Екологічне право та екологічне законодавство України

До економічних стимулів належать податкові, кредитні та інші пільги.

Економічні гарантії -- це заходи, які дозволяють створити адекватні фінансові умови у сфері охорони довкілля. До їх числа належать екологічне страхування, екологічний аудит тощо.

Як відомо, охорона навколишнього природного середовища є фінансовоємкою діяльністю, що потребує значних фінансових затрат, акумуляції та належного витрачання коштів на здійснення природоохоронних заходів та відповідних екологічних програм і ресурсозберігаючих проектів.

Ефективність фінансування екологічних заходів багато в чому залежить від дотримання певних принципів. Основний з них відомий як "забруднювач платить". Відповідно до цього принципу будь-який суб'єкт господарювання несе фінансову відповідальність за забруднення навколишнього природного середовища, невиконання встановлених екологічних вимог, тобто має платити за негативний вплив своєї діяльності на довкілля. Принцип грунтується на ідеї створення умов економічної та матеріальної заінтересованості забруднювачів здійснювати екологічні заходи, вирішувати природоохоронні завдання в межах виробництва.

Законодавство передбачає також принципову вимогу цільового витрачання коштів на відповідні встановлені природоохоронні заходи. Цей принцип полягає в тому, що збори та платежі за використання природних ресурсів мають витрачатися суто на охорону та відтворення відповідних природних ресурсів, а кошти від сплати екологічного податку - на цільове фінансування природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1996 року № 1147 затверджений Перелік видів діяльності, що належать до природоохоронних заходів. Використання коштів бюджетів і фондів охорони навколишнього природного середовища на заходи, що не включені до цього переліку, забороняється.

До витрат на охорону навколишнього природного середовища законодавство відносить усі види витрат, спрямовані на запобігання, скорочення чи ліквідацію забруднення, інших видів шкідливого впливу господарської та іншої діяльності на довкілля, при наданні послуг чи використанні продукції, а також на збереження біорізноманіття та середовища існування.

У загальному вигляді фінансове забезпечення охорони довкілля та раціонального природокористування включає:

- визначення джерел фінансування відповідних природоохоронних заходів;

- створення економічних, політичних та правових умов для здійснення екологічних інвестицій;

- розподіл надходження платежів за спеціальне природокористування та інших обов'язкових екологічних платежів між суб'єктами управління;

- визначення напрямів цільового використання коштів (наприклад, на заходи, спрямовані на раціональне використання природних ресурсів, їх відновлення та охорону; впровадження екологічно чистих технологій тощо);

- надання коштів природокористувачам та господарюючим суб'єктам для здійснення ресурсозберігаючих та природоохоронних заходів.

Фінансовий механізм забезпечення охорони довкілля реалізується на декількох рівнях: а) міжнародному, б) національному (загальнодержавному), в) регіональному та г) місцевому.

Так, Закон України "Про охорону навколишнього природного середовища" (ст. 42) визначає, що в Україні фінансування екологічних заходів здійснюється за рахунок: Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів; коштів підприємств, установ та організацій; фондів охорони навколишнього природного середовища; добровільних внесків та інших коштів.

Можна констатувати, що кошти для здійснення природоохоронної діяльності формуються за рахунок внутрішніх та зовнішніх джерел. Внутрішні джерела представлені власними коштами підприємств і організацій, а зовнішні-позиченими і залученими коштами (кредити, кошти іноземних інвесторів, кошти Державного або місцевих бюджетів, міжнародних організацій, фондів охорони навколишнього природного середовища тощо).

Крім того, джерела екологічного фінансування можуть носити як бюджетний (кошти Державного, республіканського та місцевих бюджетів, фондів охорони навколишнього природного середовища), так іпозабюджетний характер (добровільні внески, кредити та позики фінансових установ, гранти міжнародних організацій тощо).

Базовим механізмом державного фінансування природоохоронних заходів та програм є фонди охорони навколишнього природного середовища. Це спеціалізований інститут концентрації грошових коштів з метою цільового фінансування екологічних потреб. На сьогодні запроваджено Державний, республіканський Автономної Республіки Крим та місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища у складі відповідних державних бюджетів.

Порядок формування коштів Державного фонду, їх розподіл та контроль за використанням регулюються Законом України "Про охорону навколишнього природного середовища" (ст. 47) та Положенням про Державний фонд охорони навколишнього природного середовища, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України в редакції від 7 квітня 2006 року № 462і.

Як зазначалось, фонди охорони навколишнього природного середовища створено у складі бюджетів усіх рівнів з метою акумулювання коштів і цільового фінансування природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів, пов'язаних з охороною довкілля, які спрямовані на запобігання, зменшення та усунення забруднення довкілля, в тому числі фінансування наукових досліджень з цих питань.

Державний фонд охорони навколишнього природного середовища утворюється за рахунок: а) частини екологічного податку згідно із законом; б) добровільних внесків підприємств, установ, організацій, громадян та інших надходжень; в) частини грошових стягнень за шкоду, заподіяну порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища в результаті господарської та іншої діяльності. Розподіл коштів, що надходять до Державного фонду охорони навколишнього природного середовища, здійснюється Кабінетом Міністрів України за поданням Міністерства екології та природних ресурсів України.

