Поняття цивільного права та цивільно-правових відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

Поняття цивільного права та цивільно-правових відносин

План

Загальна характеристика цивільного права як галузі права (поняття, предмет та метод)

Джерела та система цивільного права України

Поняття, види та об'єкти цивільно-правових відносин

Поняття та зміст права власності. Форми власності в Україні

1. Загальна характеристика цивільного права як галузі права (поняття, предмет та метод)

Цивільне право як галузь приватного права -- це сукупність правових норм, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини на засадах юридичної рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Публічне право -- сукупність правових норм, що забезпечують регулювання суспільних відносин за допомогою владного методу впливу та базуються на підпорядкуванні їх учасників владним інституціям для задоволення передусім державного або суспільного інтересу в цілому.

Приватне право -- це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини на засадах диспозитивності, юридичній рівності, вільному волевиявленні і майновій незалежності їх учасників.

Основну роль при визначенні цивільного права як галузі права відіграють його предмет, метод, функції та принципи.

Предметом цивільного права як галузі права є сукупність відносин, що регулюються його нормами, тобто особисті немайнові та майнові правовідносини.

Майнові відносини -- це правові відносини, яким притаманні такі ознаки: товарно-грошовий, вартісний характер відносин, самостійність та автономність організаційно-майнового статусу учасників відносин, юридична рівність сторін.

Особисті немайнові відносини, які регулюються цивільним правом, тісно пов'язані з особою суб'єкта і їх можна поділити на дві групи:

1) особисті немайнові права на нематеріальні блага, які породжують можливість одержання грошової винагороди чи іншого матеріального блага. Такими є права на результати інтелектуальної діяльності (авторське право, право на винаходи, промислові зразки, торговельну марку, комерційне найменування тощо). При цьому самі результати інтелектуальної творчості можуть бути будь-якої матеріальної форми, яка їх перетворює на товар (винахід, опублікований роман тощо);

2) особисті немайнові права на нематеріальні блага, які не породжують у їх носія права на грошову винагороду чи інше матеріальне благо. До них належать право на честь, гідність, ділову репутацію, право на життя і здоров'я, на особисту та сімейну таємницю. Перелік цих особистих немайнових прав є невичерпним.

За своєю природою майнові правовідносини мають такі ознаки:

1) вони є економічними, тобто носять грошово-товарний характер;

2) вони виникають та існують між учасниками, які наділені майновою самостійністю та юридичною рівністю;

3) вони забезпечують задоволення переважно матеріальних потреб та інтересів.

Особисті немайнові правовідносини мають такі ознаки:

1) вони є особистісними, тобто мають тісний зв'язок з їх учасниками;

2) вони є немайновими, тобто їх зміст не можна визначити в грошовому чи іншому майновому еквіваленті;

3) вони виникають та існують між юридично рівними учасниками;

4) вони забезпечують задоволення переважно внутрішніх (духовних) потреб та інтересів.

Однак наявність предмета правового регулювання є необхідною, проте не достатньою умовою віднесення певної сукупності правових норм до категорії правової галузі. Поряд із предметом, правова галузь повинна мати свій специфічний метод правового регулювання, тобто сукупність правових засобів та способів впливу відповідної галузі права на суспільні відносини, що становлять її предмет. Цивільно-правовий метод регулювання цивільних правовідносин є комплексною категорією, що характеризується такими ознаками:

1) юридична рівність учасників, їх самостійність та незалежність. Це означає, що учасники відповідних правовідносин наділені юридично рівними можливостями щодо набуття та здійснення цивільних прав та створення і виконання цивільних обов'язків, а також вони не перебувають між собою у будь-якій юридичній залежності (владно-субординаційному підпорядкуванні);

2) диспозитивність у виборі поведінки учасників цивільно-правових відносин -- сторони можуть діяти ініціативно, вільно, на свій розсуд, керуючись при цьому власними інтересами та метою;

3) судове вирішення спорів -- будь-які неузгодженості між учасниками цивільних правовідносин вони в змозі вирішити в судовому порядку;

4) майново-компенсаційний характер засобів примусового впливу на правопорушника. Це означає, що на учасника правовідносин, який не виконує своїх обов'язків, порушує права інших учасників цивільних правовідносин або створює перешкоди щодо їх нормальної реалізації, гарантується застосування обтяжливих, не вигідних у майновому плані для порушника заходів захисту, які мають переважно майновий характер, що спрямований на відновлення порушеного права, охоронюваного законом інтересу чи блага потерпілого учасника.

