Суб’єкти кримінального процесу

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Навчально-науковий інститут права та психології

Кафедра кримінально-правових дисциплін

КУРСОВА РОБОТА:

з дисципліни «Кримінальний процес»

на тему: «Суб'єкти кримінального процесу»

м. Київ-2015 рік

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ СУБ'ЄКТІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

РОЗДІЛ 2. ОСОБИ, ЯКІ ВЕДУТЬ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

2.1 Суддя (суд), як суб'єкт кримінального процесу

2.2 Прокурор, як суб'єкт кримінального процесу

2.3 Орган досудового розслідування, як суб'єкт кримінального процесу

2.4 Керівник органу досудового розслідування, як суб'єкт кримінального процесу

2.5 Слідчий органу досудового розслідування, як суб'єкт кримінального процесу

2.6 Оперативні підрозділи, як суб'єкт кримінального процесу

РОЗДІЛ З. ОСОБИ, ЯКІ МАЮТЬ ТА ВІДСТОЮЮТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ СВОЇ ІНТЕРЕСИ

3.1 Потерпілий, як суб'єкт кримінального процесу

3.2 Підозрюваний, обвинувачений, як суб'єкт кримінального процесу

3.3 Цивільний позивач, як суб'єкт кримінального процесу

3.4 Цивільний відповідач, як суб'єкт кримінального процесу

РОЗДІЛ 4. УЧАСНИКИ ПРОЦЕСУ, ЯКІ ВІДСТОЮЮТЬ ІНТЕРЕСИ ІНШИХ ОСІБ

4.1 Захисник, як суб'єкт кримінального процесу

РОЗДІЛ 5. ОСОБИ, ЯКІ СПРИЯЮТЬ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСУ І ЗДІЙСНЕННЮ ПРАВОСУДДЯ

5.1 Заявник, як суб'єкт кримінального процесу

5.2 Свідок, як суб'єкт кримінального процесу

5.3 Перекладач, як суб'єкт кримінального процесу

5.4 Експерт, як суб'єкт кримінального процесу

5.5 Спеціаліст, як суб'єкт кримінального процесу

5.6 Секретар судового засідання, як суб'єкт кримінального процесу

5.7 Судовий розпорядник, як суб'єкт кримінального процесу

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Конституція України є Основним Законом нашої Держави. Останнім часом Верховна Рада України прийняла багато нових законів з різних галузей права. Норми Кримінально-процесуального кодексу України (далі -- КПК) посідають особливе місце в інформаційно-правовому просторі, оскільки є своєрідними каналами зв'язку між кримінальним матеріальним правом та правозастосовною практикою.

Щодня доводиться вступати у різного роду суспільні відносини і при цьому ми часто навіть не звертаємо уваги на те, які права і обов'язки ми маємо, тому що такі міжлюдські стосунки нам звичні.

Участь же осіб в кримінально-процесуальному провадженні вимагає чіткого знання прав та обов'язків кожного суб'єкта (учасника) цих відносин. Адже саме в ході кримінального процесу вирішується питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності - суттєвого обмеження її прав та свобод. кримінальний процес суб'єкт правосуддя

Формулювання у Кодексі цих завдань є уточненням щодо спеціальних суб'єктів - учасників кримінального судочинства - норми ч. 2 ст. 3 Конституції України, яка визначає, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави. Це означає, що кримінальне судочинство покликане гарантувати всім його учасникам створення належних умов для повної і безперешкодної реалізації їхніх законних прав та інтересів, у тому числі і їхніх спеціальних прав як учасників кримінального судочинства.

Дана тема має важливе значення. Необхідно чітко розуміти, хто має залучатися до участі в кримінальному судочинстві й які права і обов'язки при цьому особа матиме. Все це спрямовано на досягнення законності та правопорядку в нашій державі, захисту головної її цінності - прав та законних інтересів

Діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і судді (суду) з розслідування і судового розгляду кримінальних справ має публічно-правовий характер. Злочин завжди завдає громадянам, державі певну шкоду, і це зобов'язує органи держави, що покликані вести боротьбу зі злочинністю, в межах своєї компетенції порушувати кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вживати усіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання.

Держава, визнаючи і встановлюючи правову боротьбу зі злочинами, передбачає, по-перше, які саме діяння (дії чи бездіяльність) визнаються злочинами і які заходи покарання повинні застосовуватись до осіб, які їх вчинили (що становить предмет вивчення кримінального права); по-друге, які державні органи покликані здійснювати правову боротьбу зі злочинами, як ці органи утворюються і функціонують (законодавство про судоустрій і прокуратуру); по-третє, в якому порядку, якими заходами і з додержанням яких принципів і правил повинно проводитись встановлення обставин вчинення злочинів, винних осіб і їх покарання (кримінальний процес). Усе це і складає кримінально-процесуальне право.

Зрозуміло, що в діяльність правоохоронних органів з розкриття і розслідування злочинів входить вирішення не тільки зазначених, а й багатьох інших, не менш важливих, проблем.

Отже -- це діяльність органів дізнання, слідчого, прокурора, суду (судді) та інших учасників (суб'єктів) кримінального процесу, яка породжує, змінює, застосовує правовідносини з розкриття, розслідування і судового розгляду кримінальних справ відповідно до норм кримінально-процесуального законодавства.

Кримінально-процесуальний закон (ст. 2 КПК) вказує, що завданнями кримінального судочинства є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності, і жоден невинний не був покараний.



РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ СУБ'ЄКТІВ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

Суб'єкти кримінального процесу -- це особи, які вступають у кримінально-процесуальні правовідносини у зв'язку з подією злочину, чиї права, повноваження та обов'язки регламентуються чинним законодавством.

