Дослідження становлення, розвитку і властивостей змагальності у цивільному процесі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Актуальність теми дослідження. Зміцнення державності та формування демократичних основ суспільства неможливе без належного розвитку науки і законодавства. З проголошенням незалежності України все більше зростала необхідність у реформуванні вітчизняної правової системи. Впроваджені зміни торкнулися і цивільного процесуального законодавства. Зокрема, вперше нормативно було закріплено принцип змагальності у судовому процесі, який на правах рівності надав можливість особам, які беруть участь у справі, подавати докази, їх досліджувати та доводити перед судом їх переконливість. У світлі тих змін, які відбуваються в суспільстві, змагальність слід розглядати не лише як демократичну засаду, а й як гарант дійсного неупередженого вирішення спору. Суть змагальності полягає в меті, якій служать процесуальна активність сторін. Вся система система судового доказування має грунтуватися на змагальності, де взаємовідносини сторін визначає протиборство.

Разом з тим, абсолютизація змагальності не повинна перетворити суд на стороннього спостерігача судового процесу. Суд повинен регулювати цей процес, сприяти сторонам, а найголовнішим є те, що за судом залишається його одвічний обов'язок - розглянути і вирішити справу у відповідності з законом.

Тому вся діяльнісь повязана із судочинством в якому реалізується принцип змагальності бути спрямована на досягнення правосуддя яке реалізується у відповідне рішення суду.

В основу дослідження покладено праці таких вчених як І.В. Решетнікова, К.С. Юдельсон, Т.П. Тимченко, Угриновська О.І., Т.В. Цюри, М.Й. Штефана,. Досягнення даних процесуалістів дало можливість розкрити сутність змагальності в цивільному процесі.

Також, необхідно віддати належне роботам С.С. Бичкової, С.В. Васильєва, В.В. Комарова, Д.Д. Луспеника, С.Я. Фурси, в яких особлива увага приділена приведенню процедури доказування у відповідність принципу змагальності.

Емпіричну базу дослідження становлять дані, одержані в результаті вивчення матеріалів цивільних справ, розглянутих судами Львівської, Вінницької, Тернопільської областей, відповідні рішення та ухвали, розміщені в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Актуальність обраної теми визначається наявністю у теорії різних позицій вчених щодо основних положень змагального процесу, наявністю окремих законодавчих актах прогалин та неточностей, що потребують виправлень, і невідповідністю практики проведення змагального процесу його нормативній регламентації.

Мета та завдання дослідження. Метою магістерської роботи є визначення поняття, сутності змагальності, дослідження становлення, розвитку і властивостей змагальності у цивільному процесі, особливостей змагального процесу у наказному та окремому провадженнях, а також, вироблення пропозицій, спрямованих на надання більшої визначеності змагальному процесу, усунення прогалин в законодавстві, які його стосуються.

Відповідно до цієї мети у процесі дослідження були поставлені і вирішені такі завдання:

- проаналізувати наявні в теорії концептуальні підходи до тлумачення змагального процесу з метою об'єктивного його врегулювання і вдосконалення;

- визначити й обґрунтувати поняття змагальності у цивільному судочинстві;

- виділити та розглянути змагальність на різних стадіях процесу;

- охарактеризувати окремі особливості змагальності в процесі;

- з'ясувати зміст обов'язків по доказуванню, підстави звільнення від доказування, процедуру забезпечення доказів в умовах змагальності цивільного судочинства;

- розглянути специфіку дії принципу змагальності під час здійснення судом оцінки доказів;

- визначити особливості змагальності у різних видах проваджень;

- надати рекомендації стосовно внесення змін та доповнень у чинне цивільно-процесуальне законодавство України з метою вдосконалення змагальної діяльності в цивільному судочинстві.

Об'єктом дослідження є процесуальні відносини, пов'язані з змагальністю у цивільному судочинстві.

Предмет дослідження становлять цивільно процесуально-процесуальне законодавство.

Методами дослідження є загальнонаукові та спеціальні методи наукового пізнання: історико-правовий, діалектичний, порівняльно-правовий, формально-логічний, системно-функціональний та інші методи.

1. Змагальність у різних видах судочинства

Майже не відрізняється оцінка цього принципу в поглядах науковців, які констатують, що відповідно до принципу змагальності всі дії сторін та представників спрямовані на встановлення фактичних обставин справи. Кожні стороні наданні відповідні можливості які виражаються їх правах, які є рівні, але не рівні в абсолюті, оскільки рівні права для не рівних людей не є рівним. З відси можна зробити висновок що із змістом змагальності сторонам та їх представникам наданні такі права які можуть відрізнятися у процесуальному статусі, наприклад позивач може відмовитися від позову а відповідач визнати позов, і кожна сторона не має в даному плані прав іншої сторони, але вони мають свої специфічні права що в світлі їх становища та цивільного законодавства надають їм рівні можливості по підтвердження свої вимог та заперечень.

Порівнюючи принцип змагальності в цивільному праві кримінальному процесі, потрібно зазначити, що Професор І. Марочкін говорить, що змагальність у судовому процесі вимагає, щоб суб'єкти обвинувачення й захисту, цивільний позивач і цивільний відповідач мали однакову можливість переконати суд у своїй правоті [47].

