Поняття та види державно-політичних режимів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Історичний розвиток та формування державно-політичних режимів

Розділ 2. Поняття та особливості державного режиму

2.1 Поняття, форми та ознаки державного режиму

2.2 Види державних режимів

Розділ 3. Характеристика і особливості антидемократичних і демократичних режимів

3.1 Особливості авторитарного режиму

3.2 Сутність та різновиди тоталітарного режиму

3.3 Поняття та види демократичного режиму

Розділ 4. Особливості демократичного режиму в Україні. Шляхи вдосконалення

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми даної курсової роботи: “Поняття та види державно-політичних режимів”, обумовлена тим що кожна держава має свій політичний режим, який позначає сукупність прийомів, методів, форм, способів здійснення політичної державної влади в суспільстві, характеризує ступінь політичної волі, правове положення особистості в суспільстві і визначений тип політичної системи, що існує в країні.

Сучасний світ - це багатолика сукупність розвитку, взаємодії, еволюції, втрати одних і здобуття інших характерних рис. Тому в світовій науці політичні режими вивчають у рамках багатьох теоретичних шкіл і напрямів. Вітчизняне суспільствознавство недооцінювало самостійність цього поняття, внаслідок чого його вітчизняні дослідження значно відстають від світових розробок.

У сучасному світі можна говорити про 140-160 політичних режими, які дещо відрізняються одні від одних.

Античний філософ Арістотель дає два критерії, по яких можна провести класифікацію: по тому, у чиїх руках влада і по тому, як ця влада використовується.

“Правильні“ форми держави: монархія (влада однієї людини), аристократія(влада в руках деяких “кращих”).“Неправильні” форми держави - ті, при яких люди, що стоять біля влади,діють у власних інтересах, не піклуючись про благо суспільства. До“неправильних” форм відносяться: тиранія (влада в руках тирана),олігархія (у влади багатої меншості) і демократія (контроль більшості суспільства над владою).

Політичний режим - це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризуєполітичну систему, він пов'язаний з нею загалом і з усіма її складовими.

Одна з досить простих, широко розповсюджених, класифікацій політичних режимів - розподіл їх на тоталітарні, авторитарні і демократичні.

Виходячи з наведених положень метою даної курсової роботи є прагнення дослідити правову природу державного (політичного) режиму, з'ясувати основні його типи, а також зробити детальний аналіз форм здійснення державного режиму.

В даній курсовій роботі будуть розглянуті такі питання як: поняття та види форм державного (політичного) режиму, характеристика демократичних та недемократичних режимів (тоталітаризму та авторитаризму), характеристика політичного режиму в Україні.

Вивчення праць таких вчених, як Богдан Гаврилішин [4], Цвік М.В. [16], Матузов Н.І., Малько А.В. [10], К. Фрідріх, [8], Бжезінський Зб. [3] та інші, дають змогу повністю охарактеризувати поняття державно-політичного режиму.

авторитарний тоталітарний демократія

Розділ 1. Історичний розвиток формування державно-політичних режимів

Істотний вплив на вид політичного режиму надають історичні традиції країни, а в більш широкому сенсі - свого роду суспільно-політична «атмосфера», що складається часом всупереч побажанням пануючого в державі шару або врозріз з директивними прогнозами. На вигляд політичного режиму може вплинути і міжнародна обстановка.

На різних історичних етапах формуються різні політичні режими, та вони не однакові в державах одного і того ж часу.

Так, періоду рабовласництва притаманні деспотичні, теократичний-монархічні,аристократичні,олігархічні режими, режим рабовласницької демократії. За часів феодалізму характерними були режими абсолютистський, режим своєрідною «феодальної демократії», клерикально-феодальний, мілітаристсько-поліцейський або режим «освіченого абсолютизму».

При капіталізмі існують ліберальний, буржуазно-демократичний, або конституційний, бонапартистський, військово-поліцейський, фашистський, а також «фашізмоподібний», наприклад корпоративний або расистско-націоналістичний, а також диктаторськи-монополістичний і маріонетковий, в деяких ісламських країнах - клерикально-фундаменталістський. Досвід соціалізму свідчить про можливість прояву народно-демократичних, загальнонародних політичних режимів, але водночас і авторитарних, тоталітарних режимів, режиму робітничо-селянської диктатури.

З'явившись в науковому обігу в 60-і рр.. XX століття, категорія «політичний режим», на думку деяких вчених, в силу синтетичного характеру повинна була розглядатися в якості синоніма форми держави. На думку інших,політичний режим взагалі повинен бути виключений зі складу форми держави, оскільки функціонування держави характеризує не політичний, а державний режим. Дискусії того періоду дали початок широкому та вузькому підходам у розумінні політичного (державного) режиму. Широкий підхід відносить політичний режим до явищ політичного життя і до політичної системи суспільства в цілому. Вузький - робить його надбанням лише державного життя і держави, оскільки він конкретизує інші елементи форми держави: форму правління і форму державного устрою, а також форми та методи здійснення державою своїх функцій. Політичний режим передбачає і необхідно вимагає широкого і вузького підходів, бо це відповідає сучасному розумінню політичних процесів, що проходять в суспільстві в двох основних сферах: державній і суспільно-політичної, а також характеру політичної системи, що включає в себе держава і недержавні, суспільно-політичні організації . Усі складові частини політичної системи: політичні партії, громадські організації, трудові колективи (а також і «позасистемні» об'єкти: церква, масові рухи тощо) - відчувають значний вплив держави, її сутності, характеру функцій, форм і методів діяльності та т.д. Таким чином, для характеристики форми держави має важливе значення політичний режим як у вузькому сенсі слова (сукупність прийомів і способів державного керівництва), так і в широкому своєму розумінні (рівень гарантованості демократичних прав і політичних свобод особистості, ступінь відповідності офіційних конституційних і правових форм політичним реаліям, характер ставлення владних структур до правових основ державного і суспільного життя) [1].

