Заповіт як один із видів спадкування

Размещено на http://www.allbest.ru/

Заповіт як один із видів спадкування

1. Поняття та елементи заповіту

Закон закріплює право фізичної особи призначити спадкоємців шляхом складання заповіту та розподілити спадкове майно, майнові права та обов'язки на свій погляд.

Заповіт - це особисте розпорядження особи (заповідача) щодо належного йому майна, майнових прав та обов'язків на випадок своєї смерті, складений у встановленому законом порядку (ст. 1233 ЦК). Його призначення полягає в тому, щоб визначити порядок переходу всього майна, майнових прав та обов'язків до певних осіб, який буде існувати після смерті заповідача.

За своєю юридичною природою складання заповіту є одностороннім правочином, а тому має відповідати не лише спеціальним вимогам, встановленим нормами глави 85 ЦК, але й усім загальним вимогам, що ставляться до правочинів (глава 16 ЦК).

Отже, заповіт - це односторонній правочин, який може бути реалізованим за умови, що особи, визначені як спадкоємці, також виявлять свою волю на прийняття спадщини.

Виявлення згоди після смерті заповідача є самостійним, незалежним від заповіту волевиявленням, що відрізняє ці відносини від договірних. При складанні заповіту немає двостороннього одночасного волевиявлення, яке вимагається при укладенні договорів, оскільки заповідача вже немає в живих. Тому заповіт не можна визнати договором, хоча тут і має місце виявлення волі як з боку заповідача, так і з боку його спадкоємців. Заповідач може в будь-який час скасувати або змінити своє розпорядження, чого не можна зробити в договірних відносинах. Це також вказує на односторонній характер заповіту.

Заповіт - це розпорядження з відкладальною умовою, оскільки воно набуває чинності лише з настанням умови - смерті заповідача. Ця обставина зумовила жорсткі вимоги до заповіту, оскільки в разі сумніву в будь-якому положенні заповіту визначити дійсний намір заповідача вже неможливо.

Для визнання за заповітом юридичної сили він має відповідати таким умовам:

1) заповідач повинен мати активну заповідальну здатність;

2) заповіт має бути складений у певній формі, визначеній законом;

3) заповіт має призначати конкретних осіб спадкоємцями, котрі повинні мати пасивну заповідальну здатність.

Заповіт, що не відповідає зазначеним вимогам, визнається недійсним.

Для того, щоб заповіт мав юридичне значення, необхідно, щоб він був складений фізичною особою. Активна заповідальна здатність передбачає, передусім, наявність у заповідача на момент складання заповіту загальної цивільної дієздатності. Втрата її на момент смерті заповідача не тягне визнання заповіту недійсним. Слід підкреслити, що право на заповіт є не суб'єктивним правом, а елементом цивільної дієздатності, котрий іноді іменують "тестаментоздатністю". Тестаментоздатність можна визначити як право складати заповіт, спадкувати за заповітом та бути свідком при складанні заповіту. Має тестаментоздатність лише повністю дієздатна фізична особа, тобто така, що досягла 18 років (ст. 34) або така, якій була надана повна цивільна дієздатність до досягнення нею повноліття (ст. 35 ЦК).

Оскільки у ст. 1234 ЦК передбачено, що право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю, то одного лише досягнення повноліття для набуття тестаментоздатності недостатньо. Зокрема, не мають тестаментоздатності особи, хоча й повнолітні, однак визнані недієздатними (ст. 36); особи, які склали заповіт у той час, коли не усвідомлювали значення своїх дій та (або) не могли керувати ними (ст. 225); особи, хоча і повнолітні, але обмежені судом у цивільній дієздатності (ст. 36 ЦК).

Заповідач має бути дієздатним на момент складання заповіту. Втрата дієздатності заповідачем після складання заповіту не впливає на дійсність заповіту. Разом із тим заповіт, складений недієздатною особою, є недійсним, навіть якщо в майбутньому ця особа стане дієздатною.

Особливістю тестаментоздатності як елементу цивільної дієздатності фізичної особи є те, що вона не може бути реалізована через посередництво інших осіб, а здійснюється лише особисто. Отже, складання заповіту через представника (в тому числі через законних представників - батьків, усиновлювачів, опікунів) не допускається. Не допускається також складання заповіту від імені кількох осіб, за винятком заповіту подружжя стосовно спільного майна (ст. 1243 ЦК).

