Права і обов'язки батьків і дітей

Размещено на http://www.allbest.ru/

1. Загальні підстави виникнення прав і обов'язків батьків і дітей

Стосунки між батьками та дітьми можуть мати духовний, моральний, особистий або майновий характер. Права та обов'язки, що виникають у батьків і дітей, є взаємними. Підставою виникнення взаємних прав та обов'язків батьків і дітей є кровне спорідення, походження дітей від даних батьків. Однак само по собі біологічне походження спричинює встановлення лише моральних обов'язків батьків і дітей. Духовні та моральні відносини між батьками та дітьми можуть існувати незалежно від того, народжена дитина у шлюбі чи поза шлюбом, записані батьки як такі у Книзі реєстрації народжень чи ні. Факт народження дитини породжує виникнення біологічного та морального зв'язку між нею та її батьком і матір'ю. Юридичне значення факт походження набуває лише з моменту його державної реєстрації в органах РАЦС. Саме тоді діти визнаються дітьми своїх батьків не тільки біологічно, а й юридично (в праві). З цього моменту виникає юридичний зв'язок між батьками та дітьми.

Батьки і діти мають взаємні особисті немайнові та майнові права та обов'язки. Згідно зі ст. 121 СК України права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні ди: тини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану. Отже, юридичною підставою відносин між батьками та дітьми є кровне походження дітей від певних осіб (матері та батька), яке засвідчене державним органом реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому нормами СК України. Сама наявність фактичного складу, який утворюється сукупністю двох юридичних фактів: події -- народження дитини та дії -- реєстрації народження органом реєстрації актів цивільного стану, є підставою виникнення правовідносин між дітьми та їх батьками.

Народження фізичної особи та встановлення її походження належать до актів цивільного стану, що підлягають державній реєстрації (ст. 49 ЦК України). Державна реєстрація в даних ви: падках є зовнішнім вираженням існування певної обставини. Вона свідчить про виникнення права й одночасно породжує це право, тобто має правовстановлюючий характер. Отже, в сфері сімейного права походження дитини від певних батьків стає юридичним фактом лише за умови його посвідчення компетентним дер: жавним органом¹ -- органом реєстрації актів цивільного стану (РАЦС).

Реєстрація народження дитини провадиться з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, імені та по батькові. Народження дитини повинно бути зареєстроване не пізніше одного місяця з дня народження дитини. Реєстрація народження дитини провадиться за місцем народження дитини або за місцем проживання її батьків чи одного з них за їх усною чи письмовою заявою. У разі хвороби, смерті батьків або з інших причин неможливості зареєструвати народження реєстрація здійснюється за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, у якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває.

Для реєстрації народження дитини до органів РАЦС пред'являються певні документи, а саме: довідка медичної установи про народження дитини та документи, що посвідчують особу батьків (одного з них). Крім тоуго, залежно від порядку визначення походження дитини від певного батька також пред'являються свідоцтво про шлюб, або заява батька (спільна заява батьків) про визнання батьківства, або судове рішення про визнання батьків: ства.

На підставі реєстрації народження дитини видається свідоцтво про народження, в якому засвідчується походження дитини від вказаних у ньому батьків (одного з батьків). Незважаючи на те, що в СК України відсутня норма, аналогічна ст. 6 КпШС У РСР, про правове регулювання шлюбних і сімейних відносин державою, релігійні обряди, зокрема щодо народження дитини, не мають правового значення. Відповідно, й документи про народження дитини, що видаються на підставі таких релігійних обрядів не є доказом походження дитини від певних осіб.

Визначення походження дитини від матері (засвідчення материнства) не залежить від того факту, перебувала жінка, яка народила дитину, у шлюбі чи ні. Більше того, засвідчення материнства може мати місце навіть у разі, коли не визначається батько дитини. Якщо в свідоцтві про народження дитини відсутній запис про батька дитини або запис про батька проведено в установленому порядку за вказівкою матері, жінка, яка народила дитину, вважається одинокою матір'ю¹.

За загальним правилом, документом, що підтверджує походження дитини від певної матері, є медичне свідоцтво про народження (форма № 103/095)². Медичне свідоцтво про народження видається при виписці матері зі стаціонару всіма закладами охорони здоров'я, де приймали пологи. У випадках пологів удома медичне свідоцтво про народження видає той заклад охорони здоров'я, медичний працівник якого (лікар, фельдшер, акушерка) приймав пологи.

У виняткових випадках у разі народження дитини вдома чи іншому місці без надання медичної допомоги реєстрація народження дитини проводиться органами реєстрації актів цивільного стану. Факт народження дитини в таких випадках підтверджується підписами двох свідків, а також медичною довідкою про перебування дитини під наглядом лікувального закладу (форма № 103:1/0:96).

При визначенні походження дитини від певного батька важливе значення має обставина, перебуває мати дитини в шлюбі чи ні.

Стаття 121. Загальні підстави виникнення прав та обов'язків матері, батька і дитини

1. Права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Коментар:

Коментована стаття визначає загальні підстави виникнення прав та обов'язків матері, батька і дитини. Окреслені вище права ґрунтуються на походженні дитини від матері та батька, яке засвідчується державним органом реєстрації актів цивільного стану в порядку, передбаченому ст. ст. 122, 125 СК України.

