Характеристика прецедентного права США

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

Українська академія друкарства

Реферат

з дисципліни «Правознавство»

на тему: «Характеристика прецедентного права США»

Підготувала

студентка групи ВПС-31

Гурська Н.О.

Прийняла

Кравчук С. М.

Львів - 2016

1. Форма держави США та основні тенденції розвитку

Уособленням форми держави старого суспільства була абсолютна централізована монархія - держава з монархічною формою правління, абсолютистським політичним режимом і централізованою формою державно-територіального устрою. Народжена на підвалинах пізнього середньовіччя, принципово важлива державна форма відіграла позитивну роль у становленні централізованої національної держави. І якщо сама форма державно-територіального устрою, що упритул наблизилася до унітарної, вже задовольняла потреби третього стану (буржуазії), то про форму правління й особливо політичний режим, цього сказати не можна. Недемократичні, часом деспотичні форми й методи, якими монархічні структури здійснювали свою владу, призвели до того, що абсолютизм став оплотом, символом і водночас виразником «старого режиму».

У боротьбі з абсолютною монархією утверджувалися принципи народного правління: верховенство законодавчих органів, заснованих на народному представництві, поділу влади в державі, що стали наріжними для нової організації держави. Але ця боротьба була нелегкою. Пошук та утвердження нових форм організації влади відбувалися в обстановці гострої соціально-політичної боротьби, що наклала відбиток на весь подальший процес розвитку державних форм.

У країнах, де не вдалося цілком усунути дворянство від влади чи навпаки, де його значні прошарки поповнили ряди буржуазії, складається правлячий союз останньої з дворянством, втіленням котрого є дуалістична монархія. Лише в подальшій політичній боротьбі, яка часто супроводжувалася новими революціями, вона поступово перетворилася з дворянсько-буржуазної в буржуазну парламентську монархію, або в республіку (Англія, Франція).

Осторонь стоять США, державні форми якої ґрунтувалися на трьох основних принципах: республіканізмі, федералізмі та демократизмі. Той факт, що в інших країнах (зокрема, континентальної Європи) ці принципи взяли верх лише через багато років, говорить про суперечливий характер їх соціально-економічного й політичного розвитку. Республіка стає панівною формою правління тільки після Другої світової війни, а федерація, котра найбільше відповідає внутрішньому змістові громадянського суспільства (оскільки вона більшою мірою дозволяє забезпечити фактичні права і свободи громадян на рівні територіальних громад. -Л. Б., С. Б.), дотепер не одержала досить значного поширення у світі.

Основною тенденцією розвитку форми державно-територіального устрою було домінування унітаризму, що зміг пристосуватися до потреб нового суспільства. Він знаходить своє закріплення насамперед у Конституції, яка, будучи єдиною для всієї країни, визначала правові межі взаємовідносин між центральною владою і владою адміністративно-територіальних одиниць. Але, незважаючи на це, централізаторські «гени» абсолютизму дають про себе знати. Наражаючись на протидію, вони породжують тенденцію децентралізації унітарної держави -тенденції, котра (особливо після Другої світової війни) знайшла свій прояв майже у всіх унітарних демократичних країнах.

У той же час продовжує існувати (щоправда, у двох проявах) така форма державно-територіального устрою, як імперія. Перша, класична, імперія успадкована від станово-кастової епохи, прийшла до свого закономірного фіналу після закінчення Першої світової війни, коли кілька найбільших багатовікових імперій - Російська, Германська, Австро-Угорська й Османська - розвалилися. Друга, завуальована, імперія проіснувала аж до 60-х рр. ХХ століття. Маємо на увазі величезні колоніальні імперії в Азії й Африці, що продовжували існувати за фасадом таких унітарних держав, як Франція і Великобританія, федеративних США. Однак таке становище не могло бути тривалим: сутність цих держав вступала в нерозв'язну суперечність з їх імперською формою. У 50-60-х рр. ХХ ст. відбувся розпад колоніальної системи, після чого держави, які виникли, сприйняли одну з характерних для громадянського суспільства форм державного устрою - унітарну або федеративну.

В епоху громадянського суспільства змінюється значимість елементів форми держави. На відміну від попередньої епохи, форма реалізації державної влади стала більшою мірою залежати не від форми правління, а від форми політичного режиму. У державно-політичне життя надовго увійшло протистояння демократизму й тоталітаризму.

Тоталітаризм, націлений на повну перебудову громадянського суспільства, став чи не найяскравішим і водночас загальним явищем історії ХХ століття. Пристосовуючись до умов окремих країн, він проявився у вигляді державності фашистсько-нацистського типу (Німеччина, Італія, Іспанія тощо) та більш поширеного соціалістичного типу. Існування тоталітарних режимів було закономірним наслідком ідеології соціалістичної перебудови суспільства й перебільшеної уваги до довільно-революційної практики народних мас. Тоталітаризм виявився недовговічним, зруйнованим або в результаті Другої світової війни, або в ході власних внутрішніх кризових явищ кінця ХХ століття (СРСР та європейські соціалістичні країни на рубежі 1980-1990-х рр.). Але він сформував цілісний державно-правовий уклад з особливим деформувальним впливом на стан суспільства.

2. Особливості прецедентного права США

Питання виникнення, становлення та специфіки застосування прецеденту як джерела права в США потребує дослідження, оскільки з'ясування історичних аспектів набуття прецедентом рис повноцінного джерела права дасть змогу встановити його важливість і необхідність для правових систем, де офіційно його ще не визнано, хоча фактично використовують зокрема в Україні. З цією метою потрібно провести комплексний аналіз теоретично-правових досліджень науковців, що належать до англосаксонської правової сім'ї. У цьому контексті важливим є порівняння їхніх наукових поглядів щодо ролі та місця правового прецеденту серед інших джерел права в США.

У зв'язку з постійним зближенням правових сімей та посиленням позицій правового прецеденту серед інших джерел права в країнах континентальної правової сім'ї потребує повного комплексного аналізу, з урахуванням особливостей судової системи, специфіка процедури створення і застосування прецедентів у США.

