Врегулювання юридичних конфліктів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Володіючи тілесними, природними властивостями, людина може себе реалізувати лише в діяльних суспільних зв'язках з іншими людьми. Подвійна детерміація природними і культурними чинниками перетворює життя людського індивіда в проблему, що не має готових рішень.

Дозвіл тієї або іншої проблеми вабить досить часто до виникнення суперечності між сторонами, що беруть участь в ній. Проте далеко не кожне неспівпадання інтересів, поглядів, думок є конфліктом.

Обширний, але розрізнений і суперечливий теоретичний і експериментальний матеріал з питань суспільного розвитку і існуючих відносин, одержаний фахівцями у області конфліктології, загальної психології, соціальної психології, соціології, кібернетики, синергетики, юриспруденції і інших наук, лише підтверджує необхідність введення єдиного понятійного апарату.

Конфлікти і конфліктні ситуації - безпосередня реальність наших днів. Впродовж всього свого життя, чи хочемо ми цього чи ні, але кожний з нас стикається з різного роду конфліктами.

Як повестися в ситуації, що склалася? Чи необхідно наполягати на своїй точці зору або краще поступитися, щоб завоювати вигідніші позиції, які можна буде з успіхом використовувати надалі? У чому витоки того, що відбулося? Відповісти на ці питання можна тоді, коли знаєш, що таке конфлікт.

У узагальненому вигляді конфлікт можна визначити як процес різкого загострення суперечності і боротьби двох або більше сторін-учасників у вирішенні проблеми, що має особисту значущість для кожного з його учасників.

Конфлікт - це процес різкого загострення суперечності і боротьби двох або більш сторін-учасників у вирішенні проблеми, що має особисту значущість для кожного з його учасників.

Зміст конфліктів у цивільно-правовій сфері становить конфліктна поведінка суб'єктів цивільно-правових відносин, результатом якої є порушення майнових і особистих немайнових прав потерпілої фізичної або юридичної особи.

Основне місце в розгляді й вирішенні цивільно-правових конфліктів належить суду. Він, як орган держави, що здійснює правосуддя, розглядає цивільну справу і виносить рішення, яке має обов'язковий характер, спрямовує дії інших учасників процесу.



1.1 Юридичний конфлікт:поняття та особливості

Юридичним конфліктом є такий конфлікт, який важко долається, викликаний несумісністю поглядів, інтересів, цілей та потреб суб'єктів та учасників юридичної діяльності, в якому спір так чи інакше пов'язаний з правовими відносинами сторін, де суб'єкти, мотивація їхньої поведінки, об'єкт конфлікту мають правові ознаки, а сам конфлікт має правові наслідки.

Особливості юридичного конфлікту:

а) зв'язаність конфлікту правовими відносинами, наявність правових ознак суб'єктів чи об'єкта конфлікту;

б) можливість вирішення правовими засобами;

в) галузева визначеність конфлікту;

г) наявність юридичних наслідків;

ґ) можливість застосування примусових засобів у процесі вирішення конфлікту;

д) вирішення конфлікту в межах спеціальної юридичної процедури [213, с. 336].

В реальному житті до юридичних належать будь-які міждержавні конфлікти, всі трудові, у багатьох випадках сімейні, виробничі, побутові та міжнаціональні конфлікти, тощо. Чимало конфліктів мають змішаний характер і містять як правові, так і неправові елементи (наприклад, конфлікти на релігійній або етнічній основі).

Юридичні конфлікти можуть існувати у будь-якій галузі права. Найбільш типові конфлікти пов'язані з питаннями цивільного, трудового, сімейного, фінансового права. Є чимало екологічних, господарських конфліктів, що підпадають під дію норм адміністративного права. Значну групу становлять конфлікти, де потрібно застосовувати норми кримінального, кримінально-процесуального, кримінально-виконавчого права.

Особливою категорією є міжнародні й міжнаціональні конфлікти, що регулюються нормами міжнародного права, договорами і угодами держав, а також внутрішнім законодавством. У багатьох випадках конфлікти виявляються у змішаних варіантах. Наприклад, конфлікт між політичними партіями і державною структурою (парламентом, Міністерством юстиції) стосовно різних підходів до політичного життя спочатку може не мати юридичного характеру, але з часом може стати значною державно-правовою проблемою [15, с. 55-57].

Виникнення і розвиток юридичних конфліктів характеризується певними особливостями. Зокрема, у більшості випадків такі конфлікти з самого початку мають юридичну основу. Це відбувається тоді, коли сторони пов'язані правовими відносинами, і саме характер відносин надає юридичного забарвлення конфлікту.

Однак найчастіше юридичної форми конфлікт набуває не одразу, а згодом, із його розвитком. Так, у багатьох випадках конфлікти на сімейному підґрунті починаються з епізодів, які аж ніяк не потребують правових засобів врегулювання. Наприклад, виникнення суперечки між подружжям щодо методів виховання дітей. Проте з'ясування такої сімейної проблеми іноді переходить у конфлікт із застосуванням фізичної сили. І тут вже з'являються юридичні елементи, які за певних обставин приводять до правових наслідків.



2.1 Конфлікти в цивільно-правовій сфері

Зміст конфліктів у цивільно-правовій сфері становить конфліктна поведінка суб'єктів цивільно-правових відносин, результатом якої є порушення майнових і особистих немайнових прав потерпілої фізичної або юридичної особи.

Серед характерних ознак цивільно-правових конфліктів можна ви-окремити такі:

- сторони конфлікту виступають як юридично рівні суб'єкти, що в організаційно-правовому і майновому сенсі відокремлені один від одного;

- конфліктна ситуація виникає з приводу матеріальних і немате-ріальних благ, які становлять інтерес для окремої (приватної) особи;

- предмет спору виникає не тільки з підстав, передбачених актами цивільного законодавства, а й внаслідок дій суб'єктів цивільних від-носин, які на ґрунті загальних засад цивільного права породжують відповідні цивільні права й обов'язки;

- відносини сторін конфлікту врегульовуються на засадах ініціативи учасників і ґрунтуються передусім на уповноважувальному характері норм цивільного права;

- розгляд цивільно-правового спору здійснюється за допомогою специфічних заходів впливу і у спеціальному (як правило) позовному порядку.

