Довічне позбавлення волі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Державний вищий навчальний заклад

Курсова робота

Довічне позбавлення волі

Вступ

Актуальність роботи. Розбудова демократичної, соціальної, правової держави та прагнення України увійти повноправним членом у міжнародне співтовариство обумовлюють перегляд окремих напрямів державної політики, у тому числі політики у сфері кримінальних покарань. Пріоритетами цієї діяльності є докорінна зміна існуючих кримінально-виконавчих правовідносин та їх урегулювання відповідно до вимог Конституції України і міжнародно-правових актів. За таких умов, серед багатьох теоретичних і практичних завдань, які потребують розв'язання, своєю актуальністю і новизною виділяється розробка правових і організаційних засад кримінально-правової характеристики довічного позбавлення волі.

Протягом багатьох років в Україні тривали дискусії щодо відміни смертної кари як такої, що суперечить положенням Конституції України та міжнародним зобов'язанням держави. Кримінальний кодекс України 2001 року скасував виняткову міру як вид кримінального покарання та запровадив альтернативний вид - довічне позбавлення волі. У Кримінальному кодексі 2001 року довічне позбавлення волі вперше передбачено як самостійний вид покарання, що встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених Кримінальним кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

Підтримуючи гуманістичні тенденції та прагнучи стати повноправним членом Ради Європи, Україна 29.12.1999 р. визнала положення Кримінального кодексу 1960 р., у яких смертна кара передбачалася як покарання, неконституційними. І тому в державі була скасована смертна кара 22.02.2000 р. Натомість, вітчизняна система кримінальних покарань доповнилася принципово новим інститутом у вигляді довічного позбавлення волі, що знайшло своє відображення у прийнятому в 2001 р. новому Кримінальному кодексі України. Довічне позбавлення волі в Україні не застосовувалось, хоч і законодавство і судова практика багатьох країн світу передбачала цю міру покарання. В Російській імперії, до складу якої входила Україна, відома була лише довічна каторга. Вагомі здобутки в розробку вищевказаних проблем внесли М.М. Бабаєв, Л.В. Багрій-Шахматов, Ю.В. Баулін, О.В. Беца, І.Г. Богатирьов, В.О. Глушков, Т.А. Денисова, М.Г. Дєтков, О.М. Джужа, А.Ф. Зелінський, М.Й. Коржанський, В.О. Корчинський, О.М. Костенко, В.А. Льовочкін, О.І. Марцев, М.І. Мельник, М.П. Мелентьєв, П.П. Михайленко, О.Є. Наташев, І.С. Ной, В.П. Пєтков, О.Б. Пташинський, Г.О. Радов, О.Л. Ременсон, І.С. Сергеєв, В.М. Синьов, А.Х. Степанюк, В.М. Трубніков, В.П. Тихий, І.В. Шмаров, С.С. Яценко і багато інших вчених.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі комплексного вивчення законодавства України і практики його застосування розкрити кримінально-правову характеристику довічного позбавлення волі.

Відповідно до поставленої мети вирішувалися такі завдання:

проаналізувати поняття і процес виникнення і розвитку довічного позбавлення волі, як найсуворішого покарання в Україні;

здійснити кримінально-правову характеристику довічного позбавлення волі;

встановити місце довічного позбавлення волі, як одного із видів покарання в Кримінальному кодексі Україні.

Об'єктом дослідження є кримінально-правова характеристика такого виду покарання, як довічне позбавлення волі.

Предметом дослідження виступають теорія і практика застосування норм кримінально законодавства України, які регулюють покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Методи дослідження обрані з урахуванням поставлених мети і завдань дослідження, а також обумовлені особливостями його об'єкта і предмета. За допомогою діалектичного методу визначено правову природу довічного позбавлення волі. Історичний метод використано для вивчення етапів становлення і розвитку такого покарання в Україні, як довічне позбавлення волі. Формально-логічний метод застосовано при вивченні поняття повної ізоляції засуджених.

Структура роботи складається із вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури.

1. Довічне позбавлення волі: кримінально-правова характеристика

Довічне позбавлення волі -- це один із видів кримінального покарання, найвища міра покарання в Україні, що прийшла на заміну смертній карі. Призначається лише у виняткових випадках. У санкціях статей Особливої частини КК України зазначається лише як альтернативне покарання позбавленню волі. Станом на 1 лютого 2015 в Україні 1888 осіб відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Довічне позбавлення волі було запроваджене у вітчизняну систему покарань Законом України від 22 лютого 2000 р. "Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України" як свого роду замінник смертної кари, скасованої в силу ст. 152 Конституції України 29 грудня 1999 р. у зв'язку з ухваленням цього дня Конституційним Судом України рішення про неконституційність положень КК України 1960 р., що передбачали смертну кару. Цим Законом КК України 1960 р. був доповнений ст. 25², у якій вказувалось, що довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжкого злочину і застосовується у випадках, спеціально передбачених КК, якщо суд не вважатиме за можливе призначити позбавлення волі на певний строк. Покарання у виді довічного позбавлення волі не застосовувалося до осіб, які вчинили злочин у віці до 18 років, до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент винесення вироку.

КК України 1960 р. встановлював довічне позбавлення волі за 5 загально-кримінальних злочинів, пов'язаних, як правило, з умисним посяганням на життя особи, і за 18 військових злочинів, вчинюваних у воєнний час або у бойовій обстановці, чи зв'язаних з умисним вбивством. До них належали:

посягання на життя державного діяча (ст. 58);

посягання на життя представника іноземної держави (ст. 59);

диверсія (ст. 60);

умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ст. 93);

посягання на життя судді, працівника правоохоронного органу у зв'язку з виконанням ними службових обов'язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку або військовослужбовця у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з охороною громадського порядку (ст. 190¹);

непокора, вчинена у воєнний час або в бойовій обстановці (п."в" ст. 232);

