Правопорушення та юридична відповідальність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Людина - істота соціально-суспільна. Для задоволення своїх потреб та інтересів вона щодня налагоджує сотні відносин з іншими людьми її поведінка може принести як значну користь, так і істотну шкоду. Таким чином держава, будучи гарантом безпеки всіх членів суспільства встановлює межі поведінки своїх громадян. Об'єктивну оцінку поведінка отримує в правових нормах,де одні вчинки заохочуються,а інші обмежуються або зовсім забороняються. "Незнання закону, не звільняє від відповідальності", тому, обираючи варіант свого вчинку, людина як мінімум повинна знати запропоновані до нього правові вимоги та принципи, які існують у даній правовії системі і здатні слугувати орієнтиром для їх правової поведінки.

З усіх вчинків, що здійснюються людьми, особливе ставлення держави викликає якась неправомірна поведінка, причому неправомірна саме для даної держави, в даний час і на даному рівні поняття суспільної справедливості. Адже не всі правопорушення будуть вважатись неправомірними для історії, або ж для іншої держави, і відповідно навпаки. А значить, розуміння правопорушення в конкретній державно-правовій практиці є ключовим моментом для їх вірної оцінки та запобігання.

Визначивши поняття «вчинку» для сьогоднішньої дійсності, ми можемо судити про рівень розвитку нинішньої юридичної науки, а відповідно і про розвиток держави. Але саме визначення розвитку науки і держави вимагає порівняння понять, простеження процесу змін, тобто глибокої наукової роботи.

Для юридичної науки особливий інтерес представляє та поведінка людей, яка врегульована правом, тобто підлягає правовому впливу.

Теоретики і практики багатьох країн досліджували правопорушення протягом багатьох сторічь, вони висували теорії про походження, сутність і динаміку цього явища. До таких діячів відносяться філософи Греції :Платон і Аристотель, французький прогресист Ш.Л.Монтеск'є,німецькі філософи Г.Гегель, К. Кант, соціалісти-утопісти Т. Мор, Т. Кампанелла, Ш.Фур'є,Сен-Симон, юрист Ч. Бекара, мислителі і письменники Вольтер і Ж.Ж. Руссо, основоположники діалектичного вчення К. Маркс і Ф. Енгельс. У нашій країні - Радищев, Герцен, Добролюбов. Однак, навіть маючи сотні томів їх монографій, наукових робіт та публіцистичної літератури ми не можемо з точністю передбачати і, що головне, своєчасно попереджати злочини закону.

1. Юридично значуща поведінка: норма і відхилення

Поведінка була і залишається найважливішою соціальною характеристико особистості.

Залежно від форми вираження вона може бути:

1. Вербальною (що складається з різних висловлювань, що дають уявлення про внутрішній стан індивіда).

2. Реальною (що містить в собі певні дії людей) На підставі зіставлення цих дій із загальноприйнятими уявленнями про належне і неправильне, людська поведінку розцінюється як позитивна, якщо воно відповідає загальноприйнятим еталонам вчинків, і якщо людина керується ними кожен день, або відхиляється (антигромадську), якщо вона не збігається з загальними уявленнями (правилами) поведінки,діями. Визначальне місце надається вчинкам - правомірним або протиправним. Всі інші дії відносять до юридично байдужих (що не відносяться до категорії дій, що потребують правової регуляції). В останні роки більше почали досліджуватися проблеми істинних і уявних цінностей права; по- іншому проявляється рівень юридичного мислення і поведінки, моральні характеристики; по-новому розглядаються проблеми співвідношення посадового і забороненого в вчинках, допустимості в поведінці. В усі часи правознавці цікавилися в основному проблемами, пов'язаними з протиправною поведінкою тому ,що вона є найбільш соціально- шкідливим і небезпечним різновидом антигромадської поведінки і є провідною причиною проступків і злочинів. Але все ж відмінності між протиправною і правомірною поведінкою вимагають спеціального розгляду. Правову поведінку слід розглядати як "поведінка суб'єктів права в сфері юридичного впливу, врегульовану правом та оцінювану відповідним чином" [1,180] Вона являє собою суспільно значущу поведінку, тобто соціальне оточення особи дає їй певну оцінку. Але разом з тим правова поведінка людей пов'язана з правовою регламентацією, закріпленням певних правил в нормах чинного права. Саме тому, наша правова поведінка є об'єктом контролю з боку державних органів, що виражається в акцентуванні чітко розмежованих варіантів поведінки - правомірної (соціально корисної) і протиправної (соціально шкідливої). Так само в правознавство виділяють таку протиправну поведінку, як зловживання правом, коли суб'єкт заподіює шкоду іншим учасникам правовідносин. Але на відміну від інших видів протиправної поведінки, суб'єкт ускладнює і обмежує здійснення юридичних приписів, чиїх - небудь прав та законних інтересів. Прикладом може слугувати зловживання правом на страйк.

2. Правомірна поведінка: поняття, суть і основні риси

Передумовою розвитку нормального суспільства і його основою є правомірна поведінка людини. Це така поведінка суб'єкта, яка відповідає праву і забезпечується державою. Автори підручників з теорії держави і права визначають правомірну поведінку, як поведінку, що не виходить за рамки встановлених правом законів (правил). Але це лише дає загальне уявлення про даний вид правової поведінки. До цих пір конкретніші категорії правомірності, пропоновані вченими, показують, що в юриспруденції ще не склалося конкретне визначення правомірності.

Поширені три основні ознаки правової поведінки:

1. Вчинення в сфері правового регулювання. Тут розуміється те, що поведінка суб'єкта має укладатися в рамки законодавства.

2. Усвідомленість. Суб'єкт повинен бути дієздатним.

3. Соціальна корисність. Прояв в поведінці тільки позитивних сторін і результатів для суспільства.

