Режими майна подружжя

Размещено на http://www.allbest.ru/

Режими майна подружжя

У сімейному законодавстві передбачено два режими майна подружжя - особиста приватна та спільна сумісна власність. Особиста приватна власність Зазвичай частину майна, що належить чоловікові та дружині на праві особистої приватної власності, становить майно, яке було набуте ними до моменту реєстрації шлюбу. Проте це не означає, що все майно, набуте вже після реєстрації шлюбу, матиме статус спільного сумісного. Так, досить поширеною підставою набуття особистої приватної власності одним із подружжя є отримання ним майна як спадщини чи подарунка. Крім згаданих випадків набуття майна кожним з подружжя до шлюбу або на підставі договору дарування чи в порядку спадкування, за правилами ст. 57 СК особистою приватною власністю дружини та чоловіка слід вважати: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги (щоправда, суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії чи нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (веденням домашнього господарства, вихованням дітей тощо) сприяв її одержанню; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди; страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них. Спільна сумісна власність Решта майна, набутого подружжям за час шлюбу, відповідно до ст. 60 СК належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав із поважної причини (через ведення домашнього господарства, догляду за дітьми, хвороби тощо) самостійного заробітку. При цьому не має жодного значення, якими були юридичні підстави його набуття (купівля, обмін тощо, окрім вже згаданих випадків отримання майна у подарунок чи у спадщину) та на чиє ім'я було придбане майно - важливим є лише той факт, що придбання відбулося під час шлюбу. Режим спільності майна подружжя означає, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя; подружжя має рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними), майно належить подружжю без визначення часток кожного з них у праві власності. Тим часом, слід взяти до уваги, що сімейне законодавство передбачає обставини, за яких особисте приватне майно кожного з подружжя може бути визнане спільною сумісною власністю. Так, у ст. 62 СК наголошується, що у разі якщо майно дружини чи чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат другого з подружжя, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.

Договірний режим майна подружжя

Майнові відносини подружжя можуть визначатися не тільки законом, а й договором. У цьому випадку регулювання має інди­відуальний характер, бо ґрунтується на правилах, вироблених са­мими сторонами, які беруть участь у правовідношенні. Звичайно, договірний режим майна подружжя з необхідністю включає і нор­мативний елемент, без якого в принципі було б неможливим його існування. Стаття 64 СК містить загальне правило про те, що дру­жина та чоловік мають право на укладення між собою усіх дого­ворів, які не заборонені законом, щодо як спільного, так і роздільного майна.

У структурі договірного режиму майна подружжя договір відіграє ключову роль. Однак не кожний подружній договір тяг­не за собою виникнення договірного режиму, а тільки той, яким встановлюються правила поведінки в майновій сфері, які мають характер, відмінний від установлених у законі, тобто в зміні за­конного режиму майна подружжя для максимального пристосу­вання цього режиму до потреб подружжя. Якщо ж подружжя не змінює своїм договором тих норм і правил, які встановлені для всіх суб'єктів, то вони продовжують залишатися в рамках закон­ного режиму майна. Таким чином, договірний режим -- це режим-виняток із загального правила, що має силу тільки щодо конкрет­ного подружжя.

До договорів, що тягнуть за собою виникнення договірного режиму майна подружжя, можна віднести: договір про відчужен­ня одним із подружжя на користь другого з подружжя своєї част­ки у праві спільної сумісної власності без виділу цієї частки (ч. 2 ст. 64 СК); договір про порядок користування майном (ст. 66 СК); договір про поділ майна подружжя (статті 69,70 СК); договір про виділ частки нерухомого майна одного з подружжя зі складу усьо­го майна (ч. 2 ст. 69 СК); договір про надання утримання (ст. 78 СК); договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на майно (ст. 89 СК); шлюбний договір (статті 92-103 СК).

Договори подружжя можуть бути поділені на дві групи: а) до­говори щодо майна подружжя та б) договори про надання утри­мання одному з них. До першої групи належать договори, які ук­ладаються щодо спільного або роздільного майна подружжя (договори про поділ майна або виділ з нього частки, договори щодо користування майном тощо). До другої -- договори, які уклада­ються стосовно надання утримання одному з подружжя.

Серед подружніх договорів особливе місце займає шлюбний договір. По-перше, цей договір має найбільш комплексний харак­тер і може вміщувати різноманітні умови, які стосуються майна подружжя або надання утримання одному з них. По-друге, шлюб­ний договір, на відміну від усіх інших договорів, може укладати­ся стосовно майбутнього майна подружжя, тобто того майна, яке тільки буде набуте сторонами за час шлюбу. По-третє, суб'єктами шлюбного договору може бути не тільки подружжя, а й особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу.

Відповідно до ч. 1 ст. 92 СК суб'єктами шлюбного договору можуть бути дві категорії осіб: які подали до державного органу РАЦС заяву про реєстрацію шлюбу (наречені) та які зареєстру­вали шлюб (подружжя).

Із специфікою суб'єктного складу шлюбного договору пов'я­зані й особливості дії шлюбного договору у часі. Згідно із ст. 95 СК дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу. Якщо шлюб­ний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. За бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може поширюватися на відносини, які виникнуть не з моменту реєстрації шлюбу, а пізніше, наприклад, через п'ять років після реєстрації шлюбу. Немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений в період шлюбу, за бажанням сторін поширював свою дію на відно­сини, що виникли раніше -- з моменту реєстрації шлюбу. Такий договір не буде суперечити закону.