Дослідження політичного режиму скласти реальне уявлення про реалізацію політичної влади, ступінь свободи і правове становище особистості в конкретній країні в певний історичний період часу. Так, політичний режим кінця 80-х pp. (так звана епоха "застою", що асоціювалася з іменем Л.Брежнєва) і тим більше відрізнявся від режиму, встановленого в 30-х pp. Подібна еволюція політичного режиму здійснювалася в межах радянської політичної системи.

Розділ 2. Поняття та особливості державного режиму

2.1 Поняття, форми та ознаки державного режиму

Реальна роль тих чи інших інститутів державної влади, справжній стан демократії, способи управління в тій чи іншій країні знаходять своє відображення в понятті державно-політичного режиму.

Режим - управління, сукупність засобів і методів здійснення економічної і політичної влади пануючого класу.

Державно-політичний режим -це поняття, що позначає систему прийомів, методів, форм, способів здійснення державної і політичної влади в суспільстві. Це функціональна характеристика влади. Характер державно-політичного режиму ніколи прямо не вказується в конституціях держав (не вважаючи поширених вказівок на демократичний характер держави), однак майже завжди самим безпосереднім чином відбивається на їх утриманні.

Слід враховувати, що державна влада для вирішення своїх задач використовує одночасно різні форми і методи. По цьому, оцінюючи той чи інший державний режим, даючи йому відповідну оцінку важливо встановити, які методи здійснення державної влади є головними, провідними, складають домінанту державного режиму. Характер державного режиму в країні, застосування тих чи інших форм і методів державного режиму визначається багатьма чинниками. На нього впливають існуюча в країні партійна система, взаємостосунки між органами держави, прямі та зворотні зв'язки політичних партій, громадських організацій, органів держави з населенням, пануюча в суспільстві ідеологія, рівень політичної культури, традиції і багато інших обставини. Проте головним чинником є характер державної влади: демократична влада, що спирається на волю народу, має своїм наслідком демократичний режим; влада, що захищає інтереси певного класу, соціального шару, корисливі інтереси клану веде до диктаторських і тоталітарних режимів.

Тому категорія політичного режиму не говорить про державу -- монархію чи республіку, а про саму суть влади, про засоби і способи володарювання словом, про владу демократичну і недемократичну, авторитарну. Практично політичний режим може реалізуватися тільки у визначеній формі правління і формі державного ладу, без якого він не може існувати[8].

Зміст державного режиму визначається взаєминами між двома політичними субстанціями -владою і свободою. Саме обсяг повноважень влади, способи і методи її діяльності, ступінь свободи індивідів дозволяють належно оцінити характер існуючому в суспільстві державного режиму.

Ознаками виділення державного режиму в окремій тип є:

- спосіб формування органів влади;

- співвідношення між гілками влади;

- становище і роль політичних партій та громадських організацій;

- правовий статус особи;

- рівень економіко-господарського розвитку;

- рівень політичної свідомості суспільства;

- порядок функціонування правоохоронних органів і паралельних органів;

- встановлена правова система, її особливості і характер;

- історичні, культурні традиції, звичаї народу, тощо. [14,c.112]

В конституціях зарубіжних країн ті чи інші сторони, елементи державного режиму закріплені в неоднаковому об'ємі. Аналіз основних законів різних країн свідчать, що предметом конституційного регулювання є наступні елементи державного режиму:

- державна влада, яка має своєю основою політичну владу народу, політичне панування певної соціальної групи;

- організаційно - правовий поділ державної влади та автономія її гілок, з одного боку, і принцип єдності державної влади - з іншого;

- змагальність, пошук компромісу і консенсусу в діяльності державних органів або, навпаки, обмеження політичної діяльності, орієнтація на боротьбу з політичними опонентами і придушення їх;

- політичні свободи громадян, можливість їх самостійної і активної участі в політичному житті;

- самоврядування територіальних громад на певній місцевості.

Державний режим - найважливіша складова частина політичного режиму, що існує в суспільстві. Політичний режим - поняття більш широке, оскільки воно містить у собі не тільки методи державного управління, але і характерні способи діяльності недержавних політичних організацій (партій, клубів, союзів).

Політичний режим - це характеристика не тільки держави, але й всієї політичної системи: відносини між людьми з приводу державної влади й відносини людей з державною владою, які формують зміст політичного режиму, розгортаються саме у сфері політичної системи. Оскільки остання є одним із рівнів громадянського суспільства, то корінні соціально-економічні й культурні основи цього суспільства зумовлюють характер держави не безпосередньо, а втілюючись в особливостях політичного режиму.

Форми державного режиму являють собою сукупність методів здійснення управління державою. Ідеальних демократичних форм державного режиму в реальності не існує. У тій чи іншій конкретній державі присутні різні за своїм змістом методи офіційного управління. Незважаючи на це, можна виділити найбільш загальні риси, властиві тому чи іншому різновиду державного режиму. [10,c.45]

Найпоширенішим уявленням про державний режим нині є вищенаведене розуміння його як сукупності засобів, методів, способів або прийомів здійснення державної влади. Це найусталеніший погляд на державний режим.

До нього примикають інші аналогічні, але водночас певною мірою відмінні уявлення. Серед них можна виокремити, наприклад, визначення державного режиму як "конкретного прояву державної організації, що виражається в стані й характері демократії й політичної свободи в суспільстві". У цьому визначенні поняття режиму як процесу здійснення, "прояву" державної влади й організації, доповнюється також посиланням на те, що це "конкретний прояв", що виражається як в "стані й характері", іншими словами, у рівні розвитку демократії, так і у стані (рівні розвитку, ступені гарантованості) політичної свободи в суспільстві.

Іншим, близько пов'язаним із традиційним, визначенням Державного режиму може слугувати розгляд його як системи або сукупності форм, методів, засобів і способів володарювання, "через які державна влада легітимізує своє існування й функціонування".

