Конституційні принципи економічної організації суспільства

Размещено на http://www.allbest.ru/

Конституційні принципи економічної організації суспільства

Конституційна регламентація у сфері економічної організації суспільного життя в різних країнах неоднакова за формою і обсягом. У літературі це пов'язують у першу чергу з тим, яку модель економіки використовується в країні: ринкову чи державну (одержавлену). В деяких випадках це знаходить відбиток у текстах конституцій. Так, у ст.ст. 17, 19 Конституції Болгарії до елементів ринкової економіки відносять: свобода і рівноправність форм власності (приватна і суспільна), вільна господарська ініціатива (однакові правні умови), заборона монополізму, нелояльної конкуренції та захист споживача, створення умов для кооперативних та інших форм об'єднання громадян і юридичних осіб для досягнення господарських і соціальних результатів. Загальновизнані елементи ринкової економіки зафіксовані і в п. 1 ст. 126 Конституції Молдови. При цьому у новітніх конституціях фіксуються положення не просто про ринкову економіку (в старих конституціях цього словосполучення взагалі не було, вони уникали регулювання таких питань), а про, "соціальну ринкову економіку" (ст. 58 Конституції Перу 1993 р.), "соціальне ринкове господарство, яке спирається на свободу господарської діяльності, приватну власність, а також на діалозі та співробітництві соціальних партнерів" (ст. 20 Конституції Польщі 1997 р.). ці компоненти, як сказано в цій статті, "утворюють основу економічного устрою Республіки Польща".

Інші формулювання вживаються в конституціях країн тоталітарного соціалізму (наприклад, КНДР, Куба), де застосовується модель одержавленої економіки. Конституція КНДР 1972 р. встановлює державне керівництво економікою. В економіці цієї країни є тільки один уклад господарювання - соціалістичний. Цьому укладові господарства відповідають дві форми власності - державна і кооперативна, яким належать засоби виробництва. Виключною власністю держави, як установлено в конституційних нормах, є природні багатства країни, найважливіші заводи і підприємства, порти, банки, транспорт і засоби зв'язку (ст. 19). Державна власність відіграє провідну роль у розвитку економіки КНДР. Поряд із державною значну роль відводиться кооперативній власності. "Держава, - вказується в конституції, - охороняє кооперативну власність законом" (ст. 20). Згідно з Конституцією КНДР, народне господарство розвивається на основі його систематичного планування (ст. 31). економічний конституційний власність

У наші дні між цими двома моделями в деяких країнах немає нездоланного "китайського муру". В розвинутих країнах не існує нестримної ринкової анархії, їм притаманна регульована у певній мірі державою ринкова економіка. В конституціях містяться положення про можливість аграрної реформи та націоналізації суспільно важливих галузей економіки (частково націоналізація мала місце у Великобританії, Франції, Італії, Австрії; у багатьох країнах Європи, Азії, Латинської Америки проводилися аграрні реформи - вилучення землі у крупних землевласників, обмеження розмірів землі певним максимумом, передавання залишків, звичайно, за плату, селянам та іншим категоріям громадян). А в деяких державах в конституціях включені положення про планування (програмування) економіки, про роль трудящих і профспілок в управлінні економікою: про соціальну справедливість у розподілі суспільного продукту тощо (найбільш докладно ці питання регламентуються в основних законах Бразилії, Іспанії, Португалії, Перу та ін.). З іншого боку, ринкова модель прийнята не тільки в постсоціалістичних державах, її елементи в тій чи іншій мірі запроваджуються в таких країнах, як КНР, В'єтнам та Лаос. Яскравим прикладом можуть служити зміни в Китаї, які знайшли своє конституційне відображення. "Держава, - говориться у ст. 15 Конституції КНР, - на основі соціалістичної власності веде планове господарство. За допомогою всебічно збалансованих економічних планів і допоміжної ролі ринкового регулювання (курсив наш - А.Г.) держава гарантує пропорційний, гармонічний розвиток народного господарства". На початку 80-х рр. у Китаї відбувався стихійний процес розвитку приватних підприємств. ХІІІ з'їзд КПК у жовтні 1987 р. легалізував діяльність приватних підприємств. У 1995 р. у Китаї діяло 655 тис. таких підприємств, на яких було зайнято 9,6 млн. людей.[1]