У свою чергу, походження дитини від своїх батьків ґрунтується на наявності між ними кровного споріднення, тобто відносин родинності.

Серед підстав створення сім'ї законодавець виділяє кровне споріднення: "Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства" (ч. 4 ст. 3 СК України). Кровна спорідненість є нічим іншим як родинністю, тобто відносинами, які ґрунтуються на походженні одної особи від іншої.

Наявність родинних зв'язків між особами є тією рисою, яка може дати однозначну відповідь про наявність чи відсутність між особами сімейних правовідносин. Проте саме поняття родинності є неоднозначним і досить дискусійним у юридичній науці, оскільки вчені вкладають у нього різний зміст. Переважно родинність розглядається як кровний зв'язок між особами, що походять одна від одної або ж від спільного предка2. Зрозуміло, що родинність є біологічною категорією, але у той же час вона набуває правової форми, коли розглядається як підстава виникнення сімейних прав та обов'язків між суб'єктами, які нею пов'язані. Набуваючи правової форми, родинність, поряд із біологічними ознаками, поповнюється і соціальними.

Родинність слід розглядати як зв'язок осіб, які мають лише кровну спорідненість, тобто відносини родинності будуть мати місце лише у разі біологічного зв'язку між особами, що походять один від одного чи спільного предка. Значення кровної спорідненості полягає в тому, що її наявність є вирішальним чинником у встановленні факту наявності між суб'єктами сімейних правовідносин. Можна вести мову про наявність специфічної правової презумпції в сімейному праві - презумпції кровної спорідненості. Її сутність полягає у тому, що не потрібно доводити факт наявності між особами сімейних правовідносин, якщо доведено між ними біологічний зв'язок, тобто наявність кровної спорідненості. Про наявність згаданої презумпції опосередковано веде мову Є. М. Ворожейкін: "Кровна спорідненість як юридичний факт обов'язково виникає при умові реєстрації акта родинності. У ряді випадків кровна спорідненість породжує безпосередні правові зв'язки без будь-якої реєстрації3. Так наприклад, немає потреби реєструвати факт наявності кровної спорідненості між дідом і внуком, рідним братом і сестрою. У їх відносинах присутність кровної спорідненості презюмується.

Слід зауважити, що наявність факту родинних стосунків має значення і в інших галузях права: цивільному - під час спадкування; трудовому - щодо неприпустимості перебування у відносинах підлеглості близьких родичів у державних підприємствах, установах та організаціях; кримінальному - щодо наділення суб'єктів правом не свідчити проти близьких родичів; процесуальних - в частині оцінки свідчень близьких родичів на користь позивача та відповідача. Але, у вказаних галузях права родинність не слугує підставою виникнення правовідносин між суб'єктами, виконуючи допоміжну роль, на відміну від сімейного права, де місце її чи не вирішальне як у теорії, так і на практиці.

Порядок реєстрації походження дитини від своїх батьків регулюється не лише нормами СК України.

Відповідно до п. 2 Прикінцевих положень СК України Розділ 5 "Акти громадянського стану" Кодексу про шлюб та сім'ю України від 20 червня 1969 року зберігає свою чинність у частині, що не суперечить СК України, до прийняття спеціального закону. Таким чином, поряд із новим Кодексом продовжує діяти до прийняття спеціального закону Розділ 5 КпШС України. Реєстрація народження регламентується главою 20 КпШС України. Вона провадиться за місцем народження дитини або за місцем проживання її батьків чи одного з них за письмовою або усною заявою батьків чи одного з них, а в разі смерті батьків або неможливості для них з інших причин зареєструвати народження - за заявою родичів, інших осіб або адміністрації лікувального закладу, в якому перебувала мати під час народження дитини. Заява про реєстрацію народження дитини повинна бути подана не пізніше трьох місяців з дня народження дитини, а при народженні мертвої дитини - не пізніше трьох діб. Реєстрація народження дитини за бажанням батьків провадиться в урочистій обстановці. Реєстрація народження дитини, зачатої в шлюбі, але народженої після розірвання шлюбу або визнання шлюбу недійсним, якщо з дня розірвання шлюбу чи визнання його недійсним до дня народження дитини минуло не більше 10 місяців, провадиться в тому ж порядку, що й реєстрація народження дитини, батьки якої перебувають у шлюбі.

Окрім цього, процедурні питання реєстрації народження дитини регламентуються Законом України "Про органи реєстрації актів громадянського стану" N 3807-XII від 24.12.93 р.; Постановою Верховної Ради України "Про затвердження зразків книг реєстрації актів громадянського стану та свідоцтв, що видаються на підставі записів у цих книгах" від 23 квітня 1993 року N 3150-XII; постановою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2007 р. N 1064 "Про затвердження Порядку ведення Державного реєстру актів цивільного стану громадян", наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року N 52/5 "Про затвердження Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні" (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 22 листопада 2007 р. N 1154/5); наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2000 року N 9/5 "Про затвердження Інструкції з обліку, зберігання та витрачання бланків свідоцтв про реєстрацію актів громадянського стану в Україні"; наказом Міністерства юстиції України від 3 вересня 2002 року N 81/5 "Про затвердження Інструкції з обліку, зберігання та витрачання бланків свідоцтв, що видаються державними органами реєстрації актів цивільного стану на підтвердження юридичних фактів в Україні", наказом Міністерства юстиції України від 26 вересня 2002 року N 86/5 "Про затвердження Положення про порядок зміни, доповнення, поновлення та анулювання актових записів цивільного стану", наказом Міністерства юстиції України від 1 грудня 2003 року N 148/5 "Про затвердження Правил заповнення бланків актових записів цивільного стану та свідоцтв, що видаються на підставі вчинених актових записів, у державних органах реєстрації актів цивільного стану в Україні".

