Правове регулювання зовнішніх відносин Європейського Союзу

Размещено на http://www.allbest.ru/

Лекція 1. Правове регулювання зовнішніх зносин ЄС

1.1 Основні напрями зовнішньої політики Європейського Союзу

Європейські співтовариства, зовнішня політика і безпека, юстиція та внутрішні справи - це структурні компоненти Європейського Союзу, стовпи (опори), на яких створений і функціонує ЄС. Лісабонський договір скасовує триопорну структуру ЄС, проте залишає пріоритетними сферами співпраці держав-членів ЄС зовнішню політику і безпеку, юстицію та внутрішні справи. Відповідно до ст. 1 Договору про Європейський Союз “Союз заміняє Європейську Спільноту та є її правонаступником”.

ЄС здійснює функції по керуванню громадським життям не тільки на своїй території (внутрішні функції), але і на міжнародній арені (зовнішні функції). Як єдиний представник всіх країн і народів, об'єднаних у ЄС, він взаємодіє з іншими державами, що не входять у ЄС («третіми країнами»), а також з міжнародними організаціями - тобто є самостійним учасником міжнародних відносин.

Міжнародні відносини ЄС - це відносини, що зв'язують ЄС з іншими країнами і міжнародними організаціями. Вони утворюють самостійну групу суспільних відносин, у рамках яких ЄС розробляє і проводить свою зовнішню політику.

Договір про функціонування ЄС (частина 5) передбачає наступні напрямки зовнішньої діяльності Союзу:

1. “спільна торгівельна політика”;

2. “співпраця з третіми країнами та гуманітарна допомога”;

3. “економічна, фінансова та технічна співпраця з третіми країнами”;

4. “гуманітарна допомога”.

Мета зовнішньої політики ЄС (ст. 3 Договору про ЄС):

· підтримання миру, вартостей ЄС та добробуту народів Європи;

· Союз пропонує своїм громадянам простір свободи, безпеки та правосуддя без внутрішніх кордонів, де забезпечено вільне переміщення осіб і водночас належні заходи щодо контролю на зовнішніх кордонах, притулку, імміґрації, запобігання злочинності та боротьба з нею.

Практичні заходи, що застосовуються ЄС у сфері міжнародних відносин, в залежності від того, реалізує він їх самостійно чи в співробітництві з іншими суб'єктами міжнародного права, поділяються на дві категорії -- односторонні і спільні.

До числа односторонніх заходів ЄС у сфері міжнародних відносин відносяться:

а) видання нормативних актів;

б) заходи заохочувального характеру;

в) економічні санкції.

До числа спільних заходів ЄС на міжнародній арені, тобто таких, які грунтуються на двосторонній чи багатосторонній основі, відносяться:

а) укладання міжнародних договорів;

б) участь у міжнародних конференціях;

в) членство в міжнародних організаціях;

г) дипломатичні відносини з зарубіжними країнами (представництва ЄС відкриті в столицях більш ніж 100 держав, в тому числі і в Україні).

1.2 Компетенція Європейського Союзу в сфері спільної зовнішньої політики та безпеки (СЗПБ)

Джерелом компетенції Європейського Союзу в сфері СЗПБ служить розділ V Договору про Європейський Союз “Загальні положення про зовнішню діяльність Союзу і окремі положення про спільну зовнішню та безпекову політику”.

Згідно зі ст. 24 (колишня стаття 11) Договору про Європейський Союз “компетенція Союзу в сфері спільної зовнішньої та безпекової політики охоплює всі сфери зовнішньої політики та всі питання безпеки Союзу, зокрема поступове формування спільної оборонної політики, що, можливо, призведе до спільної оборони. Спільна зовнішня та безпекова політика підлягає особливим правилам і процедурам. Цю політику визначають та здійснюють Європейська Рада та Рада, діючи одностайно, хіба що Договори передбачають інакше. Така політика не передбачає ухвалення законодавчих актів. Спільну зовнішню та безпекову політику реалізує Високий представник Союзу з питань зовнішньої та безпекової політики та держави-члени гідно з Договорами. Особливу роль Європейського Парламенту і Комісії в цій сфері визначають Договори.

Відповідно до ст. 25 (колишня стаття 12) Договору про ЄС “Союз провадить спільну зовнішню та безпекову політику через:

· визначання принципів та головних настанов спільної зовнішньої та безпекової політики;

· виробляння спільних стратегій, ухвалювання спільних дій та спільних позицій;

· зміцнювання систематичної співпраці держав-членів у провадженні політики.

Спільна стратегія - новий правовий акт у сфері СЗПБ, який Європейський Союз уповноважений видавати після вступу в силу Амстердамського договору, з 1 травня 1999 р. За своїм змістом загальна стратегія являє собою документ, у якому визначається план дій ЄС у відношенні конкретних країн чи регіонів планети. У тексті загальних стратегій визначаються цілі політики Союзу у відношенні конкретної країни чи регіону і кошти, що підлягають наданню Союзом чи окремими державами-членами.

Правовою формою, за допомогою якої виражається офіційна точка зору Європейського Союзу по конкретних зовнішньополітичних проблемах, служить «спільна позиція». На відміну від розглянутих вище спільних стратегій спільна позиція носить вузько спеціальний характер, спрямована на вирішення конкретних задач зовнішньої політики. Наприклад, «Спільна позиція стосовно Афганістану» від 22 січня 2001 р. не тільки містить негативну оцінку Союзом збройного конфлікту в цій країні, але і встановлює зобов'язання, що добровільно приймає на себе Союз («підтримувати і сприяти діяльності спеціальної місії ООН в Афганістані», «продовжити постачання гуманітарної допомоги в Афганістан» тощо). Отже, спільна позиція - це документ, у якому визначається офіційне ставлення Європейського Союзу до зовнішньополітичних проблем.

ЄС у сфері спільної зовнішньої політики і політики безпеки уповноважений не тільки створювати програми і висловлювати свої погляди, але і починати реальні дії практичного характеру. Правовим актом, на підставі якого здійснюються подібні дії, служить «спільна акція». «Спільні акції відносяться до визначених ситуацій, у яких необхідні оперативні дії Союзу. Вони встановлюють свої цілі, сферу застосування коштів, що повинні бути передані в розпорядження Союзу, умови щодо способу їх реалізації і, при необхідності, термін дії». Отже, спільна акція - це документ, на підставі якого ЄС здійснює оперативні дії на міжнародній арені. Наприклад, у формі спільних акцій приймаються рішення про присутність спостерігачів на виборах в іноземних державах, призначення спеціальних представників Європейського Союзу за кордоном.

