Цивільно-правовий захист прав споживачів в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Спеціальність 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право

ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ В УКРАЇНІ

ВИКОНАЛА ОСЕТИНСЬКА ГАННА АНАТОЛІЇВНА

КИЇВ - 2006

АНОТАЦІЯ

право споживач законодавство

Осетинська Г.А. Цивільно-правовий захист прав споживачів в Україні. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 - цивільне право і цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2006.

Дисертацію присвячено комплексному дослідженню актуальних проблем теоретичного та правозастосувального характеру, пов'язаних із захистом прав споживачів у сфері надання послуг.

У роботі розкриті загальні засади, підстави, способи захисту прав споживачів у сфері надання послуг, визначено коло суб'єктів споживчих правовідносин, елементи механізму захисту прав споживачів, особливості застосування цивільно-правової відповідальності. Проаналізовано окремі види споживчих договорів (роздрібної купівлі-продажу, побутового прокату, побутового підряду, про надання послуг). На основі проведеного аналізу розроблено конкретні пропозиції щодо вдосконалення вітчизняного законодавства з метою встановлення додаткових гарантій захисту споживачів у сфері надання послуг.

Ключові слова: споживче законодавство, споживач, договір про надання послуг, публічний договір, механізм захисту прав споживачів, суб'єктивне право споживача на захист, договірна та позадоговірна відповідальність за порушення прав споживачів, споживчий договір.



1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Здійснення в Україні соціально-економічних та політичних перетворень зумовлює необхідність підвищення ефективності захисту прав громадян і, зокрема, забезпечення реалізації передбаченого у ст.42 Конституції України обов'язку держави захищати права громадян як споживачів.

Нормативно-правова база у даній сфері перебуває в стадії гармонізації з нормами міжнародних угод, учасницею яких стала Україна. У 1994 році між Україною та ЄС укладена Угода про партнерство та співробітництво, яка передбачає тісну взаємодію у вирішенні споживчих проблем, адаптацію цієї роботи до міжнародного рівня. На розвиток цих відносин був спрямований і проект ТАCIS „Підтримка споживчої політики в Україні”.

Законодавство про захист прав споживачів в Україні динамічно розвивається. Так, в Закон України "Про захист прав споживачів", прийнятий Верховною Радою України 12 травня 1991 р., були внесені численні істотні зміни і доповнення (у тому числі зовсім нещодавно - 1 грудня 2005 року), які вимагають ретельного аналізу. За останні роки створено новий комплексний інститут споживчого права, в якому закладені основні підвалини для подальшого розвитку відносин за участю громадян-споживачів. Чинне законодавство України встановлює певні юридичні засоби забезпечення підвищеного захисту прав споживачів. Проте, переважна частина положень цього правового інституту не отримала належного наукового обґрунтування, зокрема, стосовно захисту прав споживачів у сфері надання послуг.

З прийняттям нового Цивільного кодексу України виникли питання співвідношення загальних та спеціальних норм, що регламентують відносини за участю споживачів, проблеми, які стосуються визначення та встановлення критеріїв відокремлення окремих видів "споживчих" договорів з надання послуг, з'ясування їх змісту та підстав відповідальності за порушення прав управомоченої сторони.

Дослідження деяких зазначених питань здійснювалися в тій чи іншій мірі в окремих статтях, інших наукових працях. Зокрема, в Україні було захищено дві дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук: "Цивільно-правове забезпечення прав споживачів на належну якість товару" (Л.М.Іваненко, 1998 р.), "Теоретичні проблеми захисту прав споживачів в Україні за договором купівлі-продажу" (С.А.Косінов, 1998р.). Але ці праці були присвячені лише захисту окремих прав споживачів-покупців до прийняття нового ЦК України. Відтак єдиного фундаментального дослідження проблем захисту прав споживачів у сфері надання послуг на теперішній час здійснено не було. За таких обставин дана дисертаційна робота є першим комплексним дослідженням особливостей захисту прав споживачів, притаманним усім сферам споживчих правовідносин.

Необхідність проведення такого дослідження викликано, насамперед, існуванням об'єктивних проблем у сфері застосування засобів захисту прав споживачів, пов'язаних з недосконалістю діючого законодавства, активним розвитком ринкових відносин, малодослідженістю загальноприйнятих засад захисту прав споживачів. Окрема увага в роботі надається численним суперечностям між нормами спеціального споживчого законодавства та ЦК України.

На підставі аналізу теоретичного та практичного матеріалу, порівняння законодавства різних країн у даній сфері, з'ясування історичних умов розвитку інституту захисту прав споживачів стало можливим виявити недоліки чинного законодавства та запропонувати шляхи його удосконалення.

У зв'язку з тим, що дана проблема пов'язана з основними цивілістичними концепціями, необхідним став аналіз таких цивільно-правових категорій як “споживчі правовідносини”, “споживчий договір”, „договір з надання послуг”, „послуга”, „види послуг”, „об'єкт правовідношення”, „механізм захисту цивільних прав”, „міри захисту та міри відповідальності”, „види відповідальності”, „форми відповідальності” тощо. Встановлення напрямів дослідження пов'язане з тим, що основу даного інституту складають цивільно-правові норми договірного та деліктного права, а необхідність такого дослідження викликана неоднозначним їх визначенням у доктрині цивільного права. Дисертаційна робота зорієнтована на створення єдиної концепції захисту прав споживачів на підставі вивчення та застосування основних категорій цивільного права, практики застосування норм інституту споживчого права.

Наведеними чинниками обумовлюється актуальність теми дослідження, а також доцільність проведення його в рамках дисертаційної роботи.

