Договірне право

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Вінницький національний технічний університет

Кафедра фінансів

Контрольна робота

З дисципліни “Договірне право”

Варіант № 2

Виконала: студент гр. МФКз-15

2 курсу магістратури

Баланюк Петро Васильович

Перевірив:

Вінниця,2015



Зміст

1. Кодування і ліцензування зовнішньоекономічних договорів

2. Підстави недійсності договорів

3. Виконання цивільних договорів. Загальні правила



1. Кодування і ліцензування зовнішньоекономічних договорів

Законом України від 20.11.03 р.№ 1315 «Про внесення змін до статті 16 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» визначено процедуру ліцензування в Україні експорту та імпорту товарів.

Ліцензування в ЗЕД - це надання дозволу на здійснення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності експорту (імпорту) товарів.

Так, ст. 16 Закону № 959 (у редакції Закону № 1315) установлено режими автоматичного та неавтоматичного ліцензування:

- автоматичне ліцензування визначається як комплекс дій органу виконавчої влади з надання суб'єкту зовнішньоекономічної діяльності дозволу на здійснення протягом визначеного періоду експорту (імпорту) товарів, щодо яких не встановлюються квоти(кількісні або інші обмеження);

- неавтоматичне ліцензування- комплекс дій органу виконавчої влади з надання суб'єкту зовнішньоекономічної діяльності дозволу на здійснення протягом визначеного періоду експорту (імпорту) товарів, щодо яких установлюються певні квоти(кількісні або інші обмеження).

Ліцензування експорту та імпорту товарів запроваджується в разі:

- необхідності застосування заходів захисту вітчизняного товаровиробника;

- забезпечення захисту патентів, торгових марок та авторських прав;

- забезпечення виконання міжнародних договорів України;

- значного порушення рівноваги щодо певних товарів на внутрішньому ринку та ін.

Слід зазначити, що згідно із Законом № 959 Кабінет Міністрів України щорічно затверджує перелік товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензуванню.

До суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України або до іноземних суб'єктів господарської діяльності можуть застосовуватися спеціальні санкції, передбачені ст. 37 Закону № 959. Мається на увазі індивідуальний режим ліцензування для здійснення експортно-імпортних операцій. У цьому разі згаданим суб'єктам необхідно отримувати разову (індивідуальну) ліцензію (це передбачено наказом Мінекономіки № 47).

Види ліцензій та інших документів дозвільного характеру, що застосовуються в зовнішньоекономічній діяльності:

- ліцензія на імпорт/експорт товарів;

- ліцензія на експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, матриць;

- разова (індивідуальна) ліцензія;

- ліцензія на право імпорту, експорту спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів;

- спеціальні ліцензії;

- картка реєстрації-обліку зовнішньоекономічного договору (контракту) на здійснення операцій з брухтом чорних металів;

- картка реєстрації-обліку зовнішньоекономічного контракту, предметом якого є операції з давальницькою сировиною українського замовника, коли контрактом передбачена реалізація готової продукції в країні виконавця або вивезення її до іншої країни.

Постановою КМУ № 362 «Про встановлення розміру збору за видачу експортних (імпортних) ліцензій» установлено фіксований розмір державного збору за видачу експортних (імпортних) ліцензій:

- у режимі неавтоматичного ліцензування - 780 грн.;

- у режимі автоматичного ліцензування - 220 грн.

Приймання заявок на отримання усіх видів ліцензій та видача ліцензій здійснюються Департаментом зовнішньоекономічної політики.

Для одержання ліцензії на експорт/імпорт товару суб'єктами підприємницької діяльності подаються такі документи:

- заявка на одержання ліцензії;

- лист-звернення про видачу ліцензії з гарантією сплати державного збору за оформлення;

- копія свідоцтва про державну реєстрацію, завірена керівником суб'єкта підприємницької діяльності;

- копія зовнішньоекономічного договору (контракту), усі додатки й специфікації до нього, завірені керівником суб'єкта підприємницької діяльності;

- експертний висновок із визначенням коду товару відповідно до УКТЗЕД, виданий Торгово-промисловою палатою України або регіональною торгово-промисловою палатою;

- погодження відповідної уповноваженої на це установи згідно з додатками до постанови КМУ № 1304.

Перелік документів, необхідних для отримання ліцензії на право імпорту/експорту спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, наведено в наказі Мінекономіки № 42.

Перелік документів, необхідних для отримання ліцензії на право імпорту, експорту дисків для лазерних систем зчитування та матриць, подано в наказі Мінекономіки № 244.

Якщо в результаті експертизи наданих документів встановлюється, що до суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України або до їх іноземних контрагентів мають бути застосовані спеціальні санкції у вигляді режиму індивідуального ліцензування (відповідно до ст. 37 Закону № 959), то суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності України письмово інформується про необхідність подання документів на оформлення разової (індивідуальної) ліцензії. Перелік необхідних для цього документів та порядок отримання такої ліцензії наведено в наказі Мінекономіки № 47.

Термін розгляду заявки на ліцензію не повинен перевищувати (ст. 16 Закону № 959):

- у режимі автоматичного ліцензування - 10 робочих днів від дати одержання заявки;

- у режимі неавтоматичного ліцензування - 30 днів від такої дати.

Ліцензія видається за наявності документа, що підтверджує оплату державного збору за видачу ліцензії, довіреності на її одержання, оформленої в установленому порядку, та документа, який посвідчує особу.

