Основні особливості республіканської форми

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

парламентський президентський республіка

Значущість проблеми дослідження полягає в тому, що написані в моїй курсовій роботі положення і висновки допоможуть розібратися з поняттям та особливостями такої форми правління, як республіка. Республіка визначається, як форма державного правління при якій верховні органи державної влади обираються на певний термін, також існує поділ влади на законодавчу,виконавчу та судову. Актуальність теми пов'язана з тим що становлення і розвиток республіканства в сучасному демократичному світі набуває важливого наукового значення. На сучаному етапі державного будівництва в Україні питання визначення республіканської форми правління посідає вагоме місце. Мета мого дослідження полягає у дослідженні особливостей ребпуліканської форми правління, виявлення її переваг та недоліків , а також в аналізі форми державного правління України на сучасному етапі її розвитку.

Для досягнення цієї мети ,потрібно вирішити наступні завдання:

- Проаналізувати критерії поділу держав за формою державного правління і розкрити їх види.

- Детально охарактеризувати основні особливості республіканської форми.

- Розкрити сутність і особливості парламентської та президентської республік як класичних республіканських форм.

- Проаналізувати змішану республіканську форму правління.

- Здійснити аналіз форми державного правління в Україні на сучасному етапі розвитку.

Структура курсової роботи визначається спрямуванням на досягення поставленої мети та змістом досліджуваної проблеми.

Робота складається із вступу, 4 розділів, висновку та списку використаних джерел.

У розділі І «Республіка як різновид форми державного правління» розглядаються основні особливості республіканської форми державного правління, розкривається сама сутність республіки, наведено визначення та основні її ознаки».

У розділі ІІ «Президенська і парламентська республіки:ознаки і особливості» досліджуються особливості президентської і парламенської республік , значення і роль вищих органів державної влади в таких державах.

У розділі ІІІ «Змішана республіка як окремий різновид республіканської форми державного правління» йдеться про особливості та функціонування змішаної республіканської форми правління.

У розділі ІV «Особливості форми державного правління в Україні» розглядаються зміст положень Конституції України, які унормовують питання форми державного правління,надано аналіз перевагам та недолікам форми правління в нашій державі, також я приділив увагу визначенню шляху удосконалення та її функціонування.

1. Республіка як різновид форми державного правління

По-перше, форма державного правління це невід'ємний елемент форми держави поруч з іншими її складовими. У формі держави виділяють трьохелементну структуру, що складається з територіального устрою, форми державного правління та політичного режиму. Варто зазначити, що ті, хто прагнуть описати розбіжності між юридичною моделлю державного механізму і особливостями його реального функціонування, часто забувають про те, що політичний режим -- це спосіб взаємодії суспільства і держави, що виражає методи та засоби здійснення влади в країні. Це призводить до того, що форма державного правління ототожнюється з політичним режимом і вносить певну плутанину у класифікаційні схеми при виокремленні її різновидів. Саме державний режим є тим елементом форми правління, який забезпечує подолання цієї проблеми.

Він виступає інструментом відображення реального порядку функціонування і взаємодії вищих органів державної влади, а також доповнює трьохелементну структуру форми держави. Хоча поняття «форми державного правління» і не набуло єдиного чітко визначеного термінологічного позначення, та думки більшості науковців щодо загального смислового його навантаження все ж таки збігаються. Цей елемент форми держави виступає способом організації вищих органів державної влади. З приводу цього питання відомий науковець О. Зазнаєв зазначає, «одні автори роблять акцент на організації верховної влади, а саме -- на правовому положенні глави держави (традиційний підхід), тоді як інші максимально розширюють поняття, що розглядається».

З точки зору представників вузького підходу, форма правління залежить від визначення правового положення вищого органу державної влади -- глави держави, який може займати свій пост шляхом престолонаслідування або шляхом прямих чи опосередкованих виборів. Вказаний традиційний критерій дає змогу поділити форму правління на два основні її різновиди -- монархію і республіку. З іншої точки зору, це поняття наповнюється ширшим змістом і не обмежується лише правовим становищем глави держави. Так до уваги беруться особливості взаємозв'язків між вищими органами держави, до числа яких включаються ті, що співвідносяться із законодавчою і виконавчою гілками влади. А громадяни виступають, як учасники у процесі обрання цих органів. Та зустрічаються і такі визначення, які до складових елементів форми правління включають ледь не всю політичну систему, що не дає можливості розкрити суть цього поняття. Ці автори до форми правління відносять і органи місцевого самоврядування, і різного рівня добровільні об'єднання громадян, які виражають інтереси суспільства, а також зв'язок вищих органів державної влади з населенням. На цей погляд є доречним зауваження В. Чиркіна, який, погоджуючись із тим, що форма правління не обмежується лише правовим статусом глави держави, зазначає однак, що «будучи формою управління державою, вона не може включати все політичне середовище».

Отже, зупинимося на визначенні форми державного правління як способу організації державної влади, який включає порядок формування і окреслює межі компетенційної взаємодії вищих органів державної влади, а саме -- парламенту, глави держави, уряду. Варто зазначити, що до вищих органів державної влади, повноваження яких поширюється на всю територію країни, належать: уряд, глава держави та парламент, а також вищі загальні і спеціальні суди, конституційний суд Проте включення судової гілки влади до складових елементів форми державного правління є.