Теоретичну основу дисертаційного дослідження склали праці відомих фахівців в галузі цивільного права, історії та теорії держави та права, правознавців дореволюційної Росії, науковців радянського періоду та вітчизняних вчених-юристів, а саме: С.С.Алексєєва, М.О.Барінова, Д.В.Бобрової, Т.В.Боднар, М.І.Брагінського, С.М.Братуся, В.В.Вітрянського, В.П.Грібанова, О.В.Дзери, А.С.Довгерта, Г.В.Єрьоменко, О.І.Загорулько, О.С.Іоффе, О.Ю.Кабалкіна, В.М.Коссака, О.О.Красавчикова, Н.С.Кузнєцової, О.Е.Лейста, В.В.Луця, Ю.Я.Львовича, М.С.Малєїна, Г.К.Матвєєва, В.П.Паліюка, О.А.Пушкіна, О.А.Підопригори, Р.О.Стефанчука, Є.О.Суханова, Я.М.Шевченко, Г.Ф.Шершеневича, Р.Б.Шишки, В.С.Щербини та багатьох інших авторів, які тією чи іншою мірою звертались до досліджуваних в дисертації проблем. Окремі проблеми цивільно-правового захисту прав споживачів безпосередньо досліджувались у роботах Л.М.Іваненко, С.А.Косінова.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертацію виконано у відділі проблем приватного права Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України в межах держбюджетної теми “Методологічні засади приватного права” (номер держреєстрації 0103U003101).

Мета і завдання дослідження. Метою даної дисертаційної роботи є визначення основних цивільно-правових теоретичних засад, принципів і методів механізму реалізації захисту прав споживачів у сфері надання послуг, а також надання рекомендацій щодо вдосконалення законодавства із захисту прав споживачів, приведення нормативних актів до взаємоузгодженості між собою та у відповідність із вимогами міжнародних правових актів.

Для досягнення поставленої мети основна увага в дисертації зосереджена на вирішенні наступних завдань:

дослідження основних тенденцій та етапів розвитку законодавства різних країн світу щодо регулювання суспільних відносин у сфері захисту прав споживачів;

встановлення специфіки розвитку законодавства України та системи нормативних актів, які регулюють відносини щодо захисту прав споживачів;

проведення аналізу чинного законодавства щодо захисту прав споживачів;

визначення та конкретизація основних прав споживачів у сфері надання послуг, умов та підстав реалізації суб'єктивного права споживача на захист;

з'ясування основних критеріїв поділу способів захисту прав споживачів та механізму їх реалізації;

встановлення підстав застосування різних форм та видів відповідальності за порушення прав споживачів у сфері надання послуг;

формулювання наукових висновків та пропозицій щодо вдосконалення системи правової охорони прав споживачів у сфері надання послуг та приведення її у відповідність до міжнародних стандартів і вимог.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що складаються між споживачами та суб'єктами господарської діяльності з приводу надання послуг, підстави та механізми реалізації прав споживачів на захист від правопорушень з боку контрагентів за договором.

Предметом дослідження є відповідні нормативні акти України та іноземних країн, які регулюють відносини за участю споживачів, механізм їх застосування, міжнародні договори і судова практика, а також вітчизняні та наукові розробки з проблем захисту прав споживачів, реалізації та захисту цивільних прав в договірному праві.

Методи дослідження. Відповідно до мети і завдань дослідження в роботі використано загальнонаукові та спеціальні методи пізнання правових явищ. В основу дослідження покладено діалектичний, системно-структурний, порівняльно-правовий та історичний методи. Зокрема, використання історичного методу дозволило вивчити історію розвитку консумерського руху, який склався у процесі боротьби споживачів за свої права в різних країнах, та визначитись з основними тенденціями і напрямками розвитку законодавства про захист прав споживачів, спрогнозувати і конкретизувати його подальше вдосконалення в нашій країні. Застосування порівняльного методу сприяло дослідженню різноманітних правових підходів до вирішення однакових проблемних питань у вітчизняному та зарубіжному законодавстві. Аналіз норм чинного законодавства проводився за допомогою формально-логічного методу (аналіз, синтез, аналогія, узагальнення, індукція, дедукція), що дозволило виявити неточності, суперечності і прогалини, які існують сьогодні у законодавстві України із захисту прав споживачів. Метод соціологічного дослідження застосовувався при характеристиці шляхів забезпечення належного захисту прав споживачів, встановлення законодавчих гарантій такого захисту.

Застосування зазначених методів дозволило дисертантці належним чином аргументувати зроблені висновки.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що дисертація є першим комплексним дослідженням системи споживчих договорів в умовах дії нового Цивільного кодексу України та Закону України "Про захист прав споживачів" у новій редакції (2005р.), що дозволило виявити співвідношення їх норм у регулюванні споживчих відносин та специфіку здійснення захисту прав споживачів. Наукова новизна дисертаційного дослідження конкретизується у науково-теоретичних положеннях, висновках та пропозиціях, основними з яких є такі:

Вперше:

сформульовано висновок про те, що на відносини фізичної особи-підприємця, які виникли з договорів, спрямованих на придбання, замовлення ним товарів (робіт, послуг) з метою задоволення особистих, сімейних, домашніх, культурно-побутових та інших особистих побутових потреб, не пов'язаних із здійсненням ним підприємницької діяльності, повинно поширюватися законодавство про захист прав споживачів;

запропоновано авторське визначення споживчого договору, згідно з яким таким договором має вважатися правочин, за яким продавець, виготівник, виконавець, що є підприємцем, реалізує товар, роботи, послуги споживачеві - фізичній особі, яка придбаває, набуває, замовляє, використовує (має намір це зробити) товар, роботи, послуги для особистих культурно-побутових, сімейних, домашніх та інших особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням професійних обов'язків найманого працівника;

