Основи правотворчості

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

Факультет громадської безпеки

Кафедра теорії держави та права

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни «Теорія держави та права»

на тему №15 «Правотворчість»

Виконав:

Семистрок Альона Анатоліївна

Науковий керівник:

Старицька Ольга Олексіївна

Київ - 2015



ЗМІСТ

правотворчість законотворчий суд

Вступ

Розділ І. Загальна характеристика правотворчості

1.1 Поняття, види правотворчості та її ознаки

1.2 Функції та принципи правотворчості

Розділ ІІ. Стадії законотворчого процесу

2.1 Поняття стадій законотворчого процесу

2.2 Суб'єкти стадій законотворчого процесу

Розділ ІІІ. Законодавча техніка. Правотворча діяльність Українських судів

3.1 Загальна характеристика законодавчої техніки

3.2 Правотворча діяльність Українських судів

Висновки

Список використаної літератури



ВСТУП

Актуальність теми. У багатоманітній правовій сфері суспільства правотворчість посідає провідне місце. Це пояснюється тим, що саме правотворчість дає життя праву, породжує, формує й оформлює його. Тому є зрозумілим величезний суспільний інтерес до правотворчості.

Підвищення якості правових рішень, зниження до мінімального рахунку неефективних нормативних актів - постійне завдання законодавця. Власне, цим пояснюється теоретичне і практичне значення вивчення проблем, які пов'язані з процесом створення норм права. Закони необхідні для людей, суспільства, і не можна допускати прийняття поспішних, непродуманих нормативно - правових рішень, адже будь - яка помилка законодавця тягне невиправдані матеріальні затрати, порушення інтересів громадян. Можна привести чимало фактів із вітчизняної практики, коли наша економіка, соціальна і духовна сфери потерпали через непродумані, науково необґрунтовані нормативно - правові рішення. Наприклад, Закон "Про економічну самостійність України" був раніше символічною даниною часу боротьби за незалежність, ніж документом конкретної дії. Світова практика також має приклади помилок законодавчих органів. Достатньо навести факт законодавчої заборони в США виробництва і вживання алкоголю в період великої депресії, що викликало зростання контрабанди, мафії і злочинності в цілому.

Може скластися враження, що знання основ правотворчості корисні лише для тих, хто її здійснює, - депутатам парламенту, членам уряду тощо. Проте це не так, оскільки створення правових норм - один із напрямків діяльності, притаманний не тільки державним органам та органам місцевого самоврядування. А тому юристи, випускники юридичних вузів повинні до тонкощів знати теорію і практику правотворчої роботи.

Таким чином, "акт правотворчості" має два значення. Це діяльність компетентних суб'єктів щодо видання норм права, а також результат такої діяльності, який виражений у вигляді юридичного документа, закону тощо.

Зміст і значення правотворчості полягає у тому, щоб вибрати такий варіант регулювання, юридичної регламентації, який би повною мірою відповідав поставленій меті. При цьому слід враховувати закономірності розвитку суспільства, сприятливі об'єктивні і суб'єктивні умови для прийняття нормативного акта, а також вибір оптимальної правової форми владного рішення (закон, указ, постанова, статут, регламент тощо).

Об'єкт дослідження. Правотворчість.

Проблема дослідження. За результатами правотворчої роботи - якістю законів та інших нормативних актів - роблять висновок про державу в цілому, ступінь її демократичності, цивілізованості, культурності. Людське суспільство завжди потерпало через брак точних і довершених рішень, такої діяльності органів держави, в результаті якої створюються норми права, правила поведінки громадян і організацій.

Мета дослідження. Розширити свій погляд про правотворчість, визначити її суб'єкти та ключові поняття.



РОЗДІЛ І. Загальна характеристика правотворчості

1.1 Поняття, види правотворчість та її ознаки

Правотворчість - діяльність суб'єктів, наділених нормотворчої компетенцією, по створенню юридичних норм.

Правотворчість охоплює собою безпосередню діяльність уповноважених на те державних органів щодо вироблення, прийняття, зміни, доповнення або скасування нормативно-правових актів.

Правотворчість можна розглядати у вузькому і широкому сенсах.

У вузькому сенсі правотворчість - це процес безпосереднього створення, зміни або скасування правових норм компетентними органами (наприклад, прийняття Державною Думою закону, затвердження міністром становища або інструкції) або безпосередньо населенням (шляхом референдуму).

Такого роду правотворчість в юридичній літературі нерідко називають правотворчістю у власному («буквальному») сенсі слова. Даним поняттям охоплюється нормотворча діяльність всіх без винятку органів, уповноважених на створення, зміну або скасування правових норм.

Поряд з правотворчістю у вузькому сенсі слова в науковому юридичному лексиконі досить часто використовується також термін і поняття «правотворчість в широкому сенсі слова». У якості його синоніма вживається термін і поняття «правоутворення» [3, 67 с.].

Воно включає в себе не тільки власне правотворчий, але і весь попередній йому підготовчий процес формування права. Необхідність існування підготовчого процесу обумовлюється потребою підвищення якості видаваних актів, що залежить не тільки від рівня власне самої правотворчої діяльності державних органів, а й від рівня проводилися до прийняття того чи іншого правового акта підготовчих робіт. Слід зазначити, що рішення, прийняті в підготовчих стадіях, юридичних наслідків не породжують.

Ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством (народом) і його суб'єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті - документі, який називається нормативно - правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно - цільову і організаційну спрямованість [7, 247 с.].

Законотворчість - важлива складова частина правотворчості, яка закінчується прийняттям законів. Результат правотворчості - всі нормативно-правові акти: закони, укази, розпорядження, рішення та інші. Вони з'являються внаслідок складної діяльності вищих державних органів, органів місцевого самоврядування, місцевої державної адміністрації, комерційних і некомерційних організацій, трудових колективів.

