Історія розвитку кримінології та сучасний її стан в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Контрольна робота

з дисціплини "Кримінологія"

на тему: "Історія розвитку кримінології та сучасний її стан в Україні"

1. Зародження та розвиток кримінології

Історія кримінології -- це насамперед процес її виникнення, становлення, розвитку й управління. Виникненню кримінології як науки передував тривалий період накопичення знань про злочин і злочинця. Інтерес до злочинної поведінки людей пробудився дуже рано. Навіть наївні та суперечливі ідеї боротьби зі злочинністю давали імпульс для їх наукового спростування і тим самим об'єктивно були корисними у процесі підготовки до виникнення кримінології. Отже, не можна відривати історію кримінології від історії злочинності.

Очевидно, злочинність є такою давньою, як і саме людство. Однак у примітивному суспільстві покарання людини мало на меті умиротворити богів, пом'якшити їх гнів у тих випадках, коли порушувалося якесь табу. Питання про причини порушення табу не ставилися. У давнину про злочин і покарання можна було лише філософствувати. Природно, що ніяких су- спільно-наукових методів дослідження тоді ще не існувало, а на основі одиничного злочину виявити причини злочинності як масового явища було неможливо. Проте вже древньогрецькі філософи висловлювали думки щодо причин злочинності. Платон, наприклад, вважав однією з істотних причин злочинності недостатнє виховання1. В епоху християнського Середньовіччя панувало уявлення про злочинність і покарання та вважалось, що злочин є не тільки протиправним порушенням норм, установлених державою, а й незмінно гріхом перед Богом, спокушанням душі дияволом. Державне покарання необхідне, тому що так хоче Бог. За таке теократичне розуміння змісту покарання виступав і Фома Аквінський (1225--1274), і Мартін Лютер (1483--1546). Це був найважливіший принцип християнського світорозуміння в епоху Середньовіччя.

Зрозуміло, що поки правопорушення розглядалося як гріх перед Богом і одержимість дияволом, про жодну кримінологію, що серйозно розмірковує про причини виникнення і запобігання злочинності, не могло бути й мови. Тому у феодальну епоху панування теологічного світогляду способи виявлення, доведення злочинів і заходи боротьби з ними були особливо жорстокими.

Перші спроби пов'язати злочинність із системою суспільних відносин, соціальними антагонізмами сучасного їм суспільства знаходимо в роботах мислителів XVI--XVII ст. Уже Томас Мор (XVI ст.) в “Утопії” пов'язує існування злочинності в англійському суспільстві того періоду з убогістю та бідністю широких прошарків населення, з паразитичним способом життя дворян. Ключ до успішної боротьби зі злочинністю, на його думку, -- не жорстокі покарання, а встановлення справедливих порядків у суспільстві. Т. Кампанелла (XVII ст.) у “Місті Сонця” також вказував на те, що злочинність пов'язана із “соціальною знедоленістю”, а її усунення -- з перебудовою суспільства на засадах рівності та справедливості. Француз Морелі (Morelli) у “Кодексі природи” зазначав, що людина не є порочною від природи, вона стає злочинцем у несправедливо організованому суспільстві. Ж. Мельє у своєму великому трактаті “Заповіт” указав на три основні джерела злочинності:

1) нерівність у становищі людей, що породжує і живить різні низинні почуття; 2) існування паразитичних елементів -- багатих ледарів і жебраків -- як крайній прояв цієї нерівності;

3) наявність приватної власності, внаслідок якої, за словами Ж. Мельє, виникають обмани, шахрайство, несправедливість, розкрадання, крадіжки, нальоти, вбивства, розбої, грабежі, що заподіюють велике зло людям. Однак ці думки залишалися одиничними і малоефективними, оскільки теократичне уявлення про покарання в епоху Середньовіччя ґрунтувалося на неземному поясненні сутності самого злочину, не пов'язувалося з обставинами місця і часу та вважалося незалежним від людського розуму. Тільки у XVIII ст. із розвитком раціоналізму перед людьми відкрилися духовні та соціальні простори, необхідні для того, щоб реально підійти до критики таких явищ, як конформізм. З цього моменту (середина XVIII ст.) кримінологія починає розвиватися на науковій раціонально-гуманістичній концепції природи, суспільства і людини. Філософи-просвітителі XVIII ст. (Ш. Монтеск'є, Вольтер, Ч. Беккаріа та ін.), розглядаючи людину як розумну, вільну від будь-яких зовнішніх “таємничих сил” істоту, пояснювали злочин суто злою внутрішньою волею індивіда, його пристрастями і пороками, що штовхають на порушення закону.

