Недійсність правочинів
Поняття та основні види недійсних угод. Підстави визнання правочину недійсним. Загальні та спеціальні наслідки визнання правочинів недійсними. Особливості наслідків недодержання форми, суб'єктного складу, волевиявлення, сутності та змісту правочинів.
| Рубрика | Государство и право |
| Вид | реферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 27.12.2015 |
| Размер файла | 45,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Інститут спеціального зв'язку та захисту інформації
Національного технічного університету України
"Київський політехнічний інститут"
Реферативне повідомлення
з навчальної дисципліни:
"Правознавство"
на тему: Недійсність правочинів
Підготував:
Заступник командира С-33 взводу с-нт ДСЗ Сичьов Д.О.
Перевірив: Василюк Ю.С.
Київ-2015
Зміст
- 1. Поняття та види недійсних угод
- 1.1 Поняття та види недійсних правочинів
- 1.2 Загальні та спеціальні наслідки визнання правочинів недійсними
- 2. Наслідки недодержання форми, суб'єктного складу, волевиявлення, змісту правочинів
- Висновки
- Список використаних джерел
1. Поняття та види недійсних угод
Дії як акти поведінки людини (окремої особи, наділеною волею і здатністю виявляти цю волю) є предметом вивчення психології або інших наук про людину. В тому ж випадку, коли волевиявлення відбувається у взаємодії, спілкуванні однієї людини з іншими, що призводить до суспільних відносин, дії можуть викликати і юридичний інтерес, причому такий інтерес можуть викликати не лише протиправні, а й правомірні дії.
Під юридично-значимими діями розуміють ті виявлення волі однієї особи відносно інших, які приводять до безпосереднього або опосередкованого виникнення юридичнох фактів (угоди, делікти тощо). Опосередковано юридичні факти виникають тоді, коли особа де вступає в безпосереднє спілкування з зацікавленими особами, але наслідки своїх дій пов'язує з їх інтересами (складання заповіту, видача довіреності).
Національна економічна система розвивається, збільшується кількість різноманітних угод, які щодня укладаються різноманітними підприємствами та організаціями, зрештою практично кожна фізична особа, здійснюючи щоденну діяльність змушена укладати ті чи інші угоди. До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди, а за новим ЦК України - правочини, тобто дії осіб, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Вони є основною підставою виникнення зобов'язально-правових відносин (зобов'язань); він встановлює певні суб'єктивні права і обов'язки для сторін, що його уклали. Але чи всі вони відповідають чинному законодавству, і здійснюються виключно на користь суспільства та окремих громадян. Безперечно не всі, тому законодавство повинно встигати за динамікою розвитку суспільства і чітко розмежовувати угоди, які можуть так чи інакше зашкодити інтересам зацікавлених суб'єктів (держави, фізичних та юридичних осіб). Оскільки з 1 січня цього року набрав чинності новий Цивільний кодекс України, при розгляді даної теми мене насамперед цікавило питання наскільки ефективно новий кодекс буде вирішувати питання про визнання правочинів недійсними та правові наслідки таких правочинів.
1.1 Поняття та види недійсних правочинів
Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивіьних прав та обов'язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Тобто недійсний правочин не в змозі викликати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не бажали (наприклад повернення отриманого майна, виникнення обов'язку відшкодовувати збитки, моральну шкоду).
Загальною підставою визнання правочину недійсним є (ст.215 Цивільного Кодексу України) недодержння в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог закону щодо умов його дійсності, встановлених частинами 1 - 3, 5 - 6 ст. 203 ЦК України.
Вказана норма ЦК України визначає лише загальні умови недійсності правочику, але при наявності спеціальних норм закону умови недійсності правочину визначаються цими спеціальними нормами. Слід зазначити, що недійсним може бути визнаний лише вчинений правочин, однак визнання його недійсним не потребує реального виконання сторонами, оскільки воно не має значення для визнання правочину недійсним. Це викликано тим, що за загальним правилом правочин вважається недійсним з моменту його вчинення, а у випадку якщо права та обов'зки за таким правочином передбачалися на майбутнє, припиняється можливість їх настання у майбутньому (ст.236 ЦК України), оскільки неможливо повернути усе одержане за ними (наприклад, уже здійснене користування за договором майнового найму, зберігання за договором схову тощо).
недійсність правочин угода
Крім вищезазначеної підстави ст.215 Цивільного Кодексу України передбачає недійсність правочину у наступних двох випадках:
1. Якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину судом недійсним не вимагається.
У випадках, встановлених ЦК України, нікчемний правочин може бути визнаний судом недійсним.
2. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.
У першому випадку правочин є недійсним з самого факту його вчинення. Другий випадок передбачає право сторін оспорювати в судовому порядку дійсність правочину в цілому, чи окремих його частин.
Правочин може бути визнаний недійсним повністю або в окремій частині, однак недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був вчинений і без включення до нього недійсної частини (ст.217 ЦК України).