Адже судова гілка влади повинна перебувати за межами будь-якого політичного впливу, тінакше порушується основний конституційний принцип правосуддя -- незалежність суддів, які нікому не підзвітні і підкоряються лише закону. Поруч із різними підходами до визначення поняття «форма державного правління», політико - правова теорія виробила також декілька її класифікацій. Ще у Стародавній Греції та Римі філософи і юристи висловлювали різноманітні, навіть суперечливі думки з приводу того, які форми правління існують і чим вони відрізняються одна від одної. Найбільш поширена з них є та, яка розмежовує їх відповіднодо кількості та характеру правління осіб, що мають владу. Серед прихильників такої класифікації був Платон, який виділяв п'ять форм правління: тимократію -- правління честолюбства і сили; аристократію -- законна влада небагатьох; демократію -- влада народу (натовпу); олігархію -- влада не багатьох, але жадібних і багатих; тиранія -- панування беззаконня і насильства, де влада в руках тиран. До такого підходу схилявся і Арістотель, який виділяв три пари форми правління, де правильні можуть (за умов владарювання лише у власних інтересах) перероджуватися у неправильні форми: монархія -- тиранія, аристократія -- олігархія, демократія -- охлократія. Полібій також звернув увагу на тенденцію кожної форми правління до спотворення і переходу в інший тип.

Те що могло протидіяти такій деформації він вважав змішану форму правління, що виступала як синтез аристократичного, монархічного і демократичного елементів. Такого ж змішаного підходу дотримувався і Цицерон, який вважав синтез царської влади, аристократії і влади народу, найкращою формою правління. Загалом було зроблено чимало спроб класифікувати поняття «форма державного правління». Підставами для класифікації виступали різноманітні чинники. Серед них виділяють моральний і кількісний критерій, а також «класичний» спосіб заміщення посту глави держави. В процесі історичного розвитку поступово починає формуватися інший рівень теоретичного вивчення феномену держави -- держава розглядається як така, що складається з сукупності владних органів і посадових осіб, які в процесі свого функціонування виробляють певні принципи взаємодії, що мають назву принципу поділу влади.

Ця ідея поділу державної влади була однією із головних у вченні відомого французького філософа та історика Шарля - Луї Монтеск'є. В її основі він вбачав унеможливлення зосередження влади в одних руках, тобто неможливість зловживання нею. Загалом можна стверджувати, що цей критерій залишається актуальним і є тією основою для класифікації форми правління, яку використовують як вітчизняні, так і зарубіжні науковці. Система стримувань і противаг є доповненням, яке властиве певному виду поділу влади і є сукупністю повноважень гілок влади, що дозволяє їм урівноважувати одна одну. Проте у спробі наукового дослідження всіх конституційних способів організації влади, доволі часто зустрічаються випадки,коли основою для типології обираються несуттєві ознаки. Часто поєднують форму правління з політичним режимом, що призводить до появи великої кількості її різновидів, які не розкривають сутність досліджуваного об'єкта. Бажання визначити реальний порядок функціонування державного механізму є тим самим фактором, який спричиняє таке змішування, що на практиці може суттєво відрізнятися від конституційно закріплених засад розподілу влади.

Інструментом подолання цієї проблеми має виступити поняття «державний режим», більш вузьке, аніж поняття «політичний режим», що характеризує взаємодію держави з суспільством у цілому. Спираючись на особливості партійної та виборчої системи, які суттєво впливають на юридичну модель організації влади, це поняття розкриє реальний порядок їх функціонування. Тому в процесі класифікації використовують традиційний критерій заміщення посту глави держави, за яким форма правління поділяється на монархію і республіку. За рівнем обмеження влади монарха з боку загально-представницької установи розрізняють дуалістичну, парламентарну та абсолютну монархії Організація ж влади за різних видів республіканської форми правління виявляється в межах дослідження взаємодії трьох вищих органів влади -- глави держави, парламенту і уряду.

Республіканська форма правління є досить давньою формою державної організації суспільства. Навіть в перших месопотамських містах-державах (IV-III ст. до н.е.), так і надалі в давньогрецьких полісах, влада мала складну структуру. І в цій структурі верховенство влади найчастіше залишалося за демократичним органом - зборами і радою. При цьому в зборах брали участь всі громадяни міста-держави, на яких покладалися основні рішення, обрання ради для ведення державних справ. Але були ті, що усувались від участі в державному правлінні, як правило іноземці та раби. Ватажки дружин, Воєначальники виконували рішення зборів, а також були на службі у ради.Те чи інше співвідношення і взаємодію різних органів влади і визначали різні республіканські форми правління. Для республіки характерні і різні повноваження, якими ці органи наділяються. Але завжди при цьому республіка характеризується вищими виборними органами влади, до яких входять обрані представники народу. Це означає, що органи держави мають різні функції в управлінні країною. Уряду та його органам (виконавчо-розпорядчим органам) - виконувати закони, організовувати їх виконання. Парламенту (народним зборам,національній асамблеї, думі, верховній раді, конгресу і т.д.)доручається приймати закони.

Судовим органам - здійснювати контроль за виконанням законів,притягати до відповідальності за їх порушення і т.д. Іншими словами, органи республіканського правління наділяються різними повноваженнями і сферою діяльності (компетенцією) щодо здійснення єдиної державної влади. Незважаючи на поділ влади, всі республіканські органи повинні здійснювати єдину державну владу узгоджено, системно та організовано. Вони не можуть функціонувати одне без одного.

Отже, поділ влади дозволяє, по-перше, більш якісно вирішувати покладені на кожну гілку влади завдання, по-друге,запобігати зловживання владою, що стає досить імовірним при монополізмі влади, а по-третє, здійснювати контроль за діями державних органів. Суттєва відмінність республіки від монархії простежується і в обранні органів влади.По суті, республіка - це така форма правління, де всі вищі органи державної влади обираються народом або формуються загальнонаціональною представницькою установою. У республіках існують різні виборчі системи ,але незмінним для них залишається те ,що народ так чи інакше, обов'язково бере участь у формуванні органів державної влади. У республіці органи влади обираються на певний строк, щодо цього можна додати ,що в більшості країн з такою формою правління встановлюється додаткове обмеження ,яке встановлює скільки разів можна бути обраним на ту чи іншу посаду. Таким чином, принцип змінюваності є характерним для республіки.

