Методика системного аналізу. Проблема в Україні та шляхи вирішення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки

Національний транспортний університет

Кафедра менеджменту

Реферат

З дисципліни «Теорія систем і системний аналіз»

На тему: «Методика системного аналізу. Проблема в Україні та шляхи вирішення»

Виконала: студентка групи ТМ-3-1

Потапенко Анастасія

Перевірила: доц. Ільченко В.Ю.

Київ 2015



Методика системного аналізу застосовується в тому випадку, якщо в особи, що приймає рішення (ОПР), або немає необхідних відомостей про певну об'єктивної ситуації (стані або процесі), що дозволяють її формалізувати і прийти до вирішення завдання, яке стоїть перед ОПР або ці відомості недостатні для успішного вирішення завдання.

У такому випадку можливе подання ситуації у вигляді якоїсь системи бажано з урахуванням всіх ресурсів, задіяних у ситуації, і зв'язків між ними. Подальше залучення експертів в тих галузях знань, які реально можуть допомогти при описі ресурсів і взаємозв'язків системи та організація мозкових атак отримало назву "ділові ігри" і практикувалося в тому числі Г. Щедровицьким і його послідовниками.

Рекомендується не уникати різних підходів до опису систем для створення ефективного зіткнення ідей з метою отримання оптимального вирішення даного завдання.

Методика повинна допомогти в досягненні повноти аналізу і наступному формуванні моделі прийняття рішень. Найчастіше в методиці поєднуються методи з МАІС (методи активізації інтуїції фахівців) і з МФПС (методи формального подання систем).

1.ідентифікація симптомів;

2.визначення актуальності проблеми;

3.визначення мети;

4.розтин структури системи та її дефектних елементів;

5.визначення структури можливостей;

6.знаходження альтернатив;

7.оцінка альтернатив;

8.вибір альтернативи;

9.складання рішень;

10.визнання рішення колективом виконавців і керівництвом;

11.запуск процесу реалізації рішення;

12.управління процесом реалізації рішення;

13.оцінка наслідків реалізації.

Методика по Квейду

· постановка задачі - включає визначення проблеми, виявлення цілей і визначення меж завдання;

· пошук - включає збір відомостей і визначення альтернативних засобів досягнення цілей;

· тлумачення - побудова моделі і її використання;

· реалізація - агрегування кращою альтернативи або курсу дій;

· підтвердження - експериментальна перевірка рішення.

Методика Янга

· визначення цілей організації;

· виявлення проблем організації;

· дослідження проблем та постановка діагнозу;

· пошук вирішення проблеми;

· оцінка всіх альтернатив і вибір найкращої;

· узгодження рішень в організації;

· затвердження рішення;

· підготовка до введення;

· управління застосуванням рішення;

· перевірка ефективності рішення.

Методика Голубкова

· постановка задачі;

· дослідження;

· аналіз;

· попереднє судження;

· підтвердження;

· остаточне судження;

· реалізація прийнятого рішення.

Методика Черняка

· аналіз проблеми;

· визначення системи;

· аналіз структури системи;

· формування спільної мети і основного критерію;

· декомпозиція мети, виявлення потреби в ресурсах, процесах;

· виявлення ресурсів і процесів, композиція мети;

· прогноз і аналіз майбутніх умов;

· оцінка цілей і засобів;

· відбір варіанта;

· діагноз існуючої системи;

· побудова комплексної програми розвитку;

· проектування організації для досягнення мети.

Методики Квейда, Оптнера і Голубкова більше уваги приділяють розробці і дослідженню альтернатив прийняття рішень. Черняк акцентує увагу на агрегировании та структуризації цілей. У Янга особливу увагу приділено процесу реалізації прийнятого рішення.

В Україні відбувається стихійна оцінка проміжних результатів громадянської «революції Гідності» 2013-2015-го років. Найбільш радикальними є оцінки неприйнятності перебування на своїх посадах Президента і Прем'єр-міністра, а також безпосередня організація Третього Майдану.