Реалізуючи право на заповіт, заповідач має можливість заповідати майно будь-яким особам, на свій розсуд визначити частки спадкоємців у спадщині, позбавити спадщини одного, кількох чи всіх спадкоємців за законом, не зазначаючи причин такого позбавлення, а також включити до заповіту інші розпорядження, передбачені ст. 1235 ЦК, скасувати чи змінити складений заповіт.

Заповідач має право заповідати майно не тільки особам, які входять до числа спадкоємців за законом, але й сторонній особі, яка не знаходиться з заповідачем у сімейних відносинах, а також юридичній особі, державі, Автономній Республіці Крим, територіальній громаді, іноземній державі та іншим суб'єктам публічного права, котрі визнаються учасниками цивільних відносин згідно зі ст. 2 ЦК.

Спадкоємці, які мають право на обов'язкову частку, незалежно від змісту заповіту отримують половину частки, яка б належала кожному з них при спадкуванні за законом. При визначенні розміру обов'язкової частки в спадщині враховуються всі спадкоємці за законом, які б спадкували, коли б такий порядок не був змінений заповітом. При цьому враховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, заповідальний відказ, встановлений на користь особи, яка має право на обов'язкову частку, тощо.

Встановлений законом розмір обов'язкової частки може бути зменшений тільки в судовому порядку за позовом зацікавленої особи з урахуванням відносин між цим спадкоємцем та спадкодавцем, які існували за життя останнього, а також інших обставин, що мають істотне значення (наприклад, може бути врахований майновий стан спадкоємця, що має право на обов'язкову частку, тощо).

Якщо заповідачем для спадкоємця, що має право на обов'язкову частку в спадщині, в заповіті встановлені обмеження та обтяження, зокрема, покладається виплата боргу, заповідальний відказ тощо, то вони є дійсними лише у тій частині, яка не перевищує його обов'язкову частку.

Заповіт, який було складено пізніше, скасовує попередній заповіт повністю або в тій частині, в якій він йому суперечить. При цьому діє правило про вирішальне значення "останнього рішення": кожний новий заповіт скасовує попередній і не відновлює заповіту, який заповідач склав перед ним.

Скасування заповіту шляхом складання нового є остаточним, тобто заповіт, скасований пізнішим заповітом, не поновлюється, якщо пізніше складений заповіт також був з часом скасований шляхом подання заяви про це. Аналогічне правило діє і тоді, коли пізніший заповіт згодом буде визнаний недійсним. Винятком з цього правила є випадки, коли він був складений особою, яка в момент його складення не розуміла значення своїх дій та не здатна була ними керувати (ст. 225), або був складений під впливом насильства (ст. 231 ЦК). Такий заповіт визнається недійсним, а чинність попереднього заповіту поновлюється.

2. Правова природа інституту виконання заповіту

3. Суб'єкти виконання заповіту

Аналіз статей 1286-1288 ЦК України дозволяє виділити три види виконавців заповіту за критерієм осіб, що здійснюють їхнє призначення. Найчастіше такою особою виступає сам заповідач. Відповідно до ч. 1 ст. 1286 ЦК України заповідач може доручити виконання заповіту як фізичній, так і юридичній особі. Оскільки змістом виконання заповіту є вчинення цілого комплексу юридично значимих дій, фізична особа може бути призначена виконавцем заповіту лише за умови її повної цивільної дієздатності. Незважаючи на відсутність будь-яких вказівок у даному аспекті у ЦК, слід визнати, що не супереч йтиме закону право заповідача призначити виконавцями кількох осіб, а також призначити іншого виконавця на той випадок, коли вказаний ним у заповіті виконавець не доживе до відкриття спадщини або відмовиться від здійснення обов'язків щодо виконання заповіту ("підпризначити" виконавця заповіту).

Виконавець заповіту може бути призначений не лише безпосередньо самим заповідачем за життя, а і спадкоємцями після відкриття спадщини, тобто після його смерті (ст. 1287 ЦК України). Для цього останні мають звернутися до суду з позовом про усунення виконавця, призначеного заповідачем, від здійснення ним повноважень. У судовому порядку спадкоємці зобов'язані довести нездатність виконавця до ефективного виконання покладених на нього заповітом обов'язків.