опір начальникові, а також іншій особі, що виконує покладені на неї обов'язки по військовій службі, або примушення їх до порушення цих обов'язків, вчинені групою осіб або з застосуванням зброї, або коли вони спричинили тяжкі наслідки, якщо вони зв'язані з умисним вбивством начальника або іншої особи, що виконує обов'язки по військовій службі, або коли вони були вчинені у воєнний час чи у бойовій обстановці (п."в" ст. 234);

насильницькі дії щодо начальника, вчинені у воєнний час або у бойовій обстановці, якщо вони спричинили тяжкі наслідки (п."б" ст. 236);

дезертирство, вчинене у воєнний час (п."б" і п."г" ст. 241);

самовільне залишення частини в бойовій обстановці (ст. 242); ухилення від військової служби шляхом членоушкодження або іншим способом, вчинене у воєнний час або в бойовій обстановці (п."б" ст. 243);

умисне знищення або пошкодження військового майна, що спричинило тяжкі наслідки, вчинене у воєнний час або в бойовій обстановці (п."в" ст. 245);

порушення статутних правил караульної служби, що спричинило шкідливі наслідки, для запобігання яких призначено даний караул (вахту), вчинене у воєнний час або в бойовій обстановці (п."е" ст. 249);

порушення правил несення бойового дежурства, вчинене у воєнний час (п."г" ст. 251); зловживання військової посадової особи владою чи посадовим становищем, вчинене у воєнний час або в бойовій обстановці (п."в" ст. 254);

перевищення військовою посадовою особою влади чи посадових повноважень, вчинене у воєнний час чи в бойовій обстановці (п."г" ст. 254²);

бездіяльність військової влади, вчинена у воєнний час або в бойовій обстановці (п."в" ст. 254³);

здача або залишення ворогові засобів ведення війни (ст. 255);

залишення гинучого військового корабля, вчинене у воєнний час або в бойовій обстановці (п."б" ст. 256);

самовільне залишення поля бою або відмова діяти зброєю (ст. 257);

добровільна здача в полон (ст. 258);

мародерство (ст. 260); насильство над населенням у районі воєнних дій (ст. 261).

Слід відзначити, що в усіх названих вище кримінально-правових нормах довічне позбавлення волі передбачалось як альтернативне покарання з позбавленням волі на певний строк. Передбачає покарання у виді довічного позбавлення волі і КК України 2001р. У ч. 1 ст. 64 даного КК вказано, що "довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк". Порядок призначення довічного позбавлення волі передбачений у ч. 1 ст. 64 КК, відповідно до якої це покарання: а) встановлюється тільки за вчинення особливо тяжких злочинів (ч. 5 ст. 12 КК); б) застосовується лише у випадках, спеціально передбачених у КК (ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч: З ст. 258, статті 348, 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443 КК); в) призначається лише тоді, коли суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

До числа осіб, яким не може бути призначене довічне позбавлення волі навіть у випадку вчинення ними особливо тяжкого злочину, у санкції за який фігурує це покарання належать:

а) особи, які вчинили злочин у віці до 18-ти років;

б) особи у віці понад 65 років;

в) жінки, що перебували в стані вагітності під час вчинення злочину або перебувають у такому стані на момент постановлення вироку.

Не може бути призначене довічне позбавлення волі й особам, зазначеним у ст. 43 КК, навіть якщо за вчинений ними злочин у санкції відповідної статті Особливої частини КК передбачене це покарання. Особи, засуджені до довічного позбавлення волі, не підлягають умовно-достроковому чи достроковому звільненню від цього покарання. На підставі ч. 2 ст. 87 КК актом про помилування може бути здійснена лише заміна цього покарання позбавленням волі на строк не менше двадцяти п'яти років. Відповідно до ст. 4 «Положення про порядок здійснення помилування», затвердженого Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. № 588/2000, при засудженні особи до довічного позбавлення волі клопотання про помилування може бути подане лише після відбуття засудженим не менше п'ятнадцяти років.

Перелік злочинів, за які може бути призначено довічне позбавлення волі:

ч. 3 ст. 110 посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, що потягло за собою загибель людей чи інші тяжкі наслідки від 10 до 15 років позбавлення волі.

ст. 112 посягання на життя державного чи громадського діяча України від 10 до 15 років позбавлення волі.

ч. 2 ст. 115 умисне вбивство з обставинами, які обтяжують покарання від 10 до 15 років позбавлення волі.

ч. 3 ст. 258 терористичний акт, що призвів до смерті від 10 до 15 років позбавлення волі.

ч. 3 ст. 321-1 фальсифікація лікарських засобів або обіг фальсифікованих лікарських засобів, що потягли за собою смерть особи чи інші тяжкі наслідки, або вчинені в особливо великих розмірах від 8 до 10 років позбавлення волі

ст. 348 посягання на життя працівника правоохоронного органу від 9 до 15 років позбавлення волі.

ст. 348.1 посягання на життя журналіста від 9 до 15 років позбавлення волі.

ст. 379 посягання на життя судді, народного засідателя від 8 до 15 років позбавлення волі.

ст. 400 посягання на життя захисника чи представника особи від 8 до 15 років позбавлення волі.

ч. 5 ст. 404 опір начальнику (військовий злочин), пов'язаний з умисним вбивством від 10 до 15 років позбавлення волі.

ч. 2 ст. 438 порушення законів та звичаїв війни, пов'язане з умисним вбивством від 10 до 15 років позбавлення волі.

ч. 2 ст. 439 застосування зброї масового знищення, що потягло за собою загибель людей чи інші тяжкі наслідки від 8 до 15 років позбавлення волі.

ст. 442 геноцид від 10 до 15 років позбавлення волі.

ст. 443 посягання на життя представника іноземної держави від 8 до 15 років позбавлення волі.

ч. 3 ст. 447 вербування, фінансування, матеріальне забезпечення, навчання або використання найманців у збройних конфліктах, воєнних або насильницьких діях, що призвели до загибелі людини від 10 до 15 років позбавлення волі.

