Теорія природного права

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

Розділ 1. Поняття та ознаки природного права.

1.1 Поняття природного права

1.2 Загальні ідеї природного права

Розділ 2. Філософські погляди на природне право за часів середньовіччя.

2.1 Погляди Гроція

2.2 Погляди Локка

2.3 Погляди Гоббса

Розділ 3. Сучасні течії природного права.

3.1 Неотомізм

3.2 Феноменологічний

3.3 Екзистенціалізм

3.4 Герменевтичний

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Виникнення права - це складний і багатоаспектний процес. Різноманітність теорій, які намагаються пояснити характер змін у соціальному житті при переході від природного до державно-правового стану суспільства, умови і причини виникнення права, обумовлена суттєвими розбіжностями у світогляді авторів теорій, різним розумінням самої сутності і призначення права, впливом відповідної історичної епохи, відсутністю і неможливістю абсолютного знання з даної проблеми. Але всі концепції мають певну пізнавальну цінність і сприяють відновленню більш достовірної картини генезису права. Розглянемо одну з теорій, а саме теорію природного права. Однією з найбільш поширених теорій права в правовій науці є теорія природного права, яка бере свій початок ще зі стародавніх часів. Пов'язані з цією проблемою ідеї існували вже в Стародавній Греції ,Китаї та Римі. Але своєї кульмінації вона досягла в епоху буржуазних революцій 17-19 століть. В 17 столітті ідеї природного права відобразились у прогресивних планах буржуазії, що виступила проти феодального свавілля та партикуляризму, на захист ідей свободи та рівності, які склалися в цілісне вчення про природні права. Так сформувалась природна школа права. Основна ідея природної школи права - існування права, як встановленого державою так і поза її межами. Теорія вільна від теологічного, божественного, надприродного походження і сутності права. Усі варіанти природно-правової теорії побудовані на співвідношенні природного та позитивного права. [5; c. 164].Право позитивне - це те, яке виражене в законодавстві і звичаях прийнятих державою і які підтримуються державним авторитетом. Тоді як природне право - норми, які витікають з людського розуму або надані природою. Позитивне право змінне, що зумовлено різними причинами - інтересами законодавця, історичними подіями. Актуальність теми дослідження полягає в тому, що теорія природного права розвивалась досить довго, її досліджувало багато філософів і протягом того часу, в якому вона розвивалась, виникали різні суперечки та нові погляди на природне право. Природне право базується на тому, що людина самостійно вбачає сенс життя, у неї виникають уявлення про те, що справедливо, а що - не справедливо. Природне право є вічним та незмінним, воно буде існувати доти, доки буде існувати людство. Воно втілює вищу справедливість, і тому закони держави не повинні йому суперечити. У рамках природної теорії права знайшли прояв ідеї щодо відмінностей права і закону. Прихильники такого розмежування намагаються вкласти у зміст права основи гуманізму, справедливості, та інші соціальні цінності. Природно-правова теорія віддала пріоритет ідеологічному і ціннісному аспектам права, що недостатньо для повноти розуміння його походження і сутності. Проблемне питання даної роботи полягає у тому, що природне право з розвитком суспільства змінювалось, змінювались його цілі і завдання, філософи мислили по різному. В курсовій роботі я хотів би показати, як розвивалось природне право протягом різних періодів його становлення та як мислили філософи в той чи інший період, як ці ідеї впливали на суспільство.

Таким чином все вище викладене зумовлює актуальність даної теми.

Мета курсової роботи: дослідження теорії природного права на різних етапах його становлення та розвитку.

Мета включає в себе такі завдання:

- Визначити поняття природного права та його ідеї.

- Охарактеризувати погляди філософів.

- Розглянути сучасні течії природного права.

Для розв'язання поставлених завдань використано такі методи наукового дослідження: аналіз наукових джерел, спостереження, порівняння.

Предмет дослідження: дослідження та аналіз робіт видатних юристів і філософів.

Об'єкт дослідження: сутність природного права.

Розділ 1. Поняття та ознаки природного права

1.1 Поняття природного права

Природне право - це право, яке знаходиться у самій природі людині, надане їй від природи та має ґрунтовний для життя людей норматив поведінки. Джерелом природного права є сама людина, тобто її потреби й інтереси. Людина виступає їх носієм. Отже, ми бачимо, що природне право має загальносоціальне, людське походження і воно не санкціоноване з боку держави. Вихідним пунктом є теза про наявність у кожної людини невід'ємних прав і свобод, котрими вона наділена природою, так само як вона наділена розумом. Це є природне право. Тільки згодом, коли виникає держава, виникає позитивне право, яке призначене закріпити природні права людини, створити реальні гарантії для їх дії. Воно є продуктом життєдіяльності людини, а не держави. Саме природне право є основою невід'ємних, природних прав людини, які існують незалежно від того, чи закріплені вони десь, чи ні. Невід'ємні, природні права людини походять від природного права на життя і свободу, які від народження має кожна людина, які покликані гарантувати свободу, захищати особу від свавілля з боку держави та інших осіб. Ці права дають людині змогу бути самим собою у стосунках з іншими людьми. Ці права є позатериторіальними, загальними, наднаціональними. До таких прав належать: право на життя, особисту недоторканність, вільне пересування, честь і гідність. Природне право, яке випливає із духу людини -- це певні можливості (фізичні, економічні, політичні, культурні, особистісні), які забезпечують гідне існування людини у Всесвіті як фізичної, культурної, політичної істоти та її збереження, розвиток як особистості, індивідуальності з власним психоемоційним сприйняттям світу.

Природне право як система норм (у вузькому розумінні) -- це та сума законів природи і біологічного розвитку людини, які забезпечують функціонування Всесвіту.

Природне право як система норм (у широкому розумінні) -- це сума духовно-моральних чеснот, яких повинна дотримуватись людина у підтриманні онтологічних принципів світового порядку з постійним обґрунтування власної свободи з метою активного гармонійного самозбереження у Всесвіті.

Природне право як наука (у вузькому розумінні) -- це вчення про правову обґрунтованість і гарантії державного й міжнародного захисту прав людини, нації та інших суб'єктів суспільного життя в існуючій політичній системі.