Ця форма правління в більшій мірі відповідає демократичному, конституційному характеру держави. При цьому основний принцип для респіблки полягає у формальній рівності людей, їх солідарності, пошук компромісів та стабільність. Ідея рівності простежується у тому що будь-який громадянин має право на зайняття тієї чи іншої посади ,крім тих, хто на підставі закону обмежений у своїх правах. Республіканська форма правління найбільш ефективно забезпечує свободу особистості, забезпечує її співвідношення з правами, свободами та інтересами інших людей. Цей баланс реалізується у виборчій системі, захисту прав і свобод кожного громадянина, перш за все у судовій системі. Для республіканської форми правління властива система стримувань і противаг Залежно від поділу державної влади, а також від властивої певному його виду системи стримувань і противаг, доцільно виділити парламентарну , президентську та змішану (президентсько-парламентарну, та парламентарно-президентську) республіканську форму державного правління.

2. Президенська і парламентська республіки:ознаки і особливості

Щодо президентської республіки можна сказати ,що їй притаманна «жорстка» система поділу влади .Тут кожна гілка влади має вирішальну для її дієвості самостійність не тільки щодо власної компетенції, а й щодо легітимації, одержання влади. Зокрема, глава держави -- президент -- обирається безпосередньо населенням, має великий обсяг повноважень практично у всіх сферах життя держави і суспільства -- закріплені в конституції та законах і так звані «приховані», «припущені», що зв'язані з виконанням його конституційних повноважень. Президент -- глава держави, глава виконавчої влади, головнокомандувач збройними силами держави. При цьому уряд формується у позапарламентському порядку, його очолює президент. Міністри є фактично помічниками президента по виконанню його функцій, вони не підзвітні парламенту, який не може їх звільняти від посади або призначити на посаду. Одночасно парламент є єдиним органом законодавчої діяльності.

Ніхто, навіть президент з його великим обсягом повноважень, не має права, за винятком права відкладального вето щодо законів, втручатися в діяльність законодавчого органу, хоча на практиці він користується можливостями такого втручання через щорічні послання, лобістські можливості, зокрема через своїх однопартійців. Президент не може розпустити парламент, а парламент може притягнути до конституційної відповідальності президента або його міністрів тільки через спеціальну достатньо складну процедуру імпічменту. Але з огляду на самостійність гілок влади, система стримувань і противаг вимушує кожну галузь влади «оглядатися» на іншу галузь.. Наочним прикладом є судова влада, яка створена для здійснення правосуддя, але ж у формуванні судового корпусу беруть участь президент та парламент, а суд, здійснюючи правосуддя, вирішує, за думкою відомого американського юриста П. Фронда, питання «конституційного порядку, поділу державної влади та її обмеження».

Все це, власне кажучи, класичні ознаки президентської республіки, що можуть по різному виявлятися у сучасних державах. Щодо співвідношення позитивних і негативних рис цієї форми державного правління, то це звичайною мірою визначається історичними традиціями та сучасними умовами життя суспільства і держави, сприйняттям визначених особливостей президентської республіки не лише населенням, а й політичними елітами. Можна визнати досконалість президентської форми правління у США з не менш досконалою системою стримувань і противаг, якій вдалось, використовуючи класичні європейські конституційні доктрини, сконструювати належні страхові механізми щодо неможливості переродження президентства в авторитаризм або тоталітаризм, виключення можливості замаху на культ Права та Конституції, за якими жорстко організовано державний механізм. Саме одному із засновників американської Конституції Т. Джефферсону належить застереження: «Не просіть Бога про те, що може дати Конституція». Якщо ж абстрагуватися від американського досвіду, то доведеться погодитися з висновками багатьох юристів і політологів про неефективність президентської форми правління. 168 держав, що були предметом дослідження, рівень життєвості парламентських демократій у три рази перевищує президентські. Подібна тенденція підтверджується й у 93 державах світу, що отримали незалежність у період 1945-1979 рр. 52 держави, вибравши свого часу президентську форму влади, не дійшли до стадії стійкої демократії.

Якщо не враховувати постсоціалістичний світ, то президентські системи частіше обирають латиноамериканські та африканські держави з важким вантажем соціально-політичних колоніальних проблем, колишні британські колонії та островні міні-держави. Наведені висновки не можна абсолютизувати, не враховуючи конкретну історичну ситуацію, та особливості політичного життя. Так, практично не викликає заперечень твердження про те, що президентська форма правління більш динамічна у прийнятті рішень, особливо в умовах будь-яких, криз, суспільних викликів, зовнішньополітичних обставин екстраординарного порядку, наприклад, необхідності використання антитерористичних засобів та ін. Перевага цієї форми правління виявляється у суспільствах із недостатнім ступенем суспільної взаємодовіри, нестабільних ідеологічно, зі слабкою партійно-політичною системою, а також за необхідністю проведення масштабних реформ з подоланням відкритого або прихованого супротиву новим формам економічного або політичного життя.

Сучасне конституційне право зарубіжних країн розрізняє такі види президентської республіки: президентсько-монократичну, президентсько-партократичну та президентсько-мілітарну. У чому їх особливості та відмінності? Дійсно, можливо й така класифікація президентської форми правління, але ж її вади у відсутності єдиного критерію, підстави запропонованої класифікації. Тут є елемент, що орієнтований на роль політичних партій або засіб утворення форми правління, насамперед державного режиму. У літературі всі ці форми об'єднуються у суперпрезидентську республіку. За наведеними чинниками виокремлюються президентсько-монократична республіка -- форма президентського абсолютизму, за якою президент очолює єдину легальну партію, є головним ідеологом країни та творцем офіційно проголошеної обов'язкової ідеології, у деяких країнах президент проголошується навічно (Заїр, Туніс, Уганда, Екваторіальна Гвінея та ін.); президентсько-мілітарна республіка, яка виникає у результаті військових переворотів та становить військове правління; президентсько-партократична республіка, в якій президент обирається вищим органом єдиної у країні владної партії.