Перші соціалісти-утопісти XVIII--XIX ст., насамперед К.-А. Сен-Сімон (1760--1825), Шарль Фур'є (1772--1837), Роберт Оуен (1771--1858), розвивали кримінологічні ідеї своїх попередників. Вони дійшли висновку, що хоча природа людей однакова, обстановка насильства і гноблення в суспільстві створює умови, за яких люди стають злочинцями; причому підкреслювалося, що за порочної організації суспільства жодні репресії не здатні стримувати розвиток злочинності. Зміну природи сучасного їм суспільства як передумову подолання злочинності вони пов'язували тільки з моральним вихованням у дусі людяності та братерства. Англієць Р. Оуен спробував втілити ці ідеї на практиці, створивши своєрідні “соціалістичні комуни”. Однак його спроба виявилася жалюгідною, оскільки, як і інші утопісти, справжніх шляхів такого перетворення він не бачив.

Велику увагу проблемі злочинності приділяли революційні демократи XVIII--XIX ст. Ж.П. Марат у роботі “План кримінального законодавства” (1780) показав зв'язок злочинності з умовами життя суспільства, що складається зі “знехтуваних рабів і їх панів, які повелівають”, із гнобленням, жорстокістю з боку панівних верств.

Глибоке розуміння соціальної природи злочинності та її причин було властиве російському мислителю-революціонеру А.Н. Радищеву (1749--1802), який у книгах “Подорож із Петербурга в Москву”, “Про законоположення” та в інших роботах розгорнуто виклав свою кримінологічну теорію. Розглядаючи злочинність як соціальне явище, Радищев пов'язував її причини, стан, динаміку з характером суспільства. Він висвітлив злочинний характер усього кріпосницького ладу, заснованого на нещадній експлуатації народу, нелюдському ставленні до простих людей, насильстві, жорстокості, обмані, зловживаннях. Тому відповідна реакція з боку простого люду, на його думку, була вимушена, а тому й виправдана та некарана.

Значні заслуги А.Н. Радищева й в обґрунтуванні необхідності наукового вивчення злочинності, у тому числі її статистичного аналізу на основі цілеспрямованого збирання порівняльних даних. Ці його розробки далеко випередили свій час, а також аналогічні розробки європейських учених. Сказане дає підстави вважати А.Н. Радищева одним із засновників кримінальної статистики і методики її використання у вивченні злочинності.

Нове покоління російських революціонерів-демократів XIX ст. -- О.І. Герцен, В.К. Бєлінський, М.О. Добролюбов, М.Г. Чернишевський, Д.І. Писарєв -- зробили свій внесок у розвиток кримінологічної думки. Виступаючи критиками суспільного ладу в Росії, вони розглядали злочинність як породження цього ладу. Різко критикуючи суспільний і політичний лад царської Росії, ці прогресивні мислителі доводили, що за таких умов ніякі покарання не здатні стримати злочинність, для цього слід змінити самі умови, оскільки головне в боротьбі зі злочинністю -- попередження злочинів, що спирається на соціальні перетворення. Крім того, вони розрізняли і похідні причини злочинності. Наприклад, М.О. Добролюбов зазначав, що хоча пияцтво зумовлює багато злочинів, саме воно пов'язано з умовами життя людей, без зміни яких неможливо серйозно вплинути ні на нього, ні на злочинність.

Значна увага проблемам злочинності, її причинам, розробленню концепції усунення корінних соціальних причин масових ексцесів приділена в роботах з теорії історичного матеріалізму. За всіх якісних змін соціальних процесів у світі їх методологічний підхід зберігає силу, тому значний інтерес до нього виявляють сучасні кримінологи Заходу.