Природне право як наука (у широкому розумінні) -- це вчення про філософію правової культури, правову красу для морального обґрунтування свободи людини у правовому просторі.

Взагалі існує багато визначень природному праву, але всі вони мають загальну основу та ідеї. Різні вчені визначають поняття природного права по- різному. За Алексеєвим С.С., природне право - це є обумовлені природним і соціально-природним середовищем вимоги та ідеали, які, переломившись за допомоги розуму, через правосвідомість, її культурні риси, набувають характеру ідей розуму, а звідси і правового обрису. Отже, стрижень ідеї природного права - вимоги життєдіяльності людей як розумних істот. Але як такі, що випливають із природного середовища,- це ще не правові вимоги. Щоб набути правового характеру, вони мають переломитися через правосвідомість, насамперед розуміння права в широкому значенні цього слова. Тільки тоді вимоги, що випливають із природного середовища, набувають образу правових. Такі правові вимоги і складають безпосередній зміст природного права.

Вчений Нерсесянц В.С. визначає інше поняття природного права, а саме те, що природне право - це ззовні надане людині, вихідне для цього місця й часу право, як вираз обґєктивних цінностей і вимог людського буття, є єдиним та безумовним першоджерелом правового сенсу та абсолютним критерієм правового характеру всіх людських установ. Отже, зміст природного права полягає в єдності людини з природою. Дотримання законів природи не заперечує ефективну життєдіяльність людини, а недотримання порушує цілісність Всесвіту, завдаючи тим самим шкоди власному здоров'ю. Про це свідчать як доля людини, яку, до речі, формує сама людина та попереднє покоління в основному близьких людей, так і її успіхи в житті. Природне право є елементом людської культури, що виконує функцію об'єднання суспільства у соціально-правову цілісність, природне право є базовою основою для створення морально-правового конструкта правової поведінки соціального суб'єкта . Найважливішою рисою природного права є його універсальна нормативність, що виявляється в наказовій, зобов'язувальній, імперативній формі його суджень. Ця універсальна наказовість має безособово-авторитарний характер. Норми природного права, маючи максимально широке, універсальне значення, адресовані до всіх, без винятку, правоздатних суб'єктів і закликають відповідати сформульованим у них приписам, якщо ті відповідають вимогам вищої, абсолютної справедливості. Ці вимоги категоричні в тому сенсі, що не залишають можливості для сумнівів і коливань. Вони гарантують індивідуальній правосвідомості вищу правоту, якщо її власник діятиме в належному напрямі .

1.2 Загальні ідеї природного права

природний право екзистенціалізм неотомізм

Протягом того часу, як розвивалось природне право,формувались і його основні ідеї. Основне формулювання полягає в тому, що права людини мають пріоритет перед інтересами держави, людина народжується з набором природжених прав, які не повинні відчужуватися державою. Держава і утворюване нею позитивне право повинне захищати природні права людини. Природно-правова концепція розвинулась, завдяки наголосу на правах людини як природжених правах, стала підґрунтям для розвитку принципу верховенства права, формулювання міжнародних стандартів прав людини.

Загальні ідеї:

· Право має духовне начало.

Тобто право з'являється у людини з моменту народження людини та вже закладене в її розум.

· Право нетотожне закону і є вищим за закон.

Означає, що природне право має вищу цінність. Загальнолюдські ідеали переважають над державними інтересами. І тут ми бачимо чітке розмежування на природне право та право позитивне. І з цієї ідеї виходить,що позитивне право існує тільки для того, щоб захищати та закріплювати норми природного права.

· Право виникає природним шляхом.

Це значить, що природне право виникло саме по собі, з природи. Тобто природне право не дане нам Богом, та не наділене якимись надприродними ознаками.

· Право виникло історично раніше від держави та законодавства.

Тобто спочатку виникло право, а вже потім пізніше - держава. Але цьому праву потрібен був захист. Тому люди відмовились від можливості самостійно захищати свої права і домовились утворити державу, яка має право видавати закони і супроводжувати їх санкціями.

· Право покликане захищати свободу і рівність людей, їхні невід'ємні права.

Тобто право за допомогою держави захищає природні права людини,які визначаються найвищою цінністю. Природне право базується на рівності та свободі всіх людей. Незалежно від раси, національності, віку, статі. Природне право закріплене в міжнародних документах. Зокрема в «Загальній декларації прав людини» . Стаття 1 Загальної декларації прав людини проголошує: "Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони мають розум і совість та повинні будувати відносини в дусі братерства". Стаття 3 визначає: "Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність". До невід'ємних прав належить рівність людей перед законом: "Кожна людина, хоч би де вона перебувала, має право на визнання її правосуб'єктності" (ст. 6) та "всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний захист закону" (ст. 7). Декларація прав людини вводить до кола головних прав презумпцію безвинності, недоторканність приватного життя, житла, гідності й репутації (ст. 12). До цих прав належать також право вільного пересування (ст. 13), захисту від переслідування (ст. 14), право на шлюб без расових чи релігійних обмежень (ст. 16), право володіти майном (ст. 17), право совісті, свободу думки й переконань (статті 18--19), право об'єднань громадян та участі в суспільному житті (статті 20--21), право на соціальне забезпечення, працю, відпочинок та освіту (статті 22--26).

· Основою природного права є загальнолюдське уявлення про справедливість, про те, що добре, а що - погано, про те, що є благом, а що - шкодою.

Тобто ми бачимо,що людина сама визначає, як правильно поводитись в тій чи іншій ситуації. Її уявлення можуть ґрунтуватись на її вихованні.

· Природне право є всезагальним, вічним і незмінним, воно виникло і розвивалось з людством, а тому й існуватиме, доки існуватиме людство.

З цієї ідеї слідує те, що право з'явилось досить давно. Його норми поширюються на всіх без винятку та регулюють найважливіші сфери життя.

Отже, зі всіх цих ідей ми можемо зробити висновок, що головним завданням природного права є регулювання найважливіших сфер суспільного життя, захищення прав і свобод людини.

Існує 3 концепції джерел виникнення природного права. Згідно з однією з них, воно з'явилося по божественному провидінню. Друга концепція природного права розглядає його як звички і інстинкти одухотворених істот. Третя виділяє в якості джерела розум людини.