Конституції окремих держав світу містять положення, в яких подається перелік принципів економічної організації суспільства. У ст. 170 Конституції Бразилії фіксуються такі принципи: національний суверенітет, приватна власність, соціальна функція власності, вільна конкуренція, захист споживача, захист навколишнього середовища, скорочення регіональної та соціальної нерівності, прагнення до повної зайнятості, сприяння бразильським підприємствам національного капіталу. Конституція вважає дотримання цих принципів необхідним для забезпечення усім гідна існування відповідно до вимог соціальної справедливості. Дещо інакше формулюються основоположні принципи економічної організації суспільства в Конституції Португалії, а саме: підпорядкування економічної влади демократичній політичній владі; співіснування державного сектора, приватного сектора, заснованих на відповідних формах власності на засоби виробництва; усуспільнення основних засобів виробництва, земель і природних ресурсів згідно із суспільними інтересами; демократичне планування економіки; захист кооперативної та суспільної власності на засоби виробництва; демократична участь трудящих (ст. 80).

До конституційних положень, пов'язаних із регламентацією підвалин економічної організації суспільства, належать проголошені в більшості конституцій новітнього часу принципи державної політики у цій сфері. Так, розділ сьомий Конституції Іспанії присвячує цьому питанню декілька статей. Ч. 1 ст. 128 зазначає "усі види багатства країни в своїх різних формах, незалежно від власника, служать загальним інтересам". Разом з тим у ч. 2 визнається право державної ініціативи в економічній діяльності. Закон може резервувати за державним сектором найважливіші ресурси або послуги, особливо у випадках монополії, а також дозволяти участь в управлінні підприємствами, коли це вимагають загальні інтереси. Ст. 130 зобов'язує органи державної влади турбуватися про модернізацію та розвиток усіх галузей економіки, зокрема землеробства, тваринництва, рибальства та різних ремесел, у цілях вирівнювання рівня життя всіх іспанців. З цією ж метою повинна приділятися особлива турбота про гірські райони.

Загальною рисою новітніх основних законів, прийнятих у 90-і рр. ХХ ст., є більш широкий обсяг регламентації економічної основи суспільства. Практично в усіх конституціях визначене коло головних об'єктів державної власності та зафіксовані основи режиму їх використання, а також задекларовані принципи державного регулювання економічної діяльності. У багатьох конституціях регламентації засад економічної організації суспільства присвячено спеціальні розділи. В конституціях Італії, наприклад, це розділ "Економічні відносини"; Португалії - "Економічні права та обов'язки"; Македонії - "Основи економічних відносин"; Узбекистану - "Економічні основи суспільства" тощо. Із основних законів соціалістичних країн на увагу заслуговує Конституція В'єтнаму 1992 р., в якій є спеціальний розділ під назвою "Економічна система".

Звернемося до аналізу найважливіших конституційно-правових інститутів, які відносяться до економічної системи будь-якого суспільства.