Республіканський АРК та місцеві фонди охорони навколишнього природного середовища утворюються у складі республіканського бюджету АРК та відповідного місцевого бюджету за місцем заподіяння екологічної шкоди за рахунок: а) частини екологічного податку згідно із законом; б) частини грошових стягнень за шкоду, заподіяну порушенням законодавства про охорону довкілля в результаті господарської та іншої діяльності; в) цільових та інших добровільних внесків підприємств, установ, організацій та громадян. Розподіл коштів екологічного податку, що надходять до республіканського АРК та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища, здійснюється Верховною Радою АРК, відповідними обласними, міськими (міст загальнодержавного значення) радами за поданням обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а на території Автономної Республіки Крим-органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища.

Кошти фондів охорони навколишнього природного середовища всіх рівнів можуть використовуватись тільки для цільового фінансування природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів, у тому числі наукових досліджень з цих питань, ведення державного кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також заходів для зниження впливу забруднення довкілля на здоров'я людей. Порядок планування та фінансування природоохоронних заходів з Державного фонду охорони навколишнього природного середовища затверджений відповідним наказом Мінприроди від 21 травня 2002 року № 189і. Він установлює правила подання запитів на виділення коштів з Державного фонду для певних цілей і порядок розгляду цих запитів.

В Україні можуть утворюватись й інші фонди для стимулювання і фінансування природоохоронних заходів та програм і проектів з раціонального використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

На сьогодні питання забезпечення раціонального природокористування та охорони довкілля вирішуються не тільки їх державним фінансуванням, але й залученням більш ємних важелів - екологічних інвестицій (або екологічно орієнтованих інвестицій). Останні являють собою усі види майнових і інтелектуальних цінностей, що вкладаються в господарську діяльність і спрямовані на зниження і ліквідацію негативного антропогенного впливу на довкілля; збереження, поліпшення і раціональне використання природно-ресурсного потенціалу територій, забезпечення екологічної безпеки в країні.

37. Платники екологічного податку

Правове регулювання платників екологічного податку передбачено ст. 240 Податкового кодексу України. Порівняно з колом платників збору за забруднення навколишнього природного середовища коло платників екологічного податку дещо розширилося. Екологічний податок є податком зі змішаним платником, тобто платниками екологічного податку можуть бути як юридичні, так і фізичні особи. Якщо диференціювати платників екологічного податку за видом негативного впливу на навколишнє природне середовище, то юридичні особи можуть бути платниками за всіма видами забруднення, передбаченими підпунктами 240.1.1--240.1.5 п. 240.1 та п. 240.2 Податкового кодексу України, а фізичні особи - виключно за викиди забруднюючих речовин в атмосферу пересувними джерелами забруднення у разі використання ними палива.

Крім умовного розмежування платників екологічного податку на юридичних та фізичних осіб, законодавець здійснює певну деталізацію організаційно-правової форми юридичних осіб. Так, платниками екологічного податку можуть бути:

а) суб'єкти господарювання;

б) юридичні особи, що не провадять господарську (підприємницьку) діяльність;

в) бюджетні установи;

г) громадські та інші підприємства, установи та організації;

д) постійні представництва нерезидентів, включаючи тих, що виконують агентські (представницькі) функції стосовно таких нерезидентів або їх засновників.

Такі суб'єкти повинні провадити свою діяльність на території України і в межах її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, а також здійснювати негативний вплив на навколишнє природне середовище одним із визначених способів. За видом упроваджуваної діяльності та способом забруднення навколишнього природного середовища платники екологічного податку поділяються на тих, що здійснюють:

1) викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря як стаціонарними, так і пересувними джерелами забруднення у разі використання ними палива. Викидом є надходження в атмосферне повітря забруднюючих речовин або суміші таких речовин. Відповідно до Закону України «Про охорону атмосферного повітря» забруднюючою речовиною є речовина хімічного або біологічного походження, що присутня або надходить в атмосферне повітря і може прямо або опосередковано справляти негативний вплив на здоров'я людини та стан навколишнього природного середовища.

Залежно від джерела викиду - об'єкта (підприємство, цех, агрегат, установка, транспортний засіб тощо), з якого надходить в атмосферне повітря забруднююча речовина або суміш таких речовин, диференціюється як платник податку, гак і порядок виконання податкового обов'язку За викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарним джерелом забруднення платником екологічного податку можуть бути тільки юридичні особи, тоді як здійснення таких викидів пересувними джерелами забруднення породжує податковий обовґязок як у юридичних, так і у фізичних осіб. В останньому випадку податок обчислюється та сплачується не самими платниками, а податковими агентами. При визначенні платника за викиди пересувними джерелами забруднення зайвим є зауваження «у разі використання ними палива», оскільки екологічний податок сплачується податковим агентом під час реалізації палива, тобто за фактично придбане, а не використане паливо.

Відповідно до ст. 14 Податкового кодексу України стаціонарне джерело забруднення - це підприємство, цех, агрегат, установка або інший нерухомий об'єкт, що зберігає свої просторові координати протягом певного часу і здійснює викиди забруднюючих речовин в атмосферу та/або скиди забруднюючих речовин у водні об'єкти; пересувне джерело забруднення - це транспортний засіб, рух якого супроводжується викидом в атмосферу забруднюючих речовин. Визначення пересувного джерела забруднення складно назвати вдалим, оскільки пересувні джерела охоплюють по суті всі види транспорту: автомобільний, залізничний, авіаційний та водний;

2) скиди забруднюючих речовин безпосередньо у водні об'єкти. Згідно з нормами Водного кодексу України водним об'єктом є природний або штучно створений елемент довкілля, у якому зосереджуються води - море, річка, озеро, водосховище, ставок, канал, водоносний горизонт. Дещо по-іншому визначається забруднююча речовина як речовина, яка привноситься у водний об'єкт в результаті господарської діяльності людини;

3) розміщення відходів (крім розміщення окремих видів (класів) відходів як вторинної сировини, що розміщуються на власних територіях (об'єктах) суб'єктів господарювання). Відповідно до піди. 14.1.223 п. 14.1 ст. 14 Податкового кодексу України під розміщенням відходів розуміється зберігання (тимчасове розміщення до утилізації чи видалення) та захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об'єктах (місцях розміщення відходів, сховищах, полігонах, комплексах, спорудах, ділянках надр тощо), на використання яких одержано дозвіл спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у сфері поводження з відходами. Більш спрощено визначено поняття «розміщення відходів» у Законі України «Про відходи»: зберігання та захоронення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи об'єктах.