КК не дає поняття довічного позбавлення волі. Враховуючи ж зміст ст. 50, 63, 64 і тих статей Особливої частини КК, котрі передбачають це покарання, можна сказати, що воно є заходом примусу, який застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні умисного особливо тяжкого злочину, і полягає у безстроковій (до кінця життя, пожиттєвій) ізоляції засудженого від суспільства шляхом тримання його у спеціально призначених для цього кримінально-виконавчих установах.

Необхідно, однак, зазначити, що хоча досліджуваний вид покарання і називається довічним позбавленням волі, це зовсім не означає, що засуджена до нього особа в усіх без винятку випадках повинна його відбувати до кінця свого життя. Інакше кажучи, довічний характер даного покарання не є абсолютним, оскільки у передбачених законом випадках можлива його заміна іншим видом покарання. Так, ч. 2 ст. 87 КК встановлює, що актом помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у виді довічного позбавлення волі на позбавлення волі строком не менш як 25 років. Можлива заміна довічного позбавлення волі іншим видом покарання і судом. Так, ч. 5 ст. 80 КК встановлює, що якщо суд не визнає за можливе застосувати до особи, засудженої до довічного позбавлення волі, давність виконання обвинувального вироку, то це покарання заміняється позбавленням волі на певний строк. Заміняється судом довічне позбавлення волі іншим видом покарання і тоді, коли санкція статті, за якою була засуджена особа, уже не передбачає такого покарання (ч. 3 ст. 74 КК). З огляду на наведене слід визнати не зовсім точним висловлене у літературі твердження, що до засуджених до довічного позбавлення волі не застосовується заміна цього покарання "судом на будь-яке інше".

Довічне позбавлення волі - це фактично і юридично найбільш суворий вид покарання з передбачених чинним КК. Фактично найсуворіший характер довічного позбавлення волі визначається істотністю і тривалістю позбавлень та обмежень прав і свобод особи, засудженої до цього покарання. На те, що довічне позбавлення волі є і юридично найбільш суворим видом покарання, вказує його місце у встановленій ст. 51 КК системі покарань, де, як відомо, окремі види покарань розташовані від найменш суворого до найбільш суворого. Замикає ж цю систему, тобто визнається найбільш суворим видом покарання, саме довічне позбавлення волі.

При характеристиці довічного позбавлення волі достатньо навіть побіжного погляду, щоб переконатися, що цей новий для практики виконання покарань захід державного примусу, наочно демонструє торжество принципів, притаманних діяльності органів та установ виконання покарань. Так, по-перше, не може бути жодних сумнівів, що запровадження довічного позбавлення волі як альтернативи смертній карі відповідає сучасним уявленням про гуманізм у сфері застосування покарань та поводження із засудженими. По-друге, при застосуванні довічного позбавлення волі у засуджених залишається право на життя, що є втіленням принципу поваги прав людини, сформульованому в Загальній декларації прав людини. По-третє, ізоляція засуджених до довічного позбавлення волі (порівняно з іншими категоріями позбавлених волі), відповідає вимогам справедливості при застосуванні покарання, бо певним чином відображує співмірність злочину та кари. По-четверте, втіленням принципу невідворотності виконання покарання є те, що засуджені до довічного позбавлення волі мають зазнавати відповідних правообмежень, притаманних цьому виду покарань, протягом щонайменше 15 років, перш ніж у них з'явиться можливість клопотати про помилування. По-п'яте, реалізацією принципу законності є те, що Виправно-трудовий кодекс України ставить обмеження прав і свобод засуджених до довічного позбавлення волі у певні межі та зобов'язує всіх суб'єктів дотримуватись вимог законодавства. Це означає, що діяльність адміністрації тюрми і поведінка засуджених мають відповідати запропонованій законодавчій моделі.

Отже, довічне позбавлення волі - це найсуворіше з усіх видів основних покарань, що застосовується судом тільки тоді, коли воно вказане в санкції статті Особливої частини Кримінального кодексу України. Воно встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених ККУ, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк. Цей вид покарання застосовується тільки за особливо тяжкі злочини, тобто за такі злочини, за які законом передбачено позбавлення волі на строк понад 10 років або довічне позбавлення волі.

Істотним чинником жорсткості довічного позбавлення волі є невизначеність терміну покарання, його кількісного аспекту, який разом з тим одночасно визначений тривалістю життя засудженого до цього виду покарання. Вірніше, навіть не тривалістю життя, а можливістю досягнення засудженими 65-річного віку, оскільки ККУ передбачає, що довічне позбавлення волі не застосовується до осіб у віці понад 65 років. Оскільки середня тривалість життя громадян України менша цього строку, то можливість досягнення людиною в неволі зазначеної межі, звичайно, є суто гіпотетичною. Однак як має повестися з такого особою адміністрація місць позбавлення волі?

Видається, що у цьому випадку існують проблеми, які потребують законодавчого вирішення, бо хоча довічне позбавлення волі до 65-річних не застосовується, однак і підстав для звільнення таких засуджених закон (ст. 108 ВТК України) не передбачає. Не передбачена і заміна довічного позбавлення волі на більш м'яке покарання навіть у разі, коли засуджений зразковою поведінкою та сумлінним ставленням до праці доведе своє виправлення. До речі, те, що положення ККУ у цьому разі не можуть бути застосовані, переконливо свідчить, що український законодавець таки зневірився у можливості виправлення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, а це означає, що до персоналу тюрми не висувається вимога виправляти і перевиховувати цих осіб у процесі соціально-педагогічної діяльності.

Відсутність мети виправлення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі робить неактуальними твердження відомого науковця С. Познишева, який вважав, що тюрма є найкращим місцем для морального виправлення ув'язнених. Багаторічна практика довела, що позбавлення волі на строк понад 10 років веде не до виправлення засудженого, а навпаки, до деградації особи, тому тюрма не є установою для виправлення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Стосовно цієї категорії засуджених має йтися не про абстрактну можливість їх виправлення, а про те, щоб щонайменше через 15 років перебування за ґратами в убивць, які становлять переважну більшість засуджених до довічного позбавлення волі, ще, принаймні, залишилася якась частина людських рис.