При митному оформленні товарів, які підпадають під дію режиму ліцензування або реєстрації ЗЕД-контрактів, ліцензія або картка реєстрації-обліку зовнішньоекономічного договору (контракту) є невід'ємною частиною пакета документів, які надаються для митного оформлення вантажу.

Ліцензування імпорту товарів передбачає отримання суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності експертного висновку з визначенням коду товару відповідно до УКТЗЕД, який видається Торгово-промисловою палатою України або регіональними торгово-промисловими палатами. Відповідно до ст. 381 ГК Кабінет Міністрів України може встановлювати перелік товарів (робіт, послуг), експорт та імпорт яких здійснюються суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності лише за наявності ліцензії. Порядок ліцензування експортно-імпортних операцій та види ліцензій визначаються законом.

Режим квотування зовнішньоекономічних операцій запроваджується у випадках, передбачених законом, чинними міжнародними договорами України та здійснюється способом обмеження загальної кількості та/або сумарної митної вартості товарів, яка може бути ввезена (вивезена) за певний період. Порядок квотування зазначених операцій та види квот визначаються законом.

Крім того, згідно зі ст. 16 Закону під ліцензуванням зовнішньоекономічних операцій розуміється комплекс дій органу виконавчої влади з надання дозволу на здійснення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності експорту (імпорту) товарів.

Ліцензування експорту (імпорту) товарів здійснюється у формі автоматичного або неавтоматичного ліцензування. Автоматичне ліцензування визначається як комплекс дій органу виконавчої влади з надання суб'єкту зовнішньоекономічної діяльності дозволу на здійснення протягом визначеного періоду експорту (імпорту) товарів, щодо яких не встановлюються квоти (кількісні або інші обмеження). Автоматичне ліцензування експорту (імпорту) як адміністративна процедура з оформлення та видачі ліцензії не справляє обмежувального впливу на товари, експорт (імпорт) яких підлягає ліцензуванню.

Неавтоматичне ліцензування визначається як комплекс дій органу виконавчої влади з надання суб'єкту зовнішньоекономічної діяльності дозволу на здійснення протягом визначеного періоду експорту (імпорту) товарів, щодо яких установлюються певні квоти (кількісні або інші обмеження). Неавтоматичне ліцензування експорту (імпорту) як адміністративна процедура з оформлення та видачі ліцензії використовується в разі встановлення квот (кількісних або інших обмежень) на експорт (імпорт) товарів.

Ліцензування експорту товарів запроваджується в Україні в разі:

1) значного порушення рівноваги щодо певних товарів на внутрішньому ринку, особливо сільськогосподарської продукції, продуктів рибальства, продукції харчової промисловості та промислових товарів широкого вжитку першої необхідності або інших товарів, що мають вагоме значення для життєдіяльності в Україні;

2) необхідності забезпечення захисту життя, здоров'я людини, тварин або рослин, навколишнього природного середовища, громадської моралі, національного багатства художнього, історичного чи археологічного значення або захисту прав інтелектуальної власності, а також відповідно до вимог державної безпеки;

3) експорту дорогоцінних металів, крім банківських металів;

4) необхідності застосування заходів захисту вітчизняного товаровиробника;

5) необхідності забезпечення захисту патентів, торгових марок та авторських прав;

6) необхідності забезпечення виконання міжнародних договорів України.

Ліцензування імпорту товарів запроваджується в Україні в разі:

1) різкого погіршання стану платіжного балансу та зовнішніх платежів (якщо інші заходи є неефективними);

2) різкого скорочення або мінімального розміру золотовалютних резервів;

3) необхідності забезпечення захисту життя, здоров'я людини, тварин або рослин, навколишнього природного середовища, громадської моралі, національного багатства художнього, історичного чи археологічного значення або захисту прав інтелектуальної власності, а також відповідно до вимог державної безпеки;

4) імпорту дорогоцінних металів, крім банківських металів;

5) необхідності застосування заходів захисту вітчизняного товаровиробника;

6) необхідності забезпечення захисту патентів, торгових марок та авторських прав;

7) необхідності забезпечення виконання міжнародних договорів України.

Рішення про застосування режиму ліцензування експорту (імпорту) товарів, у тому числі встановлення квот (кількісних або інших обмежень), приймається Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства економіки з визначенням списку конкретних товарів, експорт (імпорт) яких підпадає під режим ліцензування, періоду дії цього режиму та кількісних або інших обмежень щодо кожного товару.

У разі застосування антидемпінгових, компенсаційних або спеціальних заходів щодо захисту вітчизняного товаровиробника рішення про запровадження режиму ліцензування приймається Міжвідомчою комісією з міжнародної торгівлі згідно із законодавством.

Стосовно до кожного виду товару може встановлюватися лише один вид ліцензії.

Ліцензії видаються на підставі заявок суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, що подаються за формою, встановленою Міністерством економіки.

Для одержання ліцензії заявники звертаються, як правило, до одного органу виконавчої влади. У разі необхідності в одержанні погодження можливе звернення до кількох органів виконавчої влади, але не більше ніж до трьох. кодування договір ліцензія цивільний

Розгляд заявок на одержання ліцензій може здійснюватися в порядку їх надходження, який визначається за датами реєстрації заявок або одночасно після закінчення оголошеного строку їх приймання.