Відходи - це будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворилися у процесі виробництва чи споживання, а також товари (продукція), які повністю або частково втратили свої споживчі властивості і не мають подальшого використання за місцем їх утворення чи виявлення і від яких їх власник позбувається, має намір або повинен позбутися шляхом утилізації чи видалення. Спеціально відведеними місцями чи об'єктами є місця або об'єкти (місця розміщення відходів, сховища, полігони, комплекси, споруди, ділянки надр тощо), на використання яких одержано дозвіл спеціально уповноважених органів на видалення відходів чи здійснення інших операцій з відходами. екологічний криза природокористування правопорушення

Винятком є розміщення окремих видів відходів як вторинної сировини, тобто відходів, для утилізації та перероблення яких в Україні існують відповідні технології та виробничо-технологічні і/або економічні передумови. Відповідно до п. 240.5 ст. 240 Податкового кодексу України не є платниками податку за розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об'єктах суб'єкти господарювання, які мають ліцензію на збирання і заготівлю відходів як вторинної сировини, провадять статутну діяльність зі збирання і заготівлі таких відходів, що розміщуються на власних територіях (об'єктах), та надають послуги у цій сфері;

4) утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені). Радіоактивними відходами згідно із Законом України «Про поводження з радіоактивними відходами» є матеріальні обґєкти та субстанції, активність радіонуклідів або радіоактивне забруднення яких перевищує межі, встановлені чинними нормами, за умови, що використання цих об'єктів та субстанцій не передбачається;

5) тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензійний строк. Зберіганням радіоактивних відходів - це розміщення радіоактивних відходів в об'єкт, у якому забезпечуються їх ізоляція від навколишнього природного середовища, фізичний захист і радіаційний моніторинг, а також можливість наступного вилучення, перероблення, перевезення та захоронення.

Особливістю статусу платників цього виду податку є те, що до здійснення кожного з видів забруднення навколишнього природного середовища, як правило, суб'єкт повинен одержати відповідний дозвіл або ліцензію.

Викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами можуть здійснюватися після одержання дозволу, який видається територіальним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів за погодженням із територіальним органом спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони здоров'я. Дозволи на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря видаються за умови: а) неперевищення протягом строку їх дії встановлених нормативів екологічної безпеки; б) неперевищення нормативів допустимих викидів забруднюючих речовин стаціонарних джерел; в) додержання вимог до технологічних процесів у частині обмеження викидів забруднюючих речовин.

Скидання забруднюючих речовин у водні об'єкти є спеціальним водокористуванням, яке також здійснюється на підставі дозволу. В дозволі на спеціальне водокористування встановлюються ліміт скидання забруднюючих речовин - граничний обсяг скиду забруднюючих речовин у поверхневі водні об'єкти, який встановлюється в дозволі на спеціальне водокористування. Право на поводження з радіоактивними відходами мають юридичні та фізичні особи, які мають виданий у встановленому порядку дозвіл органу державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки на здійснення відповідного виду діяльності (ліцензіати).

Не є платниками екологічного податку суб'єкти діяльності у сфері використання ядерної енергії за утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені), які:

а) до останнього календарного дня (включно) звітного кварталу, в якому придбано джерело іонізуючого випромінювання, уклали договір щодо повернення відпрацьованого закритого джерела іонізуючого випромінювання за межі України до підприємства - виробника такого джерела;

б) здійснюють поводження з радіоактивними відходами, що утворилися внаслідок Чорнобильської катастрофи, в частині діяльності, пов'язаної з такими відходами.

Відповідно до п. 240.4 ст. 240 Податкового кодексу України від екологічного податку за утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені) та/або тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії строк звільняється особливий вид суб'єктів - державні спеціалізовані підприємства з поводження з радіоактивними відходами. Для того щоб не сплачувати екологічний податок підприємство повинно:

1) мати статус спеціалізованого підприємства з поводження з радіоактивними відходами, яким відповідно до Закону України «Про поводження з радіоактивними відходами» є підприємство (об'єднання), яке здійснює на основі ліцензії збирання радіоактивних відходів, їх перероблення, перевезення, зберігання та (або) захоронення;

2) бути державної форми власності;

3) здійснювати як основну діяльність стосовно радіоактивних відходів, що перебувають у власності держави:

а) зберігання - розміщення радіоактивних відходів в об'єкт, у якому забезпечується їх ізоляція від навколишнього природного середовища, фізичний захист і радіаційний моніторинг, а також можливість наступного вилучення, перероблення, перевезення та захоронення;

б) перероблення - будь-які операції, що змінюють характеристики радіоактивних відходів, зокрема попереднє оброблення та кондиціонування;

в) захоронення - розміщення радіоактивних відходів в об'єкті, призначеному для поводження з радіоактивними відходами без наміру їх використання;

г) дезактивацію радіаційно-забруднених об'єктів.

