє громадянство.

Натуралізація розподіляється на два основні види: індивідуальна за заявами та натуралізацію в силу правонаступництва держав. В силу правонаступництва держав нове громадянство виникає в результаті національно-визвольних революцій, розділення або об'єднання держав, у випадку територіальної цесії або анексії, а також при автоматичній зміні громадянства при трансферті. М. М. Аваков зазначає, що “питання про вплив при правонаступництві суверенітету на громадянство жителів держави-попередника є одним із найважливіших”. На виникнення нового суб'єкта міжнародного права в результаті національно-визвольної революції як на причину виникнення громадянства вказав Ч. Хайд. Він справедливо стверджував, що набуття громадянства в силу правонаступництва не є видом колективної натуралізації. Громадянство в такому випадку виникає безпосередньо в результаті появи нового суб'єкта міжнародного права.

Існує два види індивідуальної натуралізації: натуралізація, що не поширюється на дітей та партнерів по шлюбу, передбачена, наприклад, в Конвенції про громадянство, укладеній в Монтевідео у 1933 році, та індивідуальна натуралізація, що поширюється на малолітніх дітей особи, що натуралізується.

В окремих країнах законодавство крім звичайної натуралізації передбачає також набуття громадянства шляхом реєстрації. У Великобританії цей вид набуття громадянства передбачається для громадян англійських заморських територій та для дітей англійських громадян, які народилися за кордоном. Але це не самостійний спосіб набуття громадянства, а лише вид полегшеної натуралізації, передбаченої законодавством деяких країн. Набуття громадянства шляхом реєстрації міжнародним правом не регламентується.

Процедура прийому в громадянство цілком визначається внутрішнім законодавством держави. Можна виділити, принаймні, чотири види процедур натуралізації:

натуралізація, здійснювана вищими органами державної влади;

натуралізація, здійснювана органами державного управління: урядом або центральними галузевими органами державного управління (звичайно відомствами внутрішніх справ);

натуралізація, здійснювана місцевими органами державної влади (трапляється дуже рідко);

судова натуралізація (також не дуже поширена).

Різновидом натуралізації є передбачуваний законодавством деяких країн спрощений порядок набуття громадянства певними категоріями осіб шляхом реєстрації (якщо тільки мова не йде про підтвердження свого громадянства), усиновлення, в результаті вступу в шлюб. Два останніх способи називають деколи сімейним порядком набуття громадянства. До нього відноситься і автоматична натуралізація неповнолітніх дітей у зв'язку з натуралізацією батьків.

Надання громадянства у порядку натуралізації має певні особливості. Як правило, натуралізація здійснюється на основі вільного волевиявлення особи, наслідком чого стає припинення її попереднього громадянства. Однак цього недостатньо. Така особа має відповідати вимогам законодавства щодо натуралізації певної країни. У законодавстві більшості держав такими вимогами є:

досягнення особою повноліття;

письмова заява особи;

володіння мовою даної країни;

ценз осілості, тобто певний мінімум часу проживання особи у даній державі.

Умова про необхідний фактичний зв'язок з державою або осілість міститься у ряді міжнародних угод, наприклад у деяких договорах версальської системи (ст. 51 договору Нейі 1919 р., в певній мірі - ст. VI Вашингтонської угоди з питань громадянства між американськими державами 1923 р.). Вимога осілості строком від 5 до 10 років закріплена в Конвенції ООН про скорочення безгромадянства 1961 року.

Крім визначених в законі заходів, натуралізація часто обмежується і різноманітними цензами, закріпленими судовими прецедентами, як в США, або існуючою судовою практикою державних адміністративних органів, як у Швеції.

У багатьох країнах законодавство в якості умови натуралізації передбачає складення присяги на вірність державі. Такий принцип передбачений законодавством Великобританії і США, де нараховуються лише поодинокі випадки, коли суд з релігійних причин дозволив ухилитися від принесення певних частин присяги (справа Беттл 1974 р.). Необхідність принесення присяги міжнародно-правовими нормами не закріплена.