Усі особи, які вступають у процесуальні правовідносини, незалежно від підстав обсягу їх прав, повноважень чи обов'язків, стадії кримінального процесу, в котрій вони беруть участь, чи тривалості їх участі в процесі, є суб'єктами (учасниками) кримінального процесу.

Терміни «суб'єкти кримінального процесу» та «учасники кримінального процесу» ідентичні і вживаються як рівнозначні. Спроби дати окреме визначення кожному з них науково безперспективні і недоцільні.

У кримінально-процесуальні відносини окремі особи вступають по-різному залежно від їх ставлення до факту, стосовно якого здійснюється процесуальне провадження. Перші -- в силу необхідності захищати свої права і законні інтереси (потерпілий, цивільний позивач та інші); другі -- в силу своїх посадових обов'язків щодо встановлення істини та забезпечення правосуддя (слідчий, прокурор, суддя і т.д.); треті -- за дорученням чи угодою (представник цивільного позивача, захисник і т,д.); четверті -- притягаються до участі в процесі в примусовому порядку (обвинувачуваний, підозрюваний, підсудний).

Усі суб'єкти (учасники) процесу характеризуються тім, що вони:

а) беруть участь у справі на підставах і в порядку, передбачених кримінально-процесуальним законом, за умови, що відсутні обставини, за яких закон виключає можливість їх участі у справі;

б) мають визначені в законі права та обов'язки (закон визначає порядок їх реалізації);

в) діють у кримінальному судочинстві відповідно до своїх прав та обов'язків у встановленому порядку;

г) зобов'язані дотримуватись чинного законодавства;

д) мають проявляти толерантність, поважати честь і гідність інших учасників процесу;

є) мають право на забезпечення особистої безпеки;

є) вступають у процесуальні правовідносини;

ж) несуть відповідальність за невиконання своїх обов'язків або порушення прав інших учасників.

За характером виконуваних функцій, завдань і свого процесуального статусу вони можуть бути поділені на чотири групи.

1. Органи та посадові особи, які ведуть та безпосередньо здійснюють кримінально-процесуальне провадження: суд (суддя), слідчий, керівник органу досудового розслідування, прокурор. Загальним для них є охорона державних інтересів та виконання функцій, спрямованих на досягнення завдань кримінального процесу. Вони наділені владно-розпорядчими повноваженнями та повинні бути не заінтересовані в результатах справи. Закон гарантує державний захист названих осіб та встановлює відповідальність за втручання в діяльність, здійснення будь-якого впливу з метою перешкодити їх юридичній діяльності.

2. Особи, які мають та відстоюють самостійний інтерес: потерпілий, підозрюваний, обвинувачений, правопорушник у справах протокольної форми досудової підготовки матеріалів, цивільний позивач, цивільний відповідач.

3. Особи, які захищають та представляють інтереси «третіх осіб»: захисник, представник цивільного позивача, представник цивільного відповідача. Спільним для них є те, що вони сприяють захисту прав осіб, які мають свої інтереси. Вони не можуть бути допитані про обставини справи, що стали відомі їм у зв'язку з виконуваною ними функцією.

4. Особи, які сприяють кримінальному судочинству: свідок, заявник про злочин, поняті, перекладач, експерт, спеціаліст, секретар судового засідання, заставодавець, поручитель тощо. Ці учасники кримінального процесу сприяють кримінальному судочинству за допомогою виконання завдань, покладених на них законом.



РОЗДІЛ 2. ОСОБИ, ЯКІ ВЕДУТЬ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ

До числа суб'єктів кримінального процесу даної категорії належать: суд, прокурор, орган досудового розслідування, керівник органу досудового розслідування, слідчий органу досудового розслідування, оперативні підрозділи.

2.1 Суддя (суд), як суб'єкт кримінального процесу

Суддя (суд) - суб'єкт кримінального процесу, який виконує функцію правосуддя. Згідно до ст. 124-129 Конституції України судочинство здійснюється Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції. У кримінальному провадженні правосуддя здійснюється лише судом згідно з правилами, передбаченими цим Кодексом. Відмова у здійсненні правосуддя не допускається (ст. 30 КПК України).

Положення щодо здійснення правосуддя виключно судами закріплено на конституційному рівні (ст. 124 Конституції України) і деталізовано у процесуальному законодавстві та Законі України «Про судоустрій і статус суддів».

Функція правосуддя у кримінальному провадженні полягає у розгляді і вирішенні по суті правових конфліктів, що виникають у суспільному житті з приводу вчинення кримінальних правопорушень. Її зміст становить розгляд у судових засіданнях кримінальних справ і застосування встановлених законом видів покарань щодо осіб, які винні у вчиненні кримінальних правопорушень, або у виправданні невинних. Функція правосуддя належить до основних кримінально-процесуальних функцій і є підґрунтям такої засади кримінального провадження, як змагальність (ст. 22 КПК України), та низки інших засад кримінального провадження.

Правосуддя як функція судової влади здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними згідно із законом. У кримінальному провадженні правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, присяжні в рамках відповідних судових процедур. Суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України та ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» призначений чи обраний суддею, займає штатну суддівську посаду в одному із судів України і здійснює правосуддя на професійній основі. Присяжними визнаються громадяни України, які у випадках, передбачених процесуальним законом, залучаються до здійснення правосуддя, забезпечуючи згідно з Конституцією України безпосередню участь народу у здійсненні правосуддя.

Підстави та порядок утворення і ліквідації судів, а також наділення професійних суддів та присяжних відповідним правовим статусом визначаються Законом України «Про судоустрій і статус суддів». Інші органи та посадові особи не мають повноважень на здійснення правосуддя, а прийняті ними рішення не мають правової сили судових рішень.