З урахуванням того, що шлюбний договір за своєю сутністю має довгостроковий характер, важливого значення набувають нові правила щодо строку дії шлюбного договору. Відповідно до ст. 96 СК, у шлюбному договорі, по-перше, може бути встановлено за­гальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків подружжя та, по-друге, за бажанням сторін у дого­ворі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу. Подружжя може укласти шлюб­ний договір лише на певний час, наприклад, на перші п'ять років після реєстрації шлюбу. Після їх спливу подружжя вправі уклас­ти новий договір або погодитися з законним (легальним) режи­мом свого майна, який встановлено законодавством України. Важ­ливим здається також правило щодо можливості встановлення сторонами в договорі прав та обов'язків, які будуть виникати після припинення шлюбу. В цьому відбиваються особливості подружніх стосунків, коли навіть після припинення сімейних відносин осо­би відчувають потребу добровільно взяти на себе певні обов'язки щодо колишнього чоловіка або дружини.

Шлюбний договір

Шлюбний договір регулюється Главою 10 Сімейного кодексу України (далі -- СК України).

Відповідно до ст. 92 СК України шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям.

На укладення шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальника, засвідчена нотаріусом.

Відповідно до ст. 93 СК України шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов'язки.

Шлюбним договором можуть бути визначені майнові права та обов'язки подружжя як батьків.

Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини подружжя, а також особисті відносини між ними та дітьми.

Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені СК України, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище.

За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Шлюбний договір укладається у письмовій формі і нотаріально посвідчується.

Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу.

Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення.

За вимогами ст. 96 СК України у шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків.

У шлюбному договорі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу.

Одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається.

Шлюбний договір може бути змінено подружжям. Угода про зміну шлюбного договору нотаріально посвідчується.

На вимогу одного з подружжя шлюбний договір за рішенням суду може бути змінений, якщо цього вимагають його інтереси, інтереси дітей, а також непрацездатних повнолітніх дочки, сина, що мають істотне значення.

Одностороння відмова від шлюбного договору не допускається.

Подружжя має право відмовитися від шлюбного договору. У такому разі, за вибором подружжя, права та обов'язки, встановлені шлюбним договором, припиняються з моменту його укладення або в день подання нотаріусу заяви про відмову від нього.

Відповідно до ст. 102 СК України на вимогу одного з подружжя шлюбний договір може бути розірваний за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання.

Порядок та умови укладення шлюбного договору

Вперше інститут шлюбного контракту був передбачений Законом України від 23.06.1992 р. «Про внесенння змін та доповнень до Кодексу про шлюб та сім'ю України», згідно з яким до КпШС було включено ст.27-1, що передбачає можливість укладання цього контракту між особами, які вступають у шлюб.

Відповідно до діючого законодавства, шлюбний договір може бути укладено особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. У літературі питання про його правову природу є дискусійним. Між членами сім'ї можуть також укладатися цивільно-правові договори (наприклад, договори дарування, купівлі-продажу, позики тощо). Однак вони на відміну від шлюбного договору не залежать від сімейно-правового становища учасників. Водночас шлюбний договір є різновидом договору. Тому для його дійсності, крім спеціальних умов, передбачених главою 10 СК, необхідне додержання всіх умов дійсності угоди, передбачених ст. 203 Цивільного кодексу України. Згідно ч.1 ст. 92 СК України шлюбний договір може укладатися між особами, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжям. Якщо в шлюб вступають неповнолітні особи або одна з осіб, які одружуються, є неповнолітньою, зазначені неповнолітні, укладаючи шлюб з додержанням умов, передбачених статтями 22 і 23 СК, набувають повну цивільну дієздатність з моменту реєстрації шлюбу. Тому для укладення між ними шлюбного договору після реєстрації шлюбу згода на це батьків та піклувальників не потрібна. На укладання ж шлюбного договору до реєстрації шлюбу, якщо його стороною є неповнолітня особа, потрібна письмова згода її батьків або піклувальників, засвідчена нотаріусом.

Законодавство передбачає, що шлюбним договором можуть регулюватися майнові відносини між подружжям, визначатися їх майнові права й обов'язки, майнові права та обов'язки подружжя як батьків. Останнє положення означає, що у шлюбному договорі можуть передбачатися регулювання майнових відносин між батьками та дітьми, а також визначатися обов'язки батьків щодо утримання дітей.

Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини встановлений СК, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. Вищезазначений договір має укладатися у письмовій формі і нотаріально посвідчуватися. Шлюбний договір укладається у трьох примірниках.

У шлюбному договорі може бути встановлено загальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків. Ця норма є диспозитивною. Тому в договорі зазначені строки можуть і не передбачатися. Якщо у цьому документі не передбачений загальний строк його дії він діє до відмови подружжя від цього договору або до його розірвання. Подружжя може продовжити термін дії шлюбного договору.

У шлюбному договорі може бути встановлена чинність цього документа або окремих його умов і після припинення шлюбу. У разі розірвання шлюбу умови шлюбного договору не пов'язані з існуванням шлюбу, зберігають свою силу.

Основним змістом шлюбного договору є визначення правового режиму майна подружжя. Дружина і чоловік можуть змінити режим як роздільного та і спільного майна. Подружжя також можуть обмежити дію режиму спільності майна на окремі предмети, що входять до складу спільного майна дружини і чоловіка, передбачивши, наприклад що вклади внесені у банківські установи на ім'я одного з подружжя, належать кожному з них, або що речі для професійних занять будуть приватною власністю того з подружжя, предметом професійної діяльності якого вони є.