Деколи законодавство передбачає можливість надання громадянства особам, що знаходяться за кордоном. Така можливість передбачена законом Ізраїлю про громадянство 1971 р. Але в загальному вважається, що закони про натуралізацію не діють по відношенню до осіб, які знаходяться на території іншої держави.

Надання почесного громадянства, на відміну від натуралізації, здійснюється за ініціативою компетентних органів держави, а не за проханням зацікавленої особи. Зазвичай такий вид громадянства надається за особливі заслуги перед державою.

Оптація (вибір громадянства) не завжди виступає в якості способу набуття громадянства. Наприклад, можливість оптації передбачається в конвенціях про подвійне громадянство. Якщо громадянин якої-небудь держави має одночасно ще іноземне громадянство, то йому може надаватися право оптувати одне із них, відмовившись тим самим від іншого. Громадянства в цьому випадку він не набуває, оскільки тут оптація спричиняє лише втрату одного з громадянств. Однак у деяких випадках оптація виступає як самостійний спосіб набуття громадянства. Таку роль вона відіграла, наприклад, у відповідності з радянсько-польською угодою про репатріацію від 25 березня 1957 року, за умовами якої репатріанти із СРСР в ПНР з моменту перетинання радянсько-польського державного кордону втрачали громадянство СРСР і отримували громадянство ПНР.

І, нарешті, ще одним із способів набуття громадянства є реінтеграція, або поновлення громадянства. При певних обставинах приймаються спеціальні законодавчі акти про особливий порядок відновлення громадянства. У деяких країнах можливість відновлення громадянства передбачена в загальному, а не в спеціальному законодавстві про громадянство. В цьому випадку відновлення громадянства не виступає як самостійний спосіб набуття громадянства, а є лише спрощеною натуралізацією.

Втрата громадянства

З проблемою набуття громадянства тісно пов'язане питання про підстави і порядок його припинення.

Можна виділити три форми втрати громадянства:

автоматична втрата громадянства;

вихід з громадянства;

позбавлення громадянства.

Особа також може втратити громадянство і в силу положень міжнародного договору.

Автоматична втрата громадянства у вітчизняній практиці зустрічається лише у міжнародних угодах та у спеціальних законодавчих актах, в той час як в США це типова форма втрати громадянства. У США існує так звана доктрина свободи експатріації. Якщо яка-небудь особа, що має американське громадянство, натуралізувалася за кордоном, вона автоматично його втрачає. У законодавстві США встановлені і інші підстави автоматичної втрати громадянства (наприклад, у випадку участі американського громадянина у виборах в іноземній країні).

Відома практика масового позбавлення громадянства за політичну діяльність. Після жовтневого перевороту в Росії на цій підставі було позбавлено громадянства близько двох мільйонів чоловік. Масовість цього явища викликала протести інших держав, деякі з них відмовилися визнати законну силу актів Радянської держави як таких, що суперечать міжнародному праву. Аналогічна ситуація мала місце у 1941 році, після видання Німеччиною 11-го декрету про імперське право громадянства, що позбавив громадянства німецьких євреїв, які проживали за кордоном.

В останні десятиліття спостерігається тенденція до обмеження права держави позбавляти громадянства. Так, в Швейцарії громадянин у принципі не може бути позбавленим громадянства. Винятком є випадок, коли швейцарець, маючи подвійне громадянство та проживаючи за кордоном, наніс значні збитки авторитетові та інтересам Швейцарії. Ця можливість часто використовувалася в роки Другої світової війни. В ряді держав можливість позбавлення громадянства не передбачена законом (Данія, Китай, Японія, Ефіопія та ін.). У деяких державах така можливість передбачена лише щодо натуралізованих громадян, причому протягом порівняно нетривалого часу після цього. Наприклад, австрійський Закон про громадянство, який допускає позбавлення громадянства натуралізованих громадян, забороняє це робити після закінчення шести років з часу натуралізації.

Ряд норм щодо втрати громадянства міститься в Конвенції про скорочення безгромадянства 1961 р. Якщо закон держави передбачає втрату громадянства внаслідок якої-небудь зміни в особистому статусі, як-от: вступ у шлюб або його припинення, узаконення, визнання або усиновлення, така втрата ставиться під умову набуття іншого громадянства (ст. 5).