Тільки суду належить право визнати особу винною у вчиненні злочину і піддати її кримінальному покаранню (ч. 1 ст. 62 Конституції України). Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Особи, які привласнили функції суду, несуть відповідальність, установлену законом.

Правила здійснення правосуддя у кримінальному провадженні встановлюються КПК на основі приписів Конституції України та з урахуванням положень ЗУ «Про судоустрій і статус суддів».

Відмова у здійсненні правосуддя не допускається. У широкому значенні це означає, що судова влада в особі своїх органів - судів не може ухилитися від здійснення правосуддя у кримінальному провадженні. У вузькому значенні це означає, що суд, якому підсудне відповідне кримінальне провадження, не вправі відмовитися від судового розгляду і ухвалення відповідного судового рішення. Ці положення базуються на тому, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі (ч. 2 ст. 124 Конституції України) і випливає із низки засад кримінального провадження, зокрема, законності ( ст. 9 КПК України), рівності перед законом і судом (ст. 10 КПК України), доступу до правосуддя та обов'язковості судових рішень (ст. 21 КПК України), забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (ст. 24 КПК України).

2.2 Прокурор, як суб'єкт кримінального процесу

Відповідно до п. 15 ч. 1 ст. 3 КПК України, прокурор - Генеральний прокурор України, перший заступник, заступник Генерального прокурора України, їх старші помічники, помічники, прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, прокурори міст і районів, районів у містах, міжрайонні та спеціалізовані прокурори, їх перші заступники, заступники прокурорів, начальники головних управлінь, управлінь, відділів прокуратур, їх перші заступники, заступники, старші прокурори та прокурори прокуратур всіх рівнів, які діють у межах повноважень, визначених цим Кодексом.

Процесуальна діяльність прокурора регулюється кримінальним процесуальним законодавством України (ст. 1 КПК).

У частині 1 цієї статті містяться принципи самостійності і заборони втручання у процесуальну діяльність прокурора осіб, що не мають на те законних повноважень.

Вплив у будь-якій формі на працівника прокуратури з метою перешкодити виконанню ним службових обов'язків або добитися прийняття неправомірного рішення тягне за собою відповідальність, передбачену законом.

Частиною 2 ст. 36 КПК визначаються повноваження прокурора, який здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням.

Згідно зі ст. 3 КПК досудове розслідування - стадія кримінального провадження, яка починається з моменту внесення відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і закінчується закриттям кримінального провадження або направленням до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, клопотання про звільнення особи від кримінальної відповідальності.

Прокурор уповноважений:

- починати досудове розслідування за наявності підстав (див. коментар до ст. 214 КПК);

- мати повний доступ до матеріалів, документів та інших відомостей, що стосуються досудового розслідування (про матеріали, документи та інші відомості, що стосуються досудового розслідування, див. коментар до статей 84, 99 КПК);

- доручати органу досудового розслідування проведення досудового розслідування. Органи досудового розслідування визначені в ст. 38 КПК; статус керівника таких органів - у ст. 39 КПК; повноваження слідчого органу досудового розслідування - у ст. 40 КПК. Підслідність органів досудового розслідування встановлено ст. 216 КПК (див. коментар до статей 38-40, 216 КПК);

- доручати слідчому, органу досудового розслідування проведення у встановлений прокурором строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а в необхідних випадках - особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному цим Кодексом (див. коментар до глав 20-21 КПК).

Письмове доручення прокурора - це процесуальний акт, який скеровує хід розслідування і його результати. До доручень прокурора повинні пред'являтися ті самі вимоги, що і до постанови прокурора. Кожне доручення прокурора, хоч яких би питань воно стосувалася, має бути законним, обґрунтованим та мотивованим. Крім цього, доручення прокурора у кримінальному провадженні повинно відповідати вимогам доцільності, тобто виходити зі слідчої ситуації, що склалася у справі, і реальності - мати можливість бути виконаним. За загальним правилом доручення прокурора органам досудового розслідування, надані у порядку, передбаченому законом, є для цих органів обов'язковими. Перелік слідчих (розшукових) дій і негласних слідчих (розшукових) дій та підстави їх проведення й застосування містяться в главах 20 і 21 чинного КПК;

- доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам. Розшукові та негласні слідчі дії в силу їх характеру проводяться спеціальними оперативними підрозділами (див. коментар до ст. 41 цього Кодексу).

При виборі підрозділу слід також керуватись положеннями ЗУ «Про оперативно-розшукову діяльність»;

- призначати ревізії та перевірки у порядку, визначеному законом. При цьому прокурор може залучати спеціалістів (ст. 71 КПК);

- скасовувати незаконні та необґрунтовані постанови слідчих (ст. 305 КПК).

Прокурор може самостійно скасувати рішення, що передбачене п. 3 ч. 1 ст. 303 КПК і оскаржувати в порядку, передбаченому ч. 5 ст. 284 КПК України, що тягне за собою закриття провадження за скаргою.

У частині 2 ст. 305 КПК зазначено, що слідчий чи прокурор можуть самостійно скасувати рішення, передбачені пп. 1, 2, 5 і 6 ч. 1 ст. 303 КПК, припинити дію чи бездіяльність, які оскаржуються, що тягне за собою закриття провадження за скаргою;

- ініціювати перед керівником органу досудового розслідування питання про відсторонення слідчого від проведення досудового розслідування та призначення іншого слідчого за наявності підстав, передбачених цим Кодексом, для його відводу, або у випадку неефективного досудового розслідування.

Основною функцією діяльності прокурора є підтримання державного обвинувачення у суді, яка полягає у доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення.

Відповідно до ч. 2 ст. 337 КПК під час судового розгляду прокурор може змінити обвинувачення, висунути додаткове обвинувачення, відмовитися від підтримання державного обвинувачення.