На перший погляд здається, що судова практика відіграє в США ту саму роль, що і в Англії. З одного боку, американські юристи, як і англійські, вважають нормою права тільки правила судової практики, сформульовані в конкретній справі. Проте місце прецеденту серед інших джерел права в США та Англії суттєво різниться. Також потрібно наголосити, що в Англії і США істотно різниться юридична техніка застосування прецеденту. Суттєво змінює дію правила прецеденту той факт, що вищі суди США (Верховний суд США і Верховні суди штатів) ніколи не вважали себе зв'язаними власними прецедентами, на відміну від англійського Апеляційного суду і Палати лордів. Для того щоб зрозуміти специфіку дії принципу stare decisis (це правило, породжене англійським загальним правом (common law), яке засновується на дотриманні прецедентів [2.]) у США, потрібно дослідити історію формування судової системи Сполучених Штатів, її сучасний стан та з'ясувати особливості дії правила прецеденту.

Хоча правові системи Великобританії і США належать до однієї правової сім'ї, їх не можна повністю ототожнювати. Незважаючи на те що походження північноамериканського права тісно пов'язане з англійським загальним правом, воно не є його абсолютною копією. З цього приводу П. Рейнш зазначає, що суд у справі Van Ness v. Pacard [3.] визначив: «Загальне право Англії не було точно скопійовано Америкою. Наші пращури принесли основні принципи англійського загального права і проголосили їх своїми правами від народження, проте вони принесли й адаптували тільки певну частину загального права, яку було застосовано до умов їх життя в Америці».

За словами Р. Давида, ще в 1608 р. у Лондоні у зв'язку зі справою Кальвіна суд встановив, що в англійських колоніях, у тому числі в Америці, діє англійське загальне право. Цей принцип мав одне обмеження: загальне право застосовується в колоніях тією мірою, якою його норми відповідають умовам колоній.

Характерними рисами прецедентного права США, з одного боку є тісний зв'язок з англійським правом, а з іншого - його значна самобутність, зумовлена відривом від англійської системи права на ранньому етапі, коли воно було ще в процесі становлення.

Ще в колоніальний період розвитку наявність особливостей у системі права США не дозволило йому в повному обсязі прийняти систему джерел англійського права. Існували певні серйозні перешкоди до абсолютного рецепіювання англійського права на американському континенті. Свою роль відіграли політичні погляди колоністів, їхня правосвідомість. Часткове несприйняття деяких політичних і правових інститутів Англії пояснюється тим, що серед осіб, які емігрували в Америку, була значна кількість людей, які прагнули позбутися злиднів, релігійних переслідувань та свавілля влади. Проте законодавчі органи в колоніальний період через свою низьку активність не забезпечували суди необхідною нормативною базою, і тому судді, з огляду на прогалини в праві, були змушені або застосовувати англійські прецеденти, або створювати нові норми. Професор Ф. Кеслер зазначав, що «завдяки еластичності прецедентної системи суддям надається важливий засіб формування права відповідно до їх почуття справедливості, яке, у свою чергу, перебуває під впливом культурних форм суспільства і моральних традицій».

Найскладнішим для затвердження прецедентного права в США виявився період від здобуття незалежності до 1830 р. Здобуття незалежності викликало в цілому негативне ставлення до всього англійського, у тому числі і до права, хоча в багатьох штатах попередньо було прийнято закони, що визнають рецепцію англійського права. Це можна пояснити тим, що політику Англії було спрямовано на зміцнення її панування в колоніях, що, звичайно, посилювало антибританські настрої. Протягом війни 1775-1783 рр. і після неї антибританські настрої отримали вираження безпосередньо в законах деяких штатів, що забороняли будь-яке цитування рішень англійських судів, винесених після проголошення незалежності США. За цих умов досить поширеним стало континентальне право, особливо французьке. Було прийнято цитування французьких джерел, як доктринальних, так і судових рішень. Про це зазначав і Р. Паунд, який писав, що французьке право широко використовувалося для регулювання питань, пов'язаних із правом власності, договірним правом, колізіями законів тощо. Однак, незважаючи на прихильне ставлення до континентального права, існували причини, які перешкоджали абсолютному його сприйняттю в США. Насамперед це був мовний бар'єр, оскільки використовувати оригінальні французькі видання могли далеко не всі юристи, а англійською мовою було викладено лише Кодекс Наполеона. Крім того, величезну роль відіграв і той факт, що більшість юристів-практиків були підготовлені ще в Англії, в традиціях загального права. Вони багато в чому визначали і практику законотворчості, і організацію юридичної освіти, перейнявши за зразок англійські коледжі та університети.

Особливістю американської правової системи в період її формування був високий, на відміну від Англії, престиж статутного права, а прийняття в 1787 р. Конституції США тільки підвищило його.

Усе це разом було причиною загострення інтересу до континентального права, яке принесли на американський материк переселенці з Франції. Перед Сполученими Штатами постав вибір шляху подальшого формування правової системи: будувати її на підставі прецедентів чи кодифікації. І. Бентам у 1811 р. написав лист президенту Медісону, в якому викладав переваги кодифікації американського варіанта загального права і висловлював бажання взяти на себе розробку кодексу. Його пропозиція отримала ввічливу, але тверду відмову.

За колоніальний період прецедентне право встигло сформувати певний образ мислення, а крім цього на початку XIX ст. були видані праці англійських вчених-юристів, які користувалися великою популярністю серед американських колег. Одночасно починають публікувати рішення американських судів, що також сприяло зміцненню становища судових рішень у правовій системі США. Закони більшості штатів визнали загальне право станом на певну дату чинним правом, в інших такого уточнення не робили. Як зазначив Р. Давид, «загальне право беззастережно перемогло в США».

Поступово пряме запозичення англійських прецедентів зменшилося, деякі інститути англійського права, які мали яскраво виражений феодальний характер, були істотно змінені. Так, наприклад, не застосовувались англійські прецеденти з питань земельного права, оскільки вони не відповідали встановленим американськими законами принципам вільної передачі земель.