Особливості порядку розгляду судових справ щодо батьківства та материнства та рекомендації судам з цього приводу містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року N 3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів".

Зупинимось більш детальні на процедурі реєстрації народження дитини, яка регулюється наказом Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року N 52/5 "Про затвердження Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні" (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 22 листопада 2007 р. N 1154/5). Реєстрація народження дитини провадиться державним органом реєстрації актів цивільного стану з одночасним визначенням її походження та присвоєнням прізвища, власного імені та по батькові.

Підставами для реєстрації народження є:

а) медичне свідоцтво про народження форми N 103/о, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.08.2006 N 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.10.2006 за N 1150/13024 (далі - форма N 103/о), що видається закладами охорони здоров'я, незалежно від підпорядкування та форми власності, де приймаються пологи;

б) медична довідка про перебування дитини під наглядом лікувального закладу форми N 103-1/о, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.08.2006 N 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.10.2006 за N 1150/13024 (далі - форма N 103-1/о), заява двох свідків, присутніх при пологах, у разі народження дитини поза закладом охорони здоров'я. Медична довідка заповнюється лікарем, під наглядом якого перебуває новонароджений, і засвідчується підписом керівника закладу охорони здоров'я та круглою печаткою закладу. При реєстрації народження дитини, народженої поза закладом охорони здоров'я, на підставі документів, у графі 10 актового запису про народження зазначаються номер, дата видачі медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу форми N 103-1/о, а також прізвища, власні імена, по батькові двох свідків, присутніх при пологах, їх власні підписи, серії, номери їх паспортів або паспортних документів, яким органом і коли вони видані, а також місце проживання свідків;

в) акт, складений відповідними посадовими особами (капітаном судна, командиром, начальником потяга тощо) за участю двох свідків і лікаря або фельдшера (якщо лікар або фельдшер були на транспортному засобі), у випадку народження дитини на морському, річковому, повітряному судні, у потязі або в іншому транспортному засобі. У разі відсутності лікаря або фельдшера реєстрація народження провадиться на підставі вказаного акта та медичної довідки про перебування дитини під наглядом лікувального закладу форми N 103-1/о;

г) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть форми N 106-2/о, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.08.2006 N 545, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 25.10.2006 за N 1150/13024, у разі мертвонародження.

Ці документи подаються до органу реєстрації актів цивільного стану, де реєструється народження. При відсутності підстав для реєстрації народження реєстрація народження провадиться на підставі рішення суду про встановлення факту народження даною жінкою.

Заяву про реєстрацію народження дитини батьки зобов'язані подати невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини.

Стаття 122. Визначення походження дитини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою

1. Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, походить від подружжя.

Походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини.

2. Дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя.

3. Подружжя, а також жінка та чоловік, шлюб між якими припинено, у разі народження дитини до спливу десяти місяців після припинення їх шлюбу, мають право подати до органу державної реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка (колишнього чоловіка) батьком дитини. Така вимога може бути задоволена лише у разі подання іншою особою та матір'ю дитини заяви про визнання батьківства.

Якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу внаслідок смерті чоловіка, походження дитини від батька може бути визначене за спільною заявою матері та чоловіка, який вважає себе батьком.

Коментар:

Коментована стаття регламентує відносини щодо визначення походження дитини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою. Причому слід звернути увагу на те, що Законом України від 22 грудня 2006 року N 524-V "Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України" в статті 122 Кодексу у частині другій слова "крім випадку, передбаченого статтею 124 цього Кодексу" виключено, а частину третю викладено в новій редакції. Внесення окреслених змін було зумовлено необхідністю вдосконалення інституту презумпції батьківства та необхідністю передбачити додаткові гарантії для захисту суб'єктів батьківських правовідносин.

Ч. 1 статті регулює визначення походження дитини, що зачата і (або) народжена в шлюбі від батьків. Закон закріплює положення про те, що така дитина походить від подружжя, тобто від жінки і чоловіка, які перебувають у шлюбі між собою. У зв'язку з цим, дитина вважається такою, що походить від подружжя, якщо вона:

1) зачата подружжям та народжена в період шлюбу;

2) зачата жінкою і чоловіком, яке не перебували на час зачаття у шлюбі, але на момент народження дитини, шлюб між ними було зареєстровано.

На захист прав та охоронюваних законом інтересів дитини стає положення Кодексу, відповідно до якого дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя. Таким чином, у ч. 2 статті закріплено третю підставу, за якої визначається походження дитини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою. Перераховані три випадки є нічим іншим як закріпленням у законі інституту презумпції батьківства. Така презумпція виходить з того, що батьком дитини, що народилася в шлюбі або до спливу 10 місяців після його розірвання є чоловік, який перебуває (перебував) з матір'ю дитини у зареєстрованому шлюбі. В теорії сімейного права також йде мова і про презумпцію материнства, згідно якої дружина народила дитину і саме ту дитину, яку вона забрала з пологового будинку4.