Природне право засноване на таких основних постулатах:

o Людина має право на фізичне самозбереження.

o У зв'язку з тим, що всі люди однакові, ніхто не має більших прав ніж інші.

o Для захисту природних прав потрібно державне регулювання.

o Людина працює, а тому повинна отримувати задоволення від зробленого.

o Людина повинна мати честь та гідність, і ніхто не має права зазіхати на них.

Теорія природного права має велике значення, оскільки заперечує розшарування людей на класи, соціальну нерівність. Люди мають рівні права, які повинні захищатися законодавством. Будь-які зазіхання на них повинні переслідуватися кримінальним законом і органами державної влади.

Слабкі сторони природного права:

Ш Незрозуміле достеменно джерело виникнення природного права.

Ш Сформульоване в абстрактній формі.

Ш Природні права не підтверджуються історичним розвитком суспільства.

Ш Правовий нігілізм.

Позитивні сторони природного права:

· Природне право є справедливим.

· У природному праві не має будь-яких довільних приписів.

· Відрізняється від закону.

· Воно обмежує державне втручання у справи особи.

· Держава зобов'язана додержуватись природного права.

Отже, як ми бачимо, в природному праві є й багато слабких сторін та питань, які ще не вирішені або достеменно не розглянуті.

Розділ 2. Філософські погляди на природне право за часів середньовіччя

2.1 Погляди Гроція

Епоха Відродження віднайшла нову постановку питання про сутність права. Людська свідомість звернулася на цей раз до людської індивідуальної волі, до волі розумної, і цим ніби поверталася знову до інтелектуалізму мудреців. Але при цьому зберігалося висунуте середньовічними мислителями вчення про протилежність особи і природи, і через це новий раціоналізм суттєво відрізнявся від інтелектуалізму стародавності.

Нові теорії прагнули уникнути протиставлення особи і природи. У цих вченнях людина і природа розглядалися як учасники одного процесу розвитку -- природної еволюції. До епохи Ренесансу право інтерпретувалося переважно у двох вимірах: з одного боку, як прояв Божого суду, і тому воно мало характер невідворотності, абсолютності й вічності, з іншого боку, право розумілось як продукт домовленості людей, яке може змінюватись і має відносний характер. Однак існує ще й третій вимір інтерпретації права, згідно з яким право має людське походження, але, незважаючи на це, воно є необхідним, тому що сутність його випливає із загальної людської природи. Поняття природного права було відоме вже стародавнім мудрецям, а за середньовіччя -- деяким схоластам, зокрема Фомі Аквінському, але по- справжньому воно розвивалося лише на початку нової ери. Одним із прихильників такого розуміння права був голландський юрист, історик і політик Гуго де Гроот Гроцій (1583--1645), ідеолог Нідерландської буржуазної революції, автор праці «Про право війни і миру». Три книги, в яких пояснюється природне право і право народів, а також принципи публічного права. Філософською основою природно-правової теорії Гуго Гроція був раціоналістичний світогляд, згідно з яким вирішувати соціально-правові конфлікти покликаний розум, який має загальнокритичне, всеохопне значення і сприймається мислителем як верховний суддя.

Гроцій, як і інші гуманісти й раціоналісти його епохи, звернув увагу на «подвійну істину» права. Він проводив чітку межу між природним правом і правом, установленим волею Бога або людей. Хоч опосередковано Бог впливає на розвиток природного права, оскільки він -- Творець природи, частиною якої є людина, але порядок природи знаходиться поза межами впливу Бога. Тому й природне право не підпадає під вплив божественного права. Такий підхід на той час був рішучим кроком уперед, оскільки він звільняв людину від диктату монопольного права церкви.

На думку мислителя, право -- це сума соціальних норм. Основою, витоками права є прагнення індивідів до спокійного спілкування з іншими людьми. Гуго Гроцій вважав, що право поділяється на природне і встановлене волею. Природне право непорушне, це закон природи. Право, встановлене волею, має своїм джерелом людську чи Божу волю. Відтак завдання юристів зводилося до того, щоб зіставити існуючий закон з ідеалом справедливості природного права.

Гуго Гроцій розрізняв категорії «право» і «закон». «Закон», на його думку, -- це насильницький засіб, із допомогою якого здійснюється право. Ця сила уособлена в державі, яка примушує людей дотримуватися норм права.

У людському праві Гроцій розрізняв цивільне і природне право. Цивільне право виникає історично і залежить від політичної ситуації; природне право випливає з суспільної сутності людини і є предметом не історії, а філософії. Отже, сутність природного права похідна від суспільного характеру людини і тому необхідний суспільний договір, що його люди укладають для забезпечення своїх інтересів в особистому захисті та протистоянні насильству. На основі добровільного суспільного договору стає можливим утворення державного союзу, держави. В книзі Г. Гроція «Про право війни і миру», зазначалося, що її написано на захист справедливості, яка повинна панувати у відносинах між індивідами, народами і державами, а основна мета трактату - вирішення актуальних проблем міжнародного, природного права. Але перш ніж вирішувати ці проблеми, Гроцієві необхідно було розвґязати загальніші питання про те, що являє собою право і хто є субґєктом міжнародних відносин.