2.2 Сторони конфлікту

Сторони (учасники) конфлікту -- це суб'єкти соціальної взаємодії, які перебувають у стані конфлікту або явно чи неявно підтримують тих, хто конфліктує. В науковій літературі у деяких випадках також вживається поняття “опонент”, тобто супротивник у суперечці (з лат. -- який заперечує). Протилежні сторони становлять стержень конфлікту: якщо одна зі сторін виходить із конфлікту, такий конфлікт припиняється. Конфлікт -- явище складне. Залежно від сфери перебігу конфлікту його учасниками (сторонами) можуть бути індивіди, соціальні групи, спільноти, органи та організації. Проте конфліктні відносини можуть мати багаторівневий характер; сторони конфлікту в такому разі не рівнозначні. Індивід може конфліктувати не лише з іншою особою, а й з установою, організацією, державним органом тощо. Держава вступає у конфліктні відносини не тільки з іншими державами, а частогусто -- з політичними силами, установами, підприємствами, громадськими організаціями, кримінальними угрупованнями й особами, які порушують закон.

Використовуючи загальносоціологічний підхід, конфліктологія,аналізуючи конфліктну взаємодію, враховує “рангові” відмінності сторін. Так, виокремлюються сторони “низького рангу” (окремі особи), “вищого рангу” (формальні або неформальні організації) та “найвищого рангу” (офіційні особи, які діють на основі закону та від імені держави). Ранг -- це рівень фізичних, соціальних матеріальних й інтелектуальних можливостей учасника конфлікту, його соціальний досвід конфліктної взаємодії, масштаби суспільної та групової підтримки. Залежно від рангу опонентів можуть істотно різнитися їхні “деструктивні потенціали” (від фізичних, інтелектуальних і вольових якостей особистості до характеру озброєння і бойової злагодженості збройних сил країни чи воєннополітичного блоку).

Особливістю юридичного конфлікту є формальна рівність його сторін. Відповідно до вимог ст. 129 Конституції України та норм міжнародного права юридичні конфлікти мають вирішуватися назасадах “рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом”.Зважаючи на різні функції учасників конфлікту й на те, що не всі вони перебувають у безпосередньому протиборстві, конфліктологія диференціює участь у конфлікті. Відомий український конфоліктолог А. Ішмуратов, наприклад, застосовує “спеціальні словауточнення різних видів участі”. Серед них: опоненти -- учасники конфлікту, які вважають свої інтереси неузгодженими; противник -- агресивний опонент, який прагне реалізувати свої інтереси за рахунок інших; агресор -- противник, який виявляє агресивність; ворог -- противник, інтерес якого -- знищити противника; прихильники -- учасники, що співробітничають з Я; співчуваючий -- той, хто бачить конфлікт з точки зору Я; засуджуючий -- той, хто бачить конфлікт з точки зору ТИ; посередник -- учасник, інтерес якого -- ліквідувати конфлікт; арбітр --учасник, мета якого -- проаналізувати конфлікт і дати рекомендації щодо його ліквідації.

Юридична конфліктологія як учасників (суб'єктів) виокремлює насамперед фізичні та юридичні особи, визнані такими у встановленому порядку. Якщо конфлікти між фізичними особами не завждимають правовий характер, то конфлікти між юридичними особами виникають, відбуваються і вирішуються у правовій сфері. З огляду на те, що чинні норми права охороняються державою, зазначимо, що окрім традиційних протилежних сторін у юридичному конфлікті задіяна ще й третя сторона -- державний правозастосовний (правоохоронний) орган. Це може бути суд, адміністративна інстанція, зрештою будьякий орган публічної влади, до повноважень якого належить розгляд цього виду спорів і ухвалення щодо них рішення. У певних видах юридичних конфліктів (наприклад, кримінальноправових) усі правовідносини є тристоронніми, тобто крім прямих учасників у них беруть участь судові й правоохоронні органи. В деяких видах конфліктів третя сторона спочатку не задіяна, але з'являється на певній стадії розвитку спору, коли він набуває юридичного характеру. У широкому розумінні специфічними учасниками конфлікту можна вважати також посередників, які хоча й не мають владних повноважень, але своїми діями намагаються зупинити конфлікт і допомогти його вирішити. Масштаби посередництва можуть бути різними: від звернення до сусідів чи родичів у разі сімейної сварки до використання миротворчих сил під егідою ООН у районах воєннополітичних та міжнаціональних конфліктів.

Суб'єкти юридичного конфлікту вирізняються також за сферами прояву. Наприклад, що стосується конфлікту в кримінальній сфері, органам слідства й суду друга сторона кримінального конфлікту (особа, що скоїла злочин) до затримання злочинця може бути просто невідома. Лише із затриманням підозрюваного процесуальна діяльність з розкриття злочину та покарання винного набуває конкретного змісту. Дії та поведінка учасників конфлікту також відрізняються залежно від ролі, яку вони виконують у тій чи іншій ситуації. Так, серед суб'єктів злочину, вчиненого групою осіб, ст. 27 Кримінального кодексу України виокремлює виконавця або співвиконавця (особа, яка вчинила злочин); організатора (особа, яка організувала вчинення злочину або керувала його підготовкою чи вчиненням); підбурювача (особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення злочину); пособника (особа, яка порадами, вказівками, наданням засобів чи знарядь або усуненням перешкод сприяла вчиненню або приховуванню злочину). Крім того, слід зважати на можливу “імітацію ролей” учасниками конфлікту. Інколи внаслідок власних характерологічних особливостей (амбітність, конфліктність тощо) або соціальнополітичних мотивів (національних, релігійних, політичних чинників) сторона перебуває у ролі “непримиренної опозиції” навіть тоді, коли конфлікт ще перебуває у латентній (прихованій) стадії або коли його вже немає.