У випадку презумпції батьківства, чоловік дружини записується батьком дитини, незалежно від того, бажає він цього чи ні. Хоча закон не позбавляє його права оспорити своє батьківство в судовому порядку (ст. 136 СК України).

Презумпція батьківства не поширюється на дитину, яка була народжена до реєстрації шлюбу.

Окремої уваги потребує положення закону, відповідно до якого дитина, яка народжена до спливу десяти місяців після припинення шлюбу або визнання його недійсним, походить від подружжя. Законодавець виходить з того, що зачаття дитини могло відбутися під час шлюбу, а народження, - після його розірвання. В даному випадку враховано досягнення медицини щодо максимально можливої тривалості строку вагітності та встановлено, що з часу реєстрації шлюбу презумпція батьківства діє впродовж 10 місяців з часу припинення шлюбу чи визнання його недійсним. Щодо припинення шлюбу, то слід виходити, що він може бути припинений як внаслідок смерті батька (оголошення його померлим), так і внаслідок розірвання (глава 11 СК України). Визнання шлюбу недійсним може відбутися шляхом анулювання актового запису про шлюб органом державної реєстрації актів цивільного стану (ч. 4 ст. 39 СК України) так і рішенням суду (ст. ст. 40 - 41 СК України), причому згідно змісту ст. 44 СК України такий шлюб є недійсним з часу його реєстрації. Однак, в силу ст. 47 СК України, відповідно до якої недійсність шлюбу не впливає на обсяг взаємних прав та обов'язків батьків і дитини, яка народилася у цьому шлюбі, презумпція батьківства поширюється на 10-місячний термін з дня набрання чинності процесуальним рішенням про недійсність шлюбу.

Закон визначає документи, на підставі яких визначається походження дитини від подружжя - Свідоцтво про шлюб та документ закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини (медичне свідоцтво про народження дитини). Порядок оформлення та видачі документа закладу охорони здоров'я про народження дитини регулюється наказом Міністерства охорони здоров'я України від 8 серпня 2006 року N 545 "Про впорядкування ведення медичної документації, яка засвідчує випадки народження і смерті". Щодо видачі Свідоцтва про народження див. ком. до ст. 121 СК України.

Ч. 3 коментованої статті містить новели щодо законодавчого регулювання можливості запису батьком дитини іншого чоловіка, незважаючи на наявність презумпції батьківства. Зокрема, подружжя, а також жінка та чоловік, шлюб між якими припинено, у разі народження дитини до спливу десяти місяців після припинення їх шлюбу, мають право подати до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка (колишнього чоловіка) батьком дитини. Така вимога може бути задоволена лише у разі подання іншою особою та матір'ю дитини заяви про визнання батьківства. Застосування цієї правової норми можливе за наявності юридичного складу, тобто сукупності юридичних фактів: дитина народилася не в шлюбі, але до спливу 10 місяців з дня його припинення; подружжя чи колишнє подружжя подають до державного органу реєстрації актів цивільного стану спільну заяву про невизнання чоловіка (колишнього чоловіка) батьком дитини; інша особа та матір дитини заяви про визнання батьківства. Запровадження цієї правової норми водночас захищає інтереси дитини, яка буде вважатися такою, що народилася в шлюбі. Окрім цього, це відповідатиме інтересам як її біологічного батька, так і чоловіка (колишнього чоловіка) матері, який батьком не являється. Однак, без волевиявлення усіх сторін, настання наслідків, передбачених коментованою нормою неможливе.

У тому випадку, коли дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу внаслідок смерті чоловіка, походження дитини від батька може бути визначене за спільною заявою матері та чоловіка, який вважає себе батьком. Запровадження цієї норми може викликати шквал критики з боку родичів померлого, насамперед діда та баби, які у цьому випадку втрачають правовий зв'язок з онуками.

Стаття 123. Визначення походження дитини, народженої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій

1. У разі народження дружиною дитини, зачатої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснених за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини.

2. У разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям (чоловіком та жінкою) в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя.

3. Подружжя визнається батьками дитини, народженої дружиною після перенесення в її організм ембріона людини, зачатого її чоловіком та іншою жінкою в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій.

Коментар:

Стаття, що коментується, здійснює правове регулювання визначення походження дитини, народженої в результаті допоміжних репродуктивних технологій. Законом України від 22 грудня 2006 року N 524-V "Про внесення змін до Сімейного та Цивільного кодексів України" статтю 123 СК України викладено в новій редакції.

Більшість осіб, які створили шлюб, вступивши у сімейні правовідносини, не зустрічаються у процесі спільного життя із труднощами, які пов'язані з неспроможністю до дітонародження, в повному обсязі реалізовуючи своє особисте немайнове право, гарантоване Сімейним кодексом України - право на батьківство та материнство (ст. 49, 50 СК України). Проте, трапляються випадки, коли подружжя не в змозі природним шляхом народити дитину, у зв'язку з наявністю вродженої або набутої хвороби. Вихід у цій ситуації залежить від вольового рішення подружжя, і якщо вони прагнуть реалізувати своє право на батьківство (материнство), то законодавець їм дає таку нагоду - використавши так званий інститут допоміжних репродуктивних технологій5, який закріплений у статті 123 Кодексу.