Американське право не знало у своєму розвитку періоду формування виключно судовими рішеннями. І в колоніальний період, і після отримання незалежності основу правової системи становили закони, велике значення для розвитку права мало прийняття писаної конституції. Зосередження діяльності Верховного Суду на тлумаченні її положень дало можливість напрацювати ряд правових понять, таких як: поліцейська влада, розподіл повноважень федерації і штатів тощо.

Таким чином, історія формування прецедентного права та судової системи США стала тим чинником, який зумовив теперішні розбіжності правових систем Англії і США.

Сучасна судова система Америки відрізняється від англійської наявністю федеральних судів і судів штатів. До федеральних судів можна звернутися як до першої інстанції, а також вони виконують функції вищих судових інстанцій. Федеральні суди США умовно можна поділити на дві групи.

Перша група - це федеральні суди, що діють як окружні, їх рішення можна оскаржити до апеляційних судів, рішення яких, у свою чергу, оскаржують до Верховного суду США. Проте для того щоб цей суд прийняв справу до розгляду і виніс щодо неї мотивоване рішення, необхідно спочатку отримати від нього особливий дозвіл. А для цього потрібно звернутися до суду з петицією, вказавши поважні причини оскарження. Крім цієї системи, існують ще спеціальні федеральні суди, створені на підставі законів. Вони розглядають митні, податкові, патентні справи, а також справи, пов'язані з відповідальністю держави. Рішення всіх цих органів можуть бути оскаржені до одного з окружних судів або безпосередньо до Апеляційного суду, або навіть до Верховного суду США.

Другий елемент судової системи США утворюють суди штатів. Кожен штат має свою судову систему, що зумовлено значними розбіжностям штатів у традиціях і за кількістю населення. В одних штатах діє дворівнева система судів, в інших - трирівнева. У 39 штатах суд, який очолює судову систему, має назву «Верховний суд», а в інших - інші найменування.

Дві судові системи співвідносяться одна з одною таким чином. До федеральних судів можна звертатися в тому разі, якщо Конституція або федеральний закон визнають їх компетентними. Компетентними федеральні суди визнаються або виходячи з характеру спору (справи, що стосуються Конституції або федерального закону), або виходячи з особистості позивача (справи, що становлять інтерес для США, спори між громадянами різних штатів). В усіх інших (загальних) випадках потрібно звертатися до судів штату. Проте можливість звернутися до федерального суду рідко має винятковий характер. Фактично в одній і тій самій справі можна звернутися і до суду штату, і до федерального суду. У такому разі з'являється можливість оскарження рішення, яке було винесено останньою інстанцією даного штату, до Верховного суду США. А втім, цей суд приймає до розгляду лише такі справи, які принципово зачіпають Конституцію або федеральний закон. Коли ж йдеться про справи, які не можуть бути розглянуті у першій інстанції федеральним судом, то рішення, винесене останньою інстанцією штату, не може бути оскаржено до Верховного суду США.

Таким чином, дія правила stare decisis у США ускладнена саме через федеративний устрій країни. Жорстке дотримання цього правила, безумовно, необхідна умова для більшої стабільності права, але разом з тим неприпустимість утворення розбіжностей між правом різних штатів вимагає пом'якшення цього правила. Як вказує І. Ю. Богдановська, існування прецедентного права штатів цілком визнано американськими юристами, однак спори про визнання федерального прецедентного права тривають досі. Оскільки застосовувати федеральні закони можуть як федеральні суди, так і суди штатів, можна стверджувати, що формування федерального прецедентного права є справою всієї судової системи. Це означає, що фактично сфера, яку Конституція США визначає як коло питань, що перебувають у віданні федерації, за якими може бути прийнято федеральний закон, не збігається зі сферою дії прецедентного права, оскільки компетенцію судів засновано на іншому принципі і в федеральній юрисдикції перебувають спори у справах, що не належать до законодавчої компетенції конгресу.

Цю проблему, на перший погляд, було знято з прийняттям Акта про судоустрій 1789 р., яким федеральним судам пропонувалося в разі прогалин у федеральному законодавстві застосовувати право штатів. Однак виявилося, що суди схильні по-різному тлумачити поняття «право», включаючи або не включаючи до нього прецедентне право штатів.

У справі Swift v. Tyson [4.] 1842 р. Верховний суд США підтримав позицію, відповідно до якої суди могли діяти на основі загального федерального права, а не права окремих штатів. При цьому суд встановив, що поняття «право», використане в законі 1789 р, не включає прецедентне право. Федеральні суди повинні з повагою ставитися до права, створеного судами штатів, але не зобов'язані йому підкорятися. Таким чином, визнавалося, що Верховний суд США створює федеральне прецедентне право. Однак прийняття такої позиції водночас означало, що в країні створюються дві незалежні системи прецедентів, що дають можливість різного вирішення справ залежно від того, в якому суді розглядається справа.

Невизначеність у питанні федерального прецедентного права позначається і на дії принципу прецеденту при взаємодії федеральних судів і судів штатів. Прийнято вважати, що суди штатів зв'язані рішеннями вищих судів штатів з тих питань, які стосуються права штатів, і рішеннями федеральних судів, особливо Верховного суду, а також з питань, що належать до федерального права. Федеральні ж суди, у свою чергу, зв'язані рішеннями федеральних судів і судів штатів з питань, віднесених до компетенції штатів, якщо вони не суперечать праву федерації. У цілому, як відзначають дослідники, доктрина прецеденту, хоч і не мала в США такого абсолютного впливу, як в Англії, проте зберігає глибоке коріння і діє в межах єдиної юрисдикції.

Особлива роль у становленні і розвитку принципу прецеденту в США належить Верховному Суду США. На відміну від Англії, Верховний суд США та верховні суди штатів ніколи не вважали себе зобов'язаними слідувати своїм колишнім рішенням. У справі Hertz v. Woodman [5.](1910) Верховний суд ще раз підкреслив, що вирішення питання про необхідність дотримання раніше прийнятого рішення цілком покладається на розсуд суду. Крім цього, суверенність штатів означає, що правило stare decisis належить до компетенції штату лише в межах судової системи штату. Як зазначає М. А. Нікіфорова, «у США правило прецеденту ніколи не вважалося абсолютною вимогою, а інтерпретувалося скоріше як презумпція, від якої можна легко відійти».