Засуджений до довічного позбавлення волі не підлягає звільненню від відбування покарання із випробуванням, умовно достроковому звільненню. Згідно з Законом України “Про амністію”, засудженим до довічного позбавлення волі, це покарання може бути замінене на позбавлення волі на певний строк (ст. 85, ч. 3 ст. 86). Актом про помилування може бути здійснена заміна засудженому призначеного судом покарання у вигляді довічного позбавлення волі на позбавлення волі на строк не менше як 25 років (ст. 87).

Отже, для засуджених до довічного позбавлення волі існує можливість заміни довічного позбавлення волі позбавленням волі на певний строк у порядку помилування, але клопотання про помилування, згідно з Положенням “Про порядок здійснення помилування”, що було затверджено указом Президента України від 12 квітня 2000 р., може бути подано після відбуття засудженим до довічного позбавлення волі не менш як 15 років. Прохання про помилування таких засуджених виноситься на розгляд Комісії при Президентові України з питань помилування лише за наявності надзвичайних обставин. У цьому разі перед засудженим відкривається перспектива звільнення від відбування покарання як мінімум через 30, а то й через 40 років після винесення вироку до довічного позбавлення волі.

Таким чином, значно звужується можливість для втілення принципу гуманізму на стадії виконання покарання стосовно засуджених до довічного позбавлення волі порівняно з тим порядком, що існував раніше, коли, наприклад, особи, засуджені за аналогічні злочини до смертної кари, мали змогу клопотати про помилування протягом семи діб після того, як одержували копію вироку. Більш того, матеріали для вирішення питання про помилування таких осіб направлялись Президенту України навіть при відмові засуджених до смертної кари клопотати про прощення та милосердя.

2. Довічне позбавлення волі як вид покарання

Найсуворішим видом покарання за чинним КК України є довічне позбавлення волі, яке полягає у примусовій безстроковій (до кінця життя, пожиттєвій) ізоляції засудженого від суспільства шляхом тримання його у спеціально призначених для цього кримінально-виконавчих установах. Відповідно до ст. 64 цього Кодексу таке покарання встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у спеціально передбачених ним випадках, якщо суд не вважає за можливе призначити позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку.

Найсуворіший характер покарання у виді довічного позбавлення волі позначається на порядку і умовах його встановлення, застосування (призначення) та відбування. Воно встановлюється лише за вчинення особливо тяжких злочинів (ч. 1 ст. 64 КК). У ч. 5 ст. 12 КК прямо зазначено, що злочин, за який передбачене покарання у виді довічного позбавлення волі, є особливо тяжким. Враховуючи ж, що, з одного боку, фактично довічне позбавлення волі визначене за скоєння не усіх особливо тяжких злочинів, а тільки за деякі їх умисні види, а, з іншого - передбачення його за необережні делікти, як видається, недопустиме, варто безпосередньо у ч. 1 ст. 64 КК вказати, що це покарання встановлюється за вчинення лише умисних особливо тяжких злочинів.

Це покарання застосовується тільки у випадках, спеціально передбачених КК (ч. 1 ст. 64), тобто лише тоді, коли воно встановлене у санкції статті, за якою засуджується особа (лише за вчинення злочинів, за які визначене покарання у виді довічного позбавлення волі), і за жодних умов не може бути призначене у будь-якому іншому разі. Інші ж види основних покарань, як відомо, можуть застосовуватись і тоді, коли їх прямо не передбачає санкція відповідної статті (наприклад, при призначенні покарання у порядку ст.69 КК чи у випадку його заміни відповідно до ч. 4 ст. 53, ч. 3 ст. 57, ч. 1 ст. 58, ч. 1 ст. 62 КК). На сьогодні довічне позбавлення волі передбачене за вчинення таких 11 видів злочинів: посягання на життя державного чи громадського діяча (ст. 112); умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ч. 2 ст. 115); терористичний акт, що призвів до загибелі людини (ч. 3 ст. 258); посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348); посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв'язку з їх діяльністю, пов'язаною із здійсненням правосуддя (ст. 379); посягання на життя захисника чи представника особи у зв'язку з діяльністю, пов'язаною з наданням правової допомоги (ст. 400); опір начальникові чи іншій особі, яка виконує покладені на неї обов'язки з військової служби, або примушування їх до порушення цих обов'язків, якщо вони були пов'язані з умисним вбивством начальника або іншої особи, яка виконує обов'язки з військової служби (ч. 4 ст. 404); порушення законів та звичаїв війни, поєднане з умисним вбивством (ч. 2 ст. 438); застосування зброї масового знищення, якщо воно спричинило загибель людей або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 439); геноцид (ч. 1 ст. 442); посягання на представника іноземної держави (ст. 443).

Не важко помітити, що порівняно з попереднім чинний КК більш як наполовину зменшив кількість видів злочинів, за які встановлене довічне позбавлення волі, обмеживши їх коло лише діяннями, пов'язаними з умисним посяганням на життя особи або спрямованими проти миру та безпеки людства. Як уже зазначалось, у ч. 1 ст. 64 КК коло випадків, у яких допускається застосування довічного позбавлення волі, визначено словами "у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом". Не важко, проте, зауважити, що це визначення потребує уточнення, оскільки воно не вказує з необхідною конкретністю (ясністю), у яких саме випадках може застосовуватись дане покарання.

Між тим довічне позбавлення волі застосовується не просто (не взагалі) у випадках, спеціально передбачених КК, а лише у разі, якщо його передбачає санкція статті (частини статті) Особливої частини КК, за якою засуджується особа. З огляду на викладене у ч. 1 ст. 64 КК слова "спеціально передбачених цим Кодексом" доцільно замінити словами "коли воно передбачене у санкції відповідної статті (частини статті) Особливої частини цього Кодексу". В усіх санкціях, які встановлюють довічне позбавлення волі, воно передбачене в альтернативі з позбавленням волі на певний строк, причому останній вид покарання завжди вказаний перед довічним позбавленням волі. Така їх конструкція означає, що закон розглядає як типове (звичне) покарання за відповідні злочини саме позбавлення волі на певний строк, вважаючи довічне позбавлення волі крайнім (винятковим) заходом впливу на винного. Це, своєю чергою, зобов'язує суд у кожному випадку призначення покарання за вчинення такого злочину спочатку вирішити питання про можливість застосування до засудженого позбавлення волі на певний строк.