4. Відповідність праву. Поведінка має дорівнювати конкретним нормам і принципам права. Правомірну поведінку ,можливо, визначити, як "обумовлену культурно-моральними поглядами і життєвим досвідом людини діяльність у сфері соціальної дії права, засновану на свідомому виконанні мети і вимог"[2,359] Правомірна поведінка неоднорідна в своєму змісті і вимагає в кожному своєму певному прояві різного ступеня ініціативних дій. При дотримання норм права потрібно мінімальна активність і навпаки, при використанні норм права в повсякденному житті спостерігається найбільш висока активність індивіда. Так само людям властиво давати оцінки поведінці того або іншого індивіда (позитивні або негативні), беручи до уваги норми права. В даному випадку правомірна поведінка є критерієм позитивної оцінки поведінки. Звідси можна зробити висновок, що правомірна поведінка являють собою правову цінність, тоді як протиправна поведінку - правову антицінність . Принциповим призначенням права є підтримання і заохочення позитивної діяльності людей. Тим самим право реалізується, знаходячи вираження у вчинках суб'єктів права.

З усього вищезазначеного, можливо, тепер виділити основні риси правомірної поведінки, що визначають її ціннісні якості:

1. Громадська корисність і масовість в прояві. Правомірна поведінка дійсно властива переважній більшості людей. Ніяке суспільство не може існувати без дотримання правових норм і законів, в умовах переважання соціальних відхилень.

2. Добровільність і свідомість.

3. Переконаність і відповідальність особистості в своїх вчинках.

4. Активність у виконанні обумовлених правом дій.

Без цього суспільство не може просуватися по шляху правової еволюції. Правомірність в поведінці людей не виключає їх різні погляди на ті чи інші закони. Висловлення цих думок, пересікаються раніше, і є основною рушійною силою правової еволюції. Але в свою чергу від суспільства потрібно прояв терпимості ,щоб жити в умовах "різнодумства" людей, чиї дії не виходять за рамки соціально відповідальної поведінки. Шлях людини в суспільство характеризується відповідальністю за свої вчинки, що дозволяє піддавати її дії під контроль її власної свідомості, її совісті. Соціальна цінність правомірної поведінки полягає в тому, що вона становить частину цивілізованої поведінки. Цивілізованість - це змістовне поняття, що складається з різних складових. У більш вузькому, правовому розумінні це слідування індивіда певним нормативним вимогам на основі переконаності в чітко сформульованих моральних догмах (не убий, не обмани). Цивілізованість грунтується на знанні норм і приписів культурної і моральної поведінки. Тому тут правова інформованість громадян повинна стати однією з основних цілей на шляху правової еволюції.

3. Види правомірної поведінки

Види правомірної поведінки багато в чому залежать від мотивів, якими керується людина. правопорушення злочин відповідальність проступок

Мотиви і визначають якою буде поведінка людини в кожній ситуації.

Серед усіх видів правомірної поведінки виділяють чотири основних:

1.Соціально-активна поведінка є вищою формою правової поведінки.

Вона грунтується на високому рівні правосвідомості та правової культури особистості. Цей вид поведінки пов'язаний з реалізацією приватного та публічного інтересу, що становить найбільшу соціальну значимість. Соціально-правова активність визначається високим рівнем правосвідомості, готовністю скористатися можливостями, що надаються правом. Активна діяльність людей, що виявляється у високій культурі і цивілізованій поведінці людей, що вміють проявити себе як особистість, є основою соціально активної поведінки. Тому зараз так актуальні проблеми соціальної апатії, питання становлення особистості, яка вміє користуватися своїми правами і свободами, відстоювати їх законними способами. Але також існує чимало перешкод на шляху реалізації соціально-активної поведінки. До них відносяться такі очевидні проблеми, як юридична неосвіченість населення, відсутність гарантованої системи правової захищеності особистості, соціальні та правові деформації та багато інших[3,48].

2. Звична поведінка - поведінка, заснована на багаторазовому повторенні найбільш доцільних і практико-виправданих дій. Ці дії засновані на повторенні людиною звичних для неї вчинків, що задовольняють її потреби і мають результати . Таким чином людина з самого початку обмірковує свої вчинки, надалі все виконується за зразком утвореної звички робити так, а не інакше.

Освоєння дійсності - тривалий процес. Незадовільні результати тягнуть усунення відповідної дії і навпаки, дії, що дають очікувані наслідки, переконують людину в їх доцільності. Звичка звільняє особистість від багаторазового звернення до своєї свідомості в аналогічних, повторюваних ситуаціях. У даних випадках відбувається процес переростання звички в реальний акт поведінки. Слід так само відрізняти поведінкову звичку від стереотипу поведінки. Останній призводить до автоматичного, механічно вироблення навички поведінки, а поведінкова звичка є внутрішнім (але не безконтрольним) прагненням людини до вчинення дій, вже закріплених в її свідомості.

3. Конформістська поведінка являє собою "пасивне дотримання особистістю норм права, пристосування, підкорення своєї поведінки думкам і діям оточуючих" [4,173] Інакше визначення конформістської поведінки ,можливо, інтерпритувати , як таке, що людина вчиняє правомірно лише тому, що оточуючі діють правомірно . Характерними рисами конформістської поведінки є: пристосуванство, пасивне прийняття даного порядку, відсутність власних правових поглядів і позицій. Дуже часто конформістська поведінка передбачає зовнішню згоду з групою при внутрішньому розходженні з думкою більшості. Цей вид поведінки заснований на підпорядкуванні індивіда груповим стандартам і вимогам. Отже ,конформісти - це люди, позбавлені своєї індивідуальності, для яких визначальним якістю залишається "синдром натовпу". Витоки поширення конформізму лежать в історії радянської держави, де людина була лише "гвинтиком", пристосованим до "спільного механізму", держави, в якому ініціатива каралася, а особистісні якості придушувалися владним авторитетом. Але все ж конформістська поведінка визнається суспільно корисною, адже людина, підкоряючись думці інших, дотримується приписів права і реалізує його. Але ця поведінка хоч і є прийнятною для суспільства поведінкою, але не є бажаною для перспективної мети розвитку суспільства.

