Права людини у міжнародному праві

Размещено на http://www.allbest.ru/

4

ВСТУП

Ще в давні часи людство почало боротися з різними порушеннями прав і основних свобод людини і розробляти механізми захисту їх. Концепція, що розроблена у сфері прав людини має динамічний характер і може змінюватися і розширюватися, що можна прослідкувати, якщо заглибитися в історію. Проте сутність цієї концепції така: кожна людина має певні невідчужувані та юридично забезпечені права, які захищають її від втручання держави та зловживання владою з боку уряду.

Витоки явища, яке згодом стали називати правами людини, беруть свій початок з найдавніших часів людської історії. Ідеї про цінність і недоторканність життя, про рівність людей перед вищими силами містяться ще в прадавніх міфах і віруваннях. Зокрема, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е.) відстоював думку про те, що всі люди рівні перед небом, а держава є результатом їх угоди. Ряд гуманістичних принципів дало світу християнство, яке інтегрувало уявлення щодо прав людини з релігійно-моральними цінностями. Спільними зусиллями багатьох поколінь накопичувався інтелектуальний матеріал, створювалося морально-філософське підґрунтя для утвердження в майбутньому всеперемагаючої ідеї прав людини.

Актуальність теми курсової роботи обумовлена тим, що найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики усіх держав у світі є забезпечення питання прав і свобод людини. Саме стан справ у галузі прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави і суспільства в цілому.

Тернистий шлях пройшло людство на шляху до утвердження прав і свобод людини. Ставлячи у рамки необмежену владу, поширюючи та пропагандуючи рівноправність, крок за кроком люди боролися за свої права. Дуже часто, саме у такій боротьбі за нові, кращі щаблі свободи, відбувалися широкомасштабні зміни у суспільно-політичному житті тієї чи іншої країни, саме боротьба людей вела до нового осмислення ролі людини в її відносинах з суспільством та державою.

На сьогодні міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвиткові та забезпеченню прав людини. Процес, пов'язаний з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяв прийняттю низки міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розробки механізму міжнародного захисту прав людини у державах, що підписали відповідні міжнародні документи.

Правовим захистом, що забезпечує права і свободи людини є міжнародно-правові документи, конвенції. Серед них основними є: Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Конвенція про захист прав і основних свобод людини; Конвенція про запобігання злочинові геноциду і покарання за нього; Конвенція про боротьбу з дискримінацією в галузі освіти; Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Конвенція про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства, Конвенція про примусову чи обов'язкову працю тощо.

Кожна держава світу, що взяла на себе зобов'язання виконувати міжнародні конвенції, має керуватися принципами і нормами цих угод у внутрішньому законодавстві. Норми міжнародних документів є обов'язковими для законотворчості, тобто є міжнародними стандартами серед розвинутих країн світу. Саме міжнародні стандарти і складають об'єкт дослідження даної роботи. Предметом дослідження є відносини, які склалися у зв'язку з захистом прав людини і основних свобод. Ці відносини мають визначення у різних договорах, угодах, конференціях з прав людини і основних свобод.

У системі міжнародного права головними можна назвати норми, які обомувлюють права та обов'язки держав в їх відносинах. Що стосується «прав людини», як галузі міжнародного права, то тут іде мова про таку особливість як норми та їх застосування державами у відносинах з людьми.

Мета, заради якої здійснювалося дослідження: визначити способи і засоби захисту прав і свобод людини в міжнародних відносинах. Відповідно до даної мети можна визначити завдання проведеного дослідження: узагальнити правову основу стандартів прав і основних свобод людини; проаналізувати повноваження міжнародних інституцій щодо якості їх дотримання державами у внутрішньому правопорядку.



РОЗДІЛ 1. ПРАВА ЛЮДИНИ У МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

1.1 Становлення міжнародного права у сфері прав людини

Як самостійний інститут право виникло набагато раніше, а ніж почало утверджуватися на законодавчому рівні. Велика хартія вольностей, прийнята у 1215 р. в Англії вважається першим правовим документом, в який було закладено основи концепції прав людини, створено передумови для подальшої реалізації свободи і панування закону в житті суспільства.

Згодом Петиція про права, прийнята в Англії 1628р., встановлювала процедурні гарантії особистої недоторканності особи, ввела інститут поруки та застави, а також інститут обмеження строків тримання під вартою.

1689р. в Англії був прийнятий Білль про права, 1776р. Декларація незалежності США та 1787р. Конституція США, якими закладено основи ліберальної концепції прав людини.

Проте поворотним пунктом у історії людства під час його боротьби за становлення прав людини, без сумніву, стала Велика французька революція. Вона створила документ історичного значення - Декларацію прав людини та громадянина 1789р. Вперше в світовій практиці в цій Декларації було закріплено загально дозвільний принцип регулювання правових відносин: «Дозволено все, що не заборонено законом». [1]

Упродовж XVIII-XIX ст. з розвитком у світі принципів конституціоналізму і парламентаризму ідея прав людини все більше втілювалася у нормотворчу практику держав. А на початку ХХ ст., особливо після Першої світової війни і появи Ліги націй та Міжнародної організації праці, права людини почали входити до предмета міжнародно-правового регулювання.