1.3 Формування спільної оборонної політики в ЄС

Спроби створення «загальної оборони» європейських країн проти «загального ворога» ідуть коренями в далеке середньовіччя. Перші проекти в рамках європейської ідеї були планами встановлення військово-політичного союзу (спрямованого в той час, головним чином, проти Османської імперії ).

У практичну площину ці починання переходять у XX ст. Підписання Брюссельського пакту 1948 р., а потім Північноатлантичного договору, що заснував НАТО у 1949 р. поклало початок системі колективної безпеки, спрямованої, головним чином, проти очікуваної «агресії» Радянського Союзу.

Система колективної безпеки припускає, що агресія проти однієї країни військового блоку de jure визнається агресією проти всіх країн-учасниць. Відповідно потерпілій державі повинна надаватися вся необхідна допомога, у тому числі з боку збройних сил союзників. Колективна безпека, як видно, не означає справді «загальної оборони», тому що не веде до створення єдиної армії і навіть загальних органів військового керування.

Першим реальним кроком у напрямку створення дійсно «загальної оборони» західноєвропейських країн послужив план Плевена. Автором цієї ідеї, так само як і плану створення ЄСВС (план Шумана) був Ж. Монне, а оголосив її у своєму виступі 24 жовтня 1950 р. у Парламенті Франції прем'єр-міністр цієї країни Рене Плевен (звідси і назва). Суть ініціативи -- «створення з метою загальної оборони європейської армії, підлеглої політичним інститутам єдиної Європи».

Відповідно до плану Плевена в Парижі 27 травня 1952 р. був підписаний Договір про створення Європейського оборонного співтовариства (ЄОС). Учасниками договору стали ті ж шість країн, що роком раніш уклали Договір про ЄСВС. На відміну від останнього Договір про ЄОС у силу не вступив, тому що не був ратифікований самою Францією (інші п'ять країн зробили це).

У 1954 р. шляхом перегляду Брюссельського пакту 1948 р. була заснована організація Західноєвропейський союз (ЗЄС), до складу якої ввійшла лише частина держав -- членів Європейських співтовариств. Реального впливу й авторитету ця організація не мала. Вона займалася головним чином питаннями удосконалення військової техніки і плануванням, а політичні питання зважувалися на рівні окремих держав чи у рамках НАТО.

Відродження інтересу до створення «суто європейської» оборони, незалежної від США, відбулося наприкінці 80-х рр. XX в. - у період закінчення холодної війни і руйнування «залізної завіси». Відповідні ініціативи одержали закріплення в Маастрихтському договорі, що заснував Європейський Союз.

Договір про ЄС не виключає функціонування військових структур НАТО і членства держав-членів у цій організації. Оборонна політика ЄС повинна бути сумісна з діяльністю НАТО. З іншого боку, не передбачається ніякого контролю НАТО за військовими структурами Союзу.

Формування загальної оборонної політики і, тим більше, створення спільних збройних сил Європейського Союзу - тривалий процес, особливо якщо взяти до уваги відсутність на сьогоднішній день явної військової загрози для країн Союзу. У цьому зв'язку першим конкретним кроком у даному напрямку стає створення не оборонних структур, а військового контингенту, що буде брати участь у миротворчих операціях на території інших країн і регіонів планети - Сил швидкого реагування Союзу.

Політичне рішення про створення Сил швидкого реагування Союзу було прийнято на засіданні Європейської ради в Хельсінкі в 1999 р. і підтверджено за підсумками його сесії в Ніцці 11 грудня 2000 р. Згідно з цими рішеннями в рамках Європейського Союзу створюється спільний військовий контингент - Сили швидкого реагування - первісною чисельністю 50-60 тисяч чоловік, що може бути збільшена до 100 тисяч. Призначення даного контингенту - участь у воєнних операціях з вирішення міжнародних конфліктів (наприклад, конфлікти в колишній Югославії).

Формування Сил швидкого реагування здійснюється державами-членами шляхом надання як персоналу, так і військової техніки (терміном мінімум на 1 рік) - зокрема, 400 військових літаків і 100 військових кораблів (даний процес завершився у 2003 р.).

Спочатку намічалося, що для керування військовим контингентом (так само як і з інших питань оборонної політики) буде здійснювати Західноєвропейський союз (ЗЄС). Він повинен був стати своєрідним депозитарієм загальної оборонної політики Європейського Союзу шляхом розробки і надання йому необхідних документів, військових фахівців, консультацій, а також виконання рішень Союзу військової спрямованості. Однак від цих планів у кінцевому рахунку відмовилися -- почасти тому, що в ЗЄС входять не всі держави-члени Європейського Союзу, а тільки 10 з них. У цьому зв'язку Ніццький договір 2001 р. виключив з Договору про ЄС відсилання до ЗЄС як «агента» Союзу у військовій сфері.

Після підписання та вступу в силу Лісабонського договору наявною стала зміна конкретних пріоритетних цілей Спільної зовнішньої та безпекової політики Європейського Союзу. Лісабонський договір закріпив ряд нових вимог, які стали ключовим юридичним підґрунтям для Європейської політики оборони та безпеки (ESDP). При цьому найбільш істотною вимогою стало дотримання принципу колективної оборони в межах ЄС, який є зобов'язуючим для всіх країн-членів ЄС. Вимога щодо принципу колективної оборони в межах ЄС, не дивлячись на закріплене в тексті Договору розмежування зобов'язань в сфері колективної оборони для тих держав, які є членами НАТО та ЄС одночасно, викликала серйозне занепокоєння в США та чергову напруженість у трансатлантичних відносинах в цілому через можливу підміну завдань Альянсу, дублювання оборонних та безпекових функцій НАТО. Європейська політика в сфері безпеки та оборони може та повинна доповнювати дії НАТО, уникаючи дублювання та надмірної, або, більше того, небезпечної конкуренції.