Сторонами цивільно-правових конфліктів можуть бути здебіль-шого суб'єкти приватного (цивільного) права:

а) фізичні особи; громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, які користуються однаковими з громадянами України майновими та особистими немайновими правами;

б) юридичні особи; вітчизняні, іноземні, спільні, вітчизняні з іноземними інвестиціями тощо.

Крім того, у певних випадках сторонами цивільно-правових конфліктів можуть виступати суб'єкти публічного права: а) держава Україна; б) Автономна Республіка Крим; в) територіальні громади; г) іноземні держави та ін. У кожному випадку це зумовлюється конкретною ситуацією, оскільки участь у цивільних відносинах для них не є головним призначенням.

Сторони цивільно-правових конфліктів; це юридично рівні суб'єкти, які взаємно пов'язані між собою юридичними (суб'єктивними) правами і обов'язками. Праву однієї сторони кореспондує обов'язок іншої і навпаки. Наприклад, зміст права потерпілого на відшкодування, внаслідок заподіяної шкоди, становлять зобов'язання того, хто заподіяв шкоду.

Питання про об'єкт цивільно-правового конфлікту поєднується з питанням про матеріальний зміст поведінки його учасників; йдеться передусім про ті блага, що становлять інтерес для суб'єктів цивільних відносин. Отже, об'єктом цивільно-правового конфлікту є те матеріальне або нематеріальне благо, щодо якого виникає спір в учас-ників цивільних правовідносин. Серед об'єктів цивільно-правових конфліктів можуть бути:

- речі;

- дії (в тому числі послуги);

- результати дій;

- результати інтелектуальної, творчої діяльності;

- інформація;

- особисті немайнові блага.

2.3 Предмет спору

Умови конфлікту -- це обставини або фактори, які визначають характеристики конфлікту й можливість його виникнення. Зазвичай конфліктологи розрізняють умови виникнення та умови перебігу конфліктів. Під умовами виникнення розуміють об'єктивні особливості зовнішньої ситуації, які є суттєвими для виникнення конфлікту. Так, Р. Дарендорф серед причин соціальних конфліктів називає “технічні” -- поява керівних осіб у підгрупах, “політичні” -- можливість організації протилежних інтересів та “соціальні” -- можливість спілкування і збільшення кількості членів підгруп. У виникненні соціальних явищ суттєву роль відіграють суб'єктивні фактори, пов'язані з людьми. Щодо визначення власне конфліктогенних факторів, як зазначає авторитетний фахівець із психології конфліктів Н. В. Грішина, зробити це непросто. У сфері міжособистісної взаємодії, на її думку, виникненню конфліктів об'єктивно сприяють конкурентні відносини. Прицьому самі люди можуть і не розглядати свої відносини як суперечливі або конкурентні. Загалом тісні контакти між людьми (наприклад, подружні відносини) потенційно мають численні види кооперативних зв'язків і водночас (явно або уявно) -- суперечності у цілях та інтересах. Умовами виникнення конфліктів стають фактори, що сприяють переходу їх взаємодії до конфліктних форм. Причини виникнення конфлікту пов'язані з певними конкретними діями учасників ситуації або обставинами, що виникли. З'ясувати причину конфлікту -- означає дізнатися, що саме у діях чи поведінці учасників призвело до переходу їх взаємодії до конфліктних форм [18, с. 163-165].

До умов перебігу конфліктів належать фактори, що впливають на їхній розвиток. Зазвичай це просторові та часові межі конфліктної ситуації. Просторові межі конфліктів можуть бути незначними (квартира, садиба) і глобальними (території країн, міждержавних об'єднань, воєннополітичних блоків). За допомогою часових меж досліджують початок та закінчення, виникнення окремих стадій перебігу конфлікту, тривалість участі в конфлікті окремих сторін. Чітке визначення просторових і часових меж має неабияке значення для аналізу і вирішення юридичних конфліктів з точки зору застосування норм матеріального права. Так, Кримінальний кодекс України встановлює чинність закону про кримінальну відповідальність у часі (ст. 4), зворотну дію закону про кримінальну відповідальність у часі (ст. 5), чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених на території України (ст. 6), чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених громадянами України або особами без громадянства за межами України (ст. 7), чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених іноземцем або особою без громадянства за межами України (ст. 8), правові наслідки засудження особи за межами України. Не менш важливо враховувати просторовочасові аспекти вирішення конфліктних ситуацій при застосуванні юридичних процедур. Це стосується підсудності справ, строків позовної давності та інших процесуальних строків, процедур оскарження судових рішень і вироків тощо. Крім того, можуть визначатися й інші умови перебігу конфліктів.

Виходячи з того, що будьякий конфлікт відбувається у певно обумовленій системі (сім'я, підприємство, організації, держави), цілком слушним є звернення до внутрішньосистемних меж конфліктів [50,с. 38-39]. Справа в тому, що в разі участі у конфліктній ситуації сторін, які входять до різних систем, конфлікт може набувати більшого поширення і глибини. Так, сімейні конфлікти можуть зачіпати інтереси не лише членів окремої сім'ї, а й їхніх родичів, приятелів, сусідів тощо. Особливо небезпечні макроконфлікти (міждержавні, воєннополітичні та ін.), де крім політичних, економічних, територіальних проблем існує вірогідність загострення міжнаціональних, міжрелігійних відносин.