проведено критичний аналіз ототожнення у нормативно-правових актах та судовій практиці усіх споживчих договорів з договорами про надання послуг, зроблено висновок про те, що правова природа споживчих договорів є різною - лише певна їх частина є договорами про послуги, а тому таке об'єднання може застосовуватися лише з відповідним застереженням про його умовність;

обгрунтовано висновок про те, що захист прав споживачів здійснюється загально-цивілістичними способами захисту, визначеними в ст.16 ЦК, інституційними, передбаченими окремими договірними інститутами ЦК, спеціальними, передбаченими окремими актами законодавства про захист прав споживачів;

зроблено висновок, що юрисдикційна форма захисту передбачає, насамперед, припинення правовідношення, яке порушує права споживача, та не може забезпечити відновлення порушеного майнового стану споживача;

на підставі аналізу законодавчих актів обгрунтовано висновок про погіршення рівня захищеності прав споживачів-покупців у випадках придбання ними товарів неналежної якості, оскільки в ст. 708 ЦК України та ст. 8 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції 2005 р.) не передбачено серед вимог, з якими може звернутися споживач, який придбав товар неналежної якості, вимогу про відшкодування збитків, на відміну від попереднього законодавства (ст. 234 ЦК УРСР, ст. 14 Закону в редакції 2004 р.), в якому таке право покупців передбачалося;

обгрунтовано висновок про необхідність розширення сфери застосування законної штрафної неустойки за істотні порушення умов споживчих договорів, оскільки нині передбачено лише три випадки стягнення неустойки;

обґрунтовано висновок про можливість відшкодування моральної шкоди споживачам, завданої відповідно до ст. 16 Закону продукцією неналежної якості, незалежно від вини продавця, виробника, виконавця;

обґрунтовано висновок про те, що правові наслідки придбання споживачем товару неналежної якості, передбачені ст. 8 Закону України "Про захист прав споживачів", а також правові наслідки виявлення недоліків у виконаній роботі (наданій послузі), передбачені ст. 10 вказаного Закону, мають наставати незалежно від вини продавця (виробника) чи виконавця, за винятком випадків наявності вини у цьому споживача або дії непереборної сили. Водночас, обґрунтовано необхідність приведення положень Закону України „Про захист прав споживачів” у відповідність з вимогами ст. 1209 ЦК щодо відповідальності продавця, виготовлювача товару, виконавця робіт (послуг) за шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг) незалежно від їхньої вини.

Удосконалено:

- визначення поняття споживач, яким має вважатися фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) не лише для особистих потреб, як це нині передбачено Законом України "Про захист прав споживачів", але і тоді, коли це здійснюється для задоволення сімейних, домашніх, культурно-побутових, фінансових та інших особистих побутових потреб;

- визначення складу учасників споживчих відносин, у зв'язку з чим обґрунтовано висновок про юридичну некоректність положень ст. 1 Закону України "Про захист прав споживачів", згідно з якими продавець, виробник, виконавець, які є учасниками відносин у сфері споживання, визнаються "суб'єктами господарювання", оскільки не усі суб'єкти господарювання є підприємцями, а у ЦК України щодо таких відносин вживається поняття "підприємець", а не суб'єкт господарювання.

Дістали подальший розвиток:

- історико-правова характеристика розвитку законодавства у сфері прав споживачів; обґрунтовано, що передумовами прийняття Закону України "Про захист прав споживачів" від 12 травня 1991 р. та започаткування формування інституту споживчого права стали переважно міжнародні фактори, зокрема, "консумерський рух" за встановлення механізмів підвищеного захисту споживача як "слабкої сторони", а також відповідні міжнародно-правові акти, зокрема, Хартія Європейського Союзу (1973 р.) та Керівні принципи ООН для захисту інтересів споживачів, оскільки цивільне законодавство, яке регулювало відносини роздрібної торгівлі, побутового підряду та прокату, не містило механізму підвищеного захисту порушених прав громадян, а швидше навпаки - ускладнювало реалізацію цього права;

- наукове обґрунтування концепції захисту прав споживачів; зокрема, наведено додаткове обґрунтування хибності концепції "сервісного права" як самостійної комплексної галузі права, оскільки об'єднання в таку галузь права різнорідних норм публічного і приватного характеру, що належать до предмета регулювання інших галузей права, суперечить правовим засадам ЦК України, в ст. 1 якого чітко визначено предмет регулювання цивільного права; наведено додаткові аргументи щодо визнання сукупності споживчих норм комплексним правовим інститутом;

- положення про специфіку суб'єктивних цивільних прав споживачів у договірних відносинах, яка проявляється в особливостях укладення споживчих договорів (зокрема, в обов'язковості задоволення оферти споживача, в обмеженні для підприємця дії принципу свободи договору), в імперативності умов споживчого договору, в наданні споживачу умов привілейованого захисту його прав;

- обґрунтовано необхідність впровадження у Законі України „Про захист прав споживачів” принципу відшкодування збитків у повному обсязі, тобто усіх видів збитків, передбачених ст. 22 ЦК України;

- обґрунтовано висновок про те, що споживачі повинні мати право на відшкодування моральної шкоди у разі порушення їх прав як за наявності, так і за відсутності у них майнової шкоди.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані для подальших теоретичних розробок проблем захисту прав споживачів, вдосконалення законодавства про захист прав споживачів, у нормотворчій діяльності міністерств та відомств, судовій практиці та при підготовці лекцій для студентів юридичних та економічних вищих навчальних закладів, навчально-методичній роботі, зокрема, у навчальному процесі при вивченні курсів “Цивільне право”, ”Міжнародне приватне право”, а також спеціальних курсів “Захист цивільних прав”, “Теорія договірних зобов'язань”.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації обговорювались та були схвалені на засіданні відділу проблем приватного права Науково-дослідного інституту приватного права і підприємництва Академії правових наук України, а визначені за результатами дослідження законодавчі пропозиції були направлені до Комітету з питань правової політики Верховної Ради України, яким було складено відповідний акт впровадження.