Базовим елементом економічної системи суспільства є відносини власності. Ще з часів буржуазно-демократичних революцій суспільством був усвідомлений зв'язок між економікою та свободою особи. Визнання свободи особи передбачає існування певної матеріальної бази, на якій ця свобода базується. Адже можливість вільного розпорядження собою, своїм часом і силами прямо пов'язана з наявністю для цього матеріальних передумов у індивіда і суспільства в цілому. Протягом тривалого часу її конституційна регламентація зводилася до закріплення в основних законах права приватної власності. При цьому це право розглядалося як природне право людини. Французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р. у ст. 17 проголошувала: "Власність є правом недоторканим і священним, і ніхто не може бути позбавлений її інакше, ніж у випадку встановленої законом явної суспільної необхідності і за умов справедливого і попереднього відшкодування". Це формулювання знайшло своє відображення у багатьох конституціях, прийнятих у ХVIII-ХІХ ст.ст. Щодо Конституції США, то її особливістю є те, що в ній формально не було закріплено право приватної власності. Тільки V поправка запровадила судовий захист майна і закріпила принцип компенсації у випадку відчуження приватної власності для суспільного користування.

Традиція скромного висвітлення цих питань зберігається до цього часу в деяких діючих конституціях, прийнятих ще у ХVIII - ХІХ ст. ст. (наприклад, Бельгії, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії та деяких інших).

Водночас у силу вказаних вище обставин конституція будь-якої країни містить положення про власність. У науковій літературі виділяють такі аспекти регламентації власності в конституціях зарубіжних країн[2].

А. Закріплення статусу власності без вказівки її форми. Наприклад, ч. 1 ст. 14 Основного закону ФРН проголошує: "Власність і право успадкування гарантуються". "Право власності не повинно порушуватися", - сказано у ст. 29 Конституції Японії. Майже аналогічні положення можна знайти у ст. 16 Конституції Намібії 1990 р.: "Будь-які особи в межах Намібії мають право набувати власність, позбуватися та володіти будь-яким рухомим та нерухомим майном особисто або спільно з іншими особами, а також заповідати своє майно спадкоємцю". Нарешті, в Конституції Туркменістану 1992 р. у ст. 9 міститься такий припис: "Власність недоторканна".

Аналізуючи зміст таких конституційних норм, можна зазначити, що відсутність в основних законах вказівок про форму власності має ту позитивну рису, що передбачає рівні можливості для різних форм власності, можливість вибору оптимальних, як з точки зору індивіда, так і суспільства форм господарювання.

Б. Можливість відчуження власності у суспільних інтересах. У переважній більшості сучасних конституцій передбачена можливість відчуження власності у суспільних інтересах. Як правило, це зроблено в досить лаконічній формі: "У передбачених законом випадках приватна власність може бути відчужена у суспільних інтересах за умов винагороди за втрати" - записано у ст. 42 Конституції Італії. П. 5 ст. 17 Конституції Болгарії фіксує таку норму: "Примусове відчуження власності для державних та общинних потреб може проводитися лише на основі закону за умови, що ці потреби не можуть бути задоволені іншим способом, і після попереднього та рівноцінного відшкодування". Найбільш докладно це питання регламентується в Конституції Греції. В ній установлюється, що відчуження власності може здійснюватися тільки: а) з мотивів належним чином доказаної суспільної користі; б) у випадках, установлених законом; в) із попереднім повним відшкодуванням. Окрім того, в цій конституції визначені порядок обчислення розмірів відшкодування, встановлюється перелік монастирських земель, які не підлягають відчуженню.

Г. Закріплення різного статусу окремих форм власності. Існують різні варіанти закріплення в конституціях форм власності та встановлення їх правового режиму. Так, у конституціях Італії, Казахстану розрізняють дві форми власності: суспільну (вона іменується іноді публічною, іноді державною) та приватну. В Конституції Азербайджану 1995 р. говориться про державну, приватну і муніципальну форми власності. В конституціях Єгипту, Португалії сказано про державну, кооперативну і приватну форми власності. В Конституції Мексики 1917 р. у числі інших згадуються сімейна та община форми власності. А в п. 2 ст. 98 Конституції Намібії проголошується: "В економіці Намібії допускаються такі форми власності: суспільна, приватна, об'єднана суспільно-приватна, кооперативна, спільна, сімейна". Однак у багатьох конституціях, навіть новітніх, лише йде мова про власність, без диференціації її видів (наприклад, в основних законах Гвінеї 1990 р., Мавританії 1992 р., Мадагаскару 1992 р. та ін.).