У разі запровадження режиму автоматичного ліцензування заявка на одержання ліцензії та інші необхідні документи можуть подаватися в будь-який робочий день до митного оформлення товарів. Строк видачі ліцензії не повинен перевищувати 10 робочих днів від дати одержання заявки та інших необхідних документів, що відповідають установленим вимогам.

У разі запровадження режиму неавтоматичного ліцензування строк розгляду заявок не повинен перевищувати 30 днів від дати одержання заявки, якщо вони розглядаються в порядку їх надходження, та не більше 60 днів починаючи від дати закінчення оголошеного строку приймання заявок, якщо всі вони розглядаються одночасно.

Ліцензія видається, якщо заявку та інші подані документи оформлено з додержанням вимог, установлених законодавством.

Рішення про відмову у видачі ліцензії повинне бути вмотивованим, прийнятим у строки, встановлені для розгляду заявок, і надсилається (видається) заявникові в письмовій формі.

У разі відмови у видачі ліцензії заявник має право на оскарження рішення згідно із законодавством.

За видачу ліцензії справляється збір, розмір якого встановлюється Кабінетом Міністрів України з урахуванням фактичних витрат, пов'язаних із застосуванням процедури ліцензування.

Митне оформлення товарів здійснюється за умови подання митному органу оригіналу ліцензії, яку одержав суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності.

2. Підстави недійсності договорів

Правовою підставою ЦК визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених частинами 3, 5, 6 ст. 203 ЦК, тобто вимог волевиявлення учасника правочину щодо настання реальних правових наслідків правочину, щодо недопустимості порушення правочином, вчинюваним батьками, інтересів малолітніх дітей. Тобто порушення вимог закону, допущені стороною (сторонами) після укладення правочину, не можуть спричиняти його недійсність, а призводять до інших правових наслідків, передбачених законом.

Недійсність правочину може наставати лише за певні порушення закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні з моменту їх вчинення (нікчемні) та відносно недійсні (оспорювані), які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов.

Нікчемним (абсолютно недійсним) є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. Відповідно до ч. 2 ст. 215 визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Наведену норму не слід розуміти як таку, що забороняє суду розглядати позови про нікчемність правочину.

Відповідно до п. 5 постанови Пленуму ВСУ від 6 листопада 2009 р. вимога про встановлення нікчемності правочину підлягає розгляду в разі наявності відповідного спору і вона може бути заявлена окремо, без застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, у цьому разі в судовому рішенні суд вказує про нікчемність правочину або відмову в цьому. Іншими словами, суд не визнає нікчемний правочин недійсним, а лише констатує факт його нікчемності (недійсності). Сторони такого правочину не зобов'язані виконувати його умови, причому навіть і тоді, коли суд не визнає його недійсним. Однак це не означає, що потреби в необхідності визнання нікчемним правочину може не виникнути. Така потреба може виникнути, якщо сторони виконали певні умови нікчемного правочину, якщо він нотаріально посвідчений, якщо він порушує права третіх осіб, якщо він зареєстрований у державних органах тощо.

У таких випадках рішенням суду можуть бути визначені відповідні правові наслідки недійсності правочину, державні органи зобов'язані скасувати реєстрацію тощо.

Нікчемними, зокрема, є правочини:

а) вчинені з недодержанням обов'язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом, наприклад правочини щодо забезпечення виконання зобов'язань (ст. 547);

б) вчинені з недодержанням обов'язкової вимоги закону про нотаріальне посвідчення (ч. 1 ст. 219, ч. 1 ст. 220);

в) вчинені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення (ст. 221);

г) вчинені недієздатною фізичною особою (ст. 226);

г) вчинені без дозволу органу опіки і піклування (ч. 1 ст. 224);

д) які порушують публічний порядок (ст. 228).

Водночас ЦК передбачає можливість визнання деяких нікчемних правочинів дійсними (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 224) за підставами, визначеними в ЦК.

Оспорюваними є правочини, які ЦК не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку за вимогою однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи. До них належать переважно правочини з дефектами волі та волевиявлення його суб'єктів. Це правочини, вчинені:

а) неповнолітньою особою за межами її цивільної правоздатності без згоди батьків, піклувальника (ст. 222);

б) фізичною особою, обмеженою у дієздатності, без згоди піклувальника (ст. 223);

в) під впливом помилок (ст. 229);

г) під впливом тяжкої обставини (ст. 233).

Водночас у ЦК передбачаються такі недійсні правочини, які не можуть бути безпосередньо віднесені ні до нікчемних, ні до оспорюваних. Такими є правочини, вчинені під впливом обману (ст. 230), у результаті зловмисної домовленості представником однієї сторони з другою стороною (ст. 232), а також фіктивні правочини (ст. 234). Ці правочини близькі до оспорюваних, але, на відміну від оспорюваних, які суд може визнати недійсними, суд визначає їх недійсними за умови підтвердження допущених порушень вимог закону.

Важливо також зазначити, що оскільки норма ч. З ст. 215 ЦК передбачає право однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи, яка заперечує дійсність правочину, вимагати його недійсності судом, коло позивачів не може обмежуватися лише сторонами. Такий підхід узгоджується зі ст. З ЦП К України, згідно з якою кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. У зв'язку з цим сумнівною є норма ст. 207 ГК України, яка передбачає можливість визнання недійсним господарського зобов'язання лише на вимогу однієї зі сторін, або відповідного органу державної влади. Така норма не узгоджується навіть з ГПК України, який не містить подібних обмежень.

