Кримінальне право зарубіжних країн

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кримінальне право як галузь права -- це система юридичних норм, встановлених вищим органом законодавчої влади, що визначають підстави і принципи кримінальної відповідальності, котрі встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання можуть бути застосовані до осіб, що їх вчинили.

Джерела кримінального права -- це система внутрішніх національних кримінальних законів і міжнародних правових актів, що містять норми кримінального права.

Джерелом, що містить норми прямої дії, є Конституція України. Всі кримінально-правові норми повинні їй відповідати. Якщо ж кримінально-правова норма суперечить Конституції, то вона не має юридичної сили. Відповідно до ст. 8 Конституції України в такому випадку норма Конституції повинна застосовуватися як норма прямої дії. Застосовується конституційна норма і тоді, коли яке-небудь положення, не врегульоване кримінальним законом, але передбачено Конституцією України.

Основним національним джерелом кримінального законодавства є Кримінальний кодекс України, який прийнятий 05.04.01 і набрав чинності з 01.09.01. Він являє собою систематизований законодавчий акт, що складається із Загальної та Особливої частин.

У Загальній частині визначені всі базові інститути і поняття, що застосовуються до всіх приписів Особливої частини Кодексу. Ці норми визначають: цілі Кримінального кодексу; поняття злочину; форми вини, стадії вчинення злочину; види покарань; погашення і зняття судимості і т. п. В Особливій частині визначається кримінальна відповідальність за окремі конкретні злочини. Норми Загальної частини мо­жуть бути зрозумілі лише на базі Особливої частини. Загальна й Особ­лива частини -- це дві тісно пов'язані, взаємообумовлені і взаємодіючі підсистеми. До речі, вперше розподіл норм кримінального права на Загальну й Особливу частини було проведено в КК Франції в 1791 р.

Норми Особливої частини складаються з двох частив -- диспозиції і санкції. Диспозиція дає ознаки забороненого діяння. Санкція визначає вид і розмір покарання, що може призначатися судом у разі, якщо скоюються діяння, визначені диспозицією.

Злочинність і караність діяння визначаються законом про кримінальну відповідальність, який діяв на час скоєння цього діяння.

Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння або посилює кримінальну відповідальність, зворотної дії в часі не має.

Закон, який скасовує злочинність діяння або пом'якшує кримінальну відповідальність, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, що скоїли відповідні діяння до набуття таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість.

Чинність Кримінального кодексу поширюється на всю територію України. Злочин визначається як скоєний на території України, якщо його було розпочато, продовжено, закінчено або припинено на території України. Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України в разі вчинення ними злочину на території України, вирішується дипломатичним шляхом.

Громадяни України та особи без громадянства, котрі постійно проживають в Україні, які скоїли злочини поза її межами, не можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності та віддання до суду.

Іноземці та особи без громадянства, які не проживають постійно в Україні, котрі скоїли злочини поза її межами та перебувають на її території, можуть бути видані іноземній державі для притягнення до кримінальної відповідальності і віддання до суду або передані для відбування покарання, якщо така видача або передача передбачені міжнародними договорами України.

З прийняттям Закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10.12.91 статусу джерел кримінального права набули укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори. Вони застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Англія