Так, якщо визнана недійсною частина правочину належить до випадкових умов, вона виключається з правочину без наслідків для інших його частин. Однак, якщо ця частина містить істотну умову, без якої правочин не відповідає вимогам закону, він може бути визнаний недійсним. У такому випадку, як зазначав у своєму роз'ясненні "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними” від 12 березня 1999 року Вищий арбітражний суд України, у процесі вирішення спору сторони можуть самі усунути в установленому порядку порушення, які могли б потягти за собою визнання договору недійсним, зокрема завдяки укладенню нового договору, який не відповідає закону у певній частині1.
Беручи до уваги те, що дійсність правочину залежить від елементів, які його складають, та взявши за критерій порушення вимог щодо дійсності правочину, серед конкретних підстав визнання правочину недійсним можна визначити:
1) дефекти суб'єктного складу (відсутність у сторін правочину дієздатності - у фізичних та правоздатності - у юридичних осіб);
2) дефекти форми правочину, що стосуються виключно письмової форми правочину (недодержання сторонами простої письмової форми правочину, яка передбачена законом, тягне недійсність правочину лише у випадках, передбачених законом, на відміну від цього недодержання нотаріальної форми правочину спричинює його недійсність);
3) дефекти змісту правочину (невідповідність умов правочину вимогам законодавства, наприклад, фіктивні, удавані правочини, правочини, що порушують публічний порядок);
4) дефекти волі (правочини, вчиненні без внутрішньої волі на їх вчинення, та угоди, в яких внутрішня воля особи сформувалася неправильно). Так, без внутрішньої волі вчиняються правочини особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій або не могла керувати ними, або правочини, вчинені особою під впливом обману.
Залежно від характеру порушення закону при вчиненні правочинів та правових наслідків, вчинення таких правочинів останні поділяються на нікчемні та заперечні.
Нікчемним є правочин, недійсність якого прямо встановлена законом, наприклад, правочин, що порушує публічний порядок (ст.228 ЦК України), односторонній чи двосторонній правочин, щодо якого недодержано вимоги законодавства про нотаріальне посвідчення (статті 219 - 220 ЦК України), правочин, вчинений неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків (усиновлювачів) або опікуна (ст.222 ЦК України), правочин вчинений особою, над якою встановлена опіка без дозволу органу опіки та піклування (ст.224 ЦК України), правочин, вчинений недієздатною фізичною особою за відсутності його схвалення опікуном (ст.226 ЦК України).
У випадках, встановлених законом, нікчемними є правочини, щодо яких недодержана письмова форма, встановлена законом, наприклад, договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому (ст.719 ЦК України), договір банківського вкладу (ст.1059 ЦК України), кредитний договір (ст.547 ЦК України). Визнання нікчемного правочину судом недійсним законом не вимагається (ст.215 ЦК України).
Водночас у випадках, передбачених законом (ч.2 ст.218, ч.2 ст.219, ч.2 ст.220, ч.2 ст.221, ч.2 ст.224, ч.2 ст.226 ЦК України), нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (наприклад, якщо сторони при укладенні договору купівлі-продажу нерухомості домовилися за всіма істотними умовами договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення). Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою зацікавленою в цьому особою. Наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи має право застосувати суд. Треба також зазначити, що правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть бути замінені за домовленістю сторін.
Іншим різновидом правочину, що може бути визнаний недійсним, є заперечний правочин, тобто правочин, недійсність якого прямо не випливає з закону, але одна із сторін або інша заінтересована особа зперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Зазначений правочин породжує права та обов'язки сторін, проте його дійсність перебуває під загрозою, оскільки закон надає відповідним особам право заперечувати його в судовому порядку.
Особи, які вчинили дво - або багатосторонній правочин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитися від нього, навіть в тому разі, якщо його умови повністю ними виконані.
Відмова від правочину вчиняється у такій самій формі, в якій було вчинено правочин. Так, відмова від правочмну, вчиненого у простій письмовій формі, має бути вчинена у простій письмовій формі, а відмова від правочину, вчиненого у письмовій нотаріальній формі, має бути вчинена у письмовій нотаріальній формі. У разі відмови від правочину її правові наслідки встановлюються законом або домовленістю сторін2.
Нарешті, для з'ясування конкретних підстав визнання правочинів недійсними звернемося до постанови Пленуму Верховного суду України "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними”, пункт 16-ий якої вказує на наступне:
"При вирішенні питання про визнання угоди недійсною судові необхідно враховувати таке:
а) недійсність угоди може бути підтверджена будь-якими з передбачених ст.27 ЦК України засобами доказування, якщо інше не передбачено законом (наприклад, ст.376 ЦК). Однак ціна та інші істотні умови угоди, укладеної в простій письмовій чи нотаріальній формі, не можуть бути встановленими на підставі показань свідків, крім випадків кримінально караних діянь;
б) невиконання або неналежне виконання угоди (в тому числі договору довічного утримання) не може бути підставою для визнання її недійсною. В цьому разі сторона вправі вимагати розірвання договору або застосування інших встановлених наслідків, а не визнання угоди недійсною;
в) у разі посвідчення угоди не тим органом або службовою особою, на яких покладено здійснення нотаріальних функцій, угода не може вважатися укладеною з додержанням встановленої нотаріальної форми;
г) саме по собі недодержання вимог ст.114 ЦК при продажу учасником спільної часткової власності частки сторонній особі не є підставою для визнання угоди недійсною. В даному випадку співвласник вправі у межах установленого законом строку вимагати переведення на нього прав і обов'язків покупця по укладеній угоді;
д) відсутність згоди одногого з подружжя на відчуження спільного майна може бути підставою для визнання недійсною угоди в тому випадку, коли угода потребувала обов'язкового нотаріального посвідчення (ст.23 КпШС) або судом встановлено, що сторони (сторона) в угоді діяли недобросовісно;
є) визнання угоди недійсною може мати місце і після смерті громадянина, якиий був її учасником. Такі вимоги можуть бути заявлені другою стороною, спадкоємцем померлого, іншими заінтересованими особами та прокурором.