Погоджуючись із такою думкою, вважаємо, що говорити про однакову можливість обвинувачення і захисту щодо переконання суду у своїй правоті можна лише на стадії судового кримінального процесу, оскільки можливості, наприклад, на досудовій стадії кримінального процесу, зокрема, у збиранні доказів, у обвинувачення і в захисту різні. Це зумовлено тим, що в ролі обвинувача завжди виступає держава, тоді як у ролі захисника виступає, у кращому випадку, громадська організація в особі адвоката. Тому можна говорити про змагальність обвинувачення і захисту в повному розумінні цього слова лише в судовому процесі. Для підтвердження цієї тези ми посилаємося на ст. 16 Кримінально-процесуального кодексу України (КПК), в якій зазначено, що розгляд справ у судах відбувається на засадах змагальності [44].

Ні про яку змагальність на стадіях досудового слідства у цій статті не йдеться. З огляду на це, не регламентований законодавцем і не виключений до прав сторін процес відбору (збирання) доказів на засадах змагальності. Так, згідно з положеннями ч. 5 ст. 114 КПК, постанови слідчого (сторони обвинувачення), винесені відповідно до закону у кримінальній справі, яка перебуває в його провадженні, є обов'язковими для виконання усіма підприємствами, установами і організаціями, посадовими особами і громадянами.

Щодо сторони захисту, то ми можемо звернутися лише до Закону України «Про адвокатуру». Але він не передбачає обов'язкові для юридичних чи фізичних осіб виконувати будь-які запити адвоката, хіба що за винятком отримання відповідей від посадових осіб.

Не можна порівнювати права особи, яка перебуває під вартою, ні фактично, ні юридично з правами сторони обвинувачення, яка виконує функцію кримінального переслідування, є представником влади та відповідає за хід і результати боротьби зі злочинністю, хоча на практиці на стадії досудового слідства функції обвинувачення і функції захисту виконує одна й та ж особа.

Так, частина 1 ст. 22 КПК зобовґязує прокурора, слідчого і особу, яка провадить дізнання, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують і обтяжують його відповідальність. Але ж загальновідомо, що пошук доказів та виявлення обставин, що виправдовують обвинуваченого чи помґякшують його вину, належать до компетенції захисту. Тому слід вважати, що виконання однією особою функцій обвинувачення і захисту завжди дає субґєктивний результат, тим більше що, наприклад, прокурор, здійснюючи нагляд, вживає заходів до узгодження дій правоохоронних органів у боротьбі зі злочинністю [7], тобто прокурор, координуючи роботу досудового слідства нормами законодавства, поставлений у такі межі, що вся його діяльність спрямована на одну мету -- боротьбу зі злочинністю, за що він несе персональну відповідальність. Тому кримінальному процесу присутня така властивість як знаходження об'єктивної істини на відміну від цивільного процесу де суд розглядає обставини на підставі поданих доказів і встановлює тільки формальну істину.

Тому не можна погодитися з думкою, що принцип змагальності притаманний усім стадіям кримінального процесу (досудове слідство, розгляд справи в апеляційній та касаційній інстанціях). Та й сам КПК говорить про змагальність лише у судовому кримінальному процесі, тобто у суді першої, апеляційної та касаційної інстанцій.

Принцип змагальності у господарському процесі на сьогоднішній день змінений у бік його правової природи, так недавно у ст 38 Господарського процесуального кодексу передбачалося правило, відповідно до якого у випадку, якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій, незалежно від їх участі у справі, документи і матеріали, необхідні для вирішення спору. Господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо у місці їх знаходження. Тому тут принцип змагальності не діяв у повному обсязі оскільки передбачалося встановлення активну участь суду у процесі доказування. Проте змінами від 07.07.2010 року дана стаття викладена в новій редакції відповідно до якої суд позбавився права з власної ініціативи витребувати докази по справі. На маю думку цей підхід є виваженим, оскільки в Конституції закріплено що судочинство здійснюється на принципі змагальності, тому всю процесуальну діяльність по підтвердженню вимог або заперечень має проводити позивач чи відповідач, втому числі діяльність по збиранню доказів і доведенню переконливості перед судом. А суд має тільки сприяти у реалізації учасникам процесу а не брати активну участь у цій діяльності.

Принцип змагальності доповнюється у адміністративному
судочинстві принципом офіційного з'ясування усіх обставин
справи, відповідно до якого адміністративний суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування усіх обставин справи, у тому числі стосовно виявлення та дослідження доказів з власної ініціативи. Активна роль суду в адміністративному судочинстві зумовлена наявністю публічного інтересу і необхідна для врівноваження процесуального становища сторін. Отже, принцип змагальності в адміністративному судочинстві гармонійно поєднується з розшуковим процесом.

Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази, або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

У розшуковому процесі збір і підготовка усього фактичного і доказового матеріалу, необхідного для вирішення справи, закон покладає на суд. Суд зобов'язаний за своєю ініціативою встановлювати всі факти, що підтверджують як позовні вимоги позивача, так і заперечення відповідача. Суд також має зібрати всі докази на підтвердження достовірності цих фактів. У процесі, побудованому за змагальним принципом, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд при цьому зобов'язаний вирішити спір на підставі і у відповідності з тим матеріалом, який надали сторони. Суд, таким чином, тільки робить оцінку фактичного матеріалу, наданого сторонами, не здійснюючи самостійно збору такого матеріалу. Сторони у такому процесі наділені процесуальними правами і є суб'єктами доказової діяльності.

Аналіз положення Кодексу адміністративного судочинства дозволяє зробити висновок про те, що в адміністративних судах процес є змагальним з поєднанням елементів розшукового процесу. Цими елементами є право суду з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає[34].

З вище викладеного випливає що принцип змагальності найбільш з реалізований у цивільному судочинстві, що забезпечує кожному хто звернеться можливість захистити свої порушенні, оспорюванні, невизнанні права свободи і інтереси. Тому у цивільному процесі змагальність на мою думку стає тим знаряддям за допомогою якого кожен зможе ефективно захистити себе. Звідси положення де вказується що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості, не є просто настановами, а вони визначають всю майбутню процесуальну діяльність сторін. Кожне із даних положень має свій вияв в подальшому. Подання доказів це словосполучення як має під собою велике процесуальне навантаження, починаючи від того які докази можна вважати належними, достатніми і достовірними і до того коли особи просять витребування доказів чи їх забезпечення у випадку наявності певних перешкод у реалізації даного права. Отже, можна сказати з впевненістю що принцип змагальності є тим стержнем який забезпечує реалізацію тих завдань які поставленні перед цивільним судочинством з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

1.1 Становлення принципу змагальності

Усі засади судочинства у межах цілісної системи органічно й нерозривно пов'язані як з усією системою, так і з рештою засад, взаємодіють між собою і порушення будь-якої з них призводить, як правило, до порушення інших засад і тим самим до порушення законності при провадженні у справі загалом.

Такої ж думки дотримуються і відомі правознавці В. Комаров та Н. Сібільова, які стверджують, що при здійсненні судочинства конституційні засади не допускають ніяких винятків, їм притаманна найбільша стабільність. Невиконання приписів процесуальних норм, що містяться у процесуальному законодавстві та ґрунтуються на конституційних засадах судочинства, визнається безумовною підставою скасування судових рішень і пов'язується з суттєвим порушенням судових процедур, які здебільшого не сумісні з правом на судовий захист та унеможливлюють належну його реалізацію [36].

У 1996 р. змагальність сторін у судовому процесі, як одна із основних засад судочинства, отримала конституційне закріплення, хоча термін «змагальність сторін» привертав увагу багатьох вчених-процесуалістів і раніше. Однак, незважаючи на те, що цей принцип загальновідомий, виникає потреба в його ґрунтовному дослідженні з метою більш повного зґясування змісту цього поняття.

Тому актуальними сьогодні виявилися слова відомого російського юриста і громадського діяча К. Победоносцева, який наприкінці XIX ст. писав, що у нас у багатьох випадках зовсім забулось поняття про те, що суд є змаганням двох сторін і що неможливо задовольнити одну сторону, не вислухавши другої. Яким би простим не здавалося це поняття, воно не було присутнім у свідомості багатьох суддів, яким би беззаперечним не було це правило, воно порушувалось щоденно і несвідомо, і тому судове рішення нерідко набувало вигляду випадкової дії й тягнуло за собою нові непорозуміння. Оживити у свідомості названу корінну засаду будь-якого суду і поставити її так, щоб вона і на майбутнє була непорушною, щоб складала абетку правосуддя, без якої не можна зробити і кроку, -- вже це одне становить для нас значний набуток [48].

Якщо провести аналіз історичного розвитку даного інституту, то потрібно зазначити що з часів Руської правди до 18 ст. процесу було притаманна лише чиста змагальність, лише з деякими винятками [45]. При Петрі I загальною тенденцією розвитку процесуального законодавства була заміна змагального процесу слідчим. Разом з тим, слід зазначити, що процесуальне право зробило крок вперед. Був створений перший процесуальний кодекс, хоч із обмеженим застосуванням. Іменні укази від 21 лютого 1697 та указ від 5 листопада 1723р. « Про форму суда» стали найважливішими нормативними актами які регулювали процес. Суддя перестає бути пасивним арбітром і починає сам допитувати свідків. З здійсненням судової реформи 1964 р. було прийнято Статут цивільного судочинства . було проголошено ідею змагальності відповідно до якої суд ні в якому разі не збирає сам докази чи довідки, а обґрунтовує своє рішення виключно на доках наданих сторонами , також було встановлено, що суд не має права ні постановляти рішення про такі предмети, про які не було заявлено вимог, і присуджувати більше того, ніж було заявлено, ні порушувати питання про давність якщо сторони на неї не посилались(ст. 367,706) Проте проголошуючи змагальність залишилися деякі елементи слідчого процесу, суд міг: суди мали право з власної ініціативи подавати огляд( ст. 368), вимагати пояснення у сторін у разі неясності ( ст. 507), призначати експертизу( ст. 515).