Держава веде свою правотворчу політику на основі вивчення потреб суспільства і пізнання тенденцій суспільного розвитку. Основними імпульсами щодо створення закону чи іншого нормативно - правового акта є суспільно значуща проблема, гостра соціальна ситуація, не вирішення питань, тобто те, що має велике значення для більшості людей, для держави в цілому. Мистецтво правотворчості в тому і полягає, що, по - перше, вчасно, по - друге, точно, адекватними правовими засобами відреагувати на суспільний "виклик", "зняти" гостроту ситуації. Історія права знає приклади як вдалих нормативно - правових рішень (Французький цивільний кодекс 1804р.(Кодекс Наполеона), який діяв практично два століття), так і рішень помилкових, поспішних (в 1927р. Туреччина запозичила Швейцарський цивільний кодекс, яким, зокрема, усувалась багатошлюбність. Мусульманське населення Туреччини не було готовим до цього, що і викликало невдоволення багатьох верст турецького суспільства).

Головна роль у визначенні часу прийняття, змісту і форми правового рішення повинна належати правовій науці. Власне, наука володіє таким пізнавальним інструментом, який дозволяє безпомилково виявити предмети суспільного розвитку і юридичні засоби їх вирішення.

види правотворчості

Правотворчість - багате за змістом явище, надскладне діяльність по формулюванню загальних правил поведінки.

Залежно від суб'єктів правотворчість поділяється на такі види, як:

безпосереднє правотворчість народу в процесі проведення референдуму (всенародного голосування з найбільш важливих питань державного і суспільного життя);

правотворчість державних органів (наприклад, Державної Думи, Уряду РФ);

правотворчість окремих посадових осіб (наприклад, Президента, міністра);

правотворчість органів місцевого самоврядування;

локальне правотворчість (наприклад, на підприємстві, в установі та організації);

правотворчість громадських організації (наприклад, профспілок).

У різних державах у правотворчій діяльності є як загальне, так і особливе. Говорячи про спільність правотворчої діяльності різних держав, слід звернути увагу насамперед па спільність її цілей, які полягають в прагненні законодавця кожної країни створити на своїй території єдину та ефективну систему права [5, 106 с.].

Особливо це проявляється, зокрема, в наявності у країн своїх видів правотворчої діяльності, в існуванні різної процедури ухвалення та набрання чинності нормативно-правових актів і т.д.

Так, у Великобританії правотворча діяльність здійснюється в таких її формах, як:

- законодавча діяльність парламенту, що приймає закони (статути);

- правотворча діяльність судових органів, що створюють прецеденти (судова практика);

- правотворча діяльність центральних органів державного управління та місцевих органів державної влади (самоврядування), які видають свої власні нормативно-правові акти та мають справу з правовими звичаями.

У країнах романо-германської правової сім'ї правотворча діяльність здійснюється інакше. Є свої особливості і в інших правових систем.

У залежності від значимості правотворчість поділяється на:

1. законотворчість (правотворчість вищих представницьких органів - парламентів, в процесі якого видаються нормативні акти вищої юридичної сили - закони, що приймаються відповідно до ускладненою процедурою);

2. делеговане правотворчість (нормотворча діяльність органів виконавчої влади, насамперед уряду, здійснювана за дорученням парламенту, щодо прийняття для оперативного вирішення певних проблем нормативних актів, що входять у компетенцію представницького органу);

3. підзаконне правотворчість (тут норми права приймаються і вводяться в дію структурами, що не відносяться до вищим представницьким органам - президентом, урядом, міністерствами, відомствами, державними комітетами, місцевими органами державного управління, губернаторами, главами адміністрацій, керівниками підприємств, установ, організацій) . Далеко не всі юридичні норми необхідно приймати на рівні законотворчості. Є цілий спектр ситуацій, коли юридичні норми доцільніше приймати на рівні підзаконних актів, нормативних договорів і в інших формах. Крім усього іншого, підзаконне правотворчість характеризується більшою оперативністю, гнучкістю, меншою формальністю, більшої компетентністю здійснюють його конкретних суб'єктів. Разом з тим підзаконне правотворчість пов'язане з «непрозорістю» процесу прийняття нормативних актів, з їх громіздкістю.



1.2 Функції та принципи правотворчості

Правотворчість повинна будуватися на раціональних, прагматичних, позбавлених будь - якої ідеології ефективних принципах. Питання щодо принципів не несе абстрактно - теоретичного характеру, його розробка в теорії права позитивним чином впливає на практику створення нормативних документів. Додержання принципів правотворчості допомагає уникати помилок, знижує вірогідність створення неефективних правових норм, сприяє підвищенню правової культури населення і юридичних осіб. Принципи правотворчості - це керівні, основоположні ідеї, що обумовлюють єдність та загальну спрямованість правотворчої діяльності.

Виділяють дві групи принципів правотворчості: загальні і спеціальні. Загальні принципи правотворчості - незаперечні основні вимоги, що виражають її сутність:

1. Принцип гуманізму, тобто формування нормативно - правових актів на засадах загальнолюдських цінностей, міжнародних стандартів прав людини, створення умов і механізмів їхнього втілення в життя суспільства і держави;

2. Принцип законності полягає в тому, що розробка і прийняття нормативно - правових актів повинна проходити з дотриманням правової процедури і не виходити за межі компетенції суб'єктів, які їх приймають. До цього принципу долучається вимога відповідності нормативних актів конституції і чинному законодавству;