У таких роботах К. Маркса з проблем злочинності, як “Страта”, “Населення, злочинність і пауперизм”, а також у працях “Святе сімейство”, “Капітал” та ін., висвітлені джерела злочинності сучасного йому суспільства, що кореняться в основних умовах, властивих цьому суспільству в цілому, виявлена залежність динаміки злочинності від гостроти антагонізмів у ньому.

Велике значення для кримінології має робота Ф. Енгельса “Становище робітничого класу в Англії”, присвячена в цьому контексті аналізу соціальних коренів злочинності за умов класово-антагоністичного суспільства. Говорячи про соціальні корені деморалізації та криміногенності декласованих елементів, що вийшли із середовища трудящих, Ф. Енгельс разом з тим показав, що соціальна атмосфера зумовлює моральну деградацію і представників панівних класів, на яких припадає значна частина вчинених злочинів.

Підтримавши ідею попередження злочинності як провідний напрям в боротьбі з нею, К. Маркс і Ф. Енгельс на відміну від Ч. Беккаріа дали їй широке соціальне, а не суто кримінально-правове трактування. Вони зробили висновок, що реалізація цього напряму, розв'язання проблеми злочинності, ліквідація самої причини залежать від знищення експлуатації та породжуваних нею соціальних антагонізмів у сфері політичного й економічного життя.

Марксистську теорію злочинності розвинув голландський кримінолог Віллєм Адріан Бонгер (1905), який стверджував, що егоїзм містить здатність чинити злочинні діяння, тоді як альтруїзм такої здатності не має. Капіталізм породжує егоїзм, а соціалізм -- альтруїзм. Схильність до злочинної поведінки зростає, коли егоїст бачить можливість одержати певну вигоду за рахунок інших шляхом нелегальних дій, якщо в нього немає шансів задовольнити свої потреби законним способом.

Вдавшись до прогнозу, В.І. Ленін сформулював положення про спадну тенденцію злочинності: “Ми знаємо, що корінною соціальною причиною ексцесів, які виникають унаслідок порушень правил співжиття, є експлуатація мас, їх нестаток і убогість. З усуненням цієї головної причини ексцеси неминуче почнуть відмирати”.

Згодом це судження нерідко підтримували і базували на ньому свої беззастережні твердження про безупинне скорочення злочинності в країні як єдину тенденцію аж до повної ліквідації. Навіть у програму КГІРС, прийняту в 1963 p., було включено положення, що діяло до 1986 р., за яким у нашому суспільстві “не повинно бути правопорушень і злочинності й уже є всі передумови для їх ліквідації”.

Однак В.І. Ленін ні про що подібне не говорив. Він моделював на віддалену перспективу зміни злочинності, які відбудуться в суспільстві, що перебороло класові антагонізми. При цьому слово “відмирати” бралося в лапки, оскільки йшлося про складний і тривалий процес. Крім того, наведене висловлювання обмежувалося прогнозом лише початку цього процесу і його автор попереджав, що ми не можемо знати як швидко і в якому порядку “відмирання” відбудеться.

Чітко розроблені в ленінських роботах і питання участі громадськості в боротьбі з правопорушеннями, форми такої участі. Підкреслюється, що не можна домогтися успіху одним лише виданням законів чи пропагандою, потрібно, щоб самі народні маси допомагали. Багато уваги В J. Ленін приділяв питанням підвищення правової культури населення. Дотепер мають значення характеристики суспільної небезпеки хуліганських дій декласованих елементів.

У роботах Леніна сформульовано принципові положення про профілактику правопорушень неповнолітніх, про такі ланки в системі цієї профілактики, як комісії зі справ неповнолітніх, соціально-правову інспекцію, спеціалізовану експертизу у справах неповнолітніх. Цікаво, що ідея створення таких установ була сприйнята в 20-ті роки в теорії та втілена на практиці у боротьбі зі злочинністю неповнолітніх у багатьох зарубіжних країнах. А в нашій державі їхня реалізація була зірвана і відновлена лише через ЗО--40 років.

Історію кримінології можна поділити на три епохи:

1) класична школа XVIII ст.;

2) позитивістська школа кінця XIX ст.;

3) кримінологія новітнього часу (із середини XX ст.).