Метод є визначальною категорією, тобто навіть якщо відносини за своїм змістом є майновими, проте засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони іншій, наприклад, фінансові, податкові, бюджетні тощо, то вони не належать до предмета цивільно-правового регулювання (ч. 2 ст. 1 ЦК).

Цивільне право як галузь приватного права -- це сукупність цивільно-правових норм, закріплених у Цивільному кодексі України, інших законодавчих та нормативно-правових актах, які регулюють методом юридичної рівності, майнові відносини товарно-грошового характеру, а також особисті немайнові відносини (як пов'язані, так і не пов'язані з майновими відносинами) за участю суб'єктів (фізичних і юридичних осіб, держави, територіальних громад), які мають самостійний організаційно-майновий статус, діють вільно, на власний розсуд здійснюють свої права, вступають у правовідносини, а також несуть цивільно-правову (майнову) відповідальність за винну протиправну поведінку перед потерпілим за допущене порушення.

цивільний право власність

2. Джерела та система цивільного права

Джерело цивільного права -- це форма вираження цивільно-правових норм, що мають загальнообов'язковий характер. У цивільно-правовій системі України основним джерелом цивільного права є нормативно-правовий акт, а в окремих випадках -- також звичай та договір.

Цивільне законодавство -- це сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, які містять цивільно-правові норми. Ієрархія системи нормативно-правових актів обумовлена їх юридичною силою.

Основу цивільного законодавства становить Конституція України (ч. 1 ст. 4 ЦК). В її нормах закладені цивільно-правові засади регулювання відносин власності (ст.ст. 13, 14, 41), особистих немайнових прав (ст.ст. 3, 21, 23, 24, 27, 28, 29, 31, 32), відносин інтелектуальної власності (ст.ст. 41, 54), підприємницької діяльності (ст. 42) тощо. Вона наділена вищою юридичною силою і може бути застосована безпосередньо до врегулювання цивільно-правових відносин, оскільки є нормативно-правовим актом прямої дії.

Джерелом цивільного права є і міжнародні договори. Однак для визнання за міжнародним договором правової природи джерела права потрібно, щоб згоду на його обов'язковість було надано ВР України. При цьому він має вищу юридичну силу, порівняно з законами України, тобто якщо в чинному міжнародному договорі, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору (ст. 10 ЦК).

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (ч. 2 ст. 4 ЦК). ЦК України було прийнято 16 січня 2003 року і він вступив у силу з 1 січня 2004 року. За структурою ЦК України містить 1308 статей в 90 главах, зібраних у 6 книг:

1 книга -- Загальні положення;

2 книга -- Особисті немайнові права фізичних осіб;

3 книга -- Право власності та інші речові права;

4 книга -- Право інтелектуальної власності;

5 книга -- Зобов'язальне право;

6 книга -- Спадкове право.

При прийнятті ЦК України з його проекту було вилучено книгу "Сімейне право", яку прийнято окремим Сімейним кодексом України, а також книгу "Міжнародне приватне право". Як бачимо, ЦК України розроблено за пандектною системою, оскільки він містить Загальну частину та Особливу частину. Це вже третій числом Цивільний кодекс України (перший ЦК УРСР було прийнято в 1922 p., другий -- у 1964 p.).

Окрім ЦК України до джерел цивільного права належать і деякі інші кодифіковані нормативно-правові акти, які містять цивільно-правові норми. Наприклад, Сімейний кодекс України містить норми, які визначають правовий режим майна подружжя (ст.ст. 57--74 СК) та порядок укладання шлюбного контракту (ст.ст. 92--103 СК), Кодекс законів України про працю -- норми, якими передбачено укладення трудового договору (ст.ст. 21, 24, 24' КЗпП), Житловий кодекс -- норми, що регулюють відносини користування житловим приміщенням та передачі його у власність, Земельний кодекс України -- норми про оренду земельних ділянок та власність на земельні ділянки тощо.