Права людини -- це природні можливості індивіда, що забезпечують його життя, людську гідність і свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя. Права людини мають природну сутність і є невід'ємними від індивіда, вони поза територіальні і поза національні, існують незалежно від закріплення в законодавчих актах держави, є об'єктом міжнародно-правового регулювання та захисту.[2, c.353-354]

В широкому значенні права людини охоплюють найширший комплекс прав і свобод особи, їх різноманітні види. У вузькому значенні розуміються тільки ті права, що не надаються, а лише охороняються і гарантуються державою. Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу автономного існування індивіда, його життєдіяльності як члена суспільства. Ці правові можливості мають розцінюватися як своєрідні юридичні блага, зміст яких полягає у встановленні і гарантуванні певних меж свободи чи несвободи особи. [3]

Ще донедавна на рівні міжнародного права не існувало гарантій прав людини і було набагато менше засобів судового контролю, ніж часом у національному праві. Переважаючи у міжнародному праві в ХІХ і на початку ХХ століть, філософія, правовий позитивізм, стверджувала, що міжнародне право є правом лише для держав. Тому, як наслідок, традиційна позитивістська доктрина різко обмежувала доступ приватних осіб до міжнародних юридичних процедур. [4, c.25]

Народження міжнародного права в галузі прав людини в рішенні Нюрнберзького трибуналу і Загальній декларації прав людини було описано як найбільш «радикальну подію за всю історію міжнародного права». Оскільки завдяки цьому як держави, так і окремі особи швидко стали суб'єктами міжнародного права. Однак Загальна декларація не передбачила жодного правового механізму застосування норм до держав, які вперто не підкоряються. Тому утворення регіональної міжнародної системи захисту прав людини, тобто в межах Європейської співдружності, мало свій сенс, і як наслідок в умовах, що склалися після Другої світової війни, Рада Європи розробила Європейську Конвенцію про захист прав і свобод людини, яка на сьогодні вважається найбільш вдалою за дієвістю серед існуючих систем міжнародного захисту прав та свобод людини і громадянина.

Відносно новою галуззю міжнародного публічного права є повага до прав людини, захист її прав та свобод. Хоча міжнародно-правові норми, які встановлюють міждержавне співробітництво щодо захисту прав і свобод з'явилися достатньо давно. Такі права і свободи можна класифікувати так: захист релігійних прав, регулювання прав національних меншин, права людини в період збройних конфліктів тощо.

Також важливу роль у становленні цієї галузі міжнародного права відіграли міжнародні договори, укладені між державами в процесі боротьби з рабством, піратством та їх забороною.

Деякі автори у науковій літературі групують усі норми, які мають відношення до прав людини, в єдину групу «міжнародне гуманітарне право». Така назва закріпилась за галуззю міжнародного публічного права, яке регулює відносини між державами в період збройних конфліктів. Очевидно, що захист прав людини в такому випадку є особливо актуальним, права і свободи людини порушуються особливо жорстоким способом, а контроль за їх дотриманням значно ускладнюється.[5, c.568]

Окрема група норм міжнародного права - присвячена міждержавному співробітництву з регулювання питань громадянства, а також визначення у зв'язку з цим правових режимів окремих категорій осіб (наприклад біженців). Захист прав людини з боку держав у таких випадках вимагає використання специфічних засобів та методів, а врегулювання питань, пов'язаних з громадянством, значною мірою потребує дипломатичних форм міждержавного спілкування. Забезпечення загальнолюдських прав індивіда - це доказ поступу всього людства, ознака загальнодемократичних тенденцій розвитку суспільства.

1.2 Міжнародні стандарти в галузі прав людини

Правила людини, у сучасній міжнародній практиці визнаються більш пріоритетними порівняно з правами громадянина. Справа в тому, що права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій чи іншій країні, а громадянина - лише на тих осіб, які є громадянами певної держави. Міжнародне співтовариство приділяє значну увагу розвитку та забезпеченню прав людини. Цей процес став особливо активним після Другої світової війни, коли було створено Організацію Об'єднаних Націй та інші міжнародні демократичні інститути. Демократизація процесу, пов'язана з проголошенням і захистом прав людини, значною мірою сприяла прийняттю цілого ряду міжнародних документів щодо закріплення, правової регламентації та розроблення механізму міжнародного захисту прав людини у державах, які підписали відповідні міжнародні документи. [6, c.82]

Міжнародно-правові зобов'язання реалізують принцип поваги прав людини і розвивають його в конкретних нормах. Це ще один приклад того, що норми міжнародного права повинні мати місце у національному законодавстві. Норми міжнародного права мають пріоритет над національним законодавством.

У Статуті Організації Об'єднаних Націй, прийнятому після Другої світової війни та повалення тоталітарних фашистських режимів, було проголошено, що однією з цілей діяльності ООН є міжнародне співробітництво для того, щоб сприяти загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх. Для того, аби забезпечити вже проголошену мету Генеральна Асамблея ООН прийняла 10 грудня 1948р. Загальну декларацію прав людини. У ній, вперше в історії встановили перелік основних прав і свобод людини, що підлягають дотриманню в усьому світі. Завдяки тому, що міжнародна спільнота визнала норми Загальної декларації в конституціях, перелік, зміст і допустимі обмеження прав і свобод, які містяться в Декларації, перетворилися на загальновизнані звичаєві норми міжнародного права, тобто на міжнародні стандарти прав людини [7, c.86]

До важливих документів, які сприяють захисту прав людини також відносяться: Європейська конвенція про захист прав і фундаментальних свобод людини (1950р.), Європейський соціальний статут (1961р.), Підсумковий акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі (1975р), Підсумковий документ Віденської зустрічі представників держав - учасниць з питань безпеки та співробітництва в Європі, Конвенція про права дитини (1989 р).

Спробуємо охарактеризувати основні права і свободи в області цивільних і політичних прав людини, як вони зафіксовані в Пакті про цивільні і політичні права, Конвенцію про попередження злочину геноциду і покаранні за нього, Конвенції про припинення злочину апартеїду і покаранні за нього, Конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів звертання і покарання та ряду інших актів.