Крім основних течій, паралельно існували кримінально-психологічний і кримінально-соціологічний напрями кримінології, що мали на меті вивчити злочинну особистість як феномен і виявити причини злочинності в суспільстві. Але вони не чинили такого впливу на формування сьогоднішньої кримінології, як зазначені вище головні школи.

2. Класична школа кримінології

У розвитку кримінологічної науки розрізняють три основні періоди: класичний, що тривав з другої половини XVIII ст. до останньої третини XIX ст.; позитивістський -- з останньої третини XIX ст. до 20-х років XX ст.; сучасний -- з 30-х років XX ст. дотепер.Класичний період кримінології випливає безпосередньо з ідейних течій просвіти періоду переходу від феодалізму до капіталізму (XVII-XVIII ст.). Він передував, а потім супроводжував перетворення в державному, суспільному та духовному житті, що зумовлювались буржуазно-демократичними революціями в Європі. Під класичною школою кримінології слід розуміти систему ідей про злочини й боротьбу з ними, що сформувались у межах так званої класичної школи кримінального права, яку заснував дворянин Ч. Беккаріа з Мілана. Основні положення свого вчення він сформулював у вже згадуваній праці “Про злочини і покарання".

Ґрунтуючись на ідеях Ш. Монтеск'е та інших великих просвітителів XVII-XVIII ст., Ч. Беккаріа створив принципово нову для того часу теорію. Обстоюючи позиції популярної на той час “суспільної угоди”, він вважав, що існує три основних джерела моральних і політичних засад, які керують із людьми: боже начало, природні закони і добровільні суспільні відносини. Джерело злочинів Ч. Беккаріа вбачав у загальній боротьбі людських пристрастей, у зіткненні окремих інтересів. Злочинну активність людини вчений пояснював, звертаючись здебільшого до основних, на його думку, рушійних джерел, що спонукають людину до будь-яких дій: як корисних, так і шкідливих. Цими джерелами він вважав насолоду і страждання. Отже, у класичній праці Ч. Беккаріа відображено не лише діалектичне усвідомлення відтворення злочинності під впливом суспільних суперечностей, а й психологічне тлумачення механізму індивідуальної злочинної поведінки.

Для кримінології велике значення має також прогностичний погляд Ч. Беккаріа на перспективи протидії держави злочинам. Його висновок реалістичний: “Неможливо попередити все зло”. Особливо цінні ідеї Ч. Беккаріа щодо методів реагування держави на вчинені злочини. Ці ідеї й нині істотно впливають на теорію кримінального права і практику карального законодавства. Під впливом цих ідей у різних країнах з різними соціальними системами виникла соціальна профілактика злочинів як один з напрямів державної діяльності. Ч. Беккаріа категорично відкидав жорстоке покарання й висловлював сумніви щодо отримання від нього користі. Ще свого часу Ч. Беккаріа був проти смертної кари. На його думку, метою покарання повинно бути не катування людини і знущання з неї, а застереження винного щодо заподіяння шкоди суспільству й утримування від цього інших. Запропоноване ним вирішення питання про мету покарання й досі відображається в законодавстві багатьох країн світу.

Недолік класичної школи полягає в тому, що в центр обґрунтування кримінального покарання вона ставила злочин, а особу злочинця не лише відсувала на другий план, а й взагалі ігнорувала. Представники цієї школи вважали, що не повинно бути однакового покарання за два злочини, які завдали суспільству різної шкоди. Однак з цього твердження випливало, що в разі однакової кари за однаковий злочин однаковому покаранню повинні піддаватись як дорослі, так і неповнолітні, як особа, що навмисно вчинила діяння, так і людина, яка вчинила таку саму дію у стані душевного хвилювання, як людина, що вперше вчинила злочин, так і рецидивіст.

Представники класичної школи сформулювали систему каральних принципів, насамперед незволікання з покаранням; подібності між природою злочину і покарання; невідворотності покарання.

Ч. Беккаріа беззаперечно слід вважати кримінологом, а класичну школу кримінального права -- відповідно школою кримінології ще й тому, що кілька розділів праці “Про злочини і покарання” спеціально були присвячені попередженню злочинів. Саме Ч. Беккаріа належать слова: “краще попереджати злочини, ніж за них карати”. Найнадійнішим, але й найскладнішим і важким засобом попередження злочинів Ч. Беккаріа вважав удосконалене виховання.