Підстави недійсності правочинів передбачають також інші кодекси та закони України, зокрема ГК, СК, ЗК, закони України "Про оренду землі", "Про зовнішньоекономічну діяльність", "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом". Необхідно також враховувати, що законодавством інколи можуть встановлюватися інші правові наслідки порушень сторонами правочину вимог закону.

Так, відповідно до ч. 4 ст. 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Одночасно позивач зобов'язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. До таких вимог застосовується позовна давність у один рік. Правова позиція з цього питання викладена в п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" від 28 квітня 1978 р. № 3, де зазначено, що саме по собі недодержання вимог закону про переважне право купівлі частки у праві спільної часткової власності при продажу учасником спільної часткової власності частки сторонній особі не є підставою для визнання угоди недійсною. У даному випадку співвласник вправі у межах установленого законом строку вимагати переведення на нього прав і обов'язків покупця за укладеною угодою.

Наведена правова позиція в постанові Пленуму ВСУ від 28 квітня 1978 р. зберігає свою актуальність, адже формулювалася вона щодо застосування ст. 114 ЦК УРСР, яка встановлювала такі самі спеціальні правові наслідки порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності, як і ст. 362 ЦК України. Більше того, вона знайшла своє закріплення також у постанові Пленуму ВСУ від 24 жовтня 2008 р. "Про практику розгляду судами корпоративних спорів" (п. 32), а також у постанові Пленуму ВСУ від 6 листопада 2009 р.

Визнання правочину недійсним необхідно чітко відмежовувати від розірвання договору та визнання його неукладеним. Так, підставою для визнання правочину (угоди) недійсним слугує невідповідність вимогам закону, а підставою розірвання правочину-договору - неналежне виконання або невиконання його умов чи умов, встановлених для такого договору законом. В останньому випадку договір на момент його укладення не містить порушень закону. Такі засади розмежування недійсності та розірвання договору є загальновизнаними в цивілістичній науці і не піддавалися сумнівам. З цього приводу ВСУ у своїй постанові Пленуму від 28 квітня 1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" зазначив, що невиконання або неналежне виконання угоди не може бути підставою для визнання її недійсною і у такому разі сторона може вимагати її розірвання або застосування інших наслідків, передбачених договором та законом. Така позиція ВСУ безумовно є правильною і має бути підтримана і з прийняттям нового ЦК незважаючи на відсутність у новій постанові такого роз'яснення.

Однак ця абсолютна істина останнім часом була порушена українськими законодавцями. Так, ЗУ "Про приватизацію державного майна" (ст. 27) від 19 лютого 1997 р. було введено норму про те, що на вимогу однієї зі сторін договір купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за рішенням суду. Така норма є юридичним казусом, який вимагає негайного виправлення.

Між тим, президія ВАСУ (нині - ВГСУ) у своїх роз'ясненнях "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12 березня 1999 р. (з наступними змінами) фактично схвалила таку помилкову законодавчу позицію і зазначила, що, за загальним правилом, невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною, але законом можуть передбачатися випадки, коли порушення законодавства, допущені під час виконання договору, є підставою для визнання його недійсним (зокрема п. 5 ст. 27 ЗУ "Про приватизацію державного майна").

Подібна парадоксальна ситуація вперше виникла в РФ, оскільки у ст. 30 Закону РФ "Про приватизацію державних і муніципальних підприємств в РФ" також було встановлено, що угоди приватизації визнаються недійсними, зокрема у випадках, коли покупець відмовився від платежів за придбаний об'єкт приватизації та порушення умов придбання, на яких було придбано об'єкт приватизації. Відомі російські юристи зазначили, що ці обставини є підставою для розірвання, але не для визнання недійсними договорів. При цьому вони стверджують, що при розірванні договору сторони не вправі, за загальним правилом, вимагати повернення того, що вже було виконано1.

Щоб якось компенсувати цю неточність, Пленум ВС РФ та ВАСУ РФ роз'яснили, що визнання угоди приватизації недійсною тягнуло б за собою двосторонню реституцію, а тому при розірванні договору купівлі-продажу об'єкта приватизації сторони мають право вимагати повернення виконаного.

Неукладеним має визнаватися правочин, при вчиненні якого сторони в належній формі не досягли згоди щодо необхідних для нього істотних умов (ст. 638 ЦК, ст. 181 ГК). Тобто у даному разі між ними не виникло бажаного договірного правовідношення та відповідного правового результату. Між тим, учасники неукладеного договору можуть передати один одному певне майно. Збереження за ними цього майна за таких обставин позбавлене належної правової підстави. Тому у разі визнання договору неукладеним суд може застосувати правові наслідки, встановлені для правовідносин, що виникають внаслідок набуття, збереження майна без достатньої підстави (статті 1212-1215 ЦК України, статті 469-470 ЦК УРСР). Однак і у вирішенні цього питання в законодавстві інколи простежується непослідовність. Так, відповідно до ст. 14 ЗУ "Про оренду землі" відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов може бути підставою для визнання договору недійсним. Нині є усі підстави вважати, що вирішуючи спори щодо договорів з невизначеними істотними умовами необхідно керуватися нормами ст. 638 ЦК та ст. 181 ГК про неукладеність договору.