Виокремлюють також соціокультурний підтекст конфлікту (який охоплює культурні норми перебігу та вирішення конфліктів), безпосередній ситуативний фон розвитку конфліктної ситуації (який може діяти як фактор загострення конфлікту), наявність третіх сил, які зацікавлені у пом'якшенні або загостренні конфлікту, та ін. [18, с. 157-158]

Важливо також визначити соціальнопсихологічні умови перебігу конфлікту: особливості психологічних станів учасників та соціальнопсихологічних характеристик ступеня конфронтації (клімат у конфліктних групах, тип та рівень взаємодії, спілкування, а також діапазон та рівень заглиблення в конфліктну ситуацію різних соціальних груп -- вікових, професійних, статевих, етнічних) [61, с. 33]. Предметом конфлікту є проблема або протиріччя, через які власне виникає конфлікт. Традиційно конфліктологи, наприклад І. Ворожейкін, А. Кібанов, Д. Захаров, предметом конфлікту називають об'єктивно існуючу або уявну проблему, яка має бути вирішена і тому стає причиною розходження у поглядах опонентів [16, с. 94]. Загалом погоджуючись у цілому з таким підходом, зазначимо, що предмет юридичного конфлікту має більш чітке визначення. Так, уявні проблеми навряд чи можуть виступати предметом юридичного спору. Цим предметом можуть бути спірні відносини з приводу реальних матеріальних і духовних цінностей, які вирішуються у правовому полі.

Окрім предмета неодмінним атрибутом конфлікту є його об'єкт. Юридична конфліктологія розглядає потенційний об'єкт (суспільні відносини, які підпадають під правове регулювання і на які спрямоване протиборство) й об'єкт реальний (конкретна матеріальна, соціальна або духовна цінність, що перебуває на перетині особистих, групових, державних або міждержавних інтересів і до володіння якою прагнуть конфліктуючі сторони). Як приклад останнього може бути територія, корисні копалини, родовища, владні повноваження, рухоме чи нерухоме майно, а також соціальні реалії у вигляді розмірів оплати праці або пенсії, цін на продукти харчування, непродовольчі товари й послуги -- усе, що являє собою об'єкт особистих, групових і державних інтересів. Об'єкт існує в обмеженій кількості або якості й не може одночасно задовольнити усі сторони конфлікту. Отже, об'єкт є ядром проблеми, центральною ланкою конфліктної ситуації.

Залежно від умов конфліктної ситуації та суб'єктивних особливостей учасників конфлікту сторони порізному сприймають предмет конфлікту, створюючи своєрідні образи конфліктної ситуації. Це сприйняття може істотно впливати на конфліктну поведінку сторін, динаміку, тривалість і напругу конфлікту. Образи конфліктної ситуації належать до суб'єктивної сторони юридичного конфлікту і полягають у відображенні предмета конфлікту в свідомості суб'єктів конфліктної взаємодії. Основний зміст образів утворюють уявлення сторін про: 1) себе (власні потреби, можливості, цілі, цінності тощо);

2) протилежну сторону (її потреби, можливості, цілі, цінності); 3) умови перебігу конфлікту. Щодо юридичного конфлікту, то слід враховувати значно ширшу об'єктивацію і навіть документування предмета конфлікту. Однак аналіз позицій сторін юридичних конфліктів свідчить про значні розходження у їхньому розумінні предмета конфлікту. Оскільки зміст створюваних образів -- це ідеальні суб'єктивні складові, вони традиційно досліджуються в аспекті психології конфлікту. Як слушно наголошує М. І. Шевандрін [119, с. 393-394], саме образ конфліктної ситуації, а не реальність конфліктного протиріччя безпосередньо визначає конфліктну поведінку особистості, її реакції та переживання. Тому, вважають психологи, існує реальний та ефективний спосіб вирішення конфлікту через зміну образів конфліктної ситуації за допомогою зовнішнього впливу на учасників конфлікту. Сама по собі розбіжність тих чи інших інтересів суб'єктів, якщо вона не реалізована у протиборстві, не матиме ефекту конфлікту. Лише протилежно спрямовані дії учасників (об'єктивна сторона юридичного конфлікту) як реалізація наявних суперечностей дають підстави говорити про наявність конфлікту. Саме дії суб'єктів протиборства як юридично значимі (правомірні й неправомірні), так і юридично нейтральні, котрі спричиняють збиток, призводять до конфліктної взаємодії. За традиційною у конфліктології класифікацією дії учасників юридичного конфлікту можна розглядати за такими основними критеріями:

* характер дій (наступальні, оборонні, нейтральні);

* ступінь активності дій (активні -- пасивні, ініціюючі -- у відповідь);

* спрямованість дій (на опонента, на третю особу, на самого себе).

Оскільки конфліктна взаємодія є основним змістом конфлікту, сучасна наука приділяє увагу дослідженню різноманітних варіантів дій або стилів поведінки їх учасників. За даними Г. В. Ложкіна та Н. І. Пов'якель, найчастіше вирізняють такі типові стратегії поведінки в конфлікті [61, с. 34-37]:

* суперництво (нав'язування іншій стороні вигідної для себе поведінки);

* кооперацію (пошук рішення, яке б задовольняло обидві сторони);

* поступку (зменшення своїх домагань);

* уникнення (фізичний або психологічний вихід з конфліктної ситуації);

* бездіяльність (перебування у ситуації конфлікту, але без жодних спроб до його вирішення).

Як правило, у конфлікті або на певному його етапі домінує одна зі стратегій. Проте це не виключає можливості застосування, залежно від конкретної ситуації, комбінації декількох, навіть протилежних, стилів поведінки. Способами реалізації стратегій як загальних схем дій є тактики поведінки у конфлікті (інформування, переконання, уникнення, тиск, загроза тощо). Розрізняють тактики раціональні (наприклад, переконання) та ірраціональні (наприклад, залякування), безпосереднього впливу (наприклад, інформування про суть справи) та опосередкованого впливу (наприклад, інформування з метою отримати від об'єкта впливу те, про що прямо не вказується) тощо. Можливість використання широкого кола стратегій і тактик в юридичних конфліктах реалізується в межах застосування юридичного інструментарію. Зазвичай тут задіяні формально визначені процедури, що сприяє більш “цивілізованому” вирішенню конфліктів. Проте це зовсім не виключає інших, неправових, способів впливу на протилежну сторону.