Різним є закріплення статусу окремих форм власності в конституціях зарубіжних країн. Так, у ст. 6 Конституції Казахстану 1995 р. державна і приватна власність захищаються однаково, жодна форма власності не володіє перевагами за ст. 29 Конституції Азербайджану 1995 р. Конституція Російської Федерації у п. 2 ст. 8 містить припис про те, що в Росії "визнається і захищається однаково приватна, державна, муніципальна та інші форми власності". Водночас Конституція Італії у ст. 42, визнаючи, що власність може бути державною або приватною, і що економічні блага належать державі, товариствам або приватним особам, все ж віддає перевагу приватній власності, яка "визнається і гарантується законом". Конституція Перу 1993 р. встановлює, що покарання подвоюється, якщо чиновник зазіхатиме на державну власність (ст. 41). У В'єтнамі конституційні норми закріплюють вирішальну роль загальнонародної та колективної власності (ст. ст. 15, 19). Разом з тим держава створює усі необхідні умови для розвитку приватнокапіталістичних підприємств (ст. 21), заохочує вкладення у в'єтнамську економіку іноземного капіталу (ст. 25).

Г. Закріплення об'єктів власності у конституціях. У сучасних зарубіжних конституціях нерідко можна зустріти переліки об'єктів різних форм власності, але найчастіше - публічної. В найбільш загальній формі це зроблено у ст. 43 Конституції Італії, яка припускає можливість публічної власності "на певні підприємства або категорії підприємств, які відносяться до основних публічних служб, або до джерел енергії, або монополій, які експлуатують природні ресурси і складають предмет важливих суспільних інтересів". Основний закон ФРН у ст. 15 також допускає перехід у публічну власність "землі, природних ресурсів і засобів виробництва". Але чи не найдокладніший перелік об'єктів державної власності містить Конституція Куби. В ст. 15, наприклад, перелічені такі види об'єктів державної власності: а) землі, які не належать дрібним землевласникам або кооперативам; б) надра, шахти, морські природні і тваринні ресурси у межах зони суверенітету держави; в) ліси, води, шляхи сполучення; г) цукрові заводи, фабрики, основні засоби транспорту і всі підприємства, банки, обладнання та майно, "націоналізоване й експропрійоване у матеріалістів, латифундистів і буржуазії"; д) народні маєтки, фабрики, підприємства і споруди економічного, соціального, культурного і спортивного призначення, побудовані, засновані або придбані державою.

В сучасних конституціях країн із соціально орієнтованою економікою містяться положення про можливість перетворення приватної власності у публічну шляхом націоналізації та аграрної реформи (наприклад, Італії, Португалії). У нормах зарубіжних конституцій містяться формулювання, що включають чотири складові умови націоналізації (наприклад, ст. ст. 83, 85, 89 Конституції Португалії): суспільні або державні інтереси, прийняття закону, обов'язкова компенсація та судовий порядок відшкодування вартості майна при спорах. У повній відповідності з цими умовами неодноразово проводилися аграрні реформи (відчуження землі у власників за компенсацію і розподіл її між безземельними або малоземельними селянами, націоналізація окремих об'єктів (банків, великих підприємств) і навіть цілих галузей промисловості, так само як і наступна приватизація нерентабельних об'єктів (передавання державної власності у приватні руки) в Австрії, Бельгії, Бразилії, Великобританії, Індії, Італії, Португалії, Франції та інших країнах. У 1994 р. в Австрії, наприклад, 40 відсотків власності знаходилось у руках держави, у ФРН - 33, у США - 22[3].