Далі пропонується проміжний аналіз здобутків та недоробок революції, який дасть можливість оцінювати реальні досягнення, в яких революційний ентузіазм української громади поєднаний з реальною політикою - з усіма її партійними протистояннями, корпоративними інтересами та саботажем представників дореволюційної влади.

Це не повний огляд проблем, це лише найзагальніша оцінка ситуації, щоб отримати приблизні відповіді на питання - чому гальмуються реформи та чи потрібен нам зараз третій Майдан.

Здобутки та недоробки у російсько-українській війні. В російсько-українській війні стратегія непрямих дій, прихованого наступу і повзучої окупації, яку застосовувала Росія, вичерпала свої можливості. Якщо Росія не вдасться до відкритого нападу на Україну, то військові дії буде призупинено надовго.

Тривалість припинення прямих військових дій залежить вже винятково від політичних дій Президента - чітких варіантів публічно оголошеної політики про найближчі перспективи Сходу України.

Здобутки у війні. Обороноздатність України є достатньою, аби зупинити ворога у стратегії непрямих дій і прихованого наступу. Україна здатна навіть відбивати наступи сепаратистів за умови припинення поставок Росії додаткової техніки та боєприпасів.

Недоробки у війні. Україна все ще не готова до широкомасштабної війни з Росією. Україна все ще офіційно не оголосила довгострокову стратегію захисту від ядерної загрози. Україна досі не має запасного варіанту дій на випадок, якщо вступ до НАТО затягнеться на невизначену перспективу.

Загальні висновки - 1) небезпека війни з Росією зберігається; 2) Україна більше сподівається на світову допомогу, аніж на власні сили у можливій війні; 3) Україна досі не діє на випередження в плані пропозиції публічних сценаріїв і стратегій щодо довгострокових післявоєнних перспектив, зокрема для Сходу України; 4) Україна досі не має альтернативних сценаріїв системного захисту від ядерної зброї та російської експансії.

Конституційні здобутки та недоробки. Конституційний процес є найбільш системним процесом реформ після української революції.

Цей процес стартував на початку березня 2015-го року у вигляді президентського указу про створення Конституційної комісії.

Також в конституційному процесі бере участь Уряд. Недавно в Страсбурзі була презентована частина ідей конституційного процесу відома як адміністративна реформа.

Водночас конституційний процес виявився нецікавим для ЗМІ і для експертних коментарів. Конституційний процес нецікавий журналістам, бо популярність найлегше можна заробити на корупційних скандалах - саме так вчиняють найбільш відомі журналісти, деякі з яких тепер вже є депутатами. Ніхто з них не хоче розбиратися у складних речах та писати складні тексти.

Моя спроба в березні цього року розпочати дискусію щодо децентралізації не була вдалою. Дискусію у змістовному плані ніхто не підтримав.

Фактично мова йде про медійний та експертний саботаж конституційної реформи.

Експертний склад конституційної комісії, створеної Президентом, це просто набір академічних учених-правників, які вже написали дві-три традиційних конституції в Україні, що не вирішили жодних проблем, а тепер вони будуть писати ще одну.

Здобуток конституційного процес - формальне створення умов для початку роботи над конституцією і початок цих робіт на рівні Уряду.

Недоробка конституційного процесу - неготовність експертів та широкої української громади до обговорення ідей Конституції.

Загальні висновки - 1) Конституційний процес гальмується через формальне ставлення до нього політичної еліти в цілому - орієнтації на інноваційну Конституцію не є поширеними; 2) безвідповідально-формальне ставлення Президента до формування складу конституційної комісії; 3) журналісти фактично саботують конституційний процес.

Бюджетні здобутки і недоробки. Державний бюджет у структурному вигляді показує нам загальну стратегію діяльності політичної та економічної еліти.