4. Маргінальна поведінка - поведінка, заснована на страхові перед законом. Ця поведінка відображає стан особистості, що знаходиться на межі антигромадських проявів, що спонукають її до правопорушень, що стають таким ,лише, в силу страху перед законом чи загрози можливого покарання. Маргінальність характеризується проміжним етапом між правомірним і протиправним діянням. Причинами такої поведінки може стати відсутність чітких меж між дозволеним і караним, існування необгрунтованих перешкод і обмежень на певні види діяльності. Роль провокуючого фактора в процесі маргіналізації грає повільність прийняття рішень, що стосуються багатьох соціальних верств. Прикладом можуть стати біженці. Але все ж в основному до маргінальної поведінки схильні прості обивателі, що не вчиняють злочинів або проступків лише по тому, що усвідомлюють "невигідність і недоцільність" такої поведінки. Не дивно, що цей вид поведінки найбільшою мірою цікавить кримінологів і фахівців в області теорії і соціології права, що займаються проблемами попередження протиправного діяння[5,569]. Решта категорії є виробленням юридичної науки і для окремо взятої людини не несуть певний сенс, не впливають взагалі або їх вплив надзвичайно малий.

4. Правопорушення: поняття, ознаки та склад

Згадуючи у своєму вступ поняття «дія» , ми надавали йому найширше значення, у вигляді того, що з боку індивіда будь-яка поведінка - це дія. Але з боку юридичної науки прийнято вживати поняття не «дія» , а термін «діяння» . Тому ,що «діяння» , містить в собі як «дію» , так і «бездіяльність» . Дією визнається активна поведінка особи, спрямована на досягнення цілей (це вбивство, крадіжка, підписання документа, обман тощо). Бездіяльністю визнається діяння, яке особа зобов'язана була вчинити, але не зробило цього (ненадання термінової медичної допомоги, невиконання службового обов'язку тощо). Думки й почуття, що залишаються в людини, не мають жодного відношення до закону. А, отже, можна визначити першу ознаку правопорушення - це діяння. Це ідея того, що людина завжди відповідає тільки за свої вчинки, була викладена ще Гегелем в «Філософії права» . Порушення права (законодавства) повинно бути відчутним результатом якого-небудь діяння. Суб'єктивною ознака діяння - вина, що є необхідною ознакою правопорушення. Тут поняття «вина» повинно розглядатися як безпосереднє відношення індивіда до правопорушення, їх зв'язок, як причини до слідства[6,84]. Вина виражається у двох формах: пряма вина і непряма. При наявності прямої провини правопорушника мається на увазі, що для даної особи передбачається настання негативних наслідків діяння. При непрямій вині особа, яка вчиняє правопорушення, не передбачає настання негативних наслідків, або передбачає, що в силу халатності чи самовпевненості їх вдасться уникнути. З цього, можливо, зробити висновок, що якщо протиправність завжди винна, то, отже, відсутність вини може свідчити про відсутність протиправності і правопорушення і виключає юридичну відповідальність. Третьою ознакою буде те, що не всі діяння індивіда можуть розглядатися, як правопорушення, а тільки ті, які місять в собі суспільну шкідливість. «Акт правопорушення завжди є викликом суспільству, зневагою того, що значимо, цінно для нього. Порушення права суспільно шкідливо своєю типовістю, поширеністю, адже це не одиничний акт (ексцес), а масове в своєму прояві діяння, дезорганізуюче нормальний ритм життєдіяльності суспільства, спрямоване проти панівних суспільних відносин, вносить у них елементи соціальної напруженості та конфліктності » [3]. Саме заподіяння шкоди розглядається з двох сторін - юридично і фактично. Юридична сторона полягає в тому, що порушуються суб'єктивні права учасників правовідносин або ж створюються такі умови, які перешкоджають виконанню суб'єктами права покладених на них юридичних обов'язків. Фактична ж сторона правопорушення полягає у заподіянні учаснику правовідносини матеріального чи морального збитку. Шкідливі наслідки мають бути прямим результатом ,що порушують існуючі законодавством дії чи бездіяльність. Причому мається на увазі, що причинний зв'язок має бути не випадковим, а цілком закономірним, що обумовлює настання шкідливих наслідків. Потрібно зауважити, що в науці продовжуєються дискусії з приводу поглядів на суспільну шкідливість і в даний час: одні вчені вважають, що всі правопорушення суспільно небезпечні, інші ж - що суспільно небезпечні лише злочини, проступки ж є суспільно шкідливими діяннями. Діяння, які заподіяли шкоду суспільним відносинам, що охороняються нормами права - протиправною поведінкою, що є юридичним вираженням суспільної шкідливості. Конкретним вираженням протиправності діяння може бути порушення заборони, прямо встановленої в законі чи іншому нормативно-правовому акті, або невиконання зобов'язань, покладених на суб'єкта права законом або укладеним на його основі договором. Правопорушення спочатку «зазіхає на те, що береться під захист правом, отже, ця ознака правопорушення є родовою властивістю всіх відхилень від правопорядку дій індивіда» [7,236]. Діяння, не передбачені правовими нормами, або не порушують вимог законодавства не можуть вважатися правопорушеннями. В цьому полягає четверта ознака правопорушення. Необхідно також відзначити, що в законі обумовлені окремі ситуації, коли діяння хоча формально і підпадає під ознаки протиправного, але по суті не є небезпечним та шкідливим для суспільства і, тому, не може бути визнане протиправним. Прикладом цього може служити те, що в кримінальному та адміністративному праві вказані такі обставини ,що виключають протиправність, як «необхідну оборону»(розмірний самозахист від протиправних посягань) і «крайню необхідність» (дії, спрямовані на усунення небезпеки, яка не могла бути усунута іншими засобами, за умови, що заподіяна при цьому шкода є менш значною, ніж відвернена). Для продовження характеристики ознак правопорушень повернемося до того, від чого почали, а точніше що будь-яка дія, діяння є вчинком людини. Цілком об'єктивним буде той висновок, що протиправне діяння завжди має дієздатного суб'єкта, який його вчинив. Дієздатним вважається індивід, здатний усвідомлювати значення своїх дій і нести за них юридичну відповідальність. Іншими словами, суб'єкт повинен бути осудним і досягли певного віку, починаючи з якого він може нести відповідальність. В цілому дієздатність відноситься до конкретного громадянина або відношенням до певної галузі права,що визначається в законах галузі та інших нормативно-правових актах цієї сфери відносин. Суб'єкти протиправного діяння, так само як і суб'єкти людської дії можуть бути різні. Точніше ж існують два види таких суб'єктів - індивідуальний і колективний. Для позначення першого суб'єкта людської дії в соціологічній літературі використовується термін«особистість» , для другого - терміни «група» , «соціальна система» . Ще до ознак правопорушення можна віднести і психологічний фактор. Суть якого в тому, що правова поведінка має перебувати під повним контролем свідомість і волі особи. Головним наслідком цього буде служити те, що діяння, в юридичному сенсі, вчинене в стані неосудності, недієздатності і в різних випадках мимовільної активності, що не контролюються людською волею і свідомістю, не визнаватиметься правопорушенням. Остання ознака - караність. Будь-яке правопорушення, як було зазначено раніше, саме