Ще одним поширеним джерелом цивільного права є також і інші закони, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України. При цьому, визнавши за ЦК України та законами однакову юридичну силу, законодавець, з метою усунення суперечностей та конкуренції між цими нормативно-правовими актами, зазначає, що суб'єкт права законодавчої ініціативи, який подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, зобов'язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК України, які розглядаються ВР України одночасно (абз. 3 ч. 2 ст. 4 ЦК). В один рівень із законами слід поставити також і декрети Кабінету Міністрів України, окремі з яких чинні і до сьогодні.

До цивільного законодавства відносять також і низку підзаконних актів, які, хоча і стоять за ієрархією нижче Конституції, міжнародних договорів та законів, проте за певних обставин також є джерелами цивільного права. Це, наприклад, цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України (ч. 3 ст. 4 ЦК). Актами цивільного законодавства є також постанови Кабінету Міністрів України, які не можуть суперечити положенням ЦК України або іншого закону (ч. 4 ст. 4 ЦК). До джерел цивільного законодавства також належать і нормативно-правові акти інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, але лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України, ЦК України та іншими законами (ч. 5 ст. 4 ЦК). При цьому, якщо ці нормативно-правові акти врегульовують права, свободи та обов'язки громадян або мають міжвідомчий характер, то підлягають обов'язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України.

Локальні нормативні акти - рішення місцевих рад з питань цивільно-правових відносин, статути кооперативних та громадських організацій та інші.

Окрім цивільного законодавства до джерел цивільного права ЦК України вперше відніс звичай, в тому числі звичай ділового обороту.

Звичаєм визнається правило поведінки, яке не передбачене актами законодавства, але є усталеним, внаслідок неодноразового та однакового його застосування, та таким, що широко застосовується у певній сфері відносин. Юридична сила звичаю є доволі низькою і тому звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується (ч. 2 ст. 7 ЦК).

Вперше ЦК України як джерело цивільного права закріпив і договір. При чому, навіть попри те, що договір є індивідуальним правовим актом, законодавець дозволяє при укладенні договору врегульовувати не лише відносини, які не врегульовано актами цивільного законодавства, а також і відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд (чч. 2, 3 ст. 8 ЦК). Однак таку свободу врегулювання цивільних правовідносин в договірному порядку може бути обмежено у випадку, якщо в актах цивільного законодавства прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін договору положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Окремо слід також зупинитись і на актах, що їх видає судова гілка влади, та їх впливі на регулювання цивільних правовідносин. Відповідно до ст. 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. До системи судів в Україні належать Конституційний Суд України та суди загальної юрисдикції.

Конституційний Суд України відповідно до ст. 147 Конституції України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Основному Закону і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. З огляду на це рішення Конституційного Суду України мають обов'язкову природу і є джерелами цивільного законодавства.

Система цивільного права -- це його структура, це сукупність окремих частин (підгалузей, інститутів, субінститутів, цивільно-правових норм), що знаходяться у внутрішньому логічному зв'язку та залежності між собою.

Підгалузь як елемент системи цивільного права -- це сукупність декількох однорідних і взаємозв'язаних цивільно-правових інститутів, які регулюють однорідні відносини (особисті немайнові права фізичної особи; право власності та речові права на чуже майно; право інтелектуальної власності; зобов'язальне право; спадкове право).

Цивільно-правовий інститут як елемент системи цивільного права - це визначена сукупність цивільно-правових норм, яка регулює відносно самостійну групу суспільних відносин. Наприклад, норми, що регулюють договірні зобов'язання, являють собою інститут цивільного права.

Цивільно-правові норми -- правові приписи, які регулюють особисті немайнові і майнові відносини їх учасників. Наприклад, норми, які регламентують укладення договору міни.

Субінститут -- складова цивільно-правового інституту, яка є групою цивільно-правових норм, що регулюють однорідні відносини у межах певного інституту. Наприклад, інститут купівлі-продажу має такі субінститути, як роздрібна купівля --продаж, поставка, міна тощо.

Структура норм цивільного права - гіпотеза, диспозиція, санкція.

Гіпотеза - структурна частина текстуального вираження відносно визначеної цивільно-правової норми, в якій містяться вказівки законодавця, що характеризують суб'єктів, предмет (об'єкт) та інші обставини, які мають юридичне значення для подальшого нормативного розвитку цивільних правовідносин.

Диспозиція цивільно-правової норми - це структурний елемент, який встановлює суб'єктивні права та покладає юридичні обов'язки на учасників суспільних відносин, які вона регулює.