Вперше інститут сурогатного материнства як сімейно-правовий інститут на теренах СНД з'явився в російському законодавстві, а саме у 1995 році в ст. 51 Сімейного кодексу Російської Федерації, де було зазначено: "особи, які знаходяться у шлюбі між собою і дали свою згоду в письмовій формі на імплантацію ембріона іншій жінці з метою його виношування, можуть бути записані батьками дитини тільки за згодою жінки, яка народила дитину (сурогатної матері)". Хоча в Англії така практика існує більше двадцяти років (в 1978 році таким чином було народжено першу дитину)6.

Тобто, із правової точки зору, на нашу думку, під сурогатним материнством необхідно розуміти запліднення жінки, шляхом імплантації ембріона людини з використанням генетичного матеріалу подружжя, з метою виношування і народження дитини, яка в подальшому буде визнана такою, що походить від подружжя, як правило, на комерційній основі на підставі відповідного договору між подружжям та сурогатною матір'ю.

Якщо порівняти ч. 4 ст. 51 Сімейного кодексу Російської Федерації та ст. 123 СК України, то слід відмітити, що в обох нормативно-правових актах сурогатне материнство розглядається в контексті визначення походження дитини від батька, матері при штучному заплідненні та імплантації зародка (СК України) та запису батьків дитини в книзі запису народжень (СК РФ). Проте, саме в правовому регулюванні є одна важлива принципова відмінність. Російський СК обов'язковою умовою запису батьками дитини подружжя вказує згоду сурогатної матері на це, в той час як наш СК такої згоди не вимагає. Тобто роль сурогатної матері в обох законодавчих актах визначається по-різному. Якщо російський законодавець стає на її бік і дає можливість обирати: залишити дитину собі або передати подружжю, то український стоїть на боці подружжя. Зрозуміти можна обидві позиції. Перша обґрунтовується тим, що в процесі виношування ембріона між ним та сурогатною матір'ю виникає особливий біологічний та емоційний зв'язок, який дасть про себе знати після народження дитини7. Прихильники другої точки зору виходять з того, що все ж таки генетичний матеріал належить подружжю, і з біологічної точки зору дитина більше походить від них, а найголовніше - ця дитина є бажаною і її поява сприятиме зміцненню сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб (ст. 1 СК України). На нашу думку, мають враховуватись усі фактори, але зважаючи на особливе місце сім'ї в українському суспільстві та бажання подружжя мати свого нащадка, нехай нетрадиційним шляхом, й насамперед згоду сурогатної матері (яка знала про наслідки, які можуть породити дані відносини) більш прийнятною уявляється позиція українського законодавця.

Сьогодні до проблеми сурогатного материнства прикуто значну увагу як збоку науковців (здебільшого медиків, психологів), так і ЗМІ. Вчені-юристи, як правило, дискутують з приводу його правових наслідків (кому належить дитина, народжена за допомогою сурогатної матері, чи доцільне існування даного правового інституту в правовій системі України, яка юридична природа договору на народження дитини за допомогою сурогатної матері тощо)8.

Слід зазначити, що проблематика і штучного запліднення, і імплантації зародка є предметом регулювання не лише Сімейного кодексу. Сама процедура визначається в законодавстві про охорону здоров'я, укладення відповідного договору між подружжям і сурогатною матір'ю регулюється нормами цивільного права9, визначення походження дитини, регламентується вже сімейним законодавством. Отже, це правовідношення носить комплексний характер, й йому властиві елементи і сімейно-правових, і цивільно-правових, і адміністративно-правових відносин. Проте, звичайно домінуючими є сімейно-правові (особисті немайнові та пов'язані з ними майнові відносини, що ґрунтуються на шлюбі, кровній спорідненості, прийнятті в сім'ю дитини на виховання), оскільки сам факт імплантації зародка відбувається з метою появи нового суб'єкта сімейного права - дитини, яка одержує разом із життям батьків і сім'ю. Сурогатна матір в даній ситуації є похідним учасником, оскільки виступає своєрідним "донором", живим організмом, що виношує дитину, але не стає при цьому матір'ю дитини. Щодо цивільно-правових відносин, то слід сказати, що вони теж відступають на інший план, так як укладення договору між подружжям і сурогатною матір'ю спрямоване на виникнення сімейних відносин між подружжям і новонародженою дитиною, тобто вони мають значення лише в частині застосування договірних зобов'язань, які регулюються цивільним правом. Більше того, можна поставити питання про сімейно-правову природу цього правочину - новий Сімейний кодекс України розширив договірне регулювання сімейних відносин, збільшивши кількість диспозитивних норм (сімейний договір, шлюбний договір, договір про патронат), а тому стає можливим його віднесення до сімейно-правових договорів і врегулювання на рівні Сімейного кодексу, тим паче це не суперечитиме ст. 8 СК України (застосування до регулювання сімейних відносин Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 48 Основ законодавства України про охорону здоров'я від 9 листопада 1992 року N 2801-XII застосування штучного запліднення та імплантації ембріона здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленими Міністерством охорони здоров'я України, за медичними показаннями повнолітньої жінки, з якою проводиться така дія, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці.