3. Принцип демократизму. В демократичному суспільстві правотворчість повинна мати справді демократичну основу, яка забезпечується участю громадян у розробці правових актів. Кожний громадянин, висловлюючи свою думку, має право взяти участь у цьому процесі одноособово або у складі певного колективу. Громадяни можуть входити до спеціально створених із цією метою різних робочих груп, брати участь у проведенні перевірок, зборі матеріалів для підготовки проектів нормативних актів. Для складання текстів проектів можуть бути залучені спеціалісти тієї чи іншої галузі. Реальна участь громадян у розробці правових актів свідчить про демократизм цього процесу і дає можливість узагальнювати і враховувати волю та інтереси громадян, їх думку, пропозиції щодо зміни та покращення проектів; дає змогу встановлювати, попереджати й усувати різні помилки, слабкі, невдалі формулювання проектів і приймати всебічно обґрунтовані та ефективні правові акти; своєчасно змінювати або скасовувати застарілі акти, що гальмують суспільний розвиток; допомагає виявити нагальні суспільні потреби, що потребують якнайшвидшого правового регулювання та виробляти нові, більш досконалі рішення. Вбачається за доцільне також визначати і законодавчо закріпити перелік питань, із яких нормативно - правові акти можуть бути прийняті лише після їх обговорення громадянами. Важливе значення для демократизації та розширення способів участі громадян у процесі правотворчості має: вдосконалення методики вивчення громадської думки; більш уважне ставлення до пропозицій і зауважень громадян, своєчасний їх розгляд, узагальнення та облік при розробці правових актів; подальше зростання освіченості, загальної та правової культури населення, що сприятиме компетентній участі його у правотворчості; розширення юридичних гарантій і правових можливостей безпосередньої участі громадян у розробці правових актів та ін.;

4. Принцип гласності - відкрите для громадськості, вільне і ділове обговорення проектів нормативно - правових актів, інформування про них населення. Гласність процесу правотворчості характерна для всіх її основних стадій - заходів із підготовки проектів, попереднього обговорення проектів та прийняття правових актів, широкого інформування громадян про прийняті акти та їх реалізацію;

5. Принцип науковості говорить про те, що підготовка й прийняття проекту нормативно - правового акта здійснюється за участю представників різних наук. Без сумніву, що діяльність вчених - юристів має важливе значення для успіху правотворчої роботи. Вчені відіграють важливу роль на всіх етапах підготовки нормативних актів - від розробки концепції нормативного акта, з'ясування потреби в правовому регулюванні тих чи інших суспільних зв'язків (наприклад, через соціологічне дослідження, спостереження чи аналіз) до визначення способу і типу правового регулювання і вибору моменту прийняття нормативного акта (помилки в цьому питанні небезпечні);

6. Принцип системності і узгодження означає послідовність у правотворчості, взаємозв'язок і взаємодію законодавчих актів, обов'язкову узгодженість кожного нормативного акта з нормами конституції, іншими законами, актами відповідної галузі та інших галузей права, з нормативно - процесуальними та ратифікованими міжнародно-правовими актами. В Конституції України цей принцип відбивається у статті 8, яка проголошує верховенство Основного Закону в системі нормативно - правових актів, а також встановлює їх підпорядкованість один одному [9, 179 с.].

До спеціальних принципів правотворчості можна віднести:

- оперативність - не зволікання з підготовкою проектів нормативних актів;

- поєднання динамізму і стабільності - створення стабільного нормативно - правового акта і одночасно можливість вносити до нього доповнення і зміни;

- плановість - за функціональним призначенням актів і строками їх прийняття;

- старанність і скрупульозність підготовки нормативних актів - відсутність скоростиглих і непродуманих проектів;

- професіоналізм - залучення до розробки нормативних актів кваліфікованих спеціалістів із відповідних галузей науки, вчених - юристів і юристів - практиків, які мають необхідні знання і досвід;

- техніко - юридична досконалість - упорядкування нормативно - правових актів з урахуванням правил, способів, прийомів юридичної техніки, які є обов'язковими для правотворчих органів;

- урахування місцевого досвіду - особливо в процесі прийняття нормативних актів місцевого значення.

Правотворчість виконує такі функції:

- первинного регулювання суспільних відносин;

- відновлення правового матеріалу;

- заповнення прогалин у праві;

- упорядкування нормативно - правового матеріалу.

1. Функція первинного регулювання суспільних відносин (розробка і прийняття нових правових норм) діє в тих випадках, коли суспільні відносини раніше не регулювалися і вперше виникла необхідність у їх регулюванні. Наприклад, лише з розвитком космічних досліджень з'являється космічне право; із переходом України на шлях розвитку ринкових відносин виникла необхідність у створенні нових законів: про біржу, приватизацію тощо;

2. Функція відновлення правового матеріалу (скасування, зміна або доповнення до чинних норм) припускає заміну тих законів, що застаріли, не відповідають потребам суспільного розвитку. При цьому важливо не займатися відновленням заради відновлення, оскільки стабільність є кращою, ніж зміни, тим більше зміни без особливої необхідності. Коли ж суспільні потреби змінюються, суспільство потребує такого законодавства, яке адекватно відбивало б ці потреби. Тоді настає необхідність у створенні нових кодексів, законів, вносяться зміни і доповнення до відповідних законодавчих актів;

3. Функція заповнення прогалин у праві, тобто усунення повної або часткової відсутності в чинних нормативних актах необхідних юридичних норм. Зрозуміло, можна використовувати аналогію закону, тобто вирішення справи або окремого питання на підставі закону, який регулює подібні відносини; або аналогію права, тобто вирішення справи або окремого юридичного питання на підставі загальних начал і значення законодавства. Проте аналогія не заповнює прогалину. Заповнити прогалину можна лише шляхом правотворчості. Як відшукається прогалина? Під час застосування норм права - у суді тощо. Для знаходження прогалин узагальнюється судова і адміністративна практика. Вироблене за допомогою аналогії вирішення юридичної справи не повинно суперечити розпорядженням чинного законодавства. Воно може стати підставою для удосконалення законодавства;

4. Функція упорядкування нормативно - правового матеріалу (кодифікаційна або систематизаційна правотворчість). Організаційною формою цієї функції є кодифікація законодавства, що припускає обґрунтоване його відновлення.