Поряд з названими визначеннями державного режиму, є й інші, що далеко виходять за рамки традиційних уявлень.

Одним із прикладів такого нетрадиційного розуміння державного режиму є його трактування, яке дає М. Оріу[19]. Він розглядає державний режим не як сукупність методів і способів здійснення державної влади, а як "державний" і "недержавний" стан суспільства. Ототожнюючи, власне кажучи, державний режим із самою державою, а точніше з державним ладом, автор виходить із того, що державний режим є певного роду надбудовою, що встановлюється в міру розвитку суспільства над уже існуючими політичними інститутами. Процес виникнення й розвитку державного режиму розглядається М. Оріу як цілком природний, покликаний до життя тим, що відбувається в суспільстві, особливо на ранніх стадіях його розвитку, процес "політичної централізації".

На думку автора, ті народи, у яких уперше виникає державний режим, є народами, що вже "осіли на землі, мають уже відомі політичні інститути з елементами клієнтури й патримоніальних відносин". У певний період багато "з цих первісних політичних інститутів концентрується або добровільно, або в результаті завоювання, і над ними встановлюється уряд держави".

2.2 Види державних режимів

В світовій науковій літературі існує безліч класифікацій політичних режимів. Ці класифікації залежать від критерію розподілу. За такий критерій береться одна ознака. Частіше використовують сукупність ознак. Нерідко використовуються географічні критерії, рівень політичного і економічного розвитку країни, характер духовного життя. Так, на основі різних критеріїв західних політологів в країнах, що розвиваються, розрізняють до шести - восьми різновидів державного режиму. В сучасному світі можна говорити про 140-160 режимів, які трохи відрізняються один від одного.

Основою для класифікації державно-правових (політичних) режимів, тобто способів та методів здійснення державної влади, є:

* ступінь розвиненості політичної демократії;

* реальний політико-правовий статус особи.

З урахуванням цих критеріїв сучасні державно-правові (політичні) режими поділяються на демократичні та антидемократичні.

Більшість дослідників використовують, укрупнену класифікацію виходячи з сукупності ознак, які не залежать від географічних чинників. З цієї точки зору розрізняють три головні різновиди політичного режиму: демократичний, авторитарний і тоталітарний.

Античний філософ Арістотель дає два критерії, по яких можна провести класифікацію:

1 по тому, в чиїх руках влада;

2 по тому, як ця влада використовується.

При цьому він виділяв три "правильні” форми держави: монархія (влада однієї людини), аристократія (влада в руках небагатьох "кращих"), політія (влада більшості з середніх в майновому відношенні людей). А також "неправильні" форми держави - ті, при яких люди, що стоять при владі, діють у власних інтересах, не піклуючись про блага суспільства. До "неправильних" форм відносяться: тиранія (влада в руках тирана), олігархія (при владі знаходиться багата меншина ) і демократія ( контроль суспільства - більшості над владою).

Також, у відповідності з двома типами політичних систем сучасна теорія держави розрізняє два типи політичних режимів: демократичний і тоталітарний. Ця класифікація походить ще від Платона, який виділяв окрім "найкращої держави”, тімократію (панування шляхетних воїнів), олігархію (правління заможних сімей), демократію й тиранію; остання, якщо користуватися сучасною термінологією, є тоталітаризмом.

Тімократія й олігархія були історією подолані (перша - повністю, друга - частково), а демократичний і тоталітарний режим перетворилися сьогодні в пануючу форму. [13,c.78]

На сьогодні вчені поділяють державні режими на демократичні й антидемократичні (тоталітарні, авторитарні, расистські), тому основним критерієм класифікації держав по даній ознаці є демократизм форм і методів здійснення державної влади. Для рабовласницьких держав характерні і деспотія й демократія; для феодалізму - необмежена влада феодала, монарха, і народні збори; для сучасної держави - тоталітаризм, і правова демократія.

Демократичний політичний режим може передбачати пряма участь населення у вирішенні державних питань (пряма, або безпосередня, демократія) або участь у прийнятті політичних рішень за допомогою виборних представницьких органів (парламентська, або представницька демократія). Демократичний політичний режим означає гарантованість проголошених прав і свобод, міцну законність і правопорядок, існування різних форм власності і плюралізм думок. Демократичний політичний режим неможливий без багатопартійності, без достатньо високого соціально-економічного рівня життя широких мас населення, без ефективного контролю над злочинністю, особливо її найбільш небезпечними організованими формами. Практика демократичного розвитку державності різних історичних епох дає самі різні приклади демократичних режимів.

Відрізняються різноманітністю і антидемократичні політичні режими, проте їх змістовна сторона багато в чому єдина, вона протилежна перерахованим вище рис режиму демократії, асаме: панування однієї політичної партії чи руху; однієї, «офіційної» ідеології; однієїформи власності; зведення до мінімуму або ліквідація будь-яких то не було політичних прав і свобод; різке розшарування населення за становим, кастовим, конфесійними та іншими ознаками; низький економічнийрівень життяосновних верств народу; акцент на каральні заходи і примус, агресивність в зовнішній політиці [6]. Між різними елементами форми держави існує відоме відповідність.

Так, монархічна форма правління феодального держави періоду абсолютизму тяжіє до унітарної, централізованої форми державного устрою і автократичного політичного режиму. Республіканські форми правління добре вписуються в умови ліберально-демократичного політичного режиму, а при наявності двох-або багатонаціонального складу населення можуть визначати федеративний державний устрій.