У період становлення судової системи США роль американських судів уже була досить значною. М. Коен писав: «у жодній країні влада і престиж судді не бувають такі величезні... Фактично відповідно до чинної традиції необхідно критикувати дії всіх громадських чиновників, включаючи президента, і вважається актом вищого політичного розуму і чесноти говорити зневажливо про роботу наших законодавців, але будь-яка неповага до судді розглядається як наочна відсутність патріотизму». Однак автор має на увазі «традицію» з того моменту, коли суд у своїй діяльності починає звертати увагу на політичні, економічні та соціальні явища. Спочатку ж «функції суддів полягали в дослідженні фактів і виведенні силогізмів, і аж ніяк не в творчій діяльності». Це цілком відповідало пануючому тоді погляду на законодавчі органи як на природну противагу виконавчим органам.

У XX ст. у США, на відміну від Англії, прецедентне право не тільки не поступається місцем праву статутному, але навпаки набуває ще більшого значення. Американські юристи М. Хефліх і Д. Дойч зазначають: «Те, що наше суспільство називає правом, є результатом процесу судового прийняття рішень у ході вирішення індивідуальних спорів».

Широкі повноваження щодо конституційного контролю, які нині належать Верховному суду США і на які посилаються, коли бажають проілюструвати тезу про суддівську правотворчість, Верховний суд фактично узурпував. Зокрема прийнято вважати початком цього процесу прецедент у справі Marbury v. Madison [6.] 1803 р., коли суд проголосив, що фундаментальним правом є тільки Конституція, а діяльність законодавчих і виконавчих органів повинна бути обмежена цим правом. З цього було зроблено висновок, що оскільки на суд покладено обов'язок тлумачити право, він повинен охороняти Конституцію шляхом встановлення відповідності їй різних актів. Таким чином, були сформульовані правотворчі повноваження суду, що включають право анулювати будь-який закон, прийнятий Конгресом, якщо буде встановлено, що він суперечить Конституції. До того ж закріплено право анулювати акти будь-якого владного органу, посадової особи будь-якого штату в разі їх суперечності, на думку суду, Конституції США, федеральним законам або договорами США, а також переглядати рішення судів, які порушують закони або договори США. Проте суди штатів сприйняли цей прецедент не одразу, але до 1818 р. його визнали всі штати, за винятком Род-Айленда.

Як зазначалося вище, саме на середину XIX ст. припадає остаточна рецепція правила прецеденту, яке до того часу склалося в Англії. Однак особливістю власне американського права є складність у порівнянні з Англією організації судової системи. Потреба нових економічних відносин, сильний вплив континентального права зумовили те, що «доктрина прецеденту ніколи не досягала в Сполучених Штатах такої влади, якої вона сягнула в Англії».

Обов'язок судів і насамперед Верховного суду США слідувати своїм рішенням і рішенням судів рівної юрисдикції при розгляді аналогічних справ багато в чому є умовним. Перш за все, так відбувається тому, що при розгляді спорів, які зачіпають Конституцію, судді вважають себе зобов'язаними слідувати її безпосередньому тексту, а не судовій практиці її тлумачення.

Другим аспектом є та обставина, що коли прецедент з тих чи інших причин не влаштовує суддів, вони завжди можуть відхилити його, посилаючись на верховенство Конституції. Частково це можна пояснити тим, що на Верховний суд США покладено «функцію пристосування норм конституційного права до потреб ситуації».

Ще однією особливістю дії правила stare decisis в США є те, що відхилення прецеденту не тягне перегляду всієї судової практики. Тобто прецедент, навіть будучи відкинутим, зберігає свою силу як джерело права і суд може повернутися до нього в майбутньому.

Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що в США судове верховенство над законом виявляється в тому, що суди не відмовляються розглядати спір і виносити рішення в ситуаціях, коли закон, який потрібно застосувати, нечітко сформульований або просто застарів, або взагалі не існує. При цьому вони керуються власною правовою свідомістю. Навіть у тому разі, коли закон вичерпно регулює правовідносини в якій-небудь сфері, судова влада має право знехтувати законодавчим приписом і в разі потреби створити прецедент.

Завдяки гнучкій судовій нормотворчості в рамках інтерпретованого на американський манер загального права у правовій системі США міцно закріпився принцип судового верховенства, тобто верховенства прецеденту над нормативним актом законодавчої влади. Судова практика стала джерелом права, в якому отримали відображення звичаї і традиції народу, життєвий досвід суддів, їхні політичні погляди і внутрішні переконання. Тому можна стверджувати, що судова влада чинить істотний вплив на процес застосування законів, оскільки саме вона дає загальнообов'язкові тлумачення законодавчих приписів та здійснює конституційний контроль. Багато істориків погоджуються з тим, що саме судові інтерпретації наповнювали як у XIX, так і в XX ст. реальним змістом американські закони.

Як було показано на прикладі США, вибір між прецедентним і повністю кодифікованим правом зроблено цілком свідомо. Сьогодні існування прецеденту підтримується за рахунок його власних властивостей, таких як гнучкість і здатність порівняно швидко змінюватися відповідно до нових умов. Це означає, що судовий прецедент цілком відповідає тим вимогам, які сучасна дійсність пред'являє до права, а отже, немає підстав припускати, що прецедент може поступитися місцем закону. [7. с. 64-67]

американський революція прецедентний рузвельт

3. Американська революція та її вплив на становлення держави нового типу

Соціально-економічні, політичні та ідеологічні передумови американської революції

Американське колоніальне суспільство характеризувалося неоднорідністю, що проявилася в неоднаковості правового статусу окремих колоній. У своїх основних рисах система британського колоніального управління склалася на кінець XVII ст. До цього часу існувало 13 колоній, котрі з урахуванням особливостей їх правового становища можна поділити на три групи. Род-Айленд і Коннектикут мали хартії самоврядних колоній і фактично були своєрідними республіками, оскільки всі органи управління на їх території обиралися. Пенсільванія, Делавер і Мерценд належали приватним власникам. Інші вісім - Массачусетс, Нью-Гемпшир, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Вірджинія, Кароліна, Північна Кароліна, Південна Кароліна і Джорджія - були володіннями Британської корони. У цих колоніях управління здійснювалося губернаторами або двопалатними законодавчими зборами, що перебували під безпосереднім контролем представників корони (губернаторів чи Таємної ради).