Судова реформа 1964 р. стала поштовхом для розвитку науки цивільного процесу. Значення праць вчених процесуаналістів 19 ст. початку 20 ст. полягає в тому що вони заклали основи цивілістичної науки що стало опорою для майбутніх праць[46].

Подальший розвиток відбувався із зміню політичної формації відповідно до якої відбулися зміни у цивільному законодавстві. В основу нового законодавства було покладено класовий підхід. Перші кодифіковані акти, як Цивільно-процесуальний кодекс 1924 р. надав суду право втручатися в доказову діяльність, хоча формально було закріплено головне правило змагальності - кожна сторона доводить ті обставини, на які вона посилається як на підстав своїх вимог та заперечень. А ст. 5 закріпила, що суд зобов'язаний всебічно намагатися з'ясувати дійсні права та обов'язки, взаємовідносини сторін, не обмежуючись поданими доказами, сприяти з'ясуванні істинних для вирішення справи обставин і підтвердити їх доказами, активно сприяти сторонам, охороняти їхні права та законні інтереси, щоб юридичну необізнаність, малограмотність тощо не можна використовувати на їхню шкоду. Таке дивне поєднання змагального та слідчого начал на практиці робило процес чисто слідчим. Названа тенденція збереглася в наступних кодексах 1929 р. та 1964 р.[66].

Зрозуміло,що надання вирішальної ролі в доказової діяльності суду, принцип змагальності фактично нівелювався, що знайшло відображення в теоретичних розробках вчених-процесуаналістів. На думку С. Абрамова, принцип змагальності означав поєднання ініціативи та самодіяльності сторін з ініціативою та активністю суду у виявленні всіх обставин справи і в підтвердженні її доказами, що сприяють встановленню матеріальної істини[44]. доказ змагальність цивільний судочинство

А.Клейнман визначав принцип змагальності як право сторін посилатися на фактичні обставини справи і розпоряджатися доказами в поєднанні з правом прокурора доводити обставини справи із правом суду досліджувати факти, які мають значення для справи, та збирати докази[35].

Таку ж думку поділяв К. Юдельсон, котрий вважав змагальність правом сторін розпоряджатися доказами, свободу сторін посилатися на ті чи інші фактичні обставини перед судом, які лежать в основі вимог та заперечень, свободу суду, його право не обмежуватися юридичними фактами, що висунули сторони, а ставити на своє вирішення інші суттєві для справи, право суду вимагати від сторін додаткових доказів та самому збирати їх[69].

То ж не дивно, що виникла думка про відсутність принципу змагальності взагалі. Зокрема, В Семенов дійшов висновку, що специфічно галузевими принципами цивільного процесу є рівність сторін при змагальні формі судочинства, диспозитивність, активність суду при розгляді цивільних справ, доступність судового захисту цивільних прав. Принцип змагальності та рівності сторін у процесі він об'єднав в один[52].

Проблема змагальності залишається предметом наукових досліджень в науці і в сучасний період. При цьому слід зазначити, що процесуальна доктрина, як правило, розглядає змагальність як один з принципів цивільного процесуального права. Разом з тим, можна визнати правильним твердження Шишкіна про можливість біль широкого підходу до розуміння змагальності. На думку автора, змагальність- це характерна риса процесу визначає його розвиток з точки зору матеріальної сторони[56].У процесуальному праві принцип змагальності забезпечує широку можливість сторонам, іншим особам, які беруть участь у справі, обстоювати свої права й інтереси, свою позицію у справі, свободу надання суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості. Змагальністю визначаються весь процес відбору фактичного матеріалу, необхідного для розв'язання судом справи, форми, методи і способи дослідження цього матеріалу, процесуальна діяльність суб'єктів доказування, її послідовність і правові наслідки.

Принцип змагальності передбачає широкі можливості сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, визначати і використовувати в доказовій діяльності передбачені ЦПК необхідні процесуальні засоби, фактичні дані і докази, що їх підтверджують. Цей принцип ґрунтується на праві сторін вільно розпоряджатися фактичним матеріалом у справі та доводити обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Зміст принципу змагальності складають права й обов'язки сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, щодо судового доказування; як основа змагальності цивільного судочинства -- такого процесуального порядку, забезпечує сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, можливість активно захищати особисті права й інтереси, права й інтереси інших осіб та держави. Змагальна форма процесу забезпечується процесуальним становищем суду, який вправі надавати процесуальну допомогу особам, які беруть участь у справі, роз'яснити їхні права та обов'язки, сприяти у здійсненні цих прав і за їхнім клопотанням сприяти у витребуванні доказів (ст. 10, 60, 137 ЦПК) тощо[27].