По-перше - це право на життя. Це право передбачене в ст. 6 Пакту про цивільні і політичні права: «Право на життя є невід'ємним правом кожної людини». Також паралельно регулюється питання застосування страти. Вона може призначатися тільки «за найтяжчі злочини відповідно до закону, що діяв під час здійснення злочину…». У Європейському співтоваристві страта заборонена в державах, що ратифікували Протокол №6 до європейської Конвенції про захист прав людини й основних воль від 28 квітня 1983р., а в Україні накладений мораторій на її застосування.[8]

Також, забороняється піддавати людей катуванням чи жорстокому, нелюдському покаранню, що принижує їхню гідність. Зокрема, ставити медичні чи наукові досліди на людях без їхньої згоди. Катування забороняються принципово, навіть у виняткових обставинах, включаючи війну. Забороняється навіть видача осіб іншій державі, якщо є серйозні підстави думати, що цій особі може загрожувати там застосування катувань.

Пакт про цивільні і політичні права забороняє також рабство і работоргівлю, примусову чи обов'язкову працю. Примусовою чи обов'язковою працею відповідно до Пакту не є: каторжна чи інша робота, призначувана за вироком суду, робота, виконувана в порядку альтернативної служби, чи служба військового характеру, будь-яка служба, обов'язкова у випадку надзвичайного стану, служба, що входить у звичайні громадянські обов'язки. [9]

Поняття рабства визначене в Конвенції щодо рабства від 25 вересня 1926р. Визначення работоргівлі міститься в Додатковій конвенції про скасування рабства, работоргівлі й інститутів і звичаїв, подібних з рабством від 7 вересня 1956р. : «Під работоргівлею розуміються всі дії, зв'язані з захопленням, придбанням особи з метою звертання її в рабство…» [10]

У Пакті міститься положення про те, що затримана чи арештована особа повинна негайно доставлятися до суду (у вітчизняному законодавстві подібна норма відсутня). При незаконності арешту чи затримки потерпілий має право на компенсацію. Забороняється позбавляти волі за невиконання цивільно-правових зобов'язань.

Дуже багато зловживань породжує право вільно пересуватися і вибирати місце проживання в межах держави. Кожен може вільно залишати будь-яку країну, включаючи свою власну. Ніхто не може бути довільно позбавлений права на в'їзд у власну країну.

Також Декларація містить норми, що гарантують карно-процесуальні права особистості, викладені у Пакті про цивільні і політичні права (ст. 15-16 Пакту), що закріплюють принципи: рівність усіх перед судом і законом, гласність і публічність процесу, право на послуги перекладача, презумпції невинуватості та ін.

Пакт про цивільні і політичні права також обмежує і довільне втручання в особисте і сімейне життя, гарантує право на недоторканність житла. Пакт про цивільні і політичні права декларує рівність усіх людей і забороняє дискримінацію. До політичних прав відносяться: право на мирні збори, свобода думки, совісті і релігії, свобода слова тощо. У цілому варто сказати, що приведений перелік цивільних і політичних прав, не будучи вичерпним, досить повно відбиває основні напрямки міжнародно-правової політики щодо захисту прав та свобод людини.



РОЗДІЛ 2. ДІЄВІСТЬ МІЖНАРОДНОГО МЕХАНІЗМУ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

2.1 Теоретичне підґрунтя ефективності міжнародного права

Будь-які труднощі у створенні хорошого міжнародного права стають зовсім непомітними, якщо доторкнутися проблеми «як зробити міжнародне право ефективним?». Історія створення системи міжнародного права дає безліч прикладів ретельно розроблених норм, які на практиці ігнорувалися. Достатньо назвати Пакт Бріанна-Келлога 1928 року та Статут Організації Об'єднаних націй і їх даремні спроби скасування війни, щоб згадати банальний вислів, що міжнародне право не «спрацювало».

І все ж таки міжнародне право «спрацьовує» там, де воно найчастіше застосовується, а саме - у національних правових системах. Для більшості правників-міжнародників така дієвість є достатньою, бо більшість їх спирається у своїй роботі на національні правові системи, а не на якусь міжнародну правову систему.

Коли ми розмірковуємо над проблемою неефективності міжнародного права, ми не розглядаємо його в аспекті інкорпорованості в національне право і застосування в національному праві. Швидше, особливо неефективним міжнародне право стає при застосуванні в рамках міжнародної правової системи. Справжнім питанням тут є якою мірою забезпечується дія норм міжнародного права через міжнародні юридичні процедури?

Увага до питання забезпечення дієвості міжнародного права через міжнародні юридичні процедури знаходить свій вияв у традиційній критиці міжнародного права як такого, що не є справжнім “правом”. У ХІХ ст. провідний англійський правознавець-позитивіст Джон Остін стверджував, що справжнє “право” відчуває потребу в суверені, який би забезпечив додержання його норм, і що тому без міжнародного суверена міжнародне право, за визначенням, є не “право”, а форма моралі. [11, c.254]

У 1961 році Г.Л. Харт у своїй сучасній моделі позитивізму хоч і погоджувався з тим, що з мовної точки зору правильно називати міжнародне право «правом», все ж писав, що міжнародне право у тому вигляді, як він тоді його бачив, нагадувало не національну правову систему, а примітивну правову систему, в якій існують основні зобов'язальні норми, але немає допоміжних норм, що дозволяли б ефективно творити, визнавати основні норми і забезпечувати їх додержання. [12, c.23]

Хоч якими були їх відмінності, але ні Остін, ні Харт, ані більшість інших правознавців у своїй загальній характеристиці міжнародного права не звертають особливої уваги на багатоманітність міжнародних юридичних процедур. Хоча й існує певне міжнародне право, як система процедур забезпечення виконання його норм, які, можливо, прагнуть до універсальності, все ж більшість норм і процедур міжнародного права стосується лише ряду держав, які погоджуються їх додержуватися. Це справджується навіть щодо широко популярних договірних утворень, таких як Генеральна угода про тарифи і торгівлю та Міжнародний валютний фонд. Сказати, що існує певна система міжнародного права, було б не точніше, ніж сказати, що існує певна система національного права.