Однак останнім часом Вищий господарський суд України та деякі представники господарсько-правової науки зайняли позицію, яка заперечує можливість звернення з позовними вимогами про визнання договору неукладеним з огляду на те, що такий спосіб захисту не передбачений ЦК2. З цим важко погодитися, адже вимога про визнання договору неукладеним спрямована на встановлення факту договірних правовідносин, що передбачено ст. 16 ЦК.

У судовій практиці стала заперечуватися взагалі можливість звертатися з позовами про визнання договорів (правочинів) неукладеними. Таку позицію зайняв також Верховний Суд України, який у своїй постанові Пленуму від 6 листопада 2009 р. зазначив, що вимога про визнання правочину неукладеним не відповідає способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом і у цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п'ятої ЦК. Між тим, така правова позиція, по-перше, ігнорує попередню усталену судову практику, по-друге, не ґрунтується на нормах ЦК України (ст. 16), ГК України (ст. 181), які дають підстави для протилежних висновків. Більше того, для застосування положень глави 83 ЦК попередньо необхідно встановити факти неукладеності правочину, відсутності договірного правовідношення.

3. Виконання цивільних договорів. загальні правила

Основоположною категорією в договірному праві є цивільно-правовий договір -- домовленість двох або більше сторін, що спрямована на встановлення, зміну та припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК).

Основними ознаками договору є:

* домовленість, тобто для його існування має бути компроміс, збіг волевиявлення учасників;

* домовленість двох чи більше осіб, тобто з волевиявлення лише однієї сторони не може виникнути договір;

* спрямованість на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, що свідчить про його правову природу юридичного факту.

Окрім цього, договір можна розглядати ще й як відповідні договірні правовідносини, що виникли внаслідок укладення договору, а також як певний документ.

Аналізуючи цивільно-правовий договір слід зауважити, що чинне законодавство визначає, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК). Це положення закріплює один з найважливіших принципів договірного регулювання суспільних відносин -- принцип свободи договору. Свобода договору також є поняттям багатозначним і має такі складові:

1) свобода в укладенні договору, тобто відсутність будь-яких примусів, щодо того, вступати суб'єктам в договірні відносини, чи ні. Винятки з цього правила може бути встановлено тільки в законі, або з деяких зобов'язань, наприклад, примусово можуть укладатись публічні договори, якщо у підприємця є можливість надати споживачеві відповідні товари (роботи, послуги) (ч. 4 ст. 633 ЦК), або договори, які має бути укладено внаслідок укладення попереднього договору (ст. 635 ЦК) тощо;

2) свобода вибору характеру договору, що укладається, а це означає, що сторони самі для себе вирішують, який саме договір їм укладати. При цьому, вони можуть укладати як договір, що передбачений чинним законодавством, так і такий, що ним не передбачений, проте відповідає загальним засадам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 6 ЦК). Однак і ця складова має певні застереження, наприклад, якщо сторони задля приховування договору купівлі-продажу нерухомості укладають договір дарування, то останній буде визнано недійсним у порядку ст. 235 ЦК;

3) вільний вибір контрагента за договором, тобто сторони шукатимуть того контрагента, який максимально підходить їм за тими чи іншими ознаками. Але й цю свободу може бути обмежено у випадках, що передбачено чинним законодавством, наприклад, переважне право співвласника на купівлю частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦК), або ж укладення договорів про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти здійснюється лише з суб'єктами, які стали переможцями в процедурі закупівлі за результатами розгляду тендерних пропозицій (ст. 34 Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти") тощо;

4) вільний вибір умов договору, що означає, що сторони на власний розсуд визначають зміст цього договору, формують конкретні умови тощо. Обмеженість цієї свободи також може бути передбачено за прямою вказівкою законодавства, або ж якщо це випливає зі змісту цього договору, або ж сутності відносин між сторонами, наприклад, якщо сторони в договорі не визначили істотних для цього договору умов, то його вважатимуть неукладеним, тобто таким, що взагалі не породжує правових наслідків. Іноді таке обмеження щодо вільного вибору умов договору може стосуватися визначення ціни за договором, у випадках, коли ціна регулюється державними органами, наприклад, щодо хліба, медикаментів, комунальних послуг тощо.

Розмаїття цивільно-правових договорів зумовлює питання про їх класифікацію. Залежно від різних ознак, можна провести й різні класифікації цивільно-правових договорів. Однак, враховуючи, що цивільно-правові договори є різновидом правочинів та цивільно-правових зобов'язань, то і окремі з класифікацій правочинів (§ 6 Гл. 2 цього посібника) чи зобов'язань (§ 1 Гл. 7) може бути застосовувано до договорів. Тому ми зупинимося лише на тих класифікаціях, які властиві тільки цивільно-правовим договорам.

