Размещено на http://www.allbest.ru/

Договір про створення за замовленням і використання обєкта права інтелектуальної власності

Особливу увагу варто звернути на договір. про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності, що регулюється ст. 1112 ЦК.

За договором про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності одна сторона (творець - письменник, художник тощо) зобов'язується створити об'єкт права інтелектуальної власності відповідно до вимог другої сторони (замовника) та в установлений строк. Договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності повинен визначати способи та умови використання цього об'єкта замовником. Оригінал твору образотворчого мистецтва, створеного за замовленням, переходить у власність замовника. При цьому майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором. Умови договору про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності, що обмежують право творця цього об'єкта на створення інших об'єктів, є нікчемними

Викликає здивування формулювання його суті, з якого випливає, що це безоплатний договір, оскільки на творцеві (авторові) лежить обов'язок створити обєкти права інтелектуальної власності відповідно до вимог замовника у встановлений строк. Для замовника ж не передбачені будь-які обов'язки за договором, у тому числі й з виплати авторської винагороди. Право на останню потрібно розуміти як невід'ємне майнове право автора, якого він не може бути позбавлений. Незрозуміле, що може спонукати автора укласти такий договір і чим керувався законодавець, коли закріплював таку дискримінацію автора.

Щодо творів образотворчого мистецтва, які створюються за даним договором, визначено, що у власність замовника передається тільки оригінал твору, а виключні майнові права на створюваний твір залишаються у власності автора. На інші об'єкти права інтелектуальної власності, створені за даним договором, поширюється норма, передбачена ст. 430 ЦК, яка закріплює майнові права на об'єкти права інтелектуальної власності за творцем і замовником, якщо в договорі не встановлене інше.

Договір комерційної концесії

Новий ЦК регулює невідомий раніше нашому законодавству договір комерційної концесії. За цим договором одна сторона (право-володілець) зобов'язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до ЇЇ вимог комплексом прав на об'єкти права інтелектуальної власності з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг. Даному договору присвячена глава 76 ЦК, у якій врегульовані права та обов'язки сторін, їхня відповідальність й інші умови договору.

Даний договір підлягає обов'язковій державній реєстрації в органі, що здійснив реєстрацію правоволодільця. Слід зазначити, що права на об'єкти права інтелектуальної власності можуть бути предметом договору застави як засіб забезпечення зобов'язання за кредитним договором чи договору факторингу, шо можуть бути укладені між банком і власником прав на об'єкти права інтелектуальної власності . Відсутність обов'язкової реєстрації договорів на передачу виключних прав на об'єкти права інтелектуальної власності істотно розширює можливості суб'єктів даних правовідносин з закріплення взаємних прав і обов'язків, у тому числі за договорами, не зазначеними у главі 75 ЦК. Предметом договору комерційної концесії є право на використання об'єктів права інтелектуальної власності (торговельних марок, промислових зразків, винаходів, творів, комерційних таємниць тощо), комерційного досвіду та ділової репутації. Договором комерційної концесії може бути передбачено використання предмета договору із зазначенням або без зазначення території використання щодо певної сфери цивільного обороту. Сторонами в договорі комерційної концесії можуть бути фізична та юридична особи, які є суб'єктами підприємницької діяльності. Договір комерційної концесії укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми договору концесії такий договір є нікчемним. Договір комерційної концесії підлягає державній реєстрації органом, який здійснив державну реєстрацію правоволодільця. Якщо правоволоділець зареєстрований в іноземній державі, реєстрація договору комерційної концесії здійснюється органом, який здійснив державну реєстрацію користувача. У відносинах з третіми особами сторони договору комерційної концесії мають право посилатися на договір комерційної концесії лише з моменту його державної реєстрації. У випадках, передбачених договором комерційної концесії, користувач може укласти договір комерційної субконцесії, за яким він надає іншій особі (субкористувачу) право користування наданим йому правоволодільцем комплексом прав або частиною комплексу прав на умовах, погоджених із правоволодільцем або визначених договором комерційної концесії, згідно ст. 1119 ЦК. До договору комерційної субконцесії застосовуються положення про договір комерційної концесії. Визнання недійсним договору комерційної концесії має наслідком недійсність договору комерційної субконцесії. В договорі комерційної концесії можуть бути передбачені особливі умови, зокрема:

1) обов'язок правоволодільця не надавати іншим особам аналогічні комплекси прав для їх використання на закріпленій за користувачем території або утримуватися від власної аналогічної діяльності на цій території;

2) обов'язок користувача не конкурувати з правоволодільцем на території, на яку поширюється чинність договору, щодо підприємницької діяльності, яку здійснює користувач з використанням наданих правоволодільцем прав;

3) обов'язок користувача не одержувати аналогічні права від конкурентів (потенційних конкурентів) правоволодільця;

4) обов'язок користувача погоджувати з правоволодільцем місце розташування приміщень для продажу товарів (виконання робіт, надання послуг), передбачених договором, а також їх внутрішнє і зовнішнє оформлення.