По пред'явлених у таких випадках позовах до спадкоємців останні відповідають у межах дійсної вартості успадкованого ними майна при умові додержання вимог про пред'явлення претензії (статті 556, 557 ЦК)"3.
2 Я, М. Шевченко Цивільне право України, Том ї. Загальна частиш.К., 2003, С, 248 - 241.
3 Постанова Пленуму віл 28 квітня 1978 р, № 3 із змінами, внесеними постановою Пленуму від 25 грудня 1992 р. №3.
1.2 Загальні та спеціальні наслідки визнання правочинів недійсними
У разі, коли сторони, вчинивши правочин, ще не приступили до його виконання, правочин лише визнається недійсним у порядку, визначеному законом. Однак у разі, якщо хоча б одна зі сторін правочину виконала його повністю або частково, правові наслідки має і сам факт визнання правочину недійсним, оскільки воно пов'язане з усуненням майнових наслідків, що виникли внаслідок його виконання. Згідно із законом недійсний правочин не спричиняє юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Аналіз норм Цивільного Кодексу України дозволяє безпосередньо визначити дві групи правових наслідків недійсності правочину: двостороння реституція, як загальний наслідок і відшкодування збитків та моральної шкоди, як спеціальні наслідки.
Двосторонньою реституцією є повернення сторін правочину у той майновий стан, в якому вони перебували до його вчинення, відповідно з чим у разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов'язана повернути одна одній у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, у тому числі тоді, коли те, що одержано, полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Наприклад, у випадку визнання недійснм договору купівлі-продажу покупець зобов'язаний повернути продавцеві придбане за договором майно, а продавець повернути покупцеві отримані за майно кошти.
Двостороння реституція є загальним правилом майнових наслідків недійсного правочину, що застосовується завжди, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсності правочинів. Прикладом майнових наслідків недійсності правочину у вигляді двосторонньої реституції є правочини з дефектами суб'єктного складу (наприклад статті 221, 222, 226 ЦК України), правочини з дефектами форми (статті 218, 219, 220 ЦК України), правочини юридичних осіб, на вчинення яких вони не мали права (ст.227 ЦК України), правочини, вчинені під впливом помилки (ст.229 ЦК України), правочини вчинені під впливом тяжких обставин (ст.223 ЦК України). Для застосування двосторонньої реституції не має значення, хто винний у недійсності правочину.
На відміну від норм ЦК УРСР 1963 р, та цивільного законодавства колишнього СРСР, наприклад, Росії, чинний ЦК України не встановлює наслідків недійсності правочинів у вигляді спеціальних штрафних санкцій, а саме:
односторонньої реституції, яка передбачає повернення тільки однієї сторони правочину у той майновий стан, в якому вона перебувала до його вчинення, та стягнення всього, що отримала або повинна була отримати інша сторона, на користь держави;
заборони реституції, яка встановлювалася як наслідок недійсності угод, що були укладені з метою суперечності інтересам держави і суспільства або всупереч цілям юридичної особи за наявності умислу обох сторін, та передбачала у випадку виконання угоди стягнення всього отриманого сторонами за угодою на користь держави, а в разі виконання угоди однією стороною - стягнення на користь держави всього отриманого нею і всього належного з неї першій стороні на відшкодування одержаного.
Чи будуть працювати норми чинного ЦК України покаже судова практика, а зараз звернемося до судової практики за ЦК УРСР, яка виявляла його недоліки.
Визнання угод недійсними належить до виключної компетенції суду. Позови з такими вимогами подають переважно податкові органи з метою відвернення можливих операцій з відшкодування ПДВ за цими угодами так званим "фіктивним фірмам". Проте, в зв'язку зі зміною законодавчої бази (застосування наслідків, передбачених ст.49 ЦК УРСР), визнання господарськими судами України недійсними угод за позовами податкових органів є сьогодні надзвичайно актуальною проблемою для підприємців.
Про це красномовно свідчить статистика: з 1 січня 2002 р. по 18 листопада 2002 р. колегія господарського суду Донецької області з розгляду справ про стягнення податків, зборів (обов'язкових платежів) задовольнила 93 з 131 позовних заяв ДПІ про визнання угод недійсними на підставі ст.49 ЦК УРСР, в доход бюджету стягнено грошових коштів на суму 26562592 грн.