1. Залежно від виникнення в договорі взаємних прав та обов'язків у сторін, розрізняють односторонні та взаємні (двосторонні, синалагматичні) договори. В односторонньому договорі одну сторону наділено лише правом вимоги, а іншу -- лише обов'язком задовольнити цю вимогу (ч. 2 ст. 626 ЦК), наприклад, договір позики. Натомість у взаємному (двосторонньому, синалагматичному) договорі, яких у цивільному праві переважна більшість, обидві сторони наділено взаємними (кореспондуючими) правами та обов'язками (ч. 3 ст. 626 ЦК), наприклад, договір купівлі-продажу. Різновидом взаємних договорів є договори багатосторонні, в яких беруть участь більше ніж дві сторони, що наділені взаємними правами та обов'язками, наприклад, договір про сумісну діяльність. До багатосторонніх договорів застосовуються загальні положення про договір, якщо це не суперечить багатосторонньому характеру цих договорів (ч. 4 ст. 626 ЦК). Слід також зазначити, що поділ договорів на односторонні та взаємні (двосторонні, синалагматичні) слід відмежовувати від поділу цивільних зобов'язань на односторонні та двосторонні, що його ми виклали в § 1 Гл. 7. Відмінність полягає в обраних критеріях: якщо критерієм поділу зобов'язань на односторонні та двосторонні ми обрали наявність волі учасників щодо виникнення зобов'язання, то у випадку з договором критерієм обрано наявність взаємних прав і обов'язків. Тобто договір, незалежно від того, чи є він одностороннім чи взаємним, завжди буде двостороннім зобов'язанням.

2. Залежно від наявності зустрічного майнового мінового еквіваленту договори слід поділити на відплатні та безвідплатні. Відплатними слід визнавати договори, в яких одна сторона за виконання нею обов'язку повинна отримати відповідне відшкодування, чи то у формі грошей, інших майнових цінностей, чи то у формі іншого зустрічного надання, наприклад, купівля-продаж, міна тощо. Відплатність цивільно-правового договору презюмується, тобто договір вважається відплатним, поки інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору (ч. 5 ст. 626 ЦК). Своєю чергою, безоплатним визнається договір, за яким майнового відшкодування або іншого зустрічного надання за виконане зобов'язання не передбачено, наприклад договір позички.

3. Залежно від юридичної спрямованості договорів їх поділяють на основні та попередні. Основними вважають договори, які безпосередньо спрямовані на виникнення прав та обов'язків між учасниками конкретного договору. Натомість попередніми слід вважати договори, сторони яких зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором (ч. 1 ст. 635 ЦК України). Попередні договори слід відмежовувати від договорів (протоколів) про наміри, оскільки в останніх лише встановлюється намір сторін у майбутньому вступити у договірні відносини, без обов'язку укласти договір у майбутньому.

4. Залежно від осіб, які мають право вимагати виконання договору, слід розрізняти договори на користь контрагентів і договори на користь третіх осіб. Переважна більшість договорів укладається їх учасниками (контрагентами) та виконуються на їх користь. Однак в окремих випадках законодавець передбачає можливість укладення договорів на користь третьої особи. В цьому разі, боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок на користь третьої особи, яку встановлено або не встановлено у договорі (ч. 1 ст. 636 ЦК). При цьому, виконання договору на користь третьої особи може вимагати як особа, яка уклала договір, так і третя особа, на користь якої передбачено виконання, якщо інше не встановлено договором або законом чи не випливає із суті договору.

5. Залежно від наявності волі осіб на укладення договору розмежовують договори, що укладаються з волі контрагентів, та договори, що укладаються незалежно від волі контрагентів. Переважна більшість договорів укладається залежно від волі контрагентів, про що свідчить виокремлення принципу свободи договору, який ми розглядали. Однак в окремих випадках укладення договорів може не залежати від волі сторін, що домовляються. Переважна більшість таких договорів мають характер публічного договору, тобто такого, за яким, відповідно до ч. 1 ст. 633 ЦК, одна сторона -- підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору є однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надано відповідні пільги. Обов'язковість щодо укладення цього договору полягає в тому, що:

* підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом (ч. 3 ст. 633 ЦК);

* підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг).

6. Залежно від способу укладення договору можна виділити взаємопогоджені договори та договори приєднання. Знову ж таки, за загальним правилом -- договір це є система компромісів, які вибудовуються усіма сторонами задля задоволення власних інтересів, шляхом врахування волі обох контрагентів майбутнього договору. Однак існують і договори приєднання, в яких у формулюванні умов договору бере участь тільки одна сторона, а інша може або прийняти ці умови в цілому, або ні. Сформульовані цією однією стороною умови вказують у формулярах або інших стандартних формах.

7. Залежно від того, чи передбачено можливість укладення певного договору в актах цивільного законодавства, договори поділяють на поіменовані та непоіменовані. До поіменованих договорів слід відносити ті, можливість укладення яких прямо передбачено в ЦК та інших актах цивільного законодавства, наприклад, договір купівлі-продажу, поставки, міни, підряду тощо. До непоіменованих належать договори, можливість укладення яких прямо не передбачено в актах цивільного законодавства (наприклад, договори про надання медичних, освітянських, аудиторських, маркетингових, рекламних, ритуальних та інших послуг). Для цього виду договорів слід застосовувати правила аналогії закону чи аналогії права. Однак учасники цивільних правовідносин можуть укладати як поіменовані, так і непоіменовані договори, головне, щоб вони відповідали загальним засадам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 6 ЦК). Також слід було б відрізнити непоіменовані договори від змішаних, тобто договорів, які містять в собі елементи різних договорів (ч. 2 ст. 628 ЦК).

Зміст цивільно-правового договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства. До змісту договору належать також і умови (пункти), які містяться в складових частинах договору, якщо їх наявність обумовлено в основному тексті договору (додатки, плани, схеми, кошторис, малюнки тощо).