Порядок застування допоміжних репродуктивних технологій регламентується на рівні підзаконних нормативно-правових актів. Зокрема, наказом Міністерства охорони здоров'я України від 4 лютого 1997 року N 24 "Про затвердження Умов та порядку застосування штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів) та методів їх проведення". Цим документом затверджено: умови та порядок застосування штучного запліднення та імплантації ембріона (ембріонів); метод інсемінації жінок спермою чоловіка (донора); метод екстракорпорального запліднення і перенесення ембріона (ембріонів) у порожнину матки.

Нажаль, попри уже існуючу нову редакцію коментованої статті та застування у ній дефініції допоміжні репродуктивні технології, уряд не розробив системи підзаконних нормативно-правових актів про застування допоміжних репродуктивних технологій.

Міністерством охорони здоров'я України підготовлено проект наказу "Про застосування допоміжних репродуктивних технологій (ДРТ) в лікуванні безпліддя". Згідно проекту, допоміжні репродуктивні технології - це методики лікування безпліддя, при яких окремі або всі етапи зачаття і раннього розвитку ембріонів здійснюються в умовах in vitro. ДРТ можна застосовувати при наявності письмової добровільної, усвідомленої і інформованої згоди пацієнтів. За лікувальною допомогою з використанням методик ДРТ можуть звернутися чоловік та жінка, що перебувають в зареєстрованому шлюбі, чоловік та жінка, що перебувають в незареєстрованому шлюбі, чоловік та жінка - статеві партнери, або одинока жінка, яка не має чоловіка-партнера. Лікувальні методики ДРТ можуть застосовуватися при всіх формах безпліддя з врахуванням основних принципів програм ДРТ: наявність медичних показань; відсутність протипоказань; оптимальний вибір методики ДРТ; повне медико-фармацевтичне забезпечення методики; наявність кваліфікованого персоналу; ретельна профілактика можливих ускладнень.

Ч. 1 коментованої статті визначає засади визначення походження дитини, народженої в результаті застування допоміжних репродуктивних технологій. Зокрема, передбачається, що у разі народження дружиною дитини, зачатої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснених за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини. Таким чином, встановлюються умови, за яких визначається походження дитини від батьків при застуванні ДРТ: юридичний факт народження дитини, внаслідок застосування ДРТ; застосуванню ДРТ має передувати письмова згода чоловіка дружини.

Ч. 2 статті передбачає визначення походження дитини у разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій. У такому випадку батьками дитини є подружжя. Законодавець виходить з того, що при зачатті подружжям ембріона людини згода обох членів сім'ї уже наявна, а тому вони автоматично записуються батьками дитини. Відносини, що виникають між іншою жінкою (сурогатною матір'ю) з одного боку та подружжям з іншого регулюються договором між ним, а тому знаходиться поза сферою регулювання коментованої статті та і глава 12 СК України загалом. Причому намагання сурогатної матері щодо визнання за нею материнства законодавцем не беруться до уваги, в силу договірних правовідносин, що склалися між сторонами договору.

Подружжя визнається батьками дитини, народженої дружиною після перенесення в її організм ембріона людини, зачатого її чоловіком та іншою жінкою в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій. Це є ще одним способом застування допоміжних репродуктивних технологій, за яким визначається походження дитини від подружжя при народженні дружиною дитини за умови зачаття ембріону з генетичного матеріалу чоловіка з іншою жінкою. Причому правом на визнання материнства жінка, яка надала свій генетичний матеріал для запліднення ембріона не наділяється.

Таким чином, коментована стаття передбачає три випадки визначення походження дитини від подружжя із застуванням допоміжних репродуктивних технологій:

1. Народження дружиною дитини, зачатої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, здійснених за письмовою згодою її чоловіка, він записується батьком дитини (штучне запліднення дружини).

2. Перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя (сурогатне материнство).

3. Народження дружиною дитини після перенесення в її організм ембріона людини, зачатого її чоловіком та іншою жінкою в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій (імплантація ембріона в організм дружини).

Відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 18 жовтня 2000 року N 52/5 "Про затвердження Правил реєстрації актів громадянського стану в Україні" (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 22 листопада 2007 р. N 1154/5) у разі народження дитини жінкою, якій в організм було перенесено ембріон людини, зачатий подружжям в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, реєстрація народження провадиться за заявою подружжя, яке дало згоду на таке перенесення. У цьому разі одночасно з документом, що підтверджує факт народження дитини цією жінкою, подається засвідчена нотаріусом її письмова згода на запис подружжя батьками дитини. При цьому в графі "Для відміток" робиться відповідний запис: матір'ю дитини згідно з медичним свідоцтвом про народження форми N 103/о є громадянка (прізвище, власне ім'я, по батькові).

Стаття 125. Визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою

1. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від матері визначається на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження нею дитини.

2. Якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, походження дитини від батька визначається:

1) за заявою матері та батька дитини;

2) виключено

3) за рішенням суду.

Коментар:

Коментована стаття регулює відносини щодо визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою. В даному випадку презумпція батьківства не застосовується у зв'язку з тим, що між батьками дитини шлюбних відносин немає.