Чорнооченко С.І. важає, що суть даного принципу полягає у забезпеченні широкої можливості сторонам, які беруть участь у справі, відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі, свободу надання ними суду своїх доказів і доведення перед судом їх переконливості тощо. Даний принцип близький за змістом з принципом здійснення правосуддя на засадах рівності сторін, однак не ідентичний йому. Якщо принцип рівності стосується учасників правосуддя в цілому, то принцип змагальності поширює свою дію лише на осіб, які беруть участь у судочинстві, наприклад позивача і відповідача. Реалізуючи принцип змагальності, сторони можуть активно і на рівних дискутувати, вільно висловлювати свої думки, давати тлумачення фактів, подій і доказів, пов'язаних з даною справою, відповідних законодавчих актів. Таким шляхом іде пошук істини, справедливості, забезпечення законності і обґрунтованості акту правосуддя. При цьому суду належить керівна роль в ході судового засідання, пошуку об'єктивної істини, неухильного дотримання всіх правил судового розгляду, встановлених законом[65].

Змагальність - це спосіб виявлення істини у справі, тому законодавець, наділяючи учасників процесу рівними правами у поданні доказів, тим самим забезпечив, гарантував реалізацію цього демократичного принципу. Правосуддя нині неможливе без принципу змагальності, але на практиці не усі судді правильно сприймають його. У деяких випадках суд замінює сторони при поданні доказів, тобто сам витребує їх, але доказ повинен подаватися однією із сторін для підтвердження її (саме сторони) вимог або заперечень, а не бути безпредметним. Інакше виходить, що суддя витребовує доказ в інтересах однієї із сторін, що є неприпустимим, оскільки суд повинен бути неупередженим. Одночасна активність суду і сторін при поданні, витребуванні та дослідженні доказів є неприпустимою, суд не повинен замінювати сторони, а має тільки створювати необхідні умови для здійснення ними їх процесуальних прав та виконання обов'язків. Оскільки основним завданням суду є розгляд та перевірка вірогідності поданих сторонами доказів, їх оцінка у судовому рішенні.

Із введенням цього принципу у теорії цивільного процесу з'явилися полярно протилежні думки щодо збереження чи зникнення у цивільному процесі принципу об'єктивної істини. Деякі науковці вважають, що принцип об'єктивної істини зберігся у цивільному процесі, про що зазначають у своїх роботах, інші вважають, що нині не можна говорити про принцип об'єктивної істини, оскільки суд постановляє рішення виходячи із доказів, поданих сторонами, та може, не виявляючи ініціативи, тільки сприяти сторонам на їх клопотання у витребуванні доказів. Тому принцип об'єктивної істини у його класичному розумінні - встановлення судом справжніх обставин справи - сьогодні не існує. Хоча, на мою думку, законодавець не завжди є послідовним щодо реалізації принципу змагальності, оскільки в ЦПК збережено стару редакцію деяких норм, яка суперечить його суті. Тому нині можна говорити про наявність у цивільному процесі принципу істини, оскільки діяльність суду направлена на встановлення фактичних обставин справи. Авторам імпонує положення процесуального права зарубіжних країн, де має місце принцип формальної істини. Однак зарубіжне законодавство щодо встановлення формальної істини розглядається не як принцип цивільного судочинства, а як мета, якої треба досягти при розгляді кожної конкретної справи. Характерним для встановлення формальної істини є те, що, вирішуючи справи на підставі поданих сторонами доказів, суд робить висновок про найбільшу вірогідність, достовірність вказаних сторонами обставин і задовольняється високим ступенем ймовірності, яка при встановленні фактичних обставин єдино можлива. При цьому зазначається, що основу встановлення формальної істини в цивільному судочинстві складають такі головні положення: 1) суд може винести рішення тільки на підставі фактів, указаних сторонами; 2) суд може використати тільки ті докази, які були подані сторонами; 3) суд включає до предмета доказування тільки ті факти, які не були вказані протилежною стороною; 4) суд зв'язаний визнанням сторін, але автор зазначає, що при цьому потрібно враховувати винятки, які мають місце у законодавстві зарубіжних країн щодо принципів диспозитивності та змагальності[62]. Змагальність є одним із головних принципів цивільного судочинства. Формальною стороною його є те, що справи розглядаються шляхом спору сторін (і не тільки їх, а й інших осіб, які беруть участь у справі), конкуренції їх фактів та доказів. Тому якщо довести визначення змагальності цивільного судочинства з урахуванням викладеного та змісту коментованої статті, то потрібно зазначити, що принцип змагальності цивільного судочинства зводиться до виявлення у змагальній формі ініціативи та активності осіб, які беруть участь у справі, і суду при здійсненні прав та виконанні обов'язків у визначенні кола обставин, які мають значення для вирішення справи, а також по збиранню, дослідженню та оцінці доказів, які підтверджують чи спростовують зазначені обставини. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи, яка розглядається судом[55].

Змагальність - один із найбільш важливих конституційних принципів сучасного судочинства. Він розкриває “джерело енергії” процесу та створює умови для всебічного та повного дослідження обставин справи та постановлення судом обґрунтованого та законного рішення.

В силу принципу змагальності сторони та інші особи, які беруть участь у справі, з метою досягнення рішення на свою користь, зобов`язані повідомити суду істотні для справи обставини, надати суду докази, які підтверджують або спростовують ці факти, а також вчиняти процесуальні дії, спрямовані на те, що б переконати суд у необхідності постановлення бажаного для них рішення.