Санкція цивільно-правової норми - це структурний елемент, який вказує на заходи та межі покарання, як правило, майнового характеру, які застосовуються до особи правопорушника, у разі вчинення ним діяння, що суперечить цивільному законодавству.

3. Поняття, види та об'єкти цивільно-правових відносин

Цивільні правовідносини, крім загальних ознак, властивих будь-яким видам правовідносин, мають ряд особливостей. Перш за все це майнові або особисті немайнові відносини, що регулюються нормами цивільного права. Крім того, вони ґрунтуються на засадах рівності учасників цих відносин і відсутності елементів влади і підкорення. Ця обставина є найбільш істотною для цивільних правовідносин. Учасники цивільних правовідносин мають автономію (відокремленість) і можуть здійснювати права на власний розсуд.

Цивільні правовідносини -- це майнові або особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, що виникає між автономними і рівноправними суб'єктами, наділеними суб'єктивними правами й обов'язками.

Цивільні правовідносини у своїй сукупності становлять певну систему. Їх можна поділити на відповідні види, залежно від тих чи інших обставин.

1) За підставою виникнення правовідносин вирізняють регулятивні та охоронні правовідносини.

Регулятивні правовідносини -- це правовідносини, які призначені для опосередкування (регулювання) зв'язків нормального цивільного обороту і виникають переважно на підставі правомірного юридичного акта, як правило, правочину.

Охоронні правовідносини -- це правовідносини, які виникають у випадках необхідності захисту інтересів учасників цивільного обороту, переважно, на підставі цивільного правопорушення.

2) За характером взаємозв'язку між зобов'язаним та уповноваженим суб'єктом розрізняють абсолютні, загальнорегулятивні та відносні правовідносини.

Абсолютні правовідносини -- це правовідносини, коли уповноваженій особі протистоїть невизначене коло зобов'язаних суб'єктів. Структура цього виду правовідносин: на боці уповноваженої особи -- один, на боці зобов'язаної -- всі; наприклад, правовідносини, що пов'язані із правом власності.

Загальнорегулятивні відносини -- це правовідносини, коли кожному суб'єкту правовідносин протистоїть кожен інший суб'єкт цих правовідносин. Структура цього виду правовідносин: на боці уповноваженої особи -- кожен, на боці зобов'язаної -- всі; наприклад, правовідносини, що пов'язанні з особистими немайновими благами.

Відносні правовідносини -- це правовідносини, в яких уповноваженій особі протистоїть чітко визначена зобов'язана особа. Структура цього виду правовідносин: на боці уповноваженої особи -- один, на боці зобов'язаної -- один; наприклад, зобов'язальні правовідносини.

3) За об'єктом слід виділяти правовідносини майнового та немайнового характеру.

Майнові правовідносини -- правовідносини, об'єктом яких є майнові блага, вони відображають їх належність або перехід, наприклад, правовідносини власності.

Немайнові правовідносини -- це правовідносини, які мають своїм об'єктом немайнові блага, наприклад, правовідносини щодо честі, гідності та репутації.

4) За способом задоволення інтересів зобов'язаної особи виділяють речові, зобов'язальні, корпоративні та виключні правовідносини.

Речові правовідносини -- це правовідносини, які фіксують статику майнового становища суб'єктів.

Зобов'язальні правовідносини -- це правовідносини, які опосередковують динаміку майнових відносин з передачі майна, виконання робіт, надання послуг.

Корпоративні правовідносини -- це правовідносини, які опосередковують процес управління приватним майном корпорації з боку її членів.

Виключні правовідносини -- це правовідносини, які фіксують закріплення об'єктів інтелектуальної власності за відповідними особами, а також: опосередковують динаміку використання вказаних об'єктів.

5) За характером поведінки зобов'язаної сторони розрізняють активні та пасивні правовідносини.

Активні правовідносини -- це правовідносини, у яких змістом суб'єктивного обов'язку зобов'язаного є вчинення виключно певних дій (передача майна, виконання робіт, надання послуг).

Пасивні правовідносини -- це правовідносини, у яких змістом суб'єктивного обов'язку зобов'язаного є утримання від порушення права уповноваженої сторони.