Своєрідну класифікацію державних режимів запропонував В. Якушик [17], він радить їх ділити на:

1) режими постійні та тимчасові,

2) режими нормально та надзвичайного функціонування,

3) конституційні та неконституційні;

4) режими функціонування правової держави, режими революційної законності та режими свавілля (відсутність законності);

5) світські, релігійні, атеїстичні;

6) безпартійні, одно- , дво- та багатопартійні;

7) цивільні та воєнні;

8) режими, що мають досить стабільну та надійну внутрішню опори на такі, що постійно потребують постійної підтримки ззовні;

9) режими, котрі опираються лише на національні інститути влади та такі, що підтримуються за допомогою діючих на території інститутів, які представляють законні сили;

10) режими, що мають реально постійною і активною сферами своєї діяльності у весь світ на такі, котрі у своїй діяльності фактично обмежені рамками своєї країни і мають лише окремі компоненти загально планетарної системи забезпечення національних інтересів. [12,c.91-92]

Розділ 3. Характеристика і особливості антидемократичних і демократичних режимів

3.1 Особливості авторитарного режиму

Одним з найпоширеніших в історії типів політичної системи є авторитаризм. По своїх характерних рисах він займає проміжне положення між тоталітаризмом і демократією. З тоталітаризмом його ріднить автократичний, не обмежений законами характер влади, з демократією - наявність автономних, не регульованих державою суспільних відносин, особливо в економіці і приватному житті, збереження елементів громадянського суспільства.

Авторитаризм - політичний режим влади, не обмеженої правом, що спирається на пряме насильство і здійснюваної одноосібним правителем або правлячою елітою. В історії суспільства можна виділити різні його форми: давньосхідні деспотії, тиранічні режими античності, абсолютистські монархії пізньогосередньовіччяі Нового часу, західноєвропейські імперії XIX століття, військово-поліцейські, фашистські і комуністичні режими в XX ст. Історичне різноманіття форм авторитаризму показує, що цей політичний режим сполучимо з різними по природі суспільними і політичними системами - рабовласництвом, феодалізмом, капіталізмом, соціалізмом, демократієюі монархією. Звідси - труднощі, пов'язані зі спробами визначення загальної природи авторитаризму, вичленовування його сутнісних, стійко повторюваних характеристик.

До числа загальних рис авторитарних режимів відносять наступні: -Авторітарна влада має своїм джерелом насильницьке захоплення влади. Вона не формується народом і не обмежується правом; - Для неї характер незлиття законодавчої, виконавчої та судової влади; - При авторитаризмі влада спирається на адміністративний, поліцейський і військово-каральний апарат, тримається на неприкритому насильстві або можливості його безпосереднього застосування; - Авторитаризм припускає жорсткий централізм управління, монополізацію влади в руках правлячої еліти або вождя; - У соціальному плані авторитаризм намагається стати вище класових розходжень, виразити загальнонаціональний інтерес, що супроводжується соціальною демагогією, популізмом; - У зовнішній політиці для нього характерні агресивні імперські установки.

Які умови виникнення режиму авторитарної влади?

1. Соціальний і політична криза суспільства, що виражає перехідний характер пережитого часу. Для такого кризи характерна ломка сталих традицій, способу життя, історичного укладу, яка пов'язана з різкою модернізацією основних сфер громадського життя і відбувається протягом одного-двох поколінь.

2. З ламкою історичного укладу життя суспільства пов'язано розмивання готівкової соціально-класової структури, відбувається маргіналізація основної маси населення. Поява великих мас людей, «вибитих» з традиційних «гнізд» існування, позбавлених власності і бачать у державі і яка уособлювала його фігурі вождя єдиний шанс на виживання, значною мірою радикалізує соціальне і політичне поводження маргінальних перехідних шарів, підвищує ступінь їхньої активності, зарядженої негативної енергією разрушительства.

3. У сфері соціальної психології й ідеології наростають настрої занедбаності і відчаю, прагнення до «відновлення» соціальної справедливості шляхом встановлення поголовного рівності, споживче відношення до життя бере верх над етикою продуктивної праці. Виникає культ особи вождя, з яким зв'язуються останні надії на подолання кризи.

4. У великій мірі зростає роль виконавчих органів державної влади та основної військової сили - армії, обращаємой всередину суспільства. Особливого значення набуває бюрократія, без якої неможливе функціонування - більш-менш успішне - виконавчої влади в умовах наростаючого кризи і яка стає джерелом і хранителем влади, що стоїть над суспільством.

5. Нарешті, вирішальною умовою виникнення авторитаризму єлідер, що володіє авторитетом, визнаний більшістю нації, що забезпечує можливість безкровного, мирного захоплення влади визначеної політичним угрупуванням. В іншому випадку неминуча громадянська війна, вирішальна суперечка між партіями і вождями.

Всі ці характеристики показують загальну картину авторитаризму тільки в тому випадку, якщо є наявним його духовна і практична основа - авторитет. Під авторитетом розуміється загальновизнаний неформальний вплив окремої особи або якоїсь організації на різні сфери життя суспільства. В більш вузькому значенні авторитет - одна з форм здійснення влади, яка стоїть вище права. М. Бебер виділяв три типи авторитету: 1) заснований на раціональному знанні, 2) на традиції, 3) на харизмі вождя. В першому випадку носієм авторитету є вчитель-пророк, в другому - проповідник в третьому - вождь. Без особи такого роду авторитаризм неможливий. Вона є знаком, символізуючим єдність нації, її суверенітет, її велике минуле, теперішній час і майбутнє.

Зважаючи на зазначені вище ознаки можна зробити висновок, що авторитаризм - політичний режим, при якому необмежена влада сконцентрована в руках однієї людини або групи осіб, які не допускають політичної опозиції, але зберігають автономію особи і суспільства в інших сферах суспільного життя. [9,c.95]

Авторитарний режим може бути двох видів:

* революційний -- спрямований на зміну типу суспільно-політичного розвитку;

* стабілізаційний -- орієнтований на збереження існуючого суспільно-політичного ладу.

Авторитарний стабілізаційний режим може мати на меті проведення мобілізаційних заходів на подолання труднощів, що виникли внаслідок надзвичайних обставин, а також у зв'язку з:

а) революційними рухами (прогресивними, консервативними або реакційними);

б) рухами, що прагнуть відновити старі, віджиті порядки;

в) загально-соціальною кримінальною злочинністю;

г) іноземним утручанням.