Як виняток із загального правила щодо оподаткування екологічним податком розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об'єктах не є платниками суб'єкти господарювання, які:

а) мають ліцензію на збирання і заготівлю відходів як вторинної сировини; б) провадять статутну діяльність зі збирання і заготівлі таких відходів, що розміщуються на власних територіях (об'єктах); в) надають послуги у цій сфері. Збирання і заготівля відходів як вторинної сировини - це діяльність, пов'язана зі збиранням, купівлею, прийманням, зберіганням, обробленням (переробленням), перевезенням, реалізацією і постачанням таких відходів переробним підприємствам на утилізацію, а також надання послуг у цій сфері.

Викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря оподатковуються у двох режимах залежно від виду джерела забруднення: стаціонарного або пересувного. При цьому різниться і коло платників екологічного податку: у першому випадку платником можуть бути виключно юридичні особи, у другому - юридичні та фізичні особи. Розмежування таких двох режимів передбачає також особливості реалізації податкового обов'язку. Так, при здійсненні викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами забруднення податковий обов'язок виконується платником податку самостійно, включаючи обчислення податку, його сплату та подання податкової звітності. Що стосується оподаткування викидів в атмосферне повітря забруднюючих речовин пересувними джерелами забруднення у разі використання палива, то тут реалізація податкового обов'язку має певну особливість -- участь податкового агента.

Відповідно до п. 241.2 ст. 241 Податкового кодексу України до податкових агентів належать суб'єкти господарювання, які: 1) здійснюють торгівлю на митній території України паливом власного виробництва та/або передають замовнику або за його дорученням іншій особі паливо, вироблене з давальницької сировини такого замовника; 2) здійснюють ввезення палива на митну територію України. Податково-правовий статус податкових агентів визначається у ст. 18 цього Кодексу, а ст. 14 містить визначення поняття «податковий агент щодо податку на доходи фізичних осіб». Податковим агентом визнається особа, на яку Податковим кодексом України покладається обов'язок з обчислення, утримання з доходів, що нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та перерахування податків до відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платника податків. Податкові агенти прирівнюються до платників податку і мають права та виконують обов'язки, встановлені Податковим кодексом України для платників податків. Одночасно податковий агент реалізує не свій податковий обов'язок, а податковий обов'язок платника, оскільки сплата здійснюється «від імені» та «за рахунок коштів» платника податків.

Обґєкт оподаткування. Стаття 242 Податкового кодексу України визначає об'єкт та базу оподаткування екологічного податку, якими є:

а) обсяги та види забруднюючих речовин, які викидаються в атмосферне повітря стаціонарними джерелами;

б) обсяги та види забруднюючих речовин, які скидаються безпосередньо у водні об'єкти;

в) обсяги та види (класи) розміщених відходів, крім обсягів та видів (класів) відходів як вторинної сировини, що розміщуються на власних територіях (об'єктах) суб'єктів господарювання;

г) обсяги та види палива, у тому числі виробленого з давальницької сировини, реалізованого або ввезеного на митну територію України податковими агентами, крім:

- обсягів палива вивезених з митної території України в митних режимах експорту або реекспорту та/або переробки на митній території України засвідчених належно оформленою митною декларацією;

- мазуту та пічного палива, що використовуються в процесі виробництва тепло- та електроенергії;

д) обсяги та категорія радіоактивних відходів, що утворюються внаслідок діяльності суб'єктів господарювання та/або тимчасово зберігаються їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії строк;

е) обсяги електричної енергії, виробленої експлуатуючими організаціями ядерних установок (атомних електростанцій).

Відповідно до ст. 7 Податкового кодексу України об'єкт оподаткування та база оподаткування є обов'язковими елементами правового механізму податку. Однак у наведеній статті законодавець не розрізняє і навіть ототожнює категорії «об'єкт» та «база» оподаткування, у той час коли їх необхідно чітко розмежовувати. Якщо об'єктом оподаткування є забруднюючі речовини, які викидаються в атмосферне повітря стаціонарними джерелами або скидаються безпосередньо у водні об'єкти, конкретні види забруднюючих речовин визначаються статтями 243, 245 Податкового кодексу України. Базою оподаткування при цьому буде обсяг таких забруднюючих речовин за кожним видом, оскільки ставка екологічного податку встановлена та застосовується щодо конкретного виду забруднюючої речовини.

Ставка екологічного податку. До прийняття Податкового кодексу України нормативи збору за забруднення навколишнього природного середовища встановлювалися постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору». Такий елемент правового механізму цього збору, як ставка, мав назву «норматив». Ставки екологічного податку встановлюються статтями 243- 248 цього Кодексу. Особливістю закріплення екологічного податку є відсутність базової ставки та використання цілої системи конкретних ставок за різними видами забруднення для окремих забруднюючих речовин:

- за викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами забруднення;

- за викиди в атмосферне повітря забруднюючих речовин пересувними джерелами забруднення;

- за скиди забруднюючих речовин у водні об'єкти;

- за розміщення відходів у спеціально відведених для цього місцях чи на об'єктах;

- за утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені);

- за тимчасове зберігання радіоактивних відходів їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії строк.

Величина ставки екологічного податку залежить від шкідливості та небезпечності для здоров'я населення конкретних забруднюючих речовин. Як і всі специфічні ставки, ставки екологічного податку підлягають індексації. Відповідно до п. 4 розділу XIX «Прикінцеві положення» Податкового кодексу України Кабінет Міністрів України зобов'язаний щороку подавати до Верховної Ради України проект закону про внесення змін до Податкового кодексу щодо індексації ставок екологічного податку, визначених в абсолютних значеннях, з урахуванням індексів споживчих цін, індексів цін виробників промислової продукції

38. Плата за природні ресурси

Стягується з природокористувачів на всій території України. Підставою для ведення за природні ресурси є надання підприємствам чи іншим суб'єктам господарювання дозволу на природокористування (ліцензії, відповідні акти, договір на оренду).