Шлюбний договір може передбачати способи участі подружжя у доходах одне одного, порядок витрат дружини і чоловіка, розмір їх часток у спільному майні у разі розлучення, порядок погашення боргів. Дружина та чоловік можуть включити до шлюбного договору будь-які інші умови щодо правового режиму майна, якщо вони не суперечать моральним засадам суспільства.

Подружжя можуть змінити умови договору з власної згоди, або у разі виникнення спору за рішенням суду. Одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається.

Стаття 102 СК України передбачає, що розірвання шлюбного договору можливе на вимогу розірвати договір одним з подружжя, або за рішенням суду з підстав, що мають істотне значення, зокрема в разі неможливості його виконання. Той з подружжя, хто пред'явив позов, має довести наявність таких підстав. Уявляється, що під істотними обставинами, як й при зміні умов шлюбного договору, треба розуміти обставини, наявність яких істотно порушує інтереси того з подружжя, хто пред'явив позов, а також неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних дітей. Для розірвання шлюбного договору необхідне пред'явлення перетворювального позову.

Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених законодавством.

Шлюбний договір

Шлюбний договір може розглядатися як згода наречених або подружжя щодо встановлення майнових прав та обов'язків подружжя, пов'язаних з укладенням шлюбу, його існуванням та припиненням. Хоча шлюбний договір має значну специфіку, він відповідає загальним ознакам, що властиві цивільно-правовим правочинам у цілому. Форма даного договору, умови його дійсності, підстави визнання недійсним, процедура укладення та примусового виконання, чимало інших моментів наочно показують, що у даному випадку використовуються загальні цивільно-правові конструкції договірного права.

Законодавство визначає форму шлюбного договору. Згідно зі ст. 94 СК шлюбний договір укладається у письмовій формі й нотаріально посвідчується. Існують деякі особливості укладення шлюбного договору, суб'єктом якого є неповнолітня особа. Для його укладення потрібна письмова згода батьків або піклувальника неповнолітнього, посвідчена нотаріусом (ч. 2 ст. 92 СК).

Відповідно до ч. 1 ст. 92 СК суб'єктами шлюбного договору можуть бути дві категорії осіб: які подали до державного органу РАЦС заяву про реєстрацію шлюбу (наречені) та які зареєстрували шлюб (подружжя).

Із специфікою суб'єктного складу шлюбного договору пов'язані й особливості дії шлюбного договору у часі. Згідно із ст. 95 СК дія шлюбного договору, що його було укладено до реєстрації шлюбу, починається з моменту реєстрації шлюбу. Якщо шлюбний договір укладено подружжям, він набирає чинності у день його нотаріального посвідчення. За бажанням сторін шлюбний договір, укладений до реєстрації шлюбу, може поширюватися на відносини, які виникнуть не з моменту реєстрації шлюбу, а пізніше, наприклад, через п'ять років після реєстрації шлюбу. Немає перешкод для того, щоб шлюбний договір, укладений в період шлюбу, за бажанням сторін поширював свою дію на відно: сини, що виникли раніше -- з моменту реєстрації шлюбу. Такий договір не буде суперечити закону.

З урахуванням того, що шлюбний договір за своєю сутністю має довгостроковий характер, важливого значення набувають нові правила щодостроку дії шлюбного договору. Відповідно до ст. 96 СК, у шлюбному договорі, по-перше, може бути встановлено за: гальний строк його дії, а також строки тривалості окремих прав та обов'язків подружжя та, по-друге, за бажанням сторін у договорі може бути встановлена чинність договору або окремих його умов і після припинення шлюбу. Подружжя може укласти шлюбний договір лише на певний час, наприклад, на перші п'ять років після реєстрації шлюбу. Після їх спливу подружжя вправі укласти новий договір або погодитися з законним (легальним) режимом свого майна, який встановлено законодавством України. Важливим здається також правило щодо можливості встановлення сторонами в договорі прав та обов'язків, які будуть виникати після припинення шлюбу. В цьому відбиваються особливості подружніх стосунків, коли навіть після припинення сімейних відносин особи відчувають потребу добровільно взяти на себе певні обов'язки щодо колишнього чоловіка або дружини.

Сімейне законодавство встановлює певні межі договірної ініціативи подружжя і визначає, які положення не можуть включатися до шлюбного договору.

1. Новий СК України залишає незмінною існуючу концепцію щодо предмету шлюбного договору. Відповідно до частин 2, 3 ст. 93 СК шлюбним договором регулюються лише майнові відносини подружжя, встановлюються їхні майнові права й обов'язки. Шлюбний договір не може регулювати особисті відносини між ними, а також особисті відносини між батьками та дітьми. Тому не будуть відповідати закону умови шлюбного договору щодо встановлення права кожного з подружжя на віросповідання, виховання в дітях прихильності до певної релігії, визначення культурних та мовних пріоритетів тощо.

2. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені СК (ч. 4 ст. 93). Вказана норма є відповідної гарантією майнових прав дитини. Тому батьки не вправі укласти шлюбний договір, за яким дитина буде позбавлена права на аліменти, права на отримання майна у власність, права на проживання в певному житловому приміщенні тощо. Разом із тим, не викликає сумніву, що шлюбний договір не може зменшувати будь-яких майнових прав дитини, беззастережно до місця їх нормативного закріплення -- в Сімейному кодексі або інших нормативних актах. Тому точнішим буде вказівка на те, що шлюбний договір не може зменшувати прав дитини, встановлених законодавством.