РОЗДІЛ ІІ. Стадії правотворчого процесу

2.1 Поняття стадій правотворчого процесу

В юридичній літературі є кілька підходів до розуміння системи стадій, на які поділяється правотворчий процес. Усі вони заслуговують на увагу, оскільки автори використовують різні критерії їх виділення.

Пропонуємо класифікацію стадій правотворчості в узагальненому вигляді (включаючи законодавчий процес і процес ухвалення підзаконних актів).

Класифікація стадій правотворчості подається на тлі процесу правоутворення. Спочатку зауважимо, що стадії правотворчості можуть збігатися зі стадіями правоутворення, однак процес правоутворення не вичерпується процесом правотворчості.

Стадії правоутворення і правотворчого процесу:

1. Передпроектна стадія: -- формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи норм права -- відбувається на рівні правосвідомості в результаті виявлення волі народу (колективу), об'єктивно зумовленої потребами його соціального життя; -- правотворча ініціатива (фр. initiative -- почин) -- обґрунтування юридичної значущості правової регламентації -- видання нормативно-правового акта. Цей етап правоутворення характеризується дією об'єктивних чинників і становить підготовчу стадію правотворчості;

2. Проектна стадія: -- ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта; -- розробка концепції проекту нормативно-правового акта і підготовка його тексту (або доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої ініціативи), тобто юридичне формулювання волі народу (колективу) у вигляді норм права. Проекти указів Президента, постанов уряду зазвичай готуються відповідними міністерствами і відомствами або на підставі плану попередніх робіт, або за разовим дорученням Президента, керівництва уряду. Такі проекти можуть бути підготовлені в апараті Президента і уряду. Щоб забезпечити кваліфіковане складання проекту, передбачається участь спеціалістів у відповідно до відомчого (галузевого) принципу, згідно з яким складання початкових проектів здійснюється тими органами і організаціями, профілю діяльності яких вони відповідають. До підготовки проектів нормативно-правових актів (головним чином, законів) залучаються партії, профспілки та інші громадські об'єднання; -- попередній розгляд проекту нормативно-правового акта правотворчим органом. До розгляду проекту зазвичай залучаються зацікавлені державні органи, організації, громадськість. Форми обговорення різні: парламентські читання, наради за участю наукової громадськості і зацікавлених міністерств, рецензування науково-дослідними інститутами та ін. Після урахування пропозицій і зауважень проект остаточно відпрацьовується і редагується; -- обговорення проекту нормативно-правового акта і узгодження його тексту з зацікавленими особами. Найважливіші законопроекти можуть бути винесені на всенародне обговорення. Цей етап правоутворення становить початкову стадію правотворчості;

3. Стадія прийняття проекту нормативно-правового акта властива колегіальному правотворчому органу -- офіційне прийняття проекту після його обговорення. Колегіальні правотворчі органи (уряд, державні комітети та ін.) приймають нормативні акти простою більшістю голосів. Президент держави, міністри та інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти (укази, накази, інструкції тощо) у персональному порядку. В Україні низка указів Президента потребує контрасигнації; Цей етап правоутворення характеризується активністю: вступає в дію суб'єктивний чинник і здійснюється власне «творчість права».

4. Засвідчувальна стадія -- підписання нормативно-правового документа; -- надання йому реєстраційного коду після включення до Єдиного реєстру нормативних актів України; 5. Інформаційна стадія -- офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах масової інформації, доведення його до відома виконавців. Цей завершальний етап правоутворення, який також має активний характер, є заключною стадією правотворчості [4, 208 с.].

Розглядаючи процес правотворчості з більш широких, загально-соціальних позицій, можна говорити про існування більшої кількості його стадій, а саме:

1. Стадія законодавчої (більш широко - нормотворчої) ініціативи. Мова йде про первинну офіційну дію компетентного суб'єкта, що складає у внесенні в правотворчий чи орган пропозиції про видання нормативного акта, чи підготовленого проекту акта.

Коло суб'єктів, що володіють правом законодавчої ініціативи, строго обкреслений у законодавстві, тому що законодавча ініціатива, на відміну від будь-якого іншого звертання в правотворчий орган із законопроектом, припускає юридичний обов'язок компетентного органа розглянути проект, що надійшов, чи пропозиція.

2. Рішення компетентного органа про необхідність видання акта, виробленню його проекту, включенні в план законопроектних робіт і т.п.

3. Розробка проекту нормативного акта і його попереднє обговорення. Процедури того й іншого розрізняються в залежності від важливості проекту, від того, кому доручена його розробка, а також від характеру майбутнього нормативного акта (загальнодержавний чи акт відомчий). Найбільш важливі проекти виносяться на всенародне обговорення. У підготовці інших беруть участь консультативні групи вчених і фахівців.

4. Розгляд проекту нормативного акта в тім органі, що уповноважений його прийняти.

5. Прийняття нормативного акта.

6. Доведення змісту прийнятого акта до його адресатів.

При виробленні правових норм, виданні нормативних актів і наступної їхньої систематизації використовується ряд правил для забезпечення досконалості законодавства. Сукупність усіх цих правил, засобів і прийомів утворить законодавчу техніку. Якщо до названих правил додати правила, засоби і прийоми формулювання, з'ясування й обробки індивідуальних правових актів, одержимо юридичну техніку. Деякі її вимоги є загальними як для нормативних, так і для індивідуальних актів. Наприклад, вимоги культурності (загальної і юридичний) акта: доцільність, законність, грамотність, правильна форма, раціональна структура, наявність зовнішніх атрибутів [10, 310 с.].

Поняття законодавчого процесу має на увазі його тлумачення в двох значеннях: по-перше, як порядок діяльності по створенню і прийняттю чи закону іншого нормативного акта; по-друге, як саму цю діяльність. Законодавчий процес безпосередньо як діяльність здійснюється законодавчим органом - чи парламентом главою держави. У визначених випадках у законодавчому процесі може брати участь уряд, а іноді, у рідких випадках, він здійснюється за допомогою особливої процедури - референдуму.