Побіжний бюджетний аналіз можна зробити через структуру урядової політики, через фінансування владних структур, через популярне бачення, а також через загальну структурну стратегію державної політики.

Остання згадана вище у посиланні стаття застосовує підхід так званого бюджетування, коли зароблені якій-небудь сфері кошти протиставляються коштам, що витрачаються на цю сферу. Таких сфер бюджетування автори виділяють 5: 1) соціальний захист; 2) газ та нафта; 3) утримання влади; 4) оборона; 5) зовнішні запозичення та обслуговування зовнішнього боргу.

Звичайно структура бюджету будується інакше. На мій погляд, лише інфраструктура може розглядатися за підходом бюджетування, а решта сфер мають такі публічні цілі, що виходять за межі підходу бюджетування.

Водночас саме такий аналіз загальної структури бюджету через 5 сфер бюджетування дозволяє побачити реальну стратегію бюджетної політики української політичної та економічної еліти і зробити ряд важливих висновків. інтуїція антикорупційний обороноздатність системний

Держбюджет 2015 це специфічний бюджет виживання в умовах війни, який є проміжним за кінцевими намірами влади, бо є результатом компромісу, а не повного дотриманням принципу «економії на всьому». Цей бюджет не є популярним серед української громади з огляду на окремі дисбаланси та критиковані громадою податки.

Україна все ще не може позбутися зовнішніх запозичень, які свідчать про неефективну економічну роботу архаїчної держави. Архаїка, яка досталась країні у спадок від попереднього небажання структурних реформ та розширення переліку бюджетонаповнюючих сфер економічної діяльності, все ще не подолана.

Водночас брати зовнішні борги перестало бути вигідним - доходи НБУ від цієї діяльності вже менші, ніж обслуговування боргу.

Хоча українська громада впевнена, що держава у нас забирає більш, ніж дає, реальна структура соціальних видатків показує, що ми маємо бюджет з надмірними соціальними зобов'язаннями.

Хоча доходи від нафти на газу у бюджет зросли, монополізм у цій сфері призводить до політично вмотивованого незадоволення української громади структурою і непрозорістю тарифної політики влади.

Україна все ще витрачає надмірні кошти на утримання влади.

Недолуга політика попередньої влади призвела до необхідності великих обсягів фінансування обороноздатності країни в умовах війни, на що просто не вистачає коштів.

Виконання такого бюджету призвело до появи надлишкових коштів на рахунках Казначейства, про які одразу почалася суперечка в Парламенті - пустити їх на соціальні видатки чи зарезервувати для цілей війни.

Виконання такого бюджету за минулі місяці 2015-го року призвело до зростання надходжень до місцевих бюджетів на 40%.

Здобутки. 1) Уряду та Парламенту вдалося отримати надлишкові кошти на рахунках у Казначействі, але відсутність публічної політики (Президент-Уряд) щодо цих коштів призвело до політичних суперечок в Парламенті щодо їх використання; 2) Уряду та Парламенту вдалося зменшити соціальні видатки, не дивлячись на популізм політиків та зумовлений в тому числі і цим опір української громади; 3) В цілому Парламенту та Уряду вдалося переконати українську громаду у правильності такого підходу як тимчасового і зумовленого війною; 4) Уряду та Парламенту вдалося змусити олігархів, особливо в енергетичному секторі, платити більше;; 5) Уряду та Парламенту вдалося розпочати створення економічного підґрунтя децентралізації шляхом збільшення надходжень до місцевих бюджетів; 6) Уряду вдалося уникнути повного дефолту, на який так сподівався ворог.