Відповідно до ч. 1 ст. 64 КК, довічне позбавлення волі призначається лише у випадках, якщо "суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк". При цьому не має значення, яку роль виконувала особа у вчиненні злочину - виконавця (співвиконавця), організатора, підбурювача, пособника, і був він закінченим чи мало місце тільки готування до нього чи замах на його вчинення. Рішення про призначення довічного позбавлення волі, а у зв'язку з цим і висновок про неможливість застосування покарання у виді позбавлення волі на певний строк у кожному окремому випадку повинні бути належно мотивовані у вироку.

Довічне позбавлення волі може призначатись як самостійно, так і у поєднанні з додатковими покараннями. Що, однак, означають слова закону, що довічне позбавлення волі призначається тільки тоді, коли суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк? Прямої і безпосередньої відповіді на це запитання КК не дає. За такої умови наведений текст ч. 1 ст. 64 КК, якщо його сприймати буквально, дає ґрунт для висновку, що рішення про застосування чи незастосування довічного позбавлення волі цілковито залежить від угляду суду (є суто суб'єктивним), оскільки жодних конкретних підстав для його прийняття ця кримінально-правова норма не називає. Відповідаючи на поставлене запитання, треба мати на увазі наступне. У ч. 2 ст. 65 КК вказано, що "особі, яка вчинила злочин, має бути призначене покарання, необхідне й достатнє для її виправлення та попередження нових злочинів". З цього, зокрема, випливає, що при альтернативній санкції суд, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом'якшують і обтяжують покарання, спочатку повинен з'ясувати, чи може у даному випадку виправлення винного та попередження нових злочинів, тобто мета покарання бути досягнута застосуванням найменш суворого з передбачених нею покарань, і у разі позитивного висновку з приводу цього обрати його засудженому. І лише якщо менш суворий вид покарання не зможе забезпечити досягнення цієї мети, призначається більш суворе покарання із числа передбачених за вчинений злочин.

Викладене повною мірою стосується і умов застосування довічного позбавлення волі. Це означає, що оскільки в усіх санкціях, які встановлюють довічне позбавлення волі, дане покарання передбачене в альтернативі з позбавленням волі на певний строк, воно має призначатись тільки тоді, коли мета покарання не може бути досягнута застосуванням позбавлення волі на певний строк. Саме так і слід розуміти слова ч. 1 ст. 64 КК, що довічне позбавлення волі призначається лише у випадках, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Однак з огляду на те, що у цій кримінально-правовій нормі положення про те, що довічне позбавлення волі призначається тільки тоді, коли мета покарання не може бути досягнута застосуванням позбавлення волі на певний строк, текстуально викладено явно невдало, у ній слова "суд не вважає за можливе застосувати" варто замінити словами "мета покарання не може бути досягнута застосуванням".

Аналіз судової практики дає підставу зробити висновок, що обставиною, яка зумовлює призначення довічного позбавлення волі і водночас вказує на неможливість досягнення мети покарання шляхом застосування покарання у виді позбавлення волі на певний строк, є винятково (вкрай) високий ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину і особи злочинця. Вона визначається сукупністю усіх зібраних у справі даних, що стосуються вчиненого злочину, особи винного і обставин, що пом'якшують та обтяжують покарання. На таку небезпеку можуть, зокрема, вказувати: множинність (сукупність, повторність, рецидив) вчинених особою злочинів; наявність у вчиненому діянні декількох з альтернативно передбачених диспозицією ознак відповідного складу злочину; наявність обставин, що обтяжують покарання, і відсутність обставин, що його пом'якшують; вкрай негативна характеристика особи злочинця. Коло осіб, яким може призначатися довічне позбавлення волі, обмежене. Відповідно до ч.2 ст.64 КК, це покарання не застосовується:

а) до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років. Цим особам довічне позбавлення волі не може бути призначене, навіть якщо на момент постановлення вироку вони досягли повноліття;

б) до осіб, що вчинили злочини у віці понад 65 років. Якщо ж особа вчинила злочин до досягнення нею 65 років, вона підлягає довічному позбавленню волі і тоді, коли на момент постановлення вироку їй було понад 65 років;

в) до жінок, що були у стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку. При цьому строк вагітності значення не має.

Чим керувався законодавець, забороняючи застосування довічного позбавлення волі до названих осіб?

П.С. Матишевський пише, що принципом гуманізму. Але якщо не забувати, що гуманізм - це ставлення до людини як до найвищої цінності, людинолюбство, то така відповідь навряд чи може бути визнана задовільною. По-перше, якщо враховувати, що мова йде про довічне позбавлення особи волі, то посиланням на гуманізм можна виправдати (мотивувати) заборону застосування даного покарання взагалі, а не лише до осіб, зазначених у ч.2 ст. 64 КК. По-друге, якщо вважати, що незастосування до цих осіб довічного позбавлення волі дійсно є проявом гуманізму до них, то тоді необхідно буде визнати, що до всіх інших осіб, які вчинили такі ж самі злочини як і вони, закон ставиться не гуманно. І тоді дивний якийсь виходить гуманізм. І справді, чому, скажімо, особа, що за місяць до досягнення нею 18 років вчинила декілька злочинів, за кожний з яких передбачене довічне позбавлення волі, користується імунітетом від цього покарання, а до особи, що вчинила лише один такий злочин, але на наступний день після досягнення нею повноліття, воно застосовується? Або чим, наприклад, особа, що вчинила заздалегідь запланований злочин, за який встановлене довічне позбавлення волі, на наступний день після досягнення нею 65 років саме з метою уникнення цього покарання, "краща" за особу, що вчинила такий самий злочин за день до досягнення нею 65 років, оскільки до першої з них дане покарання застосоване бути не може, а друга йому підлягає? Чому, врешті, жінка, що не була у стані вагітності ні під час вчинення відповідного злочину, ні на момент постановлення вироку, підлягає довічному позбавленню волі, а до жінки, яка винятково з метою уникнення даного покарання завагітніла перед вчиненням такого злочину або постановленням вироку, а після скоєння злочину чи ухвалення вироку зробила аборт, воно застосовуватися не може?