В цивільному судочинстві змагальність виявляється в тому, що:

- дії суду залежать від вимог позивача та заперечень відповідача;

- суд вирішує справу в межах заявлених вимог та на підстав наданих йому доказів;

- особи, які беруть участь у справі, займають активне становище щодо інших учасників процесу та суду;

- сторони самостійно визначають які саме докази подавати суду, а які притримати;

- особи, які беруть участь у справі можуть брати участь у справі особисто або через представників;

- кожна особа зобов`язана доказати факти, на які вона покликається;

- у разі невиконання процесуальних обов`язків або нездійснення процесуальних прав для особи настають небажані для неї правові наслідки[40].

Змагальна форма процесу забезпечується процесуальним становищем суду, який зобов'язаний надавати процесуальну допомогу особам, які беруть участь у справі, роз'яснити їх права та обов'язки, сприяти у здійсненні їх права і за їх клопотанням сприяти у витребуванні доказів (ч. 4 ст. 10, п. 5 ч. 6 ст. 130 ЦПК України) тощо. Отже, принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного і об'єктивного встановлення дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін[68].

Принципи цивільного процесуального права тісно взаємопов'язані. Взаємозв'язок окремих принципів проявляється по різному: одні з них розвивають та доповнюють положення інших принципів, в окремих випадках одні принципи є гарантіями інших, сприяють їх реалізації.[35]

У цивільному процесі законність це не тільки принцип, але й одна з факультативних цілей судочинства. За своїм змістом принцип законності включає в себе, по-перше, вимогу до судів правильно застосовувати норми матеріального (регулятивного) права та чинити процесуальні дії, керуючись законодавством; по-друге, вимогу до інших учасників процесу дотримувати процесуального й матеріального законодавства при розгляді цивільної справи в суді. Він є основою для здійснення принципу змагальності оскільки дає сторонам можливість забезпечити себе від свавілля суду. Реалізація принципу законності забезпечується відповідними процесуальними гарантіями:

-самі організаційні й функціональні принципи цивільного процесуального права прямо або побічно служать реалізації принципу законності;

-процесуальні засоби виправлення судових помилок: апеляційне й касаційне провадження, перегляд рішень, що вступили в законну силу, по виняткових і нововиявлених обставинах;

-процесуальні засоби, що забезпечують доступ до правосуддя, формування складу суду та форми процесуальних дій: обов'язок повідомлення зацікавлених осіб про час і місце судового засідання, можливість відводу судді, чіткий регламент змісту позовної заяви та ін.;

-процесуальні засоби встановлення фактичних обставин справи. Мета цивільного процесу полягає в тому, щоб у результаті розгляду справи були встановлені існуючі фактичні обставини справи та до них була правильно застосована норма матеріального права.

Що ж стосується впливу принципу змагальності на зміст принципу законності, то поясню на такому прикладі. Сторони можуть представляти різні докази, в силу яких спірні правовідносини можуть регулюватися різними нормами права, при цьому кожна із сторін може наполягати на вигідній їй кваліфікації. В даному випадку принцип законності проявляється в тому, що суддя, вивчивши всі доводи та докази сторін, повинен застосувати ту норму права, яка з найбільшою точністю відповідає даним правідносинам.

На підставі викладеного вище принцип законності можна було б сформулювати в такий спосіб. Законність як принцип цивільного процесуального права полягає в обов'язку суду та всіх учасників процесу неухильно керуватися у своїй діяльності нормами матеріального та процесуального права з метою досягнення завдань цивільного судочинства, сформульованих у ст. 1 ЦПК.[29]

Здійснення правосуддя виключно судами. Правосуддя в цивільних справах с однією з форм державної діяльності -- судової влади, яка здійснюється судами шляхом розгляду і вирішення цивільних справ у встановленому законом порядку. Конституція (ст. 124) визначила, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Здійснення правосуддя виключно судами випливає з чинних засад поділу державної влади України на три відокремлені державні влади -- законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6 Конституції). Цей принцип означає недопущення втручання у здійснення правосуддя з боку органів законодавчої та виконавчої влади. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється (ст. 126 Конституції).

Даний принцип тісно пов'язаний із змагальністю оскільки відсутність судів робить не можливим вирішення спору, тоді втрачає сенс сам принцип змагальності. Проте не потрібно забувати що в окремому провадженню по деяких категоріях справ участь беруть народні засідателі, і у зв'язку з тим що в окремому провадженні принцип змагальності обмежений саме ородні засідателі забезпечують справедливий розгляд справи.

Незалежність суддів полягає в тому, що ніякі державні органи, політичні партії, громадські організації посадові особи не мають права впливати на них, вказувати судові, як необхідно вирішити конкретну справу, розв'язати апеляційну, касаційну скаргу або заяву про перегляд рішення у зв'язку з нововиявленими чи винятковими обставинами.

Судді незалежні від осіб, які беруть участь у справі. При дослідженні й оцінці доказів, встановленні обставин справи і прийнятті рішення суд є незалежним від висновків органів влади, експертиз або окремих осіб (ст. 212 ЦПК). Судді, які розглядали справу по першій інстанції, скаріу в апеляційному порядку, незалежні також від вищестоящого суду, котрий не вправі вказувати їм, як треба вирішити справу, яка норма матеріального права має бути застосована і яке рішення ухвалене при новому розгляді справи.