франчайзинг ліцензія факторинг власність

Договір факторингу

Розглянемо договір факторингу, що вперше врегульований законодавчо в новому ЦК (глава 73). Згідно з ст. 1077 ЦК за цим договором (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату, а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає. Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога). Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. Сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт.

Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності. Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа - суб'єкт підприємницької діяльності, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції,згідно ст.1079 ЦК.

Даний договір може бути укладений між власником прав на обєкти права інтелектуальної власності , що є ліцензіаром за ліцензійним договором будь-якого виду, і банком. У такому випадку клієнт, що є ліцензіаром, відступає фактору (банку) своє право вимоги від боржника (ліцензіата) виконання грошових зобов'язань у вигляді паушальних платежів чи роялті за ліцензійним договором, а банк у свою чергу надає клієнтові за плату (відсотки) кошти. Клієнт може відступити фактору свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення зобов'язання перед фактором, тобто в договорі факторингу може бути встановлено, що фактор здобуває право вимоги від боржника (ліцензіата) виконання грошових зобов'язань тільки у випадку, якщо клієнт (ліцензіар) не виконав вчасно свого зобов'язання перед фактором.

Згідно з ст. 576 ЦК майнові права, в тому числі й права на об'єкти права інтелектуальної власності, можуть бути предметом договору застави. За цим договором кредитор (заставодержатель) має право у випадку невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Оскільки передача прав на об'єкти права інтелектуальної власності із введенням у дію нового ЦК не вимагає реєстрації, безпосередньо в договорі застави сторонам необхідно врегулювати усі відносини, пов'язані з переданням прав. Таким чином, немає необхідності паралельно з договором застави укладати ліцензійний або якійсь інший договір для оформлення відносин щодо передачі прав.

Сутність поняття ліцензії

Певний інтерес викликає формулювання ч. 1 ст. 1107 ЦК, а саме пп. 1 і 2 цієї частини: «Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі таких договорів:

1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності;

2) ліцензійний договір...;

5) інший договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності».

Виходячи з наведеного вище, можна зробити висновок: ліцензія -- це договір. Протилежний висновок можна зробити, проаналізувавши ст. 1114 ЦК, яка встановлює, що не підлягають обов'язковій державній реєстрації ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності і договори, визначені статтями 1109, 1112 і 1113 цього Кодексу.

Визначення питання, чи є ліцензія, введена в наше законодавство новим ЦК, договором, має велике практичне значення, оскільки це впливає на її форму і суб'єктний склад. Розглянуті договори повинні укладатися в письмовій формі. Згідно з ч. 2 ст.1107 ЦК «у випадку недотримання письмової форми договору щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності такий договір є нікчемним», тобто недотримання простої письмової форми в договорах на передачу прав на обєкти права інтелектуальної власності спричиняє недійсність договору. Тоді як відповідно до нового ЦК для інших об'єктів цивільного права (ст. 218) недотримання простої письмової форми не тягне за собою недійсність угоди, а тільки позбавляє сторони права посилатися для підтвердження угоди на показання свідків. Згідно зі ст. 207 ЦК правочин (вживається замість поняття угода) вважається вчиненим у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному чи декількох документах, листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, у тому числі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного чи іншого засобу зв'язку, і якщо він підписаний стороною (сторонами). А поняття договір тим і відрізняється від поняття угода (тепер -- правочин), що перший не може бути одностороннім (ст. 202 ЦК).

Можливо, введення в законодавство такої однобічної угоди як ліцензія була викликана насамперед необхідністю його відповідності світовій практиці передачі програмного забезпечення шляхом видачі однобічних ліцензій, наприклад, ліцензії компанії Microsoft, що не відповідають нашому законодавству в сфері авторського права. Однак ця мета не була досягнута в новому ЦК, оскільки, виходячи зі ст. 1107 ЦК, ліцензія включена у перелік договорів щодо розпорядження правами Інтелектуальної власності.