У разі відсторонення спадкоємцями виконавця заповіту, а рівно у випадках нспризначення виконавця заповідальним розпорядженням та відмови виконавця від своїх повноважень (ст. 1295 ЦК України), спадкоємці вправі обрати виконавцем іншого спадкоємця або призначити ним сторонню особу. При недосягненні згоди щодо кандидатури виконавця між спадкоємцями, на вимогу одного з них він може бути призначений судом (ч. 3 ст. 1287 ЦК). заповіт юридичний правовий

Виконавець заповіту може бути призначений також нотаріусом за місцем відкриття спадщини (ст. 1288 ЦК). Призначення виконавця заповіту за розпорядженням нотаріуса можливе, якщо виконавець не був призначений заповідачем, добровільно відмовився від своїх повноважень (ст. 1295 ЦК) або був усунений від виконання спадкоємцями (ст. 1287 ЦК).

Аналіз ст. 1288 ЦК України дозволяє стверджувати, що нотаріус вправі призначити виконавця заповіту як за заявою спадкоємців, так і за власною ініціативою. Однак у будь-якому випадку нотаріус не пов'язаний заявою спадкоємця (спадкоємців) і може відмовити в призначенні виконавця на свій розсуд. Безперечно, закон зобов'язує нотаріуса керуватися інтересами спадкоємців, що заслуговують на увагу, і приймати рішення про призначення виконавця заповіту лише "якщо цього потребують інтереси спадкоємців". Водночас, законодавець не наводить жодних критеріїв, які дали б можливість зрозуміти, які ж обставини повинні кваліфікуватися нотаріусом як такі, що є необхідною, достатньою і обов'язковою підставою для призначення виконавця заповіту за заявою спадкоємців. Це ставить спадкоємців у заздалегідь невигідне становище і залежність від необмеженої жорсткими рамками закону волі посадової особи - нотаріуса, чим порушується юридична рівність сторін у цивільних правовідносинах.

Новий ЦК України значно розширив суб'єктний склад виконавців заповіту, зарахувавши до нього всіх осіб, призначених самим заповідачем, його спадкоємцями або нотаріусом. А ЦК УРСР 1963 року дешо звужував це поняття, відносячи до виконавців виключно осіб, яким доручено виконання, та за умови, що вони не є спадкоємцями (ч. 2 ст. 546). В умовах збільшення кількості, вартості і видів майна, що перебувають у приватній власності громадян і мають специфічні особливості їх спадкового правонаступництва, та, як наслідок, зростання кількості посвідчуваних нотаріальними конторами заповітів, такий підхід законодавця бсз-спірно заслуговує на підтримку.

Незалежно від того, ким призначається виконавець заповіту, для надання юридичної сили такому призначенню необхідне одержання зголи самого виконавця. Зазначена згода повинна бути викладена письмово, у формі відповідного напису безпосередньо у тексті заповіту або додатку до заповіту. За новим ЦК України (ст. 1289) висловлення згоди є обов'язковим незалежно від того, кому доручається виконання заповідальних розпоряджень - спадкоємцеві, призначеному у заповіті, або сторонній особі. На відміну від цього правила, ст. 546 ЦК УРСР встановлювала, що згода вимагається лише від осіб, які не вказані в якості спадкоємців, у той час як виконавець з числа спадкоємців за заповітом міг бути призначений і без його згоди.

Іншою стороною, віддзеркаленням обов'язку заповідача, спадкоємців або нотаріуса одержати згоду від виконавця заповіту на здійснення своїх дій, є право виконавця на відмову від здійснення своїх повноважень (ст. 1295 ЦК України).

Відмова від виконання, поряд із здійсненням усіх доручених виконавцеві заповіту розпоряджень, є чи не найчастішою підставою припинення повноважень виконавця заповіту. Причому право на відмову має будь-який виконавець, незалежно від того, хто його призначив - спадкодавець, спадкоємці або нотаріус. Право відмовитись від виконання своїх обов'язків зберігається за виконавцем заповіту в будь-який час, як до, так і після відкриття спадщини. Якщо відмова здійснена виконавцем до відкриття спадщини. вона реалізується у формі складання заяви відповідного змісту, яка подається нотаріусові, що посвідчив заповіт. Якщо відмова заявлена після відкриття спадщини, виконавець негайно повідомляє про це всіх спадкоємців, а також інших заінтересованих осіб, щодо яких він повинен був вчинити певні дії (кредиторів, відказоодержувачів).

Размещено на Allbest.ru