Необхідно відрізняти поняття законодавчого процесу від законотворчості, оскільки останнє є більш широким поняттям, що охоплює не тільки власне створення закону, але і включає оцінку його ефективності і можливість наступного коректування. У законотворчості беруть участь суб'єкти, що ніякими спеціальними правами в даній області не володіють ("групи тиску", дослідницькі центри і т.д.).

У відмінності від вищесказаного, законодавчий процес, як порядок діяльності, є більш складним явищем і вимагає більш детального вивчення. Законодавчий процес має свої стадії. Можна виділити чотири основні стадії цього процесу:

1) законодавча ініціатива, тобто внесення законопроекту;

2) розгляд законопроекту в парламентських палатах і комітетах (комісіях);

3) прийняття закону;

4) санкціонування, промульгація й опублікування закону; цю стадію іноді розділяють на санкціонування (підписання) главою держави і промульгацію з офіційним опублікуванням [6, 98 с.].

Скасування закону здійснюється голосуванням щодо нього в цілому. Зміни і доповнення до закону можуть вноситися шляхом вилучення або доповнення його структурних частин, прийняття поправок або викладення тексту закону в новій редакції. Прийняття Верховною Радою України закону в цілому в новій редакції і введення його в дію скасовує раніше прийнятий закон.

Для підзаконної правотворчості може використовуватись спрощена процедура.

2.2 Суб'єкти стадій правотворчого процесу

До суб'єктів правотворчого процесу відносяться його учасники; дії яких спрямовані на створення закону. У їх число можуть входити державні органи, посадові особи, громадяни, особисті громадські політичні сили: політичні партії.

Необхідно розрізняти поняття «суб'єкт законотворчості» і «суб'єкт законодавчого процесу». Перше носить більш широкий, загальносоціальні характер; суб'єкт законодавчого процесу завжди бере участь у законотворчості. У той же час органи, організації, особи, які займаються, наприклад, виявленням потреб в ухваленні закону (одній зі стадій законотворчості), не завжди можуть бути самі учасниками правовідносин, що складають законодавчий процес.

Громадяни, приймаючи рішення брати участь або не брати участь у референдумі - всенародному голосуванні, за допомогою якого при-приймаються державне рішення, ґрунтуються на праві, закріпленім в конституціях та інших законах. Як правило, у референдумі мають право брати участь всі особи, які володіють активним виборчим правом.

Якщо дотримані всі нормативно встановлені умови, то рішення, отримане в ході референдуму, вважається прийнятим всім суспільством шляхом прямого і вільного волевиявлення. Його юридична сила нерідко вважається вище юридичної сили законів, прийнятих парламентським шляхом. На такій позиції, наприклад, коштує Конституційна Рада Франції, який оголосив себе некомпетентним висловлюватися про конституційність законів, схвалених шляхом референдуму, підкресливши, що такі закони являють собою «пряме волевиявлення національного суверенітету».

Цікавий у цьому сенсі приклад Швейцарії. Відповідно до принципів, закладених у Конституції, громадяни цієї країни можуть вважатися суб'єктами законодавчого процесу при прийнятті будь-якого федерального закону, навіть якщо інститут народної демократії (референдум) не використовувався. Згідно ч. 3 ст. 113 Конституції Швейцарії Федеральний суд зобов'язаний застосовувати федеральні закони і постанови беззастережно, оскільки вони прийняті Федеральним Зборами і мають загальнообов'язкову силу. Такі правові акти на вимогу частини виборчого корпусу виносяться на всенародне голосування (референдум). Це норма служить основний для наступного правового думки: кожен з федеральних законів приймається за безпосередньої участі громадян або при їх «мовчазному схваленні», отже, такі акти не можуть бути оскаржені. Державні органи і посадові особи можуть придбати статус суб'єктів законодавчого процесу в силу покладених на них обов'язків [1, 187 с.].

Комітети, комісії парламентів беруть участь в законодавчому процесі згідно конституціям або регламентами. На них можуть бути покладена робота над законопроектами, які регулюють відношення в певних сферах суспільного і державного життя, тобто вони можуть спеціалізуватися на тих чи інших галузях права, або через них проходять всі законопроекти .

Інститут народної ініціативи, передбачений законодавством ради країн, вимагає об'єднання в групу певної чисельності (в Італії - 50 тис. Осіб, у Бразилії - не менше 1% виборців із не менше 5 штатів).

Таким чином, суб'єктами законодавчого процесу є суб'єкти права законодавчої ініціативи, а також громадяни та їх об'єднання, особи, що володіють спеціальною правосуб'єктністю (депутати), їх об'єднання, а також державні органи, їх підрозділи, державні, громадські організації, навчальної установи, які тим чи іншим чином беруть участь в створенні закону.

Усі суб'єкти можуть бути розділені на наступні групи:

1) в обов'язковому порядку беруть участь у законодавчому про-процесі;

2) беруть участь у законодавчому процесі в силу специфіки конкретного законодавчого акту.

До першої групи належать ті, чия участь у законодавчому процесі обумовлено їх компетенцією, роллю, яку вони відіграють у житті держави: Парламент (його депутати), комітети, комісії, глава держави, а також інші органи, безпосередньо пов'язані з рухом закону від реалізації права законодавчої ініціативи до опублікування.

Зазначені особи та органи завжди беруть участь у законодавчому про-процесі, оскільки це пов'язано з їхніми обов'язками. Виконання покладених обов'язків не виключає того, що в цьому ж процесі вони можуть реалізувати надані їм права. Наприклад, депутат Верховної в Україні після здійснення права законодавчої ініціативи бере участь у роботі комітету і бере участь в голосуванні [8, 574 с.].