1.4 Інституційна структура спільної зовнішньої та безпекової політики

Відповідно до Лісабонського договору внутрішній розподіл повноважень між ключовими посадовцями ЄС у відносинах з третіми країнами здійснюватиметься таким чином: Президент Європейської Ради матиме статус, що відповідатиме статусу глави держави, тоді як статус Президента ЄК відповідатиме статусу глави уряду. Рівень Високого представника з питань зовнішньої політики та безпеки відповідатиме рівню міністра закордонних справ і віце-прем'єр-міністра.

Крім того, згідно із положеннями договору та внутрішніми домовленостями, Президент Європейської Ради представлятиме ЄС на міжнародному рівні у питаннях, що належать до сфери Спільної зовнішньої і безпекової політики, Президент Європейської Комісії у питаннях, якими до набуття чинності Лісабонським договором опікувалися Європейські Співтовариства, зазначені високопосадовці спільно - у питаннях, що належать до сфери юстиції та безпеки.

Створюється Європейська служба зовнішньої діяльності, яка має забезпечити повномасштабну імплементацію мандата Високого представника ЄС з питань зовнішніх справ та політики безпеки. При цьому, для забезпечення послідовності та кращої координації зовнішньої діяльності Євросоюзу, Служба надаватиме сприяння Президенту Європейської Ради та Президенту і членам Європейської Комісії у взаємодії із країнами-членами.

Початок діяльності Служби здійснюватиметься кількома етапами:

перший - триватиме від набуття чинності Лісабонським договором до ухвалення Радою рішення щодо організації і функціонування Служби. Високий представник має подати відповідні пропозиції з тим, щоб вони були ухвалені не пізніше кінця квітня 2010 р.;

другий - триватиме від ухвалення рішення Ради до набуття повномасштабної потужності Служби.

Перший звіт щодо роботи Служби планується оприлюднити у 2012 р. Перегляд роботи Служби відбудеться орієнтовно у 2014 р.

Важливою новацією Лісабонської угоди у контексті створення Служби стало підпорядкування цьому органу колишніх делегацій Європейської Комісії, які, з моменту набуття чинності новим договором перетворилися на Делегації ЄС - повноцінні дипломатичні представництва, що діють від імені Європейського Союзу.

В ст. 26 (колишня стаття 13) Договору про ЄС зазначено, що Європейська Рада визначає стратегічні інтереси Союзу, його цілі та загальні настанови у сфері спільної зовнішньої та безпекової політики, зокрема питання, пов'язані з обороною. Європейська Рада ухвалює потрібні рішення. Якщо цього вимагає розвиток міжнародних подій, Голова Європейської Ради скликає надзвичайне засідання Європейської Ради, щоб визначити стратегічні напрями політики Союзу з огляду на такий розвиток подій.

Рада формує спільну зовнішню та безпекову політику та ухвалює рішення потрібні, щоб визначати та реалізовувати цю політику на підставі загальних настанов та стратегічних напрямів, що їх визначає Європейська Рада.

Рада та Високий представник Союзу з питань зовнішньої та безпекової політики забезпечують єдність, узгодженість та ефективність дій Союзу.

Спільну зовнішню та безпекову політику реалізують Високий представник та держави-члени, використовуючи національні та союзні ресурси.

Відповідно до ст. 36 (колишня стаття 21) Договору про ЄС Високому представникові Союзу з питань зовнішньої та безпекової політики належить провадити регулярні консультації з Європейським Парламентом щодо головних аспектів та базових напрямів спільної зовнішньої та безпекової політики та спільної безпекової та оборонної політики, а також інформувати Європейський Парламент про поступ тих політик. Високий представник забезпечує належне врахування думки Європейського Парламенту. До інформування Європейського Парламенту можна залучати спеціальних представників. Європейський Парламент може ставити питання Раді та Високому представникові чи давати їм свої рекомендації. Двічі на рік Парламент провадить дебати про поступ у виконанні спільної зовнішньої та безпекової політики, зокрема безпекової та оборонної політики.

Відповідно до ст. 38 (колишня стаття 25) Договору про ЄС Комітет з питань політики і безпеки, відстежує міжнародну ситуацію у сферах, що їх охоплює спільна зовнішня та безпекова політика, й сприяє визначанню політик через видавання висновків Раді на її вимогу, вимогу Високого представника Союзу з питань зовнішньої та безпекової політики чи з власної ініціативи. Комітет також відстежує впровадження погоджених політик без порушення повноважень Високого представника.

Комітет з питань політики і безпеки під орудою Ради та Високого представника здійснює політичний контроль і стратегічне керування операціями з урегулювання криз.

Рада може вповноважити Комітет на цілі та на час проведення операції з урегулювання криз, що їх вона визначила, вживати належних заходів політичного контролю та стратегічного керування операцією.

В ст. 42 (колишня стаття 17) Договору про ЄС зазначено, що аби визначати операційні потреби, підтримувати заходи, спрямовані на задоволення цих потреб, сприяти окреслюванню та, в разі потреби, здійснюванню будь-якого заходу, що потрібний аби зміцнювати промислову та технологічну базу оборонного сектора, брати участь у формуванні європейської політики в сфері військового потенціалу та озброєння та допомагати Раді оцінювати рівень вдосконалення військового потенціалу, створено Аґенцію з питань розвитку оборонного потенціалу, досліджень, закупівель та озброєння (Європейська оборонна аґенція).

Відповідно до статті 45 Договору про ЄС Європейська оборонна аґенція, під керуванням Ради, виконує наступні завдання:

а) допомагати визначати цілі у сфері військового потенціалу держав-членів та оцінювати дотримання зобов'язань щодо цього потенціалу, що їх взяли держави-члени;

b) сприяти гармонізації операційних потреб та запроваджуванню ефективних і сумісних методів постачання;

с) пропонувати багатосторонні проекти, спрямовані на досягнення цілей у сфері військового потенціалу; забезпечувати координацію програм, що їх здійснюють держави-члени, та керувати особливими програмами співпраці;

d) підтримувати дослідження оборонних технологій, координувати і планувати спільну дослідницьку діяльність та вивчання технічних рішень, що задовольняють майбутні операційні потреби;

е) допомагати визначати і, в разі потреби, виконувати будь-які доцільні заходи, щоб зміцнити промислову та технічну базу оборонного сектора й підвищити ефективність військових видатків.