Історія проблеми бере свій початок у квітні 2002 р. (до того часу визнання угоди недійсною із застосуванням наслідків, передбачених ст.49 ЦК УРСР, було скоріш винятком, аніж правилом), коли з'явилося роз'яснення президії Вищого господарського суду України "Про внесення змін і доповнень до роз'яснення президії Вищого господарського суду від 12 березня 1999 р. № 02-5/111" від 26 квітня 2002 р. № 04-5/491, п.7.1 якого містить таке положення:". у разі визнання у встановленому порядку недійсними установчих документів суб'єкта підприємницької діяіьності або скасування його державної реєстрації у зв 'язку із здійсненням відповідної реєстрації на підставі загубленого документа, що посвідчує особу, або на підставну особу - засновника суб 'єкта підприємницької діяльності, укладені таким суб'єктом підприємницької діяльності угоди мають визнаватися недійсними згідно із ст.49 Цивільного кодексу незалежно від часу їх укладення".
Редакція ст.49 ЦК УРСР визначала: "Якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам. держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін - в разі виконання угоди обома сторонами - в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При
наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою має бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави".
На виконання припису президії ВГСУ переважна більшість позовних заяв податкових органів Донецької області задовольняється із застосуванням санкцій, передбачених ст.49 ЦК УРСР. Так, типовим є приклад, який викладено нижче.
Державна податкова інспекція в Кіровському районі м. Донецька звернулася до господарського суду Донецької області з позовом до ПП "Л" та ПП"М" про визнання угоди купівлі-продажу недійсною відповідно до ст.49 ЦК УРСР - ДПІ посилалася на рішення Калінінського суду м, Донецька, який установчі документи приватного підприємства "П" визнав недійсними. Також; встановлено, що так зване "фіктивне" підприємство було зареєстроване "на підставну особу", яка фактично не займалася підприємницькою діяльністю від імені підприємства, а його печатку й реквізити використовували "невстановлені особи". При цьому позивач наполягав на тому, що умисел даного підприємства має розглядатися як умисел посадових осіб, які уклали від його імені угоду.
Враховуючи вимоги вказаних вище норм матеріального права, а також ст.35 ГПК України, дана угода має бути визнана недійсною, а "фіктивне " підприємство має повернути все отримане за угодою на користь добросовісного підприємства приватного підприємства "М", з якого все отримане ним за угодою стягується в доход бюджету.
На перший погляд проблема відсутня: реституція захищає інтереси добросовісного підприємства. Однак, це далеко не так. У випадку задоволення позовних вимог з урахуванням ст.49 ЦК УРСР здійснити стягнення отриманого за угодою "фіктивним" підприємством практично неможливо: грошові кошти на розрахунковому рахунку відсутні, майно також. Проте, ця ситуація була очевидною ще на стадії визнання установчих документів недійсними. Тобто компенсувати стягнення з добросовісного підприємства неможливо. Складається абсолютно абсурдна ситуація, в якій підприємству доводиться платити двічі: "і за себе, і за іншого". В іншому випадку, якщо суворо дотримуватися порядку, викладеного в ст.49 ЦК УРСР (спочатку реституція, й тільки потім - стягнення з добросовісної сторони), таке рішення принципово неможливо виконати.
Таким чином, на сьогодні подібні судові рішення не вирішують проблеми справедливого покарання "фіктивних" підприємств, а лише поглиблюють її. Крім того, багато добросовісних підприємств, маючи одне чи декілька подібних судових рішень, можуть не пережити (в фінансовому сенсі) їх одностороннього виконання. В результаті, разом зі спробами поповнення бюджету матимемо зубожілі або "тіньові" підприємства.
В ряді випадків господарський суд здійснює спроби не розглядати по суті позовні вимоги податкових органів, а залишати їх без розгляду або припиняти провадження в справі. Позовні вимоги залишаються без розгляду у випадках, коли позивачі без поважних причин не надають витребувані судом матеріали, необхідні для вирішення спору (на підставі п.5 ст.81 ПІК України), зокрема докази наявності умислу у відповідачів. Припинення провадження в справі (відповідно до п.1-1 ст.80 ГПК України) можливе в тих випадках, коли відсутній предмет спору за даною категорією справ - власне оскаржувана угода. Така ситуація є можливою, якщо існують підстави визнати угоду неукладеною, тобто такою, за якою контрагенти не досягли згоди за всіма умовами, істотним для даного виду угод, як цього вимагає ст.153 ЦК України. Так, у згадуваній вище справі про визнання недійсною угоди кушвлі-продажу за позовом ДПІ в Кіровському районі м. Донецька до ПП 'П та ПП "М" суд припинив провадження з цих підстав. Однак таке завершення справи є скоріше винятком, аніж правилом.
Виходом з ситуації, що склалася, багато хто з практиків називає реформування законодавчої бази, адже необхідно боротися з причиною, а не з її наслідками. Йдеться навіть не стільки про зміну редакції роз'яснення президії Вищого господарського суду України від 26 квітня 2002 р. № 04-5/491, а про нормативні акти, які допускають виникнення й функціонування так званих "фіктивних" підприємств. Це і податкове законодавство, і нормативно-правові акти, що регулюють порядок державної реєстрації підприємств. Адже навіть після винесення рішення загального суду про визнання установчих документів недійсними або рішення господарського суду про скасування державної реєстрації підприємство не виключається з державного реєстру й зберігає статус юридичної особи, оскільки в існуючих державних органів немає повноважень це робити. Ці самі "невстановлені" особи від імені "фіктивного" підприємства продовжують вести господарську діяльність, і своїми діями завдають шкоди як державі, так і добросовісним контрагентам.