Навряд чи для сучасної України ці державні режими суперпрезидентської республіки мають практично-прикладне значення. Як вже зазначалося, у новій історії державотворення класичним прикладом першої президентської республіки є США. Досвід США був сприйнятий країнами Латинської Америки, хоча у Болівії, Бразилії, Венесуелі, Коста-Риці, Панамі, Сальвадорі, Уругваї, на відміну від американської системи виконавчої влади, конституційно визначаються міністри як носії виконавчої влади, в Еквадорі, Колумбії, Нікарагуа президент визначається як глава уряду, в сучасній Кореї, Таджикистані, Туркменистані, Узбекистані президент -- керівник колегіального органу у складі міністрів, в Азербайджані, Кореї, Узбекистані запроваджено посаду прем'єр-міністра, в Аргентині -- глави уряду.

Крім цих особливостей, що стосуються в основному внутрішньої структури виконавчої влади та деяких конституційно оформлених приписів, є більш суттєві відмінності. Так, у всіх президентських республіках Латинської Америки передбачається право законодавчої ініціативи президента, в Туркменистані, Узбекистані, Уругваї президент має право за певних умов достроково припинити повноваження парламенту. Отже, президентська республіка на мій погляд є дуже гнучкою формою правління, тому вона стала досить поширеною,прикладом цього є те що більшість держав, складових ООН мають президентські системи правління. Очевидно, потреба централізованого управління, швидкого реагування на соціальні, економічні, екологічні виклики, інші чинники лежать у основі цієї тенденції. Також, не треба нехтувати негативними рисами такої форми правління, а саме зосередження влади у президента, яка найчастіше призводить до авторитаризму та так званим політичним тупикам. Одній людині досить часто і непросто приймати численні політичні рішення. Для того, щоб президентська форма республіки була ефективною, повинна бути сформована потужна «президентська команда» - структура, яка допомагає президенту у всіх напрямах своєї діяльності.

Тепер я зверну свою увагу на парламенську форму республіки. Взагалі,парламенська форма республіки є різновидом республіканської форми правління. Парламент, в країні з такою формою правління є повновладним органом, який формує політично відповідальний перед ним уряд і, як правило, обирає президента, який займає в системі державних органів досить скромне місце. Основними ознаками парламентської республіки є те, що президент є главою держави, але не главою виконавчої влади як у президентській республіці. Він обирається або парламентом, або колегією, спеціально сформованої для його обрання з обов'язковою участю членів парламенту, тобто його влада похідна від парламенту.

Призначення глави уряду це компетенція президента,але він повинен призначати його не за власним розсудом, а з числа лідерів партії чи коаліції партій, які мають більшість місць у парламенті або його нижній палаті. В іншому випадку уряд може не отримати вотум довіри в парламенті (це необхідна процедура для парламентської республіки), а тому уряд не буде сформований. Члени уряду призначаються президентом за рекомендацією голови уряду. Виконавча влада належить главі уряду (прем 'єр міністр або канцлер), який має всі необхідні державно-владні повноваження для здійснення урядової політики.

Ключова ознака парламентської республіки -- політична відповідальність уряду перед парламентом, а не перед президентом. Відповідальність ця найчастіше солідарна: недовіра голові уряду тягне за собою відставку всього уряду. У разі винесення вотуму недовіри або відмови у довірі уряд або іде у відставку, або президент, не приймаючи відставки уряду, може розпустити парламент (нижню палату) і призначити дострокові вибори На відміну від голови уряду, президент не несе відповідальність за діяльність уряду. Він не може на власний розсуд відправити у відставку главу уряду, але за рекомендацією голови уряду може відправити у відставку будь-якого члена уряду. В парламентській республіці президент наділений правом законодавчої ініціативи, погодженої з урядом. Акти, які видаються президентом, потребують контрасигнатури, тобто підпису прем'єр-міністра або міністра, які і несуть за них відповідальність. Без такого підпису акти президента недійсні. У парламентській республіці ключа роль в державі надається голові уряду.

При парламентській республіці також можливі два державні режими -- парламентарний і міністеріальний.Можна відзначити те, що парламентська республіка, зокрема в її «чистому» вигляді, поширена значно менше, ніж президентська. Це Австрія, Індія, Німеччина, Португалія, Італія (після низки реформ конституції 1976 р., істотно ослабили позиції президента), Вануату в Океанії, Кабо-Верде в Африці (з 1990 р) та ін. У тих країнах, де багатопартійність обумовлює дію парламентарного державного режиму, наслідком його є часті урядові кризи. В Італії, наприклад, уряд змінюється майже кожного року, хоча партійний склад уряду зазвичай майже не змінюється, та й персональні перестановки незначні. Проте виступи щодо зміни форми правління в цій країні останнім часом різко посилилося, і схоже, що цього разу не залишаться безрезультатними. Політичний стиль парламентської республіки забезпечує прилучення виборців до більш фундаментальних політичних цінностей і орієнтацій. Він пов'язаний із забезпеченням дійсно глибокого і сутнісного для парламентських систем політичного плюралізму з вибором між великим числом політичних платформ різних політичних партій, у той час як президентська система персоніфікована і орієнтує виборців на яскравих лідерів. Парламентська система забезпечує єдність дій виконавчої і законодавчої влади, повну підтримку законодавчих ініціатив уряду (за винятком уряду нестійкого парламентської більшості або уряду парламентської меншості). При наявності потреби чіткого конструювання політичної системи парламентська модель здається максимально природною і втілює ідеали партійного правління, в той час як у президентській системі цінність партійного правління відступає на другий план по будові з можливістю набрати для управління високопрофесійну команду.