Розмір і склад платежів за природні ресурси повинні нараховуватись в залежності від їхньої якості,місцезнаходження ,цільового призначення, доступності,від ціни реалізації продукції або послуг,витрат на охорону та відтворення.

Платежі за використання природних ресурсів надходять до бюджетів різних рівнів: державного,обласного і місцевого.

В Україні використання природних ресурсів здійснюється в порядку загальному і спеціальному.

До природних ресурсів загальнодержавного значення належать:

а) територіальні та внутрішні морські води;

б) природні ресурси континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони;

в) атмосферне повітря;

г) підземні води;

д) поверхневі води, що знаходяться або використовуються на території більш як однієї області;

е) лісові ресурси державного значення;

є) природні ресурси в межах територій та об'єктів природно заповідного фонду загальнодержавного значення;

ж) дикі тварини, а також інші об'єкти тваринного світу у межах територіальних і внутрішніх морських вод, водойм, розташованих на території більш ніж однієї області, державних мисливських угідь, лісів державного значення, а також види тварин і рослин, занесені до Червоної книги України.

з) корисні копалини, за винятком загальнопоширених.

Законодавством України до природних ресурсів загальнодержавного значення можуть бути віднесені й інші природні ресурси.

До природних ресурсів місцевого значення належать природні ресурси, не віднесені законодавством України до природних ресурсів загальнодержавного значення.

Використання природних ресурсів громадянами, підприємствами, установами та організаціями здійснюється з додержанням обов'язкових екологічних вимог:

- раціонального і економного використання природних ресурсів на основі широкого застосування новітніх технологій;

- здійснення заходів щодо запобігання псуванню, забрудненню, виснаженню природних ресурсів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища;

- здійснення заходів щодо відтворення відновлюваних природних ресурсів;

- застосування біологічних, хімічних та інших методів поліпшення якості природних ресурсів, які забезпечують охорону навколишнього природного середовища і безпеку здоров'я

населення;

- збереження територій та об'єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, що підлягають особливій охороні;

- здійснення господарської та іншої діяльності без порушення екологічних прав інших осіб.

Природні ресурси загального використання є безоплатними, вони необхідні для задоволення життєвих потреб: оздоровчих, рекреаційних, естетичних, матеріальних тощо (атмосферне повітря, корисні копалини та ін.).

У порядку спеціального використання природних ресурсів громадянам,підприємствам, організаціям і установам надаються у володіння,користування або оренду природними ресурсами на основі спеціальних дозволів

39. Управління охороною навколишнього середовища

Полягає у здійсненні функцій планування, дослідження, спостереження, прогнозування, екологічної експертизи, контролю, інформування та іншої виконавчо-розпорядчої діяльності для охорони, збереження, відтворення та раціонального використання природних ресурсів і забезпечення необхідної якості життєвого середовища. Державне керування в галузі охорони навколишнього середовища виконує Кабінет Міністрів України, державна адміністрація, виконавчі комітети місцевих Рад народних депутатів і спеціально уповноважені державою органи. До них, насамперед, відноситься Міністерство охорони навколишнього середовища України, яке здійснює комплексне надвідомче управління в галузі охорони навколишнього середовища, державний контроль за охороною і використанням земель, вод, атмосферного повітря, рослинного і тваринного світу, за додержанням норм екологічної безпеки. Це Міністерство здійснює державну екологічну експертизу схем розвитку і розміщення продуктивних сил, проектів на будівництво, реконструкцію підприємств та інших об'єктів, які негативно впливають на стан навколишнього середовища і здоров'я людини; воно може обмежити або припинити діяльність об'єктів і підприємств, експлуатація яких здійснюється з порушенням діючого законодавства про охорону навколишнього середовища.

Функції охорони і використання окремих об'єктів природи виконують і відповідні міністерства, і державні комітети: землі - Державний Комітет України по земельних ресурсах; надр - Державний Комітет України по геології і використанню надр; лісу і тваринного світу - Міністерство лісового господарства України; контроль за дотриманням санітарних норм навколишнього середовища - Міністерство охорони здоров'я України тощо. Велике значення в справі охорони навколишнього середовища останнім часом починають відігравати громадські організації.

Громадські природоохоронні об'єднання мають право: розробляти і пропонувати свої природоохоронні програми; утворювати фонди охорони природи; брати участь у проведенні державними органами перевірок виконання підприємствами, установами і організаціями природоохоронних планів і заходів, дотримання вимог відповідного законодавства; проводити громадську екологічну експертизу тощо.

Суперечки з питань навколишнього середовища вирішуються в судовому порядку, арбітражним судом, Радами народних депутатів у встановленому Законами України порядку. Міри реагування контрольних органів за порушення екологічних нормативів такі:

1. Рекомендувати підприємствам обмежити скидання в навколишнє середовище шляхом введення або поліпшення очисних споруджень; накласти штраф, покарати адміністрацію.

2. Призупинити або заборонити будівництво, яке відбувається з порушенням екологічного законодавства.

3. Заборонити реалізацію проектів будівництва, які не пройшли екологічної експертизи.

4. Заборонити випуск і реалізацію продукції, яка не відповідає екологічним нормативам.