У ситуації, що склалася, добросовісним підприємцям залишається лише більш ретельно перевіряти майбутніх та існуючих контрагентів за угодами - відмова надати повну інформацію або її відсутність може бути непрямим підтвердженням недобросовісних намірів. Звичайно, ретельний підхід до укладення угод може суттєво вплинути на підприємницьку активність і, відповідно, - на прибуток підприємства, а також викликати підозри в контрагентів, які підтримують тривалі господарські відносини. Але це - справедлива плата за безпеку бізнесу в майбутньому4.
Крім двосторонньої реституції, ЦК України передбачає як наслідок недійсності правочину відшкодування збитків та моральної шкоди. Згідно з пунктом 2 ст, 216 ЦК України у разі, якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною, при цьому закон у деяких випадках покладає на винну сторону обов'язок відшкодувати другій стороні збитки у подвійному розмірі (статті 230, 231 ЦК України).
За чинним ЦК України застосування моральної шкода, як правової гарантії порушених прав та законних інтересів юридичних осіб є цікавим моментом. Так, ч.2 ст.227 ЦК Ураїни передбачає право на відшкодування моральної шкоди особі, яка була введена іншою юридичною особою в оману щодо свого права на вчинення правочину, якого вона не мала права вчиняти. Вказані правочини можуть бути визнані недійсними лише у судовому порядку як за позовом податкових органів або прокурора чи його заступника, так і заінтересованої особи., права та інтереси якої порушені.
При зверненні в суд з позовом про відшкодування моральної шкоди позивач повинен установити, чи діяла відповідна законодавча норма, що встановлює його право вимагати відшкодування моральної шкоди, у той момент, коли йому була заподіяна така шкода. Одночасно, керуючись постановою Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" №4 від 31 березня 1995 р., обов'язок відшкодування моральної шкоди поширюється й на ті правовідносини, що виникли до вступу в силу законодавчого акта, що передбачає право на відшкодування такої шкоди. Але останнє положення поширюється тільки на ті випадки, коли неправомірні дії (бездіяльність) почалися до вступу в силу законодавчого акта, яким встановлюється відповідальність за відшкодування моральної шкоди, і продовжуються після вступу його в силу.
Враховуючи вищевикладене, не виключений потік справ про відшкодування моральної шкоди, завданої "оманливою" угодою, укладеною ще до 2004 року. Але на даному етапі становлення вітчизняного законодавства все ж необхідно звернути увагу на той факт, що розгляд справ про компенсацію моральної шкоди небезпідставно викликає у судовій практиці певні труднощі. Це пов'язано з тям, що даний інститут знаходиться в Україні лише на етапі становлення, а тому потребує як значного законодавчого доопрацювання, так і певного часу для формування сталої практики його застосування5.
2. Наслідки недодержання форми, суб'єктного складу, волевиявлення, змісту правочинів
Недодержання форми правочинів за ЦК України буває двох видів - це недодержання письмової форми правочинів (ст.218) і недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення правочинів (статті 219, 220).
ЦК України певними правовими засобами стимулює додержання письмової форми правочинів. До таких засобів належать наслідки недодержання сторонами письмової форми правочину. Стаття 218 ЦК України виходить з того, що недодержання сторонами письмової форми правочину не впливає на його юридичну силу. Такий правочин є законним і дійсним. Разом з тим сторони у правочині обмежуються у виборі доказів для підтвердження правочину у випадку виникнення спорів між ними. З цього приводу ч.2 ст.218 передбачає, що у разі заперечення однією із сторін наявності правочину або оспорювання окремих його частин сторони не мають права посилатися на свідчення свідків. Наявність самого правочину, його зміст можуть доводитися письмовими доказами або за допомогою засобів аудіо - та відеозапису.
Недодержанння письмової форми правочину спричинює його недійсність лише у випадках, коли такий наслідок прямо зазначений у законі.
Правочини, які вчинені письмово, потребують нотаріального посвідчення лише у випадках, передбачених законом. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, на якому викладено текст правочину, посвідчувального напису (ст. 209 ЦК України).
Чинний цивільний кодекс передбачає наслідки недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину і договору (статті 219, 220). Недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення односторонньго правочину має наслідком його недійсність. ЦК України допускає виняток з цього правила. Суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він відповідає справжній волі особи, яка його вчинила, а нотаріальному посвідченню правочину перешкоджала обставина, яка не залежала від її волі.
Недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору також має наслідком його недійсність. З цього правила також передбачені винятки.
Якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджуються письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухиляється від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне оформлення не потрібне.
Беручи до уваги конституційну спрямованість держави на верховенство права та повне дотримання усіма його суб'єктами без виключення встановлених законодавчих норм, і за умови реальної наявності таких обставин, вищезазначений крок був би безумовно вірним.
Непорозуміння виявляється ще й в тому, як було зазначено вище, що норма, яку не включено до такого основоположного кодексу як ЦК, наявна в Господарському Кодексі. Так п.1 ст. 207 зазначає: "Господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка за відомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині", п.1 ст. 208 вказує: "Якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинене з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави"7.