Європейська оборонна агенція є відкритою всім державам-членам, що бажають брати участь у її діяльності. Рада кваліфікованою більшістю ухвалює рішення, що визначає правовий статус, місце перебування та правила функціювання Агенції. У цьому рішенні належить зважати на рівень ефективної участі в діяльності Агенції. У рамках Агенції належить створити окремі групи, що об'єднують держави-члени, залучені до спільних проектів. Агенції належить виконувати свої завдання, підтримуючи, в разі потреби, зв'язок з Комісією.



Лекція 2. Співробітництво в сфері юстиції та внутрішніх справ ЄС

2.1 Спільна політика в сфері юстиції, судочинства та внутрішніх справ

Спочатку, відповідно до Маастрихтським договору 1992 р. Європейський Союз у рамках третьої опори “співробітництво поліцій і судових органів у кримінально-правовій сфері” був позбавлений серйозних повноважень (що і виправдувало назву опори -- «співробітництво»). На відміну від першої опори (Європейські співтовариства), інститути Союзу не мали права видавати нормативні акти з питань боротьби зі злочинністю. Їх діяльність зводилася до координації і сприяння зусиллям держав-членів у цій сфері, а також до розробки конвенцій, що пропонувалися країнам для ратифікації. Третя опора, як і СЗПБ, була вилучена з-під юрисдикції судових органів Європейського Союзу.

Такого роду підхід до визначення компетенції Союзу (з акцентом на міжурядове співробітництво) довів свою неефективність. Він не дозволяв оперативно приймати необхідні заходи для боротьби зі злочинністю, багато важливих ініціатив (включаючи проекти конвенцій) так і залишилися на папері.

Ситуація почала змінюватися з вступом у силу Амстердамського договору. Зокрема, Європейський Союз одержав право видавати нормативні акти (рамкові рішення) з питань кримінального права і процесу, а третя опора була включена в сферу юрисдикції Суду Європейських співтовариств.

Подібно до розглянутої вище спільної зовнішньої політики і політики безпеки, співробітництво в сфері юстиції та внутрішніх справ виступає у якості пріоритетної сфери діяльності Європейського Союзу.

Джерелом компетенції Європейського Союзу в сфері юстиції та внутрішніх справ служить розділ V “Простір свободи, безпеки та правосуддя” Договору про функціонування ЄС (до Лісабонського договору розділ VI «Положення про співробітництво поліцій і судових органів у кримінально-правовій сфері» Договору про ЄС).

Основні напрями діяльності Союзу і його держав-членів у рамках простору свободи, безпеки та правосуддя (ПСБП):

· політика щодо прикордонного контролю, притулку та імміграції;

· судова співпраця в цивільних справах;

· судова співпраця в кримінальних справах;

· поліційна співпраця.

Основні повноваження Європейського Союзу в рамках ПСБП й акти, які приймаються в цій сфері:

· прийняття спільних позицій;

· розробка конвенцій між державами-членами;

· законодавчі і розпорядницькі повноваження;

· юрисдикційні повноваження;

· координація і сприяння діяльності правоохоронних служб держав-членів;

· укладення міжнародних договорів.

Насьогодні, коли злочинність усередині Європейського Союзу багато в чому набула «транснаціонального» характеру, боротьба з нею має потребу в координації з єдиного центру. З цією метою в рамках організаційного механізму Європейського Союзу створюються дві спеціальні установи. Перша - Європейське поліцейське відомство (Европол) - координує і сприяє роботі поліцейських служб держав-членів, насамперед у сфері інформаційного обміну. В даний час планується розширення повноважень Европолу. Друга установа, створення якої передбачає Ніццький договір, називається Евроюст. Згідно з доданою до Ніццького договору спеціальною декларацією до складу Евроюсту включено «прокурорів, магістратів і посадових осіб поліції з рівнозначною компетенцією, відряджених з кожної держави-члена». Завдання Евроюсту -- «сприяти належній координації діяльності національних органів, уповноважених здійснювати кримінальне переслідування, і надавати допомогу в розслідуванні справ, пов'язаних з організованою злочинністю». Політичне рішення про створення Евроюсту було прийнято ще в 1999 р.

2.2 Співробітництво у боротьбі із злочинністю: шахрайством, розповсюдженням наркотичних речовин та психотропних засобів та ін

Предмет кримінальної політики Європейського Союзу утворюють питання боротьби зі злочинністю, включаючи діяльність по запобіганню, розслідуванню, притягненню до відповідальності і виконанню покарань за кримінальні злочини. Цілком природно, що головним об'єктом спільних зусиль виступає боротьба з «транснаціональною» злочинністю, що одержала додатковий імпульс у зв'язку з відкриттям кордонів і скасуванням бар'єрів щодо переміщення осіб в рамках спільного ринку ЄС, а потім Шенгенського простору.

Як пріоритетна задача ПСБП в Договорі про Європейський Союз зазначена боротьба з тяжкими й особливо тяжкими злочинами, що становлять загрозу для всіх держав - членів Союзу: тероризм; торгівля людьми; злочини проти дітей; торгівля наркотиками; торгівля зброєю; корупція; шахрайство.

Стосовно тероризму і наркоторгівлі, що дорівнює організованій злочинності, Договір про Європейський Союз спеціально передбачає встановлення на рівні Союзу мінімальних стандартів, що визначають ознаки складів відповідних злочинів і покарань за них.

Комплекс зусиль, що здійснюються в Союзі національними і наднаціональними органами, повинен забезпечити громадянам підвищений рівень захисту в рамках свободи, безпеки і правосуддя.

Відповідно до статті 82 (колишня стаття 31) Договору про ЄС судову співпрацю в кримінальних справах у Союзі належить ґрунтувати на принципі взаємного визнання вироків та судових рішень, вона має включати зближення законів та підзаконних актів держав-членів у визначених сферах.