Недоробки. 1) Уряд продовжував зовнішні запозичення, що зрештою може призвести до технічного дефолту; 2) Уряд та Парламент не змогли мотивувати і фахово пояснити свої дії щодо оподаткування незахищених верств населення; 3) Уряд не зміг вчасно реформувати структуру тарифоутворення в сфері енергоносіїв, яка до виникнення політичного скандалу в Парламенті лишалась зорієнтованою на монополізм та непрозорою; 4) Президенту, Уряду та Парламенту не вдалося започаткувати реформу структури та нормативної бази різних гілок влади, видатки на які є досі високими; 5) Не зважаючи на інтенсивне посилення обороноздатності країни і певні успіхи у стримуванні війни, армія все ще лишається недостатньо фінансованою, а відтак застарілою в технічному та теоретично-стратегічному плані.

Загальні висновки. 1) Держбюджет продовжує бути результатом торгів політичних сил, він досі не є структурою стратегічного бачення ситуації; 2) Держбюджет-2016 мав би передбачати відповіді на питання: а) як нам відмовитися від зовнішніх запозичень; б) як нам розширити базу доходів на рівні нових бюджетонаповнюючих сфер економічної діяльності - але дискусій з цього приводу нема. 3) Лібералізація держбюджету та зменшення соціального навантаження досі сприймається як наслідок війни, політична еліта не розуміє, або не хоче публічно зізнаватися, що це тепер надовго.

Антикорупційні та антиолігархічні здобутки і недоробки. Доволі повільне створення Антикорупційного бюро видається за головне досягнення в боротьбі з корупцією.

Водночас вирішальним чином антикорупційна боротьба ведеться саме шляхом тиску на владу всієї української громади.

Найбільшим генератором корупції в Україні лишається олігархічний бізнес.

Водночас перші спроби стихійної деолігархізації призвели до проявів системного олігархічного саботажу.

Публікація плану «Крепость» олігарха Ахметова не призвела до публічного аналізу Президента, СБУ чи Парламенту принципово нового рівня загроз, які породжують олігархи в процесі деолігархізації.

Зрозуміло, що олігархічний саботаж і прямий громадянський заколот (мятежевойна) під час російсько-української війни є надзвичайно небезпечними. Зрозуміло навіть бажання Президента та Уряду вирішувати проблеми деолігархізації непублічно, кулуарно.

Водночас лише публічна деолігархізація є гарантією подолання системної корупції.

Олігархи є сьогодні головною загрозою для національної безпеки. З ними неможливо домовитися, як неможливо домовитися з вовками, щоб вони не їли овець. Олігархи завжди будуть переслідувати лише свої приватні інтереси, розглядаючи державу як корупційний політичний ресурс.

Здобутки. 1) Журналістська боротьба з олігархами та корупцією дає тут свої найбільші плоди, відтак антиолігархічна та антикорупційна боротьба шляхом громадянського тиску є найбільш успішною. 2) Влада пробує інституціоналізувати процес боротьби з корупцією.

Недоробки. 1) Процес деолігархізації все ще лишається непублічним; 2) Корупційні медіа-скандали почали використовуватися задля політичних розправ - такі скандали дуже часто мають недостатню фактологічну базу, не дають результатів від розслідування, мають чистий піар-ефект.

Загальні висновки у вигляді пропозицій. 1) Антикорупційним бюро має бути публічно поставлено завдання про подолання системної олігархічної корупції; 2) Будь-які антикорупційні розслідування, ініційовані політиками чи журналістами, обов'язково мають супроводжуватися оголошенням публічних результатів розслідування, навіть якщо вони негативні.

Здобутки і недоробки в правових структурах

Урядом започаткована реформа міліції-поліції та реформа ДАЇ.

Водночас доволі сильно гальмується реформа судової системи.

Причин гальмування судової реформи декілька.

По-перше, це принципова залежність судової реформи від конституційної реформи. По-друге, це бажання Президента контролювати судову вертикаль як сферу силових органів і небажання домовлятися в цьому плані з Парламентом. По-третє, корумпованість судової сфери не дозволяє їй знайти хоч яку-небудь некорумповану інституцію, яка би мала довіру у суспільстві достатню для того, щоб отримати громадянську підтримку.