по собі вже є направленим проти порядку і стабільності суспільних відносин. Це безумовно повинно викликати відповідну реакцію з боку суспільства, в особі держави, для захисту інтересів у відносинах,що виникають . Отже правопорушення завжди карається, тобто за вчинення правопорушення суб'єкт притягується до юридичної відповідальності за чинним законодавством, виходячи з розміру заподіяної шкоди суспільним відносинам. Наприклад, злочинами є діяння, прямо зазначені в Кримінальному Кодексі[8,472]. Це означає, що діяння не може бути визнане злочином, якщо воно не закріплено в особливій частини Кримінального Кодексу. Юридичною відповідальністю називають санкцію правової норми, реалізовану в рамках правоохоронної діяльності держави, у вигляді якої сформульовано державний осуд протиправного діяння, яка полягає у позбавленні правопорушника певного права особистого, майнового, організаційного, посадового чи економічного характеру. Суб'єктами таких правовідносин є правопорушник і держава в особі посадових осіб та органів, яким надається право в застосуванні санкції та здійсненні покарання правопорушника. Проаналізувавши ознаки правопорушення, зробимо узагальнююче визначення цього терміна. Правопорушення - суспільно шкідливе, винне, протиправне діяння дієздатного суб'єкта, за яке передбачена юридична відповідальність. Правопорушення, будучи діянням, характеризується як свідомий вольовий акт виражений зовні. Представляючи собою антигромадське, шкідливе явище, правопорушення викликають відповідне негативне ставлення. Суспільство в особі держави має право і одночасно зобов'язане вести боротьбу за викорінювання правопорушень, причин і умов, що сприяють їх виникненню, в ім'я забезпечення нормального розвитку, збереження правопорядку, охорони суспільних і особистих інтересів, захисту справедливості. Склад правопорушення потрібен для більш чіткого поділу правомірної і неправомірної поведінки ; для «конкретизації та залучення їх додаткових, уточнюючих та змістовних ознак, достатніх для розмежування правопорушення і інших відхилень від правопорядку» в юридичній науці розроблена конструкція юридичного складу правопорушення [9,56]. Склад його елементів практично одноманітно трактується вченими-юристами і звучить, як взаємопов'язана сукупність необхідних і достатніх з точки зору чинного законодавства умов або елементів (та їх ознак) об'єктивного і суб'єктивного характеру, лише за наявності яких протиправне діяння може бути кваліфіковано як правопорушення. Ці елементи -це «суб'єкт» і пов'язана з ним «суб'єктивна сторона» , «об'єкт» і «об'єктивна сторона» . Суб'єкт правопорушення - це дієздатна осудна особа, яка вчинила винне, протиправне діяння, іншими словами - правопорушник. Суб'єктом правопорушення може бути тільки дієздатна особа, так як тільки вона здатна в силу досягнення певного віку усвідомлювати значення своїх вчинків, свідомо обирати правовий або протиправний варіант поведінки. Законодавець чітко визначив вікові межі дієздатності, так кримінальна відповідальність настає, за загальним правилом, з 16 років, а за особливі злочини настає і з 14 років. Адміністративна відповідальність настає з 16 років, трудова дисциплінарна відповідальність - з моменту укладення трудового договору. У цивільному праві відповідальність може накладатися починаючи з 18 років. Різний вік відповідальності встановлюється з урахуванням ступеня суспільної небезпеки правопорушень, значущості тих благ, на які вони зазіхають. Отже малолітні і психічно хворі люди не можуть усвідомлено : здійснювати свої дії, життєві конфлікти і обирати шляхи їх вирішення. Здатність власними діями набувати права і виконувати обов'язки, включаючи відповідальність, властива індивіду, що має достатній рівень свідомості і волі, завдяки яким він може мати певну громадську позицію, розумно оцінюючи свою та чужу поведінку. Юридична наука розрізняє індивідуального, колективного та спеціального (компетентного) суб'єкта (тобто наділеного специфічним демографічним, соціальним та іншим статусом). Правознавство на даний час не сформулювало єдиного розуміння колективного суб'єкта. «Група є суб'єктом правопорушення лише в тому випадку, якщо складається з соціально рівних і зрілих для права індивідів, що рухаються до спільно виробленої усвідомленої мети» [10,369]. У чинному кримінальному праві це питання вирішується однозначно - суб'єктом відповідальності та злочину є лише фізична особа. Навіть якщо злочин скоєно групою осіб, то кожен його учасник відповідає лише за те, що вчинив особисто, і не пов'язаний солідарною відповідальністю, хоча сам факт є обтяжуючою обставиною при винесенні вироку. Суб'єктивна сторона правопорушення - це психічне ставлення суб'єкта до вчиненого, виражене у формі провини. Вина і дієздатність (розглянута вище) -дві основні складові частини суб'єктивної сторони правопорушення. У юридичній науці прийнято розрізняти дві форми вини, вираженої в намірі і необережності. Намір передбачає, що особа, яка вчинила протиправне діяння, усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій чи бездіяльності, передбачає їх суспільно небезпечні наслідки і бажає (або допускає) їх настання. Якщо ж особа розуміє протиправність свого діяння і його наслідки, але не бажає їх настання, хоча і допускає таку можливість або байдуже ставиться до них, має місце непрямий умисел. Необережність буває виражена в двох формах: самовпевненості (легковажності) і недбалості. Необережність у формі легковажності припускає, що особа передбачає суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки, але легковажно розраховує їх уникнути. Необережність у формі злочинної недбалості припускає, що особа не передбачає суспільно небезпечних наслідків своїх діянь, хоча може і повинна їх передбачити. У складі суб'єктивної сторони правопорушення ,можливо, виділити факультативні частини, до яких відносяться мотив, мета, завдання правопорушення, а також особливі психічні стани особи (наприклад, стан афекту). Мотив - це осмислене спонукання до виконання певного діяння, яким керується суб'єкт. Розрізняють низинні (користь, ненависть і т.п.) і не ниці (складне економічне становище і т.п.) мотиви. Мета - це мислячий образ передбаченого результату діяння, і вона спрямована на заволодіння чужим майном, на підрив здоров'я або психіки людини. Важливо відзначити, що саме суб'єктивна сторона дозволяє відрізнити правопорушення від казусу (випадку). Казус - це факт, який виникає не у зв'язку з волею і бажанням особи. Казус може бути як природним явищем (стихійне лихо , правопорушення тощо ), так і результатом проступків інших людей і навіть результатом своїх власних дій, які людина не усвідомлювала або не передбачала їх можливі наслідки. Казус - це завжди невинне заподіяння шкоди, хоча за деякими формальними ознаками випадок подібний з правопорушенням. Будучи позбавленим провини (навмисної або необережної), він не тягне відповідальності особи, по відношенню до якої розглядається. Наступний елемент складу правопорушення, виділений юридичною наукою, - об'єкт правопорушення[11,167]. Поняття об'єкта правопорушення є одним з найважливіших понять загальної теорії правопорушення. Воно взаємопов'язане з поняттям правопорушення. Об'єкт правопорушення - область, сфера суспільних відносин, регульованих і охоронюваних правом, у якій відбулося діяння і цим діянням заподіяно шкоду.