У сучасній Англії основними джерелами права , у тому числі і кримінального, є статути (парламентське законодавство) і судові прецеденти. Загальне право. Хоча деякі важливі питання Загальної частини до справжнього моменту отримали своє законодавче рішення, все ж таки значна їх частина існує до цих пір в тому вигляді, в якому вони були сформульовані в судових прецедентах. Відсутність в Англії Кримінального кодексу є специфічною особливістю кримінального права, витікаючою зі всього ходу історичного розвитку англійського права. Можна сказати, що судова практика є найбільш стародавнім джерелом англійського права. Ще задовго до видання законодавчих актів, починаючи з XII ст., королівські судді, що засідали в судах у Вестмінстері і роз'їзних судах графств, розглядаючи справи і ухвалюючи вироки, створювали правила, які згодом лягли в основу кримінального права Англії. Так, судді Суду Королівської лави в ХІІ-ХШ ст.ст. виробили правила про відповідальність за найбільш тяжкі злочини - фелонії, а в XIV ст. - за менш тяжкі злочини - місдімінори. Пізніше певну роль у формуванні кримінального права зіграв Суд Зоряної палати, рішення якого, наприклад, лягли в основу сучасної доктрини змови і замаху. І сьогодні відповідальність за деякі злочини встановлюється за загальним правом. Це означає, що їх визначення можна знайти не в парламентському акті, а у рішеннях судів. В даному випадку мова йде не тільки про визначення злочину як такого, але і про покарання, яке повинне бути призначене винному. Деякі статути визначають покарання за злочини, відповідальність за яких встановлена за загальним правом. Тяжке і просте вбивства, наприклад, є злочинами за загальним правом. Визначення ж цих діянь не можна зустріти ні в одному статуті, проте покарання за них передбачені в Законі про злочини проти особи 1861 році і Законодавчих актах. При цьому слід пам'ятати, що суди не мають права встановлювати кримінальну відповідальність за будь-які нові злочинні дії або розширювати вже існуючі склади злочинів. Це правило було підтверджене в 1972 р. рішенням у справі Нуллера, винесеним Палатою лордів, яка відмовилася подвердить наявність такого повноваження у судів. Про те, хто і коли почав описувати спори сторін в суді і рішення суддів , існують різні думки: одні англійські історики вважають, що перші записи робили клерки судів, інші - що первинне це були конспекти студентів-юристів. Проте, вже до кінця XIII ст. такі записи набули поширення серед суддів і членів виниклої у той час корпорації правозаступників. Перші записи такого роду, що отримали назву «Щорічники», були рукописними, а потім, з винаходом книгодрукування, виходили в друкарському вигляді під іменами укладачів (дійсними або вигаданими). Щорічники містили короткі повідомлення про обставини справи, імена позовників, суддів, барристеров, короткий виклад їх доводів і вирішень суддів. Слід зазначити, що починаючи з 1362 р. судовий розгляд почав вестися англійською мовою, хоча судові рішення і інші процесуальні документи до 1731 р. як і раніше складалися латиною [6]. Збірки судових звітів приблизно з середини XIX ст. видавалися під іменами укладачів - відомих англійських юристів - (Кок Крок, Плоуден і ін.). Потім з 1864 р. починає виходити щомісячна серія звітів під назвою «Law Reports». Ці звіти видавалися приватними видавцями під спостереженням особливої ради. В даний час найбільш відомими і авторитетними є Всеанглійські судові звіти («All England Reports»), що публікуються щонеділі, а також «The Criminal Appeal Reports».

В Англії закони іменуються статутами(актами Парламенту). Акт Парламенту Сполученого Королівства є правом, створеним Королем (Королевою) у Парламенті, тобто прийнятим Парламентом у формі білля і схваленим Короною. В Англії діє доктрина потрійної згоди, згідно з якою статут створюються лише за згодою Короля (Королеви), Палати общин і Палати лордів.

Для розуміння особливості законів у Англії дуже важливе значення має принцип верховенства статутів, який ґрунтується на принципі парламентського суверенітету. Цей принцип полягає в тому, що вся законодавча влада зосереджена у Парламенті, і що тільки він може приймати та скасовувати статути, зупиняти їх дію.

Верховенство статутів може бути підтверджено тим, що:

жодний орган, у тому числі суд, не має права брати під сумнів законність прийнятих Парламентом актів. В Англії не існує системи судового контролю за законодавчим процесом і законами.

лише прийнятий Парламентом статут може прямо скасовувати статут, прийнятий ним раніше, або це може припускатися. До того моменту статути вважаються вічними і підлягають застосуванню суддями до їх формального скасування чи закінчення встановленого в них строку дії.

закон може змінювати або скасовувати положення загального права(тобто судові прецеденти).