3. Шлюбний договір не може ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище (ч. 4 ст. 93 СК).
Сутність такої оціночної категорії як «надзвичайно невигідне становище» може мати різні конкретні вияви. Наприклад, таке становище може виникнути, якщо за умовами договору у разі поділу майна подружжя вся нерухомість буде передаватися одному з них, натомість, другий отримає рухоме майно незначної вартості або, наприклад, коли один із подружжя зобов'язується у разі розірвання шлюбу утримувати свого колишнього чоловіка/жінку, його дітей та близьких родичів тощо. Разом із тим, до поняття «надзвичайно невигідне становище» треба ставитися дуже виважено. Тут виникає складне питання щодо майнової рівності подружжя в шлюбі. При його вирішенні слід виходити з того, що існують і такі домовленості, коли розмір часток кожного з подружжя не базується на «формальному» моменті рівності. Однак ці домовленості завжди віддзеркалюють саме «реальну» рівність, бо зафіксований в договорі розподіл спільного майна найбільш справедливо віддзеркалює фактичний внесок кожного з них у спільно набуте майно»¹. Крім того, умови шлюбного договору, які можуть стати вкрай обтяжливими для однієї сім'ї, можуть мати цілком реальний характер для іншої.

У новому СК України окреслено три основних види майнових відносин, які можуть регулюватися шлюбним договором. Сторони у шлюбному договорі можуть визначити: а) правовий режим майна (ст. 97 СК); б) порядок користування житлом (ст. 98 СК); в) право на утримання (ст. 99 СК).

Визначення у шлюбному договорі правового режиму майна подружжя має за мету встановлення правил, які не співпадають з тими, які встановлені законодавчими нормами або взагалі не передбачені законодавством. Наприклад, сторони можуть домовитися, що майно, набуте ними до шлюбу, буде входити до складу їх спільного, а не роздільного майна; у разі поділу майна частки кожного з подружжя будуть не рівними, а відповідно збільшеними або зменшеними; речі професійних занять одного з подружжя не будуть підлягати поділу і передаватимуться тому з подружжя, який їх використовував, тощо. За новим Сімейним кодексом регулювання відносин подружжя щодо укладення шлюбного договору в цілому базується на диспозитивних засадах.

Сторони вправі включити до шлюбного договору умови щодо порядку користування житлом (ст. 98 СК). У даному разі йдеться не про перехід права власності на житлове приміщення від од ного з подружжя до другого, а саме про користування житлом. Сторони шлюбного договору можуть домовитися про порядок користування житлом, яке належить на праві власності одному з них. В юридичному сенсі квартира (житловий будинок, садиба), яка належить одному з подружжя є чужою річчю для іншого з подружжя незалежно від часу його проживання в житловому приміщенні. Сторони можуть домовитися щодо користування або припинення користування житловим приміщенням у разі розірвання шлюбу. Відповідно до ч. 2 ст. 98 СК сторони можуть домовитися про проживання у житловому приміщенні їхніх родичів.

Зміст шлюбного договору можуть також складати умови щодо права подружжя на утримання (ст. 99 СК). Сенс шлюбного договору полягає у встановленні правил, які відрізняються від тих, що визначені законом. Тому сторони можуть домовитися про надання утримання одному з подружжя незалежно від тих умов, які передбачені законом, наприклад, непрацездатності одного з подружжя або його потреби у матеріальній допомозі (ст. 75 СК).

Можуть сторони передбачити також конкретний порядок, розмір та строки надання утримання, визначити його натуральну або грошову форму тощо.

Характерною рисою шлюбного договору є тривалість його дії. Це може викликати необхідність зміни його умов. У СК закріп: лено загальне правило щодо цього. Згідно з ч. 1 ст. 100 СК одностороння зміна умов шлюбного договору не допускається. Це можливо тільки у тому разі, якщо на таку зміну дають згоду обидві сторони. В ч. 2 ст. 100 СК сказано, що шлюбний договір може бути змінено подружжям. У зв'язку з тим, що шлюбний договір підлягає нотаріальному посвідченню, усі внесені в нього зміни також мають бути посвідчені нотаріально. Новий СК передбачає також можливість зміни умов договору за рішенням суду (ч. 3 ст. 100 СК). Треба вважати, що це можливо у виключних випадках, якщо цього вимагають інтереси одного з подружжя, інтереси непов: нолітніх або непрацездатних повнолітніх дітей, які мають особливе значення.

Ще однією новелою концепції шлюбного договору, яку закріп: лено в новому СК, є введення поряд із поняттям «розірвання шлюбного договору» такого терміна, як «відмова від шлюбного договору». Як перший, так і другий терміни стосуються ситуації, коли шлюбний договір припиняє свою дію на майбутнє при збереженні правових наслідків, які виникли під час його дії (в цьому полягає різниця між ними та визнанням шлюбного договору недійсним). Однак відмова від шлюбного договору здійснюється за бажанням сторін (ст. 101 СК), в той час, як для його розірвання необхідно відповідне рішення суду (ст. 102 СК).

Як і інші подружні правочини, шлюбний договір у силу пев: них підстав може бути визнаний недійсним. Підставами для цього є, в основному, ті ж самі, що і для інших цивільно-правових правочинів. Відповідно до ст.103 СК шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України. Хоча в СК йдеться лише про ті підстави недійсності правочинів, які встановлені ЦК, обмежитися цим не можна, бо Сімейний кодекс містить цілу низку власних умов, порушення яких без сумніву слугуватиме підставою визнання шлюбного договору недійсним.