У юридичній науці практично всі дослідники виділяють наступні види об'єктів:

1. Загальний.

2. Родовий.

3. Видовий.

4. Конкретний. 1.Спільним об'єктом буде вся сукупність суспільних відносин, що існують у суспільстві, які передбачають можливість їх порушення (загальний об'єкт - це, наприклад, правопорядок). 2.Родовим об'єктом будуть конкретні суспільні відносини, котрі піддаються порушенням. 3.Видовим об'єктом є частина суспільних відносин, на які посягають окремі підгрупи правопорушень, що об'єднуються в групи з родовим об'єктом.

4.Конкретний об'єкт -це конкретне суспільне відношення або частина (предмет) реального світу, на яке прямо зазіхає правопорушення. Об'єкт правопорушення повинен бути присутнім у складі кожного окремого правопорушення, адже якщо він відсутній, значить ні чому не завдано шкоди, не порушена жодна область, яку охороняє законодавство, відсутня карність діяння. Об'єктивна сторона правопорушення - протиправне діяння, виражене зовні у формі фактичних протиправних дій або в протиправному нездійсненні приписаного законом проведення. В правознавстві розрізняють обов'язкові та факультативні ознаки об'єктивної сторони. Обов'язковою ознакою є вчинення діяння, тобто юридично значущого акту поведінки, вираженого в дії або бездіяльності. Варіант не правомірної поведінки породжує шкідливі наслідки, виражені в шкоді. Шкідливі наслідки, на думку правознавців, розрізняються за ступенем тяжкості і за особистим і майновим характером збитку. Така класифікація допомагає правильно визначити вид правопорушення і справедливо винести судове рішення, виходячи з норм тієї галузі права, куди відноситься дане діяння. Необхідною ознакою об'єктивної сторони правопорушення є причинно-наслідковий зв'язок між діянням і наслідками, під якою в юридичній науці розуміють об'єктивний зв'язок між ними, при якому протиправне діяння передує за часом наслідкам і є головним і безпосередньою причинним та неминуче викликає даний наслідок. До факультативних ознак належить: місце, час, спосіб і обстановка вчинення правопорушення - вони впливають на кваліфікацію правопорушення ,лише, у випадках, коли вони вказані в гіпотезі правової норми. Кожне правопорушення скоюється в певному місці, в певний час, певним способом, в певній обстановці і певними засобами (знаряддями). Ці ознаки завжди присутні в будь-якому правопорушенні, проте набувають юридичне значення, тобто впливають на кваліфікацію протиправної поведінки не у всіх випадках.

5. Злочин і проступки: порівняльна характеристика

Діяння людини різноманітні, так само як і її життя. Мільйони різних можливостей і випадковостей переплітаються в одну мить для людини, і те як вона на них відреагує, зможе правильно оцінити їх для себе в той час і залежатиме її поведінка. Так і правопорушення кожного суб'єкта унікальні в своєму роді, і неповторні для кожного іншої особи. Але правопорушення не поодинокі й становлять певну сукупність видів. Класифікація правопорушень може бути проведена за різними підставами: Залежно від характеру правопорушень, ступеня суспільної шкідливості і санкцій за їх вчинення, діляться на злочини і проступки. Розглянемо більш детально ті критерії, які найчастіше використовуються у світовій юридичній науки, для виділення видів правопорушень:

1. Важливість громадських відносини, регульоється правом, яке стало об'єктом протиправного діяння. Об'єктами злочинних посягань, як правило, є найбільш важливі суспільні відносини, інтереси і блага (життя і здоров'я людини, її честь і гідність, безпека держави, власність та ін.).

2. Зазіхання в сферах трудових відносин, охорони природного середовища та деяких інших, вважаються менш значимими, і, отже, визнаються проступками, а не злочинами.

3. Розмір заподіяної шкоди. Якщо цей збиток значний, то законодавство визнає діяння злочином, інакше - проступком. В юридичній літературі існує неоднозначне розуміння класифікації за розміром заподіяної шкоди, так само як і градації караності з даного питання.

4. Спосіб, час і мотив скоєння правопорушення. Невиконання наказу військовослужбовцям, наприклад, може бути визнано дисциплінарним проступком, але те саме діяння, вчинене групою осіб або групою осіб за попередньою змовою чи не організованою групою, що спричинює тяжкі наслідки, карається позбавленням волі на строк до п'яти років [7].

