Мусульманське право, його зв'язок з релігією

Размещено на http://www.allbest.ru/

План

Вступ

Розділ 1. Мусульманська правова доктрина. Її роль у формуванні мусульманського права

Розділ 2. Правові напрямки в ісламі

Розділ 3. Правові погляди Ібн-Рушда та Абу Юсуфа

Висновок

Список використаних джерел

Розділ 1. Мусульманська правова доктрина. Її роль у формуванні мусульманського права.

Складний історичний процес формування мусульманського права, відбувався безпосередньо в тісному взаємозв'язку із правовою доктриною, що упродовж століть еволюціонувала не один раз змінюючи свій статус, роль і значення в правовому житті суспільства. Власне існування й розвиток будь-якої правової системи неможливі без корпусу професійних юристів і доктрини. Правова система немислима без юристів-професіоналів, що становлять особливу верству людей, які займаються правом і є головним носієм правової культури. Розвинута правова система можлива лише тоді, коли ця верства стає самостійною елітою поряд з політичною, економічною й іншими, а не розчиняється в них. Для функціонування правової системи визначальними є наукові розробки права, існування правознавства та права, що використовується як при створенні правового нормування й системи його забезпечення так і при підготовці фахівців-правознавців.

В юридичній літературі підкреслюється, що сьогодні роль юридичної доктрини як загальнообов'язкової основи вирішення юридичних справ у різних правових системах постійно зменшується. В сучасних умовах лише в деяких мусульманських країнах вона є самостійною формою права. Йдеться про окремі країни Близького і Середнього Сходу Північної Африки, де переважна або значна частина населення сповідує релігію іслам, складовою частиною якого є мусульманське право. Однак дія останнього, як і інших релігійних правових систем не обмежується кордонами окремих держав, а поширюється на всю релігійну громаду. Сьогодні ісламський чинник починає активно впливати на соціокультурний розвиток тих регіонів планети, де мусульмани традиційно не складали більшості населення. Особливий інтерес у цьому відношенні представляє Європа, де на думку багатьох експертів, мусульманська умма вже досягла тієї критичної маси, за якою починається її безпосередній вплив як на внутрішню так і зовнішню політику європейських країн.

Мусульманське право входить до складу релігійної правової сім'ї, що включає також канонічне, іудейське, індуське право. Зазначені релігійно-правові системи засновані на певних релігійних постулатах, принципах, догмах, що містяться в священних текстах і розглядаються як результат божественного одкровення, а тому є вічними та непорушними. У цих системах не відбулося чіткого виокремлення норм права з-поміж інших соціальних норм, насамперед релігійних. Це навіть дає підстави окремим авторам ставити під сумнів можливість їх віднесення до власне юридичних систем. Що правда, вказана позиція не знайшла підтримки серед більшості науковців.

Головне завдання людини в цих системах полягає у правильному усвідомленні змісту божественних норм, що зумовлює як провідну роль учених-богословів у формуванні й розвитку цих правових систем, так і ту роль, яку відіграє доктрина в системі джерел права. Важливу роль юридичної доктрини як джерела права можна вважати однією з визначальних ознак релігійного права у порівнянні з правом світським. Домінуючим джерелом права в ідеологічно-релігійній системі виступають канонічні релігійні тексти, функціонування яких опосередковується тлумаченням відповідних настанов, догматів, притч, оповідей зі «Святих Книг», що здійснюється довіреними священнослужителями та теологами-юристами, авторитетними знавцями відповідної релігії. Саме тому реальним джерелом (зовнішньою формою) юридичних приписів у цих системах є релігійно-юридична доктрина, «підкріплена» релігійними текстами. Оскільки норми, що містяться в священних текстах, часто мають нечіткий, а інколи й суперечливий характер у правозастосовній діяльності, зокрема під час розгляду справ релігійними судами використовується або безпосередньо правова доктрина у вигляді тлумачень цих текстів, або інші джерела, що мають людське походження (наприклад, постанови помісних й вселенських соборів; папські декрети у канонічному праві.) Так, в іудейському праві Тора виступає як своєрідна конституція єврейського права, а талмудична література - головним джерелом Галахи.