Європейському Парламентові та Раді належить ухвалювати заходи, щоб:

а) закласти правила та процедури та забезпечити визнання в усьому Союзі всіх форм вироків та судових рішень;

b) запобігати та врегульовувати юрисдикційні конфлікти між державами-членами;

c) сприяти навчанню суддів та судового персоналу;

d) полегшити співпрацю судових чи рівнозначних їм органів держав-членів у провадженні в кримінальних справах та у виконанні рішень.

Європейський Парламент та Рада через ухвалення директив можуть запроваджувати мінімальні правила, наскільки це потрібно, щоб спростити взаємне визнання вироків та судових рішень та поліційну і судову співпрацю в кримінальних справах транскордонного характеру. Таким правилам належить враховувати відмінності між правовими системами та традиціями держав-членів. Такі правила мають охоплювати:

а) взаємну прийнятність доказів між державами-членами;

b) права осіб у кримінальному процесі;

c) права жертв кримінального злочину;

d) будь-які інші особливі аспекти кримінального провадження, що їх Рада заздалегідь визначила своїм рішенням; ухвалюючи таке рішення, Раді належить діяти одностайно після отримання згоди Європейського Парламенту.

Відповідно до статті 83 (колишня стаття 31) Договору про ЄС Європейський Парламент та Рада можуть, діючи через ухвалення директив, запроваджувати мінімальні правила щодо означення кримінальних злочинів та санкцій у сфері особливо тяжкої злочинності транскордонного характеру, що випливає з природи чи наслідків таких злочинів чи з особливої потреби боротися проти них на спільних засадах. Це такі сфери злочинності: тероризм, торгівля людьми та сексуальна експлуатація жінок і дітей, незаконна торгівля наркотиками, незаконна торгівля зброєю, відмивання грошей, корупція, підробляння платіжних засобів, комп'ютерна злочинність та організована злочинність. З огляду на розвиток злочинності, Рада може ухвалити рішення, що визначає інші сфери злочинності, їй належить діяти одностайно після отримання згоди Європейського Парламенту.

Відповідно до статті 84 Договору про ЄС Європейський Парламент та Рада можуть запроваджувати заходи, що сприяють та підтримують діяльність держав-членів у сфері запобігання злочинності та підтримують цю діяльність, за винятком будь-якої гармонізації законів та підзаконних актів держав-членів.

Відповідно до статті 85 (колишня стаття 31) Договору про ЄС завданням Євроюсту є підтримувати й зміцнювати координацію та співпрацю національних органів слідства та обвинувачення щодо тяжкої злочинності, що впливає на дві держави-члени чи більше, чи за потреби переслідування на спільній підставі; він працює спираючись на операції, що їх здійснюють органи держав-членів та Європол, та на інформації, яку вони надають. В зв'язку з цим Європейському Парламентові та Раді, діючи через ухвалення регламентів належить визначити структуру Євроюсту, порядок його роботи, сфери діяльності та завдання. Ці завдання можуть охоплювати:

а) ініціювання кримінальних розслідувань, що їх провадять компетентні національні органи, особливо щодо злочинів проти фінансових інтересів Союзу, а також пропонування ініціювати переслідування;

b) координацію слідства та переслідування, зазначених у пункті а;

с) зміцнення судової співпраці, зокрема через розв'язування конфліктів юрисдикцій та через близьку співпрацю з Європейською судовою мережею.

Ці регламенти також мають визначити механізм залучення Європейського Парламенту та національних парламентів держав-членів до оцінювання діяльності Євроюсту. В переслідуваннях, формальні дії судового провадження належить виконувати компетентним національним посадовим особам.

Відповідно до статті 86 Договору про ЄС, щоб боротися проти злочинів, які завдають шкоди фінансовим інтересам Союзу, Рада може заснувати Європейську прокуратуру на базі Євроюсту.

Європейська прокуратура - в разі потреби, у взаємодії з Європолом - відповідає за розслідування злочинів проти фінансових інтересів Союзу, а також за переслідування безпосередніх виконавців злочину та їхніх спільників та передання справи до суду. Їй належить виконувати щодо таких злочинів функції обвинувачення в компетентних судах держав-членів.

Європейська Рада може одночасно чи згодом ухвалити рішення про поширення повноважень Європейської прокуратури на боротьбу проти тяжкої злочинності транскордонного характеру. Європейській Раді належить діяти одностайно після отримання згоди Європейського Парламенту та після консультацій з Комісією.

Таким чином, «спільна діяльність в галузі співробітництва поліції» розділяється на чотири складові, але може охоплювати й інші сфери (перелік не є вичерпним): європейський юстиція кримінальний інтеграційний

а) оперативно-розшукова діяльність -- «оперативне співробітництво» поліцейських, митних органів і інших «спеціальних каральних служб» держав-членів у сфері запобігання, виявлення і розслідування карних злочинів;

б) інформаційна діяльність -- «збір, збереження, обробка, аналіз і обмін відповідною інформацією», насамперед, через Европол;

в) підготовка кадрів і криміналістичне забезпечення -- «співробітництво і спільні ініціативи в сфері навчання, обміну офіцерами через зв'язок, використання устаткування і криміналістичних досліджень»;

г) удосконалення криміналістичних методів розслідувань злочинів -- «спільна оцінка спеціальних методів розслідування в галузі розкриття серйозних форм організованої злочинності».



2.3 Правова допомога у кримінальних справах. Основні положення Європейської конвенції про екстрадицію 1957 р

Екстрадиція - видача особи від однієї держави іншому для слідства й суду; можлива відповідно до міжнародним договором чи ні нього, але з допускається видача осіб, яких у політичних злочинах.

13 грудня 1957 р. у Парижі була прийнята Європейська конвенція про екстрадицію. В статті 1 даної Конвенції було зазначено, що Договірні Сторони зобов'язуються видавати одна одній, з урахуванням положень та умов, викладених в цій Конвенції, всіх осіб, які переслідуються компетентними органами запитуючої Сторони за вчинення правопорушення або які розшукуються зазначеними органами з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою. У 1975 р. В Страсбурзі було прийнято Додатковий протокол до цієї конвенції, який уточнив низка запитань. У 1978 р., також у Страсбурзі, було прийнято Другий Додатковий протокол до тієї ж Конвенції. Європейська рада прагне зблизити розуміння проблеми екстрадиції між європейськими державами. Держави-члени ЄС підписали низку міжнародних договорів, у яких закріпили положення, що регулюють видачу злочинців. Наприклад, Угоду про передачу осіб, що скоїли злочини (Брюссель, 1987 р.) та Конвенцію про співробітництво у боротьбі з міжнародними злочинами (Брюссель, 1991) тощо.