40. Державна система моніторингу довкілля

Це система спостережень, збирання, оброблення, передачі, зберігання й аналізу інформації про стан навколишнього природного середовища, прогнозування його змін і розроблення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття управлінських рішень про запобігання негативним змінам довкілля та дотримання вимог екологічної безпеки. Вона створюється з дотриманням міжнародних вимог і є сумісною з аналогічними міжнародними системами.

Структура та рівні державної системи моніторингу довкілля передбачають розбудову таких видів моніторингу навколишнього природного середовища (НПС) в Україні:

-- загальний (стандартний) моніторинг НПС -- це оптимальні за кількістю параметрів спостереження в пунктах, об'єднаних в єдину інформаційно-технологічну мережу, що дають змогу розробляти управлінські рішення на всіх рівнях;

-- оперативний (кризовий), сутність якого полягає у спостереженнях за спеціальними показниками на цільовій мережі пунктів у реальному масштабі часу за окремими об'єктами та джерелами підвищеного екологічного ризику в окремих регіонах, котрі визначено як зони надзвичайної екологічної ситуації, а також у районах аварій із шкідливими екологічними наслідками з метою забезпечення оперативного реагування на кризові ситуації та прийняття рішень щодо їх ліквідації, створення безпечних умов життєдіяльності;

-- фоновий (науковий) моніторинг НПС -- спеціальні високоточні спостереження за всіма компонентами природного довкілля, а також за характером, складом, кругообігом та міграцією забруднювальних речовин, за реакціями організмів на забруднення на рівні окремих популяцій, геосистем і біосфери в цілому. Так моніторинг здійснюється у природних та біосферних заповідниках і на інших територіях, що охороняються.

Система державного моніторингу довкілля контролює об'єкти трьох масштабних рівнів:

1) локального -- територію окремих об'єктів (підприємств, міст, ландшафтів та їх складових);

2) регіонального -- територію економічних і природних регіонів та адміністративно-територіальних одиниць;

3) національного -- територію країни загалом.

Створення і функціонування ДСМД мають на меті інтеграцію екологічних інформаційних систем, що охоплюють певні території, ґрунтуються на принципах узгодженості нормативно-правового й організаційно-методичного забезпечення, сумісності технічного, інформаційного та програмного забезпечення її складових (рис. 14.1).

Моніторинг здійснюють суб'єкти моніторингу за загальнодержавною та регіональними (місцевими) програмами реалізації відповідних природоохоронних заходів (табл. 14.1). Фінансуються роботи зі створення і функціонування ДСМД та її частин за рахунок коштів, передбачених у державному та місцевих бюджетах згідно з чинним законодавством. Суб'єкти моніторингу забезпечують:

-- удосконалення підпорядкованих їм мереж спостережень за станом довкілля;

-- уніфікацію методик спостережень і лабораторних аналізів, приладів та систем контролю;,

-- створення банків даних для наступного їх багатоцільового колективного використання за допомогою єдиної комп'ютерної мережі, що забезпечує автономне і спільне функціонування складових цієї системи та її зв'язок з іншими інформаційними системами, котрі діють в Україні та за кордоном.

організацію спостережень у системі ДМНПС у межах своїх повноважень здійснюють міністерства та відомства (суб'єкти моніторингу). Наприклад, Міністерство охорони навколишнього природного середовища

Екологічною стандартизацією називають діяльність, яка полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня упорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг, їх функціональному призначенні усунення бар'єрів торгівлі і сприяння науково-технічному співробітництву з урахуванням екологічних стандартів якості.Метою екологічної стандартизації є:- реалізація єдиної технічної та екологічної політики у сфері стандартизації, метрології та сертифікації;- захист інтересів споживачів і держави з питань безпеки продукції для життя, здоров'я та майна громадян і охорони навколишнього середовища;- забезпечення взаємозаміни та сумісності продукції, її уніфікація;- забезпечення якості продукції, виходячи з досягнень науки та техніки, потреб населення, народного господарства;- раціональне використання всіх видів ресурсів, підвищення техніко-економічних показників виробництва;- забезпечення безпеки народногосподарських об'єктів з урахуванням ризику виникнення природних і техногенних катастроф та інших надзвичайних ситуацій;- створення нормативної бази, формування систем стандартизації, управління якістю та сертифікація продукції у сфері ресурсоенергозбереження та розроблення соціально-економічних, науково-технічних програм розвитку;

- усунення технічних та термінологічних перешкод для утворення конкурентноздатної продукції та її вихід на світовий ринок;- упровадження та використання виробничих та інформаційних технологій.Метою екологічної стандартизації та нормування є встановлення комплексу обов'язкових норм, правил, вимог по охороні навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки.Екологічні стандарти являють собою сукупність науково обгрунтованих, юридично значущих нормативно-технічних документів, що містять екологічні вимоги, правила і норми, затверджені державними органами і обов'язкові для виконання суб'єктами екологічного законодавства. Основною метою екологічних стандартів є визначення понять і термінів, які використовуються в екологічній діяльності:

-- режиму використання та відтворення природних ресурсів, охорони довкілля;-- методів контролю за станом навколишнього природного середовища;-- заходів щодо запобігання негативного впливу забруднення природного середовища на здоров'я людей;-- інших питань, пов'язаних з охороною та використанням природних ресурсів.Розробка стандартів та нормативів належить до відповідального екологічного заходу, оскільки науково обґрунтовані і оптимальні нормативи забезпечують збереження сприятливого стану ресурсівПравила вживання стандартів на території України встановлює Державний комітет України із стандартизації, метрології і сертифікації.Виконання екологічних стандартів є обов'язковим і охороняється чинним законодавством. Так, за випуск, реалізацію продукції, яка в результаті порушень вимог стандартів, санітарних норм, є небезпечною для життя і здоров'я людей, підприємство, підприємець, установа, організація сплачує штраф у розмірі 100% вартості випущеної або реалізованої продукції.