Громадянин не втрачає свого громадянства в результаті виїзду, тривалого проживання за кордоном, нереєстрації або іншої схожої причини, якщо в результаті втрати він стане особою без громадянства.

Конвенція допускає можливість втрати громадянства особою, що протягом тривалого періоду проживає за кордоном, але встановлює, що тривалим вважається проживання не менше семи послідовних років. Це правило встановлено, щоб по можливості уникнути випадків зловживання громадянством, коли його набувають з міркувань тієї чи іншої вигоди, не збираючись встановлювати реальний зв'язок із відповідною країною.

Конвенція 1961 р. закріпила загальне правило, згідно з яким держава не повинна позбавляти особу громадянства, якщо в результаті цього вона стає особою без громадянства. Разом з тим державі надано право робити певні винятки з цього правила, якщо вона зробить відповідне застереження в конвенції. У такому випадку закони держави можуть передбачити право позбавляти громадянства за одною або декількома підставами:

а) ігноруючи пряму заборону держави, особа надає або надавала послуги іншій державі, або отримала чи продовжує отримувати від неї винагороду;

б) поведінка особи наносить суттєву шкоду життєвим інтересам держави;

в) особа зробила заяву про вірність іншій державі.

Позбавлення громадянства у таких випадках може бути оскаржене в судовому порядку.

Недопустимим є позбавлення громадянства за расовими, етнічними, релігійними або політичними підставами (ст.9 ). Неправомірною є і відмова у набутті громадянства за цими підставами. Проте масові випадки такого характеру мають місце, наприклад, у прибалтійських республіках щодо російськомовного населення.

Питання позбавлення громадянства порівняно слабо розроблені в сучасних міжнародних нормах. Стаття 8 Конвенції про скорочення безгромадянства 1961 року не рекомендує державам застосовувати позбавлення осіб громадянства, якщо таке позбавлення робить їх апатридами. Однак ця норма не є загальновизнаною. Слід нагадати про те, що ст. 15 Загальної декларації прав людини проголошує: “Ніхто не може бути свавільно позбавленим свого громадянства“. Хоча декларація не є джерелом міжнародного права, вона має впливовий моральний авторитет. У Конвенції 1961 року вказано, що “держава не повинна позбавляти громадянства… за винятком випадків, коли вона діє у відповідності із законом“.

3. Проблеми громадянства у міжнародному праві

Право держав самостійно регулювати власне громадянство не може, звичайно, забезпечити повну узгодженість законів про громадянство різних держав одне з одним. У ряді випадків між ними неминуче виникають колізії. Результатом цих колізій є подвійне громадянство (біпатризм) та безгромадянство (апатризм). Джерелами подвійного громадянства можуть бути колізії законів про набуття громадянства в силу народження, натуралізації і т.д. Джерелами безгромадянства є колізії законів про набуття та втрату громадянства. Необхідно зазначити, що колізії законів про громадянство є лише потенційним джерелом біпатризму та апатризму. Проблема практично виникає лише в процесі застосування вказаних законів до конкретних осіб.

а) Подвійне громадянство

Грандіозні міграційні процеси, що відбувалися протягом останньої чверті двадцятого століття в країнах Західної Європи та Північної Америки призвели до значного росту кількості осіб, що мають громадянство двох і більше держав, або, іншими словами, осіб з подвійним чи множинним громадянством. Поступово подвійне громадянство стає звичайним явищем в цих країнах. Звичайно, імміграція не породжує автоматично подвійне громадянство. Переважна більшість іммігрантів набуває подвійне громадянство за законами країн імміграції. Деякі країни пропонують можливість набуття подвійного громадянства мігрантам другого покоління. Поширення подвійного громадянства стимулюється також характерним для останніх десятиріч переміщенням біженщв. Адже ця категорія осіб, як правило, натуралізується частіше у порівнянні з іншими переселенцями і від них не завжди вимагаєгься обов'язкова відмова від попереднього громадянства, як попередня умова натуралізації.