Враховуючи багатоманітність міжнародних юридичних процедур, формулювання запитання про дієвість можна ще раз змінити. Відповідь на це запитання скаже нам більше, якщо його поставити таких чином: які форми міжнародних юридичних процедур є ефективними? Аналізуючи відносини між правом і суспільством, Макс Вебер на зорі ХХ сторіччя визначив «право» як «систему порядку, наділену певними особливими гарантіями вірогідності її емпіричної дійсності». Необхідні для права «гарантії» Вебера є більш складними поняттями, ніж необхідні для права «суверени» Остіна. Вебер писав про «апарат примусу, тобто існування однієї чи більше осіб, чиє особливе завдання полягає у готовності застосувати спеціально передбачені засоби примусу (правового примусу) для забезпечення додержання норм».[13, c.234]

Умови і чинники ефективності міжнародного права вченими із різних куточків світу. У їхніх роботах розглядуються також і такі умови ефективності міжнародного права, як соціально-політичні і соціально-психологічні і інші умови і передумови підвищення ефективності міжнародно-правових норм. В міжнародному праві є певні гарантії здійснення його норм: це світова громадська думка, перед якою схиляються наймогутніші держави; офіційне попередження з боку дружніх і нейтральних країн і дипломатичного корпусу і, нарешті, сама боязнь війни.

Деякі західні юристи пов'язують ефективність міжнародного права з досягненням «міжнародної згоди», із зростанням «інтенсивності солідарності» держав. Міжнародне право, пише Ж. Верховен, є продуктом політичної і моральної думки, і його ефективність залежить від інтенсивності солідарності членів міжнародного суспільства. Автори подібних поглядів виходять з тієї передумови, ніби цілісність міжнародного співтовариства держав ґрунтується тільки на їх спільній згоді відносно певних цінностей, норм, ідеології. Насправді ж основа всякого суспільства, включаючи міжнародні відносини, знаходиться не у сфері свідомості, а у сфері матеріального виробництва. [14, c.210]

Не менш цікавою видається класифікація міжнародно-правових стандартів, що пропонується Антонович М.М. На думку цього автора, міжнародні стандарти можна класифікувати за різними критеріями, а саме: за сферою суспільних відносин (угоди з політичних питань, з питань науки і культури, з правових, економічних, адміністративно-правових питань); за суб'єктами, які укладають міжнародні угоди (міждержавні угоди, міжурядові, міжвідомчі); за кількістю суб'єктів (багатосторонні, двосторонні угоди); за формою (письмові та усні угоди). [15, c. 307]

Певне значення має ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, що містить норму, відповідно до якої Міжнародний Суд ООН зобов'язаний вирішувати передані на його розгляд спори на основі міжнародного права., застосовуючи при цьому: міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, які визнані державами, що беруть участь у спорі; міжнародний звичай, як доказ загальної практики. [16]

Міжнародне право не можна звести виключно до міжнародних договорів. Слід шукати той елемент, який зможе повернути міжнародному праву повагу як найефективнішому регулятору відносин між державами. Ним може стати «opinio juris» - класичний елемент міжнародного звичаю, який свідчить про визнання суб'єктом за правилом поведінки обов'язкового характеру. Таким чином можна буде змістити наголос із форми існування норми на її нормативність. Від того, як ми розуміємо нормативність джерела, залежить розуміння нормативності всієї системи. Оскільки нормативність міжнародних звичаїв є не просто відносною, то вона має подвійний характер: об'єктивний (практика) та суб'єктивний (opinio juris), причому об'єктивний та суб'єктивний елементи мають збігатися, оскільки без цього збігу нормативність звичаю не виникає.

Дещо дивно, але незважаючи на існування проблеми дієвості міжнародного права, їй приділяється відносно мало уваги з боку науки. Більшість наукових досліджень з міжнародного права зосереджується швидше на нормах, ніж на процедурах. До певної міри така наукова пасивність викликана, мабуть, поділом між правниками-міжнародниками і політологами: правники почувають себе впевнено в питанні норм, але невпевнено в питанні міжнародних відносин, а політологи - навпаки.

2.2 Вплив міжнародного права на внутрішнє право

право свобода міжнародний право

Незалежно від обраної моделі співвідношення міжнародного та внутрішнього права необхідність дотримання державою міжнародно-правових зобов'язань ставить перед нею питання або про особливості дії міжнародно-правових норм у внутрішньому правопорядку, або про особливості внутрішньодержавного механізму врахування впливу міжнародного права на внутрішнє право. Практика дозволила напрацювати в цій галузі кілька законодавчих процедур. У разі визнання державою тією чи іншою мірою примату міжнародного права саме внутрішнє законодавство повинно визначати, яким чином і за яких обставин норми міжнародного права породжуватимуть внутрішньодержавні правовідносини. Необхідно, мати на увазі, що такого роду законодавче регулювання може бути прийнятним переважно для міжнародно-правових норм, що самоздійснюються.