Лекція 3. Організаційно-правові засади співробітництва України та ЄС

3.1 Україна в інтеграційних процесах глобального та регіонального характеру. Розвиток взаємовідносин України та ЄС

Питання європейського вибору України постало одночасно з відновленням її незалежності. Проголошуючи курс на європейську інтеграцію, в Україні виходили з того, що наша держава культурно, історично, географічно завжди належала, належить і буде належати до Європи. Тому має йтися не про входження нашої держави до Європи, а про її цивілізаційне повернення до Європи, у спільний економічний, політичний та безпековий простір.

Законодавчою основою відносин України і ЄС є:

1. Угода про партнерство і співробітництво (УПС), підписана в 1994 р., набула чинності в березні 1998 р.

2. Спільна стратегія ЄС щодо України, котра була ухвалена в грудні 1999 р. в Хельсінкі Європейською Радою як розуміння того, що існує потреба у більш тісних зв'язках між ЄС та конкретними країнами-партнерами;

3. План дій ЄС-Україна (ПД) в рамках європейської політики добросусідства, офіційно схвалений 21 лютого 2005 р. на засіданні Ради з питань співпраці між Україною та ЄС.

Фактично, укладення зазначеного документа означає продовження діалогу між Україною та ЄС, що здійснювався у форматі Угоди про партнерство і співробітництво. Результатом такого діалогу має стати лібералізація торговельних відносин з Україною, а також поширення на неї в перспективі принципу чотирьох свобод (вільний рух товарів, послуг, капіталу та робочої сили), який діє у відносинах між членами ЄС.

Важливе значення для розширення правової бази співпраці між Україною та Євросоюзом мав саміт, який відбувся у Києві 1 грудня 2005 р. Було підписано три документи, а саме:

· угоду між Україною та ЄС про повітряне сполучення, яка надає дозвіл європейським авіалініям здійснювати будь-які рейси між країнами ЄС і Україною, що фактично створює єдиний ринок авіаперевезень;

· угоду про систему Талілео", що поглиблює співробітництво в рамках програми супутникової навігації України та ЄС. Україна - одна з восьми країн із космічними програмами і технологіями, та третя держава, що підписала Угоду з ЄС після Китаю та Ізраїлю;

· Меморандум про порозуміння щодо співпраці в енергетичній сфері.

Але основним стало прийняття важливого політичного рішення про надання Україні статусу країни з ринковою економікою. 21 грудня Рада міністрів ЄС у Брюсселі офіційно підтвердила це рішення. У спільній заяві за результатами саміту було відзначено значний прогрес у виконанні Україною ПД, тверду відданість демократії, верховенству права, повазі до прав людини.

У жовтні 2006 р. відбувся саміт Україна-ЄС у Хельсінкі. Парафовано:

1) Угоду про спрощений візовий режим;

2) Угоду про реадмісію, що дозволило спростити візовий режим.

Наступні кроки України у сфері європейської інтеграції продиктовані передусім національними інтересами, це:

· створення зони вільної торгівлі з ЄС (станом на 2012 р. «Угоду про зону вiльної торгiвлi з ЄС» парафовано, проводяться переговори про її ратифiкацiю);

· укладення Європейської угоди про асоціацію (станом на 2012 р. продовжується переговорний процес між Україною та ЄС щодо угоди про асоціацію);

· після виконання Копенгагенських критеріїв вступу до ЄС - набуття повноправного членства в ЄС.



3.2 Угода про партнерство та співробітництво між ЄС та Україною, її характеристика

Правові засади співпраці між Україною та ЄС визначаються, насамперед, Угодою про партнерство і співробітництво, укладеною 14 червня 1994 р. (УПС), та міжнародними угодами між державами-членами ЄС та Україною, які стали засобом імплементації положень УПС, а також актами інституцій ЄС. Її цілями є: а) розвиток тісних політичних відносин шляхом постійного діалогу з політичних питань; б) сприяння торгівлі та інвестиціям і гармонійним економічним взаєминам; в) забезпечення основ для взаємовигідного економічного, соціального, фінансового, науково-технічного та культурного співробітництва; г) підтримка України в її зусиллях зміцнювати демократію та повністю завершити перехід до ринкової економіки. УПСМ було укладено на 10 років з можливістю її автоматичного продовження за відсутності заперечень сторін. Проте можливо вона буде замінена «посиленою» угодою в рамках Європейської політики сусідства, започаткованої в 2004 р.

УПС відноситься до рамкових угод, оскільки імплементація багатьох її положень повинна здійснюватися шляхом укладання інших міжнародних угод сторонами, зокрема, в рамках виключної компетенції ЄС уклав Угоду між урядом України та Європейським Співтовариством про торгівлю деякими сталеливарними виробами від 29 липня 2005 р. та оновлену Угоду між Україною та Європейським Співтовариством про торгівлю текстильною продукцією в редакції від 9 березня 2005 р.

Частина положень УПС може бути реалізована не лише шляхом укладення відповідних угод з ЄС, але й безпосередньо з самими державами в рамках спільної компетенції. Це, зокрема, стосується ст. 23 (торгівля ядерними матеріалами), ст. 25 (координація соціального забезпечення), ст. 30 (умови, що впливають на створення та діяльність компаній), ст. 31 (діяльність судноплавних агентств щодо надання послуг), ст. 40, ст. 46 (оподаткування), ст. 58, ст.62.

Згідно з УПС серцевиною партнерства України між Україною та ЄС залишаються торгівельні відносини. Однак УПС не надає Україні жодних преференцій у цій галузі. У той же час виконання її положень надасть Україні можливість увійти в світову економіку та поглибити процес співробітництва з ЄС (зокрема, створити зону вільної торгівлі (ст. 4)). Включення ж до УПС положень ГАТТ, орієнтація при створенні режиму захисту прав на інтелектуальну власність на ТРІПС, а при регулюванні послуг - на ГАТС, сприяли входженню України до СОТ.