Ідеї класичної школи безперечно були плідними, але недооцінювали особливості особи у вчиненні злочину. Класична школа спиралася тільки на “чистий розум" і майже не враховувала практики й існуючого фактичного матеріалу про злочини та боротьбу з ними.

3. Антропологічна школа кримінології

Антропологічна школа виникла на початку 70-х років XIX ст. На цей час розвиток промисловості, зростання міст, люмпенізація населення і ряд інших чинників призвели до значного зростання злочинності (особливо професійної) у багатьох країнах. Суспільство шукало пояснення цьому феномену, намагалося з'ясувати причини злочинності, вимагало розробки відповідних заходів, які могли хоча б стримати зростання злочинності. Саме тоді і з'явилася антропологічна школа, яку часто називають ломброзіанством за іменем її засновника - італійського тюремного лікаря Чезаре Ломброзо (1835-1909).

Ідеї Ломброзо отримали розвиток у роботах його учня Феррі (1856-1929) та іншого італійського юриста Гарофало (1851-1934). Ось чому антропологічну школу іноді називають італійською школою кримінального права. "Три мушкетери", як їх іменували їхні сучасники-криміналісти, і були головними представниками цього напрямку. Філософською основою ломброзіанства був вульгарний матеріалізм Бюхнера, Фохта і Молешотта, який, як відомо, біологі-зував усі суспільні явища. Щоб уявити собі цю вульгарну філософську базу, досить навести слова того ж Молешотта: "Доки яванці будуть харчуватися рисом, а суриманські негри мукою, вони будуть підкорятися голландцям і англійцям, тому що мозок останніх внаслідок вживання м'ясної їжі більший, ніж у аборигенів". Ідею біологізації суспільних явищ ломброзіанці перенесли на злочинність, назвавши її явищем біологічним. Якщо злочинність - біологічне явище, то з ним слід боротися не шляхом покарання, а шляхом застосування жорстоких заходів репресії, превентивних заходів безпеки. Звідси відмова від демократичних інститутів цивілізованого кримінального права, відстоювання реакційних заходів боротьби зі злочинністю.

Свої погляди Ломброзо сформулював у роботі "Злочинна людина" (1872-1876 р.): а) злочин - таке ж явище, "як зачаття, народження, смерть, психічні хвороби"; б) причини злочинів закладені в самій біологічній природі людини; в) головне місце повинно посідати не діяння, а діяч - злочинець, його потрібно вивчати, застосовуючи відповідні методи виміру. Ломброзо розвив своє вчення про природженого злочинця, якому від народження властиві певні клейма - стигмати.Зовнішні стигмати - це, наприклад, відхилення розміру голови від типу, властивого расі, надмірні розміри щелеп та вилиць, асиметрія обличчя, надмірно малий або великий розмір вух, відстовбурчених, як у шимпанзе, ніс плоский - у злодіїв або гострий - у вбивць, велика кількість різноманітних, передчасних зморшок, дефекти грудної клітини, надмірна довжина рук, зайве число пальців тощо. Про окремих злочинців він писав: "Як правило, злодіям властиві рухливість рук і обличчя, невеличкі, рухливі, неспокійні, найчастіше косі очі. Звичні вбивці мають холодні, скляні очі, нерухомі й іноді наповнені кров'ю, щелепи сильні, вилиці широкі, ікла добре розвинуті."Внутрішні стигмати - знижена чутливість до болю, підвищена гострота слуху, нюху, велика моторність, підвищена сила лівих кінцівок, відсутність каяття або мук сумління, цинізм, зрадництво, жорстокість, марнославство, мстивість, лінощі, любов до оргій і азартних ігор, поширеність татуїровок, особлива мова "арго".