Другу групу складають ті, чия участь у створенні закону зв'язано зі специфікою конкретного законодавчого процесу. Остання може бути викликана видом нормативного акта (конституція, поправки до неї), важливістю суспільних відносин, що підлягають регулюванню (наприклад, витрачання федерального бюджету), процедурою прийняття закону (референдум), особливостями сфери діяльності держави і суспільства (реалізація законодавчої ініціативи вищими судовими органами з питань їх введення).

Усі суб'єкти законодавчого процесу:

1) беруть участь у цьому процесі в силу своїх повноважень (прав та / або обов'язків), встановлених, як правило, конституціями та прийнятими відповідно до неї іншими законами;

2) здійснюють в рамках законодавчого процесу дії, завжди взаємопов'язані, взаємообумовлені виконанням іншими суб'єктами процесу покладених на них повноважень, тобто дії, що вживаються суб'єктами, повною мірою набувають логічну виправданість, значимість і доцільність тільки при завершенні всього процесу в цілому ;

3) діють в рамках нормативно визначених процедур, викликають (як правило) юридично значущі наслідки;

4) діють з метою створення закону.

Значення законодавчого процесу в першу чергу пов'язано з його роллю в механізмі законотворчості.

Всяка держава виконує соціальну функцію. Її існування пов'язані з наявністю соціальної асиметрії в суспільстві, яку воно дозволяє, здійснюючи управлінські дії у ставленні суспільства. Конкретні пропорції розмежування сфер впливу між державою і громадянським суспільством залежать від рівня розвитку останнього, наявності у нього надійних механізмів самоврядування. Однак у кожному разі держава визначає «правила» (в тому числі і в нормативній формі), в силу яких «гра» різного роду сил повинна закінчуватися соціальним консенсусом.

Правотворчість держави - одна з форм управління суспільством. Норми законів є прямим результатом діяльності інститутів влади та їх виконання залежить від того, наскільки точно були оцінені можливість і необхідність законодавчого регулювання процесів, що відбуваються в різних сферах держави і суспільного життя.

Створення нормативного акта безпосередньо пов'язано з виявленням потреб суспільства, закономірностей його розвитку, оскільки в філософсько-правовому сенсі метою законотворчості є погодження інтересів різних соціальних груп суспільства шляхом їх перекладу на мову норм права. Право чинить активний вплив на свідомість суспільства в процесі взаємодії з ним.

Введення в дію закону означає створення умов, що дозволяють суб'єктам суспільства безперешкодно і ефективно задовольняти різноманітні інтереси та потреби. Це в свою чергу призводить до якісного і кількісного зміни таких потрібностей, що викликає необхідність у встановленні нових нормативних регуляторів (тобто прийнятті нових законів для регулювання розвиваються відносин у суспільстві) [2, 49 с.].

Таким чином, закон - це не тільки результат сприйняття, по-знання та прогнозування законодавцем потреб суспільства: у відносинах «нормативна середу - правосвідомість суспільства» розвиток одного елемента взаємопов'язано і взаємообумовлено змінами якісних і кількісних характеристик іншого. !

З цієї точки зору, природа законотворчості полягає в виявлення, освоєнні існуючих інтересів особистості, суспільства, державу та вплив на них через закріплення в юридичній формі норм поведінки.

Законодавчий процес є формально-юридичним вираженням законотворчої функції держави. Він «відповідає» за технологію створення закону. В результаті послідовної реалізації складових його процедур в правовому середовищі починає офіційно діяти новий закон - нормативний акт, що створює, змінює чи скасовує норми права, а значить, що впливає на масову правосвідомість суспільства.

Аналізуючи значення законодавчого процесу, не можна не ураховувати того факту, що він становить зміст діяльності парламентів.

Правотворчої діяльності парламентів зазнала історично серйозні зміни, однак прийняття законів продовжує залишатися головною функцією вищих представницьких органів влади. Згідно зі статистикою законодавчий процес займає половину робочого часу парламентів Великобританії, ФРН, Японії, Бразилії та інших країн.

Стабільна нормативна регламентація процесу створення закону забезпечує:

1) якісний рівень підготовки форми і змісту нормативного акта;

2) залучення широкого спектру думок різного роду політичних сил з метою максимальне забезпечення інтересів різних соціальних груп;

3) ефективні механізми контролю діяльності вищих органів державної влади в процесі законотворення.

Суб'єктами правотворчості в Україні є парламент, уряд, президент, державні органи, органи місцевого самоврядування, державні і недержавні організації і т.п. Множинність суб'єктів правотворчості визначає розмаїтість правових актів: закони, укази, постанови, накази, інструкції, рішення, статути, положення і т.п. Форми участі в правотворчості кожного з його суб'єктів залежить від легального правового статусу.

Правовий статус Президента України визначений Конституцією України. На жаль, в Україні дотепер не прийняті закони «Про нормативні правові акти», «Про закони і законодавчу діяльність» і відсутній спеціальний конституційний закон про Президента України. Саме ці закони повинні містити положення про форми участі глави держави у правотворчості.

На підставі аналізу тексту Конституції України, особливо Розділу V, можна зробити висновок про те, що Президент України наділений двома основними формами правотворчій діяльності: 1) безпосередньою реалізацією владних повноважень глави держави; 2) учасника законодавчого процесу - суб'єкта права законодавчої ініціативи, суб'єкта (учасника) законодавчого процесу на стадії процедури підписання прийнятого парламентом закону, і на стадії офіційного оприлюднення підписаного закону України, який має колегіальну будову і складається з чотирьохсот п'ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на п'ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування [2, 32 с.].

Кабінет Міністрів України -- вищий орган у системі органів виконавчої влади України. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.

Органи державної влади -- це ланка (елемент) механізму держави, що бере участь у виконанні функцій держави й наділений при цьому владними повноваженнями.

Місцеве самоврядування -- право та спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання й управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення (в тому числі і видання підзаконних нормативно-правових актів).