Положення дослідження доповідались на науково-практичній конференції “Господарське законодавство України: практика застосування та перспективи розвитку в контексті європейського вибору” (2005р., м. Донецьк), міжнародних науково-практичних конференціях “Законодавство України: проблеми і перспективи розвитку” (січень-лютий 2006р., м. Косів), “Еволюція цивільного законодавства: проблеми теорії і практики” (квітень 2004р., м. Харків), “Проблеми реформування правовідносин у сучасних умовах очима молодих дослідників” (квітень 2004р., м. Київ).

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність та ступінь дослідженості теми роботи, сформульовано мету і завдання дослідження, визначено його об'єкт та предмет, сформульовано основні положення, що відображають наукову новизну одержаних результатів, розкривається теоретична та практична значимість одержаних результатів, форми їх використання.

Розділ 1 "Загальна характеристика правового регулювання відносин за участю споживачів у сфері послуг за законодавством України" складається з двох підрозділів.

У підрозділі 1.1 "Поняття та розвиток правовідносин за участю споживачів (споживчих відносин)" розкриваються передумови формування споживчих відносин, їх правова природа та юридичні ознаки.

Традиційне договірне право не надає звичайному споживачеві ефективних способів захисту його інтересів у відносинах з виробниками, продавцями та підприємствами, що надають послуги, оскільки воно базується на принципах рівності сторін та свободи договору. Відтак виникає потреба у формуванні спеціального споживчого законодавства.

Споживче законодавство доцільно поділяти на дві групи нормативних актів. Перша група законодавчих актів регулює відносини, в яких споживач виступає як безпосередній учасник. У відносинах, що регулюються другою групою нормативних актів, конкретний споживач не приймає безпосередньої участі, але метою цих нормативних актів є захист саме споживача.

До предмету цивільно-правового регулювання у сфері споживання входять такі майнові відносини за участю споживачів, в яких учасники не знаходяться у стані владної підпорядкованості і виступають як незалежні, автономні суб'єкти. Такі відносини функціонують як зобов'язальні відносини, які виникають на підставі договору, а інколи делікту.

У новому ЦК відсутня загальна норма, яка б визначала поняття "споживач". Певною мірою воно розкривається в статтях, які регулюють окремі договори за участю фізичних осіб (ч. 1 ст. 698 ЦК - договір роздрібної купівлі-продажу, ч. 1 ст. 865 ЦК - договір побутового підряду). Однак розбіжності між визначенням споживача-покупця і споживача-замовника у побутовому підряді, що використовуються у новому ЦК, є істотними. При цьому обидва наведені положення вступають в суперечність з відповідним положенням Закону України "Про захист прав споживачів".

Аналіз досліджуваного питання дає підстави для висновку про необхідність розширення змісту поняття "споживач", яким має вважатися фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для задоволення особистих, у тому числі сімейних, домашніх, культурно-побутових, фінансових та інших особистих потреб, не пов'язаних з підприємницькою діяльністю. Таке визначення необхідно передбачити як в Преамбулі, ст. 1 Закону України "Про захист прав споживачів", так і в ст. 633 ЦК.

Підрозділ 1.2 "Договірні форми щодо надання споживчих послуг за законодавством України" присвячений підставам виникнення споживчих правовідносин та окремим видам правочинів, що опосередковують споживчий обіг.

Основною підставою виникнення споживчих зобов'язань слугують двосторонні правочини-договори. В цивілістичній літературі і в деяких нормативно-правових актах досить часто усі споживчі договори називають договорами про надання послуг (споживчих послуг). Це суперечить засадам договірного права та законодавчо визначеній системі цивільних договорів. Правова природа споживчих договорів є різною, і власне договори про надання споживчих послуг складають лише їх певну частину, відтак іменувати усі споживчі договори договорами про послуги можна лише умовно - для зручності, при цьому слід враховувати їх різну правову природу.

Усі споживчі договори є публічними договорами, на які мають розповсюджуватися, зокрема, положення ст. 633 ЦК України. Однак в цій статті не виділено в окрему категорію споживчі договори, не враховано їх специфіку, тому ст. 633 ЦК необхідно було б доповнити ч.7, в якій передбачити, що на відносини публічного договору, в якому одна сторона підприємець, а друга - фізична особа-споживач, розповсюджується законодавство про захист прав споживачів.

Наведене у п.7 ст.1 Закону України “Про захист прав споживачів” визначення споживчого договору містить кілька юридичних недоліків, зокрема, не визначено предмет договору, не зазначено, що таким предметом можуть бути послуги, особливий склад суб'єктів, та ін.

Споживчим договором, на який поширюється законодавство про захист прав споживачів, має вважатися правочин, за яким продавець, виготівник, виконавець, що є підприємцем, реалізує товар, роботи, послуги споживачеві - фізичній особі, яка придбаває, набуває, замовляє, використовує (має намір це зробити) товар, роботи, послуги для особистих культурно-побутових, сімейних, домашніх та інших особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням професійних обов'язків найманого працівника.