Пункт 20 ч. 2 ст. 36 КПК передбачає кримінальне провадження оскарження прокурором судових рішень в апеляційному, касаційному порядку, перегляд судових рішень, які набрали законної сили, ВСУ та перегляд судових рішень, які набрали законної сили, за ново виявленими обставинами.

Прокурор, який оскаржує рішення суду, вправі подати додаткові доводи і міркування до клопотань і висновків, які викладені в апеляційній чи касаційній скарзі або у заявах за ново виявленими обставинами, а також змінити клопотання і висновки, вказати нові підстави для скасування або зміни судового рішення.

2.3 Орган досудового розслідування, як суб'єкт кримінального процесу

Органами досудового розслідування (органами, що здійснюють дізнання і досудове слідство) є слідчі підрозділи:

1) Органів внутрішніх справ;

2) органів безпеки;

3) органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства;

4) органів державного бюро розслідувань.

2. Досудове розслідування здійснюють слідчі органу досудового розслідування одноособово або слідчою групою.

3. При досудовому розслідуванні кримінальних проступків у встановлених законом випадках повноваження слідчого органу досудового розслідування можуть здійснюватися співробітниками інших підрозділів органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства.

4. Орган досудового розслідування зобов'язаний застосовувати всі передбачені законом заходи для забезпечення ефективності досудового розслідування.

На відміну від КПК України 1960 р. новий кримінальний процесуальний закон називає органами досудового розслідування не службових осіб - слідчих відповідних правоохоронних органів, а державні установи - слідчі підрозділи органів внутрішніх справ; органів безпеки; органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства; органів державного бюро розслідувань. Наявність слідчих підрозділів у цих органах передбачена відповідними законами України.

Відповідно до статей 215, 298 КПК досудове розслідування кримінальних проступків здійснюється у формі дізнання згідно із загальними правилами досудового розслідування. У статті 216 КПК щодо підслідності, вказано, що досудове розслідування кримінальних правопорушень, тобто злочинів і кримінальних проступків, здійснюють слідчі органів внутрішніх справ і слідчі органів державного бюро розслідувань.

Зобов'язання органу досудового розслідування застосовувати всі передбачені законом заходи для забезпечення його ефективності передбачає вчинення слідчим не всіх слідчих і процесуальних дій, передбачених КПК, а саме тих, без яких неможливе законне, обґрунтоване, всебічне, неупереджене і своєчасне кримінальне провадження. Критерії ефективності досудового розслідування випливають із завдань кримінального судочинства (ст. 2), головним із яких є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження. Якщо, наведені завдання визнати за мету досудового розслідування, то позитивний результат, досягнутий в їх реалізації завдяки додержанню слідчим, прокурором законності і обґрунтованості розслідування, своєчасному всебічному і повному з'ясуванню обставин вчинення злочину або кримінального проступку у конкретних кримінальних провадженнях, можна визначити як ефективність розслідування.

2.4 Керівник органу досудового розслідування, як суб'єкт кримінального процесу

Під загальним визначенням керівника слід розуміти службову особу, призначену на посаду в порядку, передбаченому Законом України або іншим нормативним актом, наділену організаційними та іншими повноваженнями відповідною посадовою інструкцією. Керівники органів досудового розслідування, перелік яких наведено у п. 8 ст. 3 КПК, мають повноваження організаційні і контрольно-процесуальні.

Організаційні повноваження керівника відповідного органу досудового розслідування визначаються відомчими нормативними актами. Так, наприклад, за відомчими нормативно-правовими актами МВС України передбачено, що начальник слідчого відділу (відділення) з метою організації досудового розслідування встановлює розпорядок роботи слідчого відділу (відділення), вимагає та контролює дотримання службової дисципліни, порушує в установленому порядку клопотання про заохочення працівників чи притягнення їх до дисциплінарної відповідальності; забезпечує своєчасний виїзд слідчих на місця подій за заявами і повідомленнями про злочини, які належать до підслідності слідчих органів внутрішніх справ, та якісну роботу з документування протиправних дій тощо.

Ч. 2 ст. 38 КПК України, визначає процесуальні повноваження керівника органу досудового розслідування, які на відміну від наглядових процесуальних повноважень прокурора мають відомчий контрольно-процесуальний характер:

1) визначення керівником органу досудового слідства слідчого, який здійснюватиме досудове розслідування, або групи слідчих має двоякий характер: з одного боку, це організаційне рішення, яким забезпечується рівномірний розподіл навантаження на слідчих одного підрозділу, а з другого - процесуальне, оскільки воно є підставою для слідчого розпочати кримінальне провадження. У КПК відсутня норма, яка б встановлювала підстави і порядок створення слідчої групи, але, виходячи із повноваження керівника органу досудового розслідування щодо призначення старшого слідчої групи, слід зробити висновок, що він може прийняти рішення і про утворення слідчої групи з числа підлеглих йому слідчих;

2) повноваження керівника органу досудового розслідування щодо відсторонення слідчого від розслідування можливе тільки у трьох випадках: за ініціативою прокурора, з власної ініціативи з наступним повідомленням прокурора за наявності підстав для відводу слідчого або у разі неефективного розслідування. В усіх випадках відсторонення слідчого оформлюється вмотивованою постановою. У разі необхідності заміни слідчого за інших підстав (хвороба, відпустка, звільнення тощо) керівник визначає слідчого (слідчих), який здійснюватиме подальше досудове розслідування, керуючись п. 1 ч. 2 ст. 38 КПК;