Правотворча діяльність органів місцевого самоврядування:

Згідно статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні": Рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Таким чином, законодавчий процес має значення і тільки як процесуальна сторона законотворчості, що відображає його формальний зміст, але і є стабілізуючим факті ром правової системи суспільства.



РОЗДІЛ ІІІ. Законодавча техніка. Правотворча діяльність Українських судів

3.1 Загальна характеристика законодавчої техніки

В юридичній літературі щодо характеристики правотворчості існує різноманітна термінологія - "правотворча техніка", "законодавча техніка", "юридична техніка", "нормо проектна техніка", "техніко - юридичне оформлення" тощо. Водночас у багатьох випадках ця термінологія вживається без чіткого визначення змісту кожного поняття, без наявної концепції розвитку законодавства, дотримання плану законодавчої роботи, вдосконалення структури й напрямів нормотворчості.

Спробуємо визначити наскільки правомірними є вживання терміна "техніка" по відношенню до правотворчості.

У сучасній лексиці термін "техніка" вживається у декількох значеннях. Одне з них - це сукупність прийомів, навичок, що застосовуються в певній діяльності, певному ремеслі, мистецтві. Інакше кажучи, "техніка" в цьому розумінні - це набір засобів або прийомів, оперування певними властивостями, навичками; професійне вміння, врешті-решт це - майстерність. Правові засоби мають місце у будь - якому законі. Аналітична юриспруденція підказує, що правові засоби можуть бути предметом певних операцій або комбінацій "первісних елементів правової матерії". Відомий російський юрист С.Алексєєв стверджує, що правові засоби як елементи матерії права кожного разу на різноманітних ділянках юридичної догми проявляють себе як позитивні зобов'язання, заборони, дозволи. Більше того, він стверджує, що ні норми права, ні правові відносини, ні елементи юридичної техніки не можна підводити під вказані правові засоби. Тому не можна міркувати про те, що юридична техніка є чимось стороннім, побічним по відношенню до права, до закону. Чим вищим є рівень правового регулювання, тим вищим має технічний рівень творення правових актів.

Нормативно - правовий акт - твір особливого, соціально - правового змісту, який важко порівняти з літературним твором за витонченістю, красою та поетичністю. Але за мудрістю, енциклопедичним відображенням, інформативністю, відповідним прагненням культури, логічністю і лаконічністю та багатьма іншими параметрами, закон ч підзаконний акт можуть мати силу дійсно інтелектуального витвору. Чимало системних законів, попри негаразди із їхнім застосуванням, заслуговують на таку оцінку. За оцінками фахівців Венеціанської комісії юридична техніка, що застосовувалася при створенні Конституції України, визнається як одна із вдалих. Техніка в суб'єктивному сенсі означає мистецтво оздоблення правового матеріалу, в об'єктивному - механізм правотворчості [12, 487 с.].

Юридичну техніку можна визначити як систему юридичних засобів і прийомів створення та систематизації законодавчих актів. Отже, включає два взаємопов'язаних процеси - процес створення правових актів, та - систематизації нормативно - правових актів. До юридичної техніки, зокрема, належать:

- офіційна законодавча термінологія;

- законодавчі конструкції;

- законодавчі презумпції;

- юридичні фікції;

- юридична стилістика;

- засоби офіційного документального оформлення закону.

Вказані та інші засоби і прийоми юридичної правотворчої техніки мають на меті забезпечення, насамперед, точність і визначеність норм права, наукових відносин, правомірних інтересів. По - друге, вони спрямовані на досягнення доступності та ефективності законодавчих актів.

Поряд з поняттям "юридична техніка" широкого вжитку в теорії і практиці набуло поняття "правотворча техніка", зміст якого визначає система засобів, правил і прийомів підготовки компетентними органами юридичних актів. Поняття "правотворча техніка" є спорідненим поняттю "юридична техніка". Воно містить у собі методики роботи над текстами усіх нормативно - правових актів, прийоми найдосконалішого викладу думки нормо творця у статтях юридичних актів, вибір доцільної структури кожного з них, термінологію та мову, способи оформлення змін, повного або часткового скасування, об'єднання нормативно - правових актів тощо. Правотворча техніка, зокрема, забезпечує юридичну досконалість нормативних документів.

Особливо слід звернути увагу на широко вживане у науковій літературі поняття "юридична техніка". О.Ющик наводить таке: "у радянській правовій літературі ще у 60-ті роки ХХ ст. Поняття "юридична техніка" замінюється поняттям "законодавча техніка". Автор одночасно підкреслює, що юридична діяльність зводиться до реалізації державним апаратом законодавчої, адміністративної та правоохоронної функцій. Юридична техніка буде різною для кожного з цих видів юридичної діяльності, оскільки вони передбачають різних конкретних суб'єктів цієї діяльності, особливі її завдання, засоби, продукти тощо. У зв'язку з цим юридична техніка поділяється на техніку нормотворення і нормо застосування, виступаючи як законодавча, адміністративна та правоохоронна техніка, що, в свою чергу, набуває різноманітних, конкретних форм.

Що стосується поняття "нормо проектна техніка", то його слід розглядати як складову законодавчої або правотворчої техніки залежно від контексту його застосування - чи то стосовно законопроектів чи проектів підзаконних актів.

Додержання вимог правотворчої та юридичної техніки, які є системними, заснованих на практиці правотворчості і теоретично обґрунтованих принципів і правил підготовки проектів нормативно - правових актів, - обов'язкова передумова високої якості законів та підзаконних актів, їх повноти та узгодженості. Недооцінка зазначених вимог тягне за собою недоліки і суттєві помилки спочатку у правотворчій, а потім і в юридичній діяльності взагалі.