Колонії Півдня й Півночі розрізнялися за соціальною структурою. У перших переважало напівфеодальне землеволодіння магнатів (ленд-лордів), широко застосовувалася праця рабів-негрів і підневільних робітників. Для інших був характерним більш значний прошарок фермерського й торгово-ремісничого населення.

На соціальні протиріччя накладалися протиріччя релігійні, що існували між різними напрямками протестантизму (кальвіністи і лютерани), католиками, а також іншими віруваннями й сектами. Але і для одних, і для інших однаковим тягарем була соціальна й економічна політика Англії. У першій половині XVIII ст. населення колоній, переборюючи внутрішні протиріччя, сформувалося фактично в самостійну націю зі своїми політичними, релігійними та культурними традиціями і прагненням до самостійності.

До середини XVIII ст. усе очевиднішою ставала тенденція колоній до автономізації. Цьому сприяла політика метрополії, спрямована на штучне стримування розвитку капіталістичних відносин, обмеження економічної активності буржуазії колоній, зовнішня торгівля яких цілком контролювалася Англією. На початок 70-х рр. протиріччя між колоніями і метрополією досягли апогею. У 1770 р. відбулися перші сутички з англійськими солдатами, потім - суд над офіцерами, котрі перевищили свої права. Остаточний розрив колоній з Англією був спровокований прийнятим у травні 1773 р. «чайним законом», що надав Ост-Індійській компанії привілей на безмитну торгівлю чаєм в Америці. Боротьба проти ввозу чаю (він порушував права колоніальних торговців і численних контрабандистів) вилилася у відоме Бостонське чаювання (грудень 1773 р.), коли під керівництвом створеного в Бостоні комітету колоністів вантаж чаю був викинутий в океан. У відповідь англійський парламент видав низку «репресивних актів» (березень 1774р.), за якими порт було закрито, Массачусетс позбавлявся колоніальної хартії. Обвинувачені в антианглійській діяльності особи мали бути направлені для суду в Англію, губернаторові надавалися виняткові повноваження.

У відповідь на це законодавчі збори Вірджинії звернулися до всіх колоній із закликом щорічно скликати конгрес для обговорення «загальних інтересів Америки». 5 вересня 1774 р. У Філадельфії відбувся т.зв. Перший Континентальний конгрес, у роботі котрого, за винятком Джорджії, брали участь представники всіх колоній. Серед делегатів були Дж. Вашингтон, Б. Франклін, Дж. Адамс та інші видатні діячі американської революції. Конгрес прийняв рішення, що неминуче вели до розриву з британською метрополією: бойкотувався ввіз англійських товарів та експорт із колоній.

У квітні 1775 р. відбувся бій при Лексингтоні, який, по суті, поклав початок національно-визвольній війні. Другий Континентальний конгрес, що зібрався 10 травня 1775 р. У Філадельфії, констатував стан війни з Англією і прийняв рішення про створення американської армії, яку очолив Дж. Вашингтон. Почалася війна за незалежність - американська революція.

Значний вплив на хід революційних подій і на політико-правову свідомість колоністів мала Декларація прав Вірджинії (12.06.1776 р.), на основі якої була розроблена й 4 липня 1776 р. затверджена Третім Континентальним конгресом загальновідома Декларація незалежності. Цей документ, написаний Т. Джефферсоном, хоч і ніколи не був власне юридичним документом, відіграв визначну роль у становленні небаченої доти державної форми. Декларація, проголосивши колишні англійські колонії «вільними і незалежними штатами», закріпила факт появи на Атлантичному узбережжі Північної Америки тринадцяти незалежних суверенних держав - штатів.

Прийняті раніше конституції штатів досить чітко визначили свої форми правління та політичного режиму. Усі конституції закріплювали республіканську форму правління, засновану на принципі поділу влади локківської моделі з верховенством законодавчої влади. У системі елементів форми правління всіх штатів, за винятком Нью-Йорка, Массачусетса і Нью-Гемпшира, законодавча влада домінувала над виконавчою, що говорило про встановлення в них парламентської моделі республіки.

Що стосується політичного режиму, то з урахуванням того часу його можна визначити як досить демократичний. Усі конституції штатів починалися з Декларації прав чи з Білля про права, в яких перелічувалися традиційні для англійських підданих права та свободи -- звільнення з-під варти під «необтяжливу» заставу, заборона жорстоких покарань, «швидкий і справедливий» суд. У конституціях закріплювалися й такі права та свободи, якими не наділялися тодішні англійці: свобода друку і вибору, право більшості на зміну уряду. Деякі штати додавали до цього переліку права, запозичені з англійських конституційних документів чи власного політичного досвіду: свободу слова, зборів, петицій, носіння зброї, недоторканність житла, заборону законів, що мають зворотну силу. У ряді штатів заборонялися вилучення власності без належної компенсації, застосування законів воєнного часу в мирний час, примус давати свідчення проти самого себе тощо.

У той же час проголошення всіма конституціями принципу народного суверенітету не перешкодило засновникам наділити політичними правами, і насамперед виборчими, тільки власників. Для обіймання виборних посад більшістю штатів не тільки вводився високий майновий ценз (для того, щоб обіймати сенаторську посаду в Нью-Джерсі і Меріленді, було потрібно мати 1 тис. фунтів стерлінгів, а в Південній Кароліні - 2 тис. фунтів стерлінгів. - Л. Б, С. Б.), але й обмеження за релігійною ознакою.

