Судова система часів Української Народної Республіки

Размещено на http://www.allbest.ru/

Kиївський національний університет імені Тараса Шевченка

Юридичний факультет

Реферат

з курсу “Судоустрій в Україні”

на тему: Судова система часів Української Народної Республіки

Реферат підготувала

студентка 1 курсу, 5 групи

Максименко В.В.

Розглядаючи тему “Судова система часів Української Народної Республіки”, потрібно добре розуміти історичні рамки саме цього періоду та його особливості. Українська Народна Республіка (надалі УНР) -- українська держава, що існувала досить короткий період з 1917-1920 року на території Центральної, Східної та Південної України. Постала на місці південно-західних губерній Російської імперії, заселених українцями. До квітня 1918 року очолювалася Центральною Радою на чолі з Михайлом Грушевським, а після грудня 1918 року -- Директорією. В період з 29 квітня 1918 року до 26 грудня 1918 року УНР фактично припинила своє існування. На цей відрізок часу УНР змінілась на Українську Державу (Гетьманат) на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Так як обьем роботи обмежений пятьма сторінками, розглядати судоустрій за цей період не має сенсу.

Починаючи з УНР під керівницвом Центральної Ради можна сказати, що Українська Центральна Рада від початку свого створення розуміла значення суду як однієї з гілок державної влади й найбільш знакових прерогатив держави. Тому одним із завдань у розбудові держави було впровадження такої судової системи, яка б відповідала головним засадам національного державотворення.

Базуючись на роботі Терлюка І. Я. можна зазначити, що фактично до листопада-грудня 1917 р., коли в умовах протистоянь і помилок відбувався процес пошуку моделі судової влади, судова система в Україні майже нічим не відрізнялась від інших на території Росії, де Тимчасовий уряд здійснив низку заходів, що привели судові установи у відповідність до першої редакції Судових статутів (1864). Зокрема, були ліквідовані військові-польові суди, станові так звані "особі присутствія", відновлено діяльність мирових судів (в Україні, за винятком Одеси і Харкова, вони були скасовані ще 1889 р.) й демократичні принципи судочинства: незалежність суду, незмінність судців, участь у розгляді багатьох справ присяжних засідателів, гласність процесу, рівність сторін, право на захист тощо. Водночас із реорганізацією існуючої судової системи здійснювалося вдосконалення судової організації. Зокрема, розширювалася компетенція мирових судів: тепер вони могли розглядати цивільні позови до 1000 крб., а також кримінальні справи з покаранням до 1,5 років тюремного ув'язнення. У повітах призначалися адміністративні судді, що вирішували спірні справи між державними органами, комісарами та громадськими організаціями. При окружних судах створювались особливі адміністративні відділення (30 травня 1917 р.).

Судова влада УНР діяла, головним чином, за старим кримінальним і цивільним законодавством зі змінами, внесеними Тимчасовим урядом. Останнє ліквідувало права та привілеї монарха, дещо пом'якшило політичний режим і каральну політику царизму, амністувало політичних в'язнів, уперше створило надзвичайну слідчу комісію для розслідування протизаконних за посадою дій колишніх міністрів, головних управляючих та інших вищих посадових осіб. 12 березня 1917 р. скасовувалася смертна кара, але згодом вона відновлювалась спочатку на фронті, а потім і в тилу. Діяли, зокрема і в Україні, майже усі статті Уложення про покарання кримінальні та виправні (1903). Не зазнали змін самодержавні тюремний статут й тюремна інструкція.

Не мало важливим кроком стало проголошення Центральною Радою III Універсалу (листопад 1917 p.), яким, по суті, відновлювалася діяльність Генерального секретарства судових справ (під назвою секретарства юстиції) і ставилося завдання формуванню відповідної нормативно-правової бази.

А вже 27 листопада 1917 р. Мала Рада затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом Законопроект про здійснення судочинства на Україні іменем УНР. 15 грудня УЦР затвердила поданий Секретарством судових справ Законопроект про утворення до скликання Установчих зборів тимчасового Генерального Суду.