Від правильного вибору стратегій і тактик поведінки в конфліктній ситуації залежать результати конфліктної взаємодії і навпаки -- намагання досягти бажаних результатів розв'язання конфлікту передбачає застосування оптимальних стилів і способів поведінки. Як зазначає Н. В. Грішина, “образ бажаного результату конфлікту стає регулятором конкретних дій учасників ситуації” [18, с. 159].

Конфліктологічна наука виокремлює чотири основних види завершення будьяких, у тому числі юридичних, конфліктів:

* повне або часткове підкорення другої сторони;

* компроміс;

* переривання конфліктних дій;

* інтеграція та спільне вирішення конфлікту.

Проте бажані результати розв'язання юридичних конфліктів полягають насамперед у підтвердженні або поновленні правомірних вимог однієї зі сторін чи досягненні між сторонами компромісу (мирової угоди). Невдалі спроби вирішити конфлікти, що пов'язані з неадекватним застосуванням стратегій і тактик поведінки у конфлікті, призводять лише до перервання конфліктних дій. Так, тяганина при розгляді справ в адміністративному порядку призводить до звернень до суду. Так само розгляд справи у суді першої інстанції не завжди завершується її остаточним вирішенням і конфлікт продовжується на етапі подальшого його розгляду в апеляційній та касаційних інстанціях.

2.4 Способи вирішення спору

Конфліктогенними сферами цивільно-правової регуляції є проблеми: забезпечення права власності та інших речових прав. Чимало конфліктів також виникає у сфері виконання договірних зобов'язань: купівлі-продажу, зокрема стосовно захисту прав споживачів, найму (оренди), лізингу, кредиту та ін. Актуальним питанням залишається врегулювання конфліктів, пов'язаних з порушення права інтелектуальної власності.

Підґрунтям запобігання, врегулювання та конструктивного вирі-шення цивільно-правових конфліктів є встановлені Конституцією України і Цивільним кодексом України засади захисту цивільного права й інтересу. Захист цивільних прав полягає у правомірних діях сторін цивільно-правового конфлікту, а також суспільства та держави щодо порушення, невизнання чи оспорювання цивільного права з метою припинення порушення, поновлення чи визнання цивільного права або компенсації завданої шкоди. Для особи право на захист полягає у можливості використовувати у визначених законом межах засоби самозахисту, а також у можливості звернутися до відповідного державного, самоврядного чи громадського органу або уповноваженої особи за захистом свого цивільного права чи ін-тересу.

Запобіганню конфліктам слугує також дотримання правомірності дій учасників цивільно-правових відносин, що спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, тобто чинності правочинів. У судовій практиці близько 40 % цивільних спорів по-рушуються у справах з визнання правочинів недійсними. Серед підстав визнання правочину недійсним на особливу увагу заслуговує його фіктивність (фіктивна угода, здійснена без наміру створити справжні права й обов'язки сторін) і несправжність (угода укладена сторонами свідомо у такій формі, що не відповідає дійсним відносинам, з метою приховати реальну угоду), оскільки більшість з них вчиняється шляхом недотримання вимог законодавства. Наочним прикладом несправжності (позірності) правочину є приховування договором найму (оренди) будівлі договору купівлі-продажу.

Нове цивільне законодавство, спираючись на принцип диспозитивності, надає учасникам цивільного обігу практично необмежені права на вчинення правочинів. Однак коли свобода договору використовується недобросовісними суб'єктами, це спричиняє цивільно-правові конфлікти, наслідком яких є заподіяння майнової шкоди фізичним та юридичним особам.

Умовами чинності правочинів, на думку Є. О. Харитонова, є дотримання вимог, щодо змісту правочину. Зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства;

- щодо наявності правочинності суб'єктів правочину. Правочини можуть укладати лише особи, які мають необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб'єкта(суб'єктів) правочину. У випадку, коли воля суб'єкта правочину формувалася не вільно і не відповідала волевиявленню (наприклад, мало місце насильство), такий правочин визнається недійсним;

- щодо форми правочину. Під час укладення його обов'язкове дотримання передбаченої законом форми. Порушення вимог щодо форми правочину призводить до визнання його недійсним або до настання інших наслідків;

- щодо реальності правочину. Правочин має бути реальним, тобто спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Тому правочин, вчинений без наміру створити правові наслідки; недійсний як фіктивний;

- щодо дотримання спеціальних умов. Наприклад, правочин, що вчиняється батьками або усиновлювачами, не може суперечити пра-вам та інтересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Порушення зазначених вимог щодо чинності правочинів переводить позиції учасників цивільно-правових відносин у площину конфлікту.

Поширеними в умовах ринку є конфлікти, які виникають у зв'язку з порушенням і невиконанням зобов'язань, а також конфлікти, основу яких становить обов'язок відшкодування заподіяної шкоди. Запобіганню та цивілізованому вирішенню цих конфліктів слугуватиме вдосконалення цивільного законодавства, приведення його у відпо-відність до умов сьогодення. Так, Цивільний кодекс України встановлює, що зобов'язання мають ґрунтуватися на засадах добро-совісності, розумності та справедливості; визначає види і систему зобов'язального права; передбачає підстави виникнення, зміни та припинення зобов'язань, врегулювання конфліктів мають передбачені Цивільним кодексом засоби забезпечення договірних зобов'язань (неустойка, застава, завдаток, порука, гарантія, притримання). Обраний сторонами засіб забезпечення виконання зобов'язань має бути письмово зафіксований або в самому зобов'язанні, на виконання якого він спрямований, або додатковою угодою.