Проте, якщо стосовно форм правління і політичного режиму були досить чіткі уявлення, засновані на певних теоретичних досягненнях і державно-правовому досвіді ранніх революцій (Голландія й Англія) і самих колоній, то щодо форми державно-територіального устрою треба було йти незвіданим шляхом. У декларації містилася тільки назва «Сполучені Штати Америки», яку необхідно було наповнити відповідним змістом.

Від незалежних держав до конфедерації.

В умовах війни, коли основною метою всіх штатів було досягнення юридичної незалежності від Англії, об'єктивним і закономірним був процес міждержавного конфедеративного союзу. Робота в цьому напрямку почалася ще напередодні прийняття Декларації незалежності, коли Перший Континентальний конгрес призначив комітет для підготовки відповідного договору. Підготовлений ним проект, що одержав назву Статті конфедерації, був схвалений конгресом 15 листопада 1777 р., однак процес ратифікації всіма 13 штатами затягнувся більш ніж на три роки, і вони набули чинності тільки 1 березня 1781 року.

Статті конфедерації («перша Конституція США», як їх зазвичай називають. - Л. Б., С. Б.) юридично оформили й закріпили, як сказано у преамбулі, створення «вічного Союзу між Штатами». Назвою конфедерації, відзначено у першій статті, буде «Сполучені Штати Америки», що мало розумітись як «держави Америки, які об'єдналися». У другій статті особливо підкреслювалося, що «кожен штат зберігає свій суверенітет, свободу й незалежність і будь-яку владу, юрисдикцію і право, за винятком тих, котрі досконало точно делеговані цією конфедерацією тим Сполученим Штатам, що зібралися в Конгресі».

Органом влади конфедерації засновувався Конгрес (фактично зберігався старий Континентальний конгрес. - Л. Б., С. Б.), до складу якого входили делегати (від 2 до 7), щорічно призначувані штатами у встановленому ними порядку. Кожен штат у Конгресі мав один голос. Конгрес формально володів усіма зовнішньополітичними повноваженнями: оголошував війну й укладав мир, посилав і призначав послів, укладав міжнародні договори, керував торгівлею з індійськими племенами. У внутрішній сфері його повноваження були обмеженими. Досить сказати, що він не мав права оподатковування і тим самим був позбавлений власної фінансової бази. Усі військові та інші заходи Конгресу фінансувалися штатами. Хоча він формально мав право встановлювати «стандарти грошових одиниць», фактично штати карбували власну монету. Статті конфедерації також не встановили єдиного громадянства.

Отже, на розгляданому етапі США були конфедерацією - союзом держав, які об'єдналися для здійснення певної мети. Коли ця мета була досягнута - 3 вересня 1783 р. Англією був підписаний Версальський трактат про надання США незалежності, - конфедеративний союз втратив свою силу. Майбутні можливі варіанти були такі: розпад і окремий розвиток кожного із штатів або створення союзу на новій основі.

Від конфедерації до федерації.

Подальші події показали очевидну недостатність існуючого договору для регулювання відносин між членами союзу, пов'язаних з фінансуванням армії, митною політикою штатів. Важливою політичною проблемою стали розподіл та використання західних земель, котрі почали активно освоюватися після 1782 року. Конфедерація, яка довела свою життєздатність та спроможність вирішити конфлікти між штатами, в умовах більш гострих протиріч (у 1786 р. через борги та фінансову кризу вибухнуло значне за розмахом фермерське повстання під керівництвом Д. Шейса. - Л. Б., С. Б.), виявилася пасивною.

Приводом до перегляду «Статтей... » 1781 р. стали питання про торгівлю й фінансову політику. У серпні 1786 р. до Континентального конгресу були внесені проекти поправок, на підставі яких передбачалося встановлення права союзної влади щодо регулювання торгівлі і, головне, збирання податків. Водночас з ініціативи окремих штатів був скликаний спеціальний Аннаполисський конгрес з питань торгівлі. Конгрес не відбувся через відсутність представників більшості штатів. У цих умовах Д. Медісон і О. Гамільтон склали звернення, в якому запросили представників усіх штатів зібратися у травні 1787 р. У Філадельфії на спеціальний конвент для підготовки нової конституції Північноамериканських сполучених штатів.

Криза влади об'єктивно підштовхнула до ідеї утворення нового союзу на основі сильної урядової (виконавчої) влади. Саме цим передбачалося перебороти «мрії про всебічне самоврядування», що панували в період війни за незалежність. 25 травня 1787 р. У Філадельфії зібрався Конституційний конвент для розробки нової конституції. Для участі в ньому були обрані представники від усіх штатів. Дехто не зміг прибути, частина відмовилася, і відтак у роботі конвенту брали участь 55 делегатів, котрих у майбутньому назвали «батьками-засновниками» (Сполучених штатів Америки. - Л. Б., С. Б.).

Центральним питанням було питання про форми організації влади. Незважаючи на усталені погляди і політичну практику стосовно форми правління, О. Гамільтон виступив із пропозицією взяти за зразок британську форму правління, що на той час набула основних рис так званої конституційної монархії. Однак делегати його не підтримали і вибір було зроблено на користь республіки. Внутрішній її зміст, тобто система установ, що уособлювали цю форму правління, визначався на основі т.зв. «віргинського плану», складеного під керівництвом Д. Медісона і Е. Рендольфа. У ньому особливо підкреслювалося значення встановлення сильної центральної влади.

У дискусіях усе більше формувалося узагальнене уявлення про владарювання і правління на основі конституцій штатів, у тому числі шляхом закріплення принципу поділу виконавчої й законодавчої влади. Остання, за пропозицією Б. Франкліна, мала бути побудована на основі принципу бікамералізму, тобто в організаційно-структурному відношенні складатися з двох палат, одна з яких представляла б інтереси штатів.

Тим самим довелося піти на поступки всім штатам в організації законодавчої влади, а південним -- ще в питанні про збереження рабства.

17 вересня 1787 р. депутати схвалили Конституцію США. До серпня 1788 р. вона була ратифікована штатами, а з грудня цього ж року почалося формування органів влади: у грудні обрано главу держави, першим президентом котрої став Дж. Вашингтон, а у квітні 1789 р., замість Другого Континентального конгресу, що саморозпустився, відкрилася перша сесія парламенту - Конгресу.