Обмеження кола осіб, які підлягають тому чи іншому видові покарання, може бути визнане виправданим лише тоді, коли для цього є необхідні підстави. Так, не викликає сумніву, скажімо, обґрунтованість заборони застосування громадських і виправних робіт до інвалідів чи до громадян, які досягли пенсійного віку, оскільки характер цих покарань передбачає працездатність засуджених до них осіб. Заборона ж застосування довічного позбавлення волі до зазначених у ч. 2 ст. 64 КК осіб, як видається, жодних підстав під собою не має.

Самі по собі досягнення чи недосягнення певного віку або стан вагітності такою підставою вважатися не можуть. Тому заборона застосування довічного позбавлення волі до вказаних у ч. 2 ст. 64 КК осіб є не лише порушенням принципу рівності громадян перед законом, але й свого роду індульгенцією цим особам на вчинення особливо тяжких злочинів. З огляду на викладене було б правильно із ст. 64 КК її другу частину виключити. Натомість доцільно передбачити можливість умовно-дострокового звільнення від відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Таке звільнення могло б застосовуватись, якщо засуджений відбув відповідний строк покарання (скажімо, не менш як 25 років) і довів, що уже не становить небезпеки для суспільства. І тоді особа звільнялася б від довічного позбавлення волі не за сам факт досягнення чи недосягнення нею певного віку або наявності у неї вагітності, тобто не з огляду на наперед встановлений для неї законом привілей, а саме тому, що вона заслужила це звільнення своєю поведінкою під час відбування покарання. І це буде і гуманно, і справедливо. До речі, за даної умови КК повністю відповідав би положенню п."а" ст. 37 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 р. стосовно того, що довічне тюремне ув'язнення може призначатися за злочини, вчинені особами, молодшими 18 років, лише тоді, коли буде передбачена можливість звільнення їх від цього покарання.

У разі призначення хоча б за один із вчинених особою злочинів довічного позбавлення волі, остаточне покарання за сукупністю злочинів та вироків визначається шляхом поглинення усіх будь-яких менш суворих основних покарань довічним позбавленням волі (ч. 2 ст. 70, ч. 2 ст. 71 КК). Сам по собі сплив передбаченого ст.49 КК п'ятнадцятирічного строку давності притягнення до кримінальної відповідальності особи, що вчинила злочин, за який може бути призначено довічне позбавлення волі, як і встановленого ст. 80 КК п'ятнадцятирічного строку давності виконання обвинувального вироку, котрим особа була засуджена до довічного позбавлення волі, не тягне за собою звільнення її відповідно від кримінальної відповідальності чи від відбування цього покарання.

Питання про застосування обох видів давності до такої особи вирішується судом. Якщо суд не визнає за можливе застосувати давність, довічне позбавлення волі замінюється позбавленням волі на певний строк. У випадку ж вчинення злочинів, передбачених ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439 і ч. 1 ст. 442 КК, ні давність притягнення до кримінальної відповідальності, ні давність виконання обвинувального вироку аж до призначення і відбування довічного позбавлення волі взагалі не застосовується (ч. 5 ст. 49, ч. 6 ст. 80 КК). До осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, не застосовується звільнення від відбування покарання з випробуванням (ст. 75 КК), а до тих з них, які відбувають це покарання, і умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. 81 КК) та заміна невідбутої частини покарання більш м'яким (ст. 82 КК). Щоправда, на відміну від викладеної вище позиції, у літературі вказується, що умовно-достроковому звільненню від відбування покарання не підлягають особи, засуджені до довічного позбавлення волі. Це твердження є не зовсім точним. Згідно з ст. 81 КК, можливість умовно-дострокового звільнення від відбування покарання залежить не від покарання, до якого особа була засуджена, а від покарання, яке вона відбуває.

Причому порівняно з КК 1960 р., який не допускав умовно-дострокового звільнення від відбування покарання деякої категорії засуджених, у тому числі й осіб, котрим довічне позбавлення волі було замінено позбавленням волі на певний строк (ст. 52¹), чинний КК жодних обмежень з цього приводу не містить. Тому, якщо особі, засудженій до довічного позбавлення волі, це покарання з передбачених законом підстав було замінено позбавленням волі на певний строк (ч. 3 ст. 74, ч. 5 ст. 80, ч. 3 ст. 86, ч. 2 ст. 87 КК), то за наявності вказаних у ст. 81 КК умов до неї може застосовуватись умовно-дострокове звільнення від відбування покарання. Отже, умовно-дострокове звільнення від відбування покарання не застосовується до осіб, які відбувають довічне позбавлення волі, а не до осіб, засуджених до цього виду покарання.

Місцем відбування довічного позбавлення волі є тюрма з суворим режимом (ст. 17, 29 ВТК) - найсуворіший з передбачених чинним законодавством вид кримінально-виконавчої установи. Втеча з місця позбавлення волі, вчинена особою, яка відбуває це покарання, карається за ст. 393 КК. До осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, застосування амністії не допускається. Правда, деякі автори, посилаючись на ст. 85 і ч. 3 ст. 86 КК, пишуть, що "законом про амністію засудженим до довічного позбавлення волі це покарання може бути замінене на позбавлення волі на певний строк". Це твердження потребує уточнення. Дійсно, у ст. 85 і ч. 3 ст. 86 КК вказано, що законом про амністію призначене засудженому покарання може бути замінене іншим видом покарання. Але кожний закон про амністію повинен відповідати вимогам базового з цього питання нормативно-правового акта - Закону України від 1 жовтня 1996 р. "Про застосування амністії в Україні". Останній же встановлює, що, по-перше, закон про амністію взагалі не може передбачати заміну одного покарання іншим (ч. 2 ст. 2) і, по-друге, що до осіб, котрих засуджено до довічного позбавлення волі, застосування амністії взагалі не допускається (п."б" ч. 1 ст. 3).