Отже, Гроцій першим джерелом права визначав природу людини. Але, будучи непослідовним у своєму ставленні до релігії, він зробив застереження, що хоча природне право діяло б і без Бога, але все ж Бог існує та є творцем усього сущого. Тому другим джерелом права Гроцій вважав Бога і таким чином, поруч з природним правом, визнавав галузь права божественного. Втім, це не перешкоджало йому твердо дотримуватися тієї думки, що зміст природного права не залежить від божественних установ. Бог, за словами Гроція, не в змозі змінити вимог природного права, бо Він не може зло за внутрішнім змістом перетворити на добро. Розвиваючи ці думки, філософ застерігав, що приписи природного права не розходяться з божественною волею. Мало того, Бог вимагає їх дотримання. Але, оскільки Бог є творцем усього сущого, Він виступає і в ролі творця людської природи, з якої випливає природне право. Але саме людська природа визначає зміст останнього, а не довільний розсуд Бога, тому що Він не може зробити так, щоб явище суперечило власній сутності. Людина, за вченням Гроція, є жива істота вищого порядку. До властивостей, притаманних людині, належить прагнення до спілкування. Відправляючись від цієї віхи, він зазначав, що людині властиве не просто прагнення до спілкування, а прагнення до спокійного і керованого власним розумом спілкування. Саме контрольоване розумом прагнення до спілкування, яке складає особливість людської природи, Гроцій оголосив джерелом природного права. Новгородцев писав, що називати Гуго Гроція основоположником природничого права і всієї нової філософії права не можна, бо це є наслідком перебільшеної оцінки заслуг ученого з боку його німецьких учнів і прихильників. Праці тих французьких та англійських вчених, з якими нам довелося вже познайомитися, значно швидше можуть бути поставлені на чолі нової філософії права, ніж доктрина Гуго Гроція.

2.2 Погляди Локка

Англійський філософ, один із основних представників англійського емпіризму та Просвітництва. Народився в Англії в сім'ї адвоката. Початкову освіту здобув вдома. Закінчив Вестмінстерську граматичну школу, Оксфордський університет.

Розглядаючи роль і місце індивіда в державі, Локк стверджував, що він не безвільний її підданий, а добровільний член. Ця добровільність, передбачає взаємні права та обов'язки обох сторін договору, а не право у держави, а обов'язки у людей.

Важливе місце в Локківському вченні про права людини займає зв'язок між свободою людини і законом. Він вважав, що закон не лише не знищує і не обмежує свободи, а навпаки зберігає їх. Висловлювання Локка: «Там, де

немає законів, там немає і свободи». Локк сформулював принцип індивідуальної свободи, де зазначено, що свобода людей, які знаходяться під захистом держави, полягає у тому, щоб мати встановлені нею постійні і загальні для всіх правила для життя, а також мати можливість чинити за власним розсудом, коли це не суперечить закону. Отже, визнання, захист і реалізація невід'ємних прав та свобод людини за Локком значною мірою залежить від правової якості законів та від організації влади. У своїх «Трактатах про правління», він називає три недоліки природного стану: тут не вистачає встановленого, визначеного закону, як норми справедливості і мірила в суперечках, знаючого і безпристрасного судді, який би вирішував всі ускладнення відповідно до встановленого закону, сили, що могла б підкріпити і підтримати вирок і його виконання. Саме повна свобода спокушує порушення вказаних правил поведінки. Ідея свободи - одна з головних у філософії Дж. Локка. Нею заміщено всі елементи його філософської системи. Основу політико-правової теорії Локка становить концепція невід'ємних, природою даних прав особистості. У «Трактаті про державне правління» він зазначає, що такими правами є передусім право на життя, свободу і власність. Це ті фундаментальні права, що їх індивіди визначають одне за одним у «природному стані» і заради збереження та гарантування яких згодом утворюється держава. Отже, свобода розглядається англійським філософом як одне з фундаментальних прав людини, яке полягає у праві на вільний вибір, покладання життєвих цілей. Ці всі права взаємозалежні між собою, передбачають одне одного. Для Локка була єдність свободи та природного права. Свобода є основою всього іншого. Людина має необмежену свободу розпоряджатися своєю особистістю і власністю, проте ця необмежена свобода не має нічого спільного зі сваволею. Людина, наприклад не має права себе вбити, оскільки це б суперечило природному праву на життя, закону самозбереження. І тут ми торкаємося важливої теми співвідношення закону і природного права. За Локком свобода немислима поза законом. Він не погоджується з таким поняттям свободи, що свобода - це право кожного жити, як йому заманеться. Необмежена і повна свобода властива людині від природи та не може суперечити законам природи. Як така вона можлива лише в її межах. Оскільки беззаконна свобода врешті-решт заперечує саму себе. Закон же, навпаки, відкриває шлях до її реалізації. У своєму природному прагненні до щастя люди, переконує він, не змогли б досягти своєї мети без закону, який охороняє їх. Метою закону є не знищення, а збереження і розширення свободи. Лише за цих умов виправдовується існування самої держави, сенс якої - забезпечення природних прав і свобод людини. Локк перший почав говорити про законодавство, яке не пригнічує, а забезпечує її права. Новий задум Локка полягав у досягненні того, щоб громадянський закон втілив у собі вимоги природного закону, надав їм необхідного визначення і забезпечив їх публічно-владним захистом. Мислитель прагнув забезпечити дію закону природи і невідчужуваних прав і свобод людини опосередковано - саме через громадянські закони. Його політико-правове вчення відіграло і продовжує відігравати суттєву роль у розвитку і реалізації ідей правової держави, поділу влади, невідґємних прав і свобод людини. Політичне вчення Дж. Локка було найповнішим виявом ідеології ранньобуржуазних революцій, що склала основу класичного лібералізму.

2.3 Погляди Гоббса

В основу своєї теорії про державу і право Т. Гоббс вмістив певне уявлення про природу індивіда. Він вважає, що спочатку всі люди створені рівними у відношенні фізичних і розумових здібностей і кожен з них має однакове з іншими право на все. Однак людина ще й істота глибоко егоїстична, захоплена жадібністю, страхом і честолюбством. Оточують її лише заздрісники, суперники, вороги. «Людина людині - вовк». Звідси фатальна неминучість в суспільстві «війни всіх проти всіх». Мати право на все в умовах такої війни - значить фактично не мати ніякого права ні на що. Це тяжке становище Гоббс називає «природним станом роду людського».

Гоббсову картину «природного стану» можна розглядати, як один з перших описів, що народжувалися англійським буржуазним суспільством з його поділом праці, конкуренцією, відкриттям нових ринків, боротьбою за існування. Самому ж мислителю здавалося, що він розпізнав природу людини взагалі, виявив природну для всіх часів і народів форму соціального буття. Це був далекий погляд в історію.