Державні форми США за Конституцією 1787року.

Конституція 1787 р. сформувала нову державну єдність Північно-Американських штатів, яка ґрунтувалася на принципах республіканізму, федералізму й демократизму. Ці принципи організації влади не були новими: на республіканських і демократичних основах будувалася влада ще в античному світі, певний досвід федеративного устрою був накопичений Нідерландами в роки буржуазної революції. Але, підняті на конституційний рівень, ці принципи сприяли появі таких якісно нових форм організації державної влади, яких раніше не існувало. Це стосувалося насамперед форми правління.

Форма державного правління. Конституція закріпила республіканську форму правління як для держави в цілому, так і для окремих штатів. Але за своїм змістом, що відобразилося у специфічній системі взаємозв'язків між органами законодавчої і виконавчої влади, вона не мала аналогів. Це була т.зв. президентська республіка, котра стала одним із основних видів республіканської форми правління сучасної епохи й характеризувалася певними, властивими тільки їй, рисами.

Главою держави, згідно зі статтею ІІ Конституції, був Президент, який обирався (разом з Віце-президентом. - Л. Б, С. Б.) позапарламентським шляхом у ході двоступеневих виборів (населення по штатах обирало «виборщиків», а вони - Президента). Він очолював виконавчу владу, зосередивши у своїх руках повноваження глави держави і глави уряду. Сформований Президентом уряд зобов'язувався проводити визначену главою держави політику. Відповідальність за виконання цієї політики уряд ніс передусім перед Президентом.

Таким чином, у системі виконавчої влади виявляються такі характерні риси президентської форми правління:

* позапарламентський шлях обрання президента;

* зосередження повноважень глави держави й уряду в одних руках і, як наслідок, відсутність посади прем'єр-міністра. Конституція не містила положень про організацію особливого уряду. Тим самим президент ставав не тільки главою держави, але й одноосібним главою уряду країни, котрий міг організувати його на власний розсуд, але не виходячи за межі закону;

* відповідальність уряду перед президентом, а не перед законодавчим органом;

* зосередження в руках президента як глави держави і глави уряду широких повноважень.

Останнє відповідало ідеї «батьків-засновників» про те, що централізацію створює тільки урядова влада. Зокрема, як глава держави Президент США був головнокомандувачем, мав право помилування й відстрочки виконання вироків, в екстрених випадках право скликати палати конгресу, а також здійснювати деякі інші повноваження. Як глава уряду Президент керував поточним управлінням країною за допомогою підпорядкованого йому державного апарату. У зв'язку з цим він мав право видавати адміністративні розпорядження, які, однак, не повинні були виходити за межі законів.

Законодавча влада, за статтею І Конституції, вручалася Конгресові, котрий складався з 2-х палат: Сенату і Палати представників. Його найважливішою прерогативою (винятковим правом, компетенцією) було законодавство насамперед фінансове (бюджет, податки тощо.). У цій сфері обидві палати наділялися рівними правами за умови, що законопроекти стосовно податків мали виходити від Палати представників, а Сенат міг тільки пропонувати поправки до них. Законопроект, прийнятий обома палатами, набував чинності після підписання його Президентом протягом 10 днів (після закінчення цього терміну законопроект вважався прийнятим. - Л. Б., С. Б.). Якщо Президент відхиляв законопроект, конгрес міг домогтися його ухвалення, повторно схваливши 2/3 голосів в обох палатах, тобто передбачалося відкладене вето Президента.

Організація державної влади, яка ґрунтувалася на принципі поділу влади, була обставлена в Конституції значними гарантіями у вигляді цілої системи так званих «стримувань і противаг», котрі б не дозволили будь-якій з гілок влади узурпувати державну владу в цілому. Усі гілки влади організовувалися за власним порядком, тобто мали своє особливе джерело. Усі вони мали різні терміни повноважень. Кожна зберігала певне право впливати на іншу: Президент - накласти вето на закони Конгресу, Конгрес - перебороти вето, висунути проти Президента обвинувачення в порядку імпічменту, суди мали право контролю за діяльністю будь-якої влади. Система «стримувань і противаг» мала не тільки попередити узурпаторські тенденції кожної з трьох гілок влади, але й забезпечити стабільність і безперервність функціонування самої державної влади.

Форма державно-територіального устрою. Територіально організація влади в державі здійснювалася на основі принципу федералізму, який поширювався не тільки на політичний, але й на правовий устрій. Штати мали гарантовану федеральною владою, рівноправність, у тому числі у сфері законодавства і права. Разом із тим їм заборонялося видавати закони, котрі «обмежують привілеї чи недоторканність громадян Сполучених Штатів». Від «Статей Конфедерації» зберігався інститут загального між-громадянства: громадянин одного штату вважався і громадянином будь-якого іншого, як і всієї держави. Суверенітет штатів був обмеженим: як і раніше, вони не мали права виходу з федерації чи можливості розірвати правові зв'язки з нею.

Штати зберегли права на власний конституційний устрій, свою організацію влади й управління.

В усіх штатах організація внутрішньої влади була побудована за єдиним з федерацією зразком: законодавчі повноваження - двопалатним зборам (дуже рідко однопалатним), виконавчі - губернаторові, якого в переважній більшості випадків обирало населення штату.

У штатах зберігалася і своя судова система.

Законодавчі повноваження штатів були суттєво обмежені як сферою загальної федеральної компетенції, так і прямими заборонами в конституції. Крім цього, Конгрес США зберігав так звані «повноваження, які маються на увазі» з видання законів, а виконавча влада - право охороняти штат від «безладу», що значною мірою звужувало реальні права штатів, не пов'язані з місцевими справами.

Форма політичного режиму.