Відповідно до ч. 1 ст. 52 Конституції України діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Власне на реалізацію положення Конституції і передбачено визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою, оскільки гарантується дитині батьківство, незалежно від того, в шлюбі перебувають її батьки чи ні.

Ч. 1 статті стосується встановлення материнства, яке визначається у разі народження дитини не в шлюбі на підставі документа закладу охорони здоров'я про народження матір'ю дитини (медичного свідоцтва про народження). Таким чином, для встановлення материнства достатньою медичного свідоцтва про народження дитини, незалежно від того перебуває жінка в зареєстрованому шлюбі чи ні.

Правовій аналіз ч. 2 статті дає змогу дійти висновку про існування двох способів визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою: добровільний та судовий. Добровільний спосіб полягає у двосторонньому волевиявленні матері та батька, яке полягає у зверненні до державного органу реєстрації актів цивільного стану із відповідною заявою, або ж у зверненні особи, яка вважає себе батьком дитини. Іншими словами добровільний спосіб можливо назвати реєстраційним або позасудовим. Суть судового способу визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою полягає у зверненні одного з подружжя до суду, який в результаті розгляду цивільної справи по суті встановлює батьківство судовим рішенням, яке є обов'язковим для виконання.

Способи визначення походження дитини, батьки якої не перебувають у шлюбі між собою у коментованій статті лише перераховуються, а порядок їх реалізації передбачений іншими нормами СК України, а саме ст. ст. 126 - 128 СК України.

Стаття 128. Визнання батьківства за рішенням суду

1. За відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду.

2. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України.

3. Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений особою, яка вважає себе батьком дитини.

4. Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу.

Коментар:

Коментована стаття регламентує судовий спосіб захисту сімейних прав та інтересів у сфері батьківства. Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Причому таке право може бути реалізоване як в порядку позовного провадження за наявності спору про право (визнання батьківства за рішенням суду), так і в окремому провадженні (встановлення факту батьківства). Дана стаття регулює відносини щодо реалізації права на батьківство в порядку позовного провадження.

Ч. 1 статті визначає умови, за яких батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду, - відсутність заяв право на подання яких встановлено статтями 126 і 127 Кодексу, тобто не подано спільної заяви жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або не подано заяви чоловіком, який вважає себе батьком дитини.

Законодавець встановлює перелік осіб, які вправі подати позовом про визнання батьківства. Зокрема, позов про визнання батьківства може бути пред'явлений матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений особою, яка вважає себе батьком дитини. Досить дискусійним є питання стосовно визначення цивільної процесуальної правосуб'єктності при визначенні права дитини на подачу позову про визнання батьківства. Так, ч. 3 коментованої статті передбачає, що таким правом наділяється дитина, яка досягла повноліття. Однак, з цього приводу є у законі є правова норма, відповідно до якої право на безпосереднє звернення до суду за захистом сімейного права та інтересу гарантується з чотирнадцятирічного віку (ч. 1 ст. 18 СК України). На нашу думку, слід привести ч. 3 ст. 128 СК України у відповідність з вимогами ч. 1 ст. 18 СК України.

Позов про визнання батьківства може бути прийнятий судом за умови, що запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 Кодексу. Це означає, що в порядку позовного провадження спір про визнання батьківства може бути розглянуто, якщо:

1. При народженні дитини у матері, яка не перебуває у шлюбі, у випадках, коли немає спільної заяви батьків, заяви батька або рішення суду, запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень провадиться за прізвищем матері, а ім'я та по батькові батька дитини записуються за її вказівкою.

2. У разі смерті матері, а також за неможливості встановити місце її проживання запис про матір та батька дитини провадиться відповідно до цієї статті, за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров'я, в якому народилася дитина.

Окрім цього, згідно п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року N 3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів" передбачено можливість звернення до суду з позовом про визнання батьківства і у тому випадку, коли - батьки дитини невідомі і запис про них у Книзі реєстрації народжень учинено за рішенням органу опіки та піклування (ч. 2 ст. 135 СК).

Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів. Тобто при вирішенні спору про визнання батьківства мають враховуватись усі вище перераховані докази в сукупності. Причому кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень (ч. 1 ст. 60 ЦПК України). Важливе значення в процесі доказування має висновок експерта. За результатами проведення судово-біологічної (генетичної) експертизи із застуванням методики генотипоскопії (аналізу ДНК) експерти можуть визначити батьківство із ймовірністю до 99,9 відсотків або дійти висновку про його виключення. Дійти висновку про виключення батьківства можливо і на підставі судово-імунологічної експертизи (експертизи крові), або судово-медичної експертизи, яка б визначила здатність особи до зачаття дитини. Однак, експертиза ДНК, на сьогодні, є найбільш ефективним доказом, що підтверджує наявність чи відсутність батьківства особи щодо дитини.

Відповідно до статей 213, 215 ЦПК рішення щодо визнання батьківства має ґрунтуватися на всебічно перевірених судом даних, що підтверджують або спростовують заявлені вимоги чи заперечення проти них, а його резолютивна частина - містити всі відомості, необхідні для реєстрації батьківства (материнства) в органах РАЦС (прізвище, ім'я та по батькові матері й батька, число, місяць і рік їх народження, громадянство, а також номер актового запису про народження дитини, коли та яким органом його вчинено).