Водночас слід взяти до уваги той факт, що в сучасних умовах парламентський суверенітет обмежений законодавством Європейського Союзу, яке має перевагу над актами Парламенту. Крім того, суди можуть визнавати акти Парламенту несумісними з Європейською конвенцією з прав людини, що привертає увагу уряду до проблеми і він може вирішити, змінювати акт чи ні.

У сучасному англійському праві можна помітити тенденцію до посилення ролі статутів, яка полягає у збільшенні їх питомої ваги в системі джерел права та в розширенні сфери відносин, що регулюються ними. Проте ця тенденція не порушує історично існуючих зв'язків статутів з іншими джерелами права, перш за все прецедентом. І сьогодні не викликає сумніву теза, що принципи англійського права встановлюються саме суддівським правом, а статут лише деталізує їх. Для статуту дуже важливим є його тлумачення в судах, оскільки судді привласнили право інтерпретувати статути, посилаючись на те, що вони краще за інших можуть пояснити їх зміст. В Англії традиційно вважається, що прийнятий закон починає «жити», стає правовою забороною чи зобов'язанням тільки після того, як він буде застосований суддею.

Законопроект стає статутом після його затвердження Парламентом і одержання згоди Корони. Якщо в статуті не вказується інша дата, він набуває чинності в той же день, коли його підписує король (королева). Звичайною стала практика, коли в тексті статуту вказується, що він набуває чинності «у призначений день». Визначення цієї дати входить до обов'язків міністра уряду, або це оформляється наказом Таємної Ради.

Статут припиняє свою дію в разі, якщо він був замінений іншим статутом; якщо в тексті статуту був визначений період, на який він зберігає свою силу; якщо була визначена мета прийняття статуту і вона досягнута. Давність прийняття статуту не може бути підставою для припинення його дії.

Основними статутами є:

1) Закон про зраду (1351 р., 1848 р., 1945 р.);

2) Закон про боротьбу зі шпигунством (1911 р., 1920 р., 1939 р.);

3) закони про кримінальне правосуддя (1987 р., 1988 р., 1991 р.);

4) Закон про статеві злочини (1956 р., 1967 р., 1976 р.);

5) Закон про злочини проти особи (1861 р.);

6) Закон про боротьбу з тероризмом (1974 р.).

Загальне право -- це сукупність прецедентів, тобто рішень вищестоящих судів щодо конкретних кримінальних справ, обов'язкових для судів нижньої ланки у справах зі схожим фактичним складом. Вища судова інстанція -- це Суд Палати лордів. Його рішення обов'язкові для всіх інших судів. При цьому Суд Палати лордів особисто не зв'язаний своїми рішеннями. Далі в ієрархічній системі є Вищий Суд.

У наш час роль Загального права зведена до тлумачень щодо застосування норм Статутного права в частині заповнювання прогалин. Загальне право і зараз регулює самостійні відносини. Нормами загального права регулюються питання як Загальної, так і Особливої частин кримінального права.

Слід зазначити, що кримінально-правова доктрина в певних ситуаціях може також застосовуватись як закон. Наприклад, якщо суддя не знаходить прецеденту і немає норми статутного права, він може звернутися до праць вчених-юристів у галузі кримінального права та використати кримінально-правову доктрину як закон. Можна уявити собі ситуацію, коли кількість доктрин дорівнює кількості вчених-юристів чи, принаймні, кількості наукових шкіл або коли існують взаємовиключні доктрини. Яку з них має обрати суддя -- «найсправедливішу» чи за якимось іншим суб'єктивістським критерієм? кримінальний право англія закон

Окрім статутів до джерел англійського кримінального права відносять делеговане законодавство. Як зазначають англійські юристи, перевага делегованого законодавства полягає в тому, що воно дає можливість швидко приймати та змінювати постанови без їх подання на затвердження парламентом. Делеговане законодавство є дійсним лише тоді, коли воно не виходить за межі повноважень, які надані парламентом.

Якщо ж воно є ultra vires (тобто виходитьза межі повноважень), то визнається недійсним. Вищою формою делегованого повноваження є «наказ у Раді», яким здійснюється введення в дію більшості законів. Фактично «наказ у Раді*- видається урядом і просто санкціонується Таємною Радою. «Накази у Раді» та інші делеговані акти публікуються Виданням її Величності в збірці Statutory Instruments.