Окрім протиріччя у визначенні правової природи ліцензій, у новому ЦК міститься явна колізія у визначенні самого поняття «ліцензія». Так, ст. 1108 ЦК передбачає, що «особа, яка має виключне право дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повноваження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері...», а в ст. 1109 ЦК зазначено, що «за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію)». Отже, у ст. 1108 ЦК ліцензія визначається як письмове повноваження, а в ст. 1109 -- як дозвіл на використання об'єктів права інтелектуальної власності. На мій погляд, найбільш правильне друге визначення, яке використовується й у міжнародній практиці.

Договір франчайзингу

Останнім часом, у тому числі й на українському ринку, все більшою популярністю користується такий спосіб поширення бізнесу, як франчайзинг. Під франчайзингом розуміють такий спосіб організації бізнесу, при якому один економічний суб'єкт (франчайзор) передає іншому економічному суб'єкту (франчайзі) право на продаж свого продукту або послуг.

Як правило, договір франчайзингу передбачає надання дозволу на використання товарного знака у комплексі з передачею комерційних і промислових секретів (ноу-хау). Таким чином, з точки зору договірних відносин франчайзор (franchisor) - це компанія, яка надає ліцензію на використання свого товарного знака та ноу-хау, а франчайзі (franchisee) - це компанія, яка отримує допомогу в організації ведення бізнесу і сплачує франчайзору сервісну плату (роялті) за користування товарним знаком, ноу-хау і комерційним досвідом франчайзора. Загалом, предметом договору франчайзингу є продаж франшизи (франчайзингового пакета), під якою розуміється повна бізнес-система, складовими якої є торгові знаки, ноу-хау, навчання та консалтинг тощо.

На практиці винагорода франчайзора визначається у процентах від загальної суми продажів, яка розраховується на підставі звітів франчайзі.

Визначення поняття "франчайзинг" в українському законодавстві немає, у зв'язку з чим можуть виникати певні ускладнення з бухгалтерським і податковим обліком таких операцій. Незважаючи на те що платежі за договором франчайзингу за своїм економічним змістом підпадають під визначення "роялті" (платежі за використання знака на товари і послуги та ноу-хау), доцільно було б у таких договорах зазначати, що франчайзі сплачує франчайзору платежі роялті з детальним визначенням порядку розрахунку останніх. Кращим варіантом було б взагалі уникати терміна "франчайзинг" і детально визначати предмет договору як договір на використання інтелектуальної власності (знак на товари і послуги і ноу-хау). Обов'язково слід визначати порядок передачі ділової і технічної інформації, інструкцій і документації. Разом з тим ускладнення виникнуть у разі, якщо, згідно з договором, франчайзор надає послуги з навчання персоналу франчайзі.

Як правило, такі угоди передбачають як перший разовий внесок, так і регулярні платежі, які можна розподілити на такі, що ідентифікуються з поняттям роялті, і такі, які не можна віднести до їх складу (відрахування у загальний фонд реклами). Якщо згідно з договором франчайзингу встановлено єдиний платіж у фіксованій сумі за використання знака на товари і послуги, а також за рекламну, технологічну та методичну підтримку, то ідентифікувати цей платіж як роялті неможливо, оскільки він включає й інші витрати. З метою правильної класифікації доходів і витрат у бухгалтерському і податковому обліку доцільно чітко виділяти у договорах франчайзингу належну до сплати суму роялті за використання знака на товари і послуги, ноу-хау та інші витрати, які не можуть бути віднесені до роялті.

Список використаної літератури

1. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р.

2. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р.

3. Закон України «Про внесення змін у деякі законодавчі акти України про правову охорону інтелектуальної власності» від 22 травня 2003 р. № 850-4

4. Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців» від 15 травня 2003 р. № 787-4.

5. Цивільно- процесуальний кодекс -Київ 2002

6. Закон України “Про авторське право і суміжні права” від 23.12.1993 р.

7. Закон України “Про власність” від 7лютого 1991 р.

8. Закон України "Про інформацію" від 02. 10. 1992 р.

9. Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств" від 28.12.1994р.

10. Положення про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 1995 року №532.

11. Інструкція про розгляд та реєстрацію договору про передачу права власності на промисловий зразок та ліцензійного договору на використання промислового зразка, які затверджені наказом Держпатенту України від 06.06.95 р. №89).

12. Закон України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" від 15.12. 1993 р.

Размещено на Allbest.ur