5. Поширеність певного виду проступків також різко підвищує їх суспільну небезпеку і може призводити до законодавчого «переведення» проступку в розряд злочинів, а Кримінальний кодекс поповниться в даному випадку новим складом злочину.

6. Особистість правопорушника. Проступки, на відміну від злочинів, не являють суспільну небезпеку для самої особистості. Але особистість,що неодноразово порушує юридичні норми стає суспільно небезпечною та її подальші правопорушення розцінюються вже не як проступки, а як злочини. На суспільну небезпеку особистості вказують також незнята і непогашена судимість, стан алкогольного або наркотичного сп'яніння, особливо активна роль у вчиненні злочину і т.д. Так, разові ухилення батьків від сплати за рішенням суду коштів на утримання неповнолітніх дітей, а також непрацездатних дітей, що досягли вісімнадцятирічного віку, - це цивільно-правові проступки. Злісне ж ухилення батьків від сплати таких сум визнається законом злочином і тягне кримінальну відповідальність.

Найбільш небезпечними для суспільства є злочини. Злочин - це суспільно небезпечне протиправне діяння дієздатної особи, яке заборонено кримінальним законом під страхом покарання.

За злочини застосовуються, найбільш суворі заходи державного примусу - покарання, що істотно обмежують правовий статус суб'єкта, визнаного винним у скоєнні злочину (позбавлення або обмеження волі, тривалі терміни виправних робіт або позбавлення будь-яких спеціальних прав, великі штрафи та ін.). «Покарання є мірою державного примусу за вироком суду. Покарання застосовується до особи,що визнано винною у скоєнні злочину, і воно полягає в обмеженні прав і свобод цієї особи » . Не тільки за вчинення злочину застосовується кримінальне покарання, але і за замах, приготування, співучасть, а в деяких випадках і неповідомлення про злочин. Необхідно відзначити головне, що визнати винним у вчиненні злочину і призначити покарання може тільки суд у встановленій для того процесуальній формі. Відбування покарання регулюється спеціальним (кримінально-виконавчим) законодавством. Після відбуття покарання у особи, з'являється на певний строк «судимість» - правовий стан, що є обтяжуючою обставиною при повторному злочині, що відбивається на моральному і правовому статусі особи. Термін судимость залежить від тяжкості вчиненого злочину. Існує, так звана, «давність притягнення до кримінальної відповідальності» - це термін протягом, якого за суб'єктом, який вчинив злочин, може початися кримінальне переслідування і засудження. Залежно від тяжкості злочину судимість може досягатися до п'ятнадцяти років (до осіб, які вчинили злочини проти миру і людства, терміни давності не застосовуються). Розробки світової юридичної науки припускають, що за межами передбачених кримінальним законодавством діянь, які кваліфікуються як злочини, правопорушень немає і не може бути.

Класифікацію правопорушень можна запропонувати розмежувати за характером шкоди залежно від об'єкта, на який зазіхає правопорушник і від особливостей санкції. Це класифікація за галузями права. Сучасні вчені виділяють в рамках цієї класифікації кілька видів правопорушень: кримінальні (злочини), цивільні (інакше іменовані цивільними деліктами), адміністративні, дисциплінарні, процесуальні. Також за даною підставі можна виділити міжнародні правопорушення, і останнім часом деякі вчені виділяють конституційні правопорушення. Кримінальний Кодекс України закріплює вичерпний перелік протиправних діянь. Це дозволяє попередити сваволю правопорушників, які обмежуються строго певними рамками закону. Важливо, що б у кожному конкретному випадку суд вирішує долю людини як особистості, і як частини суспільства. З іншого боку санкції, застосовувані державою за скоєння злочину носять каральний характер, що забезпечує відновлення соціальної справедливості, порушеною в ході вчинення даного діяння, небезпечного для охоронюваних державою особистих, суспільних чи державних відносин, перелік яких закріплений у статті 2 КК РФ. Стаття 12 КК У розрізняє такі категорії злочинів:

1. Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м'яке покарання за винятком основного покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

2. Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше десяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше п'яти років.

4. Тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі не більше двадцяти п'яти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк не більше десяти років.

5. Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад двадцять п'ять тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

Розглянувши найбільш небезпечний вид правопорушення - злочин, дамо описову форму більш м'якого виду правопорушенню - проступку. Провини - це винні, протиправні діяння, які є незлочинним правопорушенням, тобто характеризуються меншим, порівняно із злочинами, ступенем суспільної небезпеки і які тягнуть за собою застосування не кримінально-правових санкцій, а заходів адміністративного, дисциплінарного або цивільно-правового впливу.

Залежно від сфери суспільних відносин, яким протиправною поведінкою заподіюється шкода, і залежно від характеру стягнення всі провини поділяються на:

1. Адміністративні,

2 . Дисциплінарні,

3. Цивільно-правові (делікти),

4. Процесуальні,

5. Міжнародні,

6. Конституційні. Адміністративне правопорушення - «посягає на державний або громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і є протиправною, винною (умисною або необережною) дією або бездіяльністю, за яке законодавством передбачена адміністративна відповідальність».. Санкції за даний вид правопорушень носять каральний характер, а сам перелік адміністративних проступків в КК У є вичерпним, що також можна пояснити характером санкцій.

Видами адміністративних стягнень за досконалий адміністративний проступок є: попередження, штраф, виправні роботи, адміністративний арешт, позбавлення спеціального права (наприклад, права керування транспортними засобами, права полювання), виправні роботи (до двох місяців), адміністративний арешт (до 15 діб), конфіскація предмета, що був знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, та адміністративне видворення за межі країни іноземного громадянина або апатриди. Адміністративне стягнення може бути накладено не пізніше двох місяців з дня вчинення правопорушення. Адміністративні стягнення, а також органи, уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення, провадження по справах про них і порядок виконання постанов про накладення адміністративних стягнень визначені «Кодексом України про адміністративні правопорушення» . Цивільними правопорушеннями (деліктами) можна назвати соціально-шкідливі діяння або бездіяльності, що посягають на майнові та особисті немайнові відносини, які регулюються нормами цивільного права, а також деякими нормами трудового, сімейного, земельного права. Вони полягають в невиконанні чи неналежному виконанні договірних зобов'язань, укладенні протиправних угод і т.д . Осіб ,що скоїли такі злочини до цивільно-правової відповідальності привертаютьтакі види судів: арбітражні суди, третейський суд, накладаючи санкції правового характеру, спрямовані на усунення шкідливих наслідків правопорушення, а також відновлення порушених прав та інтересів громадян і організацій[12,412]. Перелік цивільних деліктів не є вичерпним, тому в кожному конкретному випадку суд вирішує питання про визнання діяння цивільним правопорушенням. Цивільне право України, так само як і інших країн, встановлює, поряд із загальними принципами цивільно-правової відповідальності, конкретні санкції, застосовувані за ті чи інші цивільні правопорушення. До них відносяться:

1. Відшкодування збитків;

2. Стягнення неустойки;

3. Компенсація моральної шкоди та інші. При цьому в Цивільному кодексі України закріплюється принцип, відповідно до якого, зокрема, «сплата неустойки і відшкодування збитків у разі неналежного виконання зобов'язання не звільняють боржника від виконання зобов'язання , якщо інше не передбачено законом або договором » [9,126]. При майнових правопорушення відповідальність настає у вигляді відшкодування збитків, сплати неустойки, відібрання речі у боржника, визнання угоди недійсною, примусового виконання умов договору і т.д. Матеріальна відповідальність робітників і службовців за шкоду, заподіяну підприємству (установі, організації), в більшості випадків (в залежності від об'єкта, способу заподіяння та інших обставин) обмежена частиною окладу або середньої заробітної плати (1 / 3, 2/3, 1 середньомісячний заробіток). Дисциплінарні проступки представляють собою шкідливі для суспільних відносин протиправні діяння фізичних осіб, спрямовані на порушення внутрішнього розпорядку підприємств, об'єднань та установ, а також на порушення трудової, службової, навчальної, військової та іншої дисципліни. Відповідальність за вчинення дисциплінарних проступків передбачається в різних відомчих (статутах, положеннях, інструкціях) і локальних (рішеннях місцевих органів державної влади та ін.) Нормативно-правових актах . Встановлюються різні заходи адміністративного впливу і в поточному законодавстві, але в цілому санкції носять каральний характер (звільнення, позбавлення премії, відрахування з навчального закладу і т.п.). До дисциплінарної відповідальності притягують не пізніше одного місяця з дня виявлення проступку, вищим керівним органом або посадовою особою. Процесуальні правопорушення (проступки) - це порушення встановленої законом процедури здійснення правосуддя, проходження юридичної справи в правозахисному органі, винесення правозастосовного акту. Процесуальні правопорушення пов'язані з порушеннями норм процесуального права безпосередньо правопорушником. Виходячи з цього, суб'єктами даних правопорушень можуть бути лише особи, які володіють державно-владними повноваженнями. Вчинення даних правопорушень порушує встановлену законом процедуру вчинення певних дій правопорушника (порушення процедури допиту підозрюваного, використання доказів, отриманих протиправним способом). Санкції за дані правопорушення теж носять каральний характер (відсторонення від посади, звільнення тощо). Великий інтерес викликають такі нові напрямки розвитку світової юридичної науки, як виділення такого виду проступку, який спрямований проти Конституції держави і встановлений порядок діяльності органів державної влади - конституційного правопорушення (проступок). Перш за все, незвичайність складають суб'єкти правопорушення і санкції, які застосовуються до них. Суб'єктами даного правопорушення можуть бути як фізичні (Президент України, депутати і т.д.), так і юридичні особи (політичні партії, громадські об'єднання тощо). Відповідальність за дані правопорушення (якими можуть бути крім усього іншого й аморальні вчинки посадової особи) має специфічний характер і полягає в відкликання депутата, посла чи іншого посадовця, відмові Президентові України в посаді, розпуск політичної партії, громадського об'єднання і т.д. Таким чином, коло суб'єктів даних правопорушень досить вузьке і чітко визначене. Міжнародні правопорушення - це правопорушення ,що суперечать нормам міжнародного права або власним зобов'язанням ,а також дії або бездіяльності суб'єктів міжнародного права, які заподіюють шкоду іншому суб'єкту, групі суб'єктів міжнародного права або всьому міжнародному співтовариству. Суб'єктами даного правопорушення можуть бути держави, їх утворення, міжнародні організації, а також громадяни держав. Розрізняють міжнародні злочини і міжнародні делікти. До злочинів відносять работоргівлю, піратство, міжнародний тероризм і т.д. До міжнародних деліктів - невжиття заходів по припиненню протиправних дій відносно дипломатичних представників, порушення торгових зобов'язань, порушення зобов'язань країнами та ін. Санкції можуть носити як првовий, так і каральний характер.

6. Поняття, зміст і принципи юридичної відповідальності

"Юридична відповідальність" - термін, широко використовуваний у вітчизняній правовій системі, це одна з фундаментальних правових категорій, що займає важливе місце в механізмі правового регулювання суспільних відносин. Підвищена увага приділяється юридичною наукою проблемі відповідальності і це пояснюється в першу чергу великим значенням даного охоронного інституту. Соціальна роль правової відповідальності, як і права в цілому, визначається тим, що найчастіше саме і тільки наявність відповідальності за ті чи інші антигромадські вчинки спонукає людей до певного (позитивного) варіанту поведінки, будучи стимулом до правомірної поведінки і анти стимулом до скоєння правопорушень. Необхідність особливої виваженості та обгрунтованості як при встановленні відповідальності за ті чи інші діяння, так і при її застосуванні пов'язана з тим, що саме юридична відповідальність несе в собі негативний заряд, певну кару по відношенню до члена суспільства за відхилення поведінки від вимоги соціальних (зокрема, правових) норм. Саме через відносини відповідальності на пересічного громадянина виявляється безпосередній вплив державно-примусового апарату, який володіє, про що добре відомо з вітчизняної історії, великими можливостями - особливо тоді, коли даний спектр суспільних відносин врегульовано недостатньо ретельно і послідовно. У вітчизняній правовій літературі існує безліч проблем, пов'язаних з юридичною відповідальністю. Найбільш актуальними на даний момент є питання про принципи, види, форми і підстави правової відповідальності, а також про її поняття і ознаки[13,86]. В даний час у зв'язку з формуванням нових правових галузей і активним розвитком «старих» йде дискусія про види відповідальності. Наприклад, швидкими темпами розвивається наука і галузь конституційного права,в якій вже було поставлено питання про конституційно-правової відповідальності. Чи існує вона, як і інші «нетрадиційні» види відповідальності, питання спірне, до того ж воно залишається за рамками дослідження.