Такими, що самоздійснюються, слід вважати міжнародно-правові норми, реалізація яких не вимагає обов'язкової конкретизації чи уточнення у внутрішньому законодавстві. Тому міжнародно-правові норми, що самоздійснюються, можуть мати пряму дію у внутрішньому праві. Нормою, що самоздійснюється, можна, наприклад, назвати норму ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р.: “Кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності”. [17]

Часто норми міжнародних договорів не є такими, що самоздійснюються. Для конкретизації чи уточнення таких міжнародно-правових норм у державах, які визнають тією чи іншою мірою примат міжнародного права, застосовується спеціальна законодавча процедура імплементації, тобто перетворення норм міжнародного права на норми внутрішнього права. Існують три основні способи імплементації міжнародно-правових норм: трансформація, рецепція, відсилання. Трансформація пов'язана зазвичай із повною переробкою тексту міжнародно-правового акта чи окремих його статей із прийняттям на цій основі норм внутрішнього права. При цьому норми внутрішнього права нерідко отримують інше словесне вираження, ніж першоджерела -- статті міжнародних договорів. Хоча по суті зміст міжнародного зобов'язання в разі трансформації повинен зберігатися. При трансформації не може йтися про пряму дію міжнародно-правових норм у внутрішньому праві, тому що на етапі трансформації відбувається їх заміна нормами внутрішнього права. [18, c.54] Рецепція -- текстуальне повторення нормотворчим органом держави змісту міжнародно-правової норми у статті нормативно-правового акта. У більшості випадків рецепції застосовують після вираження державою згоди на обов'язковість міжнародного договору. Іноді ж держава вживає заходи із приведення свого законодавства у відповідність до норм міжнародного договору на етапі підготовки до приєднання до нього (попередня рецепція. При рецепції неможливо говорити про пряму дію міжнародно-правових норм у внутрішньому правопорядку, тому що рецепція є не чим іншим як засобом їхньої заміни. [19, c.18]

Відсилання є вказівкою у внутрішньодержавному нормативно-правовому акті на міжнародне право як на джерело, що регулює ці відсильні відносини. Відсилання є дуже складним у застосуванні, і користування ним передбачає низку особливостей. Відсильна норма міжнародного договору має бути такою, що самоздійснюється. Відсилання нерідко зустрічається у внутрішньому законодавстві та має наслідком пряме застосування міжнародно-правових норм.

2.3 Практичний аспект дієвості міжнародних норм

Найбільш відомий міжнародний судовий орган - Міжнародний Суд ООН в Гаазі - надто часто виступав складовою відносно неефективної міжнародної правової системи, а саме - системи Організації Об`єднаних Націй. Це не применшує значення системи ООН. З політичної точки зору вона справді важлива. Слід лише зауважити, що право Міжнародного Суду і Організації Об`єднаних Націй сьогодні може бути відносно нецікавим для теоретиків права, оскільки ці правові інструменти діють так неефективно. Спробуймо до певної міри висвітлити потенціал дієвості міжнародних юридичних процедур. Європейське право в галузі прав людини пропонує не лише найбільш важливий звід норм прецедентного права, який висвітлює сутність міжнародного права в цій галузі, але один з найбільш наочних і цікавих прикладів ефективної системи міжнародних юридичних процедур.

Держави, що стали учасницями Конвенції, підкорилися цим рішенням з готовністю, яку можна назвати напрочуд вражаючою. Не можна знати напевне, що держава скасує свої закони про протиприродні статеві зв`язки чи проведе реформу процедур соціального забезпечення просто за розпорядженням якогось несудового органу, що складається майже повністю з іноземців. Але важче опиратися тим самим наказам, викладеним у формі судового рішення.

Звичайно такий погляд на речі буде логічним лише тоді, коли рішення Суду в Страсбурзі будуть, по суті, втіленням загальних норм поведінки, як було домовлено у Європейській конвенції з самого початку. Справді, спочатку наводиться загальна норма права і Суд розпочинає те, що є нейтральним процесом розмірковування в напрямку від цієї норми до оскаржених дій. Незмінну істинність такого причинно-наслідкового зв'язку вже давно спростовано процесом ухвалення судових рішень по суті. Різниця між проголошенням абстрактних норм і їх суперечливим застосуванням до конкретних випадків є постійною темою у процесі ухвалення судових рішень у порядку конституційного нагляду, і яку чітко передбачено в обговореннях, що супроводжували підготовку Конвенції.



РОЗДІЛ 3. МІЖНАРОДНІ ОРАГАНІЗАЦІЇ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ ТА ЇХ ДІЯЛЬНІСТЬ

3.1 Міжнародні організації під егідою ООН

Говорячи про реалізацію захисної функцій міжнародного права, насамперед, розуміємо певну форму і спосіб забезпечення дотримання прав і свобод людини на міжнародному рівні. Проблема ефективності існуючих і створюваних стандартів особливо уважно вивчається останнім часом. Створюються нові органи контролю, змінюються функції діючих.

Відповідні органи мають різну компетенцію, хоча іноді вона перетинається. Часто для початку їхньої діяльності потрібно, щоб зацікавлені сторони, дотримувалися певних умов, або виконували роботу з виявлення і попередження порушень. [20]

ООН - міжнародна організація незалежних, суверенних держав, які визнали Статут ООН. Її основним завданням є підтримання і зміцнення міжнародного миру та безпеки. Вона є універсальною міжурядовою міжнародною організацією, що допомагає державам усього світу знаходити шляхи врегулювання конфліктів. Основою діяльності ООН є Міжнародний договір, згідно з яким держави-члени зобов'язуються також приймати міри для захисту прав і свобод людини в усьому світі. [21, c.292]

Одним із головних радних органів Організації Об'єднаних Націй є Генеральна асамблея. В ній представлені усі держави-члени, кожна з яких має один голос. Асамблея має право обговорювати на своїх засіданнях усі питання в межах уставу ООН. Вона також виробляє рекомендації у цілях «сприяння здійсненню прав людини та головних свобод для усіх без незалежно від раси, мови, релігії». [22, c.200]

Іншою організацією є Економічна та Соціальна Рада. ЕКОСОР дає рекомендації в цілях заохочення поваги та дотримання прав людини та основних свобод, а також створює комісії в економічній та соціальній галузях для заохочення прав людини. Ще однією досить важливою ланкою, що знаходиться під контролем ООН є Пост Верховного комісара. За посадою він відповідає рівню заступника Генерального секретаря ООН. Під керівництвом і егідою Генерального Секретаря він відповідає за координацію усієї діяльності у галузі прав людини в межах ООН.