Головний, фундаментальний природний закон говорить: необхідно прагнути до миру та слідувати йому. Все інше повинно використовуватися лише як засоби досягнення миру. Найважливішим серед них є відмова кожного від своїх прав у тій мірі, в якій цього вимагають інтереси миру і самозахисту. Відмова від права відбувається переважно перенесенням його за договором на певну особу, або на деяку групу осіб. З другого природного закону випливає третій: люди зобов'язані виконувати укладені ними угоди. Інакше останні не будуть мати ніякого значення. У третьому природному законі міститься джерело і початок справедливості.

Крім зазначених трьох, є ще 16 природних законів. Всі вони відображаються в одному загальному правилі: не роби іншому того, чого б ти не бажав, щоб було зроблено по відношенню до тебе. Дійсні соціально-історичні прототипи тих природних законів, про якиі тлумачить Гоббс, - взаємозв'язок приватних власників, оформляються договорами. Усі вони вимагають дотримання правил вдячності, скромності, милосердя, вибачення, недоторканності посередників миру, неупередженого і справедливого вирішення спорів.

Природні закони, подібно до будь-яких законів природи, Гоббс оголосив незмінними і вічними. Вони, водночас, є й законами моралі, бо тільки вони можуть визначити, що є добро і що - зло, визначити однією мірою розуму.

Далі Гоббс проводив думку про те, що ці вічні закони, хоч і відкриваються розумом кожного, аж ніяк не обовґязкові до виконання. До виконання їх зобовґязує тільки сила, здатна жорстко лімітувати право кожного на все і вирішувати, що кому належить, що є правом, а що ним не є. Такою силою є абсолютна влада держави. Влада видає громадянські закони, зобовґязує людей до їх виконання за допомоги сили. Отже, якщо природні закони продиктовано розумом, то основою громадянського права є сила.

Але закони, що видаються владою, і природні закони - не різні види законів, застерігав мислитель. Державні закони - це не довільні приписи законодавців, а ті ж природні закони, хіба що підсилені авторитетом і силою державної влади. Природні закони - основа і сутність законів громадянських, вони не можуть бути, ані обмежені, ані змінені державними. Громадянські закони повинні направлятися природними і прямувати до блага й захисту громадян. Ставлячи громадянські закони в таку сувору залежність від природних, Гоббс хотів, очевидно, скерувати діяльність держави на забезпечення розвитку нових, буржуазних суспільних відносин.

Таким чином, у підсумку саме обмін і договір виступають, відповідно до концепції Гоббса, передумовами встановлення миру в людській душі. Абсолютна влада держави - ось, на думку Гоббса, гарант миру і реалізації природних законів. Вона примушує індивіда виконувати їх, видаючи громадянські закони. Якщо природні закони пов'язані з розумом, то громадянські спираються на силу. Однак за своїм змістом вони однакові. Будь-які довільні вигадки законодавців не можуть бути цивільними законами, бо останні по суті і є природними законами, але тільки підкріплені авторитетом і могутністю держави. Їх не можна ні відміняти, ні змінювати простим волевиявленням держави. Ставлячи громадянські закони в таку сувору залежність від природних, Гоббс хотів, мабуть, направити діяльність держави на забезпечення розвитку нових, буржуазних суспільних відносин. Але навряд чи він мав при цьому намір підпорядкувати державну владу праву. Держава створюється людьми для того, щоб з його допомогою покінчити з «війною всіх проти всіх», позбутися страху незахищеності й постійної загрози насильницької смерті. Шляхом взаємної домовленості між собою, індивіди довіряють єдиній особі верховну владу над собою. Держава і є цією особою, яка використовує силу й засоби всіх людей так, як вона вважає за необхідне для їх миру і загального захисту. Носій такої особи - суверенний. Суверенно володіє верховною владою, а будь-який інший є його підданим. Так зображує Гоббс виникнення держави. Держави, що з'являються на світ з допомогою фізичної сили, мислитель відносить до заснованих на придбання, до них він особливої прихильності не виявляє. Про які б різновиди і форми держави не йшла мова, влада суверенна в ньому, за Гоббсом, вона безмежна: велика настільки, наскільки це взагалі можна собі уявити. Той, кому вручена верховна влада, не пов'язаний ні цивільним законом, ні ким би то не було з громадян. Суверенний сам видає й відміняє закони, оголошує війну та укладає мир, розбирає і вирішує спори, призначає всіх посадових осіб. Прерогативи суверенного неподільні. «Ділити владу держави - означає руйнувати її, оскільки розділена влада знищує себе». Влада суверенного є фактично його монополія на життя і смерть підвладних, причому все, що б верховний представник не зробив по відношенню до підданого під яким би то не було приводом, це не може вважатися несправедливістю або беззаконністю у власному сенсі . Піддані ж по відношенню до верховної влади прав не мають, і тому вона не може бути по праву знищена людьми, що погодилися її встановити.

Концепція Гоббса про абсолютність державної влади цінна відкритим і ясним вираженням досить типового для певного значення ідеології уявлення про основну гідність держави. У творах Гоббса йдеться «про обов'язки суверенного». Всі вони, як вважає мислитель, містяться в одному положенні: благо народу - вищий закон.

Розділ 3. Сучасні течії природного права

3.1 Неотомізм

Одним з напрямів релігійної філософії є неотомізм, що сформувався в 70-ті роки XIX ст. під впливом рішень І Ватиканського собору (1869-1879 рр.). Неотомізм відроджує схоластичну систему філософа XIII ст. Фоми Аквінського. Відродження томізму було проголошено Енциклікою папи Лева XIII в 1879 р. Нині неотомізм - офіційне філософське вчення Ватикану. Неотомізм уважається офіційною філософською доктриною католицизму, що відроджує й модернізує вчення Ф. Аквінського, поєднуючи його з близькими за змістом філософськими системами XIX--XX ст. Найбільшого поширення неотомізм набув у Франції, Бельгії, Італії, ФРН, Іспанії, а також у США.

У неотомізмі чітко розрізняються дві течії: одна з них - "суворий томізм" - претендує на збереження недоторканим вчення Фоми, вважаючи, що в ньому містяться відповіді на всі філософські питання; друга - власне неотомізм - дотримується гасла «старе збагачується новим». Йдеться не про те, щоб узяти систему святого Фоми і внести її такою, як вона є, у потік сучасної релігійної думки, а модернізувати її шляхом звернення до вчення Канта та інших новітніх шкіл західної думки.