3) ознайомлення керівника органу досудового розслідування з конкретним кримінальним провадженням відбувається з метою як своєчасного виявлення процесуальних порушень, так і надання допомоги слідчому в здійсненні ефективного розслідування. Письмова вказівка керівника органу досудового розслідування, виходячи із загальних вимог глави 5 розділу 1 КПК до форми і змісту процесуальних документів, повинна містити: назву посади, прізвище та ініціали слідчого, якому надається вказівка; назву кримінального провадження і його реєстраційний номер у ЄРДР; перелік дій, які необхідно виконати, та/або рішень, які необхідно прийняти; посилання на мету виконання вказівок; за необхідності - викладення порядку і засобів виконання процесуальних дій; строк виконання вказівки. Посилання у цій нормі на те, що вказівки керівника органу досудового слідства не можуть суперечити рішенням та вказівкам прокурора, означає, що відомчий процесуальний контроль на досудовому розслідуванні не може підміняти нагляд прокурора, тим більше, що нагляд здійснюється у формі процесуального керівництва;

4) керівник органу досудового розслідування не лише уповноважений, але й зобов'язаний вжити заходи до усунення порушень вимог законодавства у випадку їх допущення слідчим, оскільки він несе особисту відповідальність за стан слідчої діяльності у підпорядкованому йому підрозділі. Слід мати на увазі, що керівник органу досудового розслідування не може особисто скасувати незаконне рішення слідчого, але повинен в такому випадку звернутись до відповідного прокурора із клопотанням про його скасування. Іншими процесуальними заходами керівника слідчого підрозділу щодо усунення порушень закону слідчим є відсторонення його від проведення досудового розслідування, надання письмових вказівок щодо забезпечення його законності. До організаційних повноважень керівника органу досудового розслідування щодо усунення порушень вимог закону слідчим потрібно віднести його повноваження порушувати в установленому відомчими нормативними актами порядку клопотання про притягнення слідчого до дисциплінарної відповідальності;

5) керівник органу досудового розслідування наділений повноваженням ініціювати перед прокурором вищого рівня розгляд незгоди підлеглого слідчого із відмовою наглядаючого прокурора у погодженні клопотання до слідчого судді про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових) дій чи негласних слідчих розшукових дій (див. коментар до ч. 3 ст. 40 КПК). Він також має повноваження звернутися до прокурора щодо продовження у разі необхідності строку проведення слідчим негласної (розшукової) слідчої дії (див. коментар до ч. 5 ст. 246 КПК);

6) здійснення керівником слідчого підрозділу досудового розслідування особисто має сенс тільки в тому випадку, коли злочин викликав певний суспільний резонанс і кримінальне провадження щодо нього викликає процесуальні й тактичні ускладнення. Маючи у такому провадженні статус слідчого, керівник органу досудового слідства демонструє своїм підлеглим прийоми забезпечення ефективності розслідування.

3. З метою запобігання конкуренції на досудовому розслідуванні між наглядом прокурора та відомчим процесуальним контролем КПК передбачає обов'язковість законних доручень і вказівок прокурора, які повинні надаватись керівнику слідчого підрозділу у письмовій формі. Невиконання їх тягне за собою законом відповідальність. Другим елементом запобігання такій конкуренції є відсутність серед повноважень керівника органу досудового розслідування права на його участь у проведенні слідчим слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій, а також особисто проводити у кримінальному провадженні слідчого будь-які слідчі (розшукові) дії.

2.5 Слідчий органу досудового розслідування, як суб'єкт кримінального процесу

Слідчий - службова особа органу внутрішніх справ, органу безпеки, органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, органу державного бюро розслідувань, уповноважена в межах компетенції, передбаченої КПК, здійснювати досудове розслідування кримінальних правопорушень (п. 17 ст. 3 КПК).

У кримінальному провадженні слідчий може також здійснювати управлінську діяльність, якщо він призначений керівником органу досудового розслідування старшим слідчої групи. Посилання законодавця на те, що слідчий несе відповідальність за законність та своєчасність здійснення процесуальних дій, з одного боку, співвідноситься із положенням щодо здійснення розслідування слідчим одноособово (ч. 2 ст. 38 КПК), а з другого - означає, що він не лише повинен забезпечити законність і своєчасність розслідування, а й не повинен виконувати незаконні вказівки керівника органу досудового розслідування або прокурора.

У ч. 2 ст.40 КПК наведено перелік повноважень слідчого, але він не є вичерпним, оскільки в п. 9 цієї ж частини вказано, що слідчий здійснює інші повноваження, передбачені КПК. До них слід віднести, наприклад, право слідчого витребувати і отримати від перелічених у ч. 2 ст. 93 КПК державних органів, юридичних, службових і фізичних осіб речей, документів, відомостей тощо:

1) повноваження слідчого починати досудове розслідування виникає з моменту внесення визначених у ч. 5 ст. 214 КПК відомостей до ЄРДР. Здійснення досудового розслідування до внесення відомостей до реєстру або без такого внесення не допускається (ч. 3 ст. 214 КПК);

2) проведення слідчих (розшукових) дій і негласних слідчих (розшукових) дій як спосіб збирання доказів (ч. 2 ст. 93 КПК) є прерогативою слідчого. І якщо проводити слідчі розшукові дії в одному кримінальному провадженні крім нього може і прокурор, то негласні слідчі (розшукові) дії за відсутності вказівки на їх виконання відповідними оперативними підрозділами може проводити тільки слідчий;

3) доручення слідчого відповідним оперативним підрозділам (ст. 41 КПК) щодо проведення ними слідчих (розшукових) і негласних слідчих (розшукових) дій має на меті, з одного боку, прискорення розслідування у справі: слідчий не відволікається на проведення нескладних слідчих дій, а з другого - залучення до проведення негласних слідчих (розшукових) дій фахівців з оперативних підрозділів, які мають певний досвід і спеціальну техніку для проведення оперативно - розшукових заходів.