При справді багатопартійній системі парламентська форма правління забезпечує оптимальну парламентську більшість у вигляді коаліційного уряду. При цьому і кількість портфелів розподіляється в уряді пропорційно вазі цих партій, що нереально в принципі в президентській республіці. До переваг парламентської республіки можна віднести тісний зв'язок парламентської системи з принципом народного представництва. В певній мірі і проходження партійних установок і програм, зв'язаність ними політичного курсу може виступати як перевага парламентської системи, оскільки дає чітку ідеологічну основу незалежно від смаків і пристрастей партійних лідерів. Недоліки парламентської системи, так само як і президентської, є продовженням її переваг.

Під час криз і ускладнень, коли потрібно діяти швидко, приймаючи персонально всю відповідальність, у парламентських системах відчувається брак повноважень в уряду і глави держави. Нестійкість коаліцій у парламентських системах веде до зміни уряду, до нестійкості всієї політичної системи в цілому (характерним приклад цього є згадана вже Італія з її частими парламентськими кризами). В результаті необхідності витримування певної ідеологічної лінії в уряду може спостерігатися нестача прагматизму. В той же час в парламентських системах є на перший погляд парадоксальна тенденція приниження ролі парламенту в умовах, коли члени уряду одночасно є депутатами і виступають в якості політичної еліти на противагу меншості. У цьому випадку уряд узурпує законодавчу владу, надаючи парламенту можливість тільки "штампувати" закони, чого не може в принципі бути в президентських системах. Здійснює парламент і контроль над фінансами держави, контролює діяльність виконавчої влади в межах і компетенції, що встановлені конституцією. Звичайно ж, система президентства і парламентаризму, природно, є наслідком бурхливого розвитку демократичних форм державного устрою і правління.

У правовій державі немає ніякої необмеженої влади, не регламентованого принципами та нормами конституції права. Через розподіл влади на законодавчу, виконавчу та судову досягається взаємний контроль, система стримування і противаг, що виступають гарантією від зловживання владою і запобігання перетворення її на авторитарну, абсолютну владу.

3. Змішана республіка як окремий різновид республіканської форми державного правління

В історії розвитку деяких зарубіжних країн, а також у практиці сучасного державного будівництва зустрічаються такі форми правління, які поєднують у собі елементи як президентських, так і парламентарних республік. У низці країн Східної Європи та Латинської Америки періодично виникали подібні форми правління. Цьому варіанту змішаної форми правління притаманні дві основні ознаки. По-перше, існування поста глави уряду поряд з посадою президента; по-друге, визначений ступінь відповідальності Ради Міністрів перед законодавчим органом, наприклад у Перу з 1933 р. аж до державного перевороту 1968 року. Але різновиди цієї форми правління у певних країнах виявлялися по-різному. Відповідно до Конституції Перу 1933 р. поряд з президентом у структурі виконавчої влади існував і такий орган, як голова Ради Міністрів. Він призначався президентом після консультації з лідерами політичних партій, які мали більше місць у парламенті. Глава уряду мав певні повноваження, які у країнах Латинської Америки зосереджені в руках президента або, як у США, здійснюються главою держави за згодою з Сенатом.

Так, призначати і звільняти членів уряду президент міг лише за згодою з головою Ради Міністрів. Сформувавши Раду Міністрів, президент не міг у подальшому здійснювати будь-які зміни в її складі, без згоди на це глави уряду. Рада Міністрів, а не президент, призначала на вищі посади в армії і на флоті, скликала Конгрес на надзвичайні сесії, розробляла бюджет, укладала міжнародні договори тощо. Характерною рисою форми правління Перу було подвійне становище уряду стосовно глави держави і Конгресу. Рада Міністрів несла політичну відповідальність як перед президентом, так і перед парламентом.

Отже, посада президента у цій країні була не настільки значущою, як в інших країнах. Ще один приклад з історії державного будівництва країн Американського континенту. У Панамі за Конституцією 1972 р. існувала змішана форма правління, властивістю якої було особливе становище уряду в системі державних органів. Основною фігурою в державному механізмі був не президент, а глава уряду. Він мав великі повноваження відповідно до ст. 227 Конституції 1972 р. Найважливішим було право командувати Збройними Силами, призначати і звільняти членів уряду, призначати командирів різних родів військ, присвоювати офіцерські звання, призначати за згодою з урядом суддів Верховного Суду, Генерального прокурора, укладати міжнародні договори тощо. Особливістю форми правління в Перу була наявність двох державних органів, які здійснювали законодавчі функції. За конституцією нормотвор-чість належала до компетенції парламенту і національної законодавчої ради у складі глави уряду, президента, віце-президента, голови Національних зборів, міністрів і членів законодавчої комісії. Отже, президент посідав не основне місце у структурі органів державної влади Перу.

Найтиповішим прикладом змішаної форми правління, що існує за сучасних умов, є Франція. За Конституцією 1958 р. Центральною фігурою в системі вищих органів державної влади є президент. Він наділений дуже великими повноваженнями і обирається з 1962 р. шляхом прямих виборів. Уряд формується президентом і несе перед ним політичну відповідальність. Парламент фактично позбавлений можливості контролювати уряд. Це положення закріплене у ст. 23 Конституції 1958 p.: “Функції члена уряду несумісні з парламентським мандатом, з будь-якою посадою професійного представництва загальнонаціонального характеру, з будь-якою державною службою...”. Президент головує у Раді Міністрів, а прем'єр-міністр, який виконує підготовчу роботу - у Раді Кабінету. Поряд з повноваженнями, властивими главі президентської республіки, президент наділений і правами президента парламентської держави. Так, президент має право розпуску парламенту і фактично перевершує главу держави у президентській республіці. Наведені положення дозволяють зробити висновок про деякі найхарактерніші ознаки президентської республіки. Для напівпрезидентської республіки типовим є обрання президента загальним голосуванням; наділення глави держави власними прерогативами; незалежність президента від уряду; наявність відповідального перед парламентом уряду на чолі з прем'єр-міністром.