Хоча доктрина займає важливе місце в канонічному, іудейському праві, однак саме в мусульманському праві вона має значення провідного джерела права. Це зумовлено визначним впливом доктрини на його становлення і розвиток. Глибинним джерелом ісламської правової системи є релігійно-правова доктрина. Саме вона визначила специфічну логіку розвитку мусульманського права, оригінальність його джерел, їх тісний взаємозв'язок. Вироблення його норм здійснювалося поза безпосередньою участю державних інститутів. Мусульманське право є передусім продуктом діяльності учених-юристів. Цивільне, спадкове та кримінальне право, інститут адвокатури, правила та форми прийняття присяги були розроблені основними чотирма юридичними школами сунітського та шиїтського толків. Ця ситуація склалася внаслідок того, що мусульманські учені-юристи були наділені такими повноваженнями, яких ніколи не мала європейська правова наука. Детальніше зупинимось на аналізі причин, що сприяли піднесенню доктрини до рівня провідного джерела мусульманського права.

Беззаперечною догмою для мусульман є ідея божественного характеру права, яку Аллах відкрив людям через пророка Мухаммеда. Постулат про його богоданний характер, що є ключовим для мусульманського праворозумін визначає кардинальну відмінність західної правової традиції і мусульманського права. Останнє іноді позначається словом «шаріат» («шлях слідування», «те, що відкрито Богом»). Мусульманське право генетично пов'язане з релігією: саме релігійна форма виступила засобом закріплення перших протиправових норм. З часом право відокремлюється від релігії і набуває ознак самостійного соціального явища, якому притаманні власні ознаки та закони розвитку. Однак у мусульманському праві такої диференціації так і не відбулося, оскільки на відміну від національних правових систем, воно є не самостійною системою норм, а складовою частиною релігії ісламу. Іслам - це не лише релігія, але й ідеологічна, політична, культурна і юридична система, що охоплює і регламентує всі галузі суспільного життя. При цьому відбувається злиття юридичних норм з релігійними і моральними, підпорядкування правових регуляторів догматичним постулатам ісламу.

Релігійне обґрунтування надає праву авторитету серед мусульманської громади представники якої сприймають його як відображення божественного світла та втілення канонів своєї віри. Згідно з постулатами ортодоксальної мусульманської правової думки незмінно дієвим приписам мусульманського права має ідеально відповідати структура держави і суспільства. Відомий єгипетський громадський і релігійний діяч Мухаммед Абдо у своїх працях обґрунтовував універсальний характер шаріату здатний задовольняти потреби людей в будь-який час і в будь-якому місці незалежно від змін форм цивілізації. Суспільство пристосовується до права даного Аллахом щоб використовувати його як знаряддя для вирішення своїх проблем.

Отже, єдиним законодавцем є сам Аллах, тоді як умма, народ ісламу -лише його довірена особа. Ось чому мусульманське правознавство (усул аль-фікх) не визнає історичного підходу до права. У мусульманському праві під нормою розуміють правило адресоване правовірним Аллахом. Воно засноване не на нагальних потребах правового регулювання, а на ірраціональних за своєю природою релігійних догмах внаслідок чого його неможливо змінити чи скасувати.

Згідно з теорією мусульманського права держава в особі суверена-монарха або в більш пізні періоди парламенту не може розглядатися як творець права, оскільки суверен є не володарем, а його слугою. Теорія і практика застосування мусульманського права ніколи не відкидали різного роду регламенти угоди звичаї але останні не входили до складу мусульманського права вони перебувають поряд поза цим правом. Рене Давід, якого підтримують й інші автори зауважує, що в мусульманських країнах місцеві звичаї розглядаються як суто фактичні явища, а закони і ордонанси представників влади - як управлінські заходи тимчасового чи місцевого значення, що повною мірою не гідні йменуватися правом. У класичному мусульманському праві ці види джерел мали другорядне значення. У період існування Арабського халіфату нормотворча функція держави здійснювалась опосередковано, а саме «шляхом санкціонування нею норм, що були сформульовані судовою практикою та правовою доктриною».