Природжений злочинець - це явище атавізму, він відтворює риси дикуна. Ці стигмати були піддані критиці, внаслідок якої було доведено, що, з одного боку, названі Ломброзо стигмати виявилися в багатьох людей, у тому числі у видатних державних діячів, з іншого - у книзі Моргана "Стародавнє суспільство" було показано, що дикуни не мають тих рис, які Ломброзо знайшов у злочинців. Під впливом критики Ломброзо змінив свою точку зору, визнавши, що злочинець - це морально помішана людина (божевілля в( сфері етики), а потім вже стверджував, що злочинець - це епілептик. Але і це не підтверджувалось: багато закоренілих злочинців не виявляли ніяких ознак епілепсії, а багато епілептиків ніколи ніяких злочинів не вчиняли.

Якщо злочин, як вважали представники антропологічної шкоди, - це біологічне явище, то покарання не може досягти своєї мети, а тому треба відмовитися від понять осудності і вини, моральної відповідальності. Треба застосовувати замість покарання заходи безпеки до осіб, що мають стигмати злочинця. "Час припинити жаліти злочинця, - говорили антропологи, - треба пожаліти і суспільство". Вони висували вимоги відмови від суду присяжних, заміни судів медичними установами. Як писали критики, с точки зору Ломброзо для злочинця не потрібний суд, а треба діяти за правилом "виміряв, зважив і повісив". Ломброзо - за широке застосування смертної кари, це, на його думку, штучний відбір у суспільстві, у результаті якого повинні бути знищені звичні злочинці. Антропологи - за широке застосування вислання злочинців у колонії, у малярійні місцевості на довічну каторгу, за тілесні покарання, розстриг жінок за вчинені злочини тощо. "Ми повинні, - писав Ломброзо, - відмовитися від сучасного сентиментального ставлення до злочинця: вища раса завжди пригнічує і винищує нижчу - такий закон людства. Де справа йде про порятунок вищої раси, там не може бути місця жалості". Ці расистські погляди широко використовувалися фашизмом і зараз поширені серед деяких американських кримінологів.

Реакційна програма антропологів не могла бути прийнята ні теорією кримінального права, ні законодавцем того часу через її антинауковість, а також тому, що зводила кримінальне право до засобу розправи над людиною через її біологічні характеристики. Зазначу, що в Україні, та й у Росії, прихильників ломброзианства серед юристів майже не було. Після відвідання Ломброзо в 1897 р. Ясної Поляни Л. Толстой записав у своєму щоденнику: "Був Ломброзо, обмежений, наївний дідок". Його погляди Толстой вважав "повною убогістю думки, розуміння і чуття". Це зрозумів Енріко Феррі (1856-1929), який вже стояв ближче до соціологічної школи. Не заперечуючи біологічних факторів злочинності, Феррі зазначив ще телуричні (клімат, географічне середовище) і соціальні фактори, що впливають на злочинність, висунув ідею субститутивів (замінників) покарання - заходів соціального характеру, сформулював кримінально-статистичний закон рівня "кримінальної насиченості" злочинності в кожному даному середовищі у певний момент, випередивши тим самим багато ідей соціологічної школи.

Підкреслюючи реакційність антропологічної школи, слід водночас зазначити, що вона дала поштовх до вивчення особи злочинця, а також стала предтечею нового соціологічного напрямку, що значною мірою вплинуло не лише на розвиток науки кримінального права, але і на кримінальне законодавство кінця XIX-XX століть.

4. Соціологічна школа кримінології

Наприкінці XIX в. в європейській кримінології та кримінально-правової теорії склалося науковий напрям, який традиційно позначають як "соціологічну школу в кримінальному праві". Воно виникло на основі застосування соціологічних методів аналізу юридичної, кримінологічної проблематики. Його основні представники - Ф. Ліст (Німеччина), А. Прінс (Бельгія), Ж. Ван Гамель (Голландія), Г. Тард та А. Лакассань (Франція), Е. Феррі (Італія). Їх зусиллями було розроблено концепцію факторів злочинності, що дозволила розглядати кожний конкретний злочин як результат перехресної взаємодії трьох груп факторів:

індивідуальні фактори (психофізичні при знаки людини - вік, стать і т.д.);

природно-фізичні фактори (вплив географи чеських і кліматичних умов, пори року і т. п.);

соціальні фактори (соціальний статус, жител ві умови, професія злочинця, його причетність до таких негативних явищ, як бродяжництво, алкоголізм, проституція, а також стан економі чеських, політичних та ін відносин в суспільстві). Ве дущая роль у детермінації злочинної поведінки при Знавала за впливом соціальних факторів.