Отже, з часом країни стають більш терплячі до такого явища, як подвійне громадянство. Однак і до цих пір ставлення до цієї проблеми з боку держав є неоднозначним. Зокрема, в Західній Європі спостерігаються три різні підходи до подвійного громадянства: 1) деякі країни застосовують принцип єдиного громадянства; подвійне громадянство не допускається; відсутність винятків (наприклад, до недавнього часу Німеччина), 2) деякі країни застосовують загальний принцип єдиного громадянства, але допускають винятки (більшість західноєвропейських країн), 3) деякі країни дозволяють мати подвійне громадянство чи громадянство більше ніж однієї країни (Франція, Великобританія, Іспанія та ін.).

Подвійне громадянство - юридичний стан, коли особа одночасно володіє громадянством двох і більше держав.

Одним із способів виникнення подвійного громадянства є колізія “права крові” та “права ґрунту”. Так, дитина, народжена у батьків-іноземців на території держави, де домінує право ґрунту, крім набуття громадянства батьків по праву крові, отримує також громадянство тієї держави, на території якої вона народилася. Право ґрунту, згідно Віденської конвенції про дипломатичні відносини 1961 року та Віденської конвенції про консульські відносини 1963 року, не розповсюджується лише на дітей іноземних дипломатів і консулів.

Біпатризм виникає і незалежно від місця народження дитини від змішаного шлюбу, якщо законодавство країни матері або батька містить правило, згідно якого право крові діє і тоді, коли один з батьків володіє громадянством даної держави. Якщо така дитина народжується на території третьої держави, де діє право ґрунту, то вона в силу народження отримує і третє громадянство. Причому при наявності відповідних доказів така особа в принципі може передати всі ці громадянства по праву крові своїм дітям.

Подвійне громадянство може виникнути у жінки при вступі у шлюб з іноземцем, якщо вітчизняне законодавство не позбавляє її громадянства після вступу у шлюб, а законодавство країни чоловіка автоматично надає їй громадянство чоловіка.

Принцип невизнання подвійного громадянства прямо виникає із статті 3 Гаазької конвенції 1930 року. Однак визнаної міжнародно-правової норми, забороняючої або навіть обмежуючої застосування державами принципу невизнання подвійного громадянства, не існує.

Усунення подвійного громадянства можливе як за допомогою внутрідержавних, так и міжнародно-правових засобів.

Серед внутрідержавних способів скорочення біпатризму зазначимо:

Надання біпатридам права відмови від одного із своїх громадянств (оптація).

Негативна оптація. У випадку народження дитини у іноземців, один з яких народився в цій країні, ця дитина отримує громадянство даної країни. Але після досягнення повноліття така особа має право відмови від громадянства цієї країни протягом певного строку.

Законодавство ряду держав встановлює кількість поколінь осіб, постійно проживаючих за кордоном, які можуть передати дітям своє громадянство по праву крові. Визначаються також умови втрати громадянства особами, народженими за кордоном.

Практично в усіх державах основною характерною рисою громадянства вважається лояльність особи по відношенню до своєї держави. Порушенням цієї лояльності є вступ на державну або військову службу іноземної держави або натуралізація в іноземній державі з власної волі, що спричиняють експатріацію у країні первинного громадянства.

Для скорочення випадків набуття множинного громадянства по праву крові при змішаному шлюбі законодавство деяких держав наділяє дітей від такого шлюбу громадянством по праву крові батька.

В абсолютній більшості правових систем введено принцип, згідно якого вступ у шлюб з іноземцем не впливає на громадянство жінки.

Міжнародно-правовим засобом усунення біпатризму є укладення договорів, в яких застосовуються наступні правові принципи:

У випадку набуття громадянства іншої країни-учасниці договору первинне громадянство вважається втраченим.

Перед натуралізацією у державі-стороні договору є необхідним отримання дозволу про вихід із громадянства іншої держави-сторони.

Дитина втрачає первинне громадянство при усиновленні (ст. 17 Гаазької конвенції 1930 року).