Авторитарний режим встановлюється в державах, які:

- відкидають демократичні принципи організації і здійснення державної влади;

- намагаються створити передумови для демократизації суспільства, але не встигли відпрацювати механізм демократичної влади;

- є демократичними, проте змушені, з огляду на обставини, вводити модель надзвичайного функціонування державної влади.

Слабкі сторони авторитаризму: повна залежність політики від позиції глави держави або групи вищих керівників, відсутність у громадян можливостей уникнення політичних авантюр чи свавілля, обмеженість політичного виразу суспільних інтересів.

Переваги авторитарного режиму: здатність забезпечувати політичну стабільність і громадський порядок, мобілізовувати суспільні ресурси на вирішення певних задач, долати опір політичних супротивників.

Авторитарні режими дуже різноманітні. Це монархії, диктаторські режими, військові хунти і ін. Монархії - вже зникаюча категорія авторитарних режимів. Не всі монархії авторитарні. В Європі (Великобританія, Норвегія, Данія, Бельгія, Люксембург, Іспанія) монархії, у принципі, є парламентськими демократіями. Але коли говорять про монархізм, як про підтип авторитарних держав, то мають на увазі монархію в найменш розвинутих країнах, де монархи є реальними правителями (Йорданія, Марокко, Саудівська Аравія). Військове правління: військові беруть владу і правлять країною. Політична діяльність або взагалі заборонена, або обмежена.

В сучасних умовах постсоціалістичних країн "чистий" авторитаризм, що не спирається на активну масову підтримку і деякі демократичні інститути, навряд чи може бути інструментом прогресивного реформування суспільства і здатний перетворитися на кримінальний диктаторський режим влади. [10,c.45]

3.2 Сутність та різновиди тоталітарного режиму

Поняття тоталітаризму походить від латинських слів "TOTALITAS"- цілісність, повнота і "TOTALIS" - весь, повний, цілий. Звичайно під тоталітаризмом розуміють політичний режим, заснований на прагненні керівництва країни підпорядкувати життя людей одній пануючій ідеї і організувати політичну систему влади так, щоб вона допомагала її реалізації.

При першому наближенні тоталітаризм характеризують такі взаємопов'язані і взаємозумовлені ознаки:

- тотальний державний контроль над суспільством;

- Загальна монополізація і централізація влади в руках державної бюрократії; - Система жорсткого поліцейського терористичного контролю над усіма громадянами; - Політизація (в плані пропаганди) всього життя і знищення політики як такої; - Панування єдиної правлячої масової партії, яка є ядром політичної системи тоталітарного суспільства. При цьому така партія не є політичною: вона не здатна діяти без державної влади, строго централізована і виступає як доповнення до правлячого угрупування. Члени такої масової партії - корпоративна еліта, згуртована свідомістю обраності і моральної переваги над суспільством. Її функції: управління тоталітарним суспільством і контроль над ним, підготовка та висунення нових лояльних режиму кадрів. Вона є буфером між центральною владою і суспільством і здійснює репресивні функції до інакомислячих; - Ідеологізація суспільства і суспільного життя на основі єдиної державної ідеології; - Уніфікація і регламентація політичного, суспільного і духовного життя; - Ставка на оновлення суспільства на основі утопічних глобальних ідей; - Ставка на свою расу (може бути, в прихованому і закамуфльованому вигляді, наприклад, в нашій країні ідея «єдиного радянського народу»). Тоталітарні політичні режими бувають правого (фашизм) і лівого (комунізм) толку. Між ними існують певні відмінності.

У нашій країні терміни «тоталітаризм», «тоталітарний» з'явилися в післявоєнний період і до останнього часу використовувалися в пропагандистських цілях для характеристики фашистських і профашистських режимів на Заході. Проте навіть таке вживання цих термінів було досить епізодичним, перевага віддавалася іншим формулюванням - «агресивний», «терористичний», «авторитарний», «диктаторський». Навіть у четвертому виданні Радянського енциклопедичного словника (1986) слідом за швидким згадкою про те, що «поняття тоталітаризм вживалося буржуазно-ліберальними ідеологами для критичної оцінки фашистської диктатури», слід основна характеристика цього поняття: «активно використовується антикомуністичної пропагандою по відношенню до соціалістичним державам, які наклепницькому ототожнюються з «тоталітарними» режимами і протиставляються демократичному« вільному» суспільству».

Всі вище перелічені характеристики професор з Хайденберга Карл Фрідріх (сумісна праця К. Фрідріха і його молодого польського колеги Збігнева Бжезінського "Тоталітарна диктатура і автократия", 1956 р.) [8] називає "синдромом". Наявність однієї або декількох з цих характеристик є недостатньою для того, щоб система стала тоталітарною. Наприклад, існують режими, де поліція здійснює терор, проте вони не тоталітарні, пригадаємо Чилі: на початку правління президента Піночета 15 тисяч чоловік загинуло в концтаборах. Але Чилі не тоталітарна держава, тому що там були відсутні інші "синдроми" тоталітаризму: не було масової партії, не було "священної" ідеології, економіка залишалася вільною і ринковою. Уряд лише частково контролював освіту і засоби масової інформації.

У визначенні Фрідріха є одне слабке місце. Чи може тоталітарна система змінюватися і еволюціонувати? Фрідріх і Бжезінській твердили, що тоталітарний режим не змінюється, його лише можна знищити ззовні. Вони запевняли, що всі тоталітарні держави гинуть, як загинув нацистський режим в Німеччині. В результаті життя показало, що така думка хибна. Тоталітарні режими здатні змінюватися, еволюціонувати. Після смерті Сталіна СРСР змінився. Правління Брежнева Л.І. заслуговує критики. Проте не можна сказати, що вони однакові. Це так званий "посттоталітаризм”. Пост тоталітарний режим - це система, коли тоталітаризм втрачає частину своїх елементів і дещо розмивається та послаблюється (наприклад, СРСР при Хрущові. Отже, тоталітарний режим слід поділяти на чисто тоталітарний і посттоталітарний. [3,c.24-28]

Залежно від пануючої ідеології тоталітаризм звичайно поділяють на комунізм, фашизм і націонал-соціалізм.