Спостерігач за правами людини, що також входить до егіди ОНН займається захистом прав людини в усьому світі. Спостерігач за правами людини найбільша в світі організація, що захищає права людини та базується у США. Організація вивчає стан дотримання прав людини в усьому світі.

У рамках Пакту про цивільні і політичні права функціонує(ст. 28 - 45) Комітет прав людини, який вивчає доповіді, що направляються йому державами, і відправляє їх зі своїми пропозиціями і зауваженнями в ЕКОСОР (економічна і соціальна рада ООН).

Відповідно до Конвенції проти катувань і інших жорстоких, нелюдських чи принижуючих достоїнство видів поводження і покарання утворено Комітет проти катувань. Дуже важливо, що робота Комітету носить конфіденційний характер і проходить при співробітництві з відповідною державою-учасником, на території якої і ведеться розслідування.

Комітет з економічних, соціальних та культурних прав засновано в 1985 році. Головною функцією комітету є спостереження за виконанням державами учасниками положень Пакту про економічні, соціальні та культурні права. Ще один комітет, що має назву «Комітет по ліквідації расової дискримінації» було створено згідно з статтею 8 Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації для контролю та розгляду дій, що здійснюються державами з метою виконання зобов'язань у межах концепції. [23,]

Комітет по ліквідації дискримінації по відношенню до жінок утворений у рамках Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації жінок (ст. 17 - 22). З часу створення, за єдиним виключенням, Комітет повністю складається з жінок, що представляють широкий спектр різноманітних професій (юристи, викладачі, дипломати). Комітет розглядає усі форми дискримінації у відношенні жінок. [24]

Важливим і досить вагомим серед організацій ООН можна назвати Комітет з прав дитини, який було створено у відповідності із статтею 43 Конвенції про права дитини. Згідно з статтею 44 Конвенції, держави-учасники зобов'язуються надавати комітету доповіді про прийняті ними міри по закріпленню визначених в Конвенції прав та про прогрес, досягнений у виконанні цих прав. [25]

Управління Верховного комісару ООН у справах біженців створене для надання міжнародного захисту біженцям та пошуку вирішення проблеми, з якими стикаються біженці.

Що стосується судових організацій, то до таких відносять Міжнародний Суд, що є одним з головних судових органів ООН(п.1 ст. 7 Статуту ООН). Його основне призначення полягає у вирішенні будь-яких міжнародних суперечок, що будуть передані йому державами, що сперечаються. Він розташований у Гаазі, однак, це не перешкоджає йому виконувати свої функції в будь-якому іншому місці. [26, c.98]

Міжнародна організація праці створена в 1919 році. Ціль МОП забезпечення в світі соціальної справедливості для працівників, а також сприяння та захист прав людини та головних свобод, необхідних для досягнення цієї цілі.

Статут ООН з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО) було прийнято у листопаді 1945 року, він вступив у силу 4 листопада 1946 року. Ціль ЮНЕСКО «сприяння закріпленню миру та безпеки, посилюючи співробітництво між народами шляхом освіти, науки та культури заради забезпечення загальної поваги до справедливості, законності, прав людини та головних свобод, визнаних Уставом ООН, для усіх народів, без розрізнення раси, статус, мови та релігії». [27]

Для того, щоб захист прав людини був більш ефективним ООН створила Комітет адвокатів з прав людини. Організація працює для поширення відомостей про права людини та їх захисту. Її праця неупереджена.

Організація не представлених націй та народів утворена націями та народами, не представленими в таких міжнародних організаціях як ООН. Вона діє як міжнародний форум, що займається справами меншостей, народів, що проживають на окупованих територіях, націй, які прагнуть відновлення втрачених держав. Метою роботи організації є захист головних прав людини та економічних прав.

Міжнародний союз з прав людини міжнародна неприбуткова організація, метою діяльності якої є заохочення та захист прав людини. Метою діяльності організації є визначення галузей, які вимагають покращень в галузі цивільних та політичних прав, економічних, соціальних та культурних прав.

Лікарі за права людини. Це організація, що поєднує працівників галузі охорони здоров'я та інших осіб для захисту прав людини шляхом вивчення фактів порушення прав людини за допомогою медичних та наукових методів.

3.2 Європейська гуманітарна юстиція

1. Європейська Конвенція про захист прав людини та основних свобод

Для європейців, які мали на меті політичну єдність, права людини стали важливим пріоритетом. 5 травня 1949 року було підписано Акт, згідно якого десять держав у Лондоні утворили Раду Європи. Були великі сподівання на те, що одним із початкових завдань Ради стане розробка і запровадження конвенції з прав людини для Європи.

У серпні 1949 на Асамблеї було висунуто пропозицію, у якій пропонувалося створити Європейську комісію з прав людини і Європейський суд з прав людини з метою забезпечення даної конвенції. Після цього звернення Комітет з правових питань постановив, що “хоча кожна держава має право встановлювати норми для захисту прав людини в межах своєї території, метою колективної гарантії повинно бути забезпечення того, щоб такі норми та їх застосування відповідали загальним принципам права, визнаним цивілізованими державами (ст. 38 Статуту Постійної палати міжнародного правосуддя).