Його представники Ж. Дабен, В. Катрайн, Ж. Марітен, стверджували, що першоджерелом усього буття, в тому числі держави й права, є Бог, а всесвіт поєднує в собі два аспекти: духовний і похідний від нього -- матеріальний.

Як і їхній видатний попередник Фома Аквінський, вони вважали, що держава і право є результатом Божого втручання, первинності духовних засад.

Носієм природно-правового буття є природа людини. Правові настанови Бога віддзеркалюються в розумі людини і за допомогою незалежної волі втілюються в її діях задля досягнення обраної мети. Взагалі, абсолютні й вічні принципи природного права, такі як свобода, справедливість, благо, солідарність і под., є вічними принципами, що переходять до людини від Бога.

Тому позитивне право, що твориться державою й закріплюється в законах, має відповідати цим Божим принципам, а якщо воно їм не відповідає, то не може називатися правом у буквальному розумінні цього слова.

Більшість ідей неотомізму про визначальну роль держави у створенні умов для реалізації природних прав людини знайшли втілення в теорії «держави загального блага», авторами якої були Дж. Мюрдаль, Дж. Стречі, А. Пігу.

Держава повинна стати засобом реалізації загальнолюдських цінностей та справедливості, здійснювати політику соціальних послуг, що передбачає соціальне забезпечення, соціальне страхування, допомогу у випадках безробіття, хвороби, охорону здоров'я, гарантувати права і свободи людини і загальне благо. Гносеологія неотомізму базується на поглядах Фоми Аквінського про наявність форм речей у розумі Бога, про їх втілення у конкретних речах у світі, а також про існування їх у вигляді абстракцій в інтелекті. Неотомісти розрізняють онтологічну і логічну істини. Перша -продукт відповідності речі задуму Бога. Логічна істина - результат пізнавальної діяльності людини. Людина має не тільки розум, а й волю. Там, де немає свободи вибору, немає й моралі. Найвища норма моралі - служіння Богу, сенс людського існування - у служінні Богу. Вчення про свободу волі пов'язане з вченням про теодицею. Якщо все в світі створене Богом, всемогутнім, всесильним, то чому у світі існує зло? Відповіді на ці запитання неотомісти пов'язують зі свободою волі. Сама свобода волі - велике благо, подароване Богом, але людина зловживає ним. Ось у чому корінь зла. Однак не можна дорікати Богові за те, що він дарував людині свободу волі, можна лише йому за це дякувати. Людина не вміє правильно розпорядитися цим благом.

Видатний представник неотомізму французький філософ і громадський діяч Жак Марітен (1882--1973) брав участь у підготовці Загальної декларації прав людини 1948 р. У своїх творах «Інтегральний гуманізм», «Права людини і природний закон», «Людина і держава» будував свою концепцію на традиційних для релігійної філософії уявленнях про божественне походження права і держави, спираючись на принципи історизму, соціальної обумовленості політики. В ессе «Права людини і природний закон» Марітен визначає природне право як неписаний закон. Це означає, що існує, в силу самої людської природи, «вказівка чи положення, яке людський розум може відкрити і відповідно до якого людська воля повинна діяти, щоб бути в згоді з необхідними цілями людської істоти». Природний закон, властивий кожній розумній істоті, повинен сприйматися як писаний кодекс і стати еталоном будь-якого справедливого закону. Природний закон доповнюється «рядом положень людського закону залежно від розмаїтості конкретних моментів і обставин», прийнятих людьми зобовґязань і прав, в міру розвитку культури. Кожна епоха, вважає він, має свій істо­рично конкретний ідеал.

Ж. Марітен запропонував виділити права різних рівнів: 1) Відповідаючі абсолютній вимозі природного закону -- право на життя й особисту свободу, право одружуватися, право приватної власності, право на прагнення до щастя. Ці права особистості є природними в точному значенні слова, тому що кореняться в самій природі людини як вільної і духовної істоти. Особистість, писав Марітен, належить світу вищих цінностей.

2) Політичні права - визначаються законодавством країни, утворюють продовження природного права: право народу встановлювати конституцію держави і визначати форму правління, право громадян на активну участь у політич­ному житті, право обґєднання в політичні партії і громадські обґєднання, свобода висловлювань і дискусій, рівність громадян перед законом і судом. Марітен пише, що останні види свободи ймовірно ніколи не будуть підвищені до абсолютного права, але вони складають право в суспільстві, яке досягло «стану політичної справедливості».

3) Соціальні права людини - право на працю, створення профспілок, на справедливу заробітну плату, на соціальне забезпечення та «обумовлені загальним благом». Визнання соціальних прав людини поряд із правом приватної власності дозволяє, писав Марітен, уникнути пороків як капіталізму, так і соціалізму. Французький філософ відстоював ідею «третього шляху» розвитку суспільства. Отже, права людини ґрунтуються на природному праві, яке є джерелом прав і обовґязків. З прийняттям Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції про захист прав людини й основних свобод 1950 р., наступних Протоколів до неї, Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. й інших конвенцій була створена ефективна система міжнародних норм для захисту прав людини. Тим самим природно-правова теорія вирішила одне зі своїх основних завдань, але не втратила свого значення в правознавстві.

3.2 Феноменологічний

Засновником феноменологічного напрямку у філософи й теорії права був німецький мислитель Едмунд Гуссерль (1859--1938).

Предметом феноменології є опис актів свідомості в їхньому стосунку до об'єктів, а центральним поняттям -- "інтенційність", тобто спрямованість свідомості на об'єкт. Але під свідомістю феноменологія розуміє «чисту», свідомість, абстраговану від людини і від суспільного середовища.

Представники цієї школи права Г. Вельцель, А. Райнах - сутність права вбачали в ейдосах - «чистих сутностях» - нормативних ідеях. Ці ейдоси існують самі по собі та мають значення лише в інтенції, тобто в спрямованості на них свідомості.

Ейдоси розглядаються прибічниками цієї теорії як приписи, норми природного права, що існують до виникнення позитивного права.