Відповідно до УПС сферами гармонізації українського законодавства з правом ЄС є захист прав на інтелектуальну власність, митна справа, право компаній, банківська справа, бухгалтерський облік компаній, податки, охорона праці, фінансові послуги, правила конкуренції, державні закупівлі, охорона навколишнього середовища, захист прав споживачів, ядерна енергія, транспорт, відмивання грошей, сільське господарство та ін.

З боку ЄС передбачено надання технічної допомоги з метою здійснення заходів щодо гармонізації. Така допомога повинна включати обмін експертами, завчасне надання інформації стосовно законодавства ЄС, організацію семінарів, професійну підготовку, допомогу у здійсненні перекладів законодавства ЄС у відповідних секторах, розробку необхідних документів.

3.3 Організаційні та інституційні засади співробітництва України та ЄС. Підрозділи виконавчих органів влади відповідальні за європейський напрямок інтеграції

Підрозділи виконавчих органів влади відповідальні за європейський напрямок інтеграції УПС передбачає створення органів співробітництва сторін на паритетних засадах. До них відносяться насамперед Рада з питань співробітництва, Комітет з питань співробітництва та Комітет з парламентського співробітництва.

На чолі інституційної структури знаходиться Рада з питань співробітництва. До неї входять члени Ради ЄС та Комісії ЄС, з одного боку, та члени уряду України - з іншого. Свої засідання вона проводить раз у рік. Представники сторін головують по черзі у Раді (ст. 86).

В межах своїх повноважень Рада з питань співробітництва стежить за належним виконанням УПС, розглядає найбільш значні питання співпраці, що виникають в рамках угоди, забезпечує політичний діалог між сторонами, вирішує суперечки щодо імплементації УПС, ухвалює постанови (ст.ст. 7, 85, 96). Рада з питань співробітництва може створювати допоміжні органи (ст. 88). На цих засадах вже створені підкомітети та робочі групи з правом ухвалення рекомендацій. Основними актами, які приймає Рада з питань співробітництва, є рекомендації, які не мають обов'язкової сили для сторін. На практиці, це може призводити до сповільнення процесів поглиблення співпраці між Україною та ЄС.

Комітет з питань співробітництва, який працює на рівні представників Ради ЄС, Комісії ЄС та вищих урядових службовців, є постійно діючим допоміжним органом Ради. Він організовує засідання Ради та забезпечує безперервність її роботи між засіданнями. Українська частина Комітету є підпорядкованою та підзвітною прем'єр-міністрові України

Співпраця сторін здійснюється також на парламентському рівні. З цією метою створений Комітет з парламентського співробітництва. Він складається з членів українського парламенту та ЄП (ст.ст. 90-91), обмінюється інформацією з Радою з питань співробітництва та може давати їй рекомендації.

Основний інструмент співпраці - Саміт Україна-ЄС, який роводиться щороку, в грудні в рамках Ради з питань співробітництва.



3.4 Перспективи набуття Україною членства в ЄС

Реалізація євроінтеграційних прагнень України вимагає виконання нею усіх своїх зобов'язань перед ЄС. Найбільш важливим документом, реалізація якого може прискорити цей процес, до недавнього часу був План дій Україна-ЄС, підписаний 21 лютого 2005 р. у м. Брюссель на засіданні Ради з питань співробітництва, створеної в рамках УПС. План дій Україна-ЄС став одним з інструментів реалізації нової політики сусідства ЄС щодо України, яка після 1 травня 2004 р. має спільні кордони з ЄС. Головною спрямованістю політики сусідства є створення навколо ЄС периферійної інтеграційної зони, до якої увійдуть країни-сусіди.

План дій має рекомендаційний характер, проте перспектива, яку відкриває для України виконання цього документу, надає йому виключної ваги і особливої пріоритетності.

План дій складається зі вступу та кількох розділів, що охоплюють політичний діалог та реформування, економічні та соціальні реформи і розвиток, співробітництво в сфері юстиції і внутрішніх справ, у галузі транспорту, енергетики, інформаційного суспільства та навколишнього середовища, міжлюдські контакти, здійснення моніторингу.

Основні пріоритети діяльності, спрямованої на поглиблення співробітництва України з ЄС, згідно Плану, можна об'єднати в кілька груп:

1. пріоритети, які стосуються інституційної стабільності та гарантій демократії, верховенства права, прав людини;

2. пріоритети, які повинні сприяти функціонуванню ринкової економіки (вступ до СОТ, ліквідація обмежень, які перешкоджають двосторонній торгівлі між сторонами, створення належних умов для ведення бізнесу, податкова реформа);

3. пріоритети, які стосуються пересування людей (спрощення візового режиму між Україною та ЄС);

4. гармонізація законодавства, норм і стандартів України з правом ЄС.

Виконання Україною разом з ЄС Плану дій пов'язане з вирішенням трьох основних задач: імплементацією в повному обсязі УПС; створенням передумов для інтеграції України в ЄС; використання інституційних процедур контролю за його реалізацією, які використовувались в процесі підготовки країн Східної та Південної Європи до вступу в ЄС.

8 червня 2009 року на засіданні Ради з питань співробітництва було підписано «Порядок денний асоціації Україна - Євросоюз» (ПДА), який став інструментом підготовки України до реалізації угоди про асоціацію до моменту набрання нею чинності. З прийняттям ПДА розпочався третій етап у відносинах України з Європейським Союзом, в основі якого лежатиме угода про асоціацію. Порядок денний асоціації виступає актом інституційного механізму, що регулює відносини між сторонами на «передінтеграційному» етапі до створення зони вільної торгівлі. Основні принципи згаданого документа полягають у політичній асоціації, економічній інтеграції, спільній участі, спільній відповідальності та спільній оцінці.

Лекція 4. Митне право ЄС

4.1 Поняття митного права ЄС та його джерела

Для визначення предмету митного права ЄС необхідно дослідити природу ЄС та ступінь митної інтеграції його членів. Основою функціонування ЄС є митний союз, який передбачає, по-перше, певні митні правила переміщень товарів всередині кордонів ЄС (ліквідація митних стягнень, кількісних обмежень тощо) та, по-друге, загальні для всіх країн-членів норми митного регулювання товарообігу із третіми країнами (єдиний митний тариф, митні режими тощо).