Закон "Про утворення Генерального Суду" (2 грудня 1917 р.) визначив структуру цього Суду у Складі трьох департаментів - цивільного, кримінального (в законі - карного) і адміністративного. Згідно із Законом, на всій території України на Генеральний суд покладалися усі судові функції, що раніше належали Сенату у справах судових, нагляду над судовими установами й особами судового відомства. Особливістю його спеціалізації, на думку дослідників (за роботою В. Німченко), було надання йому права розглядати справи, пов'язані зі скоєнням злочинів не тільки цивільними, а й військовими особами, тобто спеціальними суб'єктами судочинства, що й вилилося у тимчасовому здійсненні правосуддя у сфері діяльності Головного Воєнного Суду. Особливі суди передбачалось у майбутньому скасувати. Члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів. Центральна Рада обирала п'ятнадцять суддів за поданням Генерального секретаріату (згідно зі штатним розписом, затвердженим постановою Центральної Ради від 24 березня 1918 p., Генеральний суд діяв у кількості 18 генеральних суддів).

У тому ж Законі "Про утворення Генерального Суду" в загальних рисах йшлося і про прокуратуру - прокураторію, яка фактично опинилась у подвійному підпорядкуванні. З одного боку, прокураторія діяла при Генеральному суді (вона так і називалася - "Прокураторія Генерального суду"), а з іншого - її регламент затверджувався Генеральним секретарством судових справ. Останнє надавало одному з прокурорів звання старшого і доручало йому "провід над прокураторією". Щоправда, у спеціальному Законі "Про упорядження прокурорського нагляду на Україні" (23 грудня 1917 р.) зазначалося, що "всі прокуратори призначаються генеральним секретарем судових справ".

Також члени Генерального Суду мали звання генеральних суддів, і їх повноваження до затвердження Генерального Сeду на підставі Конституції визначались дореволюційним російським законодавством, зокрема “Учреждением судебных установлений”. Цим же законодавством керувались суди першої інстанції. Після формування персонального складу Генеральний Суд мав розробити регламент і подати його через Секретарство судових справ, що мало значний вплив на діяльність Генерального Суду, на затвердження УЦР.

Таким чином можна зазначити, що найвищою судовою інституцією УНР доби Української Центральної Ради оголошувався Генеральний суд, який, згідно з ухваленою Конституцією УНР (29 квітня 1918 p.), був найвищою касаційною інстанцією для всіх судів Республіки і не може бути судом першої та другої інстанції та мати функції адміністративної власти". Однак основні положення Конституції не були реалізовані, адже саме того дня, коли її ухвалено, Центральна Рада припинила свою діяльність.

Важливим кроком, спрямованим на формування власної судової системи, стало прийняття Закону "Про заведення апеляційних судів" (17 грудня 1917 p.), яким передбачалося функціонування трьох апеляційних судів - Київського, Харківського, Мелітопольського (або Одеського). Порядок обрання суддів Генерального та апеляційних судів регулювався Законом "Про умови і порядок обрання суддів Генерального та апеляційних судів" (23 грудня 1917 p.). Згідно з ним, усі судді зазначених судів обиралися Центральною Радою більшістю в 315 голосів з числа осіб, які подавали заяви в Секретарство судових справ. Кандидати могли не мати навіть загальної вищої освіти, не кажучи вже про спеціальну. На практиці % вибори суддів відбувалися в обстановці реальної конкурентної боротьби. Однак, незважаючи на те, що були прийняті відповідні закони і сформовано персональний склад Генерального і Київського апеляційних судів, судді змогли приступити до виконання своїх обов'язків лише наприкінці квітня 1918 р.