Укладення угод, що не випливають із статутної діяльності юридичної особи, є порушенням її спеціальної правоздатності. Такі угоди в літературі називаються позастатутними і не охороняються законом. ЦК України передбачає загальну правоздатність юридичних осіб. Ця обставина вплинула на формулювання норм про правові наслідки укладення юридичною особою правочину, якого вона не мала права вчиняти.
У ст.227 передбачається що правочин юридичної особи, вчинений нею без спеціального дозволу (ліцензії), якщо таке вимагається законом або іншим правовим актом, є недійсним. Наслідки недійсності правочинів юридичних осіб різні. Якщо угодою юридичної особи (юридичних осіб) порушено публічний порядок, то до сторін (сторони), що діяли навмисно застосовуються вищезазначені санкції.
Важливим елементом угоди є воля та її зовнішній вияв - волевиявлення. Наявність угоди свідчить про те, що обидва учасники бажали укласти угоду і що їхній зовнішній вияв волі (волевиявлення) відповідає внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення характерна для угоди, оскільки невідповідність внутрішньої волі і волевиявлення означає, що справжньої волі, справжнього бажання укласти угоду немає. Така угода не може охоронятися законом. При цьому розходженя між внутрішньою волею і волевиявленням може виникнути передусім у разі, коли угода укладається під впливом насильства.
Насильство - фізичний або психічний вплив на особу-учасника угоди або на його близьких з метою спонукати до укладення угоди. Особа, яка укладає угоду під впливом насильства, фактично позбавляється можливості виявити власну волю, її воля замінюється волею насильника. Вона стає засобом вияву його волевиявлення.
Угода з недоліками волі має місце і тоді, коли вона укладається у зв'язку з тим, що сторона умисно вводить в оману іншу, повідомляючи їй про факти, які не відповідають дійсності. Обман має місце і тоді, коли одна із сторін замовчує обставини, які мають істотне значення для угоди. Наприклад, сторона замовчує недоліки майна, яке відчужується. Угода, що укладається під впливом обману, може бути визнана недійсною. Має місце невідповідність внутрішньої волі особи та її волевиявлення, якщо представник цієї особи укладає угоду з іншою, завідомо знаючи, що шкодить інтересам особи, яку представляє. У таких випадках волевиявлення представника не відповідає справжнім намірам особи, яку він представляє.
Можливі випадки, коли громадянин змушений укласти угоду на вкрай невигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин. Для характеристики таких умов важливі дві ознаки:
а) економічна невигідність для однієї із сторін, тобто угода укладається не на еквівалентних підставах;
б) збіг тяжких обставин для однієї із сторін в угоді або для її родичів та інших близьких осіб (крайня нужденність, хвороба тощо).
ЦК України передбачає можливість визнання недійсними правочинів, вчинених під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, збігу тяжких обставин, тобто запозичив норми попереднього кодексу, які завжди були необхідними в справі захисту інтересів і суб'єктивних прав учасників цивільного обороту від обманщиків, шахраїв, насильників та інших правопорошників. Новий ЦК України відмовився від односторонньої реституції, внаслідок якої потерпіла сторона поновлюється у попередньому майновому стані. Натомість вона мала місце у кодексі 1963 року. Чинний цивільний кодекс допускає двосторонню реституцію, тобто в попередньому майновому стані поновлюється не тільки потерпіла сторона, а й правопорушник. Така двостороння реституція сприяє вчиненню розглядуваних правочинів, а не утриманню від них. Вважаємо (О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова), необхідо поновити односторонню реституцію стосовно потерпілої сторони і стягнення майна або грошей правопорушника у дохід держави, а також відшкодування збитків потерпілій стороні як таких, що забезпечують потрібне регулювання правових наслідків недійсності правочинів, що вчиняються внаслідок протиправних дій осіб.
Іноді особи, укладаючи угоду, не мають справжнього уявленння щодо всіх її умов, а тому їхня воля формується під впливом неправильних уявлень, тобто якби сторонам було відомо про справжній стан речей, вони не уклали б таку угоду. Вона є дефектною.
Відсутність справжнього уявлення про те чи інше явище життя або природи прийнято називати помилкою. У даному випадку під помилкою слід розуміти неправильне сприйняття стороною природи правочину, прав та обов'язків сторін або інших істотних умов угоди (ст, 229 ЦК України), що вплинуло на їхнє волевиявлення, і є підстава вважати, що в іншому разі угоду не було б укладено. Враховуючи це, законодавець передбачив, що угода, укладена внаслідок помилки, яка має істотне значення, може бути визнана недійсною. Тут мається на увазі не будь-яка помилка, лише та, яка має істотне значення. Встановлювати істотність помилки має право суд.
Під помилкою, що має істотне значення, як зазначалося вище, слід розуміти помилку щодо істотних умов правочину. Судова практика виходить з того, що помилка, яка стосується мотивів укладення угоди, не веде до визнання її недійсною.
Право вимагати визнання правочину недійсним належить стороні, яка діяла під впливом помилки. Проте під впливом помилки можуть перебувати обидві сторони-учасники.
Якщо угоду визнано недійсною, то сторони поновлюються у попередньму стані (двостороння реституція), а за неможливості повернути одержане в натурі - відшкодовується його вартість.