Конфлікти щодо деліктних зобов'язань (відшкодування заподіяної шкоди) відрізняються способом заподіяння шкоди, особою заподіювача шкоди, особою потерпілого, умовами заподіяння шкоди тощо.

Конфліктогенними є делікти, основу яких становить шкода:

- заподіяна джерелом підвищеної небезпеки;

- заподіяна представниками і працівниками юридичної особи (працівником при виконанні ним трудових обов'язків, посадовою особою органів державної влади або органом місцевого самовряду-вання, незаконними діями представників правоохоронних орга-нів);

- заподіяна особами з пороками волі (малолітніми, неповнолітніми, недієздатними, особами, які не усвідомлювали значення своїх дій або не могли керувати ними);

- завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю по-терпілого (при виконанні трудових обов'язків, не при виконанні трудових обов'язків, при виконанні договірних зобов'язань, фізичній особі, підприємцю, малолітній або неповнолітній особі);

- заподіяна правомірними діями (необхідною обороною, в стані крайньої необхідності);

- заподіяна навколишньому середовищу (атмосфері, воді, землі, флорі, фауні);

- завдана недоліками робіт, послуг, речей та ін.

Вирішення конфліктів, що виникають внаслідок майнової шкоди, завданої неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю майну, а також особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, згідно з Цивільним кодексом України передбачає відшкодування її у повному обсязі особою, яка її завдала.



3.1 Вирішення конфліктів у цивільному судочинстві

юридичний конфлікт судочинство цивільний

Основоположні засади системи судочинства щодо вирішення конфліктів у цивільно-правовій сфері визначено в Конституції України. Так, принцип верховенства права означає підпорядкованість діяльності судових органів та всіх учасників судового процесу праву як способу вираження державної волі українського народу. Законність судочинства полягає в обов'язку суду, всіх учасників судового розгляду неухильно дотримуватись норм права.

Розглядаючи справу та ухвалюючи рішення, суд керується виключно законом. Порушення вимог законності призводить до прийняття необґрунтованого рішення або його скасування. Коли особи не дотримуються норм закону, до них можуть застосовуватися санкції (наприклад, відмова в прийнятті апеляційної скарги в разі порушення терміну її подання). Здійснення правосуддя неможливе без додержання норм процесуального права.

При здійсненні правосуддя судді незалежні, підкоряються тільки закону і нікому не підзвітні. Жодні державні органи, політичні партії, громадські організації, посадові особи не мають права впливати на них. Самостійність суддів гарантується законодавчо визначеною процедурою здійснення правосуддя в цивільній сфері, таємницею наради суддів при винесенні рішення, відповідальністю за неповагу до суду і втручання в його діяльність.

Цивільне судочинство спрямоване на охорону прав та законних інтересів фізичних, юридичних осіб, держави шляхом всебічного розгляду та вирішення цивільних справ відповідно до чинного законодавства. Територіальні суди розглядають справи у спорах, що виникають з цивільних, сімейних, трудових та інших правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин, за винятком випадків, коли рішення таких спорів віднесено законом до відання інших органів; справи, які виникають з адміністративно-правових відносин і справи окремого провадження.

3.2 Зміст і специфіка процесу судового розгляду і вирішення цивільно-правових конфліктів

Зміст і специфіку процесу судового розгляду і вирішення цивільно-правових конфліктів відображають принципи цивільно-процесуального права. До них, зокрема, належать:

- диспозитивність, основу якого становить можливість всіх заінтересованих осіб, які беруть участь у справі, вільно здійснювати свої права, розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії;

- об'єктивна істина, тобто відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи;

- змагальність, завдяки чому забезпечується можливість сторонам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі, свободу надання ними суду доказів і доведення перед судом їх переконливості;

- процесуальна рівноправність сторін, тобто рівні можливості сторін для здійснення своїх процесуальних прав і обов'язків;

- безпосередність судового розгляду, тобто обов'язок суду, як правило, сприймати докази у справі з першоджерел і досліджувати їх безпосередньо в судовому засіданні. Сторони конфлікту, інші особи, які беруть участь у справі, мають можливість увійти в особисті зносини зі складом суду, давати йому пояснення по суті справи і з окремих питань подавати свої доводи, міркування та заперечення, здійснювати всі інші передбачені процесуальним законодавством дії;

- раціональна процесуальна форма, яка полягає у створенні найбільш сприятливого порядку (раціонального цивільного судочинства) для процесуальної діяльності суду, для доступу в цивільний про-цес у справі всіх заінтересованих осіб і їх процесуальної діяльності. Раціоналізм характеризується доступністю цивільного процесу, наб-лиженістю суду до населення, його публічністю, простотою і зрозумілістю;

- усність судового розгляду, що сприяє гласності і безпосередності судового розгляду. Усна форма спрощує процес, робить його дос-тупним і динамічним, надає більші можливості судові керувати розвитком процесу. Разом з тим усна форма процесуальних дій оптимально поєднується з письмовою (заяви, скарги, подання сторін; рішення, ухвали, постанови суду).

3.4 Вирішення цивільно-правових конфліктів у суді

Основне місце в розгляді й вирішенні цивільноправових конфліктів належить суду. Він, як орган держави, що здійснює правосуддя, розглядає цивільну справу і виносить рішення, яке має обов'язковий характер, спрямовує дії інших учасників процесу.

Діяльність суду із розгляду й вирішення цивільно-правових конфліктів здійснюється в певній логічній послідовності за стадіями процесу:

- порушення цивільної справи за заявою заінтересованої сторони;

- підготовка цивільної справи до судового розгляду;

- розгляд і вирішення справи у судовому засіданні;

- апеляційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду першої інстанції;

- касаційне оскарження і перевірка рішень, ухвал суду першої та апеляційної інстанції;

- перегляд рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв'язку нововиявленими та винятковими обставинами;

- звернення судового рішення до виконання.