Правила законодавчої техніки вельми численні і різноманітні. Тут немає єдиного загального рецепту на всі випадки. Застосування цих правил має бути комплексним і може бути позитивним лише за умови врахування усіх можливих обставин, конкретної ситуації, що викликають необхідність розробки і прийняття того чи іншого нормативно - правового акта, специфіки предмета регулювання і сфери його дії. В той же час всі конкретні правила правотворчої техніки об'єднуються загальною основою, наскрізною ідеєю створити найприємніші та найсприятливіші умови для правильного застосування нормативно - правових актів, досягти повноти, точності, доступності, компактності положень.

Правила законодавчої техніки - це система вимог та способів створення найбільш доцільних за формою і досконалих за структурою, змістом та викладом нормативно - правових актів. Вони можуть бути такими:

1. Точність і визначеність юридичної форми: формулювань, речень, словосполучень і окремих термінів нормативно - правового акта. Досягнення найбільшої відповідності між ідеєю, задумом право творця і втіленням цієї ідеї в нормативній формулі - вимога, що безпосередньо впливає із специфіки права як регулятора суспільних відносин. Закон чи інший нормативно - правовий акт містить обов'язків еталон поведінки, модель майбутніх вчинків фізичних та юридичних осіб. У нормативному приписі неприпустимі двозначності або протиріччя. Неточність відтворення норми, розпливчастість і відсутність одноманітності понять і їх ознак може бути причиною неправильного тлумачення і застосування правових норм, що в свою чергу може негативно впливати на долі людей, економічні, соціальні, політичні відносини в суспільстві. Тому визначення термінів повинно відповідати тому змісту, який в нього вкладають літературознавці, вчені - юристи, і має бути уніфікованим по всьому тексту нормативно - правового акта. Так, при формулюванні правових принципів не слід застосовувати широкі оціночні поняття. Якщо ж вони застосовуються, то їх зміст має бути визначений в нормативному значенні. Не припустимо застосування формулювань типу "як правило", "зокрема", "в тому числі", або такі приписи - "активізувати", "підвищити" тощо.

2. Ясність і доступність мови для адресатів акта. Нормативно - правовий акт повинен бути ясним для широких верств населення. Відомо, що незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Але знання законодавства повинно базуватися на його зрозумілості.

Неясна мова не дає повного уявлення про права і обов'язки фізичних і юридичних осіб, веде до непотрібної втрати часу на запити і тлумачення, викликає суперечки і помилки.

3.2 Правотворча діяльність Українських судів

Останнім часом у наукових колах України активізувалося відстоювання ідеї про судову нормотворчість. На думку його прихильників, судова правотворчість має стати найефективнішим засобом для того, щоб, по-перше, заповнювати прогалини в законодавстві; по-друге, покласти край знеціненню підзаконних актів; по-третє, усунути суперечності в чинному законодавстві.

З одного боку, визнання законодавчих повноважень у суду призводить до ігнорування принципу поділу влади, з іншого - принцип поділу влади не може виключати внесок суду до правотворчості, наявність у нього специфічних нормотворчих функцій, зумовлених необхідністю постійно враховувати поступ соціального життя.

Можна сказати, що судова практика набуває все більшого значення в Україні, а суди закладають основи правових норм, насамперед у вигляді юридичних актів судових органів. До них передусім належать рішення Конституційного Суду, які здатні набувати нормативно-правового характеру і спричиняти юридичні наслідки загального значення. Конституційний Суд здійснює офіційне тлумачення закону, у результаті якого не лише скасовуються окремі його положення, але й встановлюються нові нормативні розпорядження. Внаслідок цього Конституційний Суд перетворюється на суб'єкта законодавчої діяльності.

У діяльності Пленуму Верховного Суду також убачаються своєрідні "законодавчі повноваження". Його постанови кваліфікуються не лише як коментарі (інтерпретації) закону, але й як нормативні акти. Можна погодитися з тим, що деталізація правових норм, яка міститься в керівних роз'ясненнях Пленуму Верховного Суду України, сприяє створенню нових правоположень не лише правозастосовного, але й нормативного характеру. Правда, форма вираження у керівних роз'ясненнях Пленуму Верховного Суду України дещо інша, ніж у норм права. Проте в структурному відношенні вони складаються з тих самих елементів: гіпотеза, диспозиція, санкція, і їх дія поширюється на невиз-начену кількість випадків, на персонально необмежене коло суб'єктів. Постанови Пленуму Верховного Суду і судових колегій (в їх принциповій частині - мотивувальній, яка відбиває юридичну позицію суду в конкретній справі) є своєрідними прецедентами тлумачення норм права.

Зауважимо, що в англійському праві прецедент розглядається не лише як народження нової правової норми, але й як своєрідна конкретизація відповідної правової норми, застосовуваної судом (так звана деклараторна теорія судового прецеденту).

Таким чином, в Україні де-факто існує судовий прецедент, проте він не має офіційного законодавчого визнання.

У перспективі конкретні судові рішення в Україні можуть одержати владні функції і бути поширеними на широке коло аналогічних ситуацій, тобто набути сили і авторитету норми права.



ВИСНОВКИ

В процесі дослідження даної теми я вияснив, що правотворчість - це правова форма діяльності держави за участю громадянського суспільства, пов'язана із встановленням, зміною, скасуванням юридичних норм.

Характерні ознаки правотворчості:

1) здійснюється державою безпосередньо або з її попереднього дозволу, а також громадянським суспільством і його суб'єктами;

2) полягає у створенні нових норм права або в зміні чи скасуванні чинних норм;

3) набуває завершення в письмовому акті - документі, який називається нормативно - правовим актом;

4) відбувається відповідно до правового регламенту, тобто процедури, яка встановлюється правовими нормами;

5) має конкретно - цільову і організаційну спрямованість.

Також я з'ясував відмінність правотворчості від законотворчості та правоутворення. Правотворчість є важливою складовою частиною правоутворення, а законотворчість - складовою частиною правотворчості.

Правотворчість діє за такими принципами:

...