Ейдоси, як нормативні ідеї переходять у позитивне право, втілюються в свідомість індивідів і визначають поведінку людей. Тобто, позитивне право, яке діє в той чи інший час у державі, є втіленням, реалізацією в суспільстві ейдосів, що випливають із «природи речей». Містить два відносно самостійних напрями: трансцендентальну феноменологію та соціологічну феноменологію.

Вихідним положенням філософської феноменології є пошук основ соціального буття. Виступаючи проти вульгарного натуралізму та ще більше проти релятивізму, що зароджувався, Е. Гуссерль. При цьому зовнішній світ -- світ феноменів -- конституюється свідомістю, наділяючи його відповідними значеннями. Тому ми маємо справу не з предметами об'єктивної реальності як такими, а з їх сенсами. Буття сенсів принципово відрізняється від буття об'єктивних предметів і буття психічних явищ: сенс не є, а «означає». Водночас свідомість, яка конституює зовнішній світ, знаходиться в перманентному стані, постійно «переступаючи» власні межі, і не є тотожна самій собі в кожний момент. При цьому правові зв'язки, які не є ні фізичними, ні психічними явищами, походять не з природи людини, а з очевидністю досяжні в собі самих. Розум породжує норму поведінки в конкретній життєвій ситуації.

Філософська концепція Е. Гуссереля є однією з найскладніших для розуміння та дослідження. Це зумовлено тим, що мислитель ставить перед собою завдання: зруйнувати альтернативи, які склалися в європейській філософії. З-поміж опозицій найбільш значущою Е. Гуссерль вважає натуралістичну установку, яка протиставляє буття й свідомість. На його думку, ця установка характерна не тільки для повсякденної свідомості, але й для всієї попередньої науки і філософії. Гуссерль прагнув будувати філософію на непорушних наукових фундаментах. Він відкинув думку, що її основою може бути психологія. Він був переконаний, що такої науки ще немає, що її треба створити. Йдеться про необхідність досліджувати природне право, яке не пов'язане з вченням про позитивне право. Правова свідомість у сфері природного права є звільненою від позитивістської правосвідомості. Але для формування позитивістської правосвідомості, буденної правосвідомості необхідно володіти внутрішнім аспектом правосвідомості, який відображає незалежні знання про природне право. Тобто людина повертається назад для того, щоб йти вперед. Ці етапи є свідченням того, як людина повинна будувати процес пізнання природного права: спочатку відчути суб'єктивне «Я», абстрагувавшись від земних проблем, людських законів, а потім інтуїтивно, за допомогою розвинутого інтелекту, пізнати істину, виробити почуття переживання за неї. Адже пізнати природне право раціонально, зосереджуючись на діях позитивного права, не можливо. Тим самим феноменологія допомагає проникнути у таку сферу, яка недоступна емпіричним дослідженням. Створена Гуссерелем феноменологічна установка не суперечить природній установці, яка властива простій людині, з позиції «здорового глузду», або,точніше, не виключає . Але природну установку слід перевірити на абсолютну істинність. Тобто здоровий глузд людини ще не означає, що людина мислить природно-правовими категоріями. Необхідно з'ясувати її онтологічні установки, поняття світобудови і лише тоді можна вважати природну установку за феноменологічну.

3.3 Екзистенціалізм

Будучи однією з найвпливовіших течій сучасної філософської думки, філософія екзистенціалізму не могла не справити вплив на формування філософії права, оскільки екзистенціалізм висуває на перший план абсолютну унікальність людського буття. У сфері права йому притаманний акцент на людині та її невід'ємних правах. Як відомо, існують два різновиди екзистенціалізму: релігійний або християнський, представники:М. Бердяєв, К. Ясперс, Г. Марсель та атеїстичний, представники: М. Гайдеггер, Ж.П. Сартр. Їх об'єднує переконання, що існування передує сутності, тобто людина спочатку існує, з'являється у світі й тільки пізніше визначається. На їх думку, людина не піддається визначенню, оскільки людиною вона стає лише згодом, причому такою людиною, якою бачить себе і якою себе робить. Людина існує як людина, постійно знаходячись поза собою, проектуючи себе та гублячи себе назовні. Характеризуючи атеїстичний екзистенціалізм, Ж.П. Сартр наголошує, що «це гуманізм». Основною категорією екзистенціалізму є екзистенція - внутрішнє буття людини, те непізнаванне, ірраціональне в людському «я», внаслідок чого людина є конкретною, неповторною особистістю. Екзистенція заперечує буття суспільства, виявляючи себе щодо нього як небуття, в якому на перший план виступає плинність, часовість, що надає екзистенції специфічного характеру буття, спрямованого в майбутнє.

Прибічники цієї філософії досліджували право, протиставляючи емпіричне буття та екзистенцію людини. Позитивне право як результат досвіду, буття є штучним явищем. Свою життєву силу воно отримує від екзистенції, в процесі життєдіяльності людини в різних «граничних ситуаціях».

Внаслідок цього позитивне право у своїй основі визначається екзистенцією людини, його незалежною волею і розглядається авторами цієї теорії як екзистенціальне природне право. Але природне право не має постійного змісту, воно є незакінченим ланцюгом окремих індивідуальних правових ситуацій, що не можуть передбачатися та охоплюватися сталою нормою. Норму права прибічники цієї теорії називають штучним явищем, витвором свідомості, невідповідним екзистенції. По суті, екзистенціалістське трактування права багато в чому подібне з природно-правовим, оскільки обидва вбачають у природному праві інструмент гуманізації соціально-культурного середовища людського існування і підкреслюють у ньому загальнолюдський момент.

Отже, специфіка екзистенціальних природничо-правових поглядів полягає, по-перше, в запереченні класичних уявлень про природне право. Екзистенційні пошуки «істинного права» пов'язані з розумінням права як правовідносин. Проголошується конкретність, безперервний розвиток «справжнього» права як індивідуальних правових рішень, які перманентно виникають у соціальному житті. При цьому ігнорується принципове розходження між «справжнім рішенням законодавця й звичайного громадянина», бо цінність рішення перше не в тому, що встановлюються абстрактні норми, а в тому, що воно прийнято під впливом структур загального буття свідомості, завдяки чому норми потім « оживають »в судово-адміністративних рішеннях.