Питання щодо походження дитини суд вирішує на підставі будь-яких доказів про це. Висновки експертизи, у тому числі судово-генетичної, необхідно оцінювати з урахуванням положень ст. 212 ЦПК, згідно з якою жоден доказ не має для суду наперед установленого значення, він оцінює докази в їх сукупності, а результати оцінки відображає в рішенні з наведенням мотивів їх прийняття чи відхилення.

У разі коли ухилення сторони у справі зазначеної категорії від участі в експертизі або від подання необхідних матеріалів, документів тощо унеможливлює її проведення, суд відповідно до ст. 146 ЦПК може визнати факт, для з'ясування якого її було призначено, або відмовити в його визнанні (залежно від того, хто зі сторін ухиляється, а також яке значення має для них ця експертиза). Якщо відповідач у такій справі ухиляється від участі у проведенні судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи, суд вправі постановити ухвалу про його примусовий привід.

Слід зауважити, що на відміну від КпШС України, де при вирішенні спору про батьківство перевага надавалась юридичному, а не біологічному критерію, новий СК України дає перевагу біологічному критерію, якого достатньою для задоволення позову про визнання батьківства. Тобто на відміну від КпШС України, який окрім біологічного походження вимагав встановити спільне проживання та ведення спільного господарства чоловіка з матір'ю до народження дитини, спільне виховання та утримання ними дитини (ч. 3 ст. 53 КпШС України), для застування ст. 128 СК України слід довести наявність біологічного зв'язку.

Важливе значення для правильного та однозначного застування норм СК України про визнання батьківства має постанова Пленуму Верховного Суду України від 15 травня 2006 року N 3 "Про застосування судами окремих норм Сімейного кодексу України при розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів".

Пленум ВСУ визначає, що за загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми Сімейного кодексу України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 р. До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права й обов'язки визначаються на підставах, передбачених СК. При розгляді справ названих категорій суди мають ураховувати, що відповідно до п. 2 розд. VII "Прикінцеві положення" СК норми законодавства, які регулювали шлюбно-сімейні правовідносини, втратили чинність із 1 січня 2004 р., за винятком норм розд. V "Акти громадянського стану" Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС), які зберігають чинність у частині, що не суперечить СК, до прийняття спеціального закону. Оскільки підстави для визнання батьківства за рішенням суду, зазначені у ст. 128 СК, істотно відрізняються від підстав його встановлення, передбачених у ст. 53 КпШС, суди, вирішуючи питання про те, якою нормою слід керуватися при розгляді справ цієї категорії, повинні виходити з дати народження дитини. Так, при розгляді справ про встановлення батьківства щодо дитини, яка народилася до 1 січня 2004 р., необхідно застосовувати відповідні норми КпШС, беручи до уваги всі докази, що достовірно підтверджують визнання відповідачем батьківства, в їх сукупності, зокрема, спільне проживання й ведення спільного господарства відповідачем та матір'ю дитини до її народження, спільне виховання або утримання ними дитини. Справи про визнання батьківства щодо дитини, яка народилася не раніше 1 січня 2004 р., суд має вирішувати відповідно до норм СК, зокрема ч. 2 ст. 128, на підставі будь-яких доказів, що засвідчують походження дитини від певної особи й зібрані з дотриманням норм цивільного процесуального законодавства.

2. Оспорювання Батьківства

Оспорювання батьківства (материнства) - це невизнання особою реєстрації себе як батька (матери) дитини. Особа, яка записана батьком дитини згідно з положеннями СК України, має право оспорити своє батьківство, пред'явивши позов про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини (ч. 1 ст. 136 СК України). Особа, яка була записана батьком дитини на законних підставах, повинна довести відсутність кровного споріднення між собою й дитиною, батьком якої вона записана. Однак заперечення кровного споріднення не завжди є підставою для оспорювання батьківства. У окремих випадках особа, яка записана батьком дитини, повинна також довести, що на момент вчинення запису про народження дитини вона не знала, що не є батьком дитини.

Шлюбно-сімейне законодавство, яке діяло до набрання чинності СК України, значно обмежувало можливість оспорювання батьківства особою, яка записана батьком дитини, зокрема можливість спростування презумпції батьківства при народженні дитини у шлюбі. Ці обмеження полягали у тому, що, по-перше, оспорювати батьківство могла лише особа, яка записана батьком дитини. По-друге, оспорювання батьківства могло бути здійснене лише протягом одного року з того часу, коли особі стало або повинно було стати відомо про те, що вона записана батьком дитини¹.

СК України також закріплює певні межи оспорювання батьківства, але вони значно розширені. У ст. 136 СК України встановленні межі у часі щодо можливості оспорювання батьківства. Так, оспорювання батьківства можливе тільки з моменту народження дитини й до досягнення нею повноліття. Оспорювання батьківства може бути здійснене протягом цього часу тільки якщо дитина є живою. Смерть дитини, батьком якої записана особа, позбавляє її права оспорювати своє батьківство.

На відміну від норми ч. 1 ст. 56 КпШС УРСР, згідно з якою для вимог про оспорювання батьківства (материнства) встановлений строк позовної давності в один рік², у СК України закріплене положення, що до вимоги чоловіка про виключення запису про нього як батька з актового запису про народження дитини позовна давність не застосовується (ч. 6 ст. 136 СК України).