Починаючи з лютого - березня 1918 p., політична і військова ситуація складається не на користь Центральної Ради, і виникає нагальна потреба в організації військово-революційних та військових судів. Право створення військово-революційних судів надавалося головним губернським комендантам (посади запроваджене 14 лютого 1918 p.). Згідно з "Інструкцією військовому революційному судові" (5 березня 1918 p.), їх підсудність поширювалася н: усіх військових та цивільних громадян УНР у випадках вчиненні ними таких злочинів, як: убивство, підпал, зґвалтування, грабіж та розбій. Дослідники (робота А. Середа) зазначають, що основні положенні цього нормативно-правового акта були досить ліберальними для того часу. Військово-революційні суди Центральної Ради розглядам лише визначене коло справ, тобто їх юрисдикція поширювалась тільки на той перелік злочинів, який був зазначений у цьому акті, й не виконували повною мірою свої завдання.

До складу таких судів входили два представники від місцевій громадських організацій і чотири - за призначенням губернського коменданта (двоє старшин, один козак і один військовий діловод юрист). Крім зазначених осіб, призначалося по одному запасном. Суд формувався відразу після вчиненого злочину, повинен був приступати до розгляду справи не пізніше я через десять днів після цього і функціонував при управлінні найближчого до місця злочину повітового коменданта.

Військові суди створювалися на території УНР для розгляду злочинів і провин з боку виключно військових осіб. Правовою основою їх діяльності був спеціальний циркуляр Центральної Ради до Головного Управління Військових Судових Справ - "Наказ про Військові Суди" (23 квітня 1918 р.). У ньому йшлося про утворена в Києві та Катеринославі Вищих Військових Судів із територіально - судовою компетенцією, відповідно, усієї Правобережної України: Чернігівщиною та Лівобережної України, за винятком Чернігівщини. Також були створені вищі і штабові суди, які діяли у межах розташування дивізій, вони були відповідно до Вищого Військового Суду судами першої інстанції. Штабові суди були створені у Головному штабі, а також у м. Києві (окрім штабового, тут функціонував і вищий суд), Катеринославі (штабовий і вищий суди), Одесі (два штабових суди), Чернігові (2 штабових суди), Житомирі, Кам'янці-Подільському, Вінниці, Олександрії, Гомелі, Луцьку, Рівному, Полтаві, Харкові та Новоград-Волинському (по одному суду). Наприклад, до компетенції Київського вищого військового суду, що складався з голови, чотирьох його товаришів, слідчого-судді у надзвичайних справах, двох слідчих суддів у господарських справах, чотирьох суддів, секретаря суду, прокурора, належали будь-які справи, що виникали на території Правобережної України. Зокрема, наявність посад слідчих-суддів для вирішення надзвичайних справ та господарських справ свідчила про вузьку спеціалізацію суддів цього суду у вирішенні конкретних видів справ - господарських, і тих, які мали надзвичайне значення для Центральної Ради. Штабові суди розглядали справи нижчої підсудності у межах розташування тієї чи іншої дивізії. Склад суддів вищих і штабових судів призначався наказом міністра військових справ.

Оцінюючи спеціалізацію цих військових судів УНР, дослідники (В. Німченко) зазначають, що вона полягала передусім у тому, що їх юрисдикція поширювалася виключно на військових осіб, тобто в цьому вбачається судова юрисдикція щодо спеціального суб'єкта правовідносин - військового. Іншим важливим моментом у діяльності військових судів було те, що ці суди мали право розглядати справи, які виникали не лише з кримінально-правових, а й адміністративних відносин.

Незважаючи на спроби Центральної Ради налагодити систему судочинства, на практиці все виглядало інакше. Особливе незадоволення населення викликало грубе втручання австрійських та німецьких військ у судочинство незалежної України. Громадяни Української Народної Республіки засуджувались військовими судами Німеччини і Австро-Угорщини до покарання на різні строки. У зв'язку з цим наприкінці березня 1918 р. Міністерство судових справ змушене було видати окремий циркуляр, у якому висловлювало рішучий протест з цього приводу і вимагало вилучити всі такі справи і передати їх до військово-революційних та інших судових установ УНР. Також у березні 1918 р. повинно було розпочатися перетворення судової системи відповідно до нового адміністративно-територіального поділу. У зв'язку із цим готувався проект Закону "Про організацію судів Республіки по землях". Але в цей час уже завершувалася доба Центральної Ради, і ці наміри не вдалося втілити в життя.