Існує чотири основні види юридичної відповідальності:

1. Кримінальна,

2. Цивільно-правова,

3. Адміністративна,

4. Дисциплінарна.

Може здатися, що більшу увагу приділено першим двом видам відповідальності; це пов'язано з тим, що відповідні їм правові галузі розроблені краще, а правові поняття, спочатку розроблені в одній із спеціальних юридичних наук, часто трансформуються завдяки своїй загальнонауковій значимості в категорії теорії права і поширюються на інші правові науки, включаються як особливий варіант загальної правової категорії в їх понятійний апарат. У цьому зв'язку стає, очевидно, що для формування поняття юридичної відповідальності важливий комплексний аналіз норм різних правових галузей, так як необхідно знайти те спільне, що притаманне всім видам відповідальності - завдання, що виявляється надзвичайно складним. У правовій літературі немає єдності думок з приводу поняття юридичної відповідальності. Відсутність легального (встановленого законом) визначення і не завжди продумане використання правових термінів в актах поточного законодавства створюють об'єктивні складності для аналізу даної правової категорії і не сприяють розвитку, як юридичної науки, так і вітчизняної правової системи. Внаслідок цього категорія відповідальності трактується дослідниками по-різному. Кожен з них акцентує увагу на тому боці цього багатогранного за своєю природою явища, яку вважає найбільш значимою; кожен має власне уявлення про функції, цілв, соціальне призначення інституту[14,94]. Звідси безліч точок зору, які часто мають дуже мало спільного, хоча спрямовані на вирішення однієї і тієї ж проблеми. Будь-яке доктринальне визначення створюється на основі існуючого нормативного матеріалу. Між тим, в законодавстві панує хаос. Термін "відповідальність" вживається в різних значеннях. З розвитком права з'являються нові явища, які також називають відповідальністю; формуються нові галузі, що мають інші предмет, метод правового регулювання і, як наслідок, особливі охоронні інститути, своєрідність яких "розмиває" межі усталеного вже поняття юридичної відповідальності.

Під правовою відповідальністю звичайно розуміють:

1. Покарання, кару правопорушника;

2. Реалізацію санкції правової норми;

3. Міру державного примусу, яка виражається в негативних наслідках для правопорушника;

4. Обов'язок зазнавати певних позбавленнЬ особистого або майнового характеру;

5. Результат заснованого на законі осуду (негативної оцінки) вчиненого правопорушення та його суб'єкта;

6. Особливе "охоронне" правовідносини, що виникає у зв'язку з досконалим правопорушенням;

7. Певну стадію розвитку охоронних правовідносин,що виникли в момент вчинення правопорушення .

Склади правопорушень і санкції за їх вчинення визначає законодавець. Застосування санкцій за правопорушення - завдання правоохоронних органів. Процес і порядок розслідування справ про правопорушення і застосування за них санкцій включає в себе ряд складних проблем, що істотно "торкаються" інтересів особистості і суспільства. По-перше, законодавство про санкції і правопорушення має суспільне значення лише в тій мірі, в якій воно реалізується. Якщо державні органи та посадові особи не звертають уваги на правопорушення або застосовують встановлені законом санкції не в повну силу, у тих членів суспільства, яким, по суті, адресовані заборони і санкції, складається враження, що ці (а може бути і багато інших) заборони можна порушувати безкарно. В результаті правопорядку і прав громадян, авторитету права і держави заподіюється чималих збитків приростом числа безкарних правопорушень. По-друге, існує реальна можливість застосування заходів примусу і санкцій, призначених для боротьби з правопорушеннями, до осіб,що не порушувати правових заборон. Ні особистість, ні суспільство не можуть обійтися без захисту від правопорушників, а тим самим - без діяльності спеціального апарату, який охороняє право від порушень. Разом з тим у сфері, де застосовується державний примус, суспільство і особистість зіштовхуються з низкою тривожних явищ. Державні органи і посадові особи, які розслідують справи про правопорушення, наділені владними повноваженнями, необгрунтоване і незаконне використання яких може завдати істотної шкоди правам і свободам особистості. Не секрет, що специфіка діяльності правоохоронних органів, зобов'язаних оперативно припиняти правопорушення, часом надає розслідуванню кримінальних та інших справ обвинувальний ухил. Необхідна для боротьби з правопорушеннями таємниця дізнання і слідства може обернутися відсутністю гласності, потуранням сваволі в добуванні доказів і залякуванням осіб, залучених до процесу розслідування. Прагнення ,можливо, швидше обгрунтувати обвинувачення і закінчити справу в строк може призвести до штучного створення доказів, аж до примусу підозрюваного визнати себе винним у правопорушенні, якого він, можливо, не здійснював. В результаті деколи звинувачується невинний і, навпаки, корумповані працівники правоохоронних органів мають чимало можливостей звільнити від відповідальності винного. У рішенні багатьох з цих проблем істотне значення має процесуальне регулювання юридичної відповідальності, яке підпорядковане двоєдиній задачі: кожен правопорушник повинен бути, підданий заходам державного примусу на основі, в межах і в рамках закону і заходи, розраховані на боротьбу з правопорушеннями, не повинні торкнутися того, хто не вчинив нічого протиправного. При визначенні процесуального порядку здійснення відповідальності існує така закономірність: чим суворіше санкції підлягають застосуванню, тим більш складні і розвинені процедури дослідження обставин справи, підготовки та прийняття рішення про застосування або незастосування санкції[15,452]. Тому найбільше перепон принципи юридичної відповідальності отримали в кримінальному процесі; за тими ж принципами здійснюються всі види відповідальності. Вони визначають підставу, порядок і межі юридичної відповідальності. Серед них виділяються такі основні: