Системи недоговірних зобов’язань у цивільному праві України

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

1.1 Поняття та види недоговірних зобов'язань

1.2 Відмінність договірних зобов'язань від недоговірних

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА НЕДОГОВІРНИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

2.1 Зобов'язання із створення загрози життю, майну фізичної особи або майну юридичної особи

2.2 Зобов'язання із відшкодування шкоди

2.3 Зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави

РОЗДІЛ 3. ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ІЗ ОДНОСТОРОННІХ ДІЙ

3.1 Зобов'язання із публічної обіцянки винагороди

3.2 Зобов'язання із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення

3.3 Зобов'язання із рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи

ВИСНОВОК

ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ



ВСТУП

Підставою виникнення зобов'язань можуть бути не тільки правочини, а й інші юридичні факти, зокрема заподіяння шкоди іншій особі. Зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, належать до недоговірних зобов'язань. Також їх називають охоронними чи деліктними в залежності від причини їх виникнення. В процесі реалізації найрізноманітніших відносин особистим немайновим та майновим благам їх учасників може бути завдана шкода. У випадку, коли вона виникла поза межами договірних відносин, виникає проблема: на кого покласти відповідальність за збитки, що були заподіяні. Підставою виникнення зобов'язань такого виду є цивільне правопорушення - делікт - що виражається у заподіянні шкоди іншій особі. Сама назва «недоговірні зобов'язання» акцентує увагу на тому, що виникають вони не внаслідок укладання договорів чи інших угод, а саме внаслідок односторонньої дії чи бездіяльності будь-якої особи. Але разом з тим зобов'язально-правові відносини, які виникають із подібних односторонніх дій осіб, за своїм змістом і характером майже не відрізняються від тих відносин, які виникли внаслідок укладання договорів.

Одностороння дія, що стала причиною виникнення такого зобов'язання, повинна за своїм характером бути правомірною. З неправомірної дії виникає зовсім інший тип недоговірних зобов'язань - заподіяння шкоди.

Об'єкт дослідження - чинне законодавство України, що регулює суспільні відносини у галузі цивільного права.

Предмет дослідження - система недоговірних зобов'язань у цивільному праві України.

Мета курсової роботи - детально дослідити поняття та системи недоговірних зобов'язань у цивільному праві України.



РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ ПРО НЕДОГОВІРНІ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

1.1 Поняття та види недоговірних зобов'язань

Зобов'язання можуть виникати не лише з договорів, а й з інших правових підстав, наприклад, односторонніх правочинів, завдання шкоди та безпідставного набуття, збереження майна. Недоговірні зобов'язання - це зобов'язання, які виникають і за відсутності укладеного між сторонами договору, в силу певних юридичних фактів. Ці зобов'язання можуть виникати як із неправомірних дій (заподіяння шкоди), так і з правомірних (публічна обіцянка винагороди тощо) [7, c. 736].

Правове регулювання недоговірних зобов'язань здійснюється окремим підрозділом 2 розділу 3 ЦК.

Законодавець розрізняє такі види недоговірних зобов'язань:

1) зобов'язання із публічної обіцянки винагороди;

2) зобов'язання із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;

3) зобов'язання із рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи;

4) зобов'язання із створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;

5) зобов'язання із відшкодування шкоди;

6) зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави [7, c. 738].

В юридичній літературі зобов'язання із публічної обіцянки винагороди, із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення та із рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи називають зобов'язаннями із односторонніх дій.

Особливість таких односторонніх дій полягає в тому, що при їх здійсненні однією особою права, а іноді й обов'язки, виникають у іншої особи, внаслідок чого і формуються зобов'язальні правовідносини. На відміну від ЦК УРСР, який передбачав лише один вид зобов'язання з публічної обіцянки винагороди - публічний конкурс, ЦК України, крім того, також врегульовує правовідносини щодо публічної обіцянки винагороди, які не пов'язані з проведенням конкурсу. Таким чином, можна виділити два типи зобов'язань з публічної обіцянки винагороди: без оголошення конкурсу і за результатами конкурсу, детальніше про які дізнаємося у наступних розділах [22, c. 644].

Закріплення Кодексом новел і деталізація існуючих раніше норм щодо публічної обіцянки винагороди спричинені постійно зростаючим значенням цього інституту в сучасних умовах. На відміну від договору, оголошення про винагороду не передбачає попереднього визначення сторони, уповноваженої виконувати роботу або надавати послугу, в якій заінтересований замовник (крім випадку проведення закритого конкурсу). Тому суб'єктний склад осіб, що діють в інтересах замовника, як правило, заздалегідь не визначений. Це надає заінтересованій особі можливість залучати до виконання певних дій надзвичайно широке коло суб'єктів і, відповідно, значно збільшує її шанси на досягнення бажаного правового результату [2, c. 492].

Отже, проаналізувавши вищевикладену інформацію, можна зробити висновок, що цивільно-правові зобов'язання виникають як із договорів, так і з інших правочинів та інших юридичних фактів, що можуть виникати внаслідок правомірних та неправомірних дій. Внаслідок розвитку цивільного права як галузі права виникають абсолютно нові види недоговірних зобов'язань, а це в свою чергу дає можливість для захисту більшого об'єму прав суб'єктів цивільних правовідносин.

1.2 Відмінність договірних зобов'язань від недоговірних

Відмінність між договірними та недоговірними зобов'язаннями полягає у декількох моментах, які насамперед стосуються відповідальності внаслідок порушення цих зобов'язань. Суб'єктом договірної відповідальності є конкретно визначена особа (боржник), яка перебуває з потерпілою особою у відносних відносинах. Суб'єктом недоговірної відповідальності може бути будь-яка особа, яка порушила суб'єктивне право потерпілого, перебуваючи з ним в абсолютних відносинах. На практиці можуть мати місце випадки, коли правопорушник та потерпілий перебувають у договірних відносинах, але заподіяння шкоди однією із сторін іншій не пов'язане з виконанням цього договірного зобов'язання. За таких обставин виникає недоговірна відповідальність. Остання врегульовується переважно імперативно [17, c. 698].

Для договірної відповідальності ЦК встановлює лише загальні правила - загального чи спеціального для окремих договірних зобов'язань характеру. Вони є диспозитивними і сторони при укладенні договору мають право врегулювати витання відповідальності інакше. Отже, форми і розмір недоговірної відповідальності встановлюються тільки законом (імперативність регулювання), а форми і розмір договірної відповідальності визначаються як законом, так і укладеним договором (диспозитивність регулювання). За домовленістю сторін у договорі може встановлюватися відповідальність за дії або бездіяльність, які у чинному законодавстві правопорушеннями не вважаються, або передбачатися інша форма відповідальності, ніж та, що закріплена у законі за певне правопорушення. Сторони також мають можливість збільшити або зменшити розмір відповідальності у порівнянні з зазначеним у законі, якщо у ньому це прямо не забороняється [26, c. 342].

Зокрема, спеціальне правило про неможливість зміни (у тому числі й обмеження розміру відповідальності) встановлено для договорів приєднання (ст. 634 ЦК) [1].

Вважається, що недоговірна відповідальність є більш суворою, ніж договірна. Ця суворість обумовлюється такими чинниками, як імперативне врегулювання її умов, розміру та форм. Залежно від розміру цивільно-правова відповідальність може бути повною, обмеженою та кратною (збільшеною) [13, c. 849].

Повна відповідальність полягає у відшкодуванні (компенсації) шкоди, завданої правопорушенням у еквівалентному (рівному) розмірі. Зокрема, збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (ч. 3 ст. 22 ЦК) [1].

Наявність і розмір збитків, завданих правопорушенням, доказується потерпілою особою. Так, при визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті особою, щодо їх одержання. Повна відповідальність проявляється і у компенсації моральної шкоди (ст. 23 ЦК). Повна відповідальність при порушенні договірних зобов'язань включає також сплату неустойки (ст. 624 ЦК). В окремих випадках законодавець встановлює винятки із загального принципу повної відповідальності, а саме - допускає обмежену відповідальність [21, c. 413].

Обмежена відповідальність передбачає встановлення меж розміру збитків, які підлягають відшкодуванню. У таких випадках розмір завданої правопорушенням шкоди перевищує розмір відшкодування. Обмеження розміру відповідальності може бути обумовлено певним видом діяльності особи (ч. 2 ст. 924 ЦК), поведінкою кредитора (ст. 616 ЦК) або потерпілої особи (ч. 2 ст. 1193 ЦК), майновим станом фізичної особи, яка заподіяла шкоду (ч. 4 ст. 1193 ЦК), тощо [1].

Обмежена відповідальність може встановлюватися законом, договором або рішенням суду. При цьому не може обмежуватися (або скасовуватися) відповідальність за умисне порушення зобов'язань. Якщо ж таке обмеження встановлене правочином, то він відповідно до ч. 3 ст. 614 ЦК є нікчемним.

Цивільно-правова відповідальність може обмежуватися розміром фактичної шкоди, заподіяної майну, вартістю втраченого майна, розміром виключної неустойки. Сутність кратної відповідальності полягає у обов'язку сплати збитків у більшому розмірі, ніж розмір завданої майнової шкоди. Обчислення розміру стягнення здійснюється шляхом визначення завданих збитків та їх кратним помноженням. Згідно зі статтями 230, 231 ЦК у разі вчинення правочину під впливом обману або насильства винна сторона відшкодовує іншій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду. Кратний розмір відповідальності може встановлюватися і домовленістю сторін. При множинності суб'єктного складу у разі порушення зобов'язання має місце часткова або солідарна відповідальність. При цьому вид відповідальності залежить від її розподілу між спів боржниками [9, c. 293].

Отже, з інформації, викладеної у цьому підрозділі, можна зробити висновок, що:

1) договірні зобов'язання є відносними, а недоговірні виникають з порушення абсолютних прав;

2) форми і розмір недоговірної відповідальності встановлюються тільки законом, а форми і розмір договірної відповідальності визначаються як законом, так і укладеним договором.



РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА НЕДОГОВІРНИХ ЗОБОВ'ЯЗАНЬ

2.1 Зобов'язання із створення загрози життю, майну фізичної особи або майну юридичної особи

У нашому житті досить часто виникають ситуації, коли шкоду ще не завдано, однак існує загроза її завдання. Зазвичай, такі випадки трапляються під час виробничої діяльності, пов'язаної з використанням різних форм енергії та сучасних складних технологій. Наприклад, небезпека завдання шкоди здоров'ю багатьох людей виникає під час будівництва атомних електростанцій, хімічних заводів тощо [5, c. 401].

Згідно зі ст. 1163 ЦК фізична особа, життю, здоров'ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює [1].

Небезпека в актах законодавства, а також в інших статтях гл. 81 ЦК тлумачиться за допомогою тотожної категорії «загроза», яку в контексті цивільного законодавства можна визначити як потенційну можливість заподіяння шкоди здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, якщо є реальні підстави очікувати її заподіяння. Реальність заподіяння шкоди є оціночним поняттям і визначається особою, яка потенційно постраждає від такого заподіяння [19, c. 724].

У відносинах, що регулюються гл. 81 ЦК України, присутні два суб'єкти:

1) особа, інтересам якої загрожує небезпека (кредитор);

2) особа, яка створює небезпеку (боржник).

На боці кредитора може виступати як фізична, так і юридична особа. Якщо загроза створюється життю, здоров'ю, то кредитором є фізична особа, якщо така загроза створюється майну, то кредитором може бути як фізична, так і юридична особа залежно від належності майна. Таким чином, вирішальну роль при визначенні кредитора відіграє саме об'єкт охорони.

Стосовно суб'єкта, який створює небезпеку (боржника), зі змісту статті можна дійти висновку, що ним може бути як фізична, так і юридична особа. Якщо на боці боржника виступає фізична особа, то має значення її дієздатність для вирішення питання, до кого слід звертатися з вимогою про усунення небезпеки, яка створена. Якщо небезпеку створила дієздатна особа, то вимога про усунення небезпеки ставиться безпосередньо до неї. Якщо така особа є недієздатною, обмежено дієздатною, то вимога повинна бути адресована опікуну або піклувальнику. Об'єктом зобов'язання, що випливає з факту створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, є дії, спрямовані на усунення небезпеки. Змістом цього зобов'язання є взаємні права та обов'язки кредитора і боржника, які виражені в праві кредитора вимагати усунення небезпеки і в зобов'язанні боржника такі дії вчинити або припинити вчинення дій, які створюють небезпеку. У випадку, коли на вимогу особи про усунення небезпеки боржник не вчинив ніяких дій, спрямованих на усунення небезпеки, заінтересована особа має право вимагати вчинення дій, які ліквідують таку небезпеку. Перелік таких дій закріплено в ст. 1164 ЦК України, згідно з якою боржник може вимагати вжиття невідкладних заходів щодо усунення загрози [24, c. 1112].

Така вимога може бути заявлена як в судовому порядку, так і безпосередньо до особи, яка створює загрозу. Можна вимагати відшкодування завданої шкоди та заборони діяльності, яка створює небезпеку. Усі ці вимоги можуть бути адресовані як юридичній, так і фізичній особі. При невиконанні вказаного зобов'язання боржником у зазначений судом строк кредитор може використати права, закріплені в ст. 1164 ЦК. Реалізація їх призведе до виникнення нових зобов'язань між тими самими сторонами, але з новими підставами виникнення і змістом. По-перше, це зобов'язання, підставою якого є неусунення загрози відповідальною особою у строк, встановлений рішенням суду. Змістом такого зобов'язання буде право кредитора вимагати від відповідальної особи вжиття невідкладних заходів щодо усунення загрози або заборони діяльності, яка створює загрозу, і відповідно обов'язок останньої задовольнити ці вимоги. По-друге, зобов'язання по відшкодуванню шкоди, завданої внаслідок неусунення загрози [12, c. 303].

Підставою цього зобов'язання виступає делікт, і відшкодування шкоди відбувається за загальними правилами, встановленими ЦК (ст. 1165). У цьому разі умовами зобов'язання виступають:

1) заподіяння шкоди;

2) протиправна дія або бездіяльність відповідальної особи, якою створена загроза, що в подальшому призвела до завдання шкоди;

3) причинний зв'язок між протиправною дією або бездіяльністю відповідальної особи, які спочатку спричинили створення загрози, і шкодою, що заподіяна;

4) вина особи, яка заподіяла шкоду.

Таким чином, ст. 1165 ЦК України відсилає до глави 82 ЦК України, за нормами якої визначається розмір та обсяг шкоди, яка підлягає відшкодуванню.

Отже, проаналізувавши вищевикладений матеріал, можна зробити висновок, що шкода, яка була завдана внаслідок неусунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи може бути як майновою, так і немайновою. Згідно законодавства заінтересована особа має право в повному обсязі вимагати відшкодування майнової та моральної шкоди.

2.2 Зобов'язання із відшкодування шкоди

Ефективність приватноправового регулювання особистих немайнових та майнових відносин можлива за наявності щонайменше двох обставин:

1) що права та інтереси учасників цих відносин не будуть порушуватися;

2) що у разі порушення цих прав та інтересів учасникам цивільних відносин будуть гарантовані захист і відповідні відшкодування або компенсації завданих правопорушенням втрат [8, c. 256].

Відшкодуванню шкоди присвячена гл. 82 ЦК, а також галузеві акти законодавства. За загальним правилом ч. 1 ст. 1166 ЦК, шкода підлягає відшкодуванню:

1) в повному обсязі - тобто відшкодовується як реальна шкода, тобто втрачене або пошкоджене майно в результаті протиправної поведінки правопорушника, так і упущена вигода (у разі завдання шкоди особою, яка є суб'єктом підприємницької діяльності);

2) особою, яка безпосередньо завдала шкоду [25, c. 581].

На відміну від загального правила, у випадках, визначених законом:

1) обов'язок відшкодувати завдану шкоду може бути покладено на особу, яка не є її заподіювачем, наприклад, шкоду, завдану малолітньою особою, відшкодовують її батьки (усиновителі) або опікун чи інша фізична особа, яка на правових підставах здійснює виховання малолітнього (ст. 1178 ЦК);

2) розмір відшкодування може бути зменшено, наприклад, у разі завдання шкоди фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину (ч. 4 ст. 1193 ЦК);

3) розмір відшкодування може бути збільшено, наприклад, при завданні шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я (ст. 1203, 1208 ЦК) [1].

У свою чергу, ст. 1167 ЦК містить загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду - згідно з ч. 1 зазначеної статті моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування.

Відповідно до ст. 23 ЦК моральна шкода може полягати:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку зі знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи [1].

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковими умовами відшкодування моральної (немайнової) шкоди, як і у випадку відшкодування майнової шкоди, є:

1) наявність такої шкоди;

2) протиправність діяння її заподіювача;

3) наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача;

4) вина заподіювача в заподіянні шкоди [20, c. 453].

Наявність вини особи, яка заподіяла моральну шкоду, не вимагається:

1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки;

2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт;

3) в інших випадках, встановлених законом.

Згідно зі ст. 1168 ЦК моральна шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, може бути відшкодована одноразово або шляхом здійснення щомісячних платежів. Моральна шкода, завдана смертю фізичної особи, відшкодовується її чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), дітям (усиновленим), а також особам, які проживали з нею однією сім'єю. Заподіяння шкоди може мати місце внаслідок дії (бездіяльності) однієї чи кількох осіб. В останньому випадку особи згідно зі ст. 1190 ЦК несуть солідарну відповідальність перед потерпілим. За заявою потерпілого суд може визначити відповідальність осіб, які спільно завдали шкоди, у частці відповідно до ступеня їхньої вини. Особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не встановлений законом [15, c. 520].

Отже, зі змісту викладеної інформації можна зробити висновок, що матеріальна та моральна шкода відшкодовується в розмірі та порядку передбаченому чинним законодавством України.

2.3 Зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави

Загальні положення про зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави встановлено гл. 83 ЦК, у ст. 1212 якої зазначено: «Особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала» [1].

На сьогодні функція зобов'язання з набуття, збереження майна без достатньої правової підстави перш за все полягає як у відновленні майнової сфери потерпілого набувачем, який безпідставно отримав майнові вигоди, так і у присудженні потерпілому майна, яке було безпідставним збереженням для набувача. Фактичний склад, який породжує зобов'язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави, складається з таких елементів:

1) одна особа набуває або зберігає майно за рахунок іншої особи;

2) майно набувається або зберігається без правових підстав [3, c. 391].

Отже зобов'язання з набуття або збереження майна без достатньої правової підстави виникатиме за наявності таких умов:

1) має місце набуття або збереження майна. Набуття майна однією особою за рахунок іншої означає збільшення обсягу майна у однієї особи з одночасним зменшенням його обсягу у іншої особи. Набуття майна може виражатися у кількісному прирощенні майна, підвищенні його вартості без здійснення якихось затрат набувачем, наприклад у випадку, коли особа повторно оплачує вже оплачений товар. Збереження майна означає, що особа мала витратити свої кошти, але не витратила їх завдяки затратам іншої особи або в результаті невиплати винагороди іншій особі. Так, наприклад, якщо офіціант в ресторані забуває включити в рахунок якісь замовлення, відвідувач отримує збереження своїх коштів, які він мав би виплатити ресторану;

2) має місце набуття або збереження майна за рахунок іншої особи. Тобто збільшення або збереження майна у особи є наслідком втрати або недоотримання цього майна іншою особою. Тому, наприклад, якщо особа знайшла річ, яка нікому не належить (наприклад, була викинута господарем), привласнення нею такої речі не вважатиметься безпідставним збагаченням;

3) обов'язково має місце відсутність правової підстави для набуття або збереження майна за рахунок іншої особи [11, c. 204].

Суб'єктом зобов'язання є особа, яка безпідставно набула або зберегла майно (боржник), і особа, яка має право на отримання від боржника безпідставно набутого або збереженого (кредитор). Ними можуть бути як фізичні особи, в тому числі недієздатні, так і юридичні особи незалежно від характеру їхньої правосуб'єктності. Об'єктом зобов'язання внаслідок безпідставно набутого майна є дії безпідставно збагатілої особи (боржника) щодо повернення потерпілому (кредитору) безпідставно набутого або збереженого. Змістом даного зобов'язання є право потерпілого вимагати повернення безпідставного збагачення (в натурі або шляхом компенсації) від безпідставно збагатілої особи та обов'язок останньої повернути отримане (збережене) майно потерпілому [16, c. 430].

Закон розрізняє два засоби виникнення безпідставних вигід у однієї особи за рахунок іншої:

1) безпідставне набуття майна;

2) безпідставне збереження майна.

Відповідно до цього виділяють і два види зобов'язань з безпідставного набуття майна. Набуття майна взагалі передбачає набуття будь-якого майнового права. Безпідставне набуття мас місце, коли майно надходить до сфери набувача без виникнення права на нього або з виникненням права, але без достатньої для цього підстави (наприклад, коли майно збереглося, але вже змішалося із майном набувача і не може бути відокремлене з однорідних речей). На відміну від набуття, яке завжди передбачає збільшення майна набувача, при безпідставному збереженні обсяг його майна залишається таким самим, як і раніше, хоча і повинен був зменшитися, якщо б не настав певний юридичний факт, який потяг це зобов'язання [6, c. 198].

Згідно зі ст. 1213 ЦК набувач зобов'язаний повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. При цьому набувач відповідає перед потерпілим за погіршення набутого або збереження майна без достатніх правових підстав з часу, коли ця особа дізналася або могла дізнатися про володіння цим майном без достатньої правової підстави. Крім цього, із зазначеного часу набувач зобов'язаний відшкодувати всі доходи, які він одержав або міг одержати від цього майна. У разі безпідставного одержання чи збереження грошей нараховуються проценти за користування ними. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна [23, c. 571].

В свою чергу особа, яка набула майно або зберегла його у себе без достатньої правової підстави, має право вимагати відшкодування зроблених нею необхідних витрат на майно від часу, з якого вона зобов'язана повернути доходи. зобов'язання застава винагорода доручення

Згідно зі ст. 1215 ЦК не підлягає поверненню безпідставно набуті:

1) заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача;

2) інше майно, якщо це встановлено законом [1].

Отже, розглянувши зобов'язання із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави, можна зробити висновок, що підставами їх виникнення можуть бути як правомірні, так і неправомірні дії, а також події, що дозволяє вважати їх самостійним недоговірним інститутом, який слугує захисту права власності та інших прав суб'єктів цивільних правовідносин.



РОЗДІЛ 3. ЗОБОВ'ЯЗАННЯ ІЗ ОДНОСТОРОННІХ ДІЙ

3.1 Зобов'язання із публічної обіцянки винагороди

Фізичні чи юридичні особи, які бажають досягти певної мети, зазвичай укладають відповідний договір з конкретним контрагентом - продавцем, перевізником, підрядником та ін. Але трапляються випадки, коли досягти бажаного результату можна лише долучивши до співпраці широке коло осіб. Така обіцянка адресується всім бажаючим, тобто невизначеному колу осіб, але винагороду отримає той, хто досягне зазначеної в обіцянці мети (повідомить про місцезнаходження речі, надасть будь-яку інформацію, яка допоможе викрити зловмисників тощо). Публічна обіцянка винагороди - це односторонній правочин, на підставі якого одна особа зобов'язується сплатити певну винагороду будь-якій особі за умови досягнення нею зазначеного в оголошенні результату [4, c. 421].

ЦК окремо закріплює два різновиди публічної обіцянки винагороди:

1) публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу;

2) публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу.

Водночас не всі обіцянки породжують обов'язок сплатити винагороду. Обіцянка про сплату винагороди має відповідати таким вимогам:

1) вона має бути публічною, тобто сповіщеною в засобах масової інформації або іншим чином доведеною до невизначеного кола осіб. Публічною вважається і обіцянка, яка звернута до певного кола осіб (наприклад, до «молодих науковців»). Якщо ж звернення адресовано конкретним особам, воно втрачає ознаку публічності і набуває договірного характеру;

2) обіцянка винагороди повинна мати майновий характер (тобто повинна обіцятися певна грошова сума, певне майно або певні блага майнового змісту, наприклад, путівка на 24 дні в санаторій «Трускавець»);

3) винагорода повинна обіцятися за вчинення правомірних дій;

4) має бути зазначено результат, якого необхідно досягнути. Це може бути або досягнення конкретної мети, або найкраще виконання певної роботи, характер якої допускає виконання її різними особами (знайти весільну обручку, втрачений вантаж чи виграти золоту медаль на Олімпіаді, встановити світовий рекорд в стрибках у довжину тощо);

5) із оголошення повинно бути зрозуміло, хто обіцяє винагороду, і місце, куди необхідно надати результат;

6) обіцянка може бути оголошена в будь-якій формі (письмово, по телебаченню, по радіо, по Інтернету тощо). Особи, які бажають відгукнутися на обіцянку, можуть вимагати письмового підтвердження інформації;

7) строк досягнення результату не є обов'язковою умовою. Якщо він не встановлений, то оголошене завдання вважається чинним протягом розумного строку [18, c. 168].

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови надання винагороди. Особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку із зміною завдання.

Зобов'язання припиняється у разі:

1) досягнення результату і виплати винагороди;

2) закінчення визначеного для виконання строку;

3) закінчення «розумного» для виконання строку.

За зобов'язанням із публічної обіцянки винагороди без оголошення конкурсу особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо) (ч. 1 ст. 1144 ЦК) [1].

Суб'єктами зобов'язання можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Особа, яка обіцяє винагороду, є боржником, а той, хто відізвався на таку обіцянку, - кредитором.

Частина 3 ст. 1144 ЦК визначає обов'язкові реквізити сповіщення публічної обіцянки винагороди:

1) завдання;

2) строк та місце його виконання;

3) форма та розмір винагороди [1].

Законодавець не встановлює певну форму оголошення публічної обіцянки винагороди, але конкретизує зміст завдання у разі публічної обіцянки винагороди. Завдання, яке належить виконати, може стосуватися разової дії або необмеженої кількості дій одного виду, які можуть вчинятися різними особами (ст. 1145 ЦК).

Зміст завдання полягає у здійсненні правомірної разової дії або необмеженої кількості дій одного виду, які можуть вчиняти різні особи. Строк виконання завдання може бути встановлено безпосередньо в оголошенні. Якщо його не встановлено, то завдання вважається чинним протягом розумного часу відповідно до змісту завдання [10, c. 708].

Відповідно до ст. 1147 ЦК особа, яка публічно обіцяла винагороду, має право змінити завдання та умови надання винагороди. У такому випадку особа, яка приступила до виконання завдання, має право вимагати відшкодування збитків, завданих їй у зв'язку зі зміною завдання. Якщо у зв'язку зі зміною умов надання винагороди виконання завдання втратило інтерес для особи, яка приступила до його виконання до зміни умов, ця особа має право на відшкодування понесених нею витрат. У разі виконання завдання і передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов'язана виплатити її. Якщо завдання стосується разової дії, винагорода виплачується особі, яка виконала завдання першою, а якщо таке завдання було виконано кількома особами одночасно - винагорода розподіляється між ними порівну [14, c. 218].

Зобов'язання у зв'язку з публічною обіцянкою винагороди припиняється у разі:

1) закінчення строку для передання результату;

2) передання результату особою, яка першою виконала завдання.

Особа, яка публічно обіцяла винагороду, згідно з ч. 2 ст. 1149 ЦК має право публічно оголосити про припинення завдання (право відступу) [1].

Однак така відміна не повинна порушувати інтереси потенційних пошукачів. Тому законодавець передбачає положення, за яким особа, яка зазнала реальних витрат на підготовку до виконання завдання, має право на їх відшкодування. За зобов'язанням із публічної обіцянки винагороди з оголошенням конкурсу особа (замовник конкурсу) має право оголосити конкурс (змагання) для необмеженого кола осіб для визначення кращого з виплатою йому винагороди. Зобов'язання з публічної обіцянки винагороди з оголошенням конкурсу має такі ознаки:

1) обіцянка винагороди за досягнення визначеного засновником конкурсу результату має бути публічною, тобто зверненою до необмеженого кола осіб через засоби масової інформації або іншим чином. За цією ознакою конкурси поділяють на відкриті (запрошують до участі всіх, хто бажає) та закриті (запрошують до участі персональних учасників);

2) обіцяна винагорода - премія, яка виплачується переможцю конкурсу за досягнутий результат незалежно від його права на одержання інших видів винагороди за працю;

3) винагороду обіцяють лише за найкращий досягнутий результат. Тому змагання має бути визнано недійним, якщо подано лише один результат (робота) або одна особа подала декілька робіт [8, c. 144].

Суб'єктами зобов'язання є засновники конкурсу та учасники конкурсу.

Засновник конкурсу зобов'язаний:

1) повідомити про умови конкурсу одночасно з оголошенням про конкурс або персонально кожному, хто виявив бажання брати участь у ньому;

2) прийняти та розглянути подані учасниками конкурсу роботи;

3) виплатити переможцеві конкурсу винагороду.

Умови конкурсу можна умовно поділити на обов'язкові та факультативні. До обов'язкових законодавець відносить:

1) предмет конкурсу;

2) вид винагороди (суму премії) за кожне призове місце.

Предметом конкурсу може бути результат інтелектуальної, творчої діяльності, вчинення певної дії, виконання роботи тощо. Причому засновник конкурсу повинен описати завдання з визначенням вимог до результату, певної дії, роботи, які він бажає одержати. Винагороду може бути визначено як у грошовій сумі, так і в іншій матеріальній цінності. Крім того, засновник може передбачити в умовах конкурсу надання переможцеві лише морального заохочення [20, c. 397].

В умовах конкурсу (факультативні) може бути зазначено також:

1) кількість призових місць;

2) строк подання творів на конкурс чи виконання певної дії тощо.

Щодо строку подання творів на конкурс чи виконання певної роботи, то він повинен бути визначений з урахуванням можливості реально виконати конкурсне завдання. Причому засновники можуть визначати як остаточні, так і проміжні строки. Однак строк подання творів на конкурс чи виконання роботи не є істотною умовою оголошення конкурсу, тому визнати недійсним таке оголошення неможливо. У процесі проведення конкурсу може виникнути потреба внести зміни до оголошених умов конкурсу або навіть його відмінити. Законодавець наділяє засновника конкурсу такими правами (ст. 1152-1153 ЦК), однак за умови дотримання певних вимог. Внесення зміни до умов конкурсу можливо:

1) лише до початку конкурсу;

2) про це має бути оголошено в тому самому порядку, в якому було оголошено конкурс [1].

Якщо через зміну умов конкурсу участь у ньому для особи не становить інтерес або є неможливою, то ця особа має право на відшкодування засновником витрат, яких вона зазнала для підготовки до участі в конкурсі.

Засновник конкурсу має право відмовитися від його проведення, якщо проведення конкурсу стало неможливим за обставин, що від нього не залежать. А в разі відмови засновника від проведення конкурсу з інших підстав учасник конкурсу має право на відшкодування витрат, яких він зазнав для підготовки до участі в конкурсі.

Право на одержання винагороди (премії) виникає лише в переможця конкурсу. Переможцем конкурсу є особа, яка досягла найкращого результату. Процедуру визначення переможця встановлює засновник конкурсу. Причому проводити оцінку переданих на конкурс результатів може засновник конкурсу як самостійно, так і спеціально створивши для цієї мети конкурсну комісію. За результатами конкурсу приймається рішення. Якщо рішення приймає конкурсна комісія, журі, то його повинен затвердити засновник конкурсу. Наприклад, за наслідками оцінювання результатів інтелектуальної, творчої діяльності, які подано на конкурс, засновник конкурсу (конкурсна комісія, журі) може прийняти рішення про:

1) присудження усіх призових місць та нагород (премій), які було визначено умовами конкурсу;

2) присудження окремих призових місць, якщо їх було встановлено декілька, та нагород (премій);

3) відмову в присудженні призових місць, якщо жодна із робіт, поданих на конкурс, не відповідає його вимогам;

4) присудження заохочувального призу та (або) нагороди (премії) (ст. 1155 ЦК) [1].

Про результат конкурсу його засновник повинен оголосити в тому самому порядку, в якому було оголошено конкурс. Учасники конкурсу можуть оскаржити до суду прийняте рішення про результати конкурсу на загальних підставах. Після визначення переможця конкурсу засновник зобов'язаний видати йому у встановлені строки, передбачену умовами конкурсу винагороду (премію), а переможець має право вимагати виконання свого обов'язку від засновника конкурсу (ч. 1 ст. 1156 ЦК) [26, c. 293].

Результати поданих на конкурс робіт, крім того, що вони були предметом конкурсного змагання, мають товарну цінність (або естетичну цінність для автора певної роботи).

Тому законодавець врегулював відносини щодо результатів конкурсу в ст. 1156 ЦК. Наприклад, якщо предметом конкурсу був результат інтелектуальної, творчої діяльності, то засновник конкурсу має право подальшого його використання лише за згодою переможця конкурсу. Причому засновник конкурсу має переважне право перед іншими особами на укладення з переможцем конкурсу договору про використання предмета конкурсу. Відповідно до ст. 1157 ЦК засновник конкурсу повинен повернути речі, подані на конкурс, їх власникові. Причому умова конкурсу, за якою засновник конкурсу не повертає його учаснику річ, подану на конкурс, є нікчемною [5, c. 235].

Засновник конкурсу може залишити у себе річ, подану на конкурс, лише:

1) за згодою учасника конкурсу;

2) якщо учасник конкурсу протягом місяця від дня оголошення його результатів не пред'явив вимогу про її повернення; при цьому учасник конкурсу має право у будь-який час пред'явити вимогу про повернення йому речі, поданої на конкурс.

Крім того, засновник конкурсу може набути право власності на річ, подану на конкурс, якщо її не було подаровано засновникові конкурсу або придбано ним, за набувальною давністю.

Отже, з вищевикладеного можна зробити висновок, що публічна обіцянка винагороди є одностороннім правочином, на підставі якого одна особа зобов'язується сплатити певну винагороду будь-якій особі за умови досягнення нею зазначеного в оголошенні результату. Відповідно до ЦК України виділяють два різновиди публічної обіцянки винагороди, а саме публічна обіцянка винагороди без оголошення конкурсу та публічна обіцянка нагороди за результатами конкурсу.



3.2 Зобов'язання із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення

Згідно зі ст. 1158 ЦК якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків, особа має право без доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення. Правове регулювання цього зобов'язання здійснює глава 79 ЦК.

Суб'єктами зобов'язання є особа, що здійснює дії без доручення в інтересах іншої особи, та особа, в інтересах якої вчиняються такі дії. Предметом зобов'язання є вчинення дій в інтересах іншої особи без доручення. Таким поняттям охоплюються як фактичні (виконання термінових ремонтних робіт, сплата квартирної плати, внесення податкових або інших обов'язкових платежів тощо), так і юридичні дії (вчинення та виконання правочинів та інших юридичних актів). Причому дії має бути вчинено добровільно без правової підстави (договору або згоди укласти договір у майбутньому), однак із дотриманням відповідних правил про доручення. Зміст зобов'язання із вчинення дій в інтересах іншої особи без доручення становлять права та обов'язки сторін [13, c. 642].

Особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана:

1) за першої нагоди повідомити її про свої дії. Причому, якщо ці дії схвалить інша особа, надалі до відносин сторін застосовуються положення про відповідний договір. Якщо особа, яка розпочала дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, не має можливості повідомити про свої дії цю особу, вона зобов'язана вжити усіх заходів, що залежать від неї, щодо попередження, усунення або зменшення невигідних майнових наслідків для іншої особи. Особа, яка вчиняє дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, зобов'язана взяти на себе всі обов'язки, пов'язані із вчиненням цих дій, зокрема обов'язки щодо вчинених правочинів (ст. 1158 ЦК);

2) негайно після закінчення цих дій надати особі, в майнових інтересах якої було вчинено дії, звіт про ці дії та передати їй усе, що при цьому було одержано (ст. 1160 ЦК) [1].

Основним обов'язком особи, в інтересах якої вчиняються такі дії, є обов'язок відшкодування фактично зроблених витрат, якщо вони були виправдані обставинами, за яких було вчинено дії. Вона має право відмовити у відшкодуванні, якщо особа, яка вчинила дії в майнових інтересах іншої особи без її доручення, за першої нагоди не повідомила її про свої дії.

Отже, дослідивши зобов'язання із вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення, можна зробити висновок, що якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків, особа має право без доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення. Зміст такого зобов'язання становлять права та обов'язки сторін, що беруть участь у цих відносинах.

3.3 Зобов'язання із рятування здоров'я та життя фізичної особи, майна фізичної або юридичної особи

Стаття 1161 ЦК містить безумовний обов'язок держави відшкодувати шкоду, завдану особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, у повному обсязі.

Законодавець розрізняє такі випадки виникнення зобов'язання:

1) із рятування здоров'я та життя фізичної особи;

2) із рятування майна фізичної або юридичної особи.

Підставами виникнення зобов'язання із рятування здоров'я та життя фізичної особи є:

1) наявність реальної загрози для здоров'я та життя фізичної особи;

2) відсутність у рятувальника повноважень вчиняти рятувальні щодо іншої особи дії, тому лікарів, пожежників та інших осіб не визнано суб'єктами таких зобов'язань;

3) спрямованість дій на рятування здоров'я та життя фізичної особи;

4) виникнення у рятувальника шкоди внаслідок вчинення ним рятувальних дій щодо здоров'я та життя фізичної особи [21, c. 361].

Підставами виникнення зобов'язання із рятування майна фізичної особи або юридичної особи (іншої особи) є:

1) наявність реальної загрози для майна іншої особи;

2) відсутність у рятувальника повноважень вчиняти рятувальні щодо майна іншої особи дії;

3) спрямованість дій на рятування майна іншої особи;

4) майно повинно мати істотну цінність, яка визначається угодою сторін, актами законодавства, адміністративними актами тощо;

5) виникнення у рятувальника шкоди внаслідок вчинення ним рятувальних дій щодо майна іншої особи [10, c. 491].

Суб'єктами зобов'язання, що виникає з приводу рятування здоров'я, життя фізичної особи або їх майна, є:

1) особа, яка здійснювала рятувальні дії;

2) особа, з метою рятування якої чи майна якої ці дії були здійснені.

Крім цього, серед суб'єктів правовідношення по рятуванню можна виділити ще одного - того, хто відшкодовує шкоду, - це держава або власник (володілець) майна.

У якості суб'єктів, які здійснюють відповідні дії, спрямовані на рятування можуть виступати як фізичні, так і юридичні особи. Так, із норми ст. 1161 ЦК України випливає, що суб'єктом, який здійснює дії з рятування здоров'я та життя фізичної особи, може бути фізична та юридична особа. Частина 1 ст. 1162 ЦК України вказує, що в якості суб'єкта, який рятував від загрози майно іншої особи, може виступати лише фізична особа. Треба зазначити, що крім повністю дієздатних фізичних осіб, які можуть здійснювати рятівні дії, їх також можуть здійснювати і особи недієздатні або ті, які мають часткову, неповну дієздатність та обмежену дієздатність. Так, громадянин, визнаний недієздатним, може самотужки врятувати деяке майно від повені у квартирі відсутнього сусіда [19, c. 583].

Юридичні особи можуть здійснювати в інтересах інших осіб дії, пов'язані з рятуванням життя, здоров'я чи майна іншої особи, але треба зауважити, що такими юридичними особами можуть бути тільки ті особи, для яких рятування не є однією з цілей діяльності. Законодавець розрізняє два види шкоди, завданої особі внаслідок вчинення нею рятувальних дій щодо майна іншої особи без відповідних повноважень:

1) шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи;

2) шкода, завдана майну фізичної особи [11, c. 141].

Якщо шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю фізичної особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, що має істотну цінність, то її відшкодовує держава в повному обсязі (ч. 1 ст. 1162 ЦК) [1].