Підсумовуючи вказане, можна виділити такі основні підстави визнання шлюбного договору недійсним: 1) порушення нотаріальної форми договору, а також укладення шлюбного договору неповнолітніми неемансипованими особами, які беруть шлюб без згоди їх батьків або піклувальника; 2) неналежний суб'єктний склад (укладення договору недієздатними особами, або такими, що не мають необхідного обсягу дієздатності); 3) зменшення обсягу прав дитини, які встановлені СК України; 4) включення умов, які ставлять одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище; 5) укладення договору під впливом обману, насильства; 6) помилка однієї зі сторін договору; 7) порушення шлюбним договором норм закону (наприклад, включення в договір положень, що стосуються особистих прав і обов'язків подружжя або їх неповнолітніх дітей) тощо.

Треба зазначити, що визнання шлюбного договору недійсним не впливає на долю шлюбу: він продовжує своє існування незалежно від цього. І навпаки, визнання шлюбу недійсним тягне за собою недійсність шлюбного договору. Це свідчить про залежність шлюбного договору від шлюбу та певну підпорядкованість першого другому.

Загальні підстави виникнення права на утримання

"Аліменти" і "утримання"

Слово "аліменти" - латинського походження: - їжа, харчі. В українській юридичній лексиці воно вперше появилося завдяки Кодексу 1926 р., розділ 4 якого мав назву "Стягання утримання (аліментів) з членів сільського господарства (двору)". Указом Президії Верховної Ради УРСР від 15 вересня 1945 р. у ст. 31 цього Кодексу було включено словосполучення "кошти на утримання дитини (аліменти)

У Кодексі 1969 р. термін "аліменти" використовувався як самостійно, так і в парі: "утримання (аліменти)". Глава 12 цього Кодексу мала назву "Аліментні обов'язки батьків і дітей", однак розпочиналася вона зі ст. 80 - "Обов'язок батьків утримувати своїх дітей".

Слово "аліменти" завжди супроводжувалося словами "стягуються" або "сплачуються". З цього можна було зробити висновок, що "аліменти" трактувалися як кошти, як певна грошова сума. Проте послідовності у визначенні взаємозв'язку термінів "утримання" та "аліменти" все ж не було. Складалося враження, що автори проекту Кодексу (вслід за авторами проекту Основ) й не ставили перед собою такого завдання.

У Сімейному кодексі у цьому плані наведено термінологічний порядок.

Оскільки у частині 3 ст. 51 Конституції України закріплено обов'язок батьків утримувати своїх неповнолітніх дітей, то саме термін "утримання" став у Сімейному кодексі домінуючим.

Термін "аліменти" використовується виключно у поєднанні зі словами "присуджені", "стягнення", тобто у сенсі "кошти на утримання". З цього випливає, що термін "утримання" відображає нормальний, звичний розвиток подій (батьки утримують дитину, спільно проживаючи з нею; чоловік утримує дружину, яка раніше за нього досягла пенсійного віку), без тиску закону чи рішення суду. Термін "аліменти" застосовується там, де стабільність стосунків порушена.

Але не слід при цьому забувати, що права та обов'язки з утримання можуть виникнути між членами сім'ї та родичами і на підставі договору довічного утримання (догляду) та спадкового договору, отже категорія "утримання" не є виключно сімейно - правовою.

Підстави виникнення

Право на утримання одного з подружжя і кореспондуючий йому обов'язок другого з подружжя надавати таке утримання може виникнути за умов, визначених законом. їх, на відміну від Кодексу 1969 р., не три, а чотири:

1) непрацездатність;

2) потреба в матеріальній допомозі;

3) гідна поведінка у шлюбних відносинах;

4) спроможність другого з подружжя надавати утримання.

Перші три умови стосуються претендента на надання утримання.

Особливість статті 75 СК полягає в тому, що у ній враховано труднощі застосування ст. 32 Кодексу 1969 р. і відповідно конкретизовано, за яких умов один із подружжя має вважатися непрацездатним і таким, що потребує матеріальної допомоги.

До числа непрацездатних віднесено тих, хто досяг пенсійного віку та є інвалідом усіх трьох груп. При цьому причини інвалідності не мають загалом юридичного значення: хвороба, нещасний випадок, злочинний напад чи спроба самогубства.

М. стала інвалідом у зв'язку із важким тілесним ушкодженням, яке заподіяв їй В. Останній засуджений до позбавлення волі, суд одночасно задовольнив цивільний позов М. про відшкодування завданих ним збитків. Однак розмір реального відшкодування та призначена пенсія не покривали необхідних затрат.

За таких умов чоловік М. має обов'язок її утримувати.

І лише настання в одного з подружжя інвалідності у зв'язку із вчиненням ним умисного злочину є обставиною, за якою право на утримання виникнути не може305.

У правничій літературі предметом дискусії була можливість поєднання права одного з подружжя на утримання і права на відшкодування йому шкоди, яка була заподіяна другим з подружжя, оскільки відповідної норми у Кодексі 1969 р. не було. У частині 6 ст. 75 СК це питання уже врегульовано. Наявність права на відшкодування шкоди другим з подружжя за нормами Цивільного кодексу не виключає права на стягнення з нього аліментів за нормами Сімейного кодексу.

Чи варто надавати право на утримання тому з подружжя, хто є тимчасово непрацездатним? Чимало авторів на це запитання відповіли ствердно306.