Критерієм визначення громадянства біпатридів є доміцилій.

Дія права ґрунту не поширюється на дітей іноземних дипломатів та консулів.

Діти отримують громадянство батька, а при роздільному проживанні батьків - матері.

Усі договори про подвійне громадянство можна поділити на такі, що усувають наслідки подвійного громадянства, тобто ліквідують не причину, а наслідки зіткнення інтересів держав в області громадянства, і договори, направлені на ліквідацію подвійного громадянства як такого.

б) Безгромадянство

Безгромадянство (апатризм, аполідизм) це правовий стан особи, який характеризується відсутністю будь-якого громадянства. Термін “особи без громадянства” кваліфікується по-різному. Так, Закон України про громадянство містить положення, що “особи, які проживають на території України і не є громадянами України та не мають доказів своєї належності до громадянства іноземної держави, вважаються особами без громадянства”. Конвенція про статус апатридів від 28 вересня 1954 року в якості апатрида визначає особу, “яка не розглядається громадянином якою-небудь державою в силу її закону”.

Безгромадянство може бути абсолютним та відносним. Абсолютне безгромадянство - безгромадянство з моменту народження; відносне - в результаті втрати громадянства.

Особи без громадянства не повинні бути безправними. В принципі їхній правовий статус визначається внутрішнім законодавством держави, на території якої вони проживають. Усі держави зобов'язані поважати основні права людини та у відповідності з цим забезпечити для осіб без громадянства відповідний режим. У кожній державі він, однак, має свої особливості. В Україні статус осіб без громадянства в принципі прирівнюється до статусу іноземців. Стаття 26 Конституції України проголошує, що “іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом”.

Осоновною причиною виникнення безгромадянства є так звані “негативні колізії” національних законодавств про громадянство. Такі колізії трапляються, коли одна держава позбавляє особу свого громадянства і їй не надається можливість отримати громадянство іншої держави. Апатризм також може виникнути при виході особи з громадянства однієї держави за власною ініціативою і неможливості набуття нею громадянства іншої держави.

Безгромадянство може виникнути у дітей осіб без громадянства, а також у дітей громадян держави, у якій набуття громадянства в силу народження визначається правом ґрунту (Аргентина), якщо така дитина народилася на території держави, де даний вид набуття громадянства визначається виключно правом крові (Швеція). У певних випадках апатризм може виникнути внаслідок територіальних змін.

Безгромадянство, без сумніву, являє собою негативне явище, оскільки основою існування держави є наявність міцного політико-правового зв'язку з певною сукупністю осіб, що проживають на території цієї держави. Відсутність громадянства ставить апатридів у менш вигідне правове становище порівняно із громадянами держави, на території якої вони проживають, оскільки апатриди у всіх правових системах обмежені у певних, в першу чергу політичних, правах. Крім того, правовий статус осіб без громадянства ущемлений тим, що вони не можуть претендувати на захист якоїсь держави. Однак зараз в якості міжнародно-правового звичаю утвердилася норма, згідно з якою апатридів у міжнародному спілкування захищають держави, на території яких вони мають постійне місце проживання.

28 вересня 1954 р. в ООН була прийнята Конвенція про статус апатридів, яка вступила в силу у 1960 році. Ця Конвенція поширюється на осіб, які користуються захистом та покровительством Верховного комісара ООН у справах біженців. Вона в принципі передбачає встановлення в країнах-учасницях Конвенції для осіб без громадянства режиму іноземців. Конвенція містить ряд спірних положень, тому країни-учасниці приєдналися до неї з великою кількістю застережень. Зокрема, особливістю Конвенції є те, що вона містить положення, які передбачають створення міжнародного органу, в який можуть звертатися безпосередньо апатриди із жалобами на невиконання учасниками Конвенції її постанов. За рішенням Генеральної Асамблеї ООН функції згаданого органу покладені на Верховного комісара ООН у справах біженців.