Правова наука, що є життєдайним джерелом, фундаментом правової доктрини, в правових системах, що характеризуються високим ступенем сакралізації права, у контексті реалізації головної своєї функції - здобуття, узагальнення, систематизації знань, про державно-правові явища керується релігійними постулатами і догмами, що є основою її теоретико-методологічної бази. Таким чином, тісний зв'язок релігії ісламу та мусульманського права обумовив характер і мусульмансько-правової доктрини, яку прийнято визначати як релігійно-правову.

мусульманський право іслам коран

Розділ 2. Правові напрямки в ісламі

Джерелами віровчення ісламу є Коран (запис проповідей, повчань і висловів Мухаммеда) і Сунна (розповіді про вислови та вчинки Мухаммеда). Коран і Сунна - основа релігійних, правових і моральних норм, що регулюють всі сторони життя мусульманина, визначають "правильний шлях до мети" (шаріат).

Особливість ісламу в тому, що Коран і Сунна вважаються чинним правом. Передбачається, що в них містяться вирішення всіх питань, виникають у житті.

Як і будь-яка релігія, іслам містить ряд положень, привабливих для широких мас віруючих. Мухаммед проповідував релігійне єдність арабів, братство віруючих, необхідність дотримуватись елементарних загальновизнані норми моралі. У деяких мекканської сурах Корану засуджуються жадібність і нечесність багатих і можновладців. Кораном заборонено лихварство: "Аллах дозволив торгівлю і заборонив зростання"; "знищує Аллах зростання і вирощує милостиню". Одна з обов'язків мусульманина - сплата обов'язкового податку на майно і прибутки, який має витрачатися на потреби громади, для допомоги біднякам і незаможним. Кожному заможному мусульманину запропоновано добровільно подавати милостиню, робити пожертви користь убогих, бідних, подорожуючих, учасників війни за віру, для викупу мусульман, які перебувають у неволі.

Разом з тим Коран виправдовував соціальне і майнова нерівність. "Ми, - каже Господь устами пророка Мухаммеда, - розділили серед них (людей) їх прожиток в житті ближньої і піднесли одних ступенями над іншими, щоб одні з них брали інших у служіння". Коран вважав законним рабство. Осуджуючи ненаситну жадібність багатіїв, Коран засуджував і заздрісність бідняків: "Не засматривайся очима твоїми на ті блага, якими наділяємо ми деякі сімейства". За посягання на власність Коран визначив жорстоке покарання: "Злодію та злодійці отсекайте руки за те, що зробили вони настановлення від бога".

Коран і Сунна наказують безумовну покору владі: "Віруючі! Коріться Аллаху, коріться посланнику його і тим з вас, які мають владу". Влада зображується як божественне встановлення: "Воістину Аллах дарує свою владу, кому забажає".

Теоретично визнавалося, що влада належить громаді віруючих або її ватажку (виборному або спадковим), одноосібно або при опорі на раду авторитетних знавців релігії і права, спрямовують поведінку віруючих на правильний шлях. Всі течії ісламу змістом і основою влади вважають здійснення релігійних приписів, а саму владу - чимось другорядним і похідним по відношенню до права, джерело якого - Коран і Сунна. Духовна і світська влади вважаються єдиними, хоча церква держава в мусульманських країнах не в усьому і не завжди збігаються, причому між ними деколи виникали гострі конфлікти.

У мусульман немає ієрархічно організованого стану духовенства, аналогічного католицьким чи православним, але є "люди релігії". До них відносяться проповідники, знавці і вчителя богослов'я, теорії і практики мусульманського права, каді і муфтії, створювали суд за шаріату, служителі мечетей, керівники громад, братств. "Люди релігії" (мусульманське духовенство) мали величезний вплив на масу віруючих, вважали своїм правом і обов'язком контролювати і направляти політику халіфів, султанів, емірів, інших носіїв світської влади.