Слідчий може доручати проведення тільки тих слідчих (розшукових) дій, що можуть бути виконані за його відсутності без шкоди для встановлення фактичних даних, на підставі яких встановлюються наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження, наприклад, однотипні допити декількох осіб, пред'явлення речей для впізнання, огляд трупа, отримання зразків для експертизи тощо.

Потрібно мати на увазі, що слідчий не може доручити оперативному підрозділу виконання слідчої дії з моменту прийняття рішення про її проведення: постанови і клопотання щодо виконання слідчої дії складає сам слідчий, він же у випадках, передбачених законом, одержує згоду прокурора й ухвалу слідчого судді і направляє такі матеріали у відповідний оперативний підрозділ як додатки до свого доручення, наприклад, про проведення обшуку у житловому приміщенні.

Доручення слідчого щодо проведення слідчих (розшукових), негласних слідчих (розшукових) дій повинно складатись у письмовій формі на ім'я керівника не органу оперативного підрозділу (ч. 1 ст. 41 КПК), а на ім'я керівника відповідного правоохоронного органу, який згідно зі своїми службовими повноваженнями контролює діяльність і оперативного підрозділу. Наприклад, начальник районного відділу внутрішніх справ відповідає згідно з посадовими обов'язками за діяльність як підрозділу міліції громадської безпеки, так і кримінальної міліції, що є оперативним підрозділом. Виходячи із загальних вимог глави 5 розділу 1 КПК до форми і змісту процесуальних документів, письмове доручення слідчого повинно містити: посаду, звання, прізвище та ініціали керівника правоохоронного органу, назву оперативного підрозділу, який повинен виконати доручення; назву кримінального провадження і його реєстраційний номер у ЄРДР; стислий виклад обставин кримінального правопорушення, встановлених під час розслідування, перелік дій, які необхідно виконати, і мету їх виконання; за необхідності - викладення порядку і засобів виконання процесуальних дій (слідчий не має права вказувати порядок проведення оперативно-розшукових заходів); строк виконання доручення.

У реченні «на підставі наведеного, керуючись ...» слід зробити посилання не тільки на п. 3 ст. 40, а й на ч. 4 ст. 7 ЗУ «Про оперативно - розшукову діяльність», яка прямо передбачає обов'язок оперативних підрозділів виконувати доручення слідчого та прокурора;

4) збирання доказів слідчим здійснюється, зокрема, шляхом витребування та отримання ним висновків ревізій та актів перевірок.

5) повноваження слідчого звертатися до слідчого судді з клопотаннями про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій випливає з його обов'язку застосовувати всі передбачені законом заходи для забезпечення ефективності досудового розслідування (ч. 4 ст. 38 КПК). Такі звернення можливі тільки за погодженням прийнятого слідчим рішення із прокурором;

6) повідомлення про підозру складається слідчим і погоджується із прокурором. При цьому з'ясовується питання, хто буде повідомляти особі про підозру: прокурор або слідчий. Якщо повідомлення про підозру склав прокурор, він може повідомити особі про підозру особисто або доручити таке повідомлення слідчому (ст. 278, 279 КПК);

7) за результатами розслідування слідчий складає обвинувальний акт або клопотання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, які затверджує прокурор.

У разі незгоди прокурора із обвинувальним актом, складеним слідчим, він сам складає новий обвинувальний акт. Прокурор також може скласти і клопотання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру (ст. 291, ч. 5 ст. 499, ст. 511 КПК);

8) повноваження слідчого приймати процесуальні рішення у випадках, передбачених КПК, здійснюється у формі винесення постанови. КПК передбачив важливе повноваження слідчого: винесення постанови, коли він визнає це за необхідне (ч. 3 ст. 110 КПК). Слідчий може прийняти рішення про закриття кримінальної справи у випадках, які виключають подальше її розслідування. Перелік таких обставин наведений у ч. 1 ст. 284 КПК.

Одним із елементів процесуальної самостійності слідчого є його право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності прокурора особисто (ст. 311-313 КПК). Але в ч. 3 ст. 40 встановлено особливий порядок оскарження слідчим відмови наглядаючого прокурора у погодженні клопотання до слідчого судді про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, проведення слідчих (розшукових) дій чи негласних слідчих розшукових дій: ініціювати розгляд питань, порушених слідчим у клопотанні до слідчого судді, може тільки керівник органу досудового розслідування.

КПК України передбачає обов'язковість для слідчого законних доручень і вказівок прокурора, що повинні надаватись у письмовій формі. Невиконання їх спричиняє для слідчого передбачену законом відповідальність. Таке положення кримінального процесуального закону не обмежує процесуальну самостійність слідчого, оскільки він може оскаржити рішення, дії чи бездіяльність прокурора (ст. 311-313 КПК).

Слідчий, здійснюючи розслідування у кримінальному провадженні, є самостійним у своїй діяльності, втручання в яку, крім керівника органу досудового розслідування, прокурора і судді, є незаконним і тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 343 КК.

Елементами процесуальної самостійності слідчого є його право починати досудове розслідування, приймати процесуальні рішення у кримінальному провадженні, оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням. Гарантією забезпечення процесуальної самостійності слідчого є встановлена кримінальним процесуальним законом процедура досудового розслідування; заборона втручання в діяльність слідчого осіб, які не мають на те повноважень; особливий порядок притягнення його до дисциплінарної відповідальності і звільнення з посади.



2.6 Оперативні підрозділи, як суб'єкт кримінального процесу

1. Оперативні підрозділи органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, органів Державної пенітенціарної служби України, органів Державної прикордонної служби України, органів Державної митної служби України здійснюють слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії в кримінальному провадженні за письмовим дорученням слідчого, прокурора.