Підкорення суддів закону означає, що вони повинні вирішувати справи на підставі законів України, відповідно до закону застосовувати норми іноземного права (ст. 9 ЦПК), а за відсутності закону, який врегульовує спірні відносини, застосувати закон, що регулює подібні відносини (аналогія закону). Якщо немає такого закону, суд виходить із загальних засад і змісту законодавства України (аналогія права) (ст. 8 ЦПК). Він дуже тісно пов'язаний із принципом законності і через даний зв'язок забезпечується належне виконання принципу змагальності, оскільки невиконання даних принципів нівелює права сторін а це в свою чергу веде до порушення принципу змагальності і не об'єктивного вирішення спору.[27,19]

Зміст принципу гласності цивільного судочинства полягає в тому, що розгляд справ у всіх судах відкритий, за винятком випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної таємниці. Закритий судовий розгляд також допускається за мотивованою ухвалою суду з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі, а також забезпечення таємниці усиновлення. У закритому судовому засіданні присутні особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках також свідки, експерти, перекладачі (ст. 6 ЦПК України). Рішення суддів проголошуються прилюдно, крім випадків, коли розгляд справи проводився у закритому судовому засіданні. Проведення у залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання, допускається з дозволу суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі. Ніхто не може бути обмеженим у праві на отримання в суді усної чи письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи. Даний принцип поряд із змагальністю забезпечує об'єктивність розгляду справи оскільки, на судовому засіданні присутні громадяни які своєю ж присутністю змушують суд здійснювати процесуальну діяльність в рамках закону, що одночасно забезпечує виконання принципу законності в судовому процесі.

Як державно-правовий принцип, публічність закріплена у ч. 2 ст. З, ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19, п. 2 ч. 1 ст. 121, статтях 124,129 Конституції України. Відповідно до ч. 2 ст. З Конституції України права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Органи держави здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України (ч. 2 ст. 6 Конституції України). Це означає, що суд, органи прокуратури, органи державного управління як органи держави здійснюють процесуальну діяльність у цивільному судочинстві у публічних, державних інтересах, на захист прав, свобод і охоронюваних інтересів громадян. Про це свідчать норми галузевого законодавства, які конкретизують і розвивають цей принцип і визначають процесуально-правове становище зазначених органів держави. Згідно зі ст. 45 ЦПК України, статтями 33, 35 Закону України «Про прокуратуру» прокурор має право у передбачених законом випадках звернутися до суду із заявою або вступити в процес у справі на захист прав і законних інтересів громадян та держави. Він може порушити справу про позбавлення батьківських прав і про визнання шлюбу недійсним (статті 42,165 СК України). Публічністю характеризується процесуальне становище прокурора, який здійснює в суді на будь-якій стадії цивільного процесу представництво громадянина або держави (ч. 2 ст. 45 ЦПК України). Тому вступаючи у справу у випадках встановлених законом органи державної влади вступають у змагальний процес тим самим забезпечують додержання принципу змагальності на протязі всього розгляду справи.[68]

Тісно з принципом змагальності пов'язаний принцип диспозитивності, цей принцип є одним з основних цивільно-процесуальних принципів. Згідно з ним зацікавлені особи, які беруть участь у справі, можуть вільно здійснювати свої права, розпоряджатися ними, виконуючи відповідні процесуальні дії.

Основу принципу диспозитивності складає можливість всіх заінтересованих осіб (позивача, відповідача, третіх осіб представників сторін та інших) вільно, за своїм розсудом упорядковувати (регулювати) свої відносини, діяти на власний розсуд: вступати у правовідносини чи ні, визнавати їх зміст, здійснювати свої права або утримуватися від цього. Принцип диспозитивності складається з таких елементів:

- порушення цивільної справи в суді;

- визначення характеру і обсягу позовних вимог і заперечень, можливість їх зміни;

- розпорядження матеріальними правами і процесуальними засобами їх захисту, зокрема, відмова від позову, визнання позову, досягнення мирової угоди;

- порушення апеляційного та касаційного провадження, перегляд справи за нововиявленими та винятковими обставинами;

- вимога примусового виконання судової постанови у цивільній справі.[65]

Отже даний принцип доповнює принцип змагальності оскільки його елементи реалізуються протягом всього процесу, так право на відмову від позову чи визнання позову реалізується протягом всього часу судового розгляду, також сторони можуть укласти мирову угоду, що є способом компромісного вирішення справи. Змагальність на апеляційні стадії може зреалізуватися тільки коли особа розпорядиться свої правом і подасть апеляційну скаргу.

Диспозитивність змагальність тісно пов'язана із принципом формальної істини який діє у позовному провадженні, суть даного принципу полягає в тому що суд доходить до висновку у справі із доказів поданих сторонами на попередньому засіданні або на судовому розгляді. Дане твердження підтверджується тим що суд має вирішити справу в межах заявлених вимог і на підставі доказів поданих сторонами, якщо суд самостійно буде здійснювати діяльність щодо доказів то це може стати підставою для перегляду справи. Даний принцип не діє в окремому провадженні оскільки суд тут не зв'язаний межами заявленим у відповідні заяві.