У кримінальних статутах часто є відсилання, що надають Державному секретареві повноваження, пов'язані із застосуванням таких актів. Ці повноваження можуть, наприклад, стосуватися виконання окремих видів покарання тощо. Іноді делеговане повноваження може торкатися вельми важливих питань. Так, у Законі «Про дітей та підлітків» 1969 р. міститься норма, яка встановлює вік настання кримінальної відповідальності з 14 років (за загальним правом, кримінальна відповідальність настає з 10 років). Однак в дійсності цей параграф може набрати чинності лише після видання відповідного наказу Державного секретаря.

У США немає єдиної, загальнонаціональної кримінально-правової системи, що обумовлене особливостями американського федералізму. У країні діють 53 самостійних системи -50 штатів, федеральна, Округа Колумбію, де розташована столиця, і держава Пуерто-ріко, що «вільно приєдналася». Це породило таке характерне для США явище, як правовий дуалізм, що означає, що на території кожного штату діє право даного штату, а за певних умов - право федеральне [1]. Основними джерелами кримінального права США є загальне або прецедентне право і статутне право, тобто законодавство.Але оскільки до теперішнього часу не залишилося жодного штату, де кримінальна репресія спиралася б в основному на норми загального права, а статутне право виступало б як доповнення до нього, і «всі штати прагнуть до того, щоб зробити статутне право всеохоплюючим», є сенс почати розгляд джерел кримінального права із законодавства [2]. Джерелами федерального кримінального законодавства є: Конституція США 1787 р., акти Конгресу, підзаконні акти, а також норми міжнародного кримінального права, в незначному ступені - право індіанських племен. Конституція США не дозволяє чітко розмежувати компетенцію федерації і штатів в області кримінального законодавства. У розділі 8 ст. 1 після перерахування питань, по яких «Конгрес має право» ухвалювати рішення (зокрема, встановлювати покарання за підробку державних цінних паперів, визначати і карати морський розбій і т.п.) наголошується, що він також може «видавати всі закони, які необхідні для здійснення як вищезгаданих прав, так і всіх інших прав, якими справжня Конституція наділяє Уряд Сполучених Штатів, його Департаменти і посадових осіб. Ймовірно, це конституційне положення і стало підставою для надзвичайно інтенсивного розвитку федерального кримінального законодавства: спочатку на федеральному рівні було цього лише декілька кримінальних законів, основна їх частина була прийнята в штатах. Конституція США містить ряд положенні ,що безпосередньо мають кримінально-правовий характер, або що мають відношення до кримінального права. Серед них такі, наприклад, як заборона на видання законів, що мають зворотну силу, на застосування жорстоких і незвичайних покарань, на позбавлення життя, свободи і власності без законного судового розгляду та інші. У Конституції (розділ 3 ст. 111) навіть закріплено визначення такого злочину, як зрада.У США немає федерального кримінального кодексу в його загальноприйнятому розумінні [3]. Актом Конгресу від 25 червня 1948 р. основна маса раніше діючого законодавства була, як сказано в нім, «переглянута, кодифікована» і включена у формі закону в розділ 18 Зведення законів США «Злочину і кримінальний процес». Частину 1 цього розділу («Злочини») налічує 86 розділів, хоча номер останнього розділу - 123: решта розділів пропущена. Формально вона не має ні Загальною ні Особливій частині. Фактично ж перший розділ («Загальні положення») - міні-загальна частина, оскільки вона складається всього лише з 22 статей, більшість з яких містять визначення термінів , які використані у вказаному розділі . Крім того, три статті (§ 2, 3 і 4) присвячено інституту співучасті, а одна (§ 17) - неосудності. Решта розділів розташована в алфавітному порядку. Тому на початку опинилися статті про відповідальність за посягання на тварин і рослини (гл. 3), в середині - про вбивство (гл. 51), в кінці - про відповідальність за тероризм (гл. 113 В), зраду (гл. 115) і військові злочини (гл. 118). Проте далеко не всі кримінально-правові норми, навіть загального характеру, зібрані в ч. 1 розділу 18 Зведення законів. Є вони в частині II цього розділу, де розглядаються питання покарань (пробации, штрафу і тюремного висновку - гл. 227, а також страта[10;10].