В ісламі існує низка напрямів і течій, кожна з яких притязало на істинне сповідання релігії. Тісний зв'язок держави і громади віруючих, богослов'я і права, релігії і політики визначила пряму залежність більшості релігійних течій і сект ісламу від політичних чвар і боротьби за владу. Політичні перевороти нерідко спиралися на руху народних мас проти пригнічення; на чолі цих рухів найчастіше стояло мусульманське духовенство, яка дотримується одного з напрямів ісламу.

В процесі боротьби за владу в халіфаті вже в перші десятиліття існування ісламу в ньому відбулися розколи і визначилося кілька великих напрямків.

Суніти стверджують, що халіф обраний громадою або її представниками. Шиїти визнають законними халіфами тільки четвертого халіфа Алі (родича Мухаммеда) і його прямих нащадків, вважають їх владу божественним установленням і відстоюють принцип передачі влади у спадок.

Суніти визнають Коран і Сунну, дотримуються релігійно-правових правил згідно одному з чотирьох напрямків, відмінності між якими - в методах тлумачення текстів Корану і Сунни при рішеннях питань шаріату.

Оскільки ці тексти не містять оцінок і рішень багатьох питань і ситуацій, що виникають у житті, при розборі справ спочатку допускався иджтихад - самостійне судження авторитетних правознавців, підпорядковане певним правилам і прийомам, до яких відносяться кияс (судження за аналогією) і іджма (одностайну думку знавців права, вважається думкою всієї громади віруючих).

У процесі розвитку мусульманського правознавства (фікх - право і доктрина права) в суннізмі до Х ст. склалося кілька мазхабів (впливових релігійно-правових шкіл). Ханбаліти (найбільш суворий мазхаб) визнають джерелом права тільки Коран і Сунну, відкидають всі логіко-раціоналістичні тлумачення догматів віри і права. Ханафиты (самий поширений мазхаб) визнають Коран, Сунну, иджму, кияс, тобто ширше інших шкіл допускають раціоналістичні методи формування норм фікху-права. Ще два мазхаба (шафіїти і маликіти) займають проміжне положення між названими.

У різних частинах арабського світу діяли (і понині діють) різні доктрини, що визначають прийоми тлумачення - застосування права. Зрештою сунітські богослови вирішили, що кількість правових шкіл досягла критичної точки. Після створення чотирьох розмов і вироблення ісламської догматики (X ст.) було визнано неможливим подальший розвиток богослов'я, права, моралі, соціальних встановлень: "Двері були иджтихада закриті". Люди релігії строго стояли на сторожі таклида (традиція, наслідування, недопущення нововведень). Це призвело до тривалого застою в культурі, економіці, науці тих областей і районів, де панував іслам.

Сунізм - панівна течія ісламу, офіційне віросповідання в ряді середньовічних держав Арабського Сходу. Теократична трактування влади в суннізмі зазнала зміни: якщо спочатку халіфи вважалися наступниками Мухаммеда, то при Омейядах вони були оголошені намісниками самого Аллаха, а потім в Аббасидском халіфаті склалася концепція передоручення світської влади султанам і емірам (халіф - "прямий представник Аллаха" - залишався мусульманським первосвящеником); нарешті, халіфами стали іменуватися султани в Оттоманській імперії.

Шиїти (аш-шиа - "прихильники") вважають Алі і його нащадків єдино законними халіфами - імамами, наступниками Мухаммеда. Вони визнають Коран і ті частини Сунни, які відносяться до Алі. Шиїти діляться на ряд гілок, сект, течій. Одна з особливостей шиїзму - віра в "прихованого імама" (ним вважається дванадцятий шиїтський халіф, зниклий без вести в IX ст.), який повинен з'явитися як махді (аналогічно іудео-християнському месії) і наповнити світ справедливістю (у сунітів явище махді знаменує кінець світу). Ряд шиїтських сект наділяє "людей релігії" правом говорити від імені "прихованого імама"; це надає шиїтському духовенству особливий авторитет в очах віруючих.

На відміну від сунітів шиїтські богослови-правознавці вважають, що "врата иджтихада" завжди відкриті. На підставі Корану і ахбаров (так називаються ті хадіси Сунни, які шиїти визнають достовірними) шиїтські муджтахиды мають право за запитом громади виносити фетву - припис з правового питання.