Чесно кажучи, здобутків у судовій реформі не видно зовсім, одні суцільні недоробки.

Загальні висновки. 1) Судова система України реформі не підлягає; 2) Судову систему України потрібно повністю знищити і створити наново; 3) На час створення нової судової системи Україна може спробувати отримати судові послуги шляхом аутсорсингу у європейських корпорацій - це буде дешевше, менш корупційно і ефективніше.

Чому гальмуються реформи?

Дуже велика спокуса дати просту відповідь на питання - реформи гальмують Президент, Прем'єр-міністр і навіть Голова Верховної Ради. Така проста відповідь не буде адекватною.

Головна причина гальмування реформ - ніхто ніколи не вчив українську політичну еліту, як розробляти та впроваджувати інновації. Навіть сама постановка питання про реформи є помилковою. Реформи неодмінно означають диктат західних (європейських) норм, зразків, принципів і правил.

Тільки позиція інноваційної діяльності дозволяє вийти з-під європейського реформістського диктату і запропонувати щось потужніше ніж реформи - інновації, які завжди краще пристосовані до ситуації і створюють більш масштабні перспективи.

Неупереджено оглядаючи вище проаналізоване, можна сказати - 1) реформи ідуть; 2) інтенсивність змін в країні доволі висока; 3) мотивація до реформ у політичної еліти є.

Досвід роботи нового Парламенту, парламентської коаліції та Уряду показує найсуттєвішу проблему коаліційного Уряду - неможливість поєднання політичної парламентської рівноваги через коаліцію та вимог до професійності міністрів. Професійність урядовців завжди є жертвою коаліційної згоди в Парламенті.

Водночас практично відсутня можливість довести тезу про «гальмування реформ» - графік реформ у вигляді плану як додаток до коаліційної угоди так і не став основою обговорення в публічному дискурсі. Також журналісти більш захоплені корупційними чи олігархічними скандалами чи реакційним (реагуючим) висвітленням реформістських кроків влади. Пропозиції інновацій, аналіз проблемних контекстів пропонованих реформ в публічному просторі дуже мало.

Неможливість робити радикальні реформи швидше, ніж до цього готова парламентська коаліція та Парламент в цілому через політичні суперечки - це умови нашої політичної системи. Отже, перша проблема - недоліки самої політичної системи в країні.

Коаліційний Уряд є добрим в ситуації відсутності революції та війни. Інноваційні реформістські дії завжди потребують певної авторитарності. Якщо ми не хочемо авторитаризму в Україні, то ми маємо створити солідарну позицію інновацій. Можливо солідарну інноваційну позицію варто вивести за межі Уряду. Про це - далі.

Серед реформ, які має провести Україна, має бути і реформа самого Уряду - структури, нормативної бази, кадрового складу міністерств і т.д. Водночас така реформа безпосередньо пов'язана з конституційною реформою. Нинішній Уряд за своєю функціональною структурою на реформи не заточений. І це друга проблема.

Третя проблема - саботаж середньої ланки урядовців, які абсолютно правомірно посилаються на ті чи інші нормативні документи в кожному напрямку реформ. Ще одна проблема - старі управлінські норми стримують реформи.

Отже реформи гальмуються, тому що: 1) у української політичної еліти в принципі відсутні інноваційні компетенції; 2) реформи розглядаються як дії під диктатом зовнішнього управління, а не як власні інновації; 3) політична система не пристосована до реформ; 4) коаліційна угода не містить імперативної послідовності чи імперативних термінів реформ; 5) Парламентські політичні партії постійно генерують політичні конфлікти, що постійно дезорганізують реформістські потуги Уряду; 6) Уряд який за функцією призначений для виконання завдань не заточений на інновації; 7) застарілі закони, норми та інструкції, якими змушена керуватися середня ланка управлінців; 8) Журналісти не займають конструктивну позицію щодо реформістських спроб, не пропонують інновації, не обговорюють проблеми процесу реформування.