Комунізм (соціалізм) більшою мірою, ніж інші різновиди тоталітаризму, виражає основні риси цього ладу, оскільки припускає абсолютну владу держави, повне усунення приватної власності а, отже, всякої автономії особи. Не дивлячись на переважно тоталітарні форми політичної організації соціалістичній системі властиві і гуманні політичні цілі. Так, наприклад, в СРСР різко підвищився демографічний рівень, громадянам стали доступні досягнення науки і культури, була забезпечена соціальна захищеність населення, розвивалася економіка, космічна і військова промисловість і т.д., різко скоротився рівень злочинності, до того ж протягом десятиріч система майже не вдавалася до масових репресій.

Фашизм - правоекстремістський політичний рух, що виник в обстановці революційних процесів, які охопили країни Західної Європи після першої світової війни і перемоги революції в Росії. Вперше він був утверджений в Італії в 1922 р. Італійський фашизм тяжів до відродження величі римської імперії, встановленню порядку, твердої державної влади. Фашизм претендує на відновлення або очищення "народної душі", забезпечення колективної ідентичності на культурному або етнічному грунті. До кінця 30-х років фашистські режими розповсюдились в Італії, Німеччині, Португалії, Іспанії і низці країн Східної і Центральної Європи. При всіх своїх національних особливостях фашизм скрізь був однаковий: він виражав інтереси найреакційніших кругів суспільства, що надавали фашистським рухам фінансову і політичну підтримку, прагнучих використовувати їх для придушення революційних виступів трудящих мас, збереження існуючого ладу і здійснення своїх загарбницьких амбіцій на міжнародній арені.

Третій різновид тоталітаризму - націонал-соціалізм. Як реальний політичний і суспільний устрій він виник в Німеччині в 1933 р. Мета: світове панування арійської раси і соціальна перевага - німецька нація. Якщо в комуністичних системах агресивність направлена перш за все всередину - проти власних громадян (класового ворога), то в націонал-соціалізмі - зовні, проти інших народів. [16,c.75]

Таким чином тоталітаризм - історично приречений державний режим. Це суспільство - не здатне до ефективного відтворення, дбайливого, ініціативного господарювання, а існує головним чином за рахунок багатих природних ресурсів, експлуатації більшості населення.

3.3 Поняття та види демократичного режиму

Демократія - (від давньогрецького demos - народ і crutos - влада) - народовладдя - це одна з основних форм устрою будь-якої організації, заснованої на рівноправній участі її членів в управлінні і прийнятті в ній рішень згідно поглядів більшості; ідеали суспільного устрою: воля, рівність, повага людського гідності, солідарність і т.д.; соціальний і політичний рух за народовладдя.

Демократичний державно-політичний режим - стан державно-політичного життя суспільства, за якого державна влада здійснюється на основі чинного права з використанням демократичних форм народного представництва і безпосередньої демократії, гарантуванням прав і свобод людини, високим рівнем їх захисту, додержанням поділу влади на законодавчу, виконавчу, судову та дотриманням їх балансу, забезпечуваного системою стримувань і противаг.

З моменту виникнення демократія пов'язана з державою, а значить з примусом, і в кращому разі є владою більшості над меншістю, хоча частіше всього є формою правління добре організованої привілейованої меншини, більш-менш підконтрольної народу.

Демократичний режим характеризується високим ступенем політичної свободи людини, реальним здійсненням її прав, що дозволяє їй робити вплив на державне управління суспільством. Політична еліта, як правило, досить вузька, але вона спирається на широку соціальну базу.

Характерні риси демократичного режиму:

1. Суверенітет народу: саме народ вибирає своїх представників влади і може періодично змінювати їх. Вибори повинні бути чесними, змагальними, регулярними. Під "змагальністю" розуміється наявність різних груп або індивідуумів, які хочуть виставити свою кандидатуру. Вибори не будуть змагальними, якщо одні групи (або індивідууми) мають можливість брати участь, а інші її позбавлені. Вибори вважаються чесними, якщо немає махінацій і є спеціальні механізм чесної гри. Вибори бувають нечесними, якщо бюрократична машина належить одній партії, навіть якщо ця партія відноситься до інших партій під час виборів. Використовуючи монополію на засоби масової інформації, правляча партія може впливати на громадську думку настільки, що тоді вже вибори не можна назвати чесними.

2. Періодична виборність основних органів держави. Уряд утворюється з виборів і на певний, обмежений термін. Для розвитку демократії недостатньо регулярно проводити вибори, необхідно, щоб вона спиралася на виборний уряд. В Латинській Америці, наприклад, вибори проводяться часто, але багато латиноамериканських країн знаходяться поза демократією, оскільки тут найпоширеніший спосіб усунення президента - військовий переворот, а не вибори. Тому, необхідна умова демократичної держави - особи, що здійснюють верховну владу, повинні обиратися, причому обираються на певний, обмежений термін, зміна уряду повинна відбуватися в результаті виборів, а не за бажанням якогось генерала.

3. Демократія захищає права окремих осіб і меншини. Думка більшості, виражена демократичним шляхом на виборах, це лише необхідна умова демократії, проте, цього зовсім недостатньо. Лише поєднання правління більшості і захист прав меншості складають один з основних принципів демократичної держави. Якщо ж відносно меншини застосовуються дискримінаційні заходи, режим стає недемократичним, незалежно від частоти і чесності виборів, а також законної зміни вибраного уряду.

4. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою - свобода створення політичних партій і інших об'єднань для вираження своєї волі, свобода думок, право на інформацію і на участь в конкурентній боротьбі за заняття керівних посад в державі. [2,c.208]

Залежно від того, як народ бере участь в управлінні, хто і як безпосередньо виконує владні функції, демократія поділяється на пряму, плебісцитарну і представницьку.