Водночас висловлена думка про недоцільність надання права на аліменти у разі запалення легень чи перелому, оскільки фактичне надання матеріальної допомоги відбудеться після одужання і поновлення працездатності307. Під тиском таких міркувань, недоцільним можна б назвати і стягнення заборгованості за аліментами після досягнення дитиною повноліття чи після закінчення нею навчання.

Якщо певна можливість законом не виключається, висновок "доцільно" чи "недоцільно" може зробити лише сама особа, відповідно до свого інтересу.

Що ж до Сімейного кодексу, то у ньому випадок тимчасової непрацездатності підпадає під дію норми ст. 90, відповідно до якої дружина, чоловік взаємно зобов'язані брати участь у витратах, пов'язаних із хворобою або каліцтвом другого з подружжя.

Чи має право на утримання той з подружжя, хто є неповнолітнім?

Хоча така особа, відповідно до ч. З ст. 75 СК, не трактується як непрацездатна, її інтерес у разі потреби може бути предметом судового захисту.

Потреба в матеріальній допомозі як підстава для виникнення права на утримання обумовлюється відсутністю доходів, які становили б норму прожиткового мінімуму, визначеного законом. Та навіть якщо один із подружжя має вищий дохід, не можна стверджувати, що він не потребує матеріальної допомоги, з огляду на його стан здоров'я, зростання вартості життя. Тому відсутність прожиткового мінімуму - це лише один із орієнтирів при визначенні потреби в матеріальній допомозі.

Той з подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах, не має права на аліменти308.

Таке законодавче врегулювання є специфічним нагадуванням про обов'язок гідної поведінки у шлюбі і водночас застереженням про можливість настання негативних правових наслідків. Що ж до стандартів гідної поведінки дружини та чоловіка у шлюбних стосунках, то вони визначені у Главі 6 СК "Особисті немайнові права та обов'язки подружжя". Ця обставина додатково підкреслює, що клеймо декларативності на нормах цієї Глави було поставлено окремими авторами без достатньої підстави.

Гідність чи негідність поведінки у шлюбних відносинах є оцінюваними поняттями. Для відповідного висновку суду необхідно буде детально з'ясувати і проаналізувати стосунки між дружиною і чоловіком. Поведінка у шлюбних відносинах того з подружжя, хто є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги, має презюмуватися гідною. Якщо відповідач у судовому процесі доведе негідність поведінки позивача у шлюбних стосунках, суд має постановити рішення не про звільнення його від обов'язку з утримання позивача, а про відмову в позові у зв'язку із відсутністю у позивача права на утримання.

Це значить, що ефект частини 5 ст. 75 СК лежить головно у площині теоретичній, ідеологічній. Практичний же результат той самий - відмова в позові.

Виникнення права на утримання одного з подружжя пов'язане з достатньо високим рівнем матеріального забезпечення другого з подружжя. Можливість одного з подружжя надавати утримання другому з подружжя має визначатися з урахуванням їх реального матеріального стану, на який впливатимуть і обов'язки з утримання, наприклад, щодо колишньої дружини, дітей від першого шлюбу чи непрацездатних батьків.

Аліментна черговість

Цією умовною назвою можна оперувати тоді, коли обов'язок утримувати одну особу мають одночасно кілька осіб.

Непрацездатна Ф. має чоловіка та батьків, але пред'явила позов про стягнення аліментів лише до чоловіка?

Ф. має на це право. Батьки Ф. можуть бути залучені до участі у справі лише як треті особи. Суд не має права залучати їх як співвідповідачів за своєю ініціативою. Але при визначенні розміру аліментів, які стягуватимуться з чоловіка, суд повинен врахувати обов'язок батьків утримувати дочку та реальну можливістю його здійснення.

Особливі підстави виникнення права на утримання

Крім загального права на утримання, яке може виникнути у дружини та чоловіка за наявності підстав, єдиних, спільних для усіх ситуацій, у Сімейному кодексі України сформульовано кілька випадків, коли право на утримання у дружини та чоловіка може виникнути за наявності особливих підстав.

Право вагітної дружини на утримання

У статті 84 СК підстави виникнення права на аліменти вагітної дружини визначені чітко і однозначно: "дружина має право на утримання від чоловіка під час вагітності". Це право належить їй незалежно від того, чи вона працює, та незалежно від її матеріального стану, проте, за умови, що чоловік може надавати матеріальну допомогу.

Покладення обов'язку утримувати вагітну дружину незалежно від її матеріального становища Ю. О. Заїка вважає недоцільним, оскільки це суперечить поняттю і змісту аліментних зобов'язань. Незрозуміло, - пише автор, - якими критеріями буде керуватися суд, визначаючи розмір аліментів на користь особи, яка матеріально забезпечена і не потребує допомоги309.

На думку Ю. С. Червоного, той факт, шо вагітна дружина одержує навіть більші доходи, ніж чоловік, не може бути підставою для відмови їй у позові про стягнення аліментів310. Як справедливо відзначала Т. В. Мальцман, вагітна дружина потребує особливого харчування, часто вона повинна укладати договори на виконання хатніх робіт, які раніше могла виконувати сама, а тому додаткові витрати мають лягати на плечі обох батьків майбутньої дитини311. Ці аргументи не втратили своєї актуальності.

Вагітність дружини - особливий період у житті подружжя, усієї сім'ї. Додаткові витрати, які пов'язані з цим станом жінки, мають особливе призначення: зберегти здоров'я майбутньої матері та забезпечити народження здорової дитини312.