Меншою мірою в Конституції 1787 р. знайшло своє закріплення питання про форму політичного режиму. У ній детально були закріплені форми й методи, пов'язані з формуванням та поділом повноважень органів державної влади, у той час як права і свободи були сформульовані на найзагальнішому рівні. У зв'язку з цим уже в ході ратифікації штатами Конституції виникло питання про необхідність доповнення прийнятого тексту положеннями про громадянські права, які, треба відзначити, в конституціях штатів були закріплені тоді значно ширше, ніж у федеральній. Під приводом відсутності в Конституції білля про права громадян деякі штати відмовлялися ратифікувати конституцію. Це викликало загальні побоювання федералістів за її долю. Хоча спочатку творці конституції думали віднести регулювання громадянських прав і свобод до компетенції штатів, тепер була визнана необхідність компромісу.

У червні 1789 р. Д. Медісон запропонував Конгресові США проект загальнодержавного білля про права, 25 вересня 1789 р. схваленого як десять поправок до основного тексту Конституції. До грудня 1791 р. вони були ратифіковані штатами. Поправки мали щонайменше подвійну мету: по-перше, вони створювали сферу загально-федерального контролю й законодавства стосовно громадянських прав і свобод; по-друге, вперше у сфері політичного законодавства вони були побудовані як заборони та обмеження, що накладалися на законодавців.

У Біллі про права 1791 р. були закріплені основні демократичні права і свободи політичного характеру: свобода віросповідання, слова, друку, зборів і петицій.

В числі перших десяти поправок, які складали Білль про права, прийнятий у 1789 році містились норми, які закріплювали основні права та свободи громадян:

· В першій поправці закріплена свобода релігії, слова і друку, право на мирні збори і право звернення до уряду з петиціями про припинення зловживань.

· Друга поправка гарантує право громадян носити зброю.

· Третя поправка забороняє розміщення військ у будинках без згоди власника -- у мирний час, та у порядку встановленому законом -- під час війни.

· Згідно з четвертою поправкою заборонено необґрунтовані обшуки і арешти осіб та вилучення майна.

· П'ята поправка вказує, що ніхто не може бути позбавлений життя, свободи чи власності без законного судового розгляду, ніяка приватна власність не може бути відібрана для суспільного користування без справедливої винагороди; встановлена заборона притягати до відповідальності за одне і те ж діяння двічі та примушувати свідчити проти самого себе.

· Шоста поправка закріплює права обвинуваченого на швидкий і публічний суд, ознайомитися із суттю та підставами обвинувачення, на ставку віч-на-віч із свідками, що свідчать проти нього, на примусовий виклик свідків із своєї сторони та на допомогу адвоката

· Сьома поправка стосується заборони перегляду справи, інакше як згідно із нормами загального права.

· Восьма поправка встановлює заборону призначення надмірно великих застав, штрафів та жорстоких і незвичайних покарань.

· Дев'ята поправка: невичерпність перерахованих в Конституції прав.

· Десята поправка: повноваження, які не надані за конституцією федеральному уряду та не заборонені для виконання штатам, зберігаються за штатами чи за народом.

Інакше кажучи, народові гарантувалася громадянська й особиста недоторканість, недоторканість житла і майна, паперів, свобода від постояльців (військових). Значною гарантією громадянської свободи мало стати право носіння зброї, що визнавалося «необхідним для безпеки вільної держави» і не могло обмежуватися владою. Особливо важливе значення мала ІХ поправка, яка проголошувала можливість державного визнання й інших громадянських прав, що прямо не перераховуються, але випливають із загальної доктрини природних та невідчужуваних прав громадян. У сукупності з тим, що було проголошено в Конституції, Білль про права закріпив на конституційному рівні високий ступінь демократизму нової американської держави.

4. Декларація незалежності США (4 липня 1776 р.) (витяги)

Коли в ході людських подій для народу стає необхідним розірвати політичні зв'язки, які з'єднували його з іншим народом, і зайняти серед держав земної кулі те окреме й рівне становище, на яке йому дають право закони природи і творця природи, то належна повага до думки людства вимагає, щоб він вказав причини, які спонукують його до відокремлення.

Ми вважаємо очевидними такі істини: всі люди створені рівними; вони наділені своїм творцем певними невід'ємними правами, серед яких - життя, воля і прагнення до щастя; для забезпечення цих прав серед людей встановлюються уряди, справедлива влада яких випливає зі згоди керованих; коли яка-небудь форма правління стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити або знищити її і встановити новий уряд, заснувавши його на таких принципах і організовуючи його владу в тій формі, яку він вважатиме найбільш придатною для здійснення його безпеки та щастя. Розважливість, звичайно, приписує, щоб уряди, встановлені з давніх часів, не змінювалися б з незначних і скороминущих причин; і згідно з цим весь досвід показує, що людство більш схильне терпіти, поки зло терпиме, ніж встановлювати свої права, знищуючи порядки, до яких воно звикло. Але коли ряд зловживань і насильств, незмінно ставлячи все ту ж мету, виявляє намір підкорити людей абсолютному деспотизмові, то їх право, їх обов'язок - скинути такий уряд і встановити нових стражів для своєї майбутньої безпеки.

Таке було довготерпіння цих колоній і така необхідність, яка примушує їх змінити свою колишню систему управління. Історія короля Великобританії, який нині править, є історією цілої низки образ і насильств, прямою метою яких було встановлення необмеженої тиранії над нашими штатами...

На кожній стадії цих утисків ми подавали петиції в найшанобливіших висловах про відновлення наших прав; відповіддю на наші неодноразові петиції були тільки неодноразові образи. Державець, характер якого таким способом виявлений усіма вчинками, що показують його як тирана, нездатний бути правителем вільного народу.

Ми не виявляли й браку уваги до наших британських братів. Ми попереджали їх час од часу про намагання їх законодавчих зборів поширити на нас нічим не виправдану юрисдикцію. Ми нагадували їм про умови нашої еміграції і нашого заселення тут. Ми зверталися до їх вродженої справедливості та великодушності і ми закликали їх зв'язками нашого загального споріднення зректися цих насильств, які неминуче порвуть наші зв'язки і зносини. Вони також були глухі до голосу справедливості і крові. Тому ми повинні підкоритися необхідності, яка вказує наше відокремлення, і вважати їх, як ми вважаємо інше людство, ворогами у війні та друзями в мирі.