Стаття 229 чинного кодексу не відповідає на запитання, за позовом якої сторони суд може визнати правочин недійсним, хто повинен відшкодувати збитки відповідній стороні і за якою підставою? До того ж, розглядувана стаття не відповідає на запитання, яке виникло в судовій практиці, чи можливе відшкодування збитків за рахунок третіх осіб, якщо помилка сталася внаслідок їх вини у формі необережності.
Особи, які укладають угоду, намагаються досягти певного правового результату: набуття, припинення або зміни цивільних прав. Практиці відомі випадки, коли сторони не бажають укладати угоду і не мають на меті виникнення певних юридичних наслідків, хоч зовні виражають таку волю. Це так звані фіктивні правочиии за чинним кодексом (ст.234), або мнимі угоди за кодексом 1963 року (ч.1 ст.58), коли є волевиявлення, в основі якого немає справжньої волі укласти угоду. Оскільки різні форми волевиявлення є лише засобами вияву об'єктивно існуючої волі, то очевидно, що за відсутності справжньої волі на укладення угоди таке волевиявлення є неповноцінним і не має юридичного значення. У зв'язку з чим обидва кодекси відносять фіктивні (удавані) правочини до недійсних. Всі фіктивні правочини є недійсними незалежно від мети укладання.
Фіктивні правочини слід відрізняти від удаваних, тобто вчинених з метою приховання іншої угоди. Учасники удаваного правочину намагаються досягти певного правового результату, замаскувавши справжні наміри, зовні виявляючи волю, що не відповідає юридичним наслідкам, настання яких вони справді бажають.
Слід розрізняти правочин, який приховує інший, і правочин який приховують. У першому є волевиявлення без відповідної внутрішньої волі. Оскільки головним елементом правочину є воля, то волевиявлення без справжньої внутрішньої волі не набуває правового значення. Як зазначалося вище, такий правочн є недійсним. Ось чому необхідно застосовувати правила, що регулюють саме правочин, який сторони насправді мали на увазі (ст.235 ЦК України).
Частіше удаваний правочин укладається з метою приховати протиправний. У цьому разі суд ухвалює рішення про визнання правочну недійсним із застосуванням наслідків, передбачених для недійсного правочину, який сторони насправді мали на увазі.
Проте трапляються випадки, коли удаваний правочин приховує правомірний. Наприклад, громадянин бажає подарувати іншому майно, але з якихось міркувань не хоче, щоб про це було відомо близьким. Тому він укладає удаваний правочин купівлі-продажу, хоч купівельна ціна йому не сплачується. Майно переходить на користь іншого громадянина безоплатно, тобто виникають відносини із договору дарування, який є законним.
Висновки
Правочин є найбільш розповсюдженою підставою виникнення цивільних прав та обов”язків. За своєю правовою природою він є юридичним фактом (ст.11 ЦК України), що являє собою вольові дії, спрямовані на досягнення певного результату, тобто є обставиною, з настанням якої закон пов”язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин.
Під недійсним правочином розуміють дії фізичних і юридичних осіб, які хоч і спрямовані на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та обов”язків, але не створюють цих наслідків через невідповідність вчинених дій вимогам законодавства. Тобто недійсний правочин не в змозі викликати правові наслідки, наступу яких бажають сторони, однак може викликати наслідки, наступу яких сторони не передбачали і не бажали.
Список використаних джерел
І. Законодавство.
1. Конституція України.
2. Цивільний кодекс України.
3. Сімейний кодекс України.
ІІ. Література.
1. Цивільне право України, за ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової, Київ, 2002, с.171-181.
2. Гражданское право, Ч.1, под ред.А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого, Москва, 1998, с.245-260.
3. Цивільне право України, Академічний курс, том 1, під заг. ред. проф. Я.М. Шевченко, Київ, 2003, с.227-243.
4. Право України, 2004, №1, В. Фролов, Вирішення спорів про визнання угод недійсними за позовами податкових органів.
5. ЦК УРСР
6. Загальна теорія цивільного права, Київ, 1992.
7. Цивільне право: навч. посібник для студентів юридичних вузівта факультетів.А.О. Підопригора, Д.В. Боборова та ін. - К.: Вентурі., 1997р.544с.
8. Гражданское право. Ч.1. - М.: Тейс, 1996р.
Размещено на Allbest.ru
...Подобные документы
Характеристика недійсності правочинів: підстави недійсності, нікчемність та оспорюваність правочину. Особливості визнання недійсними правочинів, укладених з дефектом волі (під впливом помилки, внаслідок обману). Визнання недійсними кабальних правочинів.
курсовая работа [59,0 K], добавлен 24.05.2010Характеристика та умови дійсності правочину. Види недійсних правочинів. Правові наслідки визнання правочину недійсним. Правові наслідки порушення правил щодо форми правочину, його суб'єктів і змісту. Двостороння реституція та додаткові майнові наслідки.
курсовая работа [65,4 K], добавлен 06.06.2011Поняття, види правочину, його особливості і умови дійсності. Загальні вимоги щодо форми правочину. Характерні риси усних правочинів. Випадки розходження між внутрішньою волею і волевиявленням. Недійсні правочини та їх класифікація за ступенем недійсності.