А шкоду, завдану майну особи, яка без відповідних повноважень рятувала від реальної загрози майно іншої особи, що має істотну цінність, відшкодовує власник (володілець) цього майна з урахуванням його матеріального становища (ч. 2 ст. 1162 ЦК). При цьому, шкода відшкодовується:

1) з урахуванням майнового становища власника (володільця) майна, якому завдано шкоду;

2) в межах вартості майна, яке було врятовано.

Отже, з інформації, що викладена у цьому підрозділі, можна зробити висновок, що держава відшкодовує шкоду, завдану особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, у повному обсязі. Виникають такі зобов'язання внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи та внаслідок рятування майна фізичної або юридичної особи.



ВИСНОВОК

Виконавши роботу та проаналізувавши вищевикладену інформацію, можна зробити висновок, що цивільно-правові зобов'язання виникають як із договорів, так і з інших правочинів та інших юридичних фактів, що можуть виникати внаслідок правомірних та неправомірних дій. Внаслідок розвитку цивільного права як галузі права виникають абсолютно нові види недоговірних зобов'язань, а це в свою чергу дає можливість для захисту більшого об'єму прав суб'єктів цивільних правовідносин.

Шкода, яка була завдана внаслідок неусунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи може бути як майновою, так і немайновою. Згідно законодавства заінтересована особа має право в повному обсязі вимагати відшкодування майнової та моральної шкоди, яка відшкодовується в розмірі та порядку передбаченому чинним законодавством України.

У випадку, якщо майновим інтересам іншої особи загрожує небезпека настання невигідних для неї майнових наслідків, особа має право без доручення вчинити дії, спрямовані на їх попередження, усунення або зменшення. Зміст такого зобов'язання становлять права та обов'язки сторін, що беруть участь у цих відносинах.

Також одним із найважливіших аспектів є те, що держава відшкодовує шкоду, завдану особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, у повному обсязі. Причинами виникнення таких зобов'язання є рятування здоров'я та життя фізичної особи та рятування майна фізичної або юридичної особи.



ПЕРЕЛІК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Цивільний кодекс України. - 2003. - 384 с.

2. Антологія української юридичної думки. В 6 т. Редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. Том 6: Цивільне право. - К.: Видавничий Дім «Юридична книга», 2003. - 584 с.

3. Бичкова С.С., Бірюков І.А., Бобрик В.І. Цивільне право України. Договірні та недоговірні зобов'язання: Підручник. - К: КНТ, 2006. - 498 c.

4. Бірюков І.А., Заїка Ю.О. Цивільне право України. Загальна частина. Навчальний посібник - К.: КНТ, 2006. - 480 c.

5. Борисова В.І. та ін. Цивільне право України: у 2 т. Том 2. За заг. ред. В. І. Борисової, І. В. Спасибо-Фатєєвої, В. Л. Яроцького. - К., 2007. - 480 с.

6. Галюк В. В. Курс цивільного та сімейного права України (у питаннях і відповідях): Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. В. В. Галюк, О. X. Юлдашев. - К.: МАУП, 2005. - 240 с.

7. Договірне право України. Загальна частина: навч. посіб. за ред. О. В. Дзери. - К.: Юрінком Інтер, 2008. - 896 с.

8. Заіка Ю.О. Українське цивільне право. Навч. посіб. - К. Істина, 2005. - 312 с.

9. Ківалова Т.С. Зобов'язання відшкодування шкоди у цивільному законодавстві України. - Одеса: Юридична література, 2008. - 360 с.

10. Колодій А.М., Олійник А.Ю. Правознавство: Підручник - К.: Правова єдність, 2009. - 792 с.

11. Мазур О.С. - Цивільне право України: Навч. посіб. для дистанц. навчання. - К.: Ун-т "Україна", 2005. - 287 с.

12. Мазур О.С.Цивільне право України: Навч. пос. - К.: Центр навчальної літератури, 2006. - 384 с.

13. Науково-практичний коментар Цивільного кодексу України. За ред. В. М. Коссака. - К.: Істина, 2004. - 976 с.

14. Отраднова О. О. Недоговірні зобов'язання в цивільному праві України: Навч. посібник - К.: Юрінком Інтер, 2009. - 240 с.

15. Панченко М.І. Цивільне право України: Навч. посіб. - К.: Знання, 2005. - 583 с.

16. Стефанчук Р. О. Цивільне право України - К.: Видавництво "Прецедент", 2008. - 456 c.

17. Харитонов Є.О., Старцев O.B. Цивільне право України : Підручник. - Вид. 2, перероб. і доп. - К. : Істина, 2007. - 816 с.

18. Цивільне право України : Навчальний посібник . За заг. ред. І.A. Бірюкова, Ю.О. Заіки. - К.: Істина, 2004. - 224 с.

19. Цивільне право України : Підручник. Є. О. Харитонов, Н. О. Саніахметова. - К.: Істина, 2003. - 776 с.

20. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах. За заг. ред. Я. М. Шевченко. - Т. 1. Загальна частина. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. - 520 с.

21. Цивільне право України: Навч. посіб. За ред. І.Д. Копайгора, Г.В.Іваненко, М.І.Панченко - К.: Знання, 2005. - 583 с.

22. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. / О.В. Дзера (кер. авт. кол.), Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін.; За ред. О.В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. - 2-е вид., допов. і перероб. - К.: Юрінком Інтер, 2004. - Кн. 1. - 736с.

23. Цивільне право України: Підручник: У 2-х кн. О.В.Дзера, Д.В. Боброва, А.С. Довгерт та ін. - 2-ге вид., допов. і перероб. - К.:Юрінком Інтер, 2004. Кн. 2. - 640 с.

24. Цивільний кодекс України: Коментар. За заг. ред. Є. О. Харитонова, О. М. Калітенко. - О.: Юридична література, 2004. - 1112 с.

25. Цивільний кодекс України: Науково-практичний коментар: У 2 ч. / За заг. ред. Я. М. Шевченко. - К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. - Ч. 1. - 692 с.

...