Залежно від юридичного значення, в змісті слід вирізняти істотні, типові, звичайні та випадкові умови. До істотних належать умови про предмет договору та умови, що визначено законом як істотні або є необхідними для договорів певного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 ЦК). Важливість істотних умов полягає в тому, що тільки з моменту досягнення домовленості за істотними умовами договору в належній формі, договір може бути визнано укладеним (ч. 1 ст. 638 ЦК).

До типових належать умови, які оприлюднено у встановленому порядку як типові для договорів певного виду (ч. 1 ст. 630 ЦК). Причому типові умови можуть міститись як у типових формах цивільно-правових договорів, що прийняті відповідними органами державної влади, так і в окремому переліку для конкретного договору. Якщо у договорі не міститься посилання на типові умови, такі типові умови можуть застосовуватись як звичай ділового обороту. Значення типових умов полягає в тому, що у разі тлумачення змісту договору може бути враховано також типові умови, навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови (ч. 2 ст. 637 ЦК України).

Звичайними є такі умови договору, які не узгоджуються сторонами, проте входять до їх договірного зобов'язання. Такими, здебільшого можуть бути умови про строк договору та його ціну. Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 632 ЦК, якщо ціну в договорі не встановлено і не можна визначити виходячи з його умов, її визначають виходячи із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору. Однак для окремих видів договорів ці умови можуть вважатись істотними і тому повинні бути узгоджені між сторонами.

До випадкових належать умови, які є нетиповими для договорів певного виду, проте включаються до них за бажанням сторін. Наприклад, якщо в договорі купівлі-продажу зазначено вимогу доставити придбаний товар до місця постійного проживання покупця, то ця умова не є типовою для договорів купівлі-продажу, однак може бути включена до змісту договору за узгодженням сторін.

Важливу роль при визначенні змісту договору відіграє тлумачення його умов (пунктів, положень). Тлумачення договору здійснюється відповідно до правил тлумачення правочину, що викладені у § 6 Гл. 2 посібника.

Оскільки договір є таким, що збігається волевиявленням осіб, то і для його виникнення потрібно, принаймні, пропозиція (ініціатива) однієї сторони та погодження з цією пропозицією іншої сторони. І саме за таких умов слід говорити про укладення цивільно-правового договору. Законодавець у ст. 638 ЦК визначає, що під поняттям укладення договору слід розуміти досягнення сторонами в належній формі згоди з усіх істотних умов договору. Причому договір вважається укладеним за умови збігу цих двох волевиявлень, яке опосередковується поняттям згода.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (ч. 2 ст. 638 ЦК). Тож укладення договору проходить дві основні стадії: оферта та акцепт.

Оферта -- пропозиція однієї сторони (оферента) укласти договір. Характерними ознаками оферти є: а) її може зробити кожна із сторін майбутнього договору; б) вона має містити істотні умови договору; в) вона повинна бути адресована конкретній особі, оскільки реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано в рекламі або інших пропозиціях; г) вона має виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.

За загальним правилом, надіслання оферти зв'язує особу, яка її надіслала. Це означає, що у разі безумовного акцептування її іншою стороною, оферент стає стороною в договірному зобов'язанні. Однак оферту може бути відкликано до моменту або в момент її одержання адресатом. Після цього оферент позбавляється права відкликати оферту протягом строку для відповіді, якщо інше не вказано у пропозиції або не випливає з її суті чи обставин, за яких її було зроблено.

Акцепт -- прийняття цієї пропозиції іншою стороною (акцептантом). Акцепт повинен бути повним і безумовним, може бути вчинено лише у формі дії, якщо інше не передбачено законом. При цьому, особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, то ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом. З моменту отримання акцепту договір вважається таким, що укладений, і відмову від нього в односторонньому порядку заборонено. Акцепт може бути відкликано лише у разі, якщо повідомлення про це одержала особа, яка подала пропозицію укласти договір до моменту або в момент одержання відповіді про її прийняття.

Важливе значення для укладення договору має також і наявність у оферті строку на акцепт. При цьому:

1) якщо в оферті вказано строк для відповіді, договір є укладеним, коли особа, яка зробила пропозицію, одержала відповідь про прийняття пропозиції протягом цього строку;

2) якщо в оферті не вказано строк для акцепту, то:

* якщо її було зроблено усно, то договір вважається укладеним, якщо її було акцептовано негайно;

* якщо вона була письмова, то тоді, коли оферент одержав відповідь протягом строку, встановленого актами цивільного законодавства, а якщо він не встановлений -- протягом нормально необхідного для цього часу.

Бувають випадки, коли з тих чи інших причин акцепт приходить після строку, який встановлено для нього. В такому разі:

1) якщо згоду на укладення договору було одержано із запізненням, оферент, звільняється від відповідних зобов'язань;

2) якщо згоду на укладення договору було відправлено своєчасно, але одержано із запізненням, оферент звільняється від відповідних зобов'язань, якщо він негайно повідомить акцептанта про одержання відповіді із запізненням. Причому відповідь, яка отримана із запізненням, є новою пропозицією.

Проте за згодою оферента, договір може вважатись укладеним незалежно від того, що відповідь про прийняття пропозиції укласти договір було відправлено та/або одержано із запізненням.