В Європі існують держави, які можуть бути віднесені до парламентарних республік досить умовно. Так, в Австрії, Ісландії, Ірландії на практиці глави держав не виконують багатьох своїх повноважень, наданих їм конституціями. У Португалії і Фінляндії урядова влада реально зосереджена в руках як президента, так і прем'єр-міністра. Аналогічне положення існує в Болгарії, Польщі, Румунії. Досить своєрідна форма правління склалася в Швейцарії. Функції глави держави тут здійснює колегіальний орган - Федеральна рада. До її складу входять сім членів, які обираються терміном на чотири роки Федеральними зборами (парламентом) і виконують одночасно функції глави держави та уряду. Керує роботою Федеральної ради президент, який обирається на один рік з-поміж членів ради Федеральними зборами. Отже, функції глави держави виконує Федеральна рада на чолі з президентом.

Виникнення змішаних форм правління часто пов'язують з прагненням послабити сильну президентську владу, перешкодити встановленню режиму особистої влади. Деякі автори вказують на спроби відмовитися від президентської форми правління і здійснити перехід до парламентарної республіки. Певною мірою можна погодитися з наведеними доказами, однак слід нагадати, що удавання до змішаної форми правління скоріше пояснюється прагненням правлячих кіл одночасно використати у своїх цілях різні сторони як президентської, так і парламентської форми правління. Історичний досвід свідчить про поступову трансформацію змішаних форм правління в одну з чітко встановлених державних форм. Змішана форма правління це такий різновид республіканської форми правління, при якій елементи президентської республіки поєднуються з елементами парламентарної республіки.

Ці елементи характеризуються тим, що президент обирається безпосередньо громадянами, незалежно від парламенту (як і в президентській республіці), але в даній формі правління передбачається можливість вотуму недовіри уряду та (або) міністрам (але не фактичному чолі уряду - президенту), які залишаються і в той же час відповідальними і перед президентом (подвійна відповідальність). Правда, така відповідальність має різний ступінь: головною все ж залишається відповідальність міністрів перед президентом, під керівництвом якого працюють міністри. Прикладом цього є конституційні зміни в Уругваї, Венесуелі, Еквадорі, Перу, Колумбії та деяких інших латиноамериканських країнах, де парламент може висловити недовіру міністрам, хоча для цього потрібно нерідко кваліфікована більшість голосів 2 / 3, а саме питання про недовіру може бути поставлений лише значним числом членів парламенту (зазвичай не менше 1 / 10). Крім того, президент у певних випадках має право не звільняти уряд або міністра навіть після вотуму недовіри парламенту. До основних ознак змішаної республіки належить призначення президента главою держави і арбітром ,також він обирається на основі загальних і прямих виборів, отримуючи владу безпосередньо від народу; президент не є юридично главою виконавчої влади (уряд очолює глава уряду - прем'єр-міністр), в той же час має ряд важливих повноважень, які дозволяють йому впливати на політику уряду. Він головує на офіційних засіданнях уряду, затверджує акти уряду, тобто фактично президент керує урядом, чому проявляється властивість біціфіальності виконавчої влади.

Однією з ознак, властивих змішаної республіці, є подвійна відповідальність уряду: і перед президентом, і перед парламентом. Президент за дії уряду відповідальності не несе. До повноважень президента в такій країні відносять призначення глави уряду, як правило, з числа лідерів найбільш впливових партійних фракцій у парламенті, за рекомендацією голови уряду призначає і членів уряду. Призначений президентом уряд представляється парламенту (нижній палаті), викладає свою програму і просить про довіру. У парламента є можливість відмовити у довірі, прийнявши резолюцію осуду, що означає сформування уряду, тобто свобода вибору президента відносно глави уряду і його членів завжди обмежена парламентом, що характерно для парламентарних республік.

У президента є право вето на закони, прийняті парламентом, але одночасно деякі, зазначені у конституції, акти піддаються контра сигнатурі. До одного з найбільших повноважень у президента належить право розпуску парламенту і призначення дострокових парламентських виборів. Слід мати на увазі, що єдиного стереотипу республіки змішаного типу не існує, оскільки поєднання ознак президентської і парламентарної республік може бути найрізноманітнішим. Крім того, в кожній змішаної республіці можуть бути присутніми і свої специфічні риси.Змішані форми є спробою подолати недоліки тієї або й іншої системи, причому, коли хочуть зняти або послабити недоліки президентської республіки, посилюють роль парламенту, вводять залежність уряду не тільки від президента, але і від парламенту, що сприяє присвоєнню політичної системи під політичну систему з партійним режимом і партійною системою. Якщо прагнуть подолати вади парламентської системи, то посилюють роль президента, передаючи йому додаткові повноваження.