курсовая работа [33,0 K], добавлен 22.03.2009Тлумачення змісту правочин. Позови про визнання недійсними нікчемних угод. Нікчемні та оспорювані правочини: регулювання за цивільним кодексом УРСР. Підстави для визнання правочину недійсним та правові наслідки такого визнання. Відмова від правочину.
курсовая работа [43,0 K], добавлен 19.07.2010Поняття правочину та вимоги до його дійсності. Новели посвідчення правочинів. Особливості посвідчення правочинів щодо розпорядження часткою нерухомого майна в спільній власності. Основні правила посвідчення правочинів щодо відчуження нерухомого майна.
реферат [36,5 K], добавлен 20.02.2009Склад та правова природа установчих документів господарського товариства та особливості, що вирізняють їх серед інших правочинів та актів. Судова практика розгляду спорів щодо визнання недійсними установчих документів, змін до них чи їх окремих положень.
реферат [17,6 K], добавлен 10.04.2009Загальні вимоги до чинності правочинів. Основні підстави недійсності правочину, його правові наслідки. Реалізація правоздатності юридичної особи шляхом укладення договорів, набуття суб'єктивних цивільних прав та обов'язків. Умови дійсності правочину.
реферат [28,8 K], добавлен 02.03.2009Спільні ознаки фіктивних та удаваних правочинів та їхні істотні відмінності, які дали законодавцю підстави врегулювати їх окремими статтями ЦК. Порушення норм матеріального і процесуального права. Суб'єктний склад учасників договору удаваних угод.
реферат [15,5 K], добавлен 10.04.2009Сутність понять "промисловий зразок", "корисна модель (винахід)". Законодавчі акти, що регулюють питання припинення чинності патентів та визнання їх недійсними. Аналіз випадків дострокового припинення чинності патенту. Підстави визнання патенту недійним.
реферат [26,7 K], добавлен 28.05.2010Поняття та ознаки біржі. Правила біржової торгівлі, розв'язання спорів. Поняття і види біржових правочинів. Ф'ючерсний контракт. Особливості укладання договору. Заяви на продаж, купівлю або обмін. Право власності на товар. Розірвання біржових угод.
реферат [22,4 K], добавлен 22.01.2014Правова природа та практичне значення нотаріального посвідчення. Характеристика правової суті та роль нотаріусу. Загальні правила вчинення нотаріальних дій, підстави для відмови. Підписання нотаріально посвідчуваних правочинів, заяв та інших документів.
контрольная работа [31,4 K], добавлен 21.11.2014Поняття та зміст цивільної правоздатності фізичної особи. Підстави та правові наслідки обмеження фізичної особи у дієздатності та визнання її недієздатною. Підстави та правові наслідки визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою.
курсовая работа [34,1 K], добавлен 30.11.2014Історичний розвиток інституту недійсності шлюбу. Визнання безумовної недійсності шлюбу рішенням суду. Порушення умови добровільності вступу до шлюбу. Підстави, судовий порядок та правові наслідки (в тому числі и майнові питання) визнання шлюбу недійсним.
реферат [20,4 K], добавлен 02.04.2011Характеристика поняття та ознак нормативно-правового акту, який є основним джерелом права в Україні. Підстави, критерії та сучасна судова практика визнання конституційності та неконституційності нормативно-правових актів Конституційним Судом України.
реферат [48,7 K], добавлен 27.05.2010Поняття та правова природа заповіту як одностороннього правочину. Його форма та зміст, нотаріальне посвідчення і порядок виконання. Принцип свободи при його складенні. Право заповідача на скасування та зміну заповіту. Підстави визнання його недійсним.
курсовая работа [35,9 K], добавлен 15.04.2014Стан нормативного забезпечення корпоративних відносин в Україні. Підстави та наслідки визнання недійсними установчих документів господарських товариств з урахуванням правової природи цих документів. Порядок виходу учасника з господарського товариства.
реферат [16,6 K], добавлен 10.04.2009Поняття представництва в цивільному праві. Форми встановлення й реалізації цивільних прав і обов'язків через інших осіб: комісія, концесія, порука, вчинення правочинів на користь третьої особи, покладання обов’язку виконання на іншу особу, посередництво.
курсовая работа [45,8 K], добавлен 27.03.2013Громадянське суспільство і правова держава. Поняття та основні ознаки правової держави. Підстави, особливості та наслідки проведення позачергових виборів. Поняття адміністративного процесуального права. Принципи та суб'єкти адміністративного процесу.
творческая работа [59,0 K], добавлен 23.01.2011Поняття та головні етапи реалізації процесу ліквідації суб’єкта підприємницької діяльності на сучасному етапі. Наслідки визнання боржника банкрутом та відкриття ліквідаційної процедури. Реалізація майна банкрута. Порядок задоволення вимог кредиторів.
курсовая работа [60,3 K], добавлен 20.03.2011Дієздатність та правоздатність фізичної особи. Визнання її недієздатною. Процедура та наслідки визнання громадянина безвісно відсутньою; оголошення його померлим. Поняття та правосуб’єктність юридичної особи. Створення та припинення її діяльності.
курсовая работа [30,4 K], добавлен 16.04.2016