2. Під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник оперативного підрозділу користується повноваженнями слідчого. Співробітники оперативних підрозділів не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотаннями до слідчого судді чи прокурора.

3. Доручення слідчого, прокурора щодо проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій є обов'язковими для виконання оперативним підрозділом.

Перелічені у ч. 1 ст. 41 КПК оперативні підрозділи є складовими структурами відповідних правоохоронних органів. Але їх особливість полягає в тому, що вони наділені законом повноваженнями з проведення оперативно-розшукових заходів.

До таких підрозділів відповідно до ст. 5 ЗУ «Про оперативно-розшукову діяльність» належать: в органах внутрішніх справ - кримінальна, транспортна та спеціальна міліція, спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю, підрозділи внутрішньої безпеки, судова міліція; в органах безпеки - оперативні підрозділи контррозвідки, військова контррозвідка, захисту національної державності, спеціальні підрозділи по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю, оперативно-технічні, внутрішньої безпеки, оперативного документування, боротьби з тероризмом і захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів; в органах, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, - оперативні підрозділи податкової міліції; в органах Державної пенітенціарної служби України - оперативні органи і установи виконання покарань та слідчих ізоляторів; в органах Державної прикордонної служби України - розвідувальний орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону (агентурної розвідки, оперативно-технічний, власної безпеки), оперативно-розшукові підрозділи відповідного спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах охорони державного кордону та його територіальних органів, підрозділи з охорони державного кордону органів охорони державного кордону та Морської охорони, забезпечення внутрішньої безпеки, забезпечення власної безпеки, оперативного документування та оперативно-технічний; в органах Державної митної служби України - оперативні підрозділи, які ведуть боротьбу із контрабандою. Перелічені органи здійснюють слідчі (розшукові) дії і негласні слідчі (розшукові) дії за письмовими дорученнями слідчого, прокурора у конкретному кримінальному провадженні.

Посилання у ч. 2 ст. 41КПК на те, що під час виконання доручень слідчого, прокурора співробітник оперативного підрозділу користується повноваженнями слідчого, означає, що він, по-перше, повинен виконувати будь-яку слідчу дію відповідно до процесуальної форми, встановленої кримінальним процесуальним законом, і, по-друге, може, користуючись повноваженнями слідчого, застосувати примус при виконанні певної слідчої дії, якщо застосування його передбачено відповідною нормою КПК (ч. 3 ст. 241 КПК).

Кримінальний процесуальний закон цілком слушно вказує, що співробітники оперативних підрозділів не мають права здійснювати процесуальні дії у кримінальному провадженні за власною ініціативою або звертатися з клопотанням до слідчого судді чи прокурора, оскільки в кримінальному процесуальному законі діє правило одноособового досудового розслідування слідчим, відповідно до якого ніхто, крім прокурора, не може здійснювати у кримінальному провадженні, яке веде слідчий, процесуальні дії або приймати процесуальні рішення без відома слідчого (ч. 2 ст. 38 КПК).

Посилання у ч. 3 ст.41 КПК на те, що доручення слідчого, прокурора щодо проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій є обов'язковими для виконання оперативними підрозділами, відображено і в ч. 4 ст. 7 ЗУ «Про оперативно-розшукову діяльність», де більш детально прописано, що «письмові доручення щодо проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій, надані слідчим, прокурором у межах компетенції та в установленому порядку, є обов'язковими до виконання оперативним підрозділом».



РОЗДІЛ 3. ОСОБИ, ЯКІ МАЮТЬ ТА ВІДСТОЮЮТЬ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ СВОЇ ІНТЕРЕСИ

Цю категорію учасників (суб'єктів) кримінального процесу становлять: потерпілий, обвинувачений (підсудний), підозрюваний, цивільний позивач, цивільний відповідач та правопорушник у справах протокольної форми досудової підготовки матеріалів.

3.1 Потерпілий, як суб'єкт кримінального процесу

Відповідно до п. 19 ст. 3 КПК, потерпілий, його представник та законний представник віднесені до сторони обвинувачення у випадках, установлених КПК (ст. 3 КПК). Це, а також той факт, що потерпілому присвячено окремий 4 параграф глави 3 КПК, свідчить про важливе самостійне значення, яке законодавець відводить потерпілому у кримінальному провадженні.

Потерпілими можуть виступати:

- фізична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди. Це можуть бути як громадяни України, так й іноземці і особи без громадянства;

- юридична особа, якій кримінальним правопорушенням завдано майнової шкоди. Юридичні особи визначаються на підставі положень статей 80-112 ЦК.

В основі набуття фізичною чи юридичною особою статусу потерпілого у кримінальному провадженні лежить одночасна сукупність таких умов: фактичної (завдання кримінальним правопорушенням відповідної шкоди) та формальної (подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого).

Перевірка, розгляд та вирішення такої заяви законом не передбачаються, тому статусу потерпілого особа набуває автоматично за наявності вказаних вище умов.

Права і обов'язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого. Цей момент може співпадати з початком кримінального провадження, або мати місце після його початку, але не може йому передувати. У разі коли особа не подавала відповідної заяви і була визнана потерпілим слідчим, прокурором або судом, права і обов'язки потерпілого виникають у неї з моменту надання згоди на таке визнання.

Потерпілим може бути визнано особу, яка є близьким родичем чи членом сім'ї особи (п. 1 ст. 3 КПК), якій кримінальним правопорушенням завдано моральної, фізичної або майнової шкоди, у випадках:

- якщо внаслідок кримінального правопорушення настала смерть особи;

- особа перебуває у стані, який унеможливлює подання нею відповідної заяви.