При цьому ч. 3 ст. 3 названого Закону наголошує, що "положення закону про амністію, які не відповідають вимогам цієї статті, не мають сили і застосуванню не підлягають". Наведене, таким чином, свідчить, що у даний час законом про амністію призначене засудженому довічне позбавлення волі будь-яким іншим покаранням, у тому числі і позбавленням волі на певний строк, замінене бути не може. Практично така заміна зможе мати місце лише тоді, коли це дозволятиме Закон України від 1 жовтня 1996 р. "Про застосування амністії в Україні".

Згідно з Положенням про порядок помилування, затвердженим Указом Президента України від 12 квітня 2000 р. № 588 із змінами від 20 жовтня 2001 р., клопотання про помилування особи, засудженої до довічного позбавлення волі, може бути подано тільки після відбуття нею не менш як 25 років призначеного покарання (абз. 2 п. 4) і розглядатися воно може лише за наявності надзвичайних обставин (абз. 1 п. 14). За загальним же правилом клопотання про помилування може бути подано відразу після набрання вироком законної сили і для його розгляду якихось надзвичайних обставин не вимагається. Крім того, у разі відхилення клопотання про помилування повторне клопотання особи, засудженої до довічного позбавлення волі (як, до речі, і будь-якої іншої особи, засудженої за особливо тяжкий злочин), за відсутності нових обставин, що заслуговують на увагу, може розглядатись, як правило, не раніш як через рік, а особи, засудженої не за особливо тяжкий злочин, - не раніш як через шість місяців з часу відхилення попереднього клопотання (п. 17 названого Положення). Довічне позбавлення волі застосовується тільки за вироком суду. Інші ж види покарань можуть застосовуватись і не лише судом, і не тільки вироком суду. Так, застосування до засудженого іншого замість призначеного за вчинений ним злочин судом покарання здійснює у порядку помилування Президент України. Застосування ж до особи іншого порівняно з призначеним за вчинений нею злочин виду покарання, скажімо, у касаційному порядку чи у випадку заміни їй невідбутої частини покарання більш м'яким хоч і здійснюється судом, проте не вироком, а відповідно ухвалою і постановою.

Розглядаючи кримінально-правову характеристику особи з позицій кримінального права, окремі дослідники ототожнюють кримінально-правові ознаки з ознаками конкретного діяння, яке містить ознаки складу злочину. При цьому зазначають, що за межами складу злочину існує чимало інших ознак, які мають кримінально-правове значення: соціальна характеристика особи, склад її сім'ї, стан здоров'я, професія та певні обставини вчиненого діяння. Особливість цієї характеристики особи злочинця знаходить свій вираз і в тому, що вона дає чітке уявлення про особу злочинця саме з боку кримінального закону і відокремлює якості особи саме з кримінально-правових позицій.

Інші вчені слушно звертають увагу і на той факт, що кримінально-правова характеристика засудженого визначає напрями діяльності суб'єктів кримінально-виконавчих правовідносин щодо їх виправлення та ресоціалізації. Ми також підтримуємо наукову позицію тих дослідників, які стверджують, що вона дає можливість правильно визначити напрями та межі вивчення особи злочинця та саме ті властивості, котрі відіграли вирішальну роль у вчиненні злочину. Кримінальне право досить жорстко підходить до наявності суб'єктивних ознак і їх значення для правильної кваліфікації та призначення покарання конкретній особі, винній у вчиненні злочину. Це має принципове значення для наявності у діянні ознак складу злочину, без яких не можливий розвиток всіх інститутів кримінального права. Таким чином, прослідковується тісний зв'язок між кримінально-правовими ознаками, які мають значення для правильної кваліфікації злочинного діяння у кримінальному праві, та цими же ознаками, але які дозволяють досліджувати особу злочинця саме через призму його кримінально-виконавчої характеристики.

Сучасні дослідники у галузі кримінально-виконавчого права слушно зауважують, що види злочинів, за які були засуджені особи, котрі відбувають ті чи інші види покарання, багато у чому відображають характеристику суспільної небезпеки злочину і особи злочинця. Без сумніву, що ці показники впливають у першу чергу на прийняття судом рішення про призначення виду та строку відбування покарання особою, а у процесі їхнього виконання на організацію та здійснення виховного впливу на засуджену особу. Це повною мірою стосується і засуджених до довічного позбавлення волі. Адже відповідно до ст. 64 КК України, воно встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України. Так, Ю.А. Пономаренко в монографії «Виды наказаний по уголовному праву Украины» відзначає, що практика пішла по шляху закріплення і застосування даного виду покарання за вчинення злочинів, яким притаманні певні критерії. Аналізуючи, можна узагальнити та розподілити їх на певні групи: 1) наявність у злочинах тільки прямого умислу; 2) обмежена кількість санкцій статей КК України; 3) застосовується як альтернатива позбавленню волі на певний строк.

Переходячи безпосередньо до розгляду кримінально-правових ознак засуджених до довічного позбавлення волі, зазначимо, що на теренах нашої держави дослідженню даного питання приділялася неналежна увага - лише на початку 2000-х рр. певні дослідження були проведені О. Фроловим, що стосувалися більшою мірою їхньої кримінологічної характеристики. Дещо пізніше В.П. Севостьянов та В.В. Шанін у контексті розгляду кримінально-виконавчих аспектів відбування покарання цією категорією осіб також оглядово розглядали їх кримінально-правову характеристику. Відсутність ґрунтовних досліджень з даного питання можна пояснити низкою причин: по-перше, закритістю системи виконання покарань для осіб, які в ній не працюють, що утруднює проведення досліджень; по-друге, значною кількістю вироків, які перебувають на стадії вступу в законну силу або касаційному перегляді.