У 1961 році ООН прийняла Конвенцію про скорочення безгромадянства (вступила в силу 31 грудня 1975 року). Цілями даної Конвенції є встановлення сприятливого режиму для набуття апатридами громадянства держави постійного проживання та ліквідації можливостей отримання особою статусу апатрида при експатріації. Конвенція орієнтується на переважний вплив права ґрунту, в силу якого діти апатридів повинні набувати громадянство за місцем народження. Діти невідомих батьків, знайдені на території держави, отримують громадянство за правом ґрунту. Втрата громадянства жінкою при укладенні шлюбу обумовлюється набуттям нового громадянства. Конвенція допускає відмову від громадянства та відкидає принцип позбавлення особи громадянства, якщо внаслідок цього вона стає апатридом. Але позбавлення особи громадянства, набутого обманним шляхом, визнається правомірним. На випадок територіальних змін Конвенція встановлює обов'язок держав передбачити в угодах про передачу території гарантії від виникнення безгромадянства.

Міжнародне право в немалі мірі сприяло покращенню правового статусу осіб без громадянства, який наближається до статусу іноземців. Проте це ще не означає права на дипломатичний захист зі сторони вітчизняної держави, яким володіють іноземці, а також прав, передбачених договорами з їхньою країною. Однак і в цьому відношенні спостерігається тенденція до визнання права держави на дипломатичний захист постійно проживаючих у ній осіб без громадянства.

в) Статус біженців та іноземців

Війни між державами і конфлікти неміжнародного характеру, політичні переслідування спричиняють масові переходи населення в інші країни. Тому стало необхідним врегулювання правового статусу біженців, оскільки часто вони опинялися у безправному становищі. Перші акти були прийняті після Першої світової війни. Зараз основним актом є універсальна Конвенція ООН від 28 липня 1951 року.

Біженець - це особа, яка в силу обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідування у зв'язку з расовою чи релігійною приналежністю, громадянством, політичними переконаннями знаходиться поза межами країни свого громадянства і не може або не хоче користуватися захистом цієї країни.

Із вищезазначеного видно, що до вказаної категорії не відносяться так звані “економічні біженці”, які покидають свою країну з економічних міркувань. Не може претендувати на статус біженця особа, що здійснила злочин проти світу, військовий злочин або злочин проти людства; що здійснила раніше важкий злочин неполітичного характеру.

Взагалі держава зобов'язана надати біженцям статус, яким користуються іноземці взагалі. Що ж стосується урядової допомоги, то вони прирівнюються до місцевих громадян. Заборонено накладати кару за біженця за незаконний в'їзд. Держави по можливості полегшують асиміляцію біженців. Особливе значення має правило про недопустимість висилки біженців у країну, в якій їхньому життю або свободі загрожує небезпека.

Верховний комісаріат з питань біженців, що належить до Організації Об'єднаних Націй, стежить за застосуванням Конвенції 1951 року та надає біженцям гуманітарну допомогу.

Режим іноземців встановлюється внутрішнім законодавством держав із урахуванням їхніх міжнародних зобов'язань.

Існує два визначення поняття іноземця. Одне з них носить загальний, теоретичний характер: іноземець - особа, яка знаходиться на території будь-якої держави та має громадянство іншої держави. Як показує практика, цього визначення у внутрідержавній сфері явно недостатньо. Можна мати іноземне громадянство і все ж таки вважатися на території держави перебування особою без громадянства. Інше визначення звичайно зустрічається у внутрідержавному праві. Воно має суто практичне, внутрішнє значення, оскільки встановлює, які особи відносяться до іноземців у тій чи іншій державі.

Режим іноземців звичайно визначають як сукупність прав і обов'язків іноземців на території даної держави.

За традицією вважають, що існує три види режиму іноземців: національний режим, режим найбільшого сприяння та спеціальний режим.

Національний режим означає урівнювання іноземців у тій чи іншій області із власними громадянами держави перебування.

Режим найбільшого сприяння означає надання іноземцям у якій-небудь сфері таких прав і/або встановлення таких обов'язків, які передбачені для громадян будь-якої третьої держави, що знаходяться на території даної держави у найбільш вигідному у правовому відношенні положенні. Такий вид режиму частіше всього встановлюється на основі взаємності.