Екологічні нормативи являють собою сукупність гранично допустимих показників можливого фізичного, біологічного, радіаційного та іншого антропогенного впливу на стан навколишнього природного середовища, що не викликають суттєвих змін у його якості та погіршення здоров'я людей, а також показників використання природних ресурсів, які встановлюються уповноваженими органами держави стосовно видів діяльності юридичних і фізичних осіб.Систему екологічних нормативів становлять:-- нормативи екологічної безпеки;-- гранично допустимі викиди і скиди в навколишнє природне середовище забруднюючих хімічних речовин, рівні шкідливого впливу фізичних та біологічних факторів;-- нормативи використання природних ресурсів та інші екологічні нормативи.До нормативів екологічної безпеки належать: гранично допустимі концентрації забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі; гранично допустимі рівні акустичного, електромагнітного, радіаційного та іншого впливу на навколишнє природне середовище; гранично допустимий вміст шкідливих речовин у продуктах харчування.

Нормативи екологічної безпеки повинні відповідати вимогам охорони навколишнього природного середовища і здоров'я людей від негативного впливу забруднення довкілля.Нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин у навколишньому природному середовищі і рівні шкідливого фізичного впливу на нього мають бути єдиними для всієї території України. В окремих випадках для курортних, лікувально-оздоровчих, рекреаційних та інших окремих територій допускаються більш суворі нормативи гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин та іншого шкідливого впливу на навколишнє природне середовище.Екологічні нормативи розробляються і впроваджуються в дію Міністерством охорони навколишнього природного середовища України, Міністерством охорони здоров'я України та іншими уповноваженими державними органами відповідно до законодавства України.

Правові вимоги та юридичний зміст інформації про стан навколишнього природного середовища.Екологічна гласність як еколого-соціальне явище -- це повна, відкрита і вірогідна інформованість населення й органів управління у встановленому порядку про стан оточуючого природного середо¬вища, про використання природних об'єктів, їх відтворення та охорону, про захворюваність населення, викликану забрудненням природного середовища, про інші екологічні чинники, а також про заходи, спрямовані на усунення негативних наслідків1. Отже, за наявності екологічної інформації краще та ефективніше вирішують¬ся екологічні проблеми, приймаються виважені рішення. Тому зако¬нодавством гарантовано право громадян на екологічну інформацію, яке, з урахуванням існуючих правових положень, за своїм змістом охоплює сукупність можливостей, спрямованих на: вільний доступ до інформації про стан навколишнього природного середовища(екологічна інформація) та вільне отримання, використання, поши¬рення та зберігання такої інформації, за винятком обмежень, встановлених законом (ст. 9 Закону «Про охорону навколишнього природного середовища»). Громадяни вправі вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати таку інформацію усно, письмово або в інший спосіб -- на свій вибір (ст. 34 Конституції); одержувати таку інформацію в установленому порядку (статті 32--37 5акону України «Про інформацію») шляхом звернення з інфор¬маційним запитом до уповноважених на це органів державної влади і місцевого самоврядування.Екологічна інформація -- це будь-яка інформація про стан навколиш¬нього природного середовища в письмовій, аудіовізуальній, електронній чи іншій матеріальній формі про події, явища, матеріали, факти, процеси і окремих осіб у сфері використання, відтворення та охорони природних ресурсів, природних компонентів та ландшафтів, охорони довкілля та шбезпечення екологічної безпеки.Національне законодавство відносить до екологічної інформації відомості про:стан навколишнього природного середовища чи його об'єктів -- іемлі, вод, надр, атмосферного повітря, рослинного та тваринного і віту та рівні їх забруднення;біологічне різноманіття і його компоненти, включаючи гене¬тично видозмінені організми та їх взаємодію з об'єктами навколиш¬нього природного середовища;джерела, фактори, матеріали, речовини, продукцію, енергію, фішчні фактори (шум, вібрацію, електромагнітне випромінювання, радіацію), які впливають або можуть вплинути на стан навколишньо-і о природного середовища та здоров'я людей;

-- загрозу виникнення і причини надзвичайних екологічних ситу¬ацій, результати ліквідації цих явищ, рекомендації щодо заходів, спрямованих на зменшення їх негативного впливу на природні об'єкти та здоров'я людей;екологічні прогнози, плани і програми, заходи, у тому числі ааміністративні, державну екологічну політику, законодавство про охорону навколишнього природного середовища;

витрати, пов'язані із здійсненням природоохоронних заходів за рахунок фондів охорони навколишнього природного середовища, піших джерел фінансування, економічний аналіз, проведений у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля.Основними джерелами такої інформації є дані моніторингу довкілля, кадастрів природних ресурсів, реєстри, автоматизовані бази даних, архіви, а також довідки, що видаються уповноваженими на те органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями, окремими посадовими особами. ЗУ «Про звернення громадян» ЗУ «Про доступ до публічної інформації»

41. Екологічним прогнозування

Розуміється пророкування стану такої системи, серед істотних елементів якої фігурує хоча б одна биотична компонента экосистемы (популяція, співтовариство та ін.). Інструментом екологічного прогнозуванняє екологічний предиктор - модель або прогностичний параметр,засібпрогнозування(не обов'язково математична), що служить для формування екологічного прогнозу.