Конвенція прав людини, у тому вигляді, як її розроблено і прийнято, передбачає мало чого виняткового на міжнародній арені. Її основою є дві факультативні статті, які забезпечують вирішальні складові механізму правозастосування системи: стаття 25, яка дає як окремим особам, так і державам право на звернення до Європейської комісії з прав людини, і стаття 46, яка уповноважує Європейський Суд з прав людини провадити слухання і розгляд справ, про які доповіла Комісія. За станом на березень 1995 року всі 30 держав - членів Ради Європи, які є учасниками Конвенції, прийняли як статтю 25 про право на індивідуальне звернення, так і статтю 46 про юрисдикцію Суду. [28]

2. Європейська комісія з прав людини

Обговорюючи умови Конвенції в Раді Європи делегати висловили думку про доречність утворення не лише Європейського суду, а й Європейської комісії з прав людини, роль якої полягала б у захисті судової функції. Отож, від самого свого початку Комісії випало займати посередницьку позицію в системі Європейського права у галузі прав людини. З одного боку - служити заслоном для Суду від можливого потоку індивідуальних скарг; з іншого боку, Комісія покликана бути міжнародною установою, безпосередньо доступною для окремих осіб.

Скарги на ті порушення прав людини, які захищає Конвенція, спочатку надсилаються до Комісії. Таким чином, іноземні держави можуть захищати окремих осіб навіть від їх власного уряду. Скарги не розглядаються, якщо вони анонімні чи якщо однакова справа вже розглядалася Комісією чи іншою процедурою міжнародного розслідування і не містить жодної нової обставини. Якщо Комісія приймає звернення, то вона повинна підготувати доповідь, в якій викладає “свій висновок щодо того, чи встановлені факти свідчать про порушення заінтересованою державою її зобов`язань за конвенцією”, яка направляється Комітетові Міністрів Ради Європи та зацікавленим державам.

3. Європейський суд

Європейський суд з прав людини не став ефективним правовим інструментом легко і швидко. Майже двадцять років він виступав “сплячею красунею, до якої часто зверталися, але без особливих результатів”.

Суд складається з такого числа суддів, що дорівнює числу держав - членів Ради Європи. Якщо справу передає в Суд сам подавець скарги, то група в складі трьох суддів, включаючи суддю, обраного від зацікавленої держави, може прийняти одноголосне рішення про те, що справа не буде розглядатися Судом; у цьому випадку рішення в справі приймає Комітет міністрів.

Узагалі національні суди в державах - учасниках Конвенції все частіше звертаються до страсбурзького прецедентного права, приймаючи рішення з питань прав людини, і застосовують стандарти і принципи, розроблені Судом.

У цілому можна сказати, що рішення Суду повільно, але вірно стають частиною національного права європейських держав. [29, c.89-90]



ВИСНОВКИ

Спочатку у міжнародному праві норми про права людини виникали як реакція на жорстокі та нелюдські способи й методи ведення воєн. Але, на основі цих норм виникло міжнародне гуманітарне право. На межі XVIII--XIX ст. під впливом ідей гуманізму в суспільстві стало виникати більш широке розуміння прав людини, яке вплинуло на становлення міжнародного права у сфері прав людини.

Перші такі міжнародні акти були спрямовані на боротьбу з рабством і работоргівлею (Декларація про заборону торгівлі неграми-невільниками 1815р., Генеральний акт про Конго 1885р., Брюссельська конвенція 1889p., Генеральний акт Брюссельської конференції 1890р. та ін.). Але лише в ХХ ст. ідея прав людини опинилася дійсно в центрі світової політики. Після закінчення Першої світової війни Ліга Націй безпосередньо взялася за розробку міжнародно-правових питань захисту прав національних, етнічних, релігійних і мовних меншин. Це мало велике значення для розвитку теорії та практики міжнародного захисту прав людини.

Особливе місце в розвитку міждержавного співробітництва у сфері захисту прав людини посідає співробітництво в регіональних міжнародних міжурядових організаціях, де затверджено значну кількість міжнародних договорів та інших міжнародних актів, спрямованих на забезпечення дотримання в державах-учасницях прав людини. У низці випадків регіональні договори встановили більш високі стандарти прав людини, ніж передбачені універсальними міжнародними договорами.

Найважливішим досягненням міжнародного співробітництва щодо захисту прав людини стало створення міжнародного механізму захисту прав людини. Деякі з таких органів мають можливість розглядати індивідуальні скарги про захист прав людини в окремих державах і ухвалювати щодо них рішення, юридично обов'язкові для цих держав. Серед найбільш авторитетних у міжнародному механізмі захисту прав людини можна назвати Комісію ООН з прав людини, Комітет з прав людини, Європейський суд з прав людини. Для звернення до кожного із цих органів існує спеціальна процедура.

Взагалі Європейський суд з прав людини був створений відповідно до Європейської конвенції про захист прав і основних свобод 1950 p., укладеної в рамках Ради Європи. З набранням чинності у 1998 р. Протоколу № 11 до Конвенції відбулося реформування первісно створеного механізму розгляду індивідуальних скарг з метою спрощення і підвищення ефективності. Конвенція передбачає процедуру подання скарги і умови неприйнятності скарг: анонімність; оскарження порушень прав, не зазначених у Конвенції; розглядання цієї ж скарги в іншій процедурі міжнародного розгляду; не використані усі внутрішньодержавні засоби правового захисту; пропуск 6-тимісячного терміну після дати прийняття остаточного внутрішньодержавного рішення по справі. Рішення Суду є обов'язковими для держави. За виконанням рішень слідкує Комітет міністрів Ради Європи.