Як уже було зазначено, акцепт повинен бути сприйнятий повністю та безумовно. В іншому випадку (бажання укласти договір на інших, ніж було запропоновано, умовах) ця відповідь є відмовою від одержаної пропозиції і водночас новою пропозицією для особи, яка зробила попередню пропозицію.

Певні особливості має укладення окремих різновидів договорів. Наприклад, обов'язковими для сторін (сторони) є договори, укладені на підставі правового акта органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, має відповідати цьому акту (ст. 648 ЦК). Розбіжності, що виникли при укладенні цього договору, вирішує суд. Окремими особливостями наділено також і договори, що укладаються на біржах, аукціонах, конкурсах тощо, оскільки умови та порядок їх укладення регулюється відповідними актами цивільного законодавства.

Важливе значення для укладення договорів має їх форма. За загальним правилом, договір може бути укладено в будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для цього виду договорів не вимагалася.

Однак права та обов'язки за договором виникають у сторін лише з моменту його укладення. За загальним правилом, договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Це означає, що усний договір -- з моменту досягнення усних домовленостей, письмовий -- підписання його сторонами, нотаріальний -- моменту нотаріального посвідчення, державно зареєстрований -- моменту державної реєстрації. Однак якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Місцем укладення договору, за загальним правилом, визначається місце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи оферента.

З моменту укладення договору сторони вважаються зобов'язаними за цим договором щодо виконання його умов, що визначається загальним принципом: договори повинні виконуватись (pacta sunt servanda). Виконання договорів здійснюється за загальними вимогами щодо виконання зобов'язань, які викладено в попередньому параграфі.

Важливими етапами в період існування договору є його зміна, розірвання та припинення. Підстави припинення договору ідентичні підставам припинення цивільних зобов'язань. Основними підставами розірвання та зміни укладеного та дійсного договору є такі.

1. Домовленість сторін, яка можлива лише у разі, якщо інше не передбачено в договорі чи законі. Домовленість про зміну чи припинення договору здійснюється в тій же формі, що й договір, якщо інше не передбачено законом. В окремих випадках зміна чи припинення зобов'язань за згодою сторін може обмежуватись інтересами інших осіб.

2. Істотне порушення іншою стороною умов договору, тобто таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору. Така зміна та припинення укладеного договору можлива лише за рішенням суду на вимогу однієї із сторін за договором.

3. Одностороння відмова від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом. Наприклад, ЦК вказує, що в односторонньому порядку можуть змінюватись чи припинятись за певних умов договори поставки, дарування, з обов'язком передати подарунок у майбутньому, надання послуг, комісії тощо. У разі односторонньої відмови необхідним є письмове повідомлення іншої сторони.

4. У разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінено або розірвано за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. При цьому, зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах. Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність із обставинами, що істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірвано або змінено за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов:

а) у момент укладення договору сторони виходили з того, що такі зміни обставин не настануть;

б) зміну обставин зумовлено причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення за всієї турботливості та обачності, що від неї вимагалися;

в) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що могла розраховувати при укладенні договору;

г) із звичаїв ділового обороту або суті договору не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

При розірванні договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої із сторін, визначає наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку з виконанням цього договору.

Зміна договору у зв'язку з істотною зміною обставин допускається за рішенням суду у виключних випадках, коли розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом.

5. Інші умови, які прямо передбачені в законі.

Наслідки зміни та припинення договору полягають в тому, що:

1) між сторонами припиняються чи змінюються зобов'язання відповідно до змінених умов щодо предмета, місця, строків виконання тощо, з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору або з моменту набрання рішенням суду законної сили, якщо інше не встановлено договором чи не зумовлено характером його зміни;

2) визначається доля того, що виконано за договором до моменту його припинення чи зміни. За загальним правилом, сторони не мають права вимагати повернення того, що вони виконали за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору;

3) вирішується питання про відшкодування збитків, завданих зміною або розірванням договору винною стороною.



Список використаної літератури

1. Венедіктова І. В. Глава 21 с. 437- 456 // Цивільне право України. У двох частинах. Частина 1. Підручник / За заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. Р.Б. Шишки та канд. юрид. наук, доц. Кройтора В. А. Затверджено МОН України як підручник для студентів вищих навчальних закладів. - Х.: Вид-во Харк. Нац. Ун-ту внутр. Справ, 2008 - 516с.

2. Договірне право України. Загальна частина: навч. посіб. / Т. В. Боднар, О. В. Дзера, Н. С. Кузнєцова та ін.; за ред. О. В. Дзери. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 896 с.

3. Екологічне право України: Конспект лекцій / Пейчев К. П. - Х.: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2008. - 188 с.

4. Пейчев К. П. Правове регулювання відчудження земельних ділянок: Монографія. - Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2007. - 124 с.

5. Бервено С. М. Проблеми договірного права України: Монографія. -К.: Юрінком Інтер, 2006. - 392 с.

6. Розгон О. В. Межі та обмеження права власності: Монографія. - Х.: --- 2006. - 188 с.

7. Венедіктова І. В. сучасний словник цивільно-правових термінів. - Серія «Юридичний радник». -Х.: «Страйд», 2005. - 224 с.

8. Венедіктова І. В. Договір довічного управління майном в Україні. - Х.: Консум, 2004. - 216с.

Размещено на Allbest.ru

...