При прямій демократії всі громадяни самі безпосередньо беруть участь в підготовці, обговоренні і ухваленні рішень. Така система може мати практичне значення тільки при відносно невеликій кількості людей, наприклад, в місцевих радах або в місцевих органах профспілок, де всі члени можуть зібратися в одному приміщенні для обговорення питань і ухвалення рішення шляхом консенсусу або більшістю голосів.

Важливим етапом участі громадян в здійсненні влади є плебісцитарна демократія. Відмінність між нею і прямою демократією полягає в тому, що пряма демократія допускає участь громадян на всіх найважливіших стадіях процесу управління ( в підготовці, ухваленні політичних рішень і в контролі за їх виконанням), а при плебісцитарній демократії можливості політичного впливу громадян порівняно обмежені, наприклад, референдуми. Громадянам за допомогою голосування надається право схвалити або відкинути той або інший проект закону чи рішення, які зазвичай готуються президентом, урядом, партією або ініціативною групою. Можливості участі основної маси населення в підготовці таких проектів дуже невеликі.

Третьою, найпоширенішою в сучасному суспільстві формою політичної участі є представницька демократія. Її суть полягає в тому, що громадяни обирають до органів влади своїх представників, які покликані виражати їх інтереси в ухваленні політичних рішень, прийнятті законів і втілення в життя соціальних та інших програм. Традиційно демократія передбачає різні моделі політичного правління. Українсько-швейцарський учений Богдан Гаврилішин у книзі "Віхи у майбутнє" (1990 р.)[4]визначає моделі демократичного правління.

Це:

1. Безпосередня демократія, коли члени суспільства безпосередньо беруть участь у розробці політичних рішень, прийнятті законів або знаходженні консенсусу між протилежними інтересами членів свого співтовариства.

2. Представницька демократія, коли члени співтовариства залишаються джерелом влади й мають право ухвалювати рішення, але реалізують це право через обраних ними представників. Обґрунтуванням цієї моделі є те, що дуже важко зібрати разом усіх членів співтовариства в одному місці для їх безпосередньої участі у розробці законів або прийнятті управлінських рішень. Розв'язком цієї проблеми є система виборних представників, котрі як делегати своїх виборців повинні відстоювати їхні інтереси.

3. Конституційна демократія, коли владу здійснюють виборні представники, проте ця влада обмежена конституцією, яка встановлює межі законів і повноважень, захищає права меншин і громадян. Потреба в конституції очевидна, хоч вона рідше є замінником законності, ніж її підвалиною.

4. Соціальна, або економічна демократія - головна мета якої - швидше послаблення соціально-економічних протиріч, ніж гарантів рівності можливостей, рівності перед законом або головних індивідуальних свобод.

Інший провідний принцип цієї моделі - безпосереднє залучення до ухвалення економічних рішень тих, хто бере участь у виборчому процесі.

5. Тоталітарна демократія - це гранична форма прояву економічної демократії. Вона ґрунтується на таких ідеях:

економічні умови життя людини - вирішальний чинник ЇЇ політичного та соціального статусу;

необхідною умовою політичної рівності є економічна рівність;

концентрація влади в руках диктатора або олігархії є умовою, обов'язковою для забезпечення економічної рівності [2].

Різновидами демократичного режиму є:

- ліберально-демократичний - ставить своєю метою дотримання гуманістичних принципів здійснення державної влади в межах права: рівне забезпечення кожному громадянинові прав на дотримання належних правових процедур, приватну власність, недоторканність особистого життя, свободу слова, свободу зборів і свободу віросповідання (тут лібералізація є елементом демократизації);

- консервативно-демократичний - дотримується усталених, традиційних правових цінностей управління, що склалися історично;

- радикально-демократичний - постійно вводить нові правові форми здійснення державної влади з метою підвищення її ефективності.

Тільки демократичний режим може бути базою для побудови правової держави, оскільки він створює умови дня дотримання принципу верховенства права.

Отже, сучасна демократія - це представництво інтересів, а не станів. Всі громадяни в демократичній державі, як учасники політичного життя рівні. Рівність ця подвійного роду - рівність перед законами і рівність політичних прав. Сучасна демократична держава - ця держава правова, в якій на практиці здійснено розподіл трьох гілок влади і створені реальні механізми захисту прав і свобод громадян.

Розділ 4. Особливості демократичного режиму в Україні. Шляхи вдосконалення

Сьогоднішній стан України з точки зору політичного режиму - це звичайна в рамках авторитаризму плюралізація (на противагу звичному для нас монізмові) суспільного життя, яка може бути, а може й не бути початком становлення демократії. Відновлення природних плюральних засад суспільного життя за відсутності характерного для нього стану несуперництва, за запеклої, часом брутальної за своїми методами боротьби за владу або вплив на неї, що відбувається в умовах загальної соціально-економічної й політико-духовної кризи, є, за визначенням С.Ф. Хантінгтона [18], частиною "великого процесу модернізації" в світі. Головні целі модернізації" в світі. Головні завдання модернізації суспільства здатні розв'язувати політичні режими різного тилу, як авторитарні, так і демократичні.

До того ж, зіткнувшись з колосальними соціальними проблемами модернізації, політичний істеблішмент завжди відчував спокусу принести в жертву демократію задля економічних реформ.

Основними ознаками сучасного політичного режиму України є:

- Конституційні ознаки (виборність найважливіших органів політичної влади, юридична рівність громадян, гарантії прав меншості, багатопартійність і т.д.);

- Процесуальні ознаки (транзитивність, розбудова демократичної держави і т.д.);

- Режимні ознаки, тобто ознаки, що стосуються безпосередньо способів здійснення влади (електоральність, обмежена конкурентність політичного процесу, авторитарність у вирішенні деяких проблем, домінування виконавчої влади, безконсенсусний тип вирішення політичних конфліктів і т.д.).