Відповідно до Міжнародної конвенції про ліквідацію усіх форм расової дискримінації діє Комітет з ліквідації расової дискримінації (18 експертів), Конвенції про права дитини - Комітет з прав дитини (10 експертів), Конвенції проти тортур й інших жорстоких, нелюдських і таких, що принижують гідність, видів поводження - Комітет проти тортур (10 експертів) тощо. Усі ці комітети створені для аналізу здійснення відповідних конвенцій. Вони отримують і розглядають доповіді про законодавчі, судові та інші заходи, що вживаються державами-учасниками з метою виконання їх зобов'язань за конвенціями.

Підсумовуючи усе вищесказане, потрібно відзначити, що права людини - це цілісний орієнтир, що дає змогу застосовувати "людський вимір" до держави, права, етики, моралі. Права і свободи людини є визначеним нормативним виміром її соціально-культурної діяльності. Більш того, вони виступають як одна з найбільших культурних цінностей. При вивченні теорії прав людини неминуче її перетинання з багатьма дисциплінами: історією і теорією держави і права, усіма галузевими і процесуальними юридичними науками.

На даному етапі гостро постає питання щодо міжнародно-правових гарантій дотримання прав людини. Та навряд серйозно можна сподіватися на те, що без ефективного контролю за виконанням державами зобов'язань у галузі прав людини, які вони взяли на себе, у майбутньому відповідні стандарти будуть дотримані. Одночасно, потрібно пам'ятати, що при всій важливості і навіть необхідності міжнародно-правового регулювання окремих інститутів, зокрема цивільних і політичних прав людини, повинен дотримуватися принцип суверенітету держав.

Після здобуття незалежності наша Україна тримає курс на демократизацію всіх сфер життя та йде до того аби розбудувати правову державу. Додатковою гарантією захисту прав і свобод людини є також міжнародні механізми захисту прав людини, до яких долучилася Україна. Важливим кроком у цьому напрямі стала ратифікація 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав і основних свобод людини. Відтоді, громадяни України отримали можливість звертатися щодо захисту своїх порушених прав до Європейського суду з прав людини. До того ж, приєднавшись у 1990 році до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року Україна також визнала і компетенцію Комітету ООН з прав людини щодо розгляду індивідуальних скарг громадян України на порушення їх прав та свобод, гарантованих цим пактом. Україна є учасницею більшості універсальних договорів з прав людини і визнає для себе юрисдикцію Комітету з прав людини і Європейського суду з прав людини. З одного боку, це покладає на Україну відповідальність за відповідність її законодавства міжнародним зобов'язанням у цій галузі. З іншого боку, це означає, що завжди зберігається можливість оскаржити дії державних органів у міжнародних установах із захисту прав людини. Конституція України визнає таке право (ст. 55)



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Загальна декларація прав людини// Міжнародний захист прав і свобод людини. Збірник документів. - М., 1990.

2. Популярна юридична енциклопедія Гіжевський В.К., Головченко В.В., Демський Е.Ф., Демський С.Е., Довбня В.А. ст.353-354.

3. Броунлі Я. “ Міжнародне право”. - М., 1977, с. 25.

4. Антологія української юридичної думки: в 10 т. Т.8. Міжнародне право / за заг. ред.Ю.С. Шемшученка.- К.: Юридична книга, 2004.- с. 568.

5. Карташкін В. А. Міжнародний захист прав людини (Основні проблеми співробітництва держав).- М., 1976, с.82.

6. Новые основные международные договоры по правам человека/ Управление Верховного комиссара ООН по правам человека.- Нью-Йорк ; Женева: ООН, 2007.- 86 с.

7. Харт Х. Л. А. Концепція права. -- К.: Сфера, 1998, с.22-23

8. Давыдов Ю. Н. Макс Вебер и современная теоретическая социология. -- 1998, с. 234]

9. Мацко А. Міжнародне право: Навчальний посібник/ Анатолій Мацко,; МАУП. - К.: МАУП, 2002. - с. 210

10. Антонович М. Міжнародне публічне право: Навч. посібник для студ. ВУЗів/ Мирослава Антонович,. - К.: КМ Академія: Алерта, 2003. - с. 307.

11. Статут Міжнародного Суду ООН // Статут ООН. - К.: МЗС України, 1995.

12. Курдюков Г. И. Эффективность деятельности государств по реализации норм международного права. Свердловск, 1981. -- с. 54

13. Международное право / Под ред. Г. В. Игнатенко. -- М., 1999, с.18

14. Юридична енциклопедія - Шемшученко Ю.С. с.292

15. Мюллерсон Р.А. “Права людини: ідеї, норми, реальність”. - М.: Юридична література, 1991, с. 200

16. Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права. - К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

17. Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок. - К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995

18. Конвенція про праава дитини. - К.: Укр., Правнича фундація: Право, 1995.

19. Ентін М.Л. “ Міжнародні судові установи ” . - М.,: Міжнародні відносини, 1984, с.98

20. [Електронний ресурс] Режим доступу - http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_014

21. Маклаков В.В. Європейські співтовариства і права людини. М.: Наука., 1993.

29. Короткий путівник по Європейській конвенції з прав людини. -- К.: Центр інформації та документації Ради Європи в Україні, 1998. -- с.89

22. [Електронний ресурс]-Режим доступу: http://uristinfo.net/2010-12-16-20-00-40/31-mvtsvik-zagalna-teorija-derzhavi-i-prava/621-rozdil-ix-prava-i-obovjazki-ljudini-i-gromadjanina.html

23. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994_802

24. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_043

25. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_160

30. Дж. Л. Остин СЛОВО КАК ДЕЙСТВИЕ, 2003г, с. 254. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://www.classes.ru/grammar/159.new-in-linguistics-17/source/worddocuments/_1.htm

31. [Електронний ресурс] - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_043

Размещено на Allbest.ru

...