Франція та ФРН.

До репрезентантів романо-германської правової сім'ї належить велика кількість європейських (континентальних) держав - Франція, ФРН, Австрія, Швейцарія, Нідерланди, Італія, Іспанія, Польща, Швеція, Норвегія, Фінляндія тощо, а також деякі держави інших континентів, які реципіювали європейське право - країни Латинської Америки, значна частина країн Африки, Близького Сходу, Індонезія тощо. Цікаво, що сьогодні кримінальне законодавство більшості держав континентальної Європи складається з двох шарів: 1) національного; 2) загальноєвропейського (останнє створене в межах Ради Європи та Європейського Союзу, у значній мірі має пряму дію і є пріоритетним щодо національного законодавства держав - членів цих інституцій, а частково і держав, які претендують на членство в них).

Джерелами кримінального права романо-германської правової сім'ї, крім закону, можуть виступати різні правові феномени.

Зокрема, джерелами кримінального права Франції є:

1) Декларація прав людини і громадянина 1789 р.;

2) Конституція Франції 1958 р.;

3) КК Франції 1992 р., який має складну структуру, адже кримі­нально-правові норми можуть видаватися як законодавчими, так і виконавчими органами державної влади. Кодекс поділяється на дві части­ни: законодавчу та регламентаційну. Система й структура обох частин є фактично однаковою. Кожна частина складається з книг, які, зазвичай, поділяються на розділи, глави, відділи, підвідділи, параграфи та статті. Нині КК Франції містить сім книг, шоста - повністю регламентаційна, а перші п'ять і сьома містять і законодавчі, і регламентаційні положення;

4) інші законодавчі акти: кодекси, закони та підзаконні нормативно-правові акти. Останні (підзаконні нормативно-правові акти) по­діляються на два основні види: а) підзаконні акти, що мають силу закону (урядові ордонанси); б) підзаконні акти, що не мають такої сили (урядо­ві декрети, розпорядження префектів і мерів, які переважно регламентують склади поліцейських порушень);

5) міжнародні договори.

Роль судової практики та кримінально-правової доктрини обмежена, хоча неабияке значення для тлумачення норм французького кримінального права мають рішення Палати з кримінальних справ Касаційного Суду Франції. Так, відповідно до ст. 111-4 КК Франції кримінальний закон підлягає суворому тлумаченню, а ст. 111-5 - передбачає право судових інстанцій кримінальної юрисдикції тлумачити адміністративні, регламентаційні чи індивідуальні акти й оцінювати їх дійсність, якщо від цього залежить рішення по кримінальній справі.

Джерелами кримінального права ФРН виступають:

1) Конституція Німеччини 1949 р.;

2) КК Німеччини 1871 р.;

3) федеральні кримінальні закони. Федеральні закони, переважно, містять норми, що регулюють публічно-правові чи цивільно-право­ві відносини, а в деяких випадках - кримінально-правові відносини (наприклад, у галузі економічного права - § 54 Закону про кредитні установи; у галузі охорони здоров'я - § 63 Закону про боротьбу з епідемі­я­ми; у галузі виробництва продовольчих товарів і предметів споживання - § 11 Закону про відповідність продовольчих товарів вимогам гігієни та якості тощо). Щодо законодавства земель, то воно містить постанови, що конкретизують відповідальність за певні правопорушення;

4) кримінальне законодавство земель;

5) іноземне кримінальне законодавство.

Для кримінального права ФРН також характерним є те, що воно кодифіковане не повністю. Отож його норми перед­бачені також й у так званому “додатковому кримінальному законодавстві” (Nebenstrafrecht) - численних кримінально-правових приписах, що ставлять певні діяння під загрозу покарання.

Размещено на Allbest.ru