Відповідно митне право ЄС можна визначити як сукупність норм ЄП, що регулюють внутрішні та зовнішні аспекти функціонування митного союзу держав-членів ЄС.

Серед джерел митного права ЄС розрізняють акти первинного та вторинного (похідного) права.

Першочергове місце серед джерел первинного права займає Римський договір 1957 р., який сформулював поняття та принципи митного союзу.

Серед актів вторинного (похідного) права найбільше значення мають регламенти: Регламент № 2913/92 від 12 жовтня 1992 р., який вводить у дію Митний кодекс ЄС (МК ЄС), який включає в себе кодифікації усіх митних приписів, а також єдиний митний тариф ЄС.

Митна територія ЄС є простором, на котрий поширюється єдиний митний тариф (ст.3 МК ЄС), що включає також Монако, Сан Марино, Ватикан, Андору та (що важливо) Туреччину.

Серед джерел митного права ЄС особливе місце займають міжнародно-правові акти. Найбільш вагомі з них - Генеральна угода з тарифів та торгівлі (ГАТТ), підписана в 1947 р.; Міжнародна конвенція 1983 р. про гармонізовану систему опису та кодування товарів, Міжнародна конвенція про митну вартість товару тощо.

Окрему групу джерел митного права ЄС складають рішення Суду ЄС в сфері митного регулювання, які відіграють важливу роль в тлумаченні, деталізації установчих договорів і нормативно-правових актів ЄС.

4.2 Єдиний митний тариф та єдина номенклатура товарів

Важливою умовою існування митного союзу є наявність єдиного митного тарифу (ЄМТ), який застосовують усі держави-члени до імпорту з третіх країн. Товари, імпортовані з третіх країн, підлягають разовому розмитненню і після цього можуть переміщуватися на спільній митній території.

В основу створеного митного тарифу ЄЕС лягла комбінація чотирьох існуючих на цей момент тарифів Німеччини, Італії, Франції, Бенілюксу. Принципом побудови стала брюссельська номенклатура з добавленням ряду товарних підгруп, які відбивали специфіку Співтовариства, закріплена у Брюссельській конвенції 1950 р. про номенклатуру для класифікації товарів в митних тарифах.

Ставки мита спочатку були встановлені шляхом простого вирахування середньоарифметичних ставок, які діяли в країнах-членах на 1 січня 1957 р.

Митний тариф Співтовариства, створений на основі Брюссельської номенклатури та неодноразово змінюваний, діяв до 1 січня 1988 р. В вересні 1987 р. Співтовариство ратифікувало Міжнародну конвенцію про гармонізовану систему опису та кодування товарів, яка замінила Брюссельську конвенцію 1950 р.

Завдяки гармонізованій системі товари однаково класифікувалися в тарифах всіх країн, що приєдналися до Конвенції. Вводилося поняття комбінованої митної номенклатури, яка об'єднувала номенклатуру гармонізованої системи та особливі товарні підпозиції, встановлені для окремих типів товарів.

На основі комбінованої номенклатури ЄЕС Регламентом № 2658/87 від 23 липня 1987 р. був прийнятий інтегрований митний тариф Європейського Співтовариства (TARIC), який діє з 1 січня 1988 р. TARIC охопив всі заходи, що застосовуються Союзом до торгівлі і забезпечує національну владу необхідною інформацією, що стосується зовнішньої і внутрішньої торгівлі ЄС.

4.3 Визначення митної вартості товарів

Товари, що входять до митного простору ЄС, обкладаються митом, що відповідає їх митній вартості. Більшість зборів, які справляються відповідно до ЄМТ обчислюються у відсотковому відношенні до вартості товару, що імпортується. Тому дуже важливо, щоб ця вартість встановлювалася якомога точніше й одноманітніше.

Способи визначення митної вартості поділяються на декілька груп:

· контрактна вартість товару;

· контрактна вартість ідентичних товарів;

· контрактна вартість подібних товарів;

· проекційна вартість;

· обчислена вартість;

· визначення вартості прийнятними способами.

Правильне визначення вартості товарів може слугувати не тільки для митного оцінювання, а й для інших цілей. Національні владні органи можуть використовувати цю інформацію з метою застосування і впровадження національних економічних норм, таких як, наприклад, норми, що стосуються оцінювання податку на доходи фізичних осіб.

4.4 Порядок проведення митних операцій та митний контроль

Порядок проведення митних операцій складається з окремих процедур.

1. Першою митною процедурою є подання митної декларації, яка може бути складена у письмовому вигляді, використовуючи затверджені способи; за допомогою звичайної заяви; за допомогою будь-якого іншого дозволеного акту з боку власника, який виявляє бажання розпочати митну процедуру щодо його товарів. Декларація може бути подана також в електронному вигляді.

2. Після декларування товарів, вони потрапляють під дію митного режиму. Одним з найбільш розповсюджених є режим вільного обігу товарів. Саме на цій стадії справляються митні збори.

3. До інших митних режимів, належить режим транзиту. Товари, набуваючи можливості перебувати у вільному обігу, мають перевозитися територією ЄС, не наражаючись ні на які перешкоди. Режим транзиту дає змогу будь-якій особі перевозити товари, використовуючи лише один документ (Документ про транзит у межах ЄС).

4. Зберігання товарів на митній території ЄС. Митне право ЄС надає право митним органам створювати митні ліцензійні склади, які можуть перебувати як в державній, так і в приватній власності. Доглядач складу повинен стежити за тим, щоб товари перебували під наглядом митних органів.

5. Окремий режим застосовується до операцій із давальницькою сировиною. Іноді товари ввозяться до ЄС зі спеціальною метою, після виконання якої вони відразу реекспортуються. Знову обкладати ці товари митом недоцільно. Тому за такі товари не сплачується мито, якщо вони використовуються з визначеною метою, тимчасово зберігаються і не залишаються на митній території більш ніж на 24 місяці.

Митний контроль здійснюють національні митні органи. До обов'язкових платежів, що підлягають сплаті при проходженні митних процедур відносяться: мито, ПДВ, митні збори, акциз, окремо регламентовано сплату податків з експорту/імпорту сільськогосподарської продукції.

Размещено на Allbest.ru

...