Вищенаведені ознаки споживчого договору дозволяють виявити низку конкретних договорів, яким притаманні такі ознаки і які врешті утворюють систему споживчих договорів, основними серед яких є наступні: роздрібна купівля-продаж; договори побутового прокату; договори побутового підряду; договори про надання споживчих послуг (транспортних, зберігальних, фінансових, культурно-концертних, туристичних, ритуальних та ін).

Розділ 2 "Механізм захисту прав та інтересів споживачів" складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1 "Загальна характеристика механізму захисту прав та інтересів споживачів" розглянуті поняття механізму захисту прав та інтересів споживачів, форми, порядок та способи захисту.

Правова категорія „механізм захисту прав та інтересів” тісно пов'язана з категорією „механізм правового регулювання” і є її складовою частиною, елементом. Під механізмом правового регулювання споживчих відносин необхідно розуміти відповідну сукупність засобів правового впливу, зокрема, загальних і спеціальних норм цивільного законодавства, а також методів, способів та принципів цивільного права - на формування споживчого правовідношення, а також формування та реалізацію прав та обов'язків його суб'єктів, захист їх прав та інтересів.

Враховуючи викладене, не можна визнати вдалою назву Закону України "Про захист прав споживачів", в якому містяться норми, що регулюють споживчі відносини на всіх стадіях їх функціонування. Більш адекватною змісту цього Закону слід визнати назву “Про охорону прав споживачів", оскільки норми про захист порушених цивільних прав складають лише певну частину охоронних норм, тобто поняття “правовий захист” охоплюється поняттям "правова охорона".

Складовими елементами механізму правового регулювання споживчих відносин є: 1) правові норми, що визначають специфіку правового впливу на цивільні відносини за участю споживачів; 2) виникнення споживчого зобов'язального правовідношення щодо цивільних споживчих благ непідприємницького призначення на підставі договорів публічно-правового характеру між суб'єктом підприємництва та отримувачем цих благ - фізичною особою-споживачем; 3) а) акти реалізації сторонами споживчого договору своїх прав та обов'язків у формі окремих правочинів чи інших дій; б) акти реалізації споживачем способів захисту у разі порушення його цивільних прав та охоронюваних інтересів; в) акти, вчинювані судами чи іншими юрисдикційними органами шляхом примусового застосування мір захисту, у тому числі, мір відповідальності до порушника.

Загально-цивілістичні способи захисту порушених прав та інтересів можуть застосовуватися в споживчих правовідносинах, але з врахуванням певних особливостей. Зокрема, в ст. 16 ЦК міститься застереження про те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Такі способи умовно можна назвати інституційними та спеціальними.

Механізм захисту прав споживачів є сукупністю закріплених у законодавстві регуляторів впливу, які визначають:

а) права споживачів на звернення за захистом своїх порушених споживчих прав до суду, до громадських організацій споживачів, до органів виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та органів місцевого самоврядування;

б) процедуру та умови звернення за захистом до юрисдикційних органів та притягнення порушника до відповідальності;

в) види способів захисту прав споживачів (загально-цивілістичні, інституційні та спеціальні).

У підрозділі 2.2 "Зміст суб'єктивних прав споживачів та їх нормативно-правове забезпечення" дається загальна характеристика суб'єктивному цивільному праву як виду і мірі можливої (дозволеної) поведінки уповноваженої особи, яка є споживачем.

Споживачі як суб'єкти цивільних прав можуть вступати в договірні правовідносини, тим самим реалізуючи свою правосуб'єктність. Вступаючи у правовідносини споживчого характеру, вони набувають відповідні суб'єктивні цивільні права і обов'язки, які становлять зміст як загального, так і споживчого цивільного правовідношення.

Специфіка суб'єктивного споживчого права проявляється у наступних його елементах: 1) спосіб (вид, міра) дозволеної поведінки уповноваженої особи (наприклад, покупця в договорі роздрібної купівлі-продажу); 2) право вимагати від інших зобов'язаних учасників правовідношення такої поведінки, яка забезпечує виконання цих вимог; 3) право вимагати застосування відповідних способів державного примусу до зобов'язаних осіб.

З метою забезпечення цивільних прав споживачів у державних стандартах встановлюються і зазначаються у сертифікатах відповідності обов'язкові вимоги щодо безпечності товарів (робіт, послуг). Ці вимоги покликані сприяти охороні суб'єктивних прав споживачів. За змістом п. 1 ст. 14 Закону України “Про захист прав споживачів” існують два види норм: 1) регулятивно-охоронного характеру, які встановлюють організаційно-технічні вимоги щодо якості товару (наслідків робіт) і які є заходами превентивного упередження та недопущення порушення прав споживачів; 2) адміністративно-захисного характеру, які встановлюють способи захисту, що полягають у праві державних органів застосовувати адміністративні санкції, спрямовані на припинення порушення споживчого законодавства.

Відповідні норми, що визначають охорону прав споживачів стосовно безпечності товарів (робіт, послуг), пропонується поділити на дві групи: 1) норми, що регламентують недопущення надходження в цивільний оборот товарів (робіт, послуг), які можуть спричинити шкоду споживачам; 2) норми, що регламентують усунення наслідків спричинення шкоди споживачам послугами, які їм надаються.

У підрозділі 2.3 "Способи реалізації права споживачів на захист" дається характеристика способів захисту прав споживачів.

В статтях ЦК, що регулюють договірні зобов'язання, законодавець взагалі не вживає термін "способи захисту", надавши перевагу поняттям "правові наслідки порушення зобов'язання" (ст.ст. 611, 616, 620), “правові наслідки передання товару неналежної якості” (ст. 678), "відповідальність підрядника за неналежну якість роботи" (ст. 858), "майнова відповідальність" за шкоду, завдану дефектною продукцією або продукцією неналежної якості (ст. 16 Закону України "Про захист прав споживачів"). Від тлумачення їх змісту може залежати обрання споживачем того чи іншого способу реалізації права на захист.