Різниця між президентсько-парламентарної і парламентарно-президентської змішаними системами полягає в різниці в акцентах: у першій відповідальність уряду перед президентом зберігається паралельно з відповідальністю перед парламентом і вотумом недовіри, у другій в теорії не повинно бути відповідальності уряду перед президентом, проте нерідко зберігається можливість впливати на діяльність кількох міністрів, забезпечувати функції глави держави (оборона, зовнішня політики). З іншого боку, змішані системи дозволяють трансформувати державний механізм під потреби склалася розстановки політичних сил. Прикладом цього може виступати конституційна реформа в Грузії 2004 р., яка згідно з офіційною версією повинна сприяти перетворенню Грузії в парламентарно-президентську державу. Самі по собі ці системи є перехідними до парламентської моделі, але повноваження президента в них набагато ширше, ніж це характерно для неї. запровадження змішаних форм має мету у подоланні недоліків президентської і парламентської систем, досягнення їх на практиці є не настільки часте.

Справа в тому, що змішані системи самі по собі містять корінний недолік: реальну ситуацію "двох урядів", одного - офіційно встановленого, іншого - "уряду з числа підлеглих президентові міністрів або в особі його адміністрації". У змішаних системах цей корінний недолік нерідко ускладнюється ситуацією "розділеного правління". Це можна розглянути на прикладі Болгарії, республіки з парламентським правлінням, як характеризується вона в Конституції 1991 р. У ній неодноразово виникала ситуація обрання президента від однієї партії і парламентської більшості від іншої, що призводило до протистояння президента і парламенту. До певного часу змішані республіки не вирізнялися цілісністю і кваліфікувались нетиповими (неправильними). Сьогодні до змішаних республік (президентсько-парламентських і парламентсько-президентських) відносять досить багато держав: одні дослідники -- Францію, Фінляндію, Україну, Білорусію, інші -- додають Польщу й Латвію, Болгарію й Австрію, Чехію, Італію, Литву й Естонію, Югославію, Хорватію, Словенію. Саме таку форму обрали більшість постсоціалістичних держав.

4. Особливості форми державного правління в Україні

Свій шлях щодо вибору оптимальної форми правління пройшла й Україна. Концепція нової Конституції, схвалена Верховною Радою УРСР 19 червня 1991 р., передбачала, що в історичних умовах розвитку країни найбільш прийнятною формою організації державної влади є президентська республіка. 5 липня 1991 р. Конституція УРСР 1978 р. була доповнена главою «Президент України», в якій закріплювалося, що Президент України є главою держави і главою виконавчої влади. У зв'язку з запровадженням посади Президента була істотно змінена компетенція Верховної Ради та її Президії, уряду України.

Відповідно, й перший офіційний проект нової Конституції України (листопад 1991 р.) передбачав, що Президент є главою держави і виконавчої влади, йому надавалися повноваження з формування Кабінету Міністрів без впливу на цей процес парламенту. Новий варіант проекту Конституції (у редакції від 27 травня 1993 р.) моделює президентсько-парламентську республіку. Вагомим її положенням є те, що Президент є главою держави і діє від її імені (ст. 144). Після вересня 1993 р. до червня 1994 р. на підставі Указу Президента від 27 вересня 1993 р. «Про керівництво Кабінетом Міністрів України», яким глава держави поклав на себе обов'язки з безпосереднього керівництва Кабінетом Міністрів, Україна стає фактично президентською республікою. Внаслідок низки дострокових виборів, конституційний процес в Україні загальмувався після 26 жовтня 1993 р. У цей час набула розвитку ідея прийняття малої конституції, тобто конституційного акта, який регулював би тільки засади організації державної влади. Вона була реалізована у вигляді Конституційного Договору, прийнятого 8 червня 1995 р. між Верховною Радою України і Президентом України про основні засади організації й функціонування державної влади та місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України. Конституційний Договір не містив положення, що закріплює форму державного правління, проте з його системного аналізу можна дійти висновку про перевагу елементів президенціалізму.

Президент України визнавався главою держави і виконавчої влади, яка мала здійснюватись через очолювані президентом уряд і систему центральних та місцевих органів державної виконавчої влади (ст. 19). Він отримав право призначати Прем'єр-міністра і формувати склад уряду. І Президент, і Кабінет Міністрів наділялись правом законодавчої ініціативи у Верховній Раді України (ст. 15). Згодом на фоні суперечностей щодо застосування положень Договору розпочався новий етап конституційного процесу.

Результатом цього стало прийняття Конституції України 28 червня 1996 р., яка закріпила модель президентсько-парламентської республіки. Зокрема, вона визначила Президента як главу держави, що давало підстави вести мову про його статус як про втілення та уособлення держави та державної влади в цілому, а не лише окремої її гілки. Відповідно до ст. 113 Конституції вищим органом виконавчої влади в Україні визнавався Кабінет Міністрів. Прем'єр-міністра призначав Президент, але його рішення набувало чинності тільки після отримання згоди більшої половини конституційного складу парламенту. Починаючи з 2002 р., було проголошено курс переходу до парламентсько-президентської форми державного правління. Наприкінці 2002 р. у Верховній Раді України була створена Тимчасова спеціальна комісія з доопрацювання проектів законів, про внесення змін до Конституції України. Президент України 6 березня 2003 р. вніс до Верховної Ради України для попереднього вивчення й обговорення власний законопроект про внесення змін до Конституції й оприлюднив указ про всенародне його обговорення. При цьому з розгляду не було знято законопроект про внесення змін до Конституції України, який уже пройшов перевірку в Конституційному Суді України. 9 квітня 2003 р. були проведені парламентські слухання, на яких народні депутати не обмежилися обговоренням лише одного законопроекту, а охоплювалися всі аспекти реформування політичної системи.

Як і в тексті чинної Конституції, так і у запропонованих змінах до неї не було безпосередньо зазначено, якою саме президентсько-парламентською чи парламентсько-президентською республікою має стати Україна. 20 червня 2003 р. відповідно до статей 93 і 154 Конституції глава держави подав на розгляд Верховної Ради України законопроект про внесення змін до Конституції України з проханням розглянути його позачергово, як невідкладний, ураховуючи надзвичайну важливість та актуальність порушених у ньому питань. Згідно з процедурою направлення законопроектів щодо внесення змін до Конституції України для висновків до Конституційного Суду України Голова Верховної Ради України 12 липня 2003 р. вніс на розгляд президентський законопроект. Проте Президент України прийняв рішення про відкликання свого законопроекту з Конституційного Суду України.