Постає принципове питання - де сьогодні центр реформ?

Президент відмовився бути таким центром реформ.

Прем'єр-міністр де-факто ніби є центром реформ, але він залежний від коаліції, знаходиться під критикою експертів, постійно змушений узгоджувати свої дії замість того, щоб довіритися лише професіоналам в тій чи іншій сфері.

Парламент не має єдиного центру реформ, бо коаліційні збори так і не стали таким центром.

Можливо Україні потрібен Центр Інновацій. Це не має бути інститут, це має бути надінституційне утворення, напівклубне, громадянське, з закритим членством.

Чи потрібен Третій Майдан для пришвидшення реформ?

Сьогодні можна чітко бачити три тенденції опору революції: 1) контрреволюційна війна Росії; 1) олігархічний саботаж всередині України; 3) підживлювана суперечками політичних партій огульна критика журналістів будь-яких реформістських спроб («крадуть ще більше, ніж раніше», «корупція не зменшується», «реформи йдуть повільно»).

Нова революція виникає лише на фоні масового невдоволення роботою влади. Щоб там не говорили окремі політики, але масового невдоволення сьогодні нема.

Також для нової революції потрібні: 1) нові ідеї; 2) нові кадри, нові політичні сили.

Навряд чи сьогодні є якісь принципово нові ідеї для нової революції, оскільки старі ідеї революцією ще не реалізовані.

Для нової революції потрібні нові кадри і нові політичні сили, які би показали якусь змістовну роботу, а не лише піар-акції. Без нових політичних сил і нових кадрів заклик до перевиборів Парламенту не має жодного сенсу.

А якщо не переобирати Парламент, то питання кадрового складу Уряду є винятково у компетенції парламентської коаліції.

Якщо ж ставити питання про нового Президента, тоді потрібно одразу ж говорити - хто має бути замість нинішнього. Бо в нинішніх умовах війни це найбільш важливо.

Третій Майдан поки що робити рано.

Потенціал громадянського тиску на Президента, Парламент та Уряд не вичерпано.

Проблема обороноздатності України. Основні виклики та найбільш ймовірні ризики, з якими стикнулась Україна навесні 2015 року, пов'язані із зростанням масштабів військових дій, що призвели до дестабілізації суспільно-політичної ситуації в Україні і загрожують економічним колапсом найбільшого експортоорієнтованого регіону України. Найбільшу загрозу становить можливість використання новітніх видів озброєння з боку ворогів. Саме тому, питання обороноздатності є гострою проблемою, що потребує негайного вирішення.

Дослідженням проблем озброєння та конверсії займалися такі науковці як: Несмянович Р., Прокопенко С., Арбатов А., Рафєєнко Д., Черняк О., Харламова О., Бінько І, Мунтіяна В., Ольшевський В., Перепилиця Г., Шлемко В., Лодзянов А. та інші. Більшість з них намагалися дати якісний аналіз статистики витрат на оборону, теоретичну обґрунтованість доцільності застосування конверсії в економіці України.

Метою дослідження є визначення передумов та економічних причин низького рівня обороноздатності країни. Ситуація, що склалася вимагає системного аналізу існуючих проблем в економічній площині та пошуку шляхів їх вирішення.

Сучасники стверджують, що революційні та воєнні події в Україні - це завчасно спланована політика владних структур. Однак, діяння, направлені на розірвання цілісності України, мали не тільки соціальний чи політичний характер - вони були підкріплені економічно важливими стратегічними рішеннями.

Ще 5 грудня 1994 року Україна посилила міжнародні гарантії безпеки, прийнявши статус без'ядерної держави. За своїм змістом ці гарантії могли б бути достатньо дієвими, проте, за формою (меморандум - тобто політична домовленість) не є юридично обов'язковими, що суттєво їх знецінює [8].