Об'єкти цивільних правовідносин

Під об'єктом цивільних правовідносин розуміють матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини та процес створення цих благ. Основним критерієм "об'єкта цивільних правовідносин" є його оборотоздатність, тобто можливість вільно відчужуватися або переходити від однієї особи до іншої в порядку правонаступництва чи спадкування або іншим чином, якщо вони не вилучені з цивільного обороту, або не обмежені в обороті, або не є невід'ємними від фізичної чи юридичної особи.

З огляду на це, до об'єктів цивільних правовідносин відносять речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформацію, а також інші матеріальні та нематеріальні блага.

Річ як об'єкт цивільних правовідносин -- це предмет матеріального світу в своєму природному стані або ж такий, що створено в результаті людської діяльності, задовольняє певні потреби суб'єктів цивільних правовідносин і щодо якого можуть виникати цивільні права та обов'язки.

До нерухомих речей належать земельні ділянки і все, що розташоване на них і міцно з ними пов'язане, тобто об'єкти, переміщення яких без непропорційного збитку їх призначенню є неможливим.

Режим нерухомої речі може бути поширений законом і на інші речі, зокрема на повітряні й морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти як такі, що підлягають державній реєстрації.

Рухомими речами визнаються такі, що їх можна вільно перемішувати у просторі.

Гроші є загальноприйнятим еквівалентом, можуть замінити собою майже будь-який інший об'єкт майнових відносин, що мають майновий характер. Вони можуть виступати у трьох формах: готівковій, безготівковій та валюта. Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України -- гривня. Виключне право на випуск готівкових грошей належить НБУ. Емісія готівки здійснюється у формі банківських білетів (банкнот) та металевих монет. Банкнота та монета є безумовними зобов'язаннями НБУ та забезпечуються всіма його активами. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Цінним папером є документ встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право і визначає взаємовідносини між особою, яка його випустила (видала), і власником та передбачає виконання зобов'язань згідно з умовами його випуску, а також можливість передачі прав, що випливають з цього документа, іншим особам. До особи, яка набула право власності на цінний папір, переходять у сукупності всі права, які ним посвідчуються.

Виділяють такі групи цінних паперів:

* пайові цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна при ліквідації емітента;

* боргові цінні папери, які засвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання;

* похідні цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний із правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та (або) товарних ресурсів;

* товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателеві право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

ЦК України не виділяє види цінних паперів, однак, аналізуючи чинне законодавство, слід зазначити, що основні з них встановлено в Законі України "Про цінні папери і фондову біржу". До них, зокрема, належать: акції; облігації внутрішніх та зовнішніх державних позик; облігації місцевих позик; облігації підприємств; казначейські зобов'язання республіки; ощадні сертифікати; інвестиційні сертифікати; векселі; приватизаційні папери. Форма цих та інших цінних паперів може бути як документарною, так і бездокументарною.

Особливим різновидом речей як об'єктів цивільних правовідносин також є майнові комплекси, до яких належать підприємства та кондомініуми.

Підприємство є єдиним майновим комплексом, що використовується для здійснення підприємницької діяльності. До складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності: земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировина, продукція, права вимоги, борги, а також право на торговельну марку або інше позначення та інші права, якщо інше не встановлено договором або законом. Підприємство як єдиний майновий комплекс є нерухомістю.

Кондомініум як комплекс нерухомого майна, включає земельну ділянку та розташовану на ній житлову будівлю, в якій окремі житлові будівлі перебувають в особистій власності, а решта частин -- в дольовій власності, наприклад товариство співвласників багатоквартирного будинку. Особливістю цього майнового комплексу, попри сумісну експлуатацію загальної дольової власності (ліфти, сходи, площадки, дах, підвал, електричне, сантехнічне та інше обладнання, що обслуговує будинок в цілому та прибудинкову територію) є також і неможливість для власника відчужити свою долю в цій спільній власності окремо від його особистої власності на жиле приміщення.

Для загального позначення всієї сукупності речей, в тому числі грошей і цінних паперів, а також інших майнових благ, майнових прав та обов'язків, законодавець вводить термін майно.

До об'єктів цивільних прав також належать результати робіт і послуги.

Особливість результатів робіт як об'єкта цивільних правовідносин полягає в тому, що до виконання робіт вони існують у нематеріальній формі та об'єктивуються в матеріальну форму після їх виконання. Наприклад, внаслідок будівельного підряду з проекту виникає новий об'єкт -- будинок, який має уречевлену форму та може бути відокремлений від процесу.