Свідченням високого рівня десоціалізації особистості є наявність у особи попередніх судимостей. Досвід попереднього засудження, перебування в місцях позбавлення волі відіграє, крім того, значну роль у плануванні індивідуальної соціально-виховної роботи із такими засудженими, а також має важливе значення для розподілу їх по камерах та психологічної й індивідуальної сумісності. За результатами досліджень О. Фролова та В.П. Севастянова доля тих, які мають попередні судимості, становить від 73 до 90%, а за матеріалами перепису засуджених РФ, відсоток вперше засуджених довічників склав 49,1 %. У будь-якому випадку співробітникам виправних колоній варто максимально обережно підходити до роботи із такими засудженими через високий ступінь суспільної небезпеки, який визначає наявність у особи попередніх судимостей.

Мотиви протиправної поведінки людини формуються протягом усього її життя під впливом тих соціальних умов, у яких вона перебуває. Мотиви відображають такі умови і тому надають можливість пізнати їх. При зміні соціальних умов змінюється і мотивація злочинів. Сучасні реалії сьогодення суттєво відрізняються від тих, які існували у різні часові проміжки становлення суспільства, тому усе це не могло не залишити відбитку на характері внутрішніх причин, які спонукають злочинців, у тому числі й засуджених до довічного позбавлення волі, до вчинення злочину, за який вони відбувають покарання. На переконання М.Ю. Валуйської, умисне вбивство при обтяжуючих обставинах найчастіше вчинюється на дозвільно-побутовому ґрунті, у святкові дні, у вечірній час за корисливими мотивами, мотивами помсти, неприязні. Таким чином, мотивація злочинної поведінки осіб, які відбувають покарання, є різноманітною, але водночас для неї притаманні соціальні відхилення, які, зазвичай, негативно сприймаються суспільством. Тому варто погодитися з думкою про те, що моральне обличчя убивці характеризується викривленою системою цінностей, які відображаються у різноманітних негативних особистих властивостях і якостях злочинців цього виду. Спільними для всіх видів убивць є такі моральні риси як егоїзм, цинізм, неповага до найважливіших благ суспільства.

У контексті кримінально-правової характеристики засуджених до довічного позбавлення волі, треба розглянути й кількісно-якісну характеристику жертв, які постраждали в результаті вчинення засудженими злочинів. На нашу думку, розгляд обставин вчинення злочину, у тому числі і його жертв, надасть можливість об'єктивно і всебічно дослідити особистість засудженого та зрозуміти причини його вчинення. Перш за все відзначимо, що ґрунтових досліджень з даної тематики не проводилося, лише у межах вивчення характеристики окремих категорій осіб надавалися відомості про жертв вчинених ними злочинів; усі ці відомості носять несистемний та епізодичний характер.

Досліджуючи кримінологічні аспекти вчинення вбивств на замовлення, цікаву інформацію надають М. Музика та М. Навроцький. Про значущість соціального статусу для обрання жертви говорять й інші дослідники проблем віктимності. Зокрема, О.Ю. Юрченко відзначає, що віктимність має об'єктивний характер і здебільшого залежить від соціальної ролі, статусу особи, які роблять її найбільш уразливою для злочинних дій. Вона виділяє такі види віктимної поведінки жертви злочину: 1) соціально схвалювана (позитивна) поведінка, яка виявляється в активній протидії злочинному посяганню; 2) нейтральна поведінка, 3) провокуюча. Провокуюча поведінка при вчиненні умисних убивств та тяжких тілесних ушкоджень, у свою чергу, може поділятися на агресивну, аморальну та зухвалу. За результатами дослідження М.Ю. Валуйської, потерпілими від умисних убивств при обтяжуючих обставинах у 60,5 % випадків були чоловіки, а у 39,8 % - жінки. За віковим критерієм структура потерпілих мала наступний вигляд: 39,8 % - особи віком понад 51 рік, 17,2% - особи 30-35 років, 16,5 % - особи 36-50 років, 15,0 % - 18-29 років, 8,2 % - 8-17 років і, нарешті, особи до 7 років складали 3,3 %. Розглянуті питання, рівно ж як і висловлені пропозиції щодо вдосконалення ст.64 КК, видається, сприятимуть правильному і ефективному застосуванню довічного позбавлення волі на практиці.

Висновки

Отже, виходячи з усього вищевикладеного, можна зробити наступні висновки:

Довічне позбавлення волі як самостійний вид покарання є досить новим покаранням для Кримінального кодексу України, саме тому ще й досі тривають дискусії щодо доцільності його застосування як еквівалента смертній карі. Також немало негативних висновків викликає порядок і умови виконання та відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі, адже, по-перше, умови покарання далекі від європейських, по-друге, навіть того порядку, який закріплений у нормативних актах, не дотримуються на практиці. Крім того виникає низка інших проблем, пов'язаних з виконанням цього виду покарання, які вирішувати ні в кого немає бажання, а єдині, хто таке бажання мають - засуджені, не мають на це права.

Довічне позбавлення волі як найтяжчий вид покарання з'явилося у вітчизняному законодавстві у 2001 р. з прийняттям нового Кримінального кодексу, де цей вид покарання вперше передбачено як самостійний вид покарання. Довічне позбавлення волі передбачене в 11 санкціях статей Особливої частини Кримінального кодексу як альтернативна міра нарівні з позбавленням волі на певний строк - від 10 до 15 років.

Найсуворішим видом покарання за чинним КК України є довічне позбавлення волі, яке полягає у примусовій безстроковій (до кінця життя, пожиттєвій) ізоляції засудженого від суспільства шляхом тримання його у спеціально призначених для цього кримінально-виконавчих установах. Відповідно до ст. 64 цього Кодексу таке покарання встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у спеціально передбачених ним випадках, якщо суд не вважає за можливе призначити позбавлення волі на певний строк. Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчинили злочини у віці до 18 років і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку. Немає сумнівів у тому, що довічне позбавлення волі це самостійний кримінально-правовий інститут, який відрізняється своєю правовою природою, формою і змістом, підставами, мотивами і метою застосування, умовами, строками і місцями виконання, суб'єктами, щодо яких він виконується, і суб'єктами, уповноваженими на його виконання, правовими наслідками й іншими ознаками.