Чи можна усувати чоловіка від обов'язку брати участь у цих витратах тому, що його дружина є матеріально забезпеченою? Ствердна відповідь на це запитання була б дивною зі всіх точок зору.

Щодо розміру аліментів, то вони мають залежати від обсягу цих особливих витрат та рівня матеріальної забезпеченості кожного з подружжя.

Заперечення відповідачем свого батьківства щодо зачатої дитини не може братися до уваги, оскільки, згідно із ч. З ст. 136 СК, оспорення батьківства можливе лише після народження дитини.

Якщо спрогнозувати, що майбутній позов чоловіка про виключення свого імені з актового запису про народження дитини буде-таки згодом задоволено, то чи може він вимагати повернення стягнутих з нього коштів? На мою думку, так. Відповідно до принципу добросовісності та справедливості, ці кошти належить вважати доходом, одержаним з підстави, що згодом відпала, і тому суд матиме достатньо аргументів для того, щоби зобов'язати дружину (колишню дружину) їх відшкодувати, відповідно до ст. 1212 ЦК313.

Право на аліменти за "безсонні ночі"

Така умовна назва була дана праву на аліменти дружини, яка проживає з маленькою дитиною, що було визначено у ст. 32 Кодексу 1969 р.314. Мала вона цілий ряд недомовок.

У Сімейному кодексі ця сфера відносин урегульована більш повно та справедливо. Насамперед у статті 84 СК застережено, що аліменти, присуджені дружині під час її вагітності, продовжують стягуватися їй і після народження дитини. Це означає, що заново звертатися до суду з позовом немає потреби. Але це не заперечує права дружини подати до суду позов про стягнення аліментів у більшому розмірі.

Право дружини-матері не залежить від того, чи працює вона за трудовим договором, чи перебуває у відпустці по догляду за дитиною. Основна умова: проживання з дитиною. Звичайно, мається на увазі не лише їхнє спільне проживання, а й опікування з її боку над дитиною.

Після розірвання шлюбу 2-річний син залишився проживати з матір То - М. І. За її позовом суд присудив з М. В. аліменти на утримання дитини -у розмірі 'А та на її утримання -у розмірі 1/6 усіх його доходів.

Якщо матір не займатиметься доглядом та вихованням дитини, чоловік буде мати право для звернення до суду з позовом про припинення стягнення з нього аліментів на її (матері) утримання.

У Кодексі 1969 р. право на аліменти у зв'язку з проживанням з маленькою дитиною було надано лише дружині. Тут далася взнаки поширеність ситуації, коли дитина після розірвання шлюбу проживає здебільшого саме з матір'ю.

У статті 86 СК, відповідно до засади рівності прав та обов'язків жінки та чоловіка, чоловікові надано таке ж право на аліменти. Цим не лише усунена тендерна нерівність, а й законодавчо визнано, що й батько може бути люблячим, самовіддано піклуватися про дитину.

Право чоловіка - батька на утримання зумовлене тими ж обставинами.

Істотною законодавчою новелою є надання права на аліменти тому з батьків дитини, хто опікується дитиною - інвалідом.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про охорону дитинства", інвалідом є дитина зі стійким розладом функцій організму, спричиненим захворюванням, травмою або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що зумовлюють обмеження її нормальної життєдіяльності та необхідність додаткової суспільної допомоги та захисту.

Це право на аліменти не обумовлено строком. Якщо, наприклад, матір проживає з дитиною, яка має онкозахворювання або страждає на ДЦП, то її право на аліменти може тривати навіть пожиттєво. Не залежить воно і від її матеріального стану. Був би лишень чоловік - батько матеріально забезпеченим.

Аліменти у таких ситуаціях - це своєрідна плата за тяжку фізичну працю вдень і вночі та компенсація за постійні душевні страждання.

Норми статей 84-88 СК стосуються дружини та чоловіка, тобто осіб, які перебувають у шлюбі. Питання про аналогічні права матері та батька дитини, які не перебувають у шлюбі, залишилося без прямого законодавчого вирішення. Проте, ситуацію не можна вважати безвихідною.

Згідно із частиною 8 ст. 8 ЦПК, суд не може відмовити у розгляді справи через відсутність закону, що регулює спірні відносини. Та обставина, що про можливість застосування аналогії закону та права зазначено одночасно у ст. 10 СК та у ч. 7 ст. 8 ЦПК, є гарантією того, що інтерес матері дитини, яка з її батьком не перебуває у шлюбі, в одержанні від нього матеріальної допомоги буде захищений судом.

10

Право на утримання після розірвання шлюбу

"Після розв'язання подружжя розводом право злиденного дружини на одержання утримання від колишнього дружини зберігається у випадку непрацездатності дружини, що потребує утримання, яка повстала до одруження, підчас одруження або не пізніше як рік після розводу та у випадку безробіття протягом року після розводу.

Це право в кожному випадкові зникає після нового одруження злиденного дружини" - так було записано у ст. 129 Кодексу 1926 р.

Подібне законодавче регулювання (крім права на утримання в час безробіття) містилося у ч. 2 ст. 32 КпШС: "Один з розведеного подружжя, який потребує матеріальної допомоги, також має право на утримання, якщо він став непрацездатним протягом одного року після розірвання шлюбу".