Спеціальний режим означає надання іноземцям у якій-небудь сфері певних прав і/або встановлення певних обов'язків, які відрізняються від тих, що передбачені у даній сфері для власних громадян відповідної держави. Часто це робиться шляхом перечислення відповідних прав і обов'язків.

Особливо важлива різниця між правовим статусом іноземця і статусом громадянина полягає у відсутності права на дипломатичний захист з боку країни перебування та права брати участь в управлінні справами держави, права обирати і бути обраними в органи державної влади і місцевого самоврядування. Разом з тим, іноземці не несуть деяких обов'язків громадян, перш за все, військового. Важливим правом іноземця є право на дипломатичний захист з боку своєї держави, яке закріплене у Віденській конвенції про дипломатичні відносини 1961 року та у Віденській конвенцієї про консульські відносини 1963 року.

Взагалі сьогодні іноземець повинен бути в принципі прирівняним до місцевих громадян. При всіх умовах надані йому права не можуть бути меншими за обсягом від загальновизнаних прав людини. У випадку порушення таких прав держава несе міжнародно-правову відповідальність. Ці положення ще у 1957 році були схвалені Комісією міжнародного права ООН.

Отже, розглянувши основні проблеми громадянства, що зустрічаються у практиці міжнародного права, можемо зазначити, що незважаючи на намагання міжнародної спільноти усунути конфліктні питання з цього приводу, колізії усе ж трапляються, зокрема, через конфлікти внутрішніх законодавств держав між собою та з міжнародним правом. Тому дане питання потребує ширшого доопрацювання на міжнародній арені. Приємно констатувати факт, що законодавство Української держави стосовно питань громадянства перебуває у відповідності із загальновизнаними нормами міжнародного права, і ефективно регулює зазначені питання із урахуванням позитивного досвіду розвинутих зарубіжних країн.

Висновоки

Громадянство є одним із найбільш важливих прав людини, основою правового статусу особи як всередині будь-якої держави, так і у міжнародному спілкуванні. Тільки за посередництвом громадянства виникає міцний і стійкий у просторі і часі політико-правовий зв'язок між державою та окремою особою, який дає індивіду і державі право на повне використання всіх переваг, що випливають з їхніх взаємних прав та обов'язків. В оптимальних умовах лише на основі громадянства певної держави окрема особа може скористатися максимальним рівнем прав, гарантованих цим громадянством, як у державі, так і в міжнародному спілкуванні. Як апатризм, так і біпатризм порушують цей оптимальний режим регулювання правового статусу індивіда, тому вони представляють собою небажані явища. Апатризм часто є передумовою значних обмежень в правах, а біпатризм призводить до нечіткості та протиріччям у визначенні правового статусу осіб з подвійним громадянством та до конфліктів у міждержавних відносинах. У зв'язку із згаданими причинами держави за допомогою внутрідержавних, а таком міжнародно-правових засобів намагаються усунути негативні правові наслідки як апатризму, так і біпатризму.

Розглянувши основні теоретичні підвалини інституту громадянства та договірно-правову базу, на якій даний інститут ґрунтується, можемо відзначити факт невеликої кількості міжнародних угод світового характеру, що відповідно спричиняє колізії законів про громадянство різних держав та міжнародного права. Щодо українського законодавства, то серед інституцій конституційного права нашої держави інститут громадянства є одним із найважливіших правових інститутів. У нормах вітчизняного законодавства, що регулюють цей інститут, в цілому відображені положення міжнародних документів з питань громадянства, а також враховано позитивний досвід законодавчого регулювання зазначених питань в інших державах.

Розглянувши основні проблеми громадянства, що зустрічаються у практиці міжнародного права, можемо зазначити, що незважаючи на намагання міжнародної спільноти усунути конфліктні питання з цього приводу, колізії усе ж трапляються, зокрема, через конфлікти внутрішніх законодавств держав між собою та з міжнародним правом. Тому дане питання потребує ширшого доопрацювання на міжнародній арені.

...