Способи захисту є водночас і санкціями, і мірами захисту, але лише окремі з них (відшкодування збитків, стягнення неустойки тощо) є мірами цивільно-правової відповідальності. Водночас, усі способи захисту цивільних прав, оперативні та інші санкції мають розглядатися як такі, що охоплюються поняттям "правові наслідки порушення договору". Однак в законодавстві про захист прав споживачів викладені обставини не враховуються. Наприклад, назва ст. 10 Закону України "Про захист прав споживачів" ("Права споживача у разі порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг”) має бути приведена у відповідність з її змістом. Зокрема, її доцільно назвати "Правові наслідки порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг)".

Передбачені законом міри захисту прав споживачів нечітко сформульовані, не проведено розмежування між договором підряду і договором з надання послуг стосовно вибору способів захисту порушеного права. Існують певні недоліки і у співвідношенні норм загальної та спеціальної дії стосовно захисту прав споживачів у сфері надання послуг.

Закон України „Про захист прав споживачів” необхідно доповнити статтями, присвяченими праву споживачів на захист у сфері надання конкретних послуг, передбачити істотні умови договору з надання послуг за участю споживачів, встановити вимоги стосовно строків та якості послуг, визначити окремо перелік способів захисту прав споживачів та міри відповідальності та співвідношення їх застосування.

Розділ 3 "Правові наслідки порушення прав споживачів" складається з чотирьох підрозділів.

У підрозділі 3.1 "Загальні положення відповідальності за порушення прав споживачів" висвітлюються питання підстав та умов застосування правових наслідків порушення споживчих договорів у формі мір цивільної відповідальності.

У Законі України „Про захист прав споживачів” відсутня норма, яка б містила загальне правило про поширення загально-цивілістичних положень про відповідальність за порушення умов споживчих договорів. Однак, оскільки споживчі правовідносини за своєю правовою природою є цивільними, то й відповідальність за порушення умов споживчих договорів має базуватися на загально-цивілістичній концепції відповідальності. У споживчому законодавстві ці питання однозначного вирішення не знайшли, за окремими винятками, один з яких передбачено статтею 1209 ЦК. У зв'язку з цим певного коригування вимагає ст. 16 Закону України "Про захист прав споживачів", оскільки в ній не передбачене пряме застереження про обов'язок продавця, виготовлювача товару, виконавця робіт (послуг) відшкодовувати потерпілим споживачам завдану їм "дефектною продукцією" шкоду незалежно від їхньої вини, як це передбачено в ст. 1209 ЦК.

Враховуючи те, що споживче законодавство покликане встановлювати підвищені гарантії захисту прав споживачів, продавець, виробник мають нести відповідальність також за незастережені недоліки товару незалежно від вини, за винятком випадків, коли ці недоліки виникли з вини самого покупця або внаслідок дії непереборної сили. Відповідно висловлене положення було б доцільно закріпити в ст. 8 Закону України "Про захист прав споживачів". Подібне застереження було б доречним також у схожій ситуації у разі порушення умов договору про виконання робіт (надання послуг), оскільки і в п. 6 ст. 10 Закону України "Про захист прав споживачів" безпосередньо не утверджується принцип відповідальності незалежно від вини, що не відповідає вимогам ст. 906 ЦК.

У підрозділі 3.2 "Відшкодування збитків, завданих споживачам" розглядається специфіка відшкодування збитків, завданих споживачам.

Закон України "Про захист прав споживачів" в одних випадках передбачає право споживача на відшкодування збитків у разі порушення умов договору про виконання робіт, надання послуг, а в інших - на відшкодування збитків у повному обсязі, зокрема, у разі заподіяння шкоди життю, здоров'ю або майну споживача внаслідок інформаційних вад про продукцію чи внаслідок неналежної її якості. Такі розбіжності, на думку дисертантки, є наслідком прорахунків у нормотворчому процесі, і в обох випадках законодавець мав на увазі право споживача на стягнення за зазначені порушення усіх видів збитків, передбачених у ст. 22 ЦК. Саме таким чином мають тлумачитися відповідні положення статей 10, 15, 16 Закону України "Про захист прав споживачів", однак з метою усунення можливого різного їх розуміння у судовій практиці доцільно було б у Законі України "Про захист прав споживачів" в усіх випадках замінити термін "збитки" на термін "збитки у повному обсязі", що буде відповідати принципу повного відшкодування збитків, закріпленому в ЦК.

Співставлення змісту ст. 8 Закону України "Про захист прав споживачів" (в редакції 2005р.) та ст. 708 ЦК свідчить, по-перше, про суперечливість і неузгодженість їх положень, по-друге, про погіршення захисту прав споживачів порівняно з загальними положеннями цивільного права, що підтверджується наступними міркуваннями. Так, в основу побудови п. 1 ст. 8 вказаного Закону щодо переліку вимог споживача фактично покладено положення ч. 1 ст. 678 ЦК (з деякими редакційними особливостями), яка не має безпосереднього відношення до регулювання відносин за участю споживачів, а п. 2 ст. 8 цього Закону виявився викладеним у старій редакції до 2005 р., яка суперечить ч. 2 ст. 708 ЦК, згідно з якою покупець непродовольчих товарів, що вже були у користуванні, придбаних через роздрібні комісійні торговельні підприємства, також має право на пред'явлення відповідних вимог, якщо товари містять не застережені продавцем істотні недоліки. Водночас Закон України "Про захист прав споживачів" всупереч логіці передбачає задоволення вимог споживача, який придбав товар з недоліками в таких продавців лише за їх згодою, що суперечить ч. 2 ст. 708 ЦК.