Залежно від величини періоду попередження, розрізняють прогнози короткострокові, середньострокові, довгострокові й найбільш довгострокові. Однак в "кількіснім визначенні" останніх панує плутанина - в економіці, метеорології, сільськім господарстві (тобто тих областях знання, у яких проблема надійногопрогнозуваннястає центральною) прийняті свої стандарти "терміновості". В екології характерні часи багатьох процесів лежать у діапазоні від декількох годин і доби (наприклад, для популяції комарів) до декількох століть (для ряду рідкісних процесів у лісових біогеоценозах). Тому тверда регламентація прогнозів по величині періоду попередження, обмірюваного в абсолютних тимчасових одиницях, в екології безглузда. Поняття "терміновості" екологічних прогнозів відносні й залежать насамперед від властивостей досліджуваної системи (процесу) і від детальності формулювання прогнозів по осі часу.

Критерієм "терміновості" екологічного прогнозу можна вважати детальність його формулювання по осі часу. Прогнози з періодом попередження до 2-3 кроків будемо називати короткостроковими, від 3 до 7 - середньостроковими, від 8 до 15 - довгостроковими. Однак така класифікація не враховує властивостей досліджуваного процесу.

.Екологічне прогнозування -- це урегульована екологічним законодавством діяльність спеціально уповноважених суб'єктів права, спрямована на підготовку та проведення екологічних прогнозів у галузі використання та відтворення природних ресурсів та забезпечення сприятливого стану навколишнього природного середовища й екологічної безпеки.

Екологічне прогнозування поділяється на короткострокове (до 5 років) та довгострокове (до 25 років). Як зазначено в ч. 4 ст. 22 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», спеціально уповноважені державні органи разом з відповідними науковими установами забезпечують організацію короткострокового та довгострокового прогнозування змін навколишнього природного середовища. Зазначені зміни повинні ураховуватися при розробці та виконанні програм і заходів по економічному та соціальному розвитку держави, в тому числі по охороні навколишнього природного середовища, використанню та відновленню природних ресурсів та забезпеченню екологічної безпеки.

42. Термін "кадастр" (від фр. сасіазіге, реєстр)

Означає систематизований банк кількісних і якісних даних щодо певного об'єкта. Відповідно державні природноресурсові кадастри -- це реєстри, що містять систему відомостей і документів про правовий режим тих чи інших природних ресурсів, їх розподіл серед власників і користувачів, у тому числі орендарів, про якісну і вартісну характеристики природних ресурсів, дані щодо реєстрації права власності та права користування природними ресурсами та договорами на їх оренду, обліку кількості та якості природних ресурсів тощо.Головною метою ведення державних кадастрів природних ресурсів є облік кількісних, якісних та інших характеристик природних ресурсів, обсягу, характеру та режиму їх використання. Систематизовані і зведені відомості кадастрів природних ресурсів залежно від їх характеру і змісту об'єднуються у відповідні розділи, кожний з яких виконує в кадастрі певну функцію і є носієм конкретного виду інформації. Це може бути інформація про правове, природне, господарське положення природного ресурсу, його окремі складові частини, постійні або ті, що змінюються в часі, властивості.Єдиного кадастру всіх природних ресурсів не існує, тому за кожним із видів природних ресурсів ведеться окремий кадастр. Термін "природноресурсові кадастри" має узагальнюючий характер і використовується в юридичній літературі для характеристики різних видів державних кадастрів, а саме: земельного, водного, лісового, кадастру родовищ і проявів корисних копалин, кадастру тваринного світу, кадастру територій та об'єктів природно-заповідного фонду, обліку у галузі охорони атмосферного повітря. Слід зазначити, що кожний окремий кадастр характеризується специфічним змістом зведень та їх зовнішнім проявом.Ведення державних кадастрів у галузі природокористування й охо¬рони навколишнього природного середовища здійснюється напідставі Закону «Про охорону навколишнього природного середови¬ща» (ст. 23), Земельного кодексу України (статті 193--204), Кодексу України про надра (статті 42--44), Водного кодексу України (статті 24--28), Лісового кодексу України (статті 49--53), законів Ук¬раїни «Про рослинний світ» (ст. 38), «Про тваринний світ» (ст. 56), «Про мисливське господарство і полювання» (статті 6, ЗО), «Про при¬родно-заповідний фонд України» (статті 56--59), «Про Червону книгу України» (ст. 15), «Про курорти» (статті 35--37), «Про поводження з радіоактивними відходами» (ст. 16).Порядок ведення державного кадастру кожного з природних ре¬сурсів регулюється окремою постановою Кабінету Міністрів України.

Стаття 24. Державний облік об'єктів, що шкідливо впливають на стан навколишнього природного середовищаОб'єкти, що шкідливо впливають або можуть вплинути на стан навколишнього природного середовища, види та кількість шкідливих речовин, що потрапляють у навколишнє природне середовище, види й розміри шкідливих фізичних та біологічних впливів на нього підлягають державному обліку. (Частина перша статті 24 із змінами, внесеними згідно із Законом N 198-IV ( 198-15 ) від 24.10.2002)Підприємства, установи та організації проводять первинний облік у галузі охорони навколишнього природного середовища і безоплатно подають відповідну інформацію органам, що ведуть державний облік у цій галузі.Збір, обробка і подання відповідним державним органам зведеної статистичної звітності про обсяги викидів, скидів забруднюючих речовин, використання природних ресурсів, виконання завдань по охороні навколишнього природного середовища та іншої інформації, ведення екологічних паспортів здійснюється за єдиною для республіки системою в порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

...