П. була визнана недієздатною внаслідок психічної хвороби лише на третій рік після розірвання шлюбу. Гі мати як опікун пред'явила позов про стягнення аліментів з Ш. Позивачка стверджувала, що психічна хвороба та інвалідність П. стали результатом систематичних побоїв, яких завдавав дочці в голову її чоловік. Суд, керуючись ч. 2 ст. 32 КпШС, у позові про стягнення аліментів відмовив на тій підставі, що П. стала непрацездатною після спливу одного року з часу припинення шлюбу.

У Сімейному кодексі відносинам з утримання після розірвання шлюбу приділено значно більше уваги.

Наведена вище судова справа стала приводом для відповідного уточнення: в абзаці 2 ч. 2 ст. 76 СК передбачена можливість виникнення права на аліменти у тієї особи, яка стала непрацездатною після спливу одного року з часу розірвання шлюбу, але за умови, що її непрацездатність є наслідком протиправної поведінки щодо неї з боку її чоловіка або дружини під час шлюбу.

Позивачеві належить буде довести наявність причинового зв'язку між протиправною поведінкою одного та інвалідністю другого, а це не завжди легко.

У частині 1 ст. 32 КпШС містилася норма, спрямована на охорону матеріальних інтересів осіб, які "довгий час" перебували у шлюбних відносинах, але на момент розірвання шлюбу ще не досягли пенсійного віку, за умови, що до досягнення якого їм залишилося не більше ніж п'ять років. Вони могли одержати право на утримання після досягнення пенсійного віку. Тобто, якщо на момент розірвання шлюбу дружині, наприклад, виповнилося 50 років, вона, за наявності інших підстав, могла отримати право на аліменти через п'ять років. власність подружжя шлюбний утримання

У частині 3 ст. 76 СК цей невизначений оцінюваний термін "довгий час" замінено на чітку часову межу - не менше як десять років, що сприятиме визначеності у відносинах подружжя у разі розірвання шлюбу. Слід звернути увагу на те, що йдеться не про формальне перебування у шлюбі, а саме про реальні шлюбні стосунки. Тобто, якщо дружина та чоловік спільно не проживають, вони залишаються такими, що перебувають у шлюбі, але говорити про наявність шлюбних відносин між ними неможливо.

Чи означає це, що право на аліменти може виникнути лише за умови спливу повних десяти років, тобто, як кажуть, "від дзвінка до дзвінка"? Справедливість, добросовісність як засади регулювання сімейних відносин (ст. 7 СК) створюють передумови для заперечної відповіді на це запитання, якщо до повного цього строку не вистачило три місяці чи три дні. Тому десять років - це все ж не абсолютно категоричний імператив.

Вважається, що можливість стягнення аліментів після розірвання шлюбу є засобом, що гальмує поспішне вирішення питання про розлучення. Однак ця гіпотеза не одержала необхідного підтвердження.

Аліменти для соціальної реабілітації

У кодексах багатьох європейських держав закріплено право колишньої дружини чи чоловіка на утримання незалежно від їх працездатності, але лише протягом певного строку. Метою надання таких аліментів є соціальна реабілітація, тобто забезпечення пристосування особи до нових умов життя, викликаних розірванням шлюбу.

Н. одружилася з А., який був офіцером Збройних Сил СРСР. Проживаючи у військових містечках та постійно переїжджаючи з місця на місце, вона не мала змоги працювати за фахом, тому повністю віддала себе піклуванню про сім'ю. Коли їй виповнилося 45 років, шлюб між нею та А. було розірвано. Довелося починати все спочатку: здобувати освіту, шукати місце роботи.

Оскільки Н. була працездатною, її колишній чоловік за Кодексом 1969 р. не мав жодного юридичного обов'язку щодо неї.

Ця реальна життєва ситуація спричинилася до утвердження думки про необхідність запозичення досвіду західних європейських держав. У результаті маємо норму ч. 4 ст. 76 СК, згідно з якою той, хто є працездатним, але у зв'язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім'ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, має право на матеріальну допомогу.

Працездатній особі надано право на аліменти лише за умови розірвання шлюбу. Не виключено, що при подальшому розвитку сімейного законодавства це право не буде обумовлене розірванням шлюбу, але перший крок на шляху охорони інтересів таких осіб зроблено.

Право на аліменти працездатна особа має протягом трьох років з часу розірвання шлюбу. З цього випливає, що з поданням позову про стягнення аліментів слід поспішати, адже аліменти будуть призначені судом не з часу розірвання шлюбу, а з часу подання позову.

Права та обов'язки подружжя щодо утримання

Дружина та чоловік повинні матеріально підтримувати один одного (ч. 1 ст. 75 СК). Вирішення питання щодо конкретних способів такої підтримки безпосередньо залежить від подружжя. Разом із тим, законодавство передбачає певні правові механізми, які забезпечують право кожного з подружжя на утримання. Новий СК містить три групи правових норм, які визначають умови та порядок реалізації права подружжя на утримання: I -- норми, які визначають загальні умови надання утримання одному з подружжя (статті 75--83 СК); II -- норми, що встановлюють право дружини на утримання під час вагітності та права чоловіка та жінки у разі проживання з ними дитини (статті 84--88 СК); III -- нор: ми, що визначають право на утримання того з подружжя, із яким проживає дитина-інвалід (ст. 88 СК).

I. У першу чергу законодавство встановлює загальні правила щодо взаємного утримання подружжя. Згідно з ч. 2 ст. 75 СК право на утримання один із подружжя набуває за наявності певних підстав. До них, зокрема, належать: а) непрацездатність одного з подружжя; б) потреба у матеріальній допомозі (нужденність); в) здатність другого з подружжя надати матеріальну допомогу.

...