Викликає заперечення і той факт, що ні в ст. 708 ЦК, ні в ст. 8 вказаного Закону не передбачено право споживача вимагати відшкодування збитків, завданих недоліками придбаного товару. Навіть в ЦК УРСР 1963 р. містилася ст. 234, згідно з якою покупець, якому було продано річ неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, вправі пред'явити серед інших п'яти вимог вимогу про розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків. Такого ж змісту була норма в п. 1 ст. 14 Закону України "Про захист прав споживачів" в редакції, що діяла до 1 грудня 2005 р.

З огляду на перераховані огріхи у вирішенні даної проблеми, її можна певною мірою усунути шляхом приведення п. 1 ст. 8 Закону України "Про захист прав споживачів" у відповідність до ч. 1 ст. 708 ЦК та передбачити в цих законодавчих актах право споживача у разі придбання товару з не застереженими продавцем недоліками вимагати розірвання договору та відшкодування збитків.

У підрозділі 3.3 "Неустойка як форма (міра) відповідальності за порушення прав споживачів" розглянуто питання застосування неустойки у разі порушення умов споживчих договорів.

Цивільно-правова відповідальність за порушення договірного зобов'язання за участю споживачів у вигляді неустойки передбачена у Законі України „Про захист прав споживачів”, в якому законодавець лише в трьох випадках надає споживачеві право застосувати до порушника санкцію у формі неустойки (статті 8, 10, 11). Сторони можуть передбачити неустойку на свій розсуд в договорі. Однак на практиці це буває надзвичайно рідко, адже за чинним законодавством саме на продавців, виробників, виконавців послуг покладається більше обов'язків порівняно із споживачами, і за таких обставин підприємці не зацікавлені покладати в договорі на себе додаткову відповідальність. Тому доцільно, щоб у споживчому законодавстві була передбачена оптимальна система неустойок щодо істотних порушень умов споживчих договорів.

Зі змісту п.9 ст.8 Закону України „Про захист прав споживачів” вбачається, що у разі затримки виконання вимоги про надання товару аналогічної марки та за кожний день затримки усунення недоліків понад встановлений строк стягується одноразова неустойка, незалежно від кількості днів затримки усунення недоліків понад встановлений чотирнадцятиденний термін, адже за ЦК України (ст. 549) відсотки у разі неналежно виконаного чи невиконаного зобов'язання нараховуються за кожний день прострочення виконання, якщо договором або законом передбачено застосування неустойки, яка є пенею. Тому необхідно змінити ст. 8 даного Закону і викласти її у наступній редакції: "У разі затримки виконання вимоги про надання товару аналогічної моделі або затримки усунення недоліків понад встановлений строк, стягується пеня у розмірі одного відсотка вартості товару за кожний день прострочки виконання".

У статті 10 Закону України „Про захист прав споживачів” законодавець хоч і передбачив неустойку у формі пені відповідно до ч. 2 ст. 550 ЦК, але не зазначив порядок її обчислення, як це зроблено в ст. 549 ЦК. З метою усунення неоднозначного тлумачення ст.10 цього Закону, її норма повинна бути сформульована відповідно до вимог ст. 549 ЦК про порядок обчислення пені, зокрема, у такій редакції: “У разі коли виконавець не може виконати (прострочує виконання) роботу (надання послуги) згідно з договором, споживачеві сплачується пеня у розмірі трьох відсотків вартості роботи (послуги), яка обчислюється у цих відносинах за кожен день (годину) прострочення виконання”.

У п. 6 ст. 11 Закону України "Про захист прав споживачів" встановлено неустойку для кредитодавця за порушення вторинного обов'язку, яке може бути рідкісним явищем, і не встановлено неустойку за порушення ним свого основного обв'язку - своєчасно в установлений термін надати споживачеві кредит. Крім того, не визначено характер застосовуваної неустойки (штрафна, залікова, альтернативна, виключна). На погляд дисертантки, вона має бути штрафною.

У підрозділі 3.4 "Відшкодування споживачам моральної шкоди" аналізуються особливості відшкодування моральної шкоди споживачам.

У чинному Законі України "Про захист прав споживачів" надто поверхово врегульоване питання відшкодування моральної шкоди. За таких обставин питання про підстави, умови, розмір відшкодування споживачам має вирішуватися відповідно до вимог ЦК, зокрема, ст. 23.

В дисертації обґрунтовується хибність позиції про те, що за змістом п.2 ст.22 Закону України "Про захист прав споживачів" споживачі мають право на відшкодування моральної шкоди в разі порушення їх майнових прав та пред'явлення майнових позовних вимог, передбачених законами та іншими нормативними актам України. Адже, наприклад, відмова судом у стягненні збитків сама по собі не може бути перешкодою у задоволенні позову про компенсацію моральної шкоди. Особливо це стосується споживчих договорів, виконання зобов'язань за якими не завжди завершується матеріалізованим результатом.

Авторкою досліджено проблему обов'язковості встановлення у діях продавця, виробника, виконавця наявності вини для стягнення грошового відшкодування за завдану споживачеві моральну шкоду. Статті 23, 611, 614, 1167 ЦК закріплюють принцип вини у разі заподіяння моральної шкоди, якщо законом не передбачене інше. В Законі України "Про захист прав споживачів" відсутні будь-які норми, які б визначали підстави та умови відшкодування моральної шкоди. В ЦК певним орієнтиром у вирішенні частково цієї проблеми може слугувати ст. 1167 ЦК. Крім того, відповідно до ст. 1209 ЦК продавець, виготовлювач товару, виконавець робіт (послуг) зобов'язаний незалежно від їхньої вини відшкодувати шкоду, завдану особі внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг), а також недостовірної або недостатньої інформації про них. Дисертант вважає, що у даному разі під шкодою необхідно розуміти як майнову, так і немайнову шкоду.