Представники соціологічної школи розробили також концепцію небезпечного стану, що передбачала існування таких ситуацій, потрапляючи в які представники певних категорій людей (наприклад, бродяги, злодії, сутенери, рецидивісти) стають джерелом підвищеної небезпеки для оточуючих. Особистості такого складу повинні виявлятися до того, як вони опиняться в умовах "небезпечного стану"; до них необхідно застосовувати різноманітні превентивні заходи забезпечення соціальної безпеки.

Для соціологічної школи характерний перенесення оціночного акценту з фактора винності злочинця на фактор потенційної небезпеки його особистості для суспільства. Це змушувало її представників висувати вимоги щодо введення додаткових заходів безпеки, посилення покарань тих, хто вчинив особливо тяжкі злочини або продемонстрував схильність до рецидивів. На тлі явного зростання злочинності в європейських державах кінця XIX в. вони пропонували розгорнути систему репресивних засобів, які, на їх думку, могли б призупинити цей ріст. Так, з'явилася пропозиція замінити звичайний інститут суду і практику традиційного судочинства комісіями фахівців-експертів, що складаються з психологів, психіатрів, соціологів, вихователів-пенітенціаріїв,які оцінювали б ступінь соціальної небезпеки підозрюваного і призначали б йому відповідно до поставленим діагнозом відповідний курс примусового соціального вилікування.

Одночасно на загальне обговорення були висунуті проекти створення окремих судів для неповнолітніх, пропозиції щодо застосування покарань у вигляді умовного засудження та введенню практики умовно дострокового звільнення.

Важливу роль у генезі соціології злочинності зіграв найбільший учений-статистик XIX в. Л. А. Кет-ле (1796-1874), який виявив, що статистика стійких числових співвідношень між різноманітними чинниками, супутніми злочинів, дозволяє говорити про останні як про необхідну соціальне явище, що становить обов'язкову приналежність будь-який з розвиваються цивілізацій.

Розроблена Е. Дюркгеймом концепція аномії збагатила соціологічне бачення злочинності можливістю враховувати додатковий ряд причинних факторів, пов'язаних з впливом на людей історично перехідних, кризових станів суспільної системи.

5. Розвиток вітчизняної кримінології та її сучасний стан в Україні

кримінологія злочинність карний соціальний

У дореволюційний період кримінологія в Україні розвивалась як особливий розділ кримінально-правової теорії. Харківський професор М. Чубинський називав її кримінальною політикою. Того часу панували два напрями -- соціологічний (І. Фойницький, Є. Немировський, М. Ісаєв, М. Гернет та ін.) і традиційний нормативістський (М. Таганцев, А. Трайнін). Великого поширення дістали біологічні теорії злочинності (А. Дріль, М. Неклюдов) і психологічні (С. Познишев).

За радянських часів було підсилено позиції соціологічної кримінології. Вийшло друком багато праць з аналізу моральної статистики, особи злочинця тощо як представників старої професури (М. Гернет, С Познишев, А. Трайнін, М. Ісаєв, О. Жижиленко), так і їх учнів (Є. Френкель, Г. Волков, В. Внуков). У великих містах Росії було відкрито кримінологічні кабінети, зокрема в Петрограді (1918 p.), Саратові (1922 р.) і Москві (1923 р.). Аналогічні кримінологічні установи були створені й в Україні. У 1924 р. при Одеському будинку примусових робіт (тюрмі) за участю вчених університету було створено Кабінет з вивчення злочинності й особи злочинця з філіями в Харкові та Києві. Незабаром кабінет став Всеукраїнським, а в 1930 р. перетворився на Всеукраїнський кримінологічний інститут у Харкові. У цей період інтенсивно вивчались соціологія злочинності та її види, особа злочинця, мотивація злочинної поведінки, здійснювалися цікаві дослідження, видавалися збірники наукових статей і монографії -- “Моральна статистика” (М. Гернет, 1922), “Преступность и самоубийство во время войны и после нее” (М. Гернет, 1927), “Юные правонарушители” (В. Куфаев, 1924), “Криминальная психология. Преступные типы” (С. По-знишев, 1926). Всеукраїнський кабінет в Одесі щорічно з 1927 по 1930 рік видавав збірник “Изучение преступности и пенитенциарная практика”. У 1926 р. було видано монографію харківського вченого Г. Волкова “Уголовное право и рефлексология”.