По-друге, екзистенційний природне право відрізняється і від неокантіанского «природного права з змінним змістом». Остання мислить природне право як ідею, формальний принципу, а не як конкретні змістовні визначення справедливості. Навпаки, екзистенціалісти проголошують всі загальні принципи фікцією і пов'язують поняття дійсного права з конкретними змістовними визначеннями. Тому характерним для екзистенціалізму є пошук правового рішення в конкретній ситуації, в конкретній справі - це не тлумачення норми, не витяг з неї ідеалу, а перш за все пошук рішення в змісті самої справи, в життєвій ситуації. Ці масштаби і принципи, як результат взаємодії екзистенції і середовища, змінюються залежно від ситуацій. Природне право - складається із правильного, екзистенціалістського, вирішення правових конфліктів. Ситуація індивідуальна і неповторна -- ось чому її правове вирішення не піддається нормуванню. Вона надає закону та джерелам права значимість. Конкретна ситуація - трактується як щось таке, що не зводиться до загального правила, тобто норми.

3.4 Герменевтичний

Основні положення якої сформульовані Г. Гадамером. У межах філософсько-антропологічного напряму особливо цікавим є постулат А. Гелена про те, що всі соціальні інститути походять із недосконалості природи людини в якості компенсації цієї біологічної нездатності. Саме соціальні інститути забезпечують розподіл прав і обов'язків і гарантують тим самим стабільність суспільства. Єдиним критерієм їх оптимальності є самозбереження соціуму. Надзвичайно важливим є також привертання уваги до соціально-культурної зумовленості природи людини. А. Кауфман, Г. Гадамер та інші автори герме-невтичної теорії природного права стверджували, що сутність права полягає у справедливості, яка передбачає формальну рівність людей, обмеження свавілля, суспільну безпеку. Для досягнення цього створюються позитивні правові норми відповідно до свого часу й місця. Головним у герменевтичній теорії є розуміння права, що розглядається як процес, під час якого на основі Живої історичної мови відбувається становлення конкретного історичного права. Поза процесом розуміння не може бути об'єктивної правильності права. Конкретне історичне право, за цим ученням, є ланцюгом подій, актів поведінки і ситуацій, яким повинні відповідати абстрактні норми. Тобто, право не є приписами для виконання судовими та адміністративними органами, навпаки, своїми діями вони створюють правові форми. Таким чином, герменевтичний напрямок розглядає право як текст, нерозривно пов'язаний з духовним світом суб'єкта, його свідомістю. Сучасна юридична герменевтика - це застосування у сфері правових ідей. Принципова відмінність від методу позитивістського підходу до тлумачення тексту полягає в тому, що позитивіст прагне встановити, що хотів сказати в тексті законодавець, тоді як герменевтика встановлює зміст тексту незалежно від його автора, законодавця. Не людина розмовляє мовою, а мова - через людину. Мова має самостійне буття стосовно індивіда. [12].

Отже, з цього ми можемо судити, що вказана теорія спирається не на норми, а на правовідносини, правові рішення, правову поведінку. На конкретне історичне право, що створюється відповідно до герменевтичного природного права, є мережею подій та актів поведінки. У процесі герменевтичного праворозуміння щоразу, в кожній конкретній дії, досягається відповідність належного та наявного, закону і факту. У результаті належне і наявне приводяться у відповідність. Розуміння та реалізація позитивного права суддями й адміністраторами є не лише його застосуванням, а їхньою діяльністю, вони практично створюють правові норми. Завдяки цій діяльності та праворозумінню і функціонує конкретне історичне право. Тобто з цього напряму право будується мовою та конкретними життєвими випадками.

Висновки

Отже, наведені в курсовій роботі думки видатних філософів, щодо сутності природного права є неоднозначними. Їхні погляди різняться, але все ж виділяється одна загальна ідея - те, що природне право дане нам ззовні. Але все ж достеменно сутність природного права ще не розкрита. З розвитком людства, розвивається й право, виникають нові течії, науковці мислять по іншому, тому що з'являються нові людські цінності, ті що були раніше поступово відмирають. На мою думку, історичний фактор все ж відіграє роль у сутності природного права, тому що суспільство розвивається, у нього з'являються нові загальнолюдські ідеали. Ми, сучасне покоління, критично відносимося до думок середньовічних мислителів. Наприклад, що означало право на життя, за доби Середньовіччя і зараз. Нині ми це сприймаємо, як щось природне, як це право на життя?Ми його й так маємо, а тоді права на життя не існувало, людину могли запросто вбити. Тому дослідивши праці видатних філософів ми бачимо, що розвиток природного права був важким і довготривалим. І змінювався під впливом різних факторів. З кожним новим періодом у людей виникали нові людські ідеали, а тому змінювалися й погляди на природне право. За Античності були одні погляди, за доби Середньовіччя інші, які відрізнялися один від іншого. Філософи на різних етапах становлення природного права розуміли його по своєму, так як воно було притаманно цьому періоду. Важливим значенням було також усвідомлення поглядів філософів людьми, як вони до цього ставились і розуміли. Взагалі природне право розвивалось на основі розумінням його людьми. І це розуміння протягом різних історичних періодів було неоднозначним. Також важливий вплив на розвиток природного права створювали різні події в історії людства. Наприклад: якою була Європа до буржуазних революцій і якою вона стала після них. Важливе значення для природного права, було створенням держави. Якби не виникла держава, то природні права ніде б не були закріплені, а тому кожен міг би трактувати свої права, як він того захотів би. Та також права ніяк, не охоронялися б. Але тут думки філософів також розмежовуються. З цієї точки зору я підтримую видатного філософа Локка та розділяю його погляди на свободу. Якби людям було все дозволено, то це привело до хаосу, тому з огляду на це держава встановлює загальні правила поведінки, які зберігають і розширюють природні права людини. Держава виступає гарантом природних прав людини. Для того щоб люди почували себе захищеними, потрібно, щоб держава слідкувала за цим. А тому в державі повинна панувати демократична влада, а не інтереси пануючої верхівки суспільства. Такі визначення випливають з загальних ознак природного права.