В роботі обґрунтовано можливість поширення положень статей 1209, 1167 ЦК про відповідальність особи незалежно від вини на відносини, врегульовані ст. 16 Закону України "Про захист прав споживачів", положення якої мають поширюватися і на випадки відшкодування моральної шкоди.

Закон України "Про захист прав споживачів" необхідно доповнити окремою статтею, у якій, зокрема, вказати, що "моральна шкода, завдана споживачеві суб'єктами підприємницької діяльності (виробником, продавцем, виконавцем) внаслідок порушення його прав, передбачених договором, законом та іншими правовими актами, що регулюють відносини у сфері захисту прав споживачів, підлягає відшкодуванню за правилами, передбаченими Цивільним кодексом України".



ВИСНОВКИ

· основних тенденцій та етапів розвитку законодавства щодо регулювання суспільних відносин у сфері захисту прав споживачів, характерною ознакою яких є нерівне положення суб'єктів, наявність „сильної” і „слабкої” сторони: з одного боку виступають підприємці, що володіють не лише капіталом, а й певним обсягом необхідних фахових знань про свій товар (послугу), а з іншого - індивідуальний споживач (фізична особа), який змушений довіряти наданій інформації про товар або послугу;

· результатів аналізу чинного законодавства у сфері захисту прав споживачів, необхідності внесення змін та доповнень до чинного законодавства, зокрема, до статей 1, 8, 10, 11, 14, 15, 16, 22 Закону України "Про захист прав споживачів", статей 633, 708, 1209 ЦК України;

· хибності та наукової недалекоглядності концепції сервісного права як самостійної галузі права, оскільки об'єднання в галузь права таких різнорідних норм публічного і приватного характеру, що належать до предмета регулювання інших галузей права, суперечить положенням загальної теорії права, а також правовим засадам ЦК України;

· істотного обмеження дії принципу свободи договору при укладенні споживчих договорів, формуванні їх умов, адже порядок укладення і формування умов договору визначаються переважно імперативними нормами законодавства про захист прав споживачів, встановлення привілейованих умов для споживача і додаткових обов'язків для підприємця;

· публічного характеру всіх споживчих договорів, доцільності проведення поділу публічних договорів на ті, в яких обидві сторони підприємці, і ті, в яких другою стороною є фізична особа;

· необхідності чіткого розмежування правого статусу фізичної особи-споживача і фізичної особи-підприємця;

· специфіки суб'єктивних споживчих прав, зокрема, особливостей передумов та порядку укладення споживчих договорів (виникнення права споживача на укладення споживчого договору в момент звернення до підприємця (продавця, виготівника, виконавця) з пропозицією (офертою) укласти договір), формування суб'єктивних прав та обов'язків, їх виконання, захисту порушених прав;

· поділу способів захисту порушених прав та інтересів споживачів на загально-цивілістичні, інституційні (містяться в нормах окремих договірних правових інститутах ЦК) та спеціальні (в Законі України "Про захист прав споживачів", інших актах законодавства);

· доцільності розширення кола підстав застосування штрафної неустойки у диференційованому розмірі за порушення продавцями, виробниками, виконавцями основних обов'язків за усіма споживчими договорами;

· необхідності передбачення прямого застереження про обов'язок продавця, виготовлювача товару, виконавця робіт (послуг) відшкодовувати потерпілим споживачам завдану їм дефектною продукцією шкоду незалежно від їхньої вини;

· необхідності дотримання вимог щодо співвідношення понять "шкода" та "збитки" у спеціальному законодавстві про захист прав споживачів, визначення понять шкоди та збитків, приведення термінології у цій частині у відповідність до вимог ЦК України.



СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРКОЮ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Осетинська Г.А. Захист прав споживачів: проблеми розвитку законодавства України. Монографія. - К.: Ін-т законодавчих передб. і правової експ., НДІ прив. права і підприємництва. - 2002. -128 с.

2. Осетинська Г.А. Закон захищає права споживачів (у співавторстві з Костицьким В.В). - К., 2002. - 24 с.

3. Осетинська Г.А. Деякі аспекти вдосконалення законодавства про захист прав споживачів // Науковий вісник Чернівецького університету: Збірник наук. праць. - Вип. 121: Правознавство. - Чернівці: Рута, 2001. - С.54-57.

4. Осетинська Г.А. Відповідальність за порушення законодавства про захист прав споживачів у сфері надання послуг // Часопис Київського університету права. Український науково-теоретичний часопис. - 2003. - №3. - С.51-57.

5. Осетинська Г.А. Законодавча регламентація зобов'язань з надання послуг за участю споживачів // Право України. - 2003. -№11. - С.130-133.

6. Осетинська Г.А. Проблеми визначення класифікаційних критеріїв відмежування зобов'язань з надання послуг та поділу їх на види // Вісник господарського судочинства. - 2004. - №2. - С.251-256.

7. Осетинська Г.А. Деякі проблеми відповідальності за завдання моральної шкоди споживачам у сфері надання послуг // Юридична Україна. Щомісячний правовий часопис. - 2004. - №12. - С.52-57.

8. Осетинська Г.А. Проблеми визначення елементів механізму захисту прав та законних інтересів споживачів у сфері надання послуг // Вісник господарського судочинства. - 2005. - №1. - С.265-269.

Размещено на Allbest.ru

...