На відміну від цього, послуга -- це дії суб'єктів цивільного обігу, які або взагалі не завершуються певним результатом, а містять корисність у самих собі (діяльність консультаційного, розважального, просвітницького та іншого характеру), або мають такий результат, який не втілюється в матеріальній формі (медичні, посередницькі, аудиторські та інші послуги).

До нематеріальних об'єктів цивільних правовідносин належать результати творчої діяльності: твори науки, літератури та мистецтва, винаходи, промислові зразки, корисні моделі тощо. Характерною особливістю цих результатів є обов'язковість наявності певної об'єктивованої форми їх виразу. Окрім цього, для багатьох із них обов'язковою умовою є наявність творчого рівня та новизни.

До нематеріальних об'єктів також належить інформація -- документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце в суспільстві, державі та навколишньому середовищі. В сучасних умовах інформація стає товаром. Її особливостями є те, що вона є благом нематеріальним та не зводиться до свого матеріального носія, підлягає моральному старінню та необмеженому тиражуванню, поширенню, має різноманітні форми фіксації.

Особливими об'єктами цивільно-правових відносин є особисті немайнові блага -- невіддільні від особи носія, такі, що не мають економічного змісту, блага, що визнані та охоронювані чинним цивільним законодавством. До особистих немайнових благ належать: життя, здоров'я; честь, гідність і ділова репутація; ім'я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, а також інші блага, які охороняються цивільним законодавством. При цьому слід зазначити, що окремі з них (життя і здоров'я людини та її честь і гідність, недоторканність і безпека) визнано в Україні найвищою соціальною цінністю.

4. Поняття та зміст права власності. Форми власності в Україні

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК України). Воно, як і будь-яке право, має свій зміст, що полягає в єдності трьох правомочностей - володіння, користування і розпорядження.

Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні - це сукупність норм (чинних нормативно-правових актів у країні), які регулюють це право. У суб'єктивному розумінні - це закріплене законом можливість особи на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним їй майном, одночасно беручи на себе тягар і ризик його утримання.

Володіння - фактична наявність речі в господарстві власника і його можливість впливати на неї безпосередньо. Воно може бути законним (наявність в особи речі на правовій підставі) і незаконним (володіння майном, добутим злочинним шляхом, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала або повинна була знати про те, що володіння незаконне).

Користування - це право вилучати з речей їхні корисні властивості (наприклад, обробляти землю й отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг та взуття).

Розпорядження - право визначати юридичну або фактичну долю майна (продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).

Цивільний кодекс України не містить визначень форм власності, оскільки це економічна категорія, проте визначає:

· право власності українського народу - земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування;

· право державної власності - майно, у тому числі кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, система зв'язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади;

· право приватної власності - майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (житлові будинки, транспортні засоби, грошові кошти, цінні папери, результати інтелектуальної творчості, інше майно споживчого і виробничого призначення). Суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих його видів, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими.

Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи;

· право комунальної власності - майно, у тому числі грошові кошти, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Відповідно до чинного законодавства право власності припиняється у разі: відчуження власником свого майна; відмови власника від права власності; припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі; знищення майна; викупу безгосподарно утримуваних пам'яток історії та культури; викупу земельної ділянки з метою суспільної необхідності; викупу нерухомого майна; у зв'язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене; звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника; реквізиції; конфіскації; в інших випадках, встановлених законом.

Суб'єктами права власності в Україні є:

1) український народ, який являє собою єдине джерело державної влади в республіці і здійснює права власника шляхом референдуму, а також через Верховну Раду України і місцеві ради депутатів. Кожен громадян як складова народу має право за чинним законодавством України користуватися природними об'єктами для задоволення особистих потреб;

2) фізичні особи, тобто громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають рівні майнові права, якщо інше не передбачено законодавчими актами України;

3) юридичні особи, до яких належать трудові колективи державних підприємств колективні підприємства, кооперативи, акціонерні товариства, господарські товариства, господарські об'єднання, професійні спілки, політичні партії та інші громадські об'єднання, релігійні та інші організації;

4) Україна як суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава;

5) Автономна Республіка Крим;

6) Територіальні громади;

7) Іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків і в порядку, встановлених чинним законодавством.

Размещено на Allbest.ru