Як висновок, у справі формування власної судової системи Центральна Рада пройшла шлях, сповнений численних прорахунків та протистоянь. Реформування судочинства розпочалося фактично лише з грудня 1917 р., однак так і не вдалося створити дієві судові органи, які б сприяли стабілізації ситуації в країні. Значну кількість кримінальних справ щодо цивільних осіб розглядали німецькі та австро-угорські суди, що суперечило чинному на тон час законодавству. Крій того, судові органи УНР не виконали повною мірою своїх завдань, пов'язаних з охороною від посягань на суспільний і державний лад з охороною прав і законних інтересів громадян, не змогли забезпечити захист усіх форм власності. Ті попри численні прорахунки за досить незначний час існуванню Центральної Ради була створена власна українська судова система і велася робота, спрямована на забезпечення її повноцінного функціонування та вироблення законодавчої бази для утвердженні судової влади як однієї з рівноправних гілок державної влади.

Що до судової системи УНР часів Директорії, то треба зазначити, що у справі судоутворення Директорія зберегла ті судові інститути, які існували за Центральної ради. Як стверджує Музыченко П.П. в своїй роботі, то вже 2 січня 1919 року затверджується Закон про відновлення діяльності Генерального суду. Назву "Генеральний суд" було замінено на "Надвищий суд". 24 січня 1919 року було відновлено дію Закону "Про заведення апеляційних судів", прийнятого Центральною радою 1 грудня 19І7 року. Продовжували функціонувати деякі ланки царської судової системи. Так, 19 лютого 1919 року Директорія затвердила Закон "Про вибори та призначення мирових суддів". 26 січня 1919 року Директорія затвердила Закон про Надзвичайні Військові Суди, а 4 серпня 1920 року--нову редакцію цього Закону.

Надзвичайні військові суди засновувалися "в місцевостях, оголошених на воєнному стані або на стані облоги, а також на театрі воєнних дій " (ст. І). Суд складався з голови і чотирьох членів (ст. 4). У засіданні суду беруть участь прокурор, оборонець та секретар (ст. 5). Прокурора та секретаря призначається з військових старшин, які мають вишу юридичну освіту, або знайомих з судовим процесом (ст. 6). Суд міг розглядати і справи цивільних осіб (ст. 9). Вчинки, за які військові та цивільні особи могли бути віддані під Надзвичайний військовий суд, зазначалися в ст. 2. Вироки, винесені цими судами, не підлягали оскарженню й виконувалися негайно. Особи, засуджені до кари на смерть, мали право протягом шести годин після оголошення вироку звернутися з проханням про помилування або полегшення кари до Верховної влади (Директорії), а в діючій армії до Головного Отамана (ст. 24). Право нагляду над Надзвичайними військовими судами надавалося Головному військовому прокуророві (ст. 34). Надзвичайні військові суди діяли протягом всього часу влади Директорії в Україні.

Роблячи висновок, зауважую, що процес формування нових судових органів на території України в цей період відбувався за складних історичних умов. І не зважаючи на це, Україна піднялась по цих сходинках досвіду, зробивши судову систему такою, яка вона є зараз.

судочинство військовий революційний український

Джерела

1. Терлюк І. Я. Національнеукраїнське державотворення 1917-1921 рр.: історико-правовий нарис - Львів, 2007;

2. Копиленко О. Л. "Сто днів" Центральної Ради.- Київ, 1992;

3. Музиченко П.П. Історія держави і права в Україні: навчальний посібник - 6-те вид., - Київ: Знання, 2007.

Размещено на Allbest.ru