Конституційне регулювання засад економічної системи сучасного суспільства неодмінно включає питання управління економікою. Регулювання цих питань здійснюється неоднаковими способами і в різному обсязі. Насамперед, у конституціях деяких країн установлені принципи державного контролю і державного регулювання економіки. Вище вже йшла мова про можливість закріплення за державою об'єктів суто державної власності, що, звичайно ж, є однією з форм такого контролю. Зокрема, в діючих конституціях (крім соціалістичних країн) такий перелік не великий і в основному торкається природних ресурсів і деяких територій (національних парків, прибережних смуг, планет та ін.). Контроль держави здійснюється в деяких країнах і шляхом установлення монополії держави у певних сферах економіки. Відповідні положення зафіксовані в конституціях Болгарії, Індії, деяких інших країн.

У соціалістичних же країнах положення про державне керівництво економікою є конституційним принципом (наприклад, ст. 30 Конституції КНДР). Таке керівництво економікою "згори" має загальний характер: держава жорстко регулює умови виробництва не тільки об'єктів її власності, але ї в кооперативному секторі, активно втручається в діяльність приатних підприємств і навіть у виробничу діяльність громадян в їх особистому підсобному господарстві. В останні роки до цього порядку внесені деякі зміни. Ст. 15 Конституції Китаю, зі змінами 1993 р., говорить, що держава здійснює лише макрорегулювання економіки. Певні зміни у цій галузі сталися і у В'єтнамі. Але принцип планування економіки не відкидається.

Щодо конституцій інших держав, то тривалий час тут основне значення надавалося механізмам саморегулювання, свободі підприємницької діяльності, приватній ініціативі, свободі договору. Разом із тим після Другої світової війни у конституціях окремих країн (наприклад, Італії, Іспанії, Бразилії) з'явилися норми про можливість програмування та планування економіки.

Перспективні плани і програми, зазвичай на 5 років, приймалися у Великобританії, Франції, Японії, вони діяли у більшості країн, що розвиваються, та існують сьогодні у багатьох з них. Але планування (програмування) у цих країнах має не директивний (обов'язковий), а індикативний (орієнтирний) характер. Воно побудовано на використанні фінансових важелів і ринкових механізмів. Зокрема, ідея державного (національного) планування отримала відображення в ст. 92 португальської Конституції, та і в інших конституціях.

Невід'ємною складовою частиною конституційного регулювання засад економічної системи є норми про роль праці в суспільстві. Такі норми з'явилися спочатку в Конституції СРСР 1936 р., а потім були зафіксовані в основних законах інших держав. Так, Конституція Італії 1947 р. у ст. 1 проголосила країну республікою "побудованою на праці". Досить важливі положення містить Конституція Японії, яка у ст. 27 зафіксувала, що всі мають право на працю та зобов'язані працювати, і що заробітна платня, робочий час, відпочинок та інші умови праці визначаються законом. У тому чи іншому формулюванні такі норми є в конституціях Бразилії, Греції, Індії, Іспанії, Португалії, Шрі-Ланці.

Водночас до конституцій нерідко вводяться положення про працю як право й обов'язок громадян (ст. 27 конституції Мадагаскару 1992 р.), про участь трудящих у визначенні умов праці (ст. 18 конституції Гвінеї 1990 р.), про заборону експлуатації (Індія, Бангладеш).

У багатьох країнах діють закони про зайнятість населення, про державну допомогу по безробіттю (в жодній країні ця допомога не надається, більше ніж на рік, а її розмір не перевищує середньої зарплати по країні).

Формою регламентації економічних відносин суспільства є закріплення в конституціях майже усіх країн приписів, які стосуються державного бюджету. Такі норми регулюють порядок прийняття державного бюджету, запровадження загальнодержавних і місцевих податків. як правило, в конституціях закріплюється обов'язок громадян сплачувати податки. До питань фінансової системи відносяться іноді й ті статті конституцій, які стосуються пенсійного забезпечення, державної допомоги по безробіттю та ін. Чи не найдокладніше ці питання регламентуються в основних законах ФРН, Швеції та інших країн.

Размещено на Allbest.ru