У багатьох мусульманських країнах шиїти становили меншість; опозиційність шиїтів пануючих династій, культ "мучеників", месіанські сподівання нерідко робили їх натхненниками і керівниками народних рухів. Під впливом шиїтів змінювалися династії, в різних кінцях мусульманського світу виникали теократичні имаматы, очолювані нащадками Алі. Тісний зв'язок релігійного і політико-правової ідеологій ісламу середніх віків, величезний вплив "людей релігії" на маси віруючих, бурхлива і нестабільна політична життя Арабського Сходу вели до того, що в результаті змін династій правителів опозиційні секти ставали пануючими і, навпаки, раніше офіційне сповідування оголошувалося єретичним.

Політичних успіхів нерідко домагалася ретельно законспірована і добре організована шиїтська секта ісмаїлітів, яка, очолюючи широкі народні рухи, започаткувала великий Фатимідського халіфату (X-XII ст.) і ряд інших державних утворень. Виникали під гаслами боротьби проти несправедливості, гноблення і нерівності, ці держави в умовах феодалізму, що панував неминуче ставали знаряддям гноблення і експлуатації.

У ході боротьби за владу в халіфаті ще у другій половині VII ст. виник хариджизм. На відміну від шиїтів хариджити стверджували, що халіфом може бути обраний будь-який мусульманин. Від сунітів вони відрізнялися тим, що наполягали на реальної виборності халіфів та їх відповідальності перед громадою віруючих. За вченням хариджитів, кожна громада може обрати собі імама-халіфа і має право змістити його. Обстоюючи рівність мусульман, хариджити вважали, що халіфом може бути обраний будь-який віруючий. Деякі виступи хариджитів, як і ісмаїлітів, приводили до успіху. Спираючись на широкі масові рухи, керівники сект захоплювали владу і створювали довгостроково існували державні утворення (держава Рустемидов в Північній Африці в VІІІ-Х ст.). Релігійний фанатизм і нетерпимість хариджитів, практиковані ними "релігійні вбивства" (аж до вбивств жінок і дітей) істотно послаблювали силу рухів, які вони прагнули очолити, часто вели їх до розколів на ворогуючі між собою секти.

Розділ 3. Правові погляди Ібн-Рушда та Абу Юсуфа

Абу-аль-Валид Мухаммед Ібн Ахмед Ібн Рушд народився 1126 року. Дід нього був великим кадием Кордовы, правоведом-маликитом, схильним, проте, судячи з деяких його трудам, до примирення філософії з релігією. Той-таки посаду обіймав її батько, через втручання якого Ібн Баджа був у свого часу звільнений із в'язниці. Дотримуючись фамільної традиції, Ібн Рушд з ранніх років вивчав теологію, юриспруденцію, арабську літературу.

Список використаних джерел

1. Андрусяк Т.Г. Історія політичних та правових вчень: Навч. посібник. -Львів, 2001.

2. Андрусяк Т.Г., Шульженко Ф.П. Історія політичних і правових вчень. Навч. посібник. - К., 2002.

3. Антологія мировой правовой мысли. В 5 т. - М., 1999.

4. Антологія української юридичної думки. В 6 т. / Редкол.: Ю.С.Шемшученко (голова) та ін. Т. 1. Загальна теорія держави і права, філософія та енциклопедія права. - К., 2002.

5. Вивід прав України / М.Грушевський, І.Франко, М.Костомаров та ін. -Львів, 1991.

6. История политических и правовых учений: Хрестоматия / Под ред. О.3.Лейста. - М., 2000.

7. Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера: Пер. з нім. -К., 2002.

8. Мірошниченко М.І., Мірошниченко В.І. Історія вчень при державу та право. - К., 2007.

9. Орленко В.В. Історія вчень про державу і право. - К., 2007.

10. Правова ідеологія і право України на етапі становлення тоталітарного режиму (1929-1941).-К., 2001.

11. Скакун О.Ф. М.П.Драгоманов как политический мыслитель. - X., 1993.

Размещено на Allbest.ru