У зв'язку із закінченням дії Договору СНО-1 (приєднання України до якого пов'язане з підписанням Будапештського меморандуму) українською стороною вживалися певні зусилля щодо підтвердження його чинності після 2009 року та щодо посилення отриманих гарантій в умовах сьогодення. Перше завдання на сьогодні можна вважати виконаним (РФ та США подали спільну заяву щодо завершення дії договору 4 грудня 2009 року). Друга частина, тобто посилення гарантій, так і не вдалося досягнути: наша держава не отримала від країн-гарантів обіцяної безпеки.

Будапештський меморандум виявився тільки політичною заявою, стратегічним рішенням, що не враховувало інтереси нашої країни, а стало методом маніпуляції Україною. Більше того, такі дії породили військову та політичну залежність від країн-сусідів, адже гарантій безпеки для України передбачено не було.

Тобто, підґрунтям воєнної небезпеки, в першу чергу, було ядерне роззброєння України ще упродовж перших років її незалежності. Прагнучи завоювати репутацію мирної та відкритої світу країни, влада не врахувала всіх «за» та «проти», не передбачила відсутність гарантій та «підводного каміння» з боку ядерних країн.

Другим ключовим промахом була незлагоджена політика введення конверсії. В умовах глобалізації виник цілий ряд проблем, серед яких важливе місце займає питання забезпечення роззброєння країн задля збереження миру.

Проведення конверсії воєнно-промислового комплексу (ВПК) в Україні мало свої особливості, які не принесли очікуваного позитивного соціального ефекту. Темпи реалізації цих заходів у світі 1-5% в рік, в нашій країні вони досягали 50-70% (на деяких підприємствах навіть 100%) [6]. Про різку динамку нарощення процесів конверсії ще у перших роках її реалізації свідчать дані табл. 2.

Таблиця 2. Динаміка питомої ваги виробництва військової техніки та озброєння у загальному обсязі машинобудівного та оборонного комплексу упродовж 1991-1994 років

Роки	Частка виробленої військової продукції у ВПК, %
1991	22,7
1992	8,3
1993	6,2
1994	4,0

Ще однією причиною зменшення рівня обороноздатності є те, що видатки на оборону в Україні використовують нераціонально, про що свідчать дані рис. 1.

Згідно з цим рисунком в Україні розподіл видатків не зовсім відповідає тим нормам фінансування, які можуть забезпечити ефективне функціонування обороноздатності держави. Значна економія на розвитку озброєння та військової техніки і на підготовці Збройних Сил України (ЗСУ) зумовили низький рівень ефективності під час збройних конфліктів, що тривають останнім часом.

Кошти, що було асигновано на потреби ЗСУ у 2013 році, як і попередньо, розподілено неефективно. Світова практика свідчить, що більшу увагу при розподілі видатків ЗСУ слід приділити фінансуванню розвитку озброєння та військової техніки, а також на підготовку ЗСУ.

В країнах НАТО витрати на оборону становлять 2,2-2,5% від ВВП. Ще у 2011 році такі витрати у Франції становили 1,9%, в Італії - 1,4%, у Великій Британії - 2,6%, в Китаї - 2,1%, а у США та Російській Федерації 4,8 та 4 % від ВВП відповідно [3]. В Україні витрати на забезпечення обороноздатності значно менші

У 2015 році заплановане стрімке зростання видатків на будівництво житла військовослужбовцям. Це завдання лягло на плечі Державного бюджету України. Одночасно із цим, заплановане значне зменшення інших статей видатків оборонного бюджету. Зокрема, видатки на керівництво та управлінський персонал скоротять із 1,5% до 0,7%; витрати на медичне та санаторне лікування зменшать майже утричі - з 7,2% у 2014 році до 2,7%, запланованих на поточний 2015 рік. Такими ж темпами скоротять видатки на утилізацію боєприпасів. Майже удвічі зменшиться частка видатків на військову підготовку (з 6,1% у 2014 році до 3,5% у 2015 році).