Порядок цивільного судочинства передбачає вчинення процесуальних дій судом і учасниками процесу в законодавчо визначені процесуальні строки, що забезпечує своєчасний розгляд і вирішення правових конфліктів.

Універсальним способом судового розгляду цивільно-правових конфліктів є позовне провадження. У такий спосіб розглядаються справи з цивільних, трудових, сімейних та інших правовідносин, що ґрунтуються на рівності їх суб'єктів. Для справ позовного провадження характерна наявність сторін з протилежними інтересами і спірністю їх майнових та особистих немайнових правовідносин, які передаються на розгляд суду.

Сторонами в цивільно-правовому конфлікті є позивач і відповідач. Вони є головними учасниками позовного провадження. Позивач, як правило, є ініціатором порушення справи, бо вважає, що його право є порушеним або є предметом спору. Відповідач; особа, яка на заяву позивача притягається до відповідальності за порушення чи оспорювання його права і охоронюваних законом інтересів.

Істотною умовою виникнення цивільних процесуальних відносин є цивільна процесуальна правоздатність (здатність мати цивільні процесуальні права і обов'язки) та цивільно-процесуальна дієздат-ність (здатність особисто здійснювати свої права в суді чи доручати ведення справи представникові) сторін. Цивільна процесуальна правоздатність громадян виникає з моменту народження і припиняється зі смертю. Юридичні особи мають процесуальну правоздатність з моменту виникнення. Ліквідація дії юридичної особи веде до припинення її процесуальної правоздатності. Цивільна процесуальна дієздатність громадян настає в повному обсязі із досягненням повноліття, тобто з 18 років. Юридичні особи мають процесуальну дієздатність з моменту виникнення.

Визначальною особливістю "процедури судового розгляду цивільно-правових спорів є функціональна активність сторін. Для забезпечення виконання процесуальних функцій сторони, згідно з Цивільним процесуальним кодексом, мають численні процесуальні права. Відомий український правознавець М. Й. Штефан поділяє їх на такі групи:

1. Права, які характеризують повноваження на порушення провад-ження у справі (права на пред'явлення позову, зустрічного позову; вимоги про виправлення недоліків рішення судом, який його постановив; права апеляційного, касаційного оскарження судових рішень і ухвал; про перегляд рішення, ухвали, що набрали законної сили, за нововиявленими обставинами та ін.).

2.Права на зміни в позовному спорі (права позивача на зміну підстави або предмета позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, на відмову від позову; права відповідача на повне або часткове визнання позову; права сторін на укладення мирової угоди; доповнення, зміна апеляційної і касаційної скарги або відмова від них та ін.).

3.Права на подання і витребування доказів та участь в їх дослідженні (права сторін подавати до суду свої пояснення; подавати письмові та речові докази; вимагати залучення у справу свідків і призначення експертизи. При розгляді справи; ставити питання один одному, свідкам, експертам, представникам органів державного управління і громадськості. Сторони мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, одержувати копії рішень, ухвал, постанов та ін.).

4.Права, пов'язані із залученням до справи всіх заінтересованих осіб (права вимагати від суду залучення до справи співучасників, третіх осіб, органів державного управління).

5.Права, пов'язані із забезпеченням законного складу суду, об'єк-тивності розгляду справи і виконання судових постанов (права сто-рін заявляти клопотання про відводи суддів, прокурора, експертів, перекладача і секретаря судового засідання).

6.Права на участь у судових засіданнях з розгляду справи і в здій-сненні процесуальних дій в суді першої інстанції, в провадженні справи в апеляційній і касаційній інстанціях та в стадії перегляду справи за нововиявленими та винятковими обставинами (на особисту участь і ведення справи або за участю чи через представника; на пояснення, заяви і виступи в суді рідною мовою і користування пос-лугами перекладача та ін.).

7.Інші права (приєднання співучасників до апеляційної та каса-ційної скарги сторони; передання справи на вирішення третейського суду та ін.).

На сторони цивільно-правового конфлікту покладається загальний обов'язок добросовісного користування належними їм процесяальними правами, а також спеціальні обов'язки, які полягають у виконанні певних процесуальних дій (суд може визнати обов'язкову участь відповідача у справах про стягнення аліментів; кошти на опла-ту свідків, експертів, проведення огляду на місці вносить наперед сторона, яка порушила відповідне клопотання тощо).

Цивільний процесуальний кодекс встановлює для сторін рівні можливості для здійснення ними своїх процесуальних прав. Але це лише формально-юридична рівність, яка не є тотожною реальній рів-ності. Так, громадяни, які не мають належної юридичної підготовки або коштів на оплату послуг кваліфікованого адвоката, об'єктивно є слабшою стороною в суді, що відбувається на засадах змагальності. Принцип процесуальної рівності сторін у поєднанні з принципами диспозитивності та змагальності надає лише можливість досягнення рівності сторін у процесі вирішення спору.

У судовому розгляді цивільно-правових конфліктів можуть брати участь кілька позивачів або кілька відповідачів, права, вимоги та обов'язки яких не виключають одне одного. Усі процесуальні співучасники рівні в правах та обов'язках як один щодо одного, так і сто-совно іншої сторони.

Єдиним шляхом судового установлення фактичних обставин конфліктів є судове доказування. Цивільний процесуальний закон дає вичерпний перелік засобів доказування: пояснення сторін і третіх осіб; показання свідків; письмові докази; речові докази; висновки експертів. Предметом доказування слід вважати коло юридичних фактів, від установлення яких за допомогою доказів залежить правильне вирішення цивільного спору.