Принцип безпосередності судового розгляду визначає порядок дослідження та сприйняття матеріалів цивільної справи судом. Суд першої інстанції зобов'язаний безпосередньо дослідити докази у справі: заслухати пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків, висновки експертів, ознайомитися та вивчити письмові докази, оглянути і дослідити речові докази. Безпосередність забезпечує змагальність в тому плані що сторони можуть заявляти клопотання що відповідних доказів, висловлювати свої міркування та реалізовувати інші свої права.

Цей принцип складається з двох вимог: вимоги до матеріалів справи та до складу суду. Перша зводиться до того, що для встановлення достовірності обставин справи суд повинен прагнути одержати фактичні дані з першоджерела відомостей. Наприклад, за наявності копії документа і його оригіналу перевага має віддаватися останньому. Якщо є очевидець події і особа, якій відомості про обставини справи відомі від іншої особи, суд повинен викликати свідка-очевидця.

Особисте, безпосереднє сприйняття даних із першоджерела дозволяє суду з більшою вірогідністю зробити висновок про обставини цивільної справи. Тому і рішення суду має базуватися на обставинах і доказах, досліджених у судовому засіданні. Одержання ж фактичних даних з «других рук» містить у собі небезпеку одержання перекручених відомостей про обставини справи, а тому і можливість постановления необґрунтованого і незаконного судового рішення. Разом з тим слід мати на увазі, що іноді безпосереднє сприйняття фактичних даних судом, який розглядає справу, неможливе або недоцільне. Для подібних випадків цивільний процесуальний закон передбачає окремі винятки з принципу безпосередності. Так, якщо хтось із осіб, які беруть участь у справі, або свідків, які проживають поза районом знаходження суду, який розглядає дану справу, не в змозі з поважних причин з'явитися у судове засідання, їх може допитати суд у місці проживання за судовим дорученням (стаття 132 цього Кодексу). Свідок може бути допитаний у місці його перебування, якщо внаслідок хвороби, старості, інвалідності або інших поважних причин він не може з'явитися за викликом суду, який розглядає цивільну справу. У цих випадках суд одержує відомості про факти не з першоджерела, а з відповідних протоколів, оголошених у судовому засіданні. З цього випливає що даний принцип тісно пов'язаний із змагальністю і доповнює його оскільки діяльність сторін при змагальності полягає у вивченні доказів і покладення результатів вивчення в основу вимог чи заперечень.

Друга вимога даного принципу - вимога до складу суду - полягає у тому, що у разі колегіального розгляду справи склад суду від початку і до закінчення справи повинен бути незмінним. При одноособовому розгляді справи вона має бути розглянута від початку до кінця одним суддею. Тільки судді, які досліджували обставини справи, можуть брати участь у постановленні підсумкового процесуального документа - рішення або ухвали (п. 2 ст. 311 і п. 2 ст. 338 ЦПК). Якщо клопотання про відвід судді (суддів) задоволене або суддя (один із суддів) вибуває із процесу з іншої причини (хвороба, відрядження і т. ін.), то розгляд даної справи необхідно починати спочатку, що в свою чергу забезпечує реалізацію об'єктивності яка являється ціллю також принципу змагальності.[55]

Відповідно до ст. 6 цього Кодексу розгляд справ у суді першої інстанції відбувається усно. Цей принцип визначає форму доведення до суду та осіб, які беруть участь у справі, фактичного і доказового матеріалу, що є у справі. Відповідно до принципу усності всі обставини цивільної справи з'ясовуються в усній формі. Винятки із даного принципу визначаються процесуальним законом. Згідно зі ст. 181 ЦПК, наприклад, свідок при дачі показань може користуватися письмовими замітками у тих випадках, коли його показання пов'язані з якими-небудь обчисленнями та іншими даними, які важко тримати у пам'яті. В усякій цивільній справі завжди є письмові матеріали (довідки, договори, протоколи, листування та ін.). Вони, як правило, оголошуються у судовому засіданні.

Усність необхідна там, де є гласність процесу. Вона сприяє особистому спілкуванню суду зі сторонами, іншими особами, які беруть участь у справі, та іншими учасниками процесуальної діяльності, більш глибокому сприйняттю обставин справи, дозволяє концентрувати процесуальний матеріал у судовому засіданні, вчасно розглянути справу і постановити законне та обґрунтоване судове рішення.[55] Усність найбільше проявляється під час судових дебатів оскільки саме тут сторони оцінюють справу вказуючи на докази які підтведжують їх вимоги чи заперечення та спростовую вимоги чи заперечення іншої сторони, що в свою чергу забезпечує змагальність.

Отже, в основі цивільного процесуального права лежать принципи: законності та формальної істини, диспозитивності та змагальності, а також процесуального рівноправ'я сторін, безпосередності, усності та безперервності.[30]

Поряд з цими принципами є ще інші які свої сукупності доповнюють і розвивають принцип змагальності, що забезпечує справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Размещено на Allbest.ru