Смерть особи має перебувати у безпосередньому причинному зв'язку із вчиненням кримінального правопорушення. Якщо особа, якій заподіяно шкоду, померла після вчинення кримінального правопорушення, але з інших причин (нещасний випадок, хвороба, самогубство і т. д.), то її близькі родичі чи члени сім'ї не мають права на визнання їх потерпілими.

Стан, що унеможливлює особисте подання особою відповідної заяви, може бути викликаний недієздатністю або обмеженою дієздатністю, фізичними вадами та іншими обставинами, що перешкоджають особі набути процесуального статусу потерпілого і використовувати його у кримінальному провадженні.

За загальним правилом, потерпілим визнається одна особа з числа близьких родичів чи членів сім'ї, яка подала заяву про залучення її до провадження як потерпілого. Така особа набуває процесуального статусу потерпілого одночасно з поданням відповідної заяви. Інші близькі родичі чи члени сім'ї можуть подати клопотання про визнання їх потерпілими, після розгляду якого також можуть бути визнані потерпілими. У разі визнання потерпілими кількох осіб, всі вони мають рівні права і обов'язки.

Після того, як особа, яка перебувала у стані, що унеможливлював подання нею відповідної заяви, набуде здатності користуватися процесуальними правами, вона може подати заяву про залучення її до провадження як потерпілого. З моменту подання такої заяви вона набуває прав і обов'язків потерпілого. Участь у кримінальному провадженні її близьких родичів чи членів сім'ї, визнаних потерпілими раніше, від цього не припиняється.

КПК допускає можливість відмови у визнанні особи потерпілим. Умовою для цього є наявність очевидних та достатніх підстав вважати, що заява, повідомлення про кримінальне правопорушення або заява про залучення до провадження як потерпілого подана особою, якій не завдано шкоди, зазначеної в ч. 1 ст. 55 КПК. «Очевидність та достатність» таких підстав є оціночним поняттям, яке визначається в кожному конкретному випадку, виходячи із обставин кримінального провадження і внутрішнього переконання особи, уповноваженої на визнання потерпілим, і може полягати, зокрема, у такому:

- очевидна відсутність події або складу кримінального правопорушення;

- відсутність шкоди з боку особи, яка подала відповідну заяву;

- очевидна відсутність причинного зв'язку між кримінальним правопорушенням і заподіяною шкодою;

- наявність завданої кримінальним правопорушенням шкоди іншого виду, ніж передбачено ч. 1 ст. 55 КПК (наприклад, заподіяння особі моральної шкоди як представнику певної частини суспільства; заподіяння моральної шкоди юридичній особі);

- неможливість визнання потерпілим конкретної особи, виходячи з кримінально - правової характеристики кримінального правопорушення.

Рішення слідчого і прокурора про відмову у визнанні особи потерпілим оформлюються вмотивованою постановою, яка складається відповідно до правил ст. 110 КПК. Указана постанова може бути оскаржена слідчому судді у порядку, передбаченому главою 26 КПК.

Оскільки рішення про визнання особи потерпілим вправі приймати і суд, то суду також надається право приймати рішення про відмову у визнанні особи потерпілим, яке оформлюється ухвалою і може бути оскаржене в апеляційному порядку. Прийняття рішення про відмову у визнанні особи потерпілою не перешкоджає можливості визнання її заявником або свідком.

Одночасно, з поданням відповідної заяви, потерпілому вручається пам'ятка про процесуальні права та обов'язки, передбачені статтями 56 і 57 КПК. Обов'язок вручити потерпілому відповідну пам'ятку, залежно від форми волевиявлення на визнання особи потерпілим, покладається на:

- особу, яка прийняла заяву про вчинення кримінального правопорушення;

- особу, яка прийняла заяву про залучення особи до провадження як потерпілого;

- особу, яка прийняла рішення про визнання особи потерпілим і одержала від неї згоду на це.

Поняття видів шкоди, що можуть бути завдані потерпілому, визначається з урахуванням положень цивільного і кримінального права. При визначенні шкоди як підстави для визнання особи потерпілим необхідно виходити із того, що шкода має бути безпосередньо спричинена особі кримінальним правопорушенням. Також необхідно враховувати, що факт заподіяння шкоди кримінальним правопорушенням може бути остаточно встановлений лише обвинувальним вироком суду.

Таким чином, на момент визнання особи потерпілим необхідно виходити із презумпції заподіяння шкоди кримінальним правопорушенням, враховуючи достатні дані про такий факт.

При цьому для визнання особи потерпілим достатньо спричинення особі якогось одного із перелічених видів шкоди, хоча кримінальне правопорушення, як правило, спричиняє кілька видів шкоди. Юридична особа визнається потерпілим лише у разі завдання їй майнової шкоди.

Потерпілим не може бути особа, якій моральна шкода завдана як представнику юридичної особи чи певної частини суспільства.

У пункті 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 2004 р. № 13 «Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів» указується, що не можуть бути визнані потерпілими особи, які постраждали від злочину, вчиненого ними ж; водночас, оскільки закон не пов'язує позбавлення особи статусу потерпілого з неправомірністю її поведінки, суди мають визнавати особу потерпілим й у випадках, коли вчинення щодо неї злочину спровоковано її діями. При цьому неправомірність поведінки потерпілого може бути врахована при кваліфікації злочинного діяння підсудного або призначенні йому покарання.

Винесення органом чи особою, яка здійснює кримінальне провадження, спеціального процесуального рішення про визнання особи потерпілим законом не вимагається, але така можливість передбачається ст. 110 КПК. Зокрема, про визнання особи потерпілим суд може постановити ухвалу, яка має відповідати вимогам статей 370-372 КПК. Рішення слідчого, прокурора про визнання особи потерпілим приймається у формі постанови, яка виноситься у випадках, коли слідчий, прокурор визнає це за необхідне (ст. 110 КПК).

...