Всі ці проблеми призвели до стрімкого занепаду військового потенціалу. Нагадаємо, що за часів, коли Україна тільки вийшла зі складу СРСР, вона займала одне з лідируючих місць у світі за рівнем озброєння. У теперішній час дані GlobalFirepower (GFP) свідчать, що країна знаходиться на 25-му місці по потенціалу обороноздатності у світі серед 126 країн [1].

Тобто, упродовж кількох десятиліть Україна за показником обороноздатності спустилася більше, ніж на 20 сходинок. Приміром, сусідня Польща, зараз займає 19 позицію в рейтингу GlobalFirepower, з відповідним значенням показника цього рейтингу (PwrIndx) 0,6688 бала.



Висновки

Проведене нами дослідження дало змогу виділити основні передумови та причини низької обороноздатності України:

· необдумана політика ядерного роззброєння України та промахи у міжнародних домовленостях;

· провадження надзвичайно стрімкими темпами фізичної конверсії, переважно методами продажу та приватизації стратегічно важливих для військового потенціалу країни об'єктів;

· відсутність необхідного та достатнього обсягу коштів в бюджеті для проведення витрат на оновлення та/або закупівлю військової техніки, оплату послуг військовим службовцям;

· країна залежна від фінансування інших країн, змушена ще більше поглиблюватися в боргову яму, перебуваючи у хиткому політичному та економічному становищі на міжнародній арені.

В цілому, не можна стверджувати, що ситуація, в якій опинилася економіка озброєння України є безнадійною. Ряд заходів щодо посилення та концентрації зусиль на належному фінансуванні ЗСУ, його технічному оснащенні та інноваційному розвитку в галузі військово-промислового комплексу може призвести до «реанімації» військового потенціалу. Одночасне проведення виваженої політики із міжнародними організаціями та фінансовими інститутами може дати значний поштовх та допомогти подолати труднощі у боротьбі із зовнішніми загрозами. Першочерговим завданням є правильне розміщення пріоритетів та побудова ґрунтовного плану політичної, економічної, законодавчої та соціальної підтримки обороноздатності держави.



Список використаної літератури

1. GlobalFirepower собі [Електронний ресурс]. - Режим доступу:http://www.globalfirepower.com/countries-listing.asp

2. Біла книга за 2006-2013 роки / Міністерство оборони України. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.mil.gov.ua/http://www.ukrstat.gov.ua/

3. Військово-технічне співробітництво України з країнами НАТО. Потенціал та реалії [Електронний ресурс]: виступи під час конференції «Оборонна промисловість України» в м. Кєльце. - 03.09.2014 р. - Режим доступу: http://www.slideshare.net/OleksandrMykhalik/ss-43753751#14263617047961&fbinitialized

4. Державна служба статистики України [Електронний ресурс] . - Режим доступу:http://www.ukrstat.gov.ua/

5. Експертне дослідження Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР) та Defense Express «Щодо зниження часткової втрати оборонного потенціалу України) (протягом 2004-2014 рр.) [Електронний ресурс] . - Режим доступу: com/ukrainian_defense_review/docs/

6. Національний інститут стратегічних досліджень. Стратегічні пріоритети [Електронний ресурс]:фахове видання з екон., філос., політ. наук та держ. управління. - К.: НІСД. - №1(26). - 2013 р. - Режим доступу:http://www.niss.gov.ua/public/File/Str_prioritetu/SP_1_2013.pdf

7. Сергєєв П.В. Світова економіка [Електронний ресурс]: навч. посіб./ П.В. Сергєєв. - 1999 р. - Режим доступу: http://epi.cc.ua/sohranenie-mira-razorujenie-konversiya-22526.html

8. Сунгуровський М. Оборонно-промисловий комплекс України: проблемні питання розвитку / М. Сунгуровський // Центр Разумкова, Національна безпека і оборона. - 2004. - № 8 - С. 37-43.

Размещено на Allbest.ru

...