Щодо визначення типу політичного режиму України існує велика кількість думок, але єдиним вірним шляхом у вирішенні суперечностей навколо цього питання є спроба зіставити декілька типологій політичних режимів.

В сучасній Україні існує специфічний "змішаний" політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних "чистих" різновидів політичних режимів:

а) демократичного,

б) авторитарного,

в) автократичного,

г) тоталітарного,

д) анархічного,

е) охлократичного.

Серед ознак демократичного політичного режиму, притаманних Україні, слід відзначити:

1) виборність найважливіших органів політичної влади (як державних, так і громадських);

2) юридичну рівність громадян;

3) гарантії прав меншості та запобігання свавілля більшості.

В той же час є певні обмеження у сфері двох інших основних принципів демократичного режиму - вирішення найголовніших політичних проблем відповідно до волі більшості громадян та забезпечення широкого кола особистих, громадянських та політичних прав та свобод. Відсутнім є належний постійний контроль народу за органами політичної влади, за бюрократичним апаратом держави; суттєву роль відіграє маніпулювання інформацією. Для значної частини населення багато декларованих прав та свобод не підкріплені економічно та організаційно. Деякі з демократичних прав грубо порушуються існуючими підзаконними актами та бюрократичними процедурами (наприклад, право на вільний вибір місця проживання - антидемократичним інститутом прописки). Корупція та безвідповідальність зводять нанівець найкращі побажання законодавців та політиків-романтиків[9].

Існуючі обмеження демократичних принципів дають підстави для висновку про наявність у сучасній Україні певних елементів авторитарного політичного режиму.

До таких елементів також належать:

1) широкі законодавчі повноваження виконавчих органів держави (уряду та президента);

2) звуженість принципу гласності у діяльності органів політичної влади та реальної відповідальності їх керівників та інших представників за зміст та наслідки своєї діяльності. Зокрема схованою від громадськості є інформація про фактичні основні джерела та реальний розмір доходів вищих посадових осіб у державі.

Найважливішою ознакою автократичного політичного режиму, яка притаманна сучасній Україні, є обмеженість кола осіб, що здійснюють реальну політичну владу, та відокремленість абсолютної більшості народу від процесу її здійснення.

До числа залишків тоталітаризму слід віднести такі специфічні риси політичної свідомості значної частини адміністративних кадрів, політиків та простих громадян, як впевненість у власній непогрішимості, нетерпимість до політичного інакомислення, антиінтелектуалізм у сфері гуманітарних знань, догматизм, примітивізація полігичної культури. В основі своїй знищений на центральному інституційно-нормативному рівні тоталітаризм і далі розквітає в багатьох сферах на локальному і навіть локальному і навіть регіональному та секторному рівнях політичної системи.

Анархічний політичний режим часто буває представлений такими своїми компонентами, як:

1) відсутність системи ефективного нормативного регулювання суспільних відносин, свавілля сильнішого або більш спритного, відсутність гарантій безпеки населення та представників органів політичної влади;

2) конфронтація владних структур, відсутність ефективних форм координації їхніх дій;

3) ерозія загальної ідеї єдиної політичної системи (що виявляється в діяльності впливових сепаратистських сил та сил, що претендують на виключне право репрезентувати "справжні інтереси народу" та вимагати заборони діяльності своїх опонентів);

4) втрата (у деяких випадках) вищими органами політичної влади монополії на організоване застосування насилля.

І, нарешті, суттєві елементи охлократичного політичного режиму характеризують політичне життя України тою мірою, якою її владним структурам притаманні:

1) некомпетентність, презирливе ставлення до знань, до досвіду світової цивілізації, зокрема постійні намагання неадекватними реальній ситуації простими засобами і дуже швидко розв'язувати складні проблеми суспільного життя, що потребують для свого вирішення довгої копіткої праці;

2) відсутність у представників органів політичної влади реального почуття громадянської відповідальності перед народом своєї країни та світом;

3) рекрутування певної частини правлячої політичної еліти з середовища "соціальних низів" та "маргінальних верств" суспільства, представники яких жадають швидкого підвищення свого індивідуального та групового соціального статусу та покращення матеріального рівня життя.

Існує велика кількість факторів, які можуть вплинути і впливають на розвиток демократії, але все ж таки переліченні чинники - основні в нашій державі і найбільше впливають на розвиток суспільства взагалі.

Висновок

Отже, з усього сказаного можемо зробити висновки:

Політичний режим - це вираження політичного напряму здійснення політичної влади, її політичних пріоритетів. Він показує, докорінні інтереси яких груп громадян ця влада відстоює, які механізми пропонує для задоволення поточних потреб більшості, що робить для зняття соціальної напруженості й досягненням стабільності, тобто як в цьому суспільстві функціонує політична система. Політичний режим характеризує політичну систему, він пов'язаний з нею загалом і з усіма її складовими.

Найбільш універсальним, що відповідає тенденціям сучасної доби, державно-політичний режими поділяється на демократичний та авторитарний. Зрозуміло,у реальному житті існує безліч їх варіантів зі змішаними у різних пропорціях характеристиками. Запропонована загальна типологія дає можливість наочніше зрозуміти певний набір характеристик, які переважають у кожному із зазначених типів політичних режимів.

Найбільш поширена типологія політичних режимів:

а) демократичний політичний режим;

б) ліберальний політичний режим;

в) авторитарний політичний режим;

г) тоталітарний політичний режим.

Демократичний режим характерний для правової держави. Його способи і методи здійснення державної влади реально забезпечують вільний розвиток людини; участь у здійсненні державної влади; свободу в економічній діяльності; захищеність прав і законних інтересів;

врахування інтересів більшості і меншостей (меншин); легальна дія опозиційних партій;

формування уряду тими партіями, що перемогли на відповідних виборах;

домінування переконання, узгодження, компромісу; виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади тощо.

...