Розгляд справи здійснюється шляхом послідовного вчинення судом і учасниками процесу комплексу процесуальних дій, що становлять певні частини (підстадії), кожна з яких має свої завдання і відповідний зміст:

1). підготовча; суд вирішує питання щодо можливості розгляду справи в цьому судовому засіданні, при цьому складі суду, секретареві судового засідання, при наявних особах, які беруть участь у справі, інших учасниках процесу (свідків, експертів, перекладачів) та наявних доказах;

2). з'ясування фактичних обставин справи; дослідження наявності чи відсутності юридичних фактів, що становлять предмет доказу-вання;

3). судові дебати; промови сторін та інших осіб, що беруть участь у справі, в яких висловлюються підсумкові висновки щодо дослідження обставин справи та пропозиції, чи підлягає задоволенню правова вимога і на підставі яких законів;

4). заключна; постановлення судом рішення.

Процедура прийняття судового рішення сторони; це та норма-тивна модель, яка визначена процесуальним законодавством. Вона полягає в тому, що суд має відповідно до застосованих норм права і, враховуючи фактичні обставини справи, постановити законне й обґрунтоване рішення.

Вирішення судом конфлікту передбачає передусім захист цивільних прав та інтересів, що, згідно з Цивільним кодексом, відбувається шляхом:

- визнання права (застосовується у випадку спору щодо наявності у суб'єкта цивільного права чи цивільного обов'язку);

- визнання правочину недійсним (може мати місце у випадку ук-ладення заперечувального правочину);

- зобов'язання припинити дію, яка порушує право (можливе щодо триваючого правопорушення. Наприклад, зобов'язування припинити розповсюджування твору до вирішення спору судом);

- відновлення становища, яке існувало до порушення (застосовується у разі, коли необхідно поновити порушене право. Наприклад, у випадку визнання правочину недійсним);

- примушування до виконання обов'язку в натурі (полягає в адресованій зобов'язаній особі вимозі вчинити дію або утриматися від дії);

- зміна правовідношення (полягає у реорганізації правовідносин, перетворенні одного обов'язку в інший, покладенні на боржника нового обов'язку);

- припинення правовідношення (застосовується у разі невиконання чи неналежного виконання особою обов'язків або зловживання цивільним правом. Це може бути, наприклад, розірвання договору оренди, купівлі-продажу);

- відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (можуть застосовуватися у випадку завдання майнової шкоди);

- відшкодування моральної (немайнової) шкоди (застосовується у випадках заподіяння особі фізичних і моральних страждань внаслідок порушення її цивільного права або інтересу);

- визнання незаконним рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування (полягає у скасуванні, позбавленні юридичної сили такого акта).

Вирішення конфлікту у суді передбачає можливість прийняття мирової угоди. Мирова угода; це двостороннє волевиявлення, яке спрямоване на врегулювання спору шляхом взаємних поступок. Втім, остаточне рішення, як і в інших способах завершення судового розгляду справи, належить суду, який має перевіряти й затверджува-ти мирову угоду. Мирова угода не повинна суперечити закону або по-рушувати чиїсь права та законні інтереси. Наслідком затвердження судом мирової угоди є припинення провадження у справі. Тому не слід сприймати мирову угоду як безпосереднє врегулювання кон-флікту самими учасниками, вона є актом судової влади.

Мирова угода може бути укладена сторонами на будьякій стадії процесу, у тому числі на стадіях апеляційного, касаційного й вико-навчого провадження.

Правом укладання мирової угоди чинне процесуальне законодав-ство наділяє позивача та відповідача. Проте фактично закон виходить з того, що суд має сприяти мирному вирішенню конфлікту, бо передбачає, що розгляд справи по суті починається із запитання, чи не бажають сторони закінчити справу мировою угодою. Значення мирової угоди може бути посилене у новому процесуальному зако-нодавстві наданням суду повноважень сприяти укладанню мирової угоди.

Підвищення ефективності судового розгляду цивільно-правових конфліктів пов'язується з модифікацією процедури передусім щодо її спрощення, гнучкості, оперативності судочинства з одночасним збе-реження гарантій, які надаються учасникам процесу традиційними нормами, інститутами, режимами. Так, В. В. Комаров пропонує здій-снити реконструкцію судочинства шляхом напрацювання достатньо автономних процедур, що передують судовому розгляду і мають впливати на спрощення судочинства за рахунок розширення обсягу підготовлених дій сторін до судового розгляду. Серед таких процедур; специфічні режими явки сторін, обмін змагальними паперами, дослідження доказів, наради суддів із сторонами.



Висновок

Таким чином, можна зробити висновок, що рішення ряду конфліктів юридичними способами є найбільш оптимальним, тому що суб'єктивізм рішення зведений до мінімуму, можливі при цьому помилки можуть бути в більшості випадків виправлені подальшої юридичною процедурою, і, нарешті, юридичні процедури розгляду конфліктів забезпечують необхідну гласність і тим самим - громадський контроль за рухом справи.

З допомогою правового інструментарію можна витягти з конфлікту конструктивний потенціал, що полягає в можливості пошуку і знаходження способів подолання тих протиріч, які складають зміст і причину конфлікту. Однак слід пам'ятати, що є сфери, де юридична втручання може принести шкоду.

Найбільш поширеними юридичними способами вирішення конфліктів є судовий розгляд справ: кримінальна, громадянське, арбітражний та адміністративний. Конституційні процедури застосовуються для вирішення конфліктів політичних інститутів, пов'язаних з порушенням Конституції. Існують також інші юридичні способи вирішення конфліктів, звані в навчальній і науковій літературі «альтернативними способами вирішення юридичних конфліктів».



Список використаних джерел

1. Цивільний кодекс України.

2. Цивільно-процесуальний кодекс України.

3. И.В.Ващенко, С.П. Гиренко, Р.А.Хамалян, А.Г.Антонова, Общая конфликтология, „Оригинал”, Х:, 2001.

4. В.М. Іванов, О.В.Іванова Юридична конфліктологія, МАУП, К:, 2004.

Размещено на Allbest.ru

...