Численні статті узагальнювали психологічні й соціологічні спостереження щодо різних категорій злочинців, професійної, організованої та рецидивної злочинності. У вивченні злочинності того часу брали участь і практичні працівники суду, прокуратури, ОГПУ, НКВС, а також студенти.Для кримінологічних досліджень тієї пори були характерні відносна незалежність від ідеологічних догм і прагнення розібратися не тільки в зовнішніх криміногенних факторах, а й у властивостях особи правопорушника. Широко використовувалися досягнення біології, психіатрії, психології, теорія рефлексів Бехтерева і Павлова. Усе це суперечило диктаторському сталінському режиму й не вписувалося в офіційно визнані ленінські ствердження про корінну причину злочинності й незабаром наслідки далися взнаки. Починаючи з 1929 р. і до середини 30-х років XX ст. українська радянська кримінологія зазнала нищівного розгрому. Приводом стало обвинувачення кримінологів у пропаганді класово ворожої теорії Ч. Ломброзо про природженого злочинця. Кримінологічні кабінети було ліквідовано, а інститути з вивчення злочинності реорганізовано в установи з вивчення кримінальної політики й кримінального права. Кримінологію спіткала доля генетики і кібернетики: її було оголошено “буржуазною квазінаукою”. У післявоєнні роки цьому сприяло також загострення полеміки в біології. Тоді перемогла “лисенковщина” з її теорією про вирішальну роль зовнішнього середовища в роз-витку організму. Ідея щодо пріоритетного впливу середовища утвердилась і в соціальних науках. Кримінологічні дослідження було припинено на тривалий час.

Кримінологічна наука відроджувалася поступово починаючи з XX з'їзду КПРС. У пресі почали з'являтися статті, в яких наголошувалося на необхідності відновлення досліджень злочинності й розробки попереджувальних заходів. У 1957 р. було створено Всесоюзний науково-дослідний інститут (НДІ) криміналістики при Прокуратурі СРСР, а в 1963 р. -- Всесоюзний НДІ з вивчення причин і розробки заходів попередження злочинності при Прокуратурі СРСР. У 1964 р. в юридичних вищих закладах освіти було введено курс кримінології.В Україні кримінологія почала відроджуватися в Київській вищій школі МВС СРСР (нині Національній академії внутрішніх справ України) і значною мірою це було пов'язано з ім'ям професора П. Михайленка. У 1964 р. він у співавторстві з І. Гельфандом написав монографію “Попередження злочинів -- основа боротьби за викорінення злочинності”. Того часу при Київській вищій школі МВС було створено науково-дослідну лабораторію, значну частку серед тематики якої посідали кримінологічні проблеми. Нині на базі цієї лабораторії при Національній академії внутрішніх справ України функціонує НДІ, який вперше опублікував у відкритому виданні кримінальну статистику України з 1972 по 1993 р.

Кафедри кримінології створено в Харківському юридичному інституті (нині Національній юридичній академії ім. Ярослава Мудрого), Національній академії внутрішніх справ України, Одеській юридичній академії. У 1998 р. було створено Кримінологічну асоціацію України, завдання якої полягає в об'єднанні й координації зусиль вчених і практичних працівників щодо розвитку кримінології.

У цьому зв'язку необхідно зазначити також плідну діяльність секції кримінального права та кримінології Інституту держави і права ім. Корецького НАН України, Міжвідомчого науково-дослідного центру при Президентській координаційній раді з боротьби з корупцією та організованою злочинністю й Науково-дослідного інституту вивчення проблем злочинності в Харкові.

Серед важливих напрямів кримінологічних досліджень в Україні останніми роками виокремлюються проблеми організованої та професійної злочинності, економічної злочинності, злочинності неповнолітніх і молоді, питання попередження злочинності, попередження та прогнозування рецидивної злочинності, кримінальної психології. Потреби практики висувають кримінологічну науку на відповідне місце в системі правоохоронних органів.

Размещено на Allbest.ru