Подальші зусилля були спрямовані на пошуки компромісу, який і було знайдено на базі одного з трьох парламентських законопроектів про внесення змін до Конституції України - законопроекту № 4105, з якого вилучили положення про обрання Президента парламентом. Для голосування Верховної Ради України 8 квітня 2004 р. було запропоновано Закон України № 4105 «Про внесення змін до Конституції України», який отримав попередню підтримку парламентарів ще 4 вересня 2003 р. Однак він не був підтриманий кваліфікованою більшістю Верховної Ради України. Після другого туру голосування на виборах Президента України 21 листопада 2004 р. Верховна Рада України 8 грудня 2004 р. прийняла в пакеті декілька законів, одним з яких був Закон України «Про внесення змін до Конституції України» (№ 4180), який попередньо було ухвалено 19 вересня 2003 р. більшістю депутатів Верховної Ради України. Аналіз Закону України від 8 грудня 2004 р. «Про внесення змін до Конституції України», який набув чинності 1 січня 2006 р., дає змогу констатувати прагнення до реформування змішаної моделі правління в Україні в напрямі до парламентсько-президентської моделі, яка не вичерпала ресурсів свого вдосконалення.

Так, Президент України зберігав статус гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини та громадянина (ч. 2 ст. 102). Збереження за Президентом гарантування державного суверенітету, територіальної цілісності, прав та свобод людини і громадянина передбачає, що для реалізації цього положення йому потрібно сприяння уряду, оскільки згідно з ст. 116 Конституції саме Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої й зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України; вживає заходи щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина; щодо забезпечення оборонної здатності й національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю.

Втручання глави держави у сферу виконавчої влади зумовлюється й тим, що п. 18 ст. 106 Конституції закріплює, що він очолює Раду національної безпеки і оборони України, яка координує й контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони (ч. 2 ст. 107). Обсяг повноважень Президента не дає змоги вважати його номінальним главою держави. Зокрема, він вносить до Верховної Ради України на затвердження кандидатури Прем'єр-міністра, Міністра оборони, Міністра закор донних справ, Голови Служби безпеки, Генерального прокурора, Голови Національного банку; призначає на посаду і звільняє з посади половину складу Ради Національного банку, половину складу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, третину складу Конституційного Суду України; вносить до Верховної Ради України після консультацій з парламентськими фракціями подання на призначення нею членів Центральної виборчої комісії; може ініціювати перед Верховною Радою України питання щодо відповідальності Кабінету Міністрів України; призначає за поданням Кабінету Міністрів України голів місцевих державних адміністрацій, припиняє їх повноваження; зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів їх невідповідності Конституції з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності; скасовує акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів; очолює Раду національної безпеки і оборони України. Відповідно до концептуальної моделі парламентсько-президентської форми державного правління визначальну роль у формуванні уряду відіграє парламент, проте й глава держави має значні можливості для впливу на парламент.

Зокрема, Конституція України (статті 83 і 114) визначає, що коаліція депутатських фракцій вносить пропозиції щодо кандидатури Прем'єр-міністра Президенту України та кандидатур до складу уряду (окрім Міністра оборони та Міністра закордонних справ). За поданням Президента Верховною Радою України призначаються Прем'єр-міністр, Міністр оборони і Міністр закордонних справ, а за поданням Прем'єр-міністра -- інші члени Кабінету Міністрів України. Проте, як свідчить зарубіжний досвід побудови парламентсько-президентських республік, винятки для глав держав стосовно внесення кандидатур окремих членів уряду зазвичай не передбачаються. У випадку різної партійної належності Прем'єр-міністра і Президента ця ситуація може призвести до конфлікту державно-владних структур, окремих структурних підрозділів органів виконавчої влади. Водночас у Президента України з'явилися додаткові конституційні можливості щодо дострокового припинення за його рішенням повноважень Верховної Ради України, якщо:

1) протягом 60 днів після відставки Кабінету Міністрів України не сформовано його персональний склад;

2) протягом одного місяця у Верховній Раді України не сформовано коаліцію депутатських фракцій згідно зі ст. 83 Конституції;

3) протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Частина 2 ст. 113 Конституції України проголошує, що Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією. Проте через відсутність у глави держави повноважень щодо звільнення за власною ініціативою навіть тих міністрів Кабінету Міністрів України, щодо яких він вносить подання до Верховної Ради України на призначення, положення ч. 2 ст. 113 Конституції України значною мірою нівелюється. Процедура ухвалення програми уряду, яка вже закріплена Конституцією України (п. 11 ст. 85), не пов'язана із затвердженням складу уряду. Проте досвід зарубіжних країн свідчить про доцільність подання урядової програми на розгляд парламенту водночас зі складом уряду, який вважається затвердженим тільки після її прийняття.

Отже, Україна пройшла складний та суперечливий шлях конституційного реформування, який спирається на історичні традиції державного врядування, враховує стан політичної та правової культури, чітко спрямовується на пошук оптимальної моделі з орієнтацією на високі стандарти європейського конституціоналізму, демократії та верховенства права. На мою думку, в Україні недоцільна радикальна зміна існуючої форми, а потрібно саме вдосконалення певних ланок цієї конструкції, які заважають належному функціонуванню системи поділу влади, стримувань та противаг між гілками державної влади, покликані сприяти підвищенню ефективності діяльності всього державного механізму, відповідальності органів влади за стан справ у державі та суспільстві.