Размещено на http://www.allbest.ru/

Реферат

з дисципліни «Конституційно-процесуальне право»

на тему

«Виборче право Марокко»

Виконав: студент 3 курсу

Берлач А.І.

Київ 2015

ВСТУП

Марокко - конституційна монархія, однак королівська влада фактично нічим не обмежена. Король Мухаммед VІ являється головою держави, як світським, так і духовним, а також є верховним головнокомандуючим. Він призначає прем'єр-міністра, формує склад уряду, видає закони, укази, укладає і затверджує міжнародні договори, призначає суддів, повідомляє війну, надзвичайний стан і т.д.

1. Державний устрій і політична система Марокко

Конституція. Основи життя королівства Марокко закріплені конституцією, яка була вперше проголошена Хасаном II у 1962. У 1970 у текст основного закону був внесений ряд виправлень, а в 1972 на референдумі була схвалена нова конституція. За результатами референдуму у текст конституції були внесені зміни, що розширюють повноваження парламенту і прем'єр-міністра. У результаті конституційних виправлень 1996 був сформований двопалатний парламент, а виборці одержали можливість більш активно впливати на вибори керівних органів як на національному, так і на місцевому рівнях.

Вищий законодавчий орган. Марокко - палата представників (325 депутатів), Процес формування нового парламенту завершився виборами 5 грудня 1997 р. до верхньої палати - палати радників виборцями від регіонів, асоціацій та профсоюзів. Палата представників обирається на прямих всезагальних виборах строком на 5 років, палата радників на 9 років.
Виконавча влада. Король призначає прем'єр-міністра, що здійснює в країні виконавчу владу. Прем'єр-міністр очолює Раду міністрів, що відає всіма державними справами. Глава уряду формально має право самостійно підбирати міністрів. Крім того, король має право здійснювати керівництво країною за допомогою указів. В останні роки король формував урядовий кабінет з технократів, не зв'язаних з політичними організаціями.

Судова система Марокко включає Верховний суд, апеляційні суди і так звані суди садада чи світові трибунали (суди нижчої інстанції). Для рішення трудових і деяких інших суперечок у приватному комерційному секторі створені трудові трибунали.

Для політичного устрою характерна багатопартійна система. Діють такі партії, як Істикляль, Соціалістичний союз народних сил, Партія прогресу і соціалізму, Фронт демократичних сил, Соціалістична демократична партія, Національне об'єднання незалежних, Національний народний рух.
Виборче право надане всім громадянам, що досягли 21 року, не позбавленим за законом цивільних і політичних прав.

2. Рифська республіка

На час закінчення Першої світової війни територія Марокко була поділена на три зони під іноземним контролем. Відповідно до підписаних у 1912 р. угод, французи зобов'язувалися "поважати престиж" султана, однак практично отримали повну владу над більшою частиною країни, яка мала статус протекторату. Прилегла до Гібралтарської протоки північна частина Марокко перебувала під іспанським контролем з резиденцією колоніальної влади у Тетуані. Район Танжеру був виділений в зону під міжнародним управлінням.

Одразу після встановлення над Марокко іноземного контролю розпочалася запекла партизанська боротьба проти європейських колонізаторів. Окремі райони гірського та пустельного Марокко ще в 1912--1914 рр. цілком звільнено від колонізаторів. На час тривання Першої світової війни уряди Франції та Іспанії змушені були припинити пацифікаційні акції в країні. У Марокко залишилися тільки невеликі військові гарнізони. Проте вже у 1918 р. Париж та Мадрид змогли повернутися до попередньої загарбницької політики.

Розроблений іспанцями план підкорення Марокко передбачав повільне, частинами, захоплення півночі країни. У 1919--1920 рр., здійснюючи військові операції проти племен джібала на заході своєї зони окупації, іспанський уряд намагався водночас досягнути порозуміння з керівниками рифських земель. Найавторитетнішим ватажком племені, а водночас й спадковим правителем рифів був Мухаммед ібн Абд аль-Керім (1881 --1963).

Не досягнувши домовленостей мирним шляхом, іспанці зібрали для нападу на землі рифів 24-тисячну армію. 1 червня 1921 р. несподіваним ударом передові іспанські загони оволоділи прикордонним поселенням рифів Дар-Абар, однак невдовзі були звідтіля вибиті силами Абд аль-Керіма. У бою іспанці втратили понад 400 солдатів, батарею гірських гармат, багато рушниць і набоїв. Рифські племена захоплено вітали цю перемогу. До Абд аль-Керіма, який здобув славу переможця іспанців, почали прибували ватажки інших племен з пропозиціями об'єднати сили. На бік рифів переходили марокканці, що служили в іспанському війську.

Бажаючи отримати реванш за перші невдалі бої, іспанці зосередили великі сили біля прикордонного поста Анваль. Анвальська битва тривала шість днів (з 21 до 26 липня 1921 р.) і закінчилася повним розгромом іспанців. Головнокомандувач Мануель Фернандес Сільвестре вчинив самогубство, тисячі туземних солдатів перейшли на бік повстанців. Рифи захопили колосальні трофеї: 139 гармат, 292 кулемети, 29 тис. рушниць, 2 літаки, багато автомобілів, продовольства, медикаментів. Кількома днями пізніше, переслідуючи залишки розбитої іспанської армії, рифи захопили в полон нового командувача експедиційного корпусу генерала Наварро разом зі штабом. Очистивши майже всю материкову територію країни від іспанців, рифи зупинилися під стінами Мелільї -- прибережного міста, заселеного переважно європейцями. Перемоги рифів врятували від розгрому племена джібала. Армію, яка діяла в західній частині Марокко, іспанці відвели в околиці Мелільї.

У вересні 1921 р. Абд аль-Керім скликав родову знать і запропонував їй створити Національне зібрання. 19 вересня 1921 р. Національне зібрання проголосило незалежність країни Риф і створило національний уряд під керівництвом Абд аль-Керіма. У прийнятій тоді ж "Національній обітниці" декларувалося бажання звільнити від іспанців усю окуповану ними частину Марокко, за винятком міст Мелілья та Сеута. Водночас Мадриду пропонувалося викупити полонених та відшкодувати завдані в результаті воєнних дій збитки. Затверджено прапор держави -- червоне полотнище із зображеними на білій смузі зеленими півмісяцем та шестикутною зіркою.

В основу адміністративного поділу країни Риф покладено родо-племінні традиції. Всю територію Рифу розділено на 18 племен. Місцева виконавча, військова та судова влада зосереджувалася в руках каїдів. Каїди та шейхи (голови родів) підпорядковувалися міністерству внутрішніх справ та раді у справах племен. Уведено два податки: подушний та податок з прибутку. Усі надходження від податків йшли на підготовку до війни. Вже на першому засіданні Національного зібрання вирішено провести загальну мобілізацію. Армія Рифу складалася з порівняно невеликих регулярних сил, в яких служили 6--7 тис. марокканців, колишніх солдатів французької та іспанської армій, а також загального народного ополчення, що включало усе здатне носити зброю чоловіче населення країни. Крім трофейної зброї, рифи отримали зброю таємно закуплену у Франції, Великобританії, Німеччині й навіть Іспанії. Контрабандну зброю привозили до країни невеликі кораблі. Намагаючись припинити ці поставки, іспанці задіяли військовий флот, однак не добилися успіху, хоча й втратили лінкор, який сів на камені і його довелося розібрати на металобрухт. Марокканські євреї-ювеліри освоїли виробництво ручних гранат, які виготовляли з іспанських авіабомб, що не вибухнули. Рифи навіть закупили три літаки, але створити власну авіацію не зуміли через відсутність пілотів.

Незважаючи на розгром під Анвалем, Іспанія не відмовилася від продовження війни з Рифом. На початку лютого 1922 р. майже 70-тисячна іспанська армія розпочала наступ від Мелільї та Сеути. Після запеклих боїв, які зі змінним успіхом точилися до початку 1923 р., іспанці відвоювали контрольовану до Анвальської битви територію. Усвідомлюючи потенційну перевагу Іспанії над Рифом, Абд аль-Керім зробив спробу за посередництвом європейських держав укласти мирну угоду. Розрахунок рифського еміра базувався на інформації про суперечності, що виникли у той час між Іспанією, Францією та Великобританією в Рифському та Танжерському питаннях. Франція, звинувачуючи Іспанію в невправному веденні політики в Марокко, претендувала на встановлення свого протекторату над цілою територією країни, проти чого різко виступила Великобританія.

Ситуація в Марокко загострилася в квітні 1923 р., коли іспанцям вдалося перекупити одного з місцевих племінних ватажків. За його підтримкою іспанці спробували розгромити рифів, але зазнали чергової поразки. Під впливом перманентних військових поразок 13 вересня 1923 р. у Мадриді відбувся військовий переворот, і до влади прийшов уряд Прімо де Рівери.

Військовий диктатор спробував реорганізувати армію й уклав з Італією угоду про військові поставки. Зміцнена іспанська армія спробувала переламати хід війни в Марокко на свою користь, але влітку 1924 р. іспанці знову були розбиті. У вересні 1924 р. іспанці визнали, що в Марокко вони мають справу із "загальним повстанням туземного населення" країни. Повстали раніше мирні племена в районах Тетуану та Шавена. На початку осені проти іспанців воювало все населення окупованої Мадридом зони Марокко.

Опинившись перед загрозою бути скинутими в море, іспанці погодилися на мирні переговори. Від остаточної поразки Іспанію врятувала Франція, яка восени 1924 р. спровокувала конфлікт з рифами в долині р. Уерги -- на спірній території, статус якої свого часу не визначили між собою Франція та Іспанія. До початку сезону дощів зими 1924--1925 рр., який припинив усі бойові дії, французи захопили спірну територію і збудували там систему постів та укріплень. Уряд рифів опротестував ці дії, оскільки родючий район долини Уерги забезпечував продуктами бідні гірські райони Рифу.

Навесні 1925 р. рифи спробували відбити захоплені французами землі, але були відкинуті. Уклавіпи угоду з іспанцями, французи розпочали нарощування свого військового контингенту в Марокко. До жовтня 1925 р. проти сил Абд аль-Керіма було зосереджено 325 тис. солдатів, яких підтримували 44 ескадрильї військової авіації. Командував французькими військами маршал Анрі Петен. Рифи змогли виставити лише 75 тис. бійців, з яких тільки 20 тис. мали сучасну зброю. Користуючись величезною технічною перевагою, окупаційні сили змогли розгромити рифські племена. Захопленого у полон Абд аль-Керіма вислали на о. Реюньйон, де він прожив до 1947 р. Парадоксальним є той факт, що левову частку французької армії в Марокко складали тунісці, алжирці та сенегальці. Французів у військах А. Петена було лише кілька тисяч.

Останні контрольовані рифами райони східного та південного Атласу французам вдалося захопити лише у 30-х рр. У лютому -- березні 1933 р. та березні -- липні 1934 р. механізована піхота за підтримки самохідної артилерії здобула опорні пункти рифів Бу-Гафере та Бадду на кордоні з Мавританією. Оточені повстанці оборонялися настільки вперто, що генерал А. Гуро, який командував операціями, змушений був викликати авіацію. Лише після 40-денної облоги останні захисники гірських фортець здалися. Загалом людські втрати Марокко за час боротьби рифів за свою незалежність склали майже 27 тис. осіб, з яких лише 8 тис. загинули в боях з іспанцями та французами.

3. Національно-визвольний рух 30-х рр.

Придушення збройної боротьби проти колонізаторів не спинило розвитку опозиційного руху міського населення Марокко. Центром політичного національно-патріотичного руху став Фес. У 1930 р. після оприлюднення "Берберського дахіру" (Берберського указу), який виводив з-під юрисдикції султана берберські племена, в середовищі мусульманської інтелігенції почався протестаційний рух. Діячі патріотичного руху сприйняли цей указ як спробу розчленувати країну на дві частини, протиставивши її арабські та берберські райони. Велике обурення викликало оприлюднення планів католицької церкви розпочати активне поширення християнства серед берберів.

Лідерами акцій протесту проти "Берберського дахіру" стали Аллаль аль-Фасі, Мухаммед аль-Ваззані та Ахмед Балафредж. Центрами поширення протестаційного руху були мечеті. З французької зони окупації рух перекинувся і в іспанську, де його центрами стали Тетуан і Танжер. Колоніальні влади відповіли репресіями, арештувавши лідерів руху та інтернувавши значну кількість "неблагонадійного" населення. Репресії лише стимулювали зростання патріотичного руху. За ініціативою його діячів, 16 травня -- день проголошення "Берберського дахіру" -- в Марокко почали відзначати як день національної жалоби.

У результаті боротьби проти спроб поділу Марокко на дві частини виникла перша політична партія країни. У 1932 р. марокканські емігранти за підтримкою французьких радикалів та соціалістів розпочали у Парижі випуск журналу "Магріб". Заборонений у Марокко журнал розповсюджувався в протектораті підпільно. Ще одним центром об'єднання патріотичної інтелігенції країни став франкомовний тижневик "Аксьйон дю пепль" ("Дія народу")> видання якого розпочалося 1933 р. у Фесі.

З тижневиком співпрацювала асоціація колишніх випускників мусульманських коледжів, яка організувала дві широкі громадські кампанії: за відновлення Свята трону -- яке в давні часи символізувало єднання підданців султана, а також акцію протесту проти передачі в 1934 р. справ Марокко у відання французького міністерства колоній. Обурення виявилося настільки сильним, що французька влада змушена була організувати приїзд до Фесу султана, який, як планувалося, мав заспокоїти населення. У день приїзду султана відбулася велика маніфестація. Під приводом ексцесів, що сталися під час демонстрації, колоніальна адміністрація негайно закрила "Аксьйон дю пепль" і вдалася до репресій проти національної інтелігенції.

Після цих подій видавці тижневика створили 1934 р. партію "Комітет марокканської дії" і виробили програму під назвою "План реформ". Не торкаючись питань зміни режиму протекторату, цей проект вимагав від французів чіткого дотримання Феської конвенції, недопущення прямого втручання до справ управління країною та розширення марокканського представництва в адміністративному апараті країни.

Французький уряд Народного фронту досить прихильно поставився до марокканських вимог. У 1936 р. "Комітету" було дозволено легально провести перший національний конгрес, який висунув програму розширення політичних свобод населення протекторату. Однак після того, як у лютому 1937 р. у партії відбувся розкол, французький уряд відмовився вести переговори про зміну становища місцевого населення. У результаті розколу виникли дві партії: Національна партія проведення реформ А. аль-Фасі та Народний рух М. аль-Ваззані. Утворена А. аль-Фасі організація зібрала прихильників ісламського шляху розвитку Марокко, на відміну від світськи налаштованих членів Народного руху.

У серпні 1937 р. французи для власних потреб відвели воду річки, яка протікала через мусульманські квартали Менкеса. Особливе обурення населення викликав той факт, що в результаті цієї акції пересохли басейни мечетей, і віруючі не мали можливості здійснювати ритуальне омовіння, яке мусить передувати молитві. 1 вересня 1937 р. в місті відбулися зіткнення демонстрантів з поліцією, в результаті яких загинуло 20 марокканців і 52 поліцейські отримали поранення. Акції протесту проти поводження влади відбулися в інших містах країни. Французи заборонили опозиційні газети й розпустили Національну партію. Репресії лише погіршили ситуацію. У багатьох місцях почалися збройні сутички. У кінці жовтня -- на початку листопада 1937 р. французи вдалися до масованих військових акцій, увівши війська в мусульманські квартали головних міст, й арештували лідерів патріотичного руху. А. аль-Фасі було вислано в Екваторіальну Африку, М. аль-Ваззані -- до невеличкого поселення в Сахарі, а А. Балафредж змушений був втекти до Танжеру. Позбавлений керівників, національний рух пішов на спад.

Під час Другої світової війни Марокко стало одним із театрів бойових дій. 8 листопада 1942 р. в Марокко висадилися американські та британські війська. Підпорядковані урядові Віші французькі сили спочатку чинили опір, але вже 10 листопада головнокомандувач французьких сил в Марокко адмірал Франсуа Дарлан віддав наказ припинити вогонь. У ході боїв французи втратили майже З тис. солдатів та офіцерів вбитими та пораненими. Втрати союзників також були значними: 3 тис. вбитих і поранених, близько сотні десантних суден, 70 літаків. Французька адміністрація Марокко почала співпрацювати із союзниками й навіть надала американцям військово-повітряну базу в Порт-Ліоті.

марокко законодавчий колонізатор риф

Список використаної літератури

1. Жарраф М. Державна влада в Марокко в період здобуття незалежності// Вісник Харк. Нац.. ун-ту ім.. В.Н.Каразіна.-Х., 2000.-№470.-с.234-244.

2. Жарраф М. Марокко на шляху модернізації// Віче.- К., 2001.-№6.-с.145-151.

3. Жарраф М. Початок політичної модернізації в Марокко// Трибуна.-К., 